Правова епістемологія: істина у правотворчості та правозастосуванні

Марксизм, отже, можна схарактеризувати як філософське і політичне вчення, яке обґрунтовує право пролетаріату на докорінне перетворення світу. Найголовніше у поглядах Маркса та його найбільш послідовних (ортодоксальних) прибічників і продовжувачів, передусім Леніна, -- ідея диктатури пролетаріату, тобто влади, яка, за ленінськими словами, не обмежена законом. Така влада -- це й є право в ім'я комунізму йти на будь-які кроки, на будь-які акції задля торжества світлих ідей, загального щастя.

Саме звідси й походить решта складових ортодоксального марксизму, які з найбільшою точністю виражені в ідеології більшовизму, ленінізму, -- право на озброєне захоплення влади, право на пряме революційне насильство в усіх його багатоманітних формах, право на нещадні репресії стосовно до "ворогів революції", "класово чужих" верств населення, право на вилучення майна у нетрудящих верств населення, право на червоний терор, право на революційні війни, на ініціювання й підтримку "світової пожежі", "експорту революції", всемогутність Комуністичного Інтернаціоналу. Саме так, без вагань, і діяли Ленін, його сподвижники, так чинили і всі вірні, ортодоксальні послідовники Маркса і Леніна -- Сталін, Мао Цзедун, Пол Пот, нинішні революційно-терористичні групи, які з повною підставою називають себе "марксистськими".

Отже, насильництво виступає як необхідний і виправданий елемент ідеології та практики комунізму, складової комуністичної філософської теорії права. Маркс та його послідовники виправдовували насильство (яке, за марксовими словами, є "повитухою історії"), великою метою, щастям усього людства.

Встановлення радянської влади означало не лише злам, розрив закономірно-природного розвитку в бік свободи і поворот назад, нехай і до модернізованого ладу тиранічної влади та фанатичної ідеології, а й формування за панування такого ладу штучного суспільства, заснованого на фанатизмі, насильництві та фальсифікаціях. Побудову Союзу Радянських Соціалістичних Республік, взагалі соціалістичного табору слід розглядати саме як експеримент у величезних просторових і часових масштабах -- на одній шостій частині планети та протягом більш як семи десятиріч. Але цей експеримент дав переконливі негативні результати. Вони привели до розвалу "світу соціалізму" та утворення низки нових суверенних держав, у тому числі й України.

Отже, пізнання у сфері права має два рівні -- емпіричний і теоретичний, що тісно пов'язані між собою. Перейдемо тепер до нового питання.

Встановлення істинної картини правової реальності вимагає застосування системи методів і підходів. Вони поділяються за рівнем загальності на кілька категорій. Найзагальнішим є філософсько-світоглядний підхід. Він необхідний правознавству під кутом зору його самоусвідомлення, у тому числі розуміння його власної методології. Виражаючи світоглядну основу науки, він являє собою спосіб теоретичного опанування матеріалу, насамперед у розумінні найзагальнішого підходу до дослідження. Тут передовсім ідеться про те, що залежно від того чи того вирішення основного питання світогляду, того чи того розуміння дійсності, місця та ролі природи й соціуму, теоретико-пізнавальних ідеалів задаються вихідні параметри конкретної методології, норми дослідницької діяльності, теоретико-пізнавальний інструментарій та стиль мислення стосовно тієї чи тієї сфери спеціально-наукового аналізу. Категоріальний апарат філософії -- це потужний інструмент пізнання й перетворення дійсності, насамперед соціальної. Зокрема, філософський аналіз потрібний для глибокого розуміння свободи, відповідальності та інших людських цінностей як цілей правового регулювання.

Юрист, формуючи методологію свого дослідження, повинен узяти з усього багатства філософської думки ті концепції, які є адекватними його об'єктові. Застосовуючи до вивчення правової дійсності метод філософського аналізу, треба з граничною ретельністю враховувати особливості права, його природи, функцій, предмета -- специфіку цього своєрідного соціального інституціонального утворення. Вважаючи стрижнем методології правознавства філософський підхід, слід бачити в ній низку послідовно обумовлених ланок. Сюди за світоглядною основою науки входять загальнонаукові методи, методологічні положення інших наук та спеціальні методи цієї науки -- правознавства. У цілому загальнонаукові методи (абстрагування, ідеалізація, порівняння, логічні методи, моделювання, методи математики тощо) відомі давно. В ієрархії наукових методів ця група посідає місце між філософським методом і частковими методами окремих галузей науки і практики. Вони поєднують у собі як окремі положення філософського знання, так і теоретичні засоби спеціальних наук, і є своєрідним їх синтезом. Деякі методи загальнонаукового рангу вже давно використовуються у праві. Останніми десятиріччями всі загальнонаукові методи набули подальшого розвитку і коло їх розширилося: сюди увійшли системний, структурний, функціональний, кібернетичний та інші методи. Посилилася роль методів загальнонаукового характеру і в галузі правознавства.

Можна твердити, що найзначнішу роль у вивченні правової реальності, а також у вирішенні інших проблем юридичної науки і практики відіграють логічні методи. Логіка -- наука про форми та закони правильного мислення. Вона встановила низку законів, які регулюють зв'язки між структурними елементами правильного міркування. Ці закони, як і форми, мають об'єктивний характер. Вони суть не що інше, як своєрідне відображення форм і законів руху предметного світу, залученого до сукупного процесу праці, до сфери людської діяльності. Адже мислення є розвиненою здатністю оперувати з будь-яким предметом відповідно до його власної природи на основі образу, який адекватно відображає цей предмет.

Історія науки свідчить про те, що пізнання у своїх вирішальних поворотах, пов'язаних із фундаментальними відкриттями, завжди було змушене переходити межу того, що раніше вважалося подумки припустимим, створювати нові методи мислення. Логіка виникла і розвивалась як опис, систематизація та обгрунтування інтелектуальних операцій, способів міркування, структури і законів мислення, що пізнає світ. Логіка виявляє способи досягнення нового істинного вивідного знання, встановлює ті спрямування, що ведуть до правильних, обгрунтованих висновків.

Розвиток логіки як науки привів до розгалуження її на дві сфери. Одна з них за змістом збіглася з діалектикою. Вона є наукою про розвиток мислення і має назву діалектичної логіки. Інша сфера головну увагу спрямовує на вивчення структури мислення з допомогою методу формалізації та отримала назву формальної логіки. Сутність цього методу полягає у виявленні логічної структури думки і вираженні її з допомогою формул. Цей метод виник у процесі пошуку граничної формальної визначеності висловлювань.

Логічні методи як загальнонаукові отримали широке застосування в багатьох галузях науки. Особливе значення логіки для права пояснюється, зокрема, тим, що будь-яка логічна помилка в роботі юриста є водночас і професійною помилкою. З іншого боку, специфіка юридичного мислення полягає в його акцентованій "раціоналістичності" й навмисній нестачі емоційності, його точності, значно більшій, ніж у повсякденного мислення тощо. Для юридичного мислення є характерною потреба в залученні арсеналу логічних методів.

Проблеми права у логіці на сучасному етапі їх розвитку переростають у проблему логічних основ права. У галузі права логічне є визначальним щодо юридичного, існування останнього пояснюється в багатьох випадках виключно логічною основою.

Коректне юридичне мислення, незважаючи на певні його особливості, можливе лише в разі поєднання діалектичної та формальної логіки. Якщо вести мову про сферу правотворчості, то застосування категорій, процедур і правил абстрактного мислення та логічних операцій тут є абсолютною необхідністю, оскільки вони покликані забезпечити логічну єдність правових регламентацій та їхню істинність, відповідність суспільним відносинам. У творчій діяльності законодавець спирається на діалектичну логіку як на основний засіб дослідження суспільного життя, що підлягає правовій регламентації, як на метод раціонального розв'язання конфліктів, а також використовує процедури формальної логіки як методи законодавчої техніки.

Допоміжні та підготовчі операції правотворчості, законодавча техніка, створення інформаційної системи, творча систематизація законодавства передбачають використання досягнень формальної логіки. Зокрема, в побудові системи юридичних норм необхідно уникати суперечностей. На жаль, законодавство України не відповідає цій вимозі. Зараз чинні закони допускають винесення у тій самій справі декількох, навіть протилежних, рішень. Якщо суворо їх дотримуватись, то н жуватися принципів справедливості. Закон несуперечності твердить, що з двох протилежних положень принаймні одне є хибним. Це стосується й рішень, що їх ухвалюють повноважні особи та органи у процесі застосування права. Хибне рішення призводить до несправедливості.

У правозастосовній діяльності перевага віддається методам формальної логіки. Ми вже згадували про їхнє значення для кваліфікації злочинів. Важливу роль відіграє логічне тлумачення норм права. Передусім, вона повинна задовольняти відповідні вимоги логіки, що грунтуються в кінцевому підсумку на основних логічних принципах (визначеності, послідовності, несуперечності та обгрунтованості) й законах (тотожності, несуперечності, виключеного третього та достатньої підстави).

Логічний спосіб тлумачення юридичних норм спирається на різноманітні прийоми: логічного аналізу понять, логічного перетворення, виводи за аналогією, виводи від протилежного, зведення до абсурду тощо. Аналізуючи поняття, визначають його зміст (притаманні йому ознаки) та обсяг (множину предметів думки, що уявляються в цьому понятті). Певну допомогу при цьому може надати порівняння досліджуваного слова з близькими за значенням словами та виразами. У законі щодо неповаги до суду встановлюється покарання за "образу судді або народного засідателя". Для тлумачення поняття "образа" корисно зіставити його з поняттями "наклеп", "приниження" тощо. Часто виникають труднощі в тлумаченні багатозначних слів і виразів. Як відомо, тому самому слову може відповідати кілька різних понять. У такім разі правозастосовник повинен обрати одне значення (те, яке мав на увазі законодавець), виходячи з контексту нормативно-правового припису і норми права.

Взагалі логічне тлумачення норми права передбачає логічність законодавчого тексту. Формулювання норми права на основі правових приписів можливе лише тоді, коли тексти правових приписів дозволяють будувати доказові умовиводи.

Крім того, якщо вести мову про використання методів формальної логіки у правозастосовній діяльності, то слід сказати, що робляться певні кроки у вивченні можливостей застосування формалізованої дедукції в слідчій практиці. Тут варто звернути увагу на працю О. І. Гвоздика "Можливості використання формалізованої дедукції у слідчій практиці". Рівночасно, вивчаючи, наприклад, обставини юридичної справи, необхідно враховувати й положення діалектичної логіки.

Дедалі ширше застосування у правових дослідженнях знаходять інші загальнонаукові методи, наприклад, системно-структурний. Зокрема, він виявився вельми продуктивним для вивчення функцій складної системи органів юстиції, для виявлення напрямку і характеру потоків інформації, які повинні циркулювати в цій системі та в системі зворотних зв'язків, без яких неможлива діяльність із регулювання суспільних відносин. Важливу роль відіграє системний аналіз у кримінології. У цьому контексті слід також згадати кібернетичні методи

Досить часто у сфері права застосовуються методи психології, особливо в процесі розслідування злочинів. їх використання пов'язане з психологічним впливом на осіб, причетних до розслідування, і тому викликає заперечення з боку деяких правознавців. Одначе, підкреслив М. В. Костицький, "здійснення психологічного впливу не тільки не суперечить характеру діяльності юриста, але й є природним для нього". Він називає такі методи: передача інформації, навіювання, постановки та варіювання інтелектуальних задач, переконання, рефлексія, психологічні "пастки" тощо.

Слід зауважити, що переосмислення суспільної сутності людської природи, її істинної цілісності й самоцінності, прагнення вдосконалити на цій основі спосіб життя людей спричинили радикальні форми експансії природничо-наукового раціоналізму, коли за логічними схемами математичного природознавства починає будуватися вся система людського опанування світу. Але при цьому не можна випускати з поля зору такого принципового моменту, як неаксіоматичний характер соціального знання. Він диктується кількома обставинами. По-перше, у неперервному русі, розвитку перебуває саме суспільство -- об'єкт соціального пізнання. Пов'язаний він також зі здатністю людини, соціальних груп, суспільства в цілому накопичувати, усвідомлювати й використовувати досвід. На цій здатності тримається вся свідома діяльність людей, проте вона має ще одну грань. З розвитком суспільства, з підвищенням його освіченості відповідно змінюються і форми організації його життєдіяльності. А втім, якщо антисоціальні явища виникають і зберігаються в суспільстві протягом досить довгого часу, то вони можуть формувати адекватне соціальне середовище і породжувати тенденції, здатні, своєю чергою, деформувати суспільні відносини. Це накладає істотні обмеження на застосування загальнонаукових методів у соціально-гуманітарних науках взагалі та у правознавстві зокрема.

Загальнонаукові методи і методи інших наук слід застосовувати у праві з урахуванням його специфіки. Необхідно також, щоб вони відповідали дозрілим юридичним проблемам, щоб останні для свого вирішення потребували саме цих методів. Іншими словами, не повинно бути нав'язування органічно не властивих юридичній проблематиці пізнавальних інструментів, використання яких у кращому разі приводить до "словесного перевдягання" проблеми, загальновідомого її розв'язку, і не більше. Найчіткішим критерієм, який свідчить про органічність застосування того чи того методу у правознавстві, є досягнутий за його допомогою "приріст" наукових знань, заглиблення у правову дійсність, виявлення в ній нових закономірностей, формулювання практично значимих висновків. У праві розвинених країн для розв'язання пізнавальних задач, пошуку істини широко застосовуються міждисциплінарні підходи. У вітчизняному праві їх використання в дослідженні проблем державно-правового регулювання суспільних відносин є поки що спорадичним. При цьому в багатьох випадках фактично йдеться про механічне поєднання знань різних галузей або використання уявлень одних розділів науки поряд і нарівні з уявленнями інших, тоді як головною ознакою власне міждисциплінарного підходу є глибший рівень пізнання на основі застосування під час здійснення досліджень інтеграційної взаємодії різногалузевих наукових знань, коли сукупність останніх існує у вигляді єдиного комплексу. Завдяки саме цьому міждисциплінарний підхід відкриває можливість виконувати дослідження на глибших рівнях.

Посилення ролі правового регулювання в усіх галузях суспільного життя потребує підвищення ролі загальнонаукових методів, методів інших наук у юридичній галузі, завдяки чому посилюються старі та встановлюються нові зв'язки права з іншими галузями. Якщо взяти, наприклад, проблему правової охорони народного здоров'я, то вона пов'язана з такими масштабними проблемами, як охорона навколишнього середовища, створення найсприятливіших для здоров'я людини умов праці тощо; також її не можна розглядати ізольовано від медичної науки та практики.

Досить широкої популярності набула думка, згідно з якою правова наука в подібних ситуаціях начебто покликана лише "юридично санкціонувати" досягнення інших наук у процесі правотворчості й правозастосування. Слід погодитися з Д. А. Керімовим, що ця позиція є хибною і суперечить дійсному станові речей. Для сучасного стану юридичної науки характерним є не лише використання даних інших наук, а й спільне з ними проникнення в сутність суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню, виявлення їхньої істинної природи.

А втім, за всієї значущості загальнонаукових методів, методів інших наук, міждисциплінарних підходів першочергову роль у встановленні справжньої картини правової реальності відіграють власні спеціальні методи юридичної науки та її власний понятійний апарат. Спеціальні методи правознавства -- конкретні способи збирання, обробки і вивчення фактичного матеріалу, що виробляються й використовуються відповідно до профілю, функцій і предмета певної науки. Давнім, органічно притаманним правознавству спеціально-науковим методом є техніко-юридичний метод (хоча за своєю основою він виражає формально-логічні принципи та засоби пізнання). Без даних, отриманих із допомогою цього методу, неможливе теоретико-прикладне опанування правової дійсності взагалі.

Для правознавства характерним є також порівняльно-правовий метод, пов'язаний з існуванням на нашій планеті й історично, і в кожний конкретний момент багатоманітних правових систем. Він органічно вплітається в юридичний аналіз на всіх його рівнях (і на техніко-юридичному, і на філософському, або загальносоціологічному). Водночас можна зауважити, що у своїй основі порівняльно-правовий метод наближається до загальнонаукових. У сфері розслідування злочинів вироблені й використовуються спеціальні, або специфічні, методи, способи виявлення невидимих і слабковидимих слідів, встановлення особи за рисами зовнішності, ототожнення цілого за частинами тощо.

У науці проблема зумовлює необхідність формування однієї або кількох гіпотез. Гіпотеза -- обгрунтоване припущення відносно природи явища, яке становить об'єкт проблеми. У пізнанні постійно відбувається формування і перевірка гіпотез, що мають на меті дедалі більше наближення до істини. Гіпотеза -- необхідний елемент процесу здобування нового знання у будь-якій галузі. Якщо ми візьмемо такий різновид юридичного пізнання, як розслідування злочину, то тут роль гіпотези відіграє версія. Під останньою розуміють обгрунтоване припущення відносно події злочину в цілому або якоїсь її обставини. Коли наукова гіпотеза отримує дослідне підтвердження, вона перетворюється на теорію. Теорія -- перевірена практикою система наукових знань про об'єкт, яка дає цілісне уявлення відносно його закономірностей і сутнісних характеристик.

Отже, пізнання у сфері права має два рівні -- емпіричний і теоретичний, що тісно пов'язані між собою. Юрист, формуючи методологію свого дослідження, повинен узяти з усього багатства філософської думки ті концепції, які є адекватними його об'єктові. Можна твердити, що найзначнішу роль у вивченні правової реальності, а також у вирішенні інших проблем юридичної науки і практики відіграють логічні методи. Логіка -- наука про форми та закони правильного мислення. Вона встановила низку законів, які регулюють зв'язки між структурними елементами правильного міркування Коректне юридичне мислення, незважаючи на певні його особливості, можливе лише в разі поєднання діалектичної та формальної логіки Дедалі ширше застосування у правових дослідженнях знаходять інші загальнонаукові методи, наприклад, системно-структурний Загальнонаукові методи і методи інших наук слід застосовувати у праві з урахуванням його специфіки.

5. Правова практика як критерій правової істини

Ми розглянули питання про місце і роль категорії істини у праві. Тепер слід торкнутися практики як загального критерію істинності всякого знання. Оскільки істина має об'єктивний характер, треба порівняти її з об'єктом, що його вона відображає, аби встановити, що відображено свідомістю правильно, а що -- ні. Цього можна досягти лише у процесі матеріальної дії на навколишній світ -- на предмети природи і процеси суспільного життя.

Механізм дії практики як критерію істини має такий вигляд. Якщо зміни в об'єкті, зумовлені практичною дією на нього, виявляться тими, що їх ми передбачали, тобто ми досягнемо мети, то це означає, що вихідне розуміння було об'єктивно істинним. Якщо ми будемо виходити з неправильних уявлень про об'єкт, то не отримаємо на практиці тих результатів, на які розраховуємо, і наші погляди на об'єкт доведеться переглянути, визнавши, що вони частково або повністю були хибними.

При цьому, звісна річ, перевірку теорії за допомогою практики не можна розуміти як одиничний акт, що здійснюється безпосередньо після формування теоретичного положення. Поставлена свідомістю перед практикою ідеальна мета вимагає розглядати предмет під певним кутом зору і не здатна увібрати в себе повністю наявні уявлення про предмет. Отже, навіть повне здійснення поставленого завдання зовсім не означає такого ж повного доведення істинності вихідного положення. Крім того, слід пам'ятати: що загальнішою є теорія, то сильніше дається взнаки недостатність для її перевірки окремого акту практики. Перевірка теорії практикою здійснюється не лише в наступній, але й у попередній практиці. Перевірка попередньою практикою здійснюється у процесі створення теоретичних уявлень, коли практика виступає і як джерело знань, і як їх критерій. Перевірка теорії з допомогою практики являє собою процес, який значною мірою здійснюється вже під час створення нової теорії, коли кожний крок міркування перевіряється і підтверджується попередньою практикою.

Не можна обминути й питання про співвідношення практичної перевірки і перевірки логічної, яка здійснюється у процесі мислення. Якщо засновки, тобто наявні знання, є істинними, і якщо міркування не містить логічних помилок, є коректним, то висновки повинні відповідати дійсності, бути істинними. На цій підставі інколи твердять про існування двох критеріїв істини -- логічного і практичного. Правильні міркування (і математичні дії, що використовуються в процесі дослідження) є, певна річ, необхідною умовою для того, щоб досягти істини, але цієї умови недостатньо, оскільки вона ще не гарантує істинності висновків. Якщо засновки (хоча б один із них) є неправильними, то, виходячи з них, можна розвинути цілу систему помилкових уявлень, яка в логічному аспекті буде стрункою і несуперечливою.

Закони логіки, її правила побудови міркувань складалися з часу становлення людини в її свідомості на основі та в процесі практики, неперервно проходячи в ній перевірку. Логічний критерій в остаточному підсумку випливає з практики, остання служить його підґрунтям. Тому можна сказати, що є лише один критерій істинності знання -- практичний, оскільки тільки він дає остаточну відповідь на запитання про відповідність знання дійсному станові речей.

Розглядаючи практику як критерій правової істини, треба врахувати, що, на відміну від природознавства, соціальне пізнання взагалі більшою мірою визначається не взаємодією суб'єкта пізнання з природою, а практикою функціонування самого суспільства, підтримання нормальних соціальних відносин. Критерієм істини в галузі права є юридична практика. Істинність конкретної правової норми визначається репрезентативною саме для цієї державної вказівки юридичною практикою, динамічним її системним фрагментом, для якого характерні внутрішня єдність і достатня багатоманітність зовнішніх зв'язків.

При цьому слід виходити з того, що критерієм істини служить не практика взагалі, а лише спеціально обрана суб'єктом і ним же інтерпретована практика. У критеріальній дотично до істинності правових положень, зокрема юридичних норм, діяльності суб'єкта, дуже істотним є відбір практичного матеріалу для подальшої інтерпретації. Ще більш відповідальною є роль суб'єкта в об'єктивній інтерпретації відібраного соціально-правового практичного матеріалу. Ясна річ, що в такому виді соціальної практики, як юридична, не може не бути присутнім зіставлення її засобів і результатів із цілями самого суб'єкта перевірки. Тому взаємодія юридичної практики і пізнання у критеріальній діяльності завжди буде пов'язана зі значною часткою відносності й недосконалості. Тільки об'єктивно-історичний погляд на критеріальну юридичну діяльність розкриває її природу, знімає проблематичність об'єктивного критерію істинності норми права. За такого погляду норми права співвідносяться з панівною в певний час тенденцією прогресивного розвитку людства і людини.

Прогресивна юридична практика -- діяльність суспільства, внаслідок якої демократично змінюються і функціонують правові відносини та всебічно розвиваються суб'єкти права. Для розкриття і подальшого застосування прогресивної юридичної практики як критерію істинності норм права слід врахувати також її взаємодію з усією суспільно-історичною практикою. Прогресивна юридична практика акумулює в собі у перетвореному вигляді фактично всі види соціальної діяльності, виступаючи єдиним цілим як граничний критерій істинності норм права.

За справедливим зауваженням В. С. Нерсесянца, деформоване ставлення теоретиків до практичного життя, яке склалось і зміцніло в радянській державі, значною мірою зумовлене тим, що теорія, відірвавшись од державно-правової практики, протягом довгих років мала справу з певною заздалегідь заданою, ідеально-нормативною, належною "практикою"¹. Внаслідок цього, з одного боку, реальна практика була позбавлена справжнього теоретичного усвідомлення та орієнтиру, з іншого -- відбулося перетворення на критерій "істини" замість дійсної історичної практики її апріорно "правильного", ідеалізованого двійника, який позбавив теорію пізнавального потенціалу, а істину -- її дійсного змісту.

Тому Л. С. Явич мав підстави для такого твердження: "Істинність висновків юриспруденції не може встановлюватися на основі вузько прагматичного підходу, користі для даної хвилини і гаданої вигоди. Це особливо стосується фундаментальних положень загальної теорії права, які є результатом високого ступеня узагальнення і перевіряються у своїй істинності великими масштабами і достатньо довгими строками суспільно-історичної практики". Така особливість практики як критерію істини, певне, є наслідком діалектичного зв'язку її (практики) з теорією.

Конкретна перевірка істинності норми права неможлива без правозастосування як особливого і в певному розумінні універсального способу реалізації юридичних норм. Безконфліктне, швидке, високоефективне застосування норми права є важливим свідченням його істинності. Якщо ж процес використання норми пов'язаний з різними труднощами, перешкодами, зупинками, то її зміст або форма (або і те, й те) неадекватно відображає предмет регуляції. Тут ідеться, насамперед, про перевірку істинності юридичних норм у розумінні забезпечення життєдіяльності суспільства.

Якщо ж вести мову про роль норм права у розвитку потенціалу людини, то в цій площині їхня істинність перевіряється не лише правозастосовною практикою, а й усім соціальним життям, практикою функціонування самого суспільства та розвитку соціальних відносин. "Суспільні відносини, -- писав Н. Неновський, -- розвиваються (а не просто змінюються) лише тоді, коли в них дедалі повніше розгортається і здійснюється людська сутність"¹. Суспільний прогрес виражається в тому, якою мірою людина вирізняється як визначальна продуктивна сила, чимраз повніше розкриваючи свої саме людські -- духовні, творчі -- властивості, якою мірою вона опановує як господар процес виробництва, постає над ним, виступаючи вже не стільки засобом, скільки метою виробництва.

Далі, істина відіграє надзвичайно важливу роль не лише у правотворчості, а й у правозастосовній діяльності, зокрема в розслідуванні злочину. Можна сказати, що вона є метою цієї діяльності. Критерієм тут також виступає юридична практика. Правопорушення існують не ізольовано, не поза якоюсь практикою, а в ній самій, зачіпаючи різні її прояви, різні сфери людської діяльності (промисловість, сільське господарство, торгівлю, транспорт, зв'язок, управління, охорону здоров'я, науку, саме правосуддя тощо). Звісно, для розв'язання пізнавальних задач і встановлення істини у кримінальній справі під час розслідування доводиться звертатися до конкретних форм суспільної практики. У вужчому розумінні критерієм істини в розслідуванні є практика кримінально-процесуальної діяльності, що становить елемент усієї суспільної практики, зокрема практика органів внутрішніх справ, прокуратури, служби безпеки, судів, громадських організацій у сфері боротьби проти злочинності.

Прогресивна юридична практика -- діяльність суспільства, внаслідок якої демократично змінюються і функціонують правові відносини та всебічно розвиваються суб'єкти права. Для розкриття і подальшого застосування прогресивної юридичної практики як критерію істинності норм права слід врахувати також її взаємодію з усією суспільно-історичною практикою. Прогресивна юридична практика акумулює в собі у перетвореному вигляді фактично всі види соціальної діяльності, виступаючи єдиним цілим як граничний критерій істинності норм права.

Висновки

1. Уявлення про істину змінювалися відповідно до зміни історичних форм ставлення людини до світу Вчення про істину протягом подальшого розвитку філософії аж до німецької класичної філософії мало переважно споглядальний характер. Принципово нове визначення істини дав Г.-В.-Ф. Гегель. В його концепції не Істина існує для історії_га історія для істини, людина для цієї останньої -- лише засіб її реалізації.

2. Діалектичний матеріалізм виходив з тієї ролі, яку відіграє істина в діяльності людини. Отже, застосування категорії істини до норми права і можливе і потрібне. Можна сказати, що метою законотворчої діяльності держави є встановлення істинних юридичних норм.

3. Принцип істини притаманний усьому процесові правового регулювання -- починаючи з вивчення правової реальності й закінчуючи застосуванням юридичних норм, а істинність є необхідною характеристикою правового знання. Тому є всі підстави для того, щоб уважати питання про істину необхідним структурним елементом методології правознавства.

4.Загальнонаукові методи і методи інших наук слід застосовувати у праві з урахуванням його специфіки. Необхідно також, щоб вони відповідали дозрілим юридичним проблемам, щоб останні для свого вирішення потребували саме цих методів. Іншими словами, не повинно бути нав'язування органічно не властивих юридичній проблематиці пізнавальних інструментів, використання яких у кращому разі приводить до "словесного перевдягання" проблеми, загальновідомого її розв'язку, і не більше. Найчіткішим критерієм, який свідчить про органічність застосування того чи того методу у правознавстві, є досягнутий за його допомогою "приріст" наукових знань, заглиблення у правову дійсність, виявлення в ній нових закономірностей, формулювання практично значимих висновків.

Размещено на Allbest.ru