Правова епістемологія: істина у правотворчості та правозастосуванні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство внутрішніх справ України

Запорізький юридичний інститут Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

Кафедра філософії і політології

Лекція з дисципліни: «Філософія права»

Тема: «Правова епістемологія: істина у правотворчості та правозастосуванні»

Жадько В.А.

Запоріжжя 2010

Лекцію підготував доцент кафедри філософії і політології Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ЗОТОВ В. М.

Рецензенти: Жадько В. А. - професор, доктор філософських наук, завідуючий кафедрою соціально-гуманітарних дисциплін Запорізького державного медичного університету

Калюжний В.С., кандидат філософських наук, доцент, завідуючий кафедрою філософії Запорізької державної інженерної академії.

План

Вступ

1. Загальна характеристика правової епістемології. Категорія істини як центральна категорія правової епістемології

2. Пізнавальні процеси у правотворчості

3. Істина як мета правової діяльності

4. Основні етапи, рівні та методи пізнання у праві

5. Правова практика як критерій правової істини

Висновки

Вступ

Правова епістемологія -- складова філософії права, яка вивчає пізнавальні процеси у функціонуванні права як засобу самоуправління суспільства, регламентації його саморозвитку. Вона досліджує процес вивчення правового аспекту буття суспільства як системи, що самоорганізується, та людини в їхній єдності, себто правову реальність, і відображення результатів її вивчення в юридичних положеннях. Правова епістемологія інакше називається правовою гносеологією, або теорією пізнання.

Розглядувана складова філософії права має свою систему категорій. Центральне місце в ній посідає категорія істини. Щоби глибше її зрозуміти, слід звернутися до її генезису в історії філософії.

1. Загальна характеристика правової епістемології. Категорія істини як центральна категорія правової епістемології

Проблема істини була предметом ретельного дослідження ще у Стародавній Греції. Платону належить така характеристика істини: "... той, хто говорить про речі відповідно до того, якими вони є, говорить істину, той же, хто говорить про них інакше, -- помиляється...". Слід підкреслити, що тут істина розглядається як характеристика говоріння (речення), а не висловлювання. За часів Платона поняття про істину привертало увагу радше під кутом зору юридичної та політичної практики, під кутом зору мистецтва дискутувати, сперечатися, ораторської практики.

Цю позицію прийняв і Арістотель, щоправда, дещо змістивши акцент. У трактаті "Топіка" він аналізував методику побудови софізмів, із допомогою яких можна перемогти опонента в дискусії, а також способи, що дозволяють надати максимальної вірогідності тій чи тій тезі, виведеній із загального досвіду. Арістотель показував, що софісти використовують тут звернення до думок народу, а також до думок учених. Він радив у процесі суперечки зіставляти різні думки, виводити з них наслідки та аналізувати ці останні. Одначе всі ці операції, на його думку, не в змозі зробити тези достовірними. Через це він дійшов висновку, що досвід не може служити останньою інстанцією для виправдання вищих засновків науки -- істина встановлюється лише через безпосереднє споглядання її розумом.

Рівночасно Арістотель схилявся до думки, що умоглядно спостережені загальні принципи знання потенційно знаходяться в розумі як можливість бути виявленими. Для реалізації цієї можливості необхідно зібрати факти, спрямувати на них мислення і в такий спосіб викликати процес розумового споглядання вищих істин, або засновків науки. Головною формою вираження результатів такого дослідження Арістотель уважав судження існування. Саме до них належить його положення про істину: "...казати про суще, що його нема, а про не-суще, що воно є, -- означає казати хибне; а казати, що суще є і не-суще не є, -- означає казати істинне".

Уявлення про істину змінювалися відповідно до зміни історичних форм ставлення людини до світу. Серед історичних форм -- незаслужено забуте нині вчення про подвійну істину, що привертало найпильнішу увагу під час поширення філософії Арістотеля у християнській та арабській науці, в епоху Відродження. Ми маємо на увазі вчення про поділ філософських і богословських істин, згідно з яким істинне у філософії може бути хибним у теології й навпаки. У цілому концепція подвійної істини відіграла роль істотного чинника у розвитку раціоналізму. Цікаво, що в цій концепції виразно проявляється зв'язок істини як логічної характеристики знання з істинністю як характеристикою духовного світу людини.

Вчення про істину протягом подальшого розвитку філософії аж до німецької класичної філософії мало переважно споглядальний характер. Це розумове усвідомлення істини зазнавало дедалі більшої формалізації в межах традиційної логіки. Кант виявляв розумові підстави формально-логічного усвідомлення істини. Зіткнувшися з антиномічністю розуму, він, кінець кінцем прийшов до агностицизму.

Принципово нове визначення істини дав Г.-В.-Ф. Гегель. Він зумів подолати обмеженість метафізичного підходу і піднятися до розуміння істини як процесу. Крім того, істина у нього виступала також як система чистих визначень мислення. А втім, гегелівська істина -- це характеристика діяльності спекулятивного розуму, і в цьому аспекті вона не позбавлена певної містифікації. В його концепції не Істина існує для історії_, а історія для істини, людина для цієї останньої -- лише засіб її реалізації.

Синтезуючою історичною формою ставлення людини до світу є творчо-перетворювальне ставлення. Воно є визначальним у діалектико-матеріалістичній концепції істини, згідно з якою істина є системно здійснюваний процес осягнення світу у формах наукового знання в процесі практичної діяльності. Діалектичний матеріалізм виходив з тієї ролі, яку відіграє істина в діяльності людини. І тут складається така картина. Навіть якщо ми розглядаємо істину в суто гносеологічному плані, з позиції пізнавального процесу, то необхідно врахувати те, що істина -- це ідеал, на досягнення якого спрямована ця діяльність. Істина є сутнісним мотивом наукового пошуку, його призначення полягає саме у сходженні до істини від багатоманітності видимості, розрізнених явищ, у переході від випадкового до фундаментального, від безпосередніх чуттєвих даних до усвідомлення та обгрунтованих концептуальних утворень. Основне завдання науки -- виявити закони, відповідно до яких змінюються та розвиваються об'єкти.

Коли дослідникові таланить побачити в тій чи тій формі природну закономірність, ця ідея стає діючою метою. Саме прагнення до істини наповнюється конкретним змістом, бо дослідник має тепер на увазі не істину взагалі, а цілком певну істину, яка чекає на своє розгортання і доведення. Крім того, ця ідея дозволяє організувати науковий пошук, визначити його напрямок, пов'язати між собою ще розрізнені відомості.

Підбиваючи підсумки викладеного вище, можна вирізнити такі основні логічні етапи історичного розвитку розуміння істинності знання. У Платона визначення істини органічно пов'язане з риторичною формою (говоріння, речення, а не висловлювання). Арістотель уперше пов'язав істину з чистою, власне логічною формою її виразу (судженням існування). Наступний етап розуміння істини полягав у її конкретизації у вигляді подвійної істини, вчення про яку піднесло поняття істини до рівня філософської категорії. У межах класичної німецької філософії істина набула найбільш зрілої форми свого виразу -- форми ідеї як сутнісного компонента об'єктивно-ідеалістичної філософської системи. Діалектико-матеріалістична філософія поєднала ідею з чуттєво-предметною діяльністю і вбачає істинність у цілепокладанні, конкретних світоглядних настановах, переконаннях.

2. Пізнавальні процеси у правотворчості

Юриспруденція як наука вивчає правову реальність -- діяльність людей, яка потребує правового регулювання, юридичну форму відносин у суспільстві. Юридичні проблеми трансформуються в пізнавальні, а потім здійснюється теоретичне опанування відповідних соціальних явищ. До сутнісної основи права долучається вся система просторово-часових характеристик правової дійсності, його соціальна та історична обумовленість, його реальні зв'язки, залежності, взаємодії всіх правових чинників не лише між собою, а й з тими економічними, політичними, культурними, моральними і психологічними факторами, котрі складають середовище життєдіяльності права.

Можливість застосування категорії істини до положень правової науки у більшості дослідників не викликає сумнівів. Взагалі, якщо брати процес юридичного пізнання абстрактно, поза безпосереднім зв'язком з юридичною практикою, то він мало чим відрізняється від аналогічного процесу в будь-якій іншій науці. Значно цікавішим є питання про те, чи можна (і якщо можна, то в якій формі) застосувати категорію істини в галузі правотворчості та реалізації юридичних законів.

Правотворчість -- діяльність зі створення юридичних норм, в яких і знаходить вираження право, оскільки воно має нормативний характер. Щодо самого поняття норми права у нас віддається перевага підходові, виробленому юристами романо-германської правової сім'ї. Він спирається на уявлення про право як інструмент розвитку суспільства і приводить до висновку, що норма права -- державна вказівка на міру можливої, належної, забороненої або схвалюваної діяльності громадян, органів та організацій через установлення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Вона має загальний характер. Іншого підходу дотримуються юристи Англії та деяких Скандинавських країн. На їхню думку, право є головно правом судової практики, його мета полягає в негайному відновленні статус-кво, а не в установленні основ соціального порядку. Норми англійського права -- це положення, які беруться з основної частини рішень, винесених вищими судовими інстанціями Англії. Така норма тісно пов'язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тій, щодо якої це рішення було ухвалене¹. Як можна оцінити норми права у ракурсі істинності й хибності? Це питання потребує ретельного дослідження. Питання про співвідношення істини та юридичної норми вже давно є предметом ґрунтовного обговорення у праві, а також у філософії та логіці. Деякі фахівці вважають, що між ними нема зв'язку. Основні їх аргументи зводяться до такого. правовий епістемологія суспільство

Норма права як інструмент регулювання суспільних відносин є владним розпорядженням держави, це вольовий імператив, веління, команда. Саме владне розпорядження, за яким в остаточному підсумку стоїть можливість застосування державного примусу, надає нормі права юридичного характеру. Вона фіксує не суще, а належне, відображає не дійсність, а лише суб'єктивний стан законотворчого органу, виражає його ставлення до регульованої діяльності. Тому її можна оцінювати лише в термінах ефективності, корисності, але не істинності, можна розглядати лише як прескриптивне положення (наказ), а не як дескриптивне судження (опис). Справді, якщо визначати право тільки функціонально, виключно як засіб досягнення певної мети, то проблеми істинності правових норм не виникає зовсім.

Інші дослідники, навпаки, вважають, що юридична норма має об'єктивний зміст. Вони спираються на такі міркування. Завдання норм права полягає в організації діяльності суспільства відповідно до реальних умов, лише тоді можна досягти мети, тому норми права мають певний об'єктивний зміст. Вольовий імператив повинен мати відповідні об'єктивні підстави. Якщо вважати, що норма права нічого не твердить відносно дійсності, а тільки наказує діяти певним чином, то залишається незрозумілим, чому існує сама можливість наказувати. Неможливо відображати належне, не відображаючи суще, -- адже вони органічно пов'язані одне з одним. У діалектиці взаємних переходів належного і сущого -- ядро виникнення і розвитку правових норм. Юридичні норми -- результат пізнання законодавцем об'єктивної реальності. Вони мають не лише прескриптивний, а й дескриптивний зміст. Крім того, заперечення істиннісного підходу до змісту юридичних норм призводить до непереборного розриву між правотворчістю і застосуванням норм права, до дисфункції механізму правового регулювання.

Розгляньмо тепер питання про те, в яких аспектах норми права можуть відповідати дійсності, бути істинними.

Насамперед необхідно звернути увагу на прескриптивний аспект юридичних норм. Самоорганізація суспільства як загальносоціологічне явище має конкретно-історичний характер, тобто її цілі та зміст, принципи й механізми визначаються особливостями певного етапу суспільного розвитку. Через це такий засіб регламентації процесу соціальної самоорганізації, як право, відповідає специфічним рисам кожної конкретної історичної епохи. У самому процесі життєдіяльності суспільства природним чином із необхідністю виникають певні норми поведінки людей, які дозволяють задовольняти їх домагання та одночасно забезпечити функціонування і розвиток суспільства в цілому. Суспільство спонтанно виробляє їх як засіб саморозвитку. Ці передюридичні правила, які найчастіше мають характер моральних норм, утілюються потім у позитивному праві, завдяки чому можуть реалізуватися на практиці значно ефективніше. Звісно, кожний закон виникає з правосвідомості людей, що стоять при владі.

Одначе тут цілком доречно навести думку Маркса про те, що, оскільки "точка зору законодавця -- точка зору необхідності", законодавець "повинен дивитись на себе, як на дослідника природи. Він не робить законів, він не винаходить їх, а тільки формулює, він виражає в свідомих позитивних законах внутрішні закони духовних відносин". На його думку, юридичний закон є "... загальним і справжнім виразником правової природи речей. Правова природа речей не може через це пристосовуватись до закону -- закон, навпаки, повинен пристосовуватись до неї". Маркс уважав, що право виникає та існує в самих суспільних відносинах до і поза його визнанням законодавчою владою. Так, він зазначав, що спершу з'являється товарний обіг, а лише потім із нього розвивається відповідний правовий порядок. Вже у нерозвиненій міновій торгівлі особи, які обмінюються, мовчки визнають себе рівноправними учасниками відносин обміну. "Це фактичне відношення, яке виникає тільки завдяки самому обмінові і в обміні, дістає пізніше правову форму у вигляді договору і т. д.".

В іншому випадку, розглядаючи процес обміну між товаровласниками, Маркс підкреслював: "Це юридичне відношення..., в якому відбивається економічне відношення. Зміст цього юридичного, або вольового, відношення даний самим економічним відношенням". Отже, і в цьому випадку констатується можливість існування юридичних відносин без законодавчого регулювання процесу обміну між товаровласниками.

Крім прескриптивного змісту, норма права має також дескриптивний. Перший слід визнати домінуючим, оскільки норма є насамперед засобом досягнення певної мети. Проте і другий (дескриптивний її зміст) не слід нехтувати. Право відображає у своїх формалізованих нормативних положеннях світ дуже складних людських відносин надзвичайно широкого діапазону -- від глибинних шарів життя до найпрозаїчніших, побутових питань.

Створюючи юридичну норму, правотворчий орган має спиратися на глибоке дослідження правової дійсності, тобто правового аспекту соціальних процесів. Наприклад, одним із таких процесів у сучасному суспільстві, який має дуже важливе значення під кутом зору правового регулювання соціальних відносин, є урбанізація. "Концентрація населення, -- зазначив В. І. Шакун, -- призводить до ускладнення взаємин між людьми, примножує кількість небажаних контактів, що, зрештою, призводить до скоєння правопорушень". Глибокий аналіз правової реальності (особливо правопорушень) необхідний для визначення меж і можливостей застосування правових заходів у боротьбі з антигромадськими явищами.

Взагалі такий аналіз є основою вдосконалення соціальних норм і практики їх застосування, дальшого зміцнення системи соціального контролю, послідовної реалізації засобів морального і правового виховання, соціальної профілактики та відповідальності, гармонізації відносин у суспільстві.

У цілому можна сказати, що юридична норма є істинною тією мірою, якою вона відображає соціальну, насамперед правову, реальність, якою мірою вона відповідає оптимальному способові гармонізації суспільних відносин.

А втім, це -- лише один аспект істиннісної оцінки норми права. Є. В. Васьковський пропонував назвати його внутрішньою істинністю. Зовнішньою істинністю правової норми, на його погляд, слід вважати юридично правильний порядок її прийняття та оформлення.

Отже, застосування категорії істини до норми права і можливе і потрібне. Можна сказати, що метою законотворчої діяльності держави є встановлення істинних юридичних норм.

Але взагалі сенс права полягає не просто у виробленні певних норм, а в регламентації з їх допомогою суспільного життя. Варто підкреслити, що юристи проблему істини обговорюють найчастіше у зв'язку з процесом реалізації юридичних норм, і насамперед із правозастосовною діяльністю державних органів і посадових осіб.

3. Істина як мета правової діяльності

Розгляньмо тепер питання про те, якою мірою і в яких формах можна застосувати категорію істини до процесу реалізації права.

Найважливішим різновидом застосування права, який найповніше виражає його сутність, є, мабуть, розслідування злочинів. Слідчий, прокурор, суддя, інші представники держави, які провадять розслідування кримінальної справи, не переслідують наукових цілей. Вони встановлюють об'єктивні й суб'єктивні ознаки злочину, а також інші обставини, які в сукупності визначають підстави і форму рішення, що його належить винести у справі. Іншими словами, вони вирішують практичні задачі, пов'язані зі здійсненням правосуддя. Але сказане не означає, що в діяльності цих посадових осіб відсутні пізнавальні елементи. Гносеологічна природа цих задач очевидна. Під час розслідування особи, що його провадять, здобувають певні знання про вчинений злочин, винну особу і на цій підставі роблять висновки, виносяться відповідні рішення. А. В. Наумов і О. С. Новиченко вважали, що "істина, виражена в судовому вироку, має ті самі риси, що й будь-яке інше істинне знання, відрізняючись від останнього лише конкретним пізнання, і доказування, і в цьому розумінні судове доказування є "доказовим пізнанням". Завдання розслідування полягає в тому, щоб, наприклад, не лише сам слідчий володів знанням про злочин, але щоб таке знання внаслідок проведеної слідчим роботи могли одержати суд, усі учасники процесу. Важливу роль тут відіграють технічні засоби і методи виявлення, фіксації та дослідження речових доказів, які складають саму сутність процесів доказування, зазначив В. С. Кузьмичов.

Регламентуючи дії слідчого, прокурора, судді, кримінально-процесуальний закон регулює і процес пізнання, його зміст і форму. Якщо фактичні дані встановлено з процесуальними порушеннями, то вони не можуть бути визнані доказами, їх не можна використовувати для аргументації висновків у справі, які мають юридичне значення. Система норм кримінально-процесуального закону відображає логіку пізнання у процесі розкриття злочину. Порушення логіки закону, відхилення від неї часто супроводжується порушенням логіки пізнання.

Взагалі мета кримінально-процесуального закону полягає в тому, щоб створити всі необхідні умови для розв'язання суперечностей, які виникають під час розслідування злочину, і отримання об'єктивної істини у справі. Для цього, по-перше, необхідно забезпечити безсторонність посадових осіб, які провадять розслідування справи і виносять щодо неї рішення, і, по-друге, строго формалізувати весь процес дослідження правопорушення, передбачити таку процедуру виявлення і дослідження правопорушення, яка була б обов'язковою для всіх учасників процесуальних відносин, максимально гарантувала б від помилок у визначенні вини і винесенні вироку.

Зупинімося докладніше на деяких із цих принципів. Кримінально-процесуальний закон установлює, що суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи. Це ж стосується і оцінки доказів. Законодавець, вказуючи на об'єктивність розслідування, має на увазі неупередженість слідства і суду, їхню безсторонність під час збирання, дослідження й оцінці доказів, що забезпечується неухильним виконанням передбачених законом правил проведення розслідування, суворим дотриманням гарантій прав і законних інтересів учасників кримінального процесу. Тому принципи повноти, всебічності та об'єктивності розслідування передбачають досягнення істини у кримінальній справі.

Одним із засобів забезпечення цієї безсторонності й посилення контролю за повнотою виявлення всіх обставин справи є поділ функцій органів і посадових осіб, які беруть участь у процесі виявлення правопорушення. Наприклад, кримінальну справу може бути порушено одним органом (прокуратурою), розслідувано іншим (міліцією), розглянуто третім (судом), покарання реалізовано четвертим (установою виконання покарань), а нагляд здійснено п'ятим (прокуратурою). Але такий чіткий поділ функцій здійснюється стосовно далеко не всіх правопорушень. Звісно, що складніша справа і що серйозніше покарання, то детальнішою стає процедура. Так, якщо для накладення дисциплінарного стягнення, крім реєстрації (прийняття) повідомлення про проступок, досить просто переконатися в тому, що такий факт справді мав місце, і дати йому належну оцінку (це робить та сама особа), то вчинення цивільного правопорушення вже передбачає низку функцій, здійснюваних різними особами, а кримінального злочину -- ще більше. При цьому в більшості випадків у кримінально-процесуальній діяльності беруть участь різні органи й посадові особи, які інколи дублюють ті самі функції (наприклад, збирання доказів).

Сприяє цьому і принцип змагальності та рівності сторін, який вимагає розмежування кримінально-процесуальних функцій, а також рівності прав сторін щодо пред'явлення доказів, участі в їх дослідженні та заявлення клопотань.

Гласність як загальносоціальний демократичний принцип -- це "... насамперед відкритість і публічність у діяльності державних структур як умова демократичного ухвалення рішення, а також інформованість чи обізнаність громадян про всі соціально значимі проблеми, що зачіпають їхні інтереси"¹. Гласність як принцип діяльності суду має істотне значення під кутом зору досягнення істини у справі.

Дуже важливою умовою об'єктивного розслідування є презумпція невинності (у цивільному процесі -- презумпція добропорядності). Очевидно, вона повною мірою поширюється і на всі інші процесуальні відносини -- і на дисциплінарне, і на адміністративне розслідування. Власне, вона означає, що перш ніж накладати якесь стягнення за правопорушення, необхідно довести, що його вчинила саме ця особа. Неважко бачити, що у презумпції невинності (добропорядності) знаходять своє вираження не лише правові, а й моральні гуманістичні принципи. Повага до особистості людини, навіть якщо вона порушила норми поведінки, а тим більш -- до того, хто лише підозрюється в цьому (невідомо, чи вчинив він це порушення насправді), -- це не лише принцип гуманізму, а й необхідна умова ефективності заходів соціального контролю, що їх застосовують держава і суспільство.

Далі, для правильного вирішення кримінальної справи закон вимагає встановлення істинної картини події злочину, повної доведеності фактичних обставин справи.

Злочин як вольовий акт поведінки людини в навколишньому середовищі залишає сліди у свідомості інших людей і на матеріальних предметах. У дослідженні слідів першого роду широко використовуються, наприклад, методи логіки, кібернетики, психології тощо (мова про них піде далі). Характер слідів другого роду (матеріальних), необхідність їх виявлення і вивчення для встановлення і доказування обставин злочину зобов'язують використовувати у розслідуванні відповідні загальнонаукові методи, міждисциплінарні підходи, науково-технічні засоби і способи, які розширюють і поглиблюють пізнавальні можливості слідчого, прокурора, суду, гарантуючи за умови правильного їх використання об'єктивне встановлення фактів.

Істина у справі має бути конкретною. Іншими словами, дослідження фактів, які складають злочин, і встановлення їх істинності повинні провадитися з урахуванням конкретних умов місця і часу вчинення злочину, специфіки дії цих умов на особу злочинця, формування злочинного заміру, способу вчинення злочину, поведінки звинувачуваного, потерпілого, свідків на слідстві та в процесі судочинства.

Встановлення істини у справі не зводиться лише до з'ясування фактичних обставин справи, воно охоплює також правильну кваліфікацію розслідуваного діяння.

Та обставина, що до змісту істини у справі входить не лише встановлення фактів, а й кваліфікація вчиненого (відношення діяння і норми), має важливе практичне значення. Для інтересів правосуддя неможливо обмежитися встановленням фізичних властивостей подій, ігноруючи їхню соціальну суть. П. Ю. Недбайло справедливо зауважив, що істина в юридичній галузі містить, зокрема, такі властивості вчинків людей, як правомірність або неправомірність. "Але без звернення до закону це не можна встановити". Тому, писав він, "без юридичної оцінки (кваліфікації) досліджуваних фактів, яка виходить із вимог закону, не можна здобути ту суму знань, яка складає об'єктивну істину в практиці застосування правових норм, оскільки без цього не можна розкрити зв'язок фактів із законом, їхню юридичну значимість і сутність".

Думка про те, що встановлення істини у справі поширюється не тільки на аналіз фактичних обставин, а й на кваліфікацію злочину, підтримується багатьма теоретиками права, криміналістами і процесуалістами. Так, наприклад, А. В. Наумов та О. С. Новиченко писали: "Мабуть, буде правильним твердження, що кваліфікація злочину, встановлення того, який саме злочин вчинено, і є встановленням істини. Кваліфікація -- це справжній, хоч і суб'єктивний образ об'єктивно існуючого злочину. Правильна юридична оцінка є вираженням об'єктивної істини".

За різних кваліфікацій істинною є та, яка відповідає і фактичним обставинам справи, і правовій нормі. Норма права і виступає об'єктивним еталоном істинності правової оцінки злочину. Виключити з істини юридичну оцінку фактичних обставин означає свідомо погодитися з можливістю неправильного вирішення кримінальної справи, з винесенням неправосудного вироку. Усе це, ясна річ, грубо суперечить принципові законності у здійсненні судочинства з кримінальних справ.

З кримінально-правової позиції знання та уявлення слідчого, прокурора і судді, що їх можна оцінювати з позицій істинності або хибності, складаються, насамперед, з уявлення про фактичні обставини справи. По-друге, треба звернутися до уявлень про зміст кримінально-правової норми, яка є об'єктивним засобом формування правової оцінки. Крім того, слід указати на уявлення про відношення між фактичними ознаками діяння та ознаками, передбаченими у кримінально-правовій нормі.

Процес кваліфікації злочину спирається на логічні методи. Перші два вказані елементи відображають необхідні засновки для кваліфікації злочину. Не викликає сумніву, що закон не може бути застосований правильно, якщо факти у справі не встановлено або встановлено невірно. Юридичний висновок про фактичні обставини справи є істинним, якщо він точно відображає події, які відбувались об'єктивно. Зазвичай він виражається в дескриптивному, описовому висловлюванні. У таких же логічних формах відображаються уявлення юриста про зміст кримінально-правової норми.

При цьому не слід плутати саму норму з думкою про неї. У цьому випадку нас цікавить саме істинність розуміння юристом змісту правової норми, виконавець закону повинен правильно розуміти її творця, зазначив М. Й. Коржанський. Необхідно уважно ставитися буквально до кожного вжитого в нормі права терміна, слова, щоби виключити розбіжності у тлумаченні, а отже, і застосуванні законів. Звісно, слід врахувати, що немає жодної норми в жодній галузі права і в законодавчому комплексі, яку можна було б застосувати без її тлумачення. Тлумачення норми права -- це не лише своєрідний, а й відносно самостійний елемент правозастосовного пізнання. Саме з метою полегшення практичним працівникам правоохоронних органів видаються науково-практичні коментарі Кримінального та інших кодексів. У юридичній науці загальноприйнятими є такі способи тлумачення: логічний, граматичний, систематичний, історичний, а також соціологічний та спеціально-юридичний.

За логічного тлумачення норми права ми звернемо увагу на те, що вона повинна задовольняти відповідні вимоги логіки, які грунтуються, зрештою, на основних логічних принципах і законах. Предметне читання та вивчення правової норми починається з визнання того, що кожна норма, як логічна теза і як правило поведінки, має свій об'єктивний зміст, що його необхідно точно зрозуміти.

Як теза, зазначив І. О. Ільїн, правова норма стоїть у ряді сенсів, які безпосередньо підпорядковані закону тотожності та закону несуперечності, а тому повинні розглядатися з позиції формальної логіки; необхідно розкрити, в чіткому і зрозумілому переліченні родових і видових ознак, кожне поняття, приховане за словесним текстом норми; тут ніщо не розуміється "саме собою": треба поставити під сумнів правильність кожної ознаки в кожному понятті, здійснити неупереджену, безсторонню перевірку його логічного змісту.

Проте і з'ясування змісту норми ще не є кваліфікацією, а лише її передумовою. Кваліфікація виражається в уявленнях юриста про характер зв'язку між фактичними обставинами і кримінально-правовою нормою. Під кутом зору логіки цей зв'язок -- не що інше, як відношення між одиничним і загальним. Підведення конкретної події під загальну норму означає визнання збігу ознак, які мають місце як у цій нормі, так і в конкретній події.

З погляду гносеології кримінально-правова кваліфікація є неперервним коловим рухом від установлених (пізнаних) окремих фактів (що розуміють як фактичні істини, або істини фактів) до сукупності елементів складу злочину, який визначає рівень пізнання суспільно небезпечної події. Мета цього колового руху полягає в установленні тотожності ознак злочинного діяння ознакам кримінально-правової норми, тобто встановлення того, чи підпадають ознаки діяння під ознаки норми і якими статтями Кримінального кодексу передбачено ці діяння. Якщо відношення між фактичними обставинами вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченими нормою, пізнане правильно, ми можемо зробити висновок, що під час кваліфікації встановлено об'єктивну істину, якщо ж ні, то висновок про кваліфікацію буде хибним.

В юридичному розумінні зв'язок між діянням та нормою відображає кримінальне правовідношення, яке виникло тоді, коли суб'єкт учинив кримінально-протиправне діяння. Думка юриста про це відношення виражається у дескриптивному висловлюванні (умовиводі), наприклад: "А. умисно протиправно позбавив життя Б. -- іншу людину, отже, він вчинив убивство, передбачене такою статтею Кримінального кодексу". Звісно, на це висловлювання повністю поширюються категорії істинності й хибності.

Юридична оцінка буде неповною і в тому випадку, коли з неї виключити висновки про міру покарання. Санкція складає невід'ємний елемент кримінально-правової норми. Вона є вказівкою на заходи державного примусу відносно осіб, які порушили норму. Тому міра покарання є концентрованим виразом правової оцінки, яка відповідає тій шкоді, що її було заподіяно суспільним відносинам, які охороняються правовою нормою, внаслідок спроби вчинити злочин.

Подібно до кваліфікації злочину, міра покарання тому самому злочинцеві може бути різною з позицій прокурора, адвоката, суду. Міркування щодо конкретної міри покарання можуть бути неоднаковими (в тій самій справі відносно того самого підсудного) у касаційній та наглядовій судових інстанціях. Але за всіх відмінностей у підході різних учасників кримінального процесу до міри покарання істинним повинен бути лише один висновок, який відповідає характерові та ступеню суспільної небезпеки вчиненого злочину, особі винного та обставинам справи, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність.

Кримінальний закон, як відомо, не лише карає злочинця, а й має на меті його виправлення, а також попередження злочинів з боку інших "нестійких" членів суспільства. Досягти цієї мети можна лише тоді, коли вирок суду буде законним і справедливим. А це, своєю чергою, передбачає всебічне врахування рис особистості звинувачуваного, всіх обставин, що пом'якшують і обтяжують провину, як під час визначення покарання і виявлення причин правопорушення, так і в усьому процесі розслідування і судового розгляду справи. На необхідність такого врахування вказує низка статей Кримінально-процесуального кодексу.

Тут необхідно застосовувати комплексний підхід, "... оскільки поведінку людини, яка порушує закон, слід оцінювати не лише з формально-юридичного боку, але й з точки зору проявів особливостей цієї особи у різних сферах життєдіяльності. З юридичної точки зору особистість злочинця характеризується тим, що це людина, яка умисно або через необачність вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Правовий стан особистості злочинця визначається наявністю специфічних прав та обов'язків, причому найважливішим з останніх є його кримінальна відповідальність, тобто обов'язок відповідати за вчинені дії і підлягати заходам, передбаченим кримінальним законом"¹, -- писав В. Г. Лихолоб.

Існують три основні групи ознак особистості, які мають безпосереднє значення для правильного визначення міри покарання підсудному, досягнення істини в цьому аспекті: соціально-демографічні ознаки особистості; морально-психологічні якості; соціальні ролі -- поведінка людини в різних сферах суспільного життя.

Кожний з цих елементів має важливе значення і під час розгляду конкретної справи, і для аналізу судової практики та її узагальнення. Зокрема, до соціально-демографічних ознак відносять стать, вік, соціальне походження, рівень освіти тощо. Закон не випадково вимагає встановлення всіх цих ознак у кожній кримінальній справі. Узагальнення великого статистичного матеріалу свідчить про наявність певних зв'язків між тими чи тими особливостями особистості та злочинністю. Соціально-демографічна характеристика звинувачуваного дозволяє глибше розкрити причини його поведінки, виявити особливості особистості та обрати таку міру покарання, яка буде найдоцільнішою в перевихованні злочинця.

"Морально-психологічна характеристика особи, -- продовжував В. Г. Лихолоб, -- відповідає на запитання: чому та чи інша особа стала суспільно небезпечною особистістю і у відповідній ситуації вчинила злочин... Дослідження багатьох вчених привели до висновку, що моральна деформація особи правопорушника має довгу історію, яка складається з низки етапів. Особливе значення для її дослідження має вивчення мікросередовища, яке сприяло неблагополучному формуванню особистості на всіх етапах її розвитку". Знання особистості підсудного гарантує від багатьох судових помилок. Необхідно, щоб суд завжди виходив із того, що встановлення індивідуальних особливостей його особистості не ускладнює, а навпаки, полегшує винесення законного та обгрунтованого вироку.

Отже, встановлення істини є однією з цілей розслідування, без досягнення якої стає неможливим відновлення нормального суспільного життя, порушеного злочином.

У боротьбі проти злочинності, у зміцненні законності й правопорядку дедалі більшого значення набуває профілактична робота, зазначили А. Е. Жалінський та М. В. Костицький. Вона спирається на кримінологічну інформацію, себто на той різновид соціальної інформації, змістом якої є теоретичні положення та емпіричні дані, отримані чи оцінені на основі теорії та методики кримінології. Він містить у собі відомості про злочинність і пов'язані з нею явища, про особистість злочинців і фактори, що визначають її параметри. Зараз існує невідкладна потреба в опануванні працівниками правоохоронних органів інформаційного фонду кримінології, а також позитивного досвіду, і запровадженні його у практику профілактичної роботи. Звісно, кримінологічна інформація повинна бути істинною.

Підбиваючи підсумки, слід сказати, що принцип істини притаманний усьому процесові правового регулювання -- починаючи з вивчення правової реальності й закінчуючи застосуванням юридичних норм, а істинність є необхідною характеристикою правового знання. Тому є всі підстави для того, щоб уважати питання про істину необхідним структурним елементом методології правознавства.

4. Основні етапи, рівні та методи пізнання у праві

Розгляньмо тепер етапи юридичного пізнання. Важливим його різновидом, як ми вже казали, є розслідування злочинів. Досліджувати цей процес доцільно у зіставленні з науковим пізнанням.

Розслідування в більшості випадків починається з установлення факту вчинення злочинного діяння, тобто певного порушення впорядкованості суспільного життя.

Наукове дослідження починається з постановки проблеми. "Якщо взагалі можна говорити про якийсь початок науки або пізнання, -- писав К. Поппер, -- то пізнання починається не зі сприйнять чи спостережень, не зі збирання даних або фактів, воно починається з проблеми". Для наукової проблеми характерне усвідомлення суперечності між знанням і дійсністю, або суперечності в самому знанні.

Проблема повинна мати розв'язок на даному етапі наукового прогресу. Вчений зводить її до робочого, реального обсягу. Він береться лише до таких питань, які можуть бути вирішені з допомогою вже існуючих концептуальних та інструментальних засобів. Правильно сформульована наукова проблема виражає необхідність наступного кроку в пізнанні та водночас містить знання способів його здійснення.

Під кутом зору структури проблема є системою питань. Вона має асерторичний (констатуючий) аспект, містить відповідні знання про об'єкт, що на нього вона спрямована, і власне проблематичний аспект, тобто в ній виражено те, що необхідно з'ясувати відносно цього об'єкта. Питання, що складають проблему, групуються навколо головного, центрального питання, яке виражає її сутність. Ідеальною формою розв'язання фундаментальної проблеми є побудова нової теорії. Тому вже постановка такої проблеми повинна виступати як певний прообраз теорії, її зародок. Проблема може мати суто теоретичний характер, а може пов'язувати наукове знання з практичною діяльністю людей. У першому випадку вона має теоретичну цінність, у другому -- практичну.

Факт учинення злочину є різновидом проблемної ситуації. Його встановлення можна розглядати як усвідомлення своєрідної суперечності між знанням і дійсністю. Тут потрібне знання, достатнє для відновлення нормального суспільного життя. Для цього воно повинне давати адекватну картину події, достатню інформацію про осіб, винних у порушенні закону, мотиви їхнього діяння, способи вчинення злочину, інші обставини справи.

У науці проблема зумовлює необхідність формування однієї або кількох гіпотез. Гіпотеза -- обгрунтоване припущення відносно природи явища, яке становить об'єкт проблеми. Ядро гіпотези складає певна ідея. Як відомо, поняття ідеї в історії філософії набувало різних значень. Ідею звичайно розуміють як форму духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв'язків та відношень реального світу, спрямовану на його перетворення. Ідея, що становить ядро гіпотези, являє собою припущення відносно причин і властивостей досліджуваного явища і є відповіддю на центральне питання проблеми. Решта суджень, що входять до складу гіпотези, служать або обгрунтуванням цієї ідеї, або наслідками, які логічно випливають із неї. Гіпотезу бажано будувати у формі, максимально наближеній за структурою до теорії, щоб для перетворення її на цю останню потрібне було тільки відповідне обгрунтування.

У пізнанні постійно відбувається формування і перевірка гіпотез, що мають на меті дедалі більше наближення до істини. Бажано, щоб гіпотеза була простою, обходилася без зайвих припущень, які не випливають із необхідності розв'язання поставленої проблеми, проникнення у природу її об'єкта. Дослідник повинен прагнути до простоти, економності, логічної стрункості. Ця остання, як свідчить історія науки, притаманна гіпотезі то більшою мірою, що істиннішою вона є, і навпаки.

Гіпотеза -- необхідний елемент процесу здобування нового знання у будь-якій галузі. "Ми постійно можемо бачити, -- зауважив П. В. Копнін, -- що в усіх науках (як про неживу і живу природу, так і про суспільство) розвиток знання здійснюється через побудову, обгрунтування і доведення гіпотез". Вочевидь, це стосується і правознавства.

Якщо ми візьмемо такий різновид юридичного пізнання, як розслідування злочину, то тут роль гіпотези відіграє версія. Під останньою розуміють обгрунтоване припущення відносно події злочину в цілому або якоїсь її обставини. Розслідування злочину можна розглядати як процес версування, тобто формування і перевірки версій. За своєю логічною природою версія та гіпотеза тотожні, версія виступає одним із видів часткової гіпотези.

Одночасно версія внаслідок відмінності галузі її застосування -- розкриття злочинів -- від наукових досліджень відрізняється від гіпотези в цілій низці відношень. Процес побудови і перевірки версій характеризується значною обмеженістю та ненадійністю фактологічної основи; при цьому слід підкреслити ту обставину, що дії учасників розслідування зі збирання інформації повинні залишатися в межах, окреслених законом. Важливе значення мають істотні часові обмеження. Версування перебігає в умовах більш сильної протидії зацікавлених осіб -- сильнішої, ніж у процесі завоювання новою гіпотезою визнання в наукової спільноти. Висунути версію може лише правочинна особа -- припущення підозрюваного, свідка чи потерпілого не можна називати версіями. Далі, якщо під час розв'язання наукової проблеми в низці випадків обмежуються однією гіпотезою, то в процесі розслідування злочину закон вимагає висувати і перевіряти всі версії, які можна висунути. Нарешті, кожна наукова проблема є унікальною, і тому не існує типових гіпотез; водночас у розслідуванні злочинів важливу роль відіграють типові версії, тобто припущення, до яких вдаються, коли обставини злочину мають типовий характер.

Так само, як і гіпотезу, версію висувають з метою досягнення істини. Версія є істинною тією мірою, якою вона відповідає справжньому станові речей; цей аспект з'ясовується в перебігу верифікації чи фальсифікації версії. Верифікацією називають установлення відповідності фактичному станові речей, фальсифікації -- встановлення відсутності такої відповідності.

Версія в разі позитивних наслідків перевірки стає доведеним знанням і виступає як підстава для кваліфікації злочину та визначення міри покарання винних. її істинність і цінність виявляються злитими в одне ціле.

Продовжимо аналіз основних етапів розвитку знання. Він уже матиме значення не для розслідування злочинів, а для теоретичного юридичного пізнання.

Коли наукова гіпотеза отримує дослідне підтвердження, вона перетворюється на теорію. Теорія -- перевірена практикою система наукових знань про об'єкт, яка дає цілісне уявлення відносно його закономірностей і сутнісних характеристик.

Теорія постійно знаходиться в розвитку. Уявлення про завершеність теорії як свідоцтво зрілості наукового знання, яке безвідмовно діє для формально-логічних побудов, мабуть, треба переосмислити. Цю вимогу, власне, вже знято формулюванням, що випливає з послідовно діалектичного розуміння теоретичного й практичного і відповідно до якого теорія постає не просто логічною конструкцією, а й процесом.

У природознавстві віддають перевагу дедуктивній теорії. Підвалини її складає невелика кількість вихідних тверджень, що в межах цієї теорії приймаються без доведення (аксіом або постулатів), з яких виводиться решта тверджень (теорем). У соціогуманітарних науках, зокрема в юриспруденції, можливості застосування дедукції значно обмежені. Сутності предмета тут більше відповідають недедуктивні підходи та змістовні методи.

Сказане вище повністю стосується і юридичних теорій. Наприклад, можна звернутися до загальної теорії держави і права, яка досліджує загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, виробляє свою систему наукових понять, визначень і принципів, внаслідок чого є самостійною юридичною наукою в системі юридичних наук, що має для них загальнотеоретичне і методологічне значення.

Сучасне право бурхливо розвивається. Наприклад, юристи поставили питання про створення такої нової теорії, як загальноправова процесуальна теорія. її предмет складає те загальне, що має місце в закономірних діях різногалузевих процесуальних механізмів, будові та природі їхніх елементів (насамперед, галузевих юридичних процесів).

Для створення загальноправової процесуальної теорії наявні всі необхідні засновки. Зросла потреба у загально-правових теоретичних розробках законодавчої практики. Міркування про систему процесуального права поки що подаються без належного теоретичного обгрунтування, а становлення нових видів процесу -- адміністративного, господарчого та інших -- вимагає від законодавця аналізу проблеми у масштабі системи права в цілому. Зросли вимоги до системи законодавства і з погляду законності, а це також приводить до посилення ролі, яку відіграє в ній процесуальний компонент.

Існують важливі методологічні засновки для розроблення загальноправової процесуальної теорії. Це -- високий рівень розвитку теорії права в цілому, який привів до відкриття у правовій системі охоронних зв'язків, що тягне за собою розроблення теорії охоронних правовідносин, без чого неможливо зрозуміти природу юридичного процесу, встановити призначення процесуального механізму в системі правового регулювання поведінки.

Крім того, дозріла необхідність запровадження у правові дослідження системного методу. Тут мають місце два аспекти. Один полягає в тому, що системний підхід конче потрібен у пізнанні складних динамічних цілісностей, до яких відносять як процесуально-правовий механізм у цілому, так і його елементи. Другий же полягає в тому, що системний підхід дозволив створити системну модель правовідносин, репрезентувати правовідносини як систему, як цілісність, а також розв'язати низку традиційно спірних питань правовідносин, що безпосередньо стосуються розроблення загальноправової процесуальної теорії. Адже процес -- це ті самі правовідносини, тільки складні. Тому системне дослідження правовідносин означає й системне дослідження юридичного процесу. Розглядувану теорію на нинішньому етапі її розвитку слід уважати компонентом загальної теорії права.

Із перетворенням гіпотези на теорію внаслідок її підтвердження та ідея, що мала проблематичний характер і служила основою гіпотези, тепер виступає основою теорії. Це, звісна річ, не означає, що ідею можна розглядати як щось самостійне дотично до системи знання, створеної на її основі. Ідея існує в самій теорії та розкривається в ній, вони нероздільні.

Відомо, що роль ідеї в розвитку суспільства найдокладніше дослідив Гегель. Його категорія абсолютної ідеї у своєму розвитку, матеріалізуючись у суспільних явищах, знаходить свій вищий прояв у державі. З матеріалістичних позицій це повторив К. Маркс, додавши, що й теорія стає матеріальною силою, тільки-но вона оволодіває масами.

П. В. Копнін назвав ідею гносеологічним ідеалом. Для цього є істотні підстави. По-перше, в ідеї найвищою мірою на цьому рівні розвитку науки досягається об'єктивність знання. "В цьому розумінні під ідеями ми повинні розуміти такі результати пізнання, які визначають обличчя науки свого часу; в них у концентрованому вигляді виражено досягнення наукового пізнання", -- писав він. По-друге, ідея поєднує знання з прагненням до його практичного використання. "Це тим більше робить її гносеологічним ідеалом, оскільки процес пізнання має на меті досягнення таких об'єктивних результатів, які можна втілити в реальність і таким чином перетворити саму дійсність", -- завершив думку П. В. Копнін.

Розглянуті нами етапи правового пізнання можна трактувати як рух від емпіричного до теоретичного рівня дослідження. Емпіричне дослідження передбачає організацію спостережень та експериментів, опис (протоколювання) спостережуваних та експериментальних даних, їх класифікацію, первинне узагальнення. Теоретичне пізнання -- це сутнісне пізнання на рівні абстракцій високих порядків. Обидва ці рівні взаємно пов'язані, передбачають один одного. Історично емпіричне (дослідне) пізнання передує теоретичному. З іншого боку, експерименти в науці ставляться саме для того, щоби підтвердити ту чи ту теорію.

Мабуть, найграндіознішим в історії людства таким експериментом було створення на теренах колишньої царської Росії Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а потім -- на кількох материках -- і так званого соціалістичного табору, покликане довести істинність марксистсько-ленінської теорії. Розгляньмо правовий аспект цієї проблеми.

Маркса та його послідовників, усупереч загальноприйнятим уявленням, цілком можна назвати творцями особливої філософії права. Соціалізм і комунізм, відповідно до марксизму, є не можливою історичною перспективою, не віддаленою мрією, а практичним завданням сьогодення. Значна частина послідовників Маркса віддали перевагу використанню демократичних правових інститутів, виборчого права, парламентаризму, демократичних законів, які дедалі більше утверджувалися наприкінці XIX -- на початку XX ст. Вони об'єднались у соціал-демократичні партії.

А от інша частина марксистів, прихильників ортодоксального марксизму, оголосивши названий напрям "опортуністичним" і "ревізіоністським", почала наполегливо обстоювати ідею пролетарської соціалістичної революції -- насильницького повалення старого, заснованого на гнобленні, ладу і рішучих революційних заходів зі створення нового соціалістичного (комуністичного) ладу. Найпослідовнішими прихильниками революційного способу кардинального перетворення світу стали Ленін, Троцький, їхні сподвижники з найрадикальнішого войовничого крила російської соціал-демократичної партії, які утворили особливу течію в марксизмі, названу більшовизмом.

Одначе, коли Маркс проголосив, що завдання філософів не пояснювати дійсність, а змінювати її, він цим уже надав філософському обгрунтуванню дійсності сенс достатньої підстави -- такої, коли філософські, наукові висновки "дають право" на практичні дії. І з цих позицій усе те, що відповідно до марксистсько-більшовицьких поглядів є основою кардинальних революційних перетворень, не можна визначити інакше, як право, причому право у широкому значенні, бо воно виражає обгрунтованість, виправданість відповідних дій, наявність для них достатніх підстав.