Політико-правові аспекти розпаду Чехословаччини у 1990-1992 рр.

Головним суперечливим питанням політичної боротьби у верхньому ешелоні компартії Чехословаччині був характер майбутнього керівництва і побоювання консерваторів (та їхніх протеже), що 14 з'їзд партії намічений на літо 1968 року, санкціонує їх усунення і затвердить програму «соціалізму з людським обличчям». Дуже занепокоєний можливими погрозами з боку Радянського Союзу, Дубчек відхилив звернення, однак не пішов на зустрічнеосталінським елементам, які назвали документ «контрреволюційним маніфестом».

До невдоволення радянського керівництва тим, як мляво Дубчек вживав заходів, щоб стримати лібералізацію, додався тиск на Брежнєва з боку комуністичних лідерів Польщі та Східної Німеччини, яких лякала думка, що Чехословацький вірус може перекинутися на їхні країни. У липні в столиці Польщі відбувся самміт учасників Варшавського Пакту, на якому були відсутні керівники Чехословаччини та Румунії. Учасники наради направили відкритого листа керівництву Чехословаччини, настійливо вимагаючи викорінити «Контрреволюційне осердя» та негайно позбутись антисталінських елементів у засобах масової інформації [25, 163]. Лист - фактично це був ультиматум - давав зрозуміти, що обіцянка Кремля не втручатися у внутрішні справи інших комуністичних країн не мала сили, бо на порядку денному постало майбутнє соціалізму радянського ґатунку у одній з країн блоку. Як відлуння 1956 року, з метою виправдати збройну інтервенцію в Угорщину, Радянський Союз та його союзники наполягали, що «збереження революційних завоювань народу у Чехословаччині було не лише внутрішньою справою її керівників, а й турботою всієї соціалістичної спільноти».

Лякаючи примарою антикомуністичного бунту керівники Варшавського Пакту намагалися змусити Дубчека і його однодумців припинити реформи і відмовитися від амбітних намірів побудувати новий тип соціалізму. Не ставши на коліна перед диктатором Кремля, Дубчек відкинув звинувачення радянських лідерів і сам перейшов у контрнаступ. У телевізійному виступі 18 липня він відстояв вибір своєї партії та спростував звинувачення його в опортунізмі і ревізіонізмі. Зокрема у своєму виступі Дубчек сказав наступне: «Останнім часом у нашій країні склалася ситуація коли кожен може публічно, без страху, відкрито і з гідністю висловити свою думку і таким чином перевірити чи справа цієї країни і справа соціалізму є нашою спільною справою. Відкритою і чесною політикою, щиро і чесно позбуваючись пережитків минулих літ наша партія повертає втрачену впевненість. Тому ми говоримо відкрито,спокійно, але рішуче, що ми усвідомлюємо, що ставиться на карту: для народу цієї країни не має іншого шляху для досягнення глибоких, демократичних і соціальних змін у житті. Ми не хочемо поступатися жодним із принципів, викладених у «програмі дій». Комуністична партія спирається на добру волю народу, ми не реалізовуємо нашу провідну роль правлячи суспільством, ми самовіддано служимо його вільному, прогресивному, соціалістичному розвитку. Ми не можемо утверджувати авторитет, лише віддаючи накази, а через працю наших членів, через справедливість наших ідей» [27, 86].

Тут, як бачимо, зіштовхнулись два політичні погляди - чехословаків, які робили акцент на людських вимірах соціалізму і лідерів блоку, які були зацікавленні лише у збереженні статус-кво і тому з підозрою дивилися на експериментування Дубчека з демократією.

Як істинні послідовники Сталіна радянські керівники не сприймали громадян як самостійних політичних акторів, вони вважали, що партійна еліта повинна повністю і беззастережно володіти всіма диктаторськими функціями. Будь-яка спроба встановити інший принцип влади, особливо такий, що визнавав суверенітет народу, розцінювався як підривна діяльність.

