Сучасне міжнародне економічне право

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Становлення та розвиток сучасного міжнародного економічного права

Торговельні взаємовідносини купців різних держав світу простежуються впродовж усієї зафіксованої історії людства. Важливу роль міжнародна торгівля відігравала за часів існування Афін, Стародавнього Єгипту , італійських міст - держав Венеції, Флоренції та Генуї, німецького Ганзейського торговельного союзу. Міжнародне - правове регулювання економічних, і передусім торговельних, взаємовідносин держав формувалося разом із формуванням інших міжнародних відносин.

Торговельні взаємовідносини держав здавна були одним із найважливіших предметів міжнародних договорів. Відомо про існування торговельного договору між Єгиптом та Вавілоном, який було укладено за 2,5 тис. років до н.е..

У Київській Русі перший відомий міжнародний договір було укладено в 907 р. між Київським князем Олегом та Візантійськими імператорами Леоном та Олександром. Умови цього договору передбачали безмитну торгівлю купців Київської Русі у столиці Візантії - Царгороді (Константинополі) та забезпечення їх їстівними запасами.

У 1493 р. датський король і російський цар Іван ІІІ уклали договір про дружбу та вічний союз. Цей договір передбачав безперешкодний проїзд і торгівлю купців, їхній захист з боку місцевої влади, справедливий суд, стягнення звичайного мита, яке існувало в цих договірних державах.

Унаслідок географічного поділу праці формуються галузі міжнародної спеціалізації. Кожна країна орієнтується на експорт власної продукції. Спеціалізація господарств країн світу здійснюється з урахуванням порівняльних переваг для виробництва товарів і послуг, які має кожна окрема країна. право економічний міжнародний співробітництво

Правовою основою становлення та подальшого розвитку міжнародного економічного права є положення ст.. 1 Статут ООН, що формулюють як основну із цілей ООН здійснення міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного характеру. З огляду на глобальне значення такого завдання, питаннями розвитку міжнародного економічного співробітництва в ООН займається безпосередньо Генеральна асамблея і спеціально створена для цього і працююча під її керівництвом Економічна і Соціальна Рада (ЄКОСОР).

У розвитку положень ст.. 1 Статуту ООН про розширення міжнародного економічного співробітництва 30.09.1947 р. під егідою ООН була укладена Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ).

У квітні 1974 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію і програму дій щодо встановлення нового економічного порядку, а в грудні цього ж року Хартію економічних прав і обов'язків держав. У цих документах були сформульовані концепція і комплексна програма встановлення нового міжнародного економічного порядку.

У травні 1990 року ООН прийняла Декларацію про новий глобальний консенсус, про шляхи розвитку міжнародного економічного співробітництва в інтересах всіх держав. Ця Декларація деякою мірою зблизила позиції розвинутих держав і держав, що розвиваються.

Таким чином слід зазначити, що важливе значення для становлення та розвитку сучасного міжнародного економічного права мали наступні міжнародні акти, які одночасно є одними із основних джерел міжнародного економічного права:

- Статут ООН;

- Генеральна угода з тарифів і торгівлі;

- Декларація і Програма дій по встановленню нового міжнародно економічного порядку;

- Хартія економічних прав і обов”язків держав;

- Декларація про новий глобальний консенсус, про шляхи розвитку міжнародного економічного співробітництва в інтересах усіх держав ;

- Конвенція про правовий статус, привілеї та імунітети міждержавних економічних організації 1980 р., яку теж можна вважати джерелом міжнародного економічного права.

2. Поняття міжнародного економічного права. Характеристика концепцій міжнародного економічного права

Міжнародне економічне право - це сукупність принципів і норм, які регулюють різноманітні економічні відносини, що носять міжнародний характер.

Існує багато наукових поглядів на предмет, суб'єкти, систему та значення МЕП.

Вирізняються три основні концепції міжнародного економічного права.

1) Згідно з першою концепцією міжнародне економічне право є галуззю міжнародного публічного права, а економічні відносини суб'єктів міжнародного права -- її предметом. Цієї концепції дотримуються Г. Шварценбергер, Я. Броунлі (Велика Британія), П. Верлорен ван Темаат (Нідерланди), В. Леві (США), П. Вейль (Франція), П. Піконе (Італія), І. Перетерський, М. Богуславський, Г. Тункін, Д. Фельдман, Є. Усенко, Г. Бувайлик, В. Лісовський (Росія).

На думку Г. Шварценбергера, міжнародне економічне право має такі компоненти:

1. володіння природними ресурсами та їх використання;

2. виробництво та розподіл товарів;

3. "невидимі" міжнародні угоди господарського або фінансового характеру;

4. кредити та фінанси;

5. відповідні послуги;

6. статус і організація суб'єктів, що здійснюють таку діяльність.

Основний висновок першої концепції полягає в тому, що норми міжнародного економічного права - це частина міжнародного публічного права. Вони створюються суб”єктами міжнародного права і використовуються для урегулювання відносин, що виникають між ними.

2) Друга концепція, є поширеніша. Міжнародне економічне право розглядається, як галузь не лише публічного, а й міжнародного приватного права, як галузь не лише міжнародного публічного права, а й частина національного права. Прихильники цієї концепції вважають, що міжнародне економічне право поширюється на суб'єктів не лише публічного права, а й приватного, які беруть участь у відносинах комерційного характеру, що виходять за межі однієї держави. Прихильниками даної концепції були: А. Левенфельд (США), Г. Еллер, В. Фікентшер, П. Фішер (Німеччина), В. Фрідман, Е. Пітерсман (Велика Британія), П. Рейтер (Франція) та ін.

3) Вітчизніна концепція була розроблена у 20-х роках українським акдеміком В. Корецький і поєднувла вже розгялянуті нами 2-і концепцій. В. Корецький міжнародне господарське право вважав комплексною міжгалузевою дисципліною, що покликана регулювати міжнародні публічно- та цивільно-правові відносини.

