Політико-правові аспекти розпаду Чехословаччини у 1990-1992 рр.

Після проведення виборів 1992 р. два найвагоміші демократичні рухи - ГФ у Чехії та ГПН у Словаччині - розкололися на декілька дрібніших партій та організацій. Внаслідок цього розколу з ГПН виокремився Рух за Демократичну Словаччину, що вивів на політичну арену нового словацького лідера - В.Мечіяра, який в подальшому став одним з ініціаторів мирного роз'єднання Чехії та Словаччини. Другі і останні спільні вибори у Чехословаччині, що відбулися у 1992 p., підтвердили різницю у політичних інтересах населення обох республік: у Словаччині перемогли ліво-зорієнтовані сили та націоналістичні партії, а в Чехії - прибічники радикальних економічних реформ, які виступали за збереження єдиної Чехословаччини.

У той час, коли моравська проблема не набрала дальшого розвитку, у Словаччині виникла політична криза. Словаччина не була задоволена прокламованими ухвалами центральних органів і вимагала підписання державного договору з Чеською республікою. Невирішеність цього питання, добровільна відставка президента у 1992 р. фактично визначили розпад Чехословацької федерації. Наприкінці 1992 р. чехословацький парламент прийняв рішення про розділ федерації і утворення з 1 січня 1993 р. двох незалежних держав - Чеської і Словацької республік. Цей процес тривав всього пів року і пройшов взірцево та цивілізовано як і «Ніжна революція» в Чехословаччині, яка поклала край тоталітарному пануванню комуністичної партії в країні.

Спалах націоналізму серед словацької політичної еліти та небажання чеської сторони піти на поступки (погодитися на конфедерацію) фактично призвели до розпаду Чехословаччини, який був юридично оформлений і відбувся без будь-яких політичних ексцесів.

Реакція населення обох країн на розпад Федерації була неоднозначною, однак і чеське, і словацьке суспільства проявили політичну терпимість. Поділ Чехословацької Федерації на дві незалежні держави підтвердив різницю у політичних та економічних прагненнях громадян Чехії та Словаччини, певну культурно-ментальну різницю між народами.

Таким чином, суспільно-політичний розвиток Чехословаччини та спалах націоналізму серед населення та політичних еліт обох країн в 1989-1992 рр. зумовили розпад федерації. Після розпаду Федерації суспільно-політичний розвиток Чехії та Словаччини відбувався в напрямку побудови демократичних суспільств, проте мав свої особливості. Чеський уряд визначив основні напрямки політичного та економічного розвитку країни, серед яких - вступ до Європейського Союзу та НАТО. Останнє сприяло подальшим економічним перетворенням в країні та побудові демократичного суспільства, в якому громадянам гарантувалися усі права та свободи, незалежно від їхнього національного походження.

Оксамитовому розлученню передувало також загострення суспільних суперечностей. У Словаччині помітним стало погіршення життя населення, за що відповідальність покладалася на празький уряд. Запровадження ринкових відносин та утвердження демократії розширили прірву між чехами і словаками. За два з половиною роки після «оксамитової революції», приходу до влади президента В. Гавела та проголошення ідеалу «інтелектуального і культурного суспільства» Чехословаччина зіткнулася із жорстокою реальністю. Країна являла собою розколоте корумповане суспільство, позбавлене загальних прагнень, єдине тільки в ненависті до комуністичного минулого [10, 239].

У червні 1991 року, між чехами і словаками велися переговори, що свідчили про появу глибоких відмінностей у їх поглядах на принципи подальшого співжиття в кордонах однієї держави. Вибори до Національних зборів, що відбулися в Чехословаччині у 1992 році, засвідчили різноманітність суспільно - політичного життя та підкреслили значні суперечливі тенденції політичного розвитку як у Чехії так і в Словаччині. Перемога націоналістично зорієнтованих партій у Словаччині і прибічників ліберальних реформ, які виступали за існування єдиної Чехословацької федерації у Чехії - повністю відображали протиріччя, що зрештою підштовхнуло до оксамитового розлучення [9, 174].

Переважна більшість як чеського так і словацького електорату не бажала поділу федерації. Про це свідчать соціологічні опитування, які проводилися в державі. Так, за результатами опитування 1990 року лише 5,3% населення Чехії і 9,6% населення Словаччини підтримували поділ країни, вважаючи його необхідним. Опитування, що проводилося через рік у 1991 році показало майже незмінні результати. За поділ держави виступало 6% чехів і 11% словаків. Анкетування населення, що проводилося у червні 1992 року показало наростання сепаратистських прагнень. За даними червневого опитування громадської думки в Чехословаччині з приводу поділу держави 35,5% чехів і 35% словаків підтримали такий розвиток подій. Однак більша частина опитаних була переконана, що розпад держави є неминучим і це лише питання часу [10, 240].

Політичні сили обох республік продовжували вносити дезінтеграційні тенденції у суспільно-політичні реалії державного життя. Це яскраво відобразилося під час президентських виборів 3 липня 1992 року, коли словацькі депутати блокували процедуру переобрання Гавела. 20 липня президент змушений був піти у відставку. Це свідчило про те, що головні політичні сили країни не змогли досягти компромісу щодо функціональної моделі федерації.

Що стосується основної маси населення, то 80% громадян аж до відставки Гавела надавали перевагу існуванню єдиної спільної держави. Однак після завершення виборів, населення не підтримуючи поділ, розуміло, що його неможна уникнути. Блокування президентського переобрання Гавела та проголошення парламентом суверенітету Словаччини сприяло збільшенню чисельності прихильників поділу Чехословаччини. У жовтні 1992 року кількість таких прихильників досягла51% у Чехії і 37% у Словаччині, а в листопаді становила у Чехії - 50%, а в Словаччині - 40% [8].

Політичні сили республік підштовхнули процес розподілу держави. Розлученню Чехословаччини сприяли політичні лідери цих країн - В. Клаус та В. Мечіяр, погляди яких на державний суспільно-політичний устрій значно відрізнялися. Хоча Клаус і виступав за збереження політичного союзу, він був проти союзу економічного. А Мечіяр висував ідею конфедерації, яку Клаус рішуче відкинув. Словацький політик наголосив, що у Словаччині буде проводитися словацький варіант економічних реформ, який буде максимально враховувати інтереси словацького народу. Клаус, не погоджуючись з таким поворотом ситуації, заявив: «Цивілізований розвід краще за формальне співмешкання» [10, 240].

Що стосується громадської думки населення, то чехи стверджували, що єдиним способом виживання для Чехословаччини є федерація в якій існуватиме центральний уряд, що буде здійснювати контроль за над владою та регіональними урядами. Словаки, в той час, виступали за те, що лише конфедерація підкреслить їх ідентичність.

Президент Чехословаччини Вацлав Гавел опинився у скрутному становищі. Він повинен був мирними методами розв'язати ситуацію, що склалася. Однак прагнення Гавела не підтримували народні маси. Влітку, під час візиту президента до Словаччини, йому в обличчя закидали: «Досить нам Гавела!», «Досить нам Праги!» Гавел у напруженій політичній ситуації, коли його президентство не було підтримано, подав у відставку. Він залишився єдиним політичним лідером, який виступав за збереження цілісності держави. Перебуваючи ще на посту президента він у одному зі своїх останніх указів доручив В. Клаусу та В. Мечіяру розробити нові механізми функціонування федерації. Президент прагнув зберегти цілісність держави і запропонував це питання вирішити з допомогою референдуму на який би винеслося питання про майбутній устрій ЧСФР та проект угоди про розподіл державних функцій керівництва обох республік у спільній державі.

Основного опонента Гавела - Вацлава Клауса не засмучувала втрата Словаччини, економіка якої після комуністичного господарювання була катастрофічною і потребувала чималих зусиль та матеріальних засобів для відбудови. Тому він схилявся до розділу держави, як засобу простого вирішення економічної проблеми.

Можливо, найбільшою невдачею Гавела було те, що він не зміг так швидко, як інші, включаючи його головного суперника Вацлава Клауса, що Чехословаччина, як федеративна держава двох націй, після 1989 року була приречена.

Словаки, які не мали власної держави і відчували, що знаходяться під постійною опікою чехів, поступово розрушали підвалини спільної держави.

Опонент Гавела, Вацлав Клаус, який думав, що менш успішна в плані економіки Словаччина стримує чехів, не перешкоджав такому розпаду. Однак Гавел до останнього моменту сподівався, що спільну державу можна врятувати.

В результаті цього багато словаків вважають, що він не зміг зрозуміти їх національних устремлінь [2] Гавел переконався, що словацький народ не хоче більше жити у спільному домі. Він, будучи свідомим, демократичним політиком не став вдаватися до жорстких силових методів збереження держави.

У вересні 1992 року було прийнято закон про принципи поділу держави. Все майно розподілялося в пропорції 2(Чехія):1 (Словаччина). Нерухомість мала належати тій республіці на території якої вона знаходилася.

25 листопада було затверджено закон про поділ ЧСФР. Федеральна асамблея затвердила розпад держави 183 голосами проти 117-ти, що становило перевагу лише в три голоси більше від необхідних трьох п'ятих парламентської більшості. Вже 31 грудня 1992 року Чехословаччина перестала існувати як єдина держава [6, 311]. Розпад Чехословаччини тягнув за собою зміни не лише державного, але і регіонального масштабу. Відбулося своєрідне руйнування центральноєвропейських векторів - «Північ - Південь» та «Схід - Захід». «Вишеградська трійка» трансформувалася в «четвірку».

Проголошення незалежності було сприйнято населенням обох держав з розумінням. Ні чехи ні словаки не вбачали трагедії в розпаді федерації. Протягом місяця Гавела було обрано президентом Чеської Республіки. Більшість чехів була глибоко переконана в тому, що в таких умовах у Чехії є більше шансів інтегруватися до євроатлантичних структур. Цьому сприяла наявність у державі людського, промислового, сільськогосподарського та особливо політичного потенціалів.

Ліквідація Чехословацької Федеративної Республіки - це був бурхливий процес, що своє розв'язання знайшов цивілізованим шляхом у правовому полі. З 1 січня 1993 року на європейському континенті з'явилися дві нові повноправні незалежні держави Чеська Республіка і Словацька Республіка.

Вже 19 січня ці країни стали членами OOH та протягом короткого часу були визнані європейською та світовою спільнотою. Таке миттєве включення цих держав до світового співтовариства є свідченням того, що розлучення цих держав було правильним і зваженим кроком, який пройшов у цивілізованих рамках.

Розлучення Чехословаччини - це результат консенсусу провідних політичних сил держави, який відкрив рідкісний для сьогодення, але єдино припустимий конституційний і мирний шлях припинення існування федеративного утворення, еволюційного переходу до суверенітету і благоустрою власної домівки кожним із народів. Чехословацький варіант державного розділу відзначається спокійністю, прагматичністю, плавним і мирним перебігом подій, де обидві сторони спокійно і виважено вирішили основні питання поділу.

Плинний варіант вирішення внутрішньодержавного конфлікту став можливим завдяки тому, що чеському та словацькому народам і їх лідерам притаманні елементи європейської політичної та правової культури, що дало змогу вгамувати синдром «історичних кривд», переступити через ідейні і національні суперечності [5, 55].

Чехословацький приклад державного розпаду визначався спокійністю і прагматичністю за яких обидві сторони ще до офіційного розлучення вирішили основні питання усамостійнення аж до розподілу майна. Демонтаж федерації відбувся шляхом переговорів, політичних угод та законодавчих актів, що унеможливлювали суспільний вибух. Даний варіант розв'язання внутрішньодержавного конфлікту став можливим завдяки тому, що чеському та словацькому народам, а особливо їх лідерам були притаманні елементи демократичної політичної та правової культури.

Пародоксально, але те саме «мирне розлучення» Чехії і Словаччини, яке зараз слугує прикладом мудрого рішення сепаратистських тенденцій, було поразкою Гавела, який наполягав на збереженні Чехословаччини. І лише недавно він визнав, що все, що відбулося, на краще. У своєму інтерв'ю через десять років після розпаду Чехословаччини Гавел дав таку оцінку результатів поділу держави на дві окремі частини:

«У період поділу Чехословаччини я був її федеральним президентом і, виходячи з повноважень цієї посади, мав перешкоджати поділу. До сьогодні вважаю помилкою те, що поділ здійснювали політичні сили і що громадянам не було дано можливості висловити свою волю на референдумі. Однак мирний перебіг поділу мав переконати всіх у прийнятності такого рішення без фатальних наслідків. Гадаю, що коли чехи й словаки можуть послужити для когось взірцем, то саме в цьому, і вважаю, що цьому мали б присвятити себе дипломати в усьому світі» [3].

Розділ Чехословаччини був неминучим і безповоротним. Це не був стихійний процес, що вийшов з під контролю, а це був організований процес. Якщо характеризувати процес розділення Чехословаччини, то можна висловити думку, що чехи і словаки ніяк не змогли домовитися про внесення змін до конституції. Словаки прагнули максимально вільної конфедерації, а чехи хотіли міцної федерації. А тому довгі пошуки компромісного вирішення питання ні до чого не призвели. В одну прекрасну мить два політичних лідера - Вацлав Клаус та Володимир Мечіяр вирішили, що вони не можуть і не хочуть домовлятися, долю держави було вирішено.

Чехи, в принципі, не підтримували розділу країни, але так як у них існувало ще багато не вирішених питань, зокрема перехід до демократії та ринкової економіки, вони свої зусилля спрямовували в інше русло. Тому розділ держави вони пережили не так болісно і сприйняли його як елемент перехідного періоду.

Що стосується словаків, то вони теж не сприйняли розділ як велику трагедію. Вони вважали, що все, що відбулося - не дуже добре, тому що не спитали їхньої думки. Але у Чехословаччині, яка була федерацією і де словаки мали певну автономію, всі серйозні питання вирішувалися у Празі, то розпад був обумовленим і виправданим.

Зараз, через майже два десятиліття, читаючи чеські та словацькі газети, важко знайти статтю, яка критикувала б розділ держави. Суспільство переконане в тому, що таке вирішення проблеми було необхідним. А що стосується Гавела, то одні вважають, що розпад держави був його найбільшою невдачею під час керівництва країною, а інші, що це був неминучий факт, який був зумовлений національними і політичними чинниками.

Мирний розділ Чехословаччини став наслідком побудови правової держави та розвитку організованого і громадянського суспільства, де панував закон і порядок, а не політичне свавілля, дотримувалися права і свободи людини і громадянина.

Чеський науковець К.Водичка виділяє основні причини поділу Чехословацької Федеративної Республіки [1, 129]. По-перше, це були історичні чинники. Чехословацька держава була побудована на політичній фікції наявності «чехословацької нації», однак цій ідеологічній конструкції протистояв реальний чехословацький дуалізм з культурним, релігійним, політичним та економічними вимірами, який не вдалося подолати за сімдесят чотири роки спільного існування. А політичні реалії у часи так званої «нормалізації» полягали в тому, що всі важливі рішення приймалися центральними партійними органами в Празі, словацькому народові фактично була відведена роль «молодшого брата».

Важливим чинником дезінтеграції стало утворення в процесі демократизації в Чехії та Словаччині 1990-1992 роках абсолютно автономних партійних систем. Цьому сприяв складений із серйозними недоліками виборчий закон, який дозволяв політичній партії входити не лише до Національної ради відповідної республіки, але й у Федеральні збори, за умови подолання відповідного бар'єру лише в одній з двох республік.

Негативну роль відіграла також «постсоціалістична паніка», нездатність громадян визначити свою політичну ідентифікацію після краху посттоталітарних структур. Автомізація суспільства породила попит на харизматичного лідера. Це був час рішучих популістських політиків типу В.Мечіара та В. Клауса, котрі не охоче йшли на компроміси. Четвертим фактом дезінтеграції ЧСФР можна вважати відсутність ефективної конституції. Чехословаччині після листопадових подій 1989 року довелося зіткнутися зі складною ситуацією в плані своєї конституції. Проблема полягала в тому, що на початок 1990-х років не вдалося прийняти нову демократичну та функціонуючу конституцію. Адже Основний закон часів «празької весни» продовжував діяти і після «оксамитової революції», але він не сприяв пошуку демократичного консенсусу. Його положення, яке забезпечувало право вето однієї десятої частини обраних в одній з двох республік депутатів Федеральних зборів, запрограмувало конституційну кризу. Автори конституційного закону чехословацької федерації 1968 року не розраховували (власне вони і не могли цього завбачити) на те, що в майбутньому чехи та словаки проголосують за протилежні політичні орієнтації і різні моделі державного устрою. Конституція ж 1968 року передбачала єдність обох суб'єктів федерації в парламенті [9, 116].

Останнім, але одним з вирішальних чинників розпаду Чехословаччини були інтереси нових еліт. Поділ ЧСФР не був наслідком прагнень емансипації та патріотизму чеського і словацького народів. Згідно соціальних опитувань, більшість чехів та словаків ніколи не висловлювалися за державну незалежність. У 1992 році на питання дослідників з приводу відчуттів у зв'язку з поділом держави у відповідях превалювали меланхолійні настрої. Були наявними тенденції боязні не тільки економічних наслідків, а й того, що дезінтеграція призведе до розриву соціальних та сімейних контактів. Урядова коаліція Словаччини В.Мечіара використовувала словацький націоналізм як інструмент посилення своєї влади, що викликало етнічні конфлікти [1, 133]. Проте реальністю є те, що не народи, а політики і політичні сили ділять єдину державу. Дану тезу підтвердили і парламентські вибори 1992 року. Саме тоді відбулися останні спільні вибори до парламентів ЧСФР, ЧР та СР, які і закріпили різницю у політичній орієнтації органів влади обох республік. На виборчі дільниці у Чехії прийшло 80,08% виборців, а в Словаччині - 84,2% [12].

3.2 Відносини між Чеською Республікою і Словацькою Республікою після розпаду Чехословаччини

Після роз'єднання Чехословаччини стосунки між Чеською і Словацькою республіками розвивалася у чотири етапи. Перший - становлення системи двосторонніх міждержавних відносин і практичного формування структур і механізмів співпраці, який охоплював 1993-1994 роки. Другий - ускладнення чесько-словацьких стосунків у період з кінця 1994 року до парламентських виборів у СР осені 1998 року, в основному через недемократичний характер внутрішньополітичних процесів у Словаччині. Третій - перехід до тісної координації зовнішньополітичної діяльності на двосторонній і багатосторонній основі з акцентом на практичне надання Чехією допомоги Словаччині в підготовці до вступу в ЄС і НАТО, який охоплював період з кінця 1998 року до кінця 2002 року. Четвертий - практична підготовка ЧР і СР до інтеграції в Євроспільноту, який охоплював період з кінця 2002 до 1 травня 2004 року - дня набуття Чехією і Словаччиною повноправного членства в Європейському Союзі, а СР в квітні 2004 року - також членства в НАТО. Указується, що після розширення ЄС, у 2005 році ЧР і СР вступили в новий етап співпраці, який характеризується переходом від простого двостороннього співробітництва до парадигми всебічної інтеграції [19, 348].

В 1993-1994 роках державне керівництво ЧР і СР концентрувало першочергову увагу на процесі дипломатичного визнання нових незалежних країн світовою спільнотою, одночасного їх вступу до ООН та інших міжнародних організацій. В період 1994-1998 років Чехія обрала курс на системні політичні та економічні реформи, поглиблення демократії і формування громадянського суспільства, а також на прискорену інтеграцію до євроатлантичних структур, а Словаччина віддала пріоритет розбудові незалежної державності на національному принципі та утриманні нейтрального статусу. З 1998 року інтереси ЧР і СР на міжнародній арені, внаслідок передусім перемоги демократичних сил на парламентських виборах у Словаччині знову зблизилися в напрямку трансатлантичної та загальноєвропейської інтеграції [18, 274].

В 1990-ті роки Чехія з реформно орієнтованими прозахідними силами, очолюваними правоцентристською ГДП, консолідованою демократією та достатнім рівнем внутрішньополітичної стабільності більш послідовно проводила лінію на розвиток взаємовигідних двосторонніх стосунків. Словаччина, особливо в період прем'єрства В.Мечіара 1994-1998 років, навпаки, внаслідок внутрішньополітичного протистояння та конфліктів, міжнародної ізоляції з боку Заходу була недостатньо стабільним партнером для чеської сторони. Після демократичної зміни правлячих сил у СР в 1998 році і одночасного приходу до влади в ЧР лівоцентристських коаліцій, очолюваних чеськими соціал-демократами, у чесько-словацьких стосунках відбулися кардинальні позитивні зрушення. У принципі, впродовж 1998-2006 років у Чехії і Словаччині при владі знаходилися ідейно протилежні політичні сили, відповідно, лівоцентристи і право центристи [18, 279]. Але це зовсім не завадило їм спільно розробити і реалізувати нову стратегію поглиблення чесько-словацьких міждержавних відносин та загальний курс участі в трансатлантичній і європейській інтеграції. Це ще раз підтверджує відому закономірність сучасних міжнародних відносин - найбільш ефективне тісне співробітництво можливе лише між демократичними державами, а недемократичні, авторитарні режими є джерелом міжнародної напруги та конфліктів.

ВИСНОВКИ

Конституційне припинення чехословацького федеративного союзу, яке варто вважати специфічною цивілізованою центральноєвропейською моделлю назвали «оксамитовим розлученням», позаяк так само, як і «оксамитова революція», воно носило мирний характер. Вирішення всього комплексу питань розлучення ще на підготовчому етапі саморозпуску єдиної держави зберегло основи тісного співробітництва між уже незалежними ЧР і СР. Чехословацькі відносини в наступний період не були переобтяжені комплексом федеральних «історичних кривд». Самостійні Чехія і Словаччина надалі не переймалися так багато проблемами врегулювання двосторонніх стосунків, як, наприклад, балканські чи пострадянські держави, а сконцентрувалися на прискоренні внутрішніх реформ і перетворень. Отже, плинний, договірний і конституційний характер саморозпуску ЧСФР створив сприятливі умови для розгортання процесу переходу до демократії у ЧР і СР.

Щодо розподілу Чехословаччини, то тут було безліч причин. По-перше, це були історичні чинники. Чехословацька держава була побудована на політичній фікції наявності «чехословацької нації», однак цій ідеологічній конструкції протистояв реальний чехословацький дуалізм з культурним, релігійним, політичним та економічними вимірами, який не вдалося подолати за сімдесят чотири роки спільного існування. Цей дуалізм коренився насамперед в різному історичному розвитку обох держав до їх воз'єднання в рамках єдиної країни, в якій не відбулося зближення ціннісних систем та мотивів національних спільнот та еліт. Проявилася дана тенденція і в державному устрої Чехословаччини, що не відображав наявності двох народів. А політичні реалії у часи так званої «нормалізації» полягали в тому, що всі важливі рішення приймалися центральними партійними органами в Празі, словацькому народові фактично була відведена роль «молодшого брата». Все це призвело до того, що словаки недостатньою мірою ідентифікували себе з Чехословаччиною.

Детальний аналіз історії співжиття цих двох народів дає нам можливість стверджувати, що між чехами та словаками завжди були проблеми міжнаціонального характеру. У даній ситуації можна говорити навіть про існування паралельних суспільств. Власне створення Чехословацької Соціалістичної Республіки було своєрідним «шлюбом по-розрахунку», адже їх об'єднання було обумовлене тогочасними політичними реаліями та геополітичною ситуацією. Тому їх розпад, який на перший погляд видається нелогічним, насправді є цілком закономірним.

Питання незалежності Словаччини набуло актуальності після «оксамитової революції». Позаяк демократизація дозволила активно діяти крайнім силам націоналістичного спрямування, що до недавнього часу не могли вільно існувати в країні, можливість заявити про свої проблеми та політичні претензії отримали чисельні групи національних меншин. З точки зору демократії було цілком логічним, що слідом за звільненням окремої особистості повинно прийти звільнення національних одиниць, представники яких вважали своє становище у країні нерівноправним. Громадяни країни отримали можливість організовувати власні політичні групи для захисту своїх інтересів. І тоді Словаччина виявила своє невдоволення, яке спочатку вилилися у дискусію з приводу найменування спільної держави.

Другим суттєвим чинником була різниця між чеською та словацькою політичними культурами. Після виникнення у 1918 році Чехословаччини можна вести мову не про існування чехословацького соціуму, а про окремі чеське та словацьке суспільства, а відповідно і про наявність чеської та словацької політичних культур. Цей факт підтверджує те, що з березня-квітня 1990 року у федерації намітилася тенденція, котра не сприяла консолідації народів, що в ній проживали, проте відображала їх ментальні особливості. Якщо в Чеській Республіці на перший план виходили проблеми становлення демократичних інститутів і радикальних економічних перетворень, то словацьке суспільство поступово все більше переймалося проблемами, пов'язаними з національним розвитком.

Третьою причиною стала адаптаційна криза при переході до демократії та ринкової економіки. Цей фактор перебуває в тісному взаємозв'язку з попереднім чинником дезінтеграції ЧСФР. Перехід від адміністративної до ринкової економіки та від однопартійної до плюралістичної системи став справжнім випробуванням для цієї країни. Економічний розвиток Чехословаччини в 1990-1992 роках можна назвати в цілому успішним. Чехословацька економіка стояла на високому рівні розвитку порівняно зі своїми східноєвропейськими сусідами. Країна мала відносно невисокі зовнішні борги, розвинену інфраструктуру, кваліфіковану робочу силу.

Однак, у ході економічних реформ у двох республіках Чехословаччини проявилася диспропорція. Незважаючи на адекватність та синхронність заходів, що вживалися в обох суб'єктах федерації, більшим успіхом вони увінчалися в чеських землях. Словацька економіка була значно вразливішою до негативних наслідків, якими супроводжувалася реформа. Як віддаленіша від Західної Європи, менш приваблива та відома для західних інвесторів, Словаччина потерпала від однобічної структури своєї економіки. У роки існування ЧССР урядова політика, що проводилася в економіці, була спрямована на посилення розвитку важкої індустрії на території Словаччини і не супроводжувалася адекватними змінами в інших галузях економіки. Це призвело до значної асиметрії в економічній структурі республіки. У реальній дійсності багато невеликих міст та містечок у Словаччині повністю залежали від функціонування того чи іншого великого промислового об'єкта, що часто випускав продукцію військового призначення. Закриття такого підприємства або певні труднощі в його роботі, викликані структурними змінами в економіці, означали катастрофу для мешканців багатьох залежних від нього населених пунктів. Таке становище не могло не привести до відповідних соціальних загострень та політичних наслідків, зокрема, зростання впливу лівих та крайніх націоналістів у Словаччині. На момент проведення парламентських виборів у червні 1992 року загальний рівень безробіття по Чехословаччині складав 5,5% працездатного населення. Ця цифра різко контрастувала з рівнем безробіття у суб'єктах федерації: у Словаччині - 11% та у Чеській Республіці - 3%.

Слід зазначити, що і стартові можливості Чехії були набагато кращими. Це можна пояснити такими причинами: по-перше, Чехія отримала у спадок вже розвинені державні інститути та висококваліфікований апарат (зокрема, Міністерство закордонних справ та Національний банк Чехословаччини); по-друге, Чехія вже мала історичний досвід побудови власної держави і протягом усього існування Чехословацької держави відігравала провідну роль у визначенні основних напрямків внутрішньої та зовнішньої політики; і, по-третє, перед чеським урядом та суспільством проблема утвердження нової національно-державної ідентичності не стояла так гостро, як перед словаками. Економічні можливості обох країн також дещо відрізнялися, причому чеська економіка знаходилася у кращому становищі, ніж словацька.

Важливим чинником дезінтеграції стало утворення в процесі демократизації в Чехії та Словаччині 1990-1992 роках абсолютно автономних партійних систем. Цьому сприяв складений із серйозними недоліками виборчий закон, який дозволяв політичній партії входити не лише до Національної ради відповідної республіки, але й у Федеральні збори, за умови подолання відповідного бар'єру лише в одній з двох республік.

Громадяни Чехословаччини і нова політична еліта не мали на початку 1990-х років досвіду демократії, що мало негативний вплив на подальший політичний розвиток. Демократія пов'язана з конфліктами, які повинні вирішуватися публічно. Пересічних громадян дратували довготривалі суперечки політиків та неспроможність дійти консенсусу у питанні стосовно нової моделі державного устрою. Крім цього, поділу також сприяли засоби масової інформації, які певною мірою є відповідальними за поляризацію суспільної думки чехів та словаків. Е.Стейн вважає, що аналіз причин та можливих наслідків розпаду ЧСФР у засобах масової інформації був поверховим, так як вони некритично ретранслювали думку політиків і в основному відстоювали інтереси свого народу.

Негативну роль відіграла також «постсоціалістична паніка», нездатність громадян визначити свою політичну ідентифікацію після краху посттоталітарних структур. Автомізація суспільства породила попит на харизматичного лідера. Це був час рішучих популістських політиків типу В.Мечіара та В. Клауса, котрі не охоче йшли на компроміси. Четвертим фактом дезінтеграції ЧСФР можна вважати відсутність ефективної конституції. Чехословаччині після листопадових подій 1989 року довелося зіткнутися зі складною ситуацією в плані своєї конституції. Проблема полягала в тому, що на початок 1990-х років не вдалося прийняти нову демократичну та функціонуючу конституцію. Адже Основний закон часів «празької весни» продовжував діяти і після «оксамитової революції», але він не сприяв пошуку демократичного консенсусу. Його положення, яке забезпечувало право вето однієї десятої частини обраних в одній з двох республік депутатів Федеральних зборів, запрограмувало конституційну кризу. Автори конституційного закону чехословацької федерації 1968 року не розраховували (власне вони і не могли цього завбачити) на те, що в майбутньому чехи та словаки проголосують за протилежні політичні орієнтації і різні моделі державного устрою. Конституція ж 1968 року передбачала єдність обох суб'єктів федерації в парламенті.

Останнім, але одним з вирішальних чинників розпаду Чехословаччини були інтереси нових еліт. Поділ ЧСФР не був наслідком прагнень емансипації та патріотизму чеського і словацького народів. Згідно соціальних опитувань, більшість чехів та словаків ніколи не висловлювалися за державну незалежність. У 1992 році на питання дослідників з приводу відчуттів у зв'язку з поділом держави у відповідях превалювали меланхолійні настрої. Були наявними тенденції боязні не тільки економічних наслідків, а й того, що дезінтеграція призведе до розриву соціальних та сімейних контактів. Урядова коаліція Словаччини В.Мечіара використовувала словацький націоналізм як інструмент посилення своєї влади, що викликало етнічні конфлікти [1, 133]. Проте реальністю є те, що не народи, а політики і політичні сили ділять єдину державу. Дану тезу підтвердили і парламентські вибори 1992 року. Саме тоді відбулися останні спільні вибори до парламентів ЧСФР, ЧР та СР, які і закріпили різницю у політичній орієнтації органів влади обох республік. На виборчі дільниці у Чехії прийшло 80,08% виборців, а в Словаччині - 84,2%.

Суттєвим є той факт, що в своїх передвиборчих програмах жодна з партій не висувала сепаратистські гасла. Програма ГДП передбачала збереження федерації, але на якісно новому рівні. РЗДС виступав за конфедерацію та утворення самостійної Словаччини. Ідею федерацію в Словаччині підтримували соціал-демократи. Проти відокремлення Словаччини виступали й угорські партії, які боялися конфліктів на національному ґрунті.

Результати загальнодержавних і республіканських виборів 1992 року підтвердили принципово різну соціально-економічну і політичну орієнтацію громадян Чехії і Словаччини. Населення Словаччини підтримало лівоорієнтовані партії, що обіцяли пом'якшити негативні наслідки економічних реформ шляхом надання ширших соціальних гарантій, та націоналістичні організації. Прибічники ж радикальних економічних реформ, що виступали за збереження єдиної держави у формі федерації, перемогли у Чехії. Відповідно чеські виборці віддали перевагу правій Громадянській демократичній партії В.Клауса - 29,73% голосів, а словацькі - пронаціональному Руху за демократичну Словаччину В. Мечіара - 37,26% голосів.

Вибори серйозно ускладнили політичну ситуацію в країні. У перші ж дні після обрання нового складу законодавчих органів виявилися серйозні розбіжності між В.Клаусом, лідером коаліції ГДП-ХДП, що перемогла у ЧР, та В.Мечіаром, лідером РЗДС, що прийшов до влади у СР, з питань формування майбутнього федерального уряду. Новий парламент СР задекларував 14 липня 1992 року прагнення до розширення суверенітету Словаччини як суб'єкта міжнародного права. Уряд Чехії у відповідь на це заявив про застосування заходів, необхідних для самостійного державного існування ЧР в разі виходу Словаччини зі складу федерації. Відповідно в Чехословаччині виникла дискусія з приводу проведення всенародного опитування. Однак пропозиція щодо проведення загальнодержавного референдуму з питання поділу (чи збереження) федерації не була втілена, на думку В.Лемака, з кількох причин. По- перше соціологічні опитування засвідчували можливі наслідки такого референдуму. В обох частинах країни ( в Чеській Республіці - 31%, у Словацькій Республіці - 32 % опитаних) більшість людей в той час вважало основною причиною дезінтеграції «угоду політичних представників від ГДП і РЗДС, тобто нездатність домовитися між собою про інше». По-друге, наслідки такого референдуму могли бути різними в республіках: до прикладу позитивним для збереження федерації у Чеській Республіці, але негативним - у Словацькій Республіці. За такої розкладки голосування наслідки референдуму не стали б виходом із конституційної кризи. У такому випадку на порядок денний постало би питання виходу Словаччини із складу спільної держави, чого бажало уникнути з вищенаведених мотивів політичне керівництво цієї республіки. Словацьке керівництво намагалося чітко дотримуватися політичних домовленостей про поділ федерації. Тому було прийнято рішення, що долю федерації визначить політична еліта обох республік. У ході переговорів 22-23 липня 1992 року щодо майбутнього країни між урядами В.Клауса та В.Мечіара виявилося, що чеська сторона заперечує можливість утворення конфедерації, а словацька - не погоджується на подальше існування федерації. В результаті, сторони дійшли згоди щодо контрольованого поділу Чехословаччини на дві держави, запропонувавши Федеральним зборам ухвалити відповідні законопроекти. Добровільна відставка президента В.Гавела напередодні переговорів - 20 липня - стала зовнішнім проявом безвихідного політичного становища, в яке потрапила ЧСФР.

25 листопада 1992 року Федеральні Збори ЧСФР, з перевагою всього у три голоси, прийняли закон при припинення існування Чехословацької федерації (мав уступити у дію 31 грудня 1992 року), а вже 16 грудня Чеська національна рада схвалила Конституцію самостійної чеської держави. Аналіз суспільно-політичної ситуації в Чехословацькій федерації дає підстави стверджувати, що національне питання стало «розмінною монетою» у виборчій кампанії 1992 року. Адже внаслідок стрімкого зростання національної свідомості серед населення багатоетнічної федерації стала надзвичайно привабливою перспектива використання національної ідеї різноманітними силами та діячами як засобу поширення своєї популярності та політичного впливу. Зокрема, такими амбіційними політиками були В.Клаус та В.Мечіар.

Той факт, що поділ Чехословаччини пройшов у цивілізованій формі на відміну від Югославії та СРСР, має історичне пояснення. З усіх країн ЦСЄ Чехословаччина ще в довоєнні роки виділялася як країна з достатньо розвинутими інститутами громадянського суспільства, з традиціями гуманізму, віротерпимості, плюралізму. Політична стабільність тут поєднувалась з більш розвиненою порівняно з сусідами економікою. Це дозволило її народу уникнути фашистського режиму. Мирним шляхом пройшли в ній як комуністичний переворот у лютому 1948 року, так і «оксамитова революція» 1989 року. Саме це і дало можливість спрямувати процес поділу Чехословаччини та утворення нових незалежних держав у конструктивне русло.

Таким чином, незважаючи на те, що розпад федерації викликав щирий жаль у багатьох чехів, керівництво республіки та її політична еліта зуміли досить ефективно використати новий статус Чехії. Проголошення незалежності Словаччини стало для Праги можливістю позбутися основної причини серйозних внутрішньополітичних конфліктів, що негативно впливали на становище країни протягом останніх двох років. Суперечності, що існували у відносинах між керівництвом двох республік, політичними та економічними елітами обох частин федерації, не дозволяли достатньо рішуче проводити певну політичну лінію, примушуючи політичних діячів у Празі та Братиславі постійно шукати компромісу та можливості узгодження взаємних інтересів, що часто носили досить суперечливий характер. Відмовившись від федерації, провідні політичні сили та їхні лідери, керівництво Чеської Республіки розв'язали собі руки у справі реалізації власного бачення процесу реформування суспільства, держави та народного господарства. Все це дало можливість Чеській Республіці стати розвинутою європейською державою, яка може слугувати еталоном для інших країн. Чехія фактично продовжила традиції Чехословацької Республіки, а Словаччині довелося розпочати пошук власної ідентичності.

Вищенаведені тези наводять нас на такий висновок - мирне, конституційно-договірне припинення чехословацької федерації в 1992 році відіграло важливу роль у прискоренні демократизаційних процесів, завершені перехідного періоду та перетворенні Чехії та Словаччини в стандартні європейські держави. Тобто як показує чехословацька практика, дезінтеграція може мати позитивні наслідки і навіть сприяти процесам демократизації.

Список використаних джерел та літератури

1. Водичка К. Раздел Чехословакии - десять лет спустя / Карел Водичка // Социологические исследования. - 2003. - № 10. - С.129-133.

2. Задорожнюк Э. Чешско-словацкие отношения: от «режима нормализации» 1969 года к «бархатной» революции 1989 года / Элла Задорожнюк // Новая и новейшая история. - 2005. - №6. - С. 15-33.

3. Кнапп В. О государственном договоре между Чешской и Словацкой республиками / Виктор Кнапп // Общественные науки и современность. - 1992. - №3. - С. 164-169.

4. Лемак В. Державно-правова реформа в Чехословаччині в умовах постсоціалістичної модернізації й поділу федерації / Василь Лемак. - Ужгород: «Ліра», 2002. - 248 с.

5. Хто покликав радянські війська до Праги? (Таємне навколо Чехословацьких подій 1968 року теж стало явним)// Світ про Україну. - 1993. № 32. - ст. 9.

6. Приходько В. „Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нової внутрішньої політики країни / Володимир Приходько. - Ужгород : Госпрозр. ред. - вид. відділ ком. інф, 1999. - 96 с.

7. Приходько В. Розпад чесько-словацької федерації в контексті постсоціалістичної трансформації / Володимир Приходько // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. Вип. 11 / Міністерство освіти і науки України; Ужгородський національний університет; Редкол.: М.Вегеш (гол. ред.), С.Віднянський, Д.Данилюк та ін. - Ужгород: Видавництво „Вісник Карпат”, 2004. - С. 204-211.

8. Юрійчук Ю. Національний фактор у суспільно-політичному розвитку Чехії та Словаччини (1989 - середина 1990-х рр.): дис. кандидата іст. наук: 07.00.02 / Юрій Юрійчук. - Чернівці, 2000. - 188 с.

9. Rychlik J. Rozpad Ceskoslovenska. Cesko-Slovenske vztahy 1989-1992 / Jan Rychlik. - Bratislava: Veda, 2002. - 458 s.

10.SteinE. Cesko-Slovensko: Konflikt, roztrzka, rozpad / Eric Stein.-Praha: Academia, 2000. - 370 s.

11.The End of Czechoslovakia / [ed. by J.Musil]. - Budapest, London, New Jork: Central European University Press, 1995. - 283 s.

12.Офіційний сайт Національної виборчої комісії Чеської Республіки [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.volby.cz

13. Вацлав Гавел. Протест// Иностранная литература. - 1990. - № 7. - С.86-100.

14. Гавел В. «В умовах демократії політик може підвести виборців тільки один раз // «Дзеркало тижня». - 2004.

15. Зарицький О.М. Вацлав Гавел. Політичний портрет.// Зарицький О.М. - K.: Сатсанга, 2001. - 132 с.

16. Передрій О., Сюсько І. Розлучення по-чехословацьки // «Політика і час». - 1993. - № 3. - С, 55-59.

17. Ротшильд Дж., Уінфілд Н. Повернення до різноманітності: Політична історія Східно-Центральної Європи після Другої світової війни/ пер. з англ. В.Т. Лапицького, С.М. Рябчик. - K.: Мегатайп, 2004. - 384 с.

18. Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху / Пер. з англ. М.Климчука і Т.Цимбала. - К.: Ніка-Центр, 2006. - 320 с.

19. Федорчук Т. Розлучення Чехії та Словаччини як наслідок етнонаціональної політики держави// Політологічні та соціологічні студії: Збірник наукових праць. - T III. - 2005. - С, 346-356.

20. Яровий В. І. Історія новітнього часу країн Центральної та Південно-Східної Європи 1944-1994 рр. [Текст] / В. І. Яровий [та ін.] ; ред. В. І. Яровий Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра історії західних та південних слов'ян. - Дніпропетровськ : Промінь, 1995. - 164 с.

21. Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи /1943 - 1993 рр./ / В. І. Яровий, С. М. Антонюк, Л. Д. Васильєва . - Київ : Хрещатик, 1993 . - 269 с.

22. Приходько В.О. «Ніжна революція» в Чехословаччині та формування нової внутрішньої і зовнішньої політики країни. - Ужгород: Госпрозрахунковий редакційно-видавничий відділ комітету інформації, 1999.- 96 с.

23. Тисменяну В. Поворот у політиці [Текст] : Східна Європа від Сталіна до Гавела / В. Тисменяну ; пер. А. Д. Гриценко. - К. : Мегатайп, 2003. - 320с.

24. Краткая история Чехословакии: С древнейших времен до наших дней / Отв. редакторы А. Х. Клеванский, В. В. Марьина, И. И. Поп. М.: Издательство «Наука», 1988. - 269 с.

25. Гринчак И. Чехословакия в социалистическом содружестве / И. Гринчак, А. Кириченко. - Киев: б/и, 1984. - 190 с.

26. Войцех Масни. Чехословаччина: Криза світового комунізму/ Войцех Масни. - Прага 1990. - 270 с.

27. Шик. О. Весеннеё возрождение - иллюзии и дейсвительность /Шик О. М., 1991. -137 с.

28. Дюрозель Ж.Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. К., 1995.

29. Дубчек О. Чорні дні «Празької Весни» // Світ про Україну - 1993 - №5.

30. Клованич. Ю. В Чехии разсекретили новые документы о событиях 1968 года. Киевские Ведомости. - 1995. 11 августа. - С. 20.

31. Иржи Покорны. Земли Чехии и Моравии 1918-1994 / Иржи Покорны. - Прага., 1994. -137 с.

32. Виталий Журавлев. Взлеты и падения Александра Дубчека/ «Известия», от 14 апреля 2004 года.

33. Лемак В. Конституційні основи «федералізації» ЧССР // Вісник Ужгородського державного університету, № 4. -1996.

34. Тяжкий Л. Александр Дубчек вчера и сегодня // «Нева». - 2003. - № 10. - ст. 136-138

35. Vaclav Havel, Disturbing the peace: A Conversation with Karel Hvizlada (New York: Knopf, 1990), p. 95.

36. Яковлев А. Чехословакия: положение в стране. Атлас. - 1990. - № 10.

37. Революционные преобразования в странах Восточной Европы: причины и последствия. М., 1990. - С. 143.

38. Ярошевский В. Хроника “бархатной” революции. О политических событиях в ноябре-декабре 1989 года в Чехословакии/ Ярошевский В. - М., 1990. - 89 c.

39. Быков. А. Отцы и дети «Нежной революции» // «Правда». -от 4 декабря 1990.

40. Левин В. Восточная Європа. Внешнеполитические итоги 1989 года/ Левин В. М. 1990. - 96 c.

41. Заявление Советского правительства (О признании ошибочным ввода армий пьяти армий социалистических стран в пределы Чехословакии в 1968 году) // «Правда». - от 5 декабря 1989.

42. За демократическое социалистическое общество (Програма действий КПЧ) // «Правда».- от 11 декабря 1989.

44. Сланкий Р. Чехословакия станет демократической страной // «Известия». от 13 апреля 1990.

45. Гавел В. Заочний допрос / Гавел В. - М., 1991. - С. 96.

46. Гавел. В. Путь без насилия: Беседа с Президентом ЧССР В. Гавелом (Записал Л. Шинкарев) // «Известия». - от 23 февраля 1990.

47. Заявление Советского правительства (О признании ошибочным ввода армий пьяти армий социалистических стран в пределы Чехословакии в 1968 году) // «Правда». - от 5 декабря 1989.

48. С.Вторушин. Назад пути нет // «Правда».- от 10 января 1990.

49. Немечек И. Конец социализма // «Новое время». - 1990, № 12.

50. Зарегистрировано 38 партий // «Известия». - от 20 января 1990.

51. Есть ли будущее в КПЧ? // «Известия». - от 28 января 1990.

52. Ротшильд Д., Уінгфілд Н. Повернення до різноманітності: Політична історія Східно-центральної Європи після Другої світової війни. К. 2003 287 с.

53. Передерій О. Сюсько І. Розлучення по-чехословацьки // «Політика і час». 1993.

Размещено на Allbest.ur