Незважаючи на прагнення Дубчека та його оточення зруйнувати існуючу гегемонію і підірвати верховенство Радянського Союзу у блоці вони не усвідомлювали масштабів протидії саме з боку СРСР. Вважаючи себе чесними комуністами (а саме такими вони й були з точки з суто марксистської точки зору), Дубчек і його однодумці не змогли розгледіти прірви між їхньою високою мрією соціалістичного оновлення і цинізмом радянських лідерів щодо міжнародних відносин та ідеологічних питань. Для радянського керівництва марксизм-ленінізм давно став прикриттям його бюрократичного існування.

Переговори з лідерами «празької весни» розтягнулися майже на півроку. Відбувалися багатосторонні зустрічі - в Дрездені, Софії, Варшаві, Москві, Братиславі та двосторонні - на рівні усіх членів Політбюро ЦК КПРС і Президії ЦК КПЧ - в Чієрні-над-Тисою. Керівники КПРС та інших союзних партій тиснули на КПЧ і вимагали «навести порядок». Останні захищалися і заявляли, що ніякої загрози соціалізму в Чехословаччині немає і не може бути. Час йшов, а події в Чехословаччині лякали КПРС та її союзників.

У липні-серпні відбулись переговори між Політбюро КПРС і Президією Компартії Чехословаччини, було досягнуто домовленості припинити взаємну полеміку і критику. Згодом відбувся самміт країн-учасниць Варшавського Пакту у Братіславі, на якому було досягнуто нібито повного порозуміння. Комюніке Братиславської зустрічі містило традиційні радянські формулювання про «підривні дії імперіалізму» та вимоги до всіх соціалістичних краї неухильно і послідовно дотримуватися «загальних законів будівництва соціалістичного суспільства, і головне, зміцнювати керівну роль робітничого класу та його авангарду - комуністичної партії». В обмін на несерйозну і, безперечно, лицемірну обіцянку поважати суверенітет Чехословаччини радянське керівництво сподівалось, що Дубчек поводитиме себе як слухняний комуніст і відразу розпочне кампанію проти демократичних сил та засобів масової інформації. Але у Чехословаччині джина демократії вже було випущено з пляшки, а лідери реформістського руху не мали наміру відступати, аби зовсім не втратити політичної довіри. Становище Дубчека як національного лідера залежало від його вміння протистояти постійним вимогам радянських керівників знову ввести цензуру і вжити репресивних заходів проти сил, які Кремль вважав «ворожими».

18 серпня 1968 року нарада керівників п'яти країн-членів Варшавського пакту схвалила пропозицію Л. Брежнєва, згідно з якою необхідно було покласти край діяльності авторів «Празької весни», що становила загрозу «завоюванням соціалізму» [21,89].

О 23 годині 20 серпня 1968 року війська п'яти держав-членів Варшавського Пакту перейшли кордони Чехословаччини. Окупацію країни здійснювали 124 тисячі військовослужбовців і 500 танків (частина їх вже перебувала на території Чехословаччини, оскільки Дубчек напередодні погодився на проведення великих союзницьких маневрів у своїй країні)[28, 628]. Як і в 1956 р. в Угорщину, основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччину з плацдармів в Україні. Чехословацький народ обурювався появою «непрошених гостей», чинив опір просуванню танків і мотомеханізованих частин, зокрема знімалися таблички з назвами вулиць, вивішувалися плакати з закликами щоб радянські війська повернулися додому, мешканці Праги будували на вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянських танків, кидали в них пляшки з пальним.

У сутичках загинуло 30 і було поранено більше 300 чоловік [22, 13]. Армія виконувана волю президента Л.Свободи, опору не чинила, вогонь не відкривала. Вже 21 серпня була окуповано вся Чехословаччина, захоплено важливі стратегічні пункти. Лідера партії Дубчека, прем'єр-міністра Ольдріха Черніка та інших керівників реформістського руху взяли як заручників і переправили до військової частини на території Радянського Союзу. Відразу після окупації Москва розіслала по всьому світу офіційну телеграму ТАРС, котра роз'яснювала, що війська були введено у Чехословаччину на прохання партії і керівництва державою [29]. Дубчек на той час і не здогадувався, що у нього за спиною з'явилися колабораціоністи, які готові були у будь-який спосіб виправдовувати збройну інтервенцію [30, 20]. Щоб виправдати окупацію Чехословаччини, орган КПРС - газета «Правда» надрукувала передову статтю, в якій Дубчека звинуватили в організації правої опортуністичної фракції, шкідливі і безвідповідальні дії якої викликали необхідність інтернаціональної допомоги, яку надали Чехословаччині країни-учасниці Варшавського Пакту. Зіткнувшись з категоричною відмовою президента Людвика Свободи вести переговори без законного керівництва країни, Брежнєв дав згоду на те, щоб Дубчека і його товаришів доставили для участі у переговорах.