Узагальнення і аналіз існюючих концепцій і точок зору дає можливість зробити висновок про те, що міжнародне економічне право - це система норм і принципів, які регулюють відносини між державами, між державами і міжнародними організаціями, міжнародними організаціями в процесі міжнародного економічного співробітництва, що є самостійною галуззю міжнародного публічного права.

3. Предмет міжнародного економічного права

Предметом міжнародного економічного права є міжнародні економічні відносини: як дво, так і багатосторонні. Вони є відносинами набувного характеру.

Міжнародні економічні відносини - це особлива форма суспільно - виробничих зв'язків між окремими державами, між державами та міжнародними організаціями, між міжнародними організаціями.

У межах міжнародного економічного права міжнародними вважаються відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного публічного права. Економічні відносини є комерційними в широкому розумінні. Отже, усі відносини сфери міжнародного публічного права, де присутній комерційний елемент, належать до сфери дії міжнародного економічного права. Такими елементами є купівля-продаж, оренда, підряд, міна, найм, позика, лізинг, франчиза та перевезення.

Об'єктивними передумовами міжнародно-правового регулювання економічних відносин є наявність суверенних держав та інших суб'єктів міжнародного права, необхідність підтримки та розвитку зв'язків між ними в економічній сфері. Міжнародно-правове регулювання відбувається як процес впливу норм міжнародного публічного права на систему міждержавних економічних зв'язків з метою наведення і підтримки певного бажаного порядку.

Міжнародне право є незамінним інструментом організації міжнародних економічних відносин. Воно є свідомим узгодженим впливом держав на їх розвиток у потрібному напрямі.

4. Принципи міжнародного економічного права

Будь-яка діяльність у будь-якій країні або на міжнародному рівні здійснюється на грунті певної системи принципів.

Принципи- це керівні ідеї, основоположні засади або правила здійснення якоїсь діяльності.

Принципи міжнародного економічного права поділяються на дві групи:

1) основні (загальні) принципи;

2) спеціальні принципи.

До основних (загальних) принципів міжнародного економічного права слід віднести принципи міжнародного права:

1) принцип мирного співіснування;

2) принцип суверенної рівності держав;

3) принцип співробітництва держав;

4)принцип невтручання;

5)принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань;

6)принцип взаємної вигоди.

До спеціальних принципів міжнародного економічного права відносять:

1)принцип розвитку міжнародних економічних і науково-технічних відносин між державами;

2)принцип юридичної рівності і недопустимості економічної дискримінації держав;

3)принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономічних зв'язків;

4)принцип невід'ємного суверенітету держав над їх природними та іншими ресурсами, а також над їх економічною діяльністю;

5) принцип найбільшого сприяння;

6) принцип національного режиму.

Принципи міжнародного економічного права є основою формування принципів зовнішньоекономічної діяльності багатьох держав. Це -- один із прикладів пріоритету не лише норм міжнародного права, а і його принципів над національними нормами і правовими принципами держав як окремо взятих суб'єктів міжнародних економічних відносин.

Принципи зовнішньоекономічної діяльності України закріплені в ст. 2 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", прийнятого 16 квітня 1991 р.



5. Система міжнародного економічного права

Системний підхід до будь яких явищ, понять наук тощо має велике значення. Саме він дає змогу всебічно і глибоко їх вивчити і розуміти. Цей підхід широко використовується і в юридичній науці, незалежно від того, чи йдеться про національні чи про міжнародні правові системи, які є взаємозв”язаними і в той же час незалежними.

Міжнародне право є основою міжнародного економічного права. Як складова частина міжнародного права міжнародне економічне право може і повинно розглядатися як самостійна правова система, галузь права. Воно має свої складові елементи -- підсистеми, які називаються підгалузями та правовими інститутами.

Залежно від змісту відносин, які регулюються, у системі міжнародного економічного права виділяють: міжнародне торгове право, міжнародне валютне право, міжнародне транспортне право, а також комплекси норм, які покликані регламентувати міжнародно-правові відносини промислового і сільськогосподарського співробітництва, співробітництва в галузі науково-технічного прогресу та ін.

Систему курсу міжнародного економічного права становить:

- Загальна частина

- Особлива частина.

У Загальній частині об'єднані норми, які визначають сам предмет правового регулювання міжнароного економічного права, його джерела і принципи, дають уявлення про суб'єкти міжнародних економічних відносин, про державу як основний суб'єкт міжнародного права. У Загальній частині також розглядаються правовий статус міжнародних економічних організацій, питання правового регулювання діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК), міжнародних економічних договорів та забезпечення їх виконання.

В Особливій частині міжнародного економічного права здійснюється характеристика правових норм і особливостей правового регулювання міжнародної торгівлі, міжнародних валютних відносин, міжнародних перевезень та інших напрямів міжнародного співробітництва.

6. Поняття, класифікація та система джерел міжнародного економічного права

З формально-правової точки зору, джерелом МЕП буде та форма, в якій відтворено правила належної поведінки суб'єктів і інших учасників міжнародних економічних відносин у процесі здійснення цих відносин і яка надає зазначеним правилам якості норми права.

Класифікація джерел МЕП є різноманітною і складною. В загальному існує поділ джерел МЕП на:

ті, що є спільними для загального міжнародного права вцілому і МЕП (загальні джерела), та

спеціальні джерела даної галузі міжнародного права.

Класифікація джерел МЕП:

І. За колом суб'єктів, на які поширюються:

1. Універсальні (правила, створені в результаті узгодження державних воль, які стосуються всієї міжнародної спільноти).

2. Регіональні (якщо переважна частина або навіть усі держави, що беруть участь у переговорному процесі, знаходяться в межах певного регіону земної кулі (наприклад на одному континенті), вироблені цими державами правові норми іменуються регіональними. Подальше зменшення кількості учасників норм, які виробляються, призводить до створення локальних або, частіше, двосторонніх міжнародно-правових норм).

ІІ. За ступенем обов'язковості та узгодженості державних воль:

1. Норми жорсткого права (hard law) - держави можуть дійти згоди про те, що, зважаючи наважливість того чи іншого правила, відхилення від нього є не припустимим узагалі.

А) норми імперативного характеру (виробивши для МЕВ певне правило поведінки, держави домовляються обов'язково забезпечувати його дотримання примусовими заходами);

Б) норми рекомендаційного характеру (держави обмежуються фіксацією свого волевиявлення у вигляді певного бажаного (інколи взірцевого) варіанта поведінки).

2. Норми м'якого права (soft law) - має місце констатація узгодженості волі держав, хоча конкретних правил поведінки учасників взаємних відносин не пропонується, не кажучи вже про примусові заходи на випадок дій, що не відповідатимуть вираженій ззовні колективній волі.

ІІІ. За сферою дії:

1. Загальні джерела

2. Спеціальні джерела.

Система джерел МЕП включає в себе:

· міжнародні договори і, зокрема, міжнародні економічні договори;

· міжнародно-правові звичаї

· рішення (акти) міжнародних організацій;

· міжнародні кодекси поведінки.

7. Загальні джерела міжнародного економічного права

До кола загальних джерел МЕП прийнято відносити:

1) загальні принципи права;

2) міжнародний звичай;

3) міжнародні договори ;

4) рішення міжурядових міжнародних організацій або конференцій.

1). Загальні принципи права. Відповідно до ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН загальні принципи права, визнані цивілізованими націями, є джерелом міжнародного права.

Види загальних принципів:

1. внутрішньодержавні принципи права - йдеться про технічні принципи, про юридичну логіку або фундаментальні принципи, без яких правопорядок не зміг би існувати.

2. загальні (або загальновизнані) принципи міжнародного права - вони є виразом специфічної функції міжнародного правопорядку, яка полягає у сприянні миру та розвитку, а тому підтримують міжнародний правопорядок, створюючи для нього необхідні передумови.

Вважається, що більшість загальновизнаних принципів міжнародного права закріплено в Статуті ООН, в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. і в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. Разом із тим, стверджується, що не існує повністю авторитетного, вичерпного і точного переліку основних принципів міжнародного права.

Спираючись на зазначені вище документи, більшість фахівців з міжнародного публічного права наводить такий перелік цих принципів:

1. незастосування сили або погрози силою;

2. суверенної рівності держав;

3. рівноправності і самовизначення народів;

4. невтручання у внутрішню компетенцію будь-якої держави;

5. співробітництва держав;

6. сумлінного виконання зобов'язань, узятих відповідно до Статуту ООН;

7. мирного вирішення міжнародних спорів;

8. непорушності кордонів;

9. поваги прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань;

10. територіальної цілісності держав.



8. Незастосування сили або погрози силою

Міжнародному праву відомі лише два випадки правомірного застосування сили:

з метою самозахисту (ст. 51 Статуту ООН) та

за рішенням Ради Безпеки ООН (статті 39 та 42 Статуту) У випадках загрози миру, порушення миру або акту агресії.

2. Суверенна рівність держав. Всі держави, відповідно до цього принципу, мають право вільно вибирати форму організації зовнішньоекономічних зв'язків та брати участь у міжнародних економічних організаціях.

3. Невтручання у внутрішні справи. Взагалі під втручанням розуміють будь-які заходи держав або міжнародних організацій, за допомогою яких останні намагаються перешкодити суб'єкту міжнародного права вирішувати справи, які належать до його внутрішньої компетенції. Видами прямого економічного втручання вважаються, наприклад, економічна блокада або відмова від здійснення великих програм економічної допомоги як засіб підкорення інших держав власним інтересам. Видами непрямого економічного втручання можуть бути визнані певні дії, які здійснюються особами або організаціями, що підконтрольні іншій державі.

4. Співробітництво. Нормативний зміст цього принципу у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. викладено так: «Держави зобов'язані співробітничати одна з одною, незалежно від відмінностей у їх політичних, економічних і соціальних системах, у різних галузях міжнародних відносин з метою підтримання міжнародного миру та безпеки і сприяння міжнародній економічній стабільності та прогресу, загальному добробуту народів і міжнародному співробітництву, вільному від дискримінації, яка має підґрунтям такі відмінності».

5. Сумлінне виконання міжнародних зобов'язань. Нормативний зміст цього принципу сформульовано у Декларації принципів Заключного акта НБСЄ 1975 р. і передбачає, що держави--учасниці погодились «сумлінно виконувати свої зобов'язання за міжнародним правом, як ті, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті, що випливають із договорів чи інших угод, які відповідають вимогам міжнародного права і учасниками яких вони є». Для визначення юридичного змісту «сумлінності виконання міжнародних зобов'язань» використовується розділ «Застосування договорів» (статті 28--30) та «Тлумачення договорів» (статті 31--33) Віденської конвенції 1969 р. про право договорів.

6. Мирне вирішення спорів. За Декларацією 1970 р. та згідно із Заключним актом НБСЄ до нормативного змісту даного принципу належать такі зобов'язання держав:

використовувати всі зусилля для того, щоб у найкоротший термін дійти до справедливого рішення, заснованого на міжнародному праві;

продовжувати шукати взаємно узгоджені шляхи мирного врегулювання спору;

у тих випадках, коли спір не вдається вирішити, утримуватись від будь-яких дій, які можуть погіршити становище до такого ступеня, що буде поставлено під загрозу підтримання міжнародного миру та безпеки, що зробить мирне врегулювання спору ще більш важким.

2). Міжнародно-правові звичаї . Стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН визначає міжнародний звичай «як доказ загальної практики, прийнятої як правова норма».

3). Міжнародний економічний договір. Міжнародний економічний договір - це добровільна угода між двома або кількома державами, міжнародними організаціями, відповідно до якої встановлюються, змінюються або припиняються їхні взаємні права та обов'язки.

4). Рішення міжурядових міжнародних організацій або конференцій. В МЕП існує велика кількість так званих рекомендаційних норм, створених під егідою цих організацій. Так, тільки в процесі роботи ЮНКТАД-І (23.03.1964--16.06.1964 р.) було прийнято близько 60 резолюцій з питань торгівлі сировинними товарами, готовими виробами, фінансування розвитку торгівлі тощо.

9. Спеціальні джерела міжнародного економічного права

До кола спеціальних джерел МЕП прийнято відносити:

1) Спеціальні (галузеві) принципи МЕП;

2) Певні односторонні акти держав;

3) Неформальні домовленості;

4) Типові договори.

1) Спеціальні (галузеві) принципи МЕП- на відміну від загальних (когентних), мають виключно конвенційний характер. Інакше кажучи, ці принципи діють лише в тих випадках, коли їх закріплено в текстах тих чи інших міжнародних договорів. Тобто, як зазначається, зазвичай «рекомендаційні», ці принципи в таких випадках стають обов'язковими (облігаторними).

1) Принцип недискримінації (nondiscriminatiori). Цей принцип закріплено в ГАТТ-47 (преамбула і ст. XIII, XIV та XX). Зміст цього принципу зводиться до права держави на надання їй, її фізичним та юридичним особам або товарам з боку іноземного партнера загальних умов, які є не гіршими за тих, що надаються будь-якій іншій державі, її особам або товарам. До юридичного змісту цього принципу належить також право держав на участь у міжнародних економічних організаціях незалежно від будь-яких розрізнень у соціально-економічних системах. Неважко помітити, що практично принцип недискримінації є засобом реалізації таких загальних принципів, як співробітництво держав та їх суверенна рівність.

Принцип недискримінації має низку винятків, зокрема:

переваги, що їх держави надають одна одній в рамках економічних інтеграційних об'єднань;

пільги, якими користуються держави в межах прикордонної торгівлі;

засоби, за допомогою яких надаються можливості вільного доступу до моря країн, які не мають до нього виходу;

надання загальних невзаємних преференцій державам, що розвиваються;

засоби захисту внутрішнього ринку та національної економіки (заборона імпорту чи експорту тощо);

заходи у відповідь (контрзаходи), метою яких є забезпечення дотримання державою-порушником своїх зобов'язань.

2) Принцип взаємної вигоди. Цей принцип означає взаємне право держав на справедливий розподіл вигод і зобов'язань порівнюваного об'єму формула, яка хоча й не є досить зрозумілою, проте достатньо переконлива. Вимога взаємності у міжнародних економічних відносинах починається з обопільності інтересів держав, які вступають у взаємодію, тобто з політичної взаємності, яка знаходить свій вияв у спрямованості волі держав на правове врегулювання певного об'єкта чи об'єктів.

3) Принцип найбільшого сприяння (ПНС). Він нерідко позначається (гл. 8.2.1) як принцип найбільш сприятливої нації (most favored nation). У зв'язку з таким подвійним користуванням у доктрині зазначається, що термін «принцип найбільш сприятливої нації» застосовується щодо держав-партнерів або їх осіб чи товарів, у той час як термін «принцип найбільшого сприяння» стосовно суб'єктів, що не є державами, наприклад (і найчастіше) стосовно міжнародних організацій. Хоча в діловій практиці ці терміни використовуються як синоніми.

Під ПНС зазвичай розуміють юридичне зобов'язання відповідної держави надати партнерові (його особам чи товарам) пільгові або інші найбільш сприятливі умови, які вже надані або можуть бути надані будь-якій третій країні. Проте, як зауважується, зазначені пільги або переваги можуть узагалі не виникнути, якщо уявити собі випадок, коли держава-«бенефіціар» практично не надавала раніше й не надає потім тих чи інших пільг і переваг будь-якій третій державі (або державам). Таким чином, пільги на підставі ПНС у чистому вигляді мають абстрактний характер.

4) Принцип преференційного режиму. Для країн, які розвиваються, створюється більш сприятливий режим, ніж для розвинених, з тим, щоб компенсувати фактичну нерівність розвитку цих двох груп держав. Юридичні підстави для такого нерівного ставлення можна знайти в численних документах ЮНКТАД. У них неодноразово наголошувалось, що надавати рівний режим країнам, які є економічно нерівними, означає рівність режиму тільки з формальної точки зору, проте насправді це рівнозначно його нерівності. Звідси саме і випливає необхідність надання преференцій на користь країн, що розвиваються.

5) Принцип національного режиму (national treatment). Зміст цього принципу (гл. 8.2.3) зводиться до зобов'язання однієї держави забезпечити особам або товарам іншої (взагалі чи лише в окремо узгоджених сферах) ті ж самі умови, в яких перебувають її власні особи чи вироблені на її території товари. Особливе значення цього принципу полягає в тому, що ним охоплюються всі питання, пов'язані з цивільною правосуб'єктністю, зокрема питання про доступ до судів та інші питання цивільного судочинства.

2).Певні односторонні акти держав. Це джерело, коріння якого сягає меж національних правопорядків, може мати форму національних законодавчих актів, актів відповідної виконавчої влади, рішень судів тощо, залежно від того, якою мірою вони стосуються макроекономічних відносин держав. Наприклад, використання державою курсу обміну національної валюти є, в принципі, внутрішньою компетенцією держави, але за умови дотримання нею своїх міжнародних зобов'язань (гл. 16.2.5) ці акти входять до кола джерел МЕП.

3).Неформальні домовленості - акти, які з матеріальної точки зору відтворюють узгоджену волю держав, проте формально не є міжнародними договорами. Внутрішня гнучкість таких актів часто значною мірою відповідає потребам економічних питань. Найбільш яскравим прикладом такого роду домовленостей є зустрічі на найвищому рівні так званої «великої вісімки» представників провідних держав світу. Рішення, що на таких зустрічах приймаються, мають кардинальне, хоча й не правове значення. Наслідком таких зустрічей є прийняття спеціального комюніке, яке навіть не завжди публікується у повному вигляді. Зрозуміло, що ці комюніке не є міжнародними договорами, проте добровільне і безумовне дотримання досягнутих домовленостей багатьма державами світу перетворюють ці акти в джерела МЕП.

4).Типові договори. Вони увійшли до практики держав унаслідок постійного повторення складних ситуацій, що мають характерні особливості. Типовий договір можна визначити як сукупність статей, що прийняті або у внутрішньодержавному, або в міжнародному порядку, і призначені слугувати основою на двосторонніх переговорах з відповідних питань. З точки зору права, таким чином, типовий договір не має юридичної сили, проте він може отримати певний авторитет де-факто, що є наслідком технічної досконалості тексту та політичної розповсюдженості тих цілей, що в ньому закладені. Типовий договір виконує дві функції:

завдяки якості змісту, з формальної та матеріальної точок зору, він стає засобом міжнародного навчання, а

з огляду на свою розповсюдженість може стати джерелом основних принципів МЕП.

Одним із прикладів використання типових договорів є практика встановлення сприятливого інвестиційного клімату у відносинах між розвиненими державами та такими, що розвиваються, шляхом укладення двосторонніх договорів про заохочення та захист інвестицій (гл. 14.2.3).

Велика кількість джерел обумовлює необхідність розгляду питання щодо їх субординації. Вирішення цього питання в МЕП не запропоновано. Внаслідок цього можна вважати слушною думку, висловлену стосовно джерел загального міжнародного права. Згідно з нею зазначені джерела, доповнюючи одне одного, в реальності часто застосовуються разом. Але у випадках явної суперечності між ними міжнародні договори мають перевагу над звичаями, а звичаї над загальними принципами права та додатковими джерелами.

10. Поняття та значення міжнародного економічного договору

Договір --це угода двох або кількох сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх прав і обов'язків.

Угоди -- поняття, ширше, ніж договори, оскільки останні укладаються від імені однієї особи і виражають лише її волю (наприклад, видача доручення, векселя, чека або заповіт).

Міжнародний економічний договір -- це добровільна угода між двома або кількома державами, міжнародними організаціями, відповідно до якої встановлюються, змінюються або припиняються їхні взаємні права та обов'язки.

Міжнародні економічні договори мають надзвичайно важливе значення як для економіки країн, що беруть у них участь, так і для світового господарства в цілому.

Укладення міжнародних економічних договорів, з одного боку, впливає на ефективність економічного розвитку, задоволення суспільних потреб народного господарства і населення відповідної країни, з іншого боку, економічне співробітництво між країнами розширює можливості на мирній основі вирішувати всі назрілі проблеми.

Види міжнародних економічних договорів

Основою поділу будь-яких договорів, зокрема і міжнародних економічних договорів є їх класифікація.

Класифікація міжнародних економічних договорів договорів:

І. За сферою дії:

a. «договори-закони» (правовстановлюючі договори) - торговельні договори між державами, в яких встановлюються принципи торговельно-економічних відносин;

b. «договори-угоди» (контракти) - угоди про будівництво великих комплексних об'єктів або про поставку товарів у межах економічної допомоги.

ІІ. За об'єктом регулювання:

1. договори з питань міжнародної торгівлі товарами та послугами;

2. договори з питань міжнародних фінансових (кредитних, валютних, податкових та ін.) відносин;

3. договори з питань руху капіталовкладень (інвестицій);

4. договори з питань міжнародної економічної допомоги;

5. договори з питань міжнародного регулювання праці тощо.

Норми, які містяться у зазначених групах договорів, зазвичай формують галузі МЕП: міжнародне торгове право, міжнародне фінансове право, міжнародне інвестиційне право тощо.

ІІІ. За розподілом обов'язків:

1. односторонні (договірні зобов'язання має лише одна сторона. До односторонніх належать лише окремі види договорів, наприклад, договір позики, договір дарування);

2. двосторонні договори (більшість договорів є двосторонніми. Двосторонні договори - це такі договори, в яких обидві сторони мають взаємні зобов'язання і відповідні права, тобто коли кожна сторона виступає і як кредитор, і як боржних.

ІV. За наявністю компенсації:

1. сплатні (одна із сторін отримує якусь користь, вона повинна забезпечити іншій стороні відповідну, як правило, еквівалентну вигоду).

2. безоплатні (договори - для яких не характерна взаємна компенсація. Інколи їх називають ще добродійними, або благодійними, договорами. Це договори дарування, безвідсоткової позики, звільнення від оплати боргу, надання безоплатних послуг та ін. ).

V. За наявності яких-небудь фактичних обставин:

1. Формальні договори - такі, для укладення яких, крім взаємної згоди сторін, потрібне дотримання певної форми. Відповідно до чинного в багатьох країнах законодавства недотримання форми договору веде до визнання його недійсним з усіма негативними наслідками, що випливають з цього. Як правило, згода до якої дійшли сторони, має бути викладена у письмовому документі, який підписується сторонами, а якщо це передбачено законодавством, то й зараеєстрована у відповідних державних органах (нотаріат, суді та ін.).

2. Реальні договори, в основі яких лежить не лише досягнення згоди, а й їх гарантоване виконання. До цієї групи договорів відносять, наприклад, договори позики, закладу, зберігання. Норми законодавство деяких країн, таких як: Швейцарія, Польща, Угорщина, Югославія, не передбачають поняття реального договору та відмежовування його від консесуальних договорів.

3. Консенсуальні договори -- це такі, за якими з усіх суттєвих умов досягнута згода сторін. Вони вважаються укладеними і набирають чинності не в момент виконання, а в момент досягнення згоди.

Крім того, міжнародні економічні договори поділяються на такі види :

1. Торговельні договори- ними встановлюється правовий режим, який сторони взаємно надають одна одній щодо регулювання порядку ввезення та вивезення товарів, митного оподаткування, торговельного мореплавства, інших видів транспорту, транзиту, діяльності юридичних і фізичних осіб кожної зі сторін на території іншої. Основою торговельного договору є норми про торговельно-політичний режим. Як правило, торговельні договори, мають тривалий термін дії -- 5 років і більше. Часто торговельні договори укладаються "навічно", тобто без формального терміну їх дії.

2.Контингентні угоди - це угоди між урядами відповідних країн про поставки товарів. Їх називають ще "угодами про товарообіг". Традиційно такі угоди укладаються щонайбільше на рік, але іноді термін їх дії досягає п'яти років.

3.Кредитні угоди - цей вид міжнародних економічних договорів передбачає, що певні держави (кредитори) надають іншим державам (боржникам) певні грошові кошти, а одержувачі коштів беруть зобов'язання погасити суму боргу на передбачених угодами умовах (твердою валютою, банківськими металами, поставками товарів тощо). Замість коштів кредитори можуть надавати боржникам товар у натуральній формі. За таких угод боржник, як правило, зобов'язується ще й сплатити винагороду за користування кредитом.

Міжурядова кредитна угода -- це угода про зобов'язання погасити борг. Кредит надається не для безпосереднього його використання урядом, а в інтересах суб'єктів відповідної країни.

4.Угоди про міжнародні розрахунки - ці угоди є міждержавними угодами про порядок здійснення розрахунків за товари, послуги та інші торговельні й неторговельні операції. Такі угоди можуть укладатися окремо. Часто ж положення про механізм розрахунків включаються до інших угод, наприклад, угод про товарообіг.

5.Довготермінові комплексні угоди про економічне, промислове та науково-технічне співробітництво - у вказаних угодах уряди визначають загальні перспективи, нові напрямки та сфери промислового і торговельного співробітництва та його організаційні форми. Уряди беруть зобов'язання сприяти співробітництву між заінтересованими організаціями і підприємствами відповідних країн шляхом створення для цього належних умов.

6. Міжнародні товарні угоди - такі угоди укладаються між країнами-імпортерами та країнами-експортерами мінеральної та сільськогосподарської сировини.

7.Міжнародний факторинг - міжнародний факторинг здійснюється з метою фінансування якоюсь організацією (фактором) експорту іншої особи (виробника продукції) за умови передання виробником фактору права на одержання плати від імпортера-боржника.

Міжнародний факторинг -- це тристоронні правовідносини, у яких беруть участь:

* кредитор (експортер товарів, робіт, послуг);

* боржник (імпортер зазначених товарів тощо);

* фактор (банк або спеціалізована факторингова організація), що набуває права вимоги.

8.Міжнародний форфейтинг - договір міжнародного форфейтингу є різновидом договору міжнародного факторингу, за яким поступаються не правом вимоги платежу, а простим і перевідним векселями шляхом вчинення індосаменту на форфейтера (фактора).

9. Міжнародний фінансовий лізинг - під міжнародним лізингом розуміється угода, відповідно до якої одна сторона (лізингодавець) згідно зі специфікою та умовами, схваленими іншою стороною (лізингоодержувачем), укладає договір поставки з третьою стороною (постачальником), відповідно до якого лізингодавець придбає промислову установку, засоби виробництва чи інше обладнання та вступає в договір про лізинг з лізингоодержувачем, надаючи йому право використання обладнання в обмін на періодичні платежі.

11.Міжнародний договір франчизи - франчизні угоди переважно є складними і комплексними, основу яких становить ліцензія на використання товарного знака.

12. Договори в рамках Світової Організації Торгівлі, такі як:

- Генеральна угода з тарифів і торгівлі.

- Генеральна угода з торгівлі послугами.

- Угода про торговельні аспекти прав на інтелектуальну власність.

Порядок укладання міжнародного економічного договору

Підставою для виникнення відносин між державами, міжнародними організаціями є укладення між ними різних міжнародних договорів (угод). Вони мають величезне значення у справі організації міжнародного співробітництва, виступають важливим джерелом міжнародного права і засобом формування мирних відносин між державами, націями незалежно від відмінностей державного чи суспільного устрою.

23 травня 1969 року була підписна (набрала чинності 27.01.1980 р.) Віденська Конвенція про право міжнародних договорів, яка регламентує широкий спектер питань, пов'язаних з укладенням, набранням чинності, застосування міжнародних договорів та інших питань.

Здійснюючи підготовчу роботу щодо укладення договорів, слід передусім з'ясувати інтереси сторін, щоб потім чітко їх відбити у змісті контракту.

Як правило, в укладенні договорів беруть участь дві сторони:

- Оферент (сторона, яка виступає з пропозицією укласти договір);

- Акцептант (сторона, яка повинна дати згоду на укладення договору).

При укладанні договору про зовнішньоекономічну діяльність слід дотримуватись встановлених законодавством вимог, інакше договори будуть вважатися недійсними. Відповідно до ст. 6 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність” суб”єкти насамперед повинні бути здатними укладати такий договір. При складанні його тексту вони мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій.

Зовнішньоекономічний договір укладається в письмовій формі (якщо інше не передбачене законодавством або міжнародним договором України), підписує договір особа, яка має таке право згідно з посадою відповідно до установчих документів, та особа, яку уповноважено на це відповідним документом, виданим за підписом керівника.

Забезпечення виконання міжнародних економічних договорів.

Однією із особливостей міжнародного економічного права, як і міжнародного права в цілому, є відсутність міжнародних інститутів, які б забезпечували у примусовому порядку виконання його норм.

Всі суб'єкти міжнародних економічних відносин відповідно до нього повинні виконувати вимоги міжнародного права, зокрема міжнародного економічного права, а також ті конкретні зобов'язання, що випливають із відповідних договорів. Будь-які порушення норм, що діють у цій сфері, невиконання або неналежне виконання своїх міжнародних зобов'язань є правопорушенням, тобто міжнародним деліктом, який потребує свого відповідного розгляду, з тим щоб певним чином зреагувати на такий факт. Норми багатьох міжнародно-правових актів спрямовані на правове забезпечення виконання зобов'язань міжнародних економічних договорів.

Так, у главі шостій Статуту 00Н передбачені мирні засоби розв'язання всіх спорів між державами, зокрема і спорів міжнародного економічного характеру. Держави, між якими виникли спірні питання, з метою забезпечення міжнародного миру і безпеки повинні передусім намагатися вирішувати їх шляхом дипломатичних переговорів, обстежень, посередництва, примирення, арбітражного або судового розгляду, звернення до регіональних органів або іншими мирними засобами (держави самостійно обирають засоби вирішення спорів).

У Хартії 1974 р. зафіксовано, що жодна держава не може застосовувати відносно іншої або заохочувати використання економічних, політичних або яких-небудь інших заходів примусового характеру, спрямованих на ущемлення її суверенних прав або отримання із цього якої-небудь вигоди.

Питання правового захисту інтересів сторін урегульовано і в окремих конвенціях. Так, Конвенція 00Н про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980 р.) містить норми, в яких закріплені засоби правового захисту у разі порушень договору продавцем (ст. 45--52) і покупцем (ст. 61-- 65). Наприклад, відповідно до ст. 45 цієї Конвенції, якщо продавець не виконає яких-небудь своїх зобов'язань щодо договору або вказаної Конвенції, покупець може здійснити ряд прав, передбачених нею (замінити товар, заявити про розторгнення договору, відмовитися від приймання товару). У даній Конвенції також передбачені відповідні засоби захисту і у разі порушення договору з боку покупця

Аналіз багатьох міжнародно-правових документів дає можливість зробити висновок, що до засобів, які найчастіше використовуються при розв'язанні спорів мирним шляхом у процесі виконання зобов'язань, що випливають з міжнародних економічних угод, належать дипломатичні переговори, посередництво, створення погоджувальних комісій, розгляд справ у Міжнародному Арбітражі та у Міжнародному Суді, а також Суді Європейського Економічного Співтовариства.

Серед засобів забезпечення вирішення міжнародних спорів економічного характеру найпоширенішим є здійснення дипломатичних переговорів. Вони ведуться від імені держави їх главами, главами урядів, міністрами іноземних справ, спеціально призначеними для цього дипломатичними працівниками. Як свідчить практика, ефективність дипломатичних переговорів з приводу міжнародних економічних спорів, як і інших спорів, буває високою лише за умови, якщо вони ведуться на основі взаємної поваги суверенітету сторін, їх рівності, сприяння зміцненню миру.

При посередництві у розв'язанні спорів між сторонами бере участь третя держава. В одному випадку ця держава виступає з пропозицією щодо примирення сторін, між якими ведеться спір, сприяє здійсненню дипломатичних переговорів. Цей вид посередництва називається добрими послугами. В іншому випадку третя держава на запрошення сторін, між якими виник спір, виступає як посередник і веде переговори з ними з метою примирення сторін. Цей вид посередництва прийнято називати особистим посередництвом.

У ряді випадків для розв'язання спорів створюються погоджувальні комісії на паритетних засадах, тобто з рівною кількістю представників від сторін, між якими виник спір. Ці комісії обстежують і аналізують ситуацію, вивчають причини виникнення спору та пропонують шляхи його припинення. На підставі одержаних матеріалів формулюють свої висновки та пропозиції, що передаються урядам держав, між якими виник спір.

Арбітражне вирішення міждержавних спорів економічного характеру є також одним із мирних засобів їх розв'язання. Цей спосіб відомий ще з часів Древньої Греції та Древнього Єгипту, де широко використовувався третейський арбітражний розгляд спорів.

Нині арбітражне вирішення міжнародних економічних, спорів широко використовується у практиці міжнародного співробітництва та передбачений рядом міжнародно-правових документів, серед яких можна назвати Гаагську конвенцію про мирне розв'язання міжнародних зіткнень 1907 р., Загальний акт про мирне розв'язання міжнародних спорів 1928 р., Статут 00Н, статути регіональних, міжнародних організацій, Зразкові правила арбітражного, процесу 1958 р., арбітражні договори та інші угоди між окремими країнами.

У межах функціонування ЄЕС був створений свій Суд, який покликаний розглядати спори між країнами -- членами ЄЕС. Крім того, до компетенції цього Суду входить встановлення відповідності законів країн-членів положенням Договору про Європейське Економічне Співтовариство. Рішення цього Суду є обов'язковими для країн -- членів ЄЕС, і їх виконання забезпечується, при необхідності, примусовим способом.

Для розв'язання міждержавних економічних спорів між державами -- учасницями Співдружності незалежних держав 6 липня 1992 р. на основі Угоди Ради глав цих держав був створений Економічний Суд Співдружності незалежних держав (Туркменистан і Україна цієї Угоди не підписали).

До компетенції Економічного Суду СНД відноситься розгляд міждержавних економічних спорів, що виникають при виконанні економічних зобов'язань, передбачених угодами, рішеннями Ради глав держав, Ради глав урядів Співдружності та інших її інститутів.



11. Поняття суб'єктів міжнародного економічного права

Під суб'єктом права взагалі розуміють особи (фізичні і юридичні), які відповідно до закону наділені здатністю мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки, що дає їм можливість брати участь у відповідних правовідносинах.

Що стосується складу суб'єктів міжнародного економічного права, то слід зазначити, що єдиного підходу до цього питання немає. Так, згідно із концепцією, яка домінує у вітчизняній юридичній літературі, до субєктів міжнародного економічного права належать держави та міжнародні економічні організації.

Дещо інший підхід до даної проблеми передбачає зарубіжна доктрина. Так, В. Фікентшер вважає, що було б правильним відносити до суб"єктів міжнародного економічного права не лише юридичних, а й фізичних осіб, а на думку французького вченого Беранже, такими суб"єктами є держави, міжнародні організації а транснаціональні корпорації.

Однак аналізуючи вищенаведені концепції та враховуючи предмет міжнародного економічного права (економічні відносини), більш правильною є концепція вітчизняних учених, відповідно до якої суб"єктами міжнародного економічного можуть бути держави та міжнародні економічні організації.

Суб'єктами міжнародного економічного права є учасники міжнародних економічних відносин. Вони -- носії міжнародних прав і зобов'язань, які вони мають у межах і на основі міжнародного економічного права. Первинними (або основними) суб'єктами міжнародного права є держави, народи і нації, які борються за незалежність і створення власної національної держави. Похідними (або вторинними) суб'єктами є міжнародні організації, міжнародна правосуб'єктність яких визначається актом, що засновує ці організації (статутом чи угодою). Правосуб'єктність міжнародних організацій є похідною від правосуб'єктності держав -- учасниць відповідної угоди. Обсяг прав і повноважень міжнародних організацій (а серед них є чимало й економічного характеру) визначається державами-засновницями.

Окремі елементи міжнародної правосуб'єктності можуть мати так звані державоподібні утворення. Очевидно, до таких у недавній історії можна зарахувати міста Гданськ, Трієст, Західний Берлін. Дехто до цієї категорії зараховує квартал італійської столиці, відомий усьому світові як Ватикан.

У світовій юриспруденції можна зустріти концепції про те, що фізичні особи (індивіди), внутрішньодержавні організації (промислові, торговельні тощо) є суб'єктами міжнародного публічного, у тому числі й економічного права. Проте такі концепції ще не є панівними. Не вважаються суб'єктами міжнародного економічного права і транснаціональні корпорації (ТНК).

Україна є самостійним суб'єктом міжнародного економічного права. Характер і зміст міжнародних відносин за участю України -- найрізноманітніші. Широку участь Україна бере і в діяльності міжнародних економічних організацій.

12. Держава як суб'єкт міжнародного економічного права

Головним суб'єктом міжнародного економічного права є держава.

За існуючими як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі визначеннями, держава -- це політична форма організації суспільства, яка виражає обумовлену економічним ладом політичну владу пануючого класу або всього народу.

До ознак будь-якої держави слід віднести такі:

1 публічна влада;

державний суверенітет;

територіальний поділ населення;

державний апарат;

податкова система;

право.

Держави можуть бути різними за своїми соціально-економічними системами, політичним режимом, формою правління та формою державного устрою. Кожна з них на основі свого суверенітету має право бути суб'єктом міжнародно-правових відносин і, зокрема, міжнародних економічних відносин.

Нині держави світу або їхні групи функціонують в умовах інтернаціоналізації господарського життя, міжнародного поділу праці, різних можливостей у забезпеченні виробництва сировинними, енергетичними, трудовими та іншими необхідними ресурсами, монополії ряду держав на випуск окремих видів продукції та дії інших факторів, які обумовлюють необхідність міжнародного економічного співробітництва.

Держави нині активніше займаються питаннями зовнішньоекономічної діяльності, намагаються частіше виступати як суб'єкти міжнародного економічного права, використовуючи різні форми міжнародного співробітництва Укладається чимало різноманітних міжвідомчих угод на рівні окремих державних органів. Держави беруть участь у діяльності міжнародних економічних організацій та використовують інші форми міжнародного економічного співробітництва. Враховуючи ту роль, яку відіграють міжнародні організації в різних сферах міжнародного співробітництва, багато держав світу стають їх членами. Це стосується й України, яка є сьогодні самостійним і суверенним суб'єктом міжнародних відносин.

Незалежно від того, хто є конкретним учасником міжнародних економічних відносин , які межі їх компетенції, які при цьому виникають права та обов'язки - в усіх випадках єдиним суб'єктом цих відносин виступає держава. Саме вона як суб'єкт міжнародних відносин і відповідно міжнародного економічного права наділена всім обсягом правоздатності. Вона несе відповідальність за виконання зобов'язань, які випливають з міжнародних договорів і угод.

Винятком з цього правила є відносини, в яких юридичною особою постає не держава, а якийсь інший орган, що виступає від свого імені. У таких випадках він і несе самостійну відповідальність за своїми зобов'язаннями. Характер і зміст міжнародних економічних відносин, в яких бере участь держава, можуть бути найрізноманітншими. Це можуть бути відносини суто організаційного характеру, коли укладаються угоди про організацію міжнародного економічного співробітництва, або відносини майнового характеру, коли укладаються конкретні зовнішньоекономічні договори (угоди) між державою (її органом) про передачу майна, виконання робіт, надання послуг тощо.

Держава може вступати у міжнародні відносини економічного змісту і не з суб'єктами міжнародного права чи міжнародного економічного права. В цьому разі відносини регулюватимуться не нормами міжнародного права або міжнародного економічного права, а нормами відповідних національних правових систем, а також нормами міжнародного приватного права. Такого роду відносини не слід розглядати як відносини міжнародно-правові, міждержавні.

3. Імунітети держав.

Імунітет -- слово латинського походження і в перекладі на українську мову означає звільнення від чого-небудь. У міжнародному праві імунітет держави розглядається як принцип, відповідно до якого державі або її органам не може бути пред'явлений позов у суді іноземної держави. Коли держава виступає суб'єктом міжнародних економічних відносин з іншими державами або з міжнародними організаціями, то такі відносини регулюються нормами міжнародного економічного права. Водночас вона може вступати у відносини міжнародно-правового характеру з різними іноземними юридичними особами, окремими громадянами інших держав. Відносини, які при цьому виникають, регулюються нормами міжнародного приватного права.

Міжнародне приватне право -- це система правових норм, які покликані регулювати цивільно-правові, сімейні та трудові відносини міжнародного характеру, в яких суб'єктами переважно виступають іноземні юридичні особи, іноземні громадяни та особи без громадянства. Але незалежно від того, які це відносини, якими нормами (чи міжнародного економічного права, чи міжнародного приватного права) вони регулюються, в обох випадках тут діє принцип імунітету держави.

Імунітет держави -- це принцип міжнародного права, що випливає із засад державного суверенітету. Імунітет держави виявляється в тому, що з огляду на рівність усіх держав певна держава не може здійснювати владу стосовно іншої держави. Прицьому спрацьовує правило "рівний не має влади над рівним".

Імунітетом користуються іноземна держава, її органи та майно, що належить державі. Майно іноземної держави не може піддаватись заходам примусового характеру (накладенню арешту тощо).

Теорія і практика розрізняють кілька видів імунітету держави:

1) судовий;

2) від попереднього забезпечення позову;