З цього моменту долю Празької Весни було вирішено. Сотні тисяч радянських солдат контролювали всі стратегічні пункти Чехословаччини. У Дубчека залишалося мало шансів, щоб врятувати експеримент з демократизацією. З притаманною йому пихою Брежнєв звинуватив чехословацьке керівництво у зраді принципам інтернаціонального соціалізму. У Празі відбувся підпільний 14-ий з'їзд Комуністичної партії Чехословаччини, на якому було гнівно засуджено радянську інтервенцію; учасники з'їзду закликали негайно звільнити заарештованих керівників країни.

Психологічно подавлені, не маючи виходу з цієї жахливої ситуації, що склалася внаслідок збройного вторгнення в країну, Дубчек і його соратники (за винятком члена Президії та голови Народного фронту д-ра Франтішека Крігеля) врешті решт здалися на вимоги радянського керівництва. 23 серпня президент Чехословаччини Л. Свобода прибувши до Москви змушений був підписати «Програму виходу з кризової ситуації» - документ, який було нав'язано чехословацькому керівництву, яке перебувало у безвихідному становищі [31, 38]. Цей Московський протокол являв собою зразок диктату з позиції сили. Він став юридичною основою для систематичного втручання у внутрішні справи Чехословаччини. Підписаний чехословацькими заручниками Кремля ультиматум передбачав відміну результатів XIV Височанського з'їзду, який відбувся після арешту чехословацьких реформаторів, так звану «нормалізацію» ситуації в країні, зняття з посад голови Національного Фронту Ф. Кригеля, міністра закордонних справ І. Гаека, міністра внутрішніх справ Й. Павла [32].

Переговори в Москві у принизливому тоні вів Л. Брежнєв, і як потім згадував Дубчек, найбільше його здивувало те, що той звертався до Дубчека на «ти» [30, 497]. Радянський керівник при кожній нагоді намагався принизити Дубчека, даючи при цьому зрозуміти, що Кремль надалі не допустить пошуків соціалізму з людським обличчям. І хоча Брежнєв добре усвідомлював, яке невдоволення викликала інтервенція серед демократичних партій у всьому світі, він не приховував неприязні до тих, хто намагався критикувати рішення радянського керівництва.

Восени 1968 року в Москві було підписано нову угоду про «тимчасове» перебування радянських військ в Чехословаччин. А у грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення радянських військ у Чехословаччині [21, 497]. Інші країни ОВД вивели свої війська з країни. Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині, а невдовзі він уже працював інженером у Словаччині.

Окупацію Чехословаччини військами ОВД, що було грубим порушенням її суверенітету, засудили багато країн світу. По-перше, наголосимо, що із засудженням дій військ ОВД щодо Чехословаччини різко виступили такі соціалістичні країни, як Китай, Румунія, Югославія, Албанія (звісно, в силу своїх мотивів). Засудили цей акт великі країни Західної Європи і Америки, провідні країни третього світу. На захист Чехословаччини стала ООН. Обурення охопило практично всі країни світу [22, 14].

Що стосується Дубчека, то він поводився як людина, яка не розуміла, що відбувається, не розуміла масштабів катастрофі, все ще сподіваючись повернутися до Праги, аби зберегти досягнуте. Але для нього не залишилося місця в політичному житті Чехословаччини : наштовхнувшись на опір прорадянської фракції в Президії, Дубчек втратив підтримку з боку інтелігенції і студентського руху. Як пізніше згадував Дубчек, будь-яка військова акція на той час була для Чехословаччини неможливою, бо військові сили країни були сконцентровані на західних кордонах, щоб відбити можливу атаку з території західної Німеччини. Наказ до опору спровокував би місцеві сутички, які б призвели лиш до того, що окупанти підтвердили б свої звинувачення в організованій контрреволюції [30].

Переломним моментом «нормалізації» стала зміна партійного керівництва країни. 17 квітня 1969 р. ЦК КПЧ на своєму засіданні звільнив з посади першого секретаря ЦК КПЧ О.Дубчека. Президія ЦК КПЧ обрала на цю посаду Г.Гусака - одного з ініціаторів «нормалізації».

29-30 травня 1969 р. вже оновлений склад ЦК КПЧ на засіданні в Празі схвалив основні положення «нормалізації», які зводилися до такого:

1. повний контроль «нормалізаторів» над КПЧ;

2. відновлення керівної ролі КПЧ у державі і суспільстві;

3. припинення економічних реформ й відновлення директивного бюрократичного методу управління економікою з одного політичного центру;

4. відновлення сильних державних органів як владного інструменту КПЧ;

5. забезпечення підлеглості Чехословаччини Радянському Союзу і залишення ЧССР у складі Організації Варшавського Договору.

Ці положення були в наступні роки впроваджені в життя. Зокрема, з рядів КПЧ за демократичні погляди та активну участь у проведенні політики “празької весни” було відраховано понад 300 тисяч чоловік [33].

Гусак, який змінив Дубчека на посту керівника партії, віддано виконував всі настанови Москви. Він розпочав широкомасштабну чистку: в результаті з рядів партії було виключено понад півмільйона членів, в тому числі Дубчека, Смрковського, Крігеля та Млинаржа. Поряд з «нормалізацією» економічного і соціального життя, що вела до відновлення адміністративно-бюрократичних методів управління, йшла політична розправа над прихильниками «Празької Весни». Лише з рядів КПЧ було виключено близько півмільйона чоловік, які разом з позбавленням партквитка позбавлялися і роботи, соціального захисту. Негласна чистка охоплювала всі колективи. Одних понижували в посадах, інших звільняли з роботи, оскільки виявляли їм недовіру. Інженери, досвідчені майстри, вчені, лікарі, журналісти, письменники, актори ставати кочегарами, вантажниками, прибиральниками, мийниками вікон, низького рангу конторськими працівниками.

Хоча і не така кривава як революція в Угорщині, збройна інтервенція в Чехословаччині мала надзвичайно згубні наслідки. Тисячі кращих представників інтелігенції вирішили шукати притулку за кордоном, а ті, що залишилися в країні відчули на собі наслідки «нормалізації», яку проводив Гусак. Реформи були припинені, але ідею реформування, мрію про заміну тоталітарного режиму демократичним придушити не вдалося. Вона жила, розвивалася і була однією з важливих передумов суспільного повороту кінця 80-х років. У січні 1969 року на Вацлавському майдані в центрі Праги на протест проти окупації спалив себестудент Ян Палах, і це самоспалення, відіграло важливу роль у подальшій історії Чехословаччини, і зокрема у процесі повалення комуністичного режиму. Важливим, але доволі невідомим є факт демонстрації на захист Чехословаччини на Червоній Площі у Москві. 25 серпня 1968 року сім осіб вийшли на Червону Площу і розгорнули транспаранти» «Нехай живе вільна і незалежна Чехословаччина», «Ганьба окупантам», «Руки геть від ЧРСР», «За нашу і вашу свободу». Всі учасники демонстрації постали перед судом за звинуваченням у «групових діях, які грубо порушують громадський порядок». Насправді ж важливість цієї демонстрації важко переоцінити [32].

Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму прокотилася по західному світові, знову зменшилася чисельність компартій. Тимчасово припинилися переговори з роззброєння між США і СРСР, пройшли бурхливі засідання в Раді Безпеки 00Н, хоча США явно не заперечували проти того, що Чехословаччина має залишатися в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СРСР у США А. Добринін написав пізніше у своїх мемуарах, що відносно слабка реакція Заходу на вторгнення в Чехословаччину відіграла свою роль через 10 років, коли в Кремлі вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей раз в Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало одним з найважливіших факторів прискорення розпаду СРСР і компрометації комуністичної ідеології.

Радянська інтервенція закінчилась грубим придушенням спроби повернути Чехословаччину у європейський культурний і політичний простір. Військова акція Варшавського Пакту загальмувала, а згодом і припинила процес реформування комуністичного режиму та спробу створення соціалізму з «людським обличчям» у Чехословаччині.

Вже після 1989 року, відповідаючи на багато чисельні звинувачення, Дубчек казав: «У пошуках компромісу я керувався наміром запобігти кровопролиттю. Набагато простіше приймати рішення стосовно власного життя. Важче - стосовно життя інших людей. Сьогодні я більш ніж упевнений, що ми могли виграти тільки морально. Збройний опір, про який тепер стільки говорять був би самогубством. У московському протоколі важливо те, чого там немає. У ньому немає і не знайшлось виправдання воєнній інтервенції, і ми не відмовилися від нашої програми дії» [32].

Після окупації радянська машина лізла із шкіри, аби довести право учасників Варшавського Пакту втручатися, якщо Кремль бачить, що «соціалістичні завоювання» в небезпеці. Газета «Правда» за 26 вересня 1968 року надрукувала статтю за підписом Сергія Ковальова, експерта з міжнародних питань, в якій було детально викладено принципи обмеженого суверенітету. На думку Ковальова, «послаблення будь-якої з ланок у світовій системі соціалізму безпосередньо впливає на всі соціалістичні країни, які не можуть бути байдужими до цього. Кожна комуністична партія повинна бути відповідальною не тільки перед своїм народом, але в перед всіма соціалістичними країнами, перед комуністичним рухом взагалі». Згідно з офіційною позицією і заявою Радянського Союзу війська Варшавського Пакту “ не втручалися у внутрішні справи країни, вони захищали принципи самовизначення народу Чехословаччини, не словами, а ділом, боролись за його невід'ємне право самому вирішувати свою долю без залякувань контрреволюціонерів, без демагогії ревізіоністів і націоналістів» [34, 21-25]. Для чехів і словаків демагогічна мова окупантів була рівнозначна суцільній регресії і відродженню неосталінської поліцейської держави. Спливли роки, перш ніж вони оговталися від шоку окупації і почали будувати громадянське суспільство несумісне з офіційними інституціями і цінностями.

Після окупації Чехословаччини Радянським Союзом і жорстокого придушення реформістського руху в цій країні відносини між країнами - учасницями Варшавського Пакту регулювалися відповідно до принципів обмеженого суверенітету, визначеного Москвою36. У листопаді 1968 року Брежнєв висловив у Варшаві промову, у якій повторив основні засади цієї доктрини. Найменший відхід від цього ортодоксального визначення вважався зрадою принципів соціалістичного інтернаціоналізму, причому, Радянський Союз залишив за собою право коригувати ці постулати - якщо треба, то і силою зброї. Так звана нормалізація у Чехословаччині стала уроком для всіх, хто хотів повторити експеримент Дубчека. Слідом за придушенням Празької Весни Москва почала масштабну кампанію, спрямовану на придушення реформістських тенденцій як у самому Радянському Союзі, так і у країнах соціалістичного табору. Загальна хвороба вразила всі країни соціалістичного блоку. Знову розпочалася критика відхилень, а політичний і економічний застій - який нерідко пов'язують з брежнєвським періодом, - став характерною рисою неосталінської політичної культури.

Попри повернення до застою чимало критично-налаштованих інтелігентів винесли важливий урок з Празької Весни: була втрачена ідеалістична віра, яку плекали її ініціатори, в те, що комунізм можна реформувати зсередини. У своїй наївній вірі, що Кремль ігноруватиме альтернативну модель комунізму, яка базується на не на поклонінні владі, а на культі особистості, чехословацькі реформатори відкрили для себе реальні допустимі межі такого підходу. Як справжні комуністи, вони вважали, що радянські лідери були зацікавлені у збереженні обличчя соціалізму. Вони забули, що Брежнєв і його прибічники були звичайними пристосуванцями, чия кар'єра трималась на чистках і для яких права і свободи людини звучали як прокляття. Розуміння того, що Празька Весна являла собою реформістський рух, ініційований партією і здійснюваний під її контролем, основним завданням якого було оновлення, а не ліквідація комунізму, - дає пояснення, чому у багатьох чеських і словацьких комуністів виникли підозри щодо щирості демократичних переконань, раптово перелицьованих апаратників на кшталт Дубчека і його соратників.

Пізніше Вацлав Гавел так пояснював обережне ставлення до реформ , які проводили комуністи на чолі з Дубчеком: «Всі ці сумніви і вагання спричинило нерозуміння того, як ці люди (реформатори - автор) могли раптом заручитися підтримкою і солідарністю, яких вони ніколи не мали, бо єдина їх підтримка йшла згори. З іншого боку реформатори боялися стихійного виявлення волі народу. Час від часу вони не знали що робити, оскільки ставилися вимоги, які часом лякали і були незрозумілі, якщо врахувати наскільки вони виходили за рамки «можливого» і «дозволеного». Проте, не слід забувати, що всі ці люди були нормальними партійними бюрократами з правильною псевдо освітою, яку вони отримали в партії, з правильними ілюзіями, звичками, упередженнями, правильним життєвим розкладом, правильним соціальним минулим і стандартною вузькістю світогляду. Єдиною різницею було те, що у них було трохи більше вільнодумства і трохи більше порядності, ніж у тих, чиї місця вони зайняли».

Це справді був парадокс комуністичних реформ. Ті, хто розпочав кампанію, щоб змінити статус-кво, самі були продуктом, породження обставин, що склалися. Їхнє невдоволення абсурдністю і несправедливістю сталінської системи аж ніяк не суперечило марксистському ідеалу «кращого суспільства»; це скоріше була спроба виправити, на їх погляд, спотворену гуманну і правильну систему. Вони були слухняними дітьми цієї системи, і їхній спротив попередній владі не зачіпав моральних і теоретичних устоїв соціалізму по-радянськи. Справа у тому, що у всіх країнах радянського блоку люди глибоко ненавиділи існуючу владу. На відміну від Дубчека і його ідеалістично налаштованих соратників кремлівські махінатори краще знали ситуацію: вони розуміли, що найменша поступка соціальним низам зрештою призведе до ще більших вимог, а ті в свою чергу змусять реформаторів йти на нові поступки. Брежнєв мав рацію - ревізія концепції соціалізму, позбавлення її сталінського забарвлення неодмінно закінчується повним крахом існуючої системи.

Збереження існуючих інститутів і владних відносин базувалось на незаперечності офіційної догми. Будь-яке послаблення претензій комуністичної партії на її непогрішність, навіть якщо ця претензія була вимушеним повторенням ритуалу, зразу ж викличе побічні катастрофічні дії. Щоб система працювала справно, правлячий клас - номенклатура не повинна бути об'єктом обговорення. Простих людей вважали за підлеглих, а не за громадян наділених правами. Влада повинна тримати їх у стані політичного страху і непевності, аби запобігти масовим проявам протесту і громадянської непокори. Тому в обов'язок таємної поліції входило підтримувати диктаторський контроль, аби уникнути будь-яких форм дисидентства як у самій правлячій партії, так і в суспільстві в цілому. Брєжнєвський режим, безперечно, послабив жорстокі методи сталінського терору, однак продовжуючи спиратися на ті самі інститути та методи, що давали можливість не допустити, аби невдоволення переросло у політичні рухи.

«Празька весна», незважаючи на її поразку, стала проявом небажання чеського і словацького народів йти по соціалістичному шляху, і проявом демократичних настроїв політичних еліт цих держав, ставши однією із причин розпаду соціалістичної Чехословаччини і однією із передумов розпаду спільної держави.

декларація розпад чехословаччина незалежність

РОЗДІЛ 2. Політико-правові передумови розпаду Чехословаччини

2.1 «Оксамитова революція» в Чехословаччині

Упродовж 1988 року Радянський Союз тішив себе ілюзорними надіями, що соціалізм має майбутнє у Східній Європі, за умови, якщо ліквідувати бюрократичну пухлину і вивільнити енергію мас, приспану за роки сталінізму. Як і ревізіоністи 1956 та 1968 років, вони бачили вихід у поверненні до істинно марксистського вчення. Корені, що псували всю систему, таким чином, прикривались містичною вірою в те, що можна врятувати цінності соціалістичної системи.

Суть нової моделі влади полягає у передачі значної частини функцій місцевим органам, трудовим і територіальним колективам; сприянні плюралізму в громадському житті; демократизації інститутів, включаючи авангардну партію. Необхідно забезпечити надійніші гарантії проти владної монополії прошарку директорів і професійних політиків -- проти бюрократичного апарату [21, 499].

Влітку 1989 року Горбачов виступив з промовою на парламентській асамблеї Ради Європи у Страсбурзі. Тут він більш ніж будь-коли піддав критиці брежнєвську політику обмеженого суверенітету. Він визнав, що не існує незмінних соціальних систем, даючи цим зрозуміти, що подібні перетворення можуть також статись у Східній Європі. Заяву Горбачова у Страсбурзі широко коментували як зелене світло для реформаторів Східної Європи у їхньому прагненні створити багатопартійну систему і ринкову економіку. Горбачов так висловився з цього приводу: «Те, що держави Європи належать до різних соціальних систем, є факт. Визнання цього історичного факту і поважання прав кожного народу на вибір соціальної системи є найважливішою передумовою нормального європейського процесу. Соціальний і політичний порядок в окремих країнах змінювався у минулому, він може змінитися також у майбутньому. Це виключно справа самого народу. Будь-яке втручання у внутрішні справи, спроби обмежити суверенітет держав як друзів, союзників, чи будь-кого недопустимі».

Ця страсбурзька заява не пройшла непоміченою серед політичних діячів Східної Європи, як представників влади, так і опозиціонерів. Можливе виправдання для комуністичних урядів у їхній новій спробі придушити опозицію, аби уникнути радянської інтервенції, втратило стримуючий ефект.

Упродовж кількох місяців, що передували заяві, у Східній Європі відбулися грандіозні зміни. В Угорщині комуністична влада вирішила продовжувати лінію на багатопартійну систему -- рішення, про яке ніхто не міг подумати ще рік тому.

Реформаторські рухи у Східній Європі важко було стримати. Логіка змін всередині авторитарних систем показує: коли влада йде на поступки, опозиція неодмінно висуває нові вимоги як відображення зростаючих потреб мас. Якщо уряд не виконує вимог, зростає соціальний неспокій, і влада змушена йти на нові поступки. Горбачов не виявляв невдоволення, спостерігаючи за цими змінами. У квітні 1989 року він зустрівся з угорським лідером комуністів Кароєм Гросом. Після обговорення подій 1956 та 1968 років, коли радянські війська придушили спроби демократизації відповідно в Угорщині і Чехословаччині, він сказав своєму гостю, що «необхідно забезпечити всі можливі гарантії проти втручання зовнішньої сили у внутрішні справи соціалістичних країн».

Новий підхід Радянського Союзу мав неабиякий резонанс у Східній Європі. Він послабив консервативні сили, переважно у комуністичному керівництві Румунії, Східної Німеччини, Чехословаччини та Болгарії. Прихильники твердого курсу відчули небажання Москви підтримувати їхню неосталінську політику. У липні 1989 року в Будапешті відбулась нарада країн Варшавського Пакту. На ній Горбачов кинув виклик прихильникам жорсткої політики у блоці і висловився за перетворення альянсу із військово-політичного на політично-військовий. У прийнятому комюніке містилось заперечення універсальної соціалістичної моделі. Після наради міністр закордонних справ Угорщини Дюла Хорн заявив, що давно пора модернізувати соціалізм, аби можна було відповісти на виклики сучасного Світу. Висловлюючи позицію реформаторів у блоці, він сказав: «Ми також заявляли у зв'язку з цим, і я вважаю це надзвичайно важливим, що минули часи для деяких держав чи альянсу, копи можна втручатися у внутрішні справи іншої країни. Як ми зазначали, минув раз і назавжди період так званої брежнєвської доктрини» [23, 185]. Підсумовуючи, після перших спроб становити нові відносини між країнами блоку, Горбачов закликав до толерантного підходу до єдності всередині блоку. Тепер несхожість не лише допускалась, але й заохочувалась.

Не піддаючись на застереження критиків, Горбачов продовжував активно запроваджувати зміни в структурі блоку. На цьому етапі він намагався допомогти реформаторам з правлячих комуністичних партій одержати верх та позбутись сталінських Прислужників. Можна здогадатись, що у своїх стратегічних розрахунках Горбачов бачив прихід до влади у всіх країнах Східної Європи ревізіоністських лідерів, котрі приймуть його політичне бачення соціалізму, засноване на законності і повазі до людини. Виступаючи на з'їзді народних депутатів 23 жовтня 1989 року, міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе сказав, що у Європі відбуваються «історичні якісні зрушення», і що вони вимагають повної відмови від старих готових рецептів: «У деяких із цих країн на політичну арену виходять нові, альтернативні сили. Ніхто їх туди не привів. Вони з'являються там, бо цього хочуть люди» [23, 186]. Як сказав радянський речник Геннадій Герасимов, стало очевидним, що на зміну брежнєвському курсу прийшла нова, перспективна доктрина, яка поважає право кожної країни йти «своїм шляхом».

Новий підхід Радянського Союзу до змін у політичній та економічній системі, а також заохочення реформ у країнах-учасницях Варшавського Пакту сприяли відродженню давно забутих ревізіоністських тенденцій у владних структурах цих країн та радикалізації масових соціальних рухів.

У кінці 1989 року в Чехословаччині склалася дуже напружена ситуація. Опозиційні скли консолідувалися на основі програми «Хартія-77». Починаючи від Аша - на Заході і Верхнього Німецького та Собранців - на Сході, по всій країні діяли різні громадсько-політичні організації, які вимагали проведення корінних змін в країні. Розширилися їх програми, по-різному вони уявляли собі методи дій, але була у них спільна вимога - повалення влади КПЧ, підрив її гегемонії, перетворення комуністичної партії з провідної сили в одну з рядових партій"2. Перший спільний виступ готувався на 17 листопада 1989 року, коли країна відзначала 50-річчя трагічних подій 1939 року, дня пам'яті Я. Оплетала, який помер від ран фашистів [21, 368].

На хід підготовки загального виступу опозиції Чехословаччини значний вплив мали події в СРСР та в країнах Центральної і Південно-Східної Європи. Перебудова і демократизація в СРСР, започатковані М.Горбачовим, друкування радянською пресою матеріалів, що викривали сталінщину, викликали в Чехословаччині великий інтерес. Інформаційна програма «Время», радянські газети «Известия», «Россия» побили всі рекорди популярності. Все, що відбувалося тоді в Радянському Союзі, контрастувало з реаліями тоталітарного режиму М.Якеша і Г.Гусака [36].

З Польщі йшов потік інформації про активізацію профспілки «Солідарність», поглиблення демократизації, про переговори за «круглим столом» з керівництвом країни. З Угорщини надходили повідомлення про діяльність Демократичного форуму, про перетворення У СРП із керівної сили країни в одну із політичних партій. Розширився потік відомостей про боротьбу за демократизацію в НДР. Восени 1989 року тисячі німців з НДР тікали в ФРН через Чехію. Вони активно спілкувалися з населенням, розповідали про посилення боротьби за демократизацію в НДР, про те, що їх спонукало тікати на Захід [21, 68]. Блискавично рознеслася по всій Чехословаччині звістка про падіння Берлінської стіни - витвору тоталітаризму. У Чехословаччині це було сприйнято як поштовх до активної боротьби за демократизацію.

З країн Заходу в Чехословаччину проникало чимало ідей з критикою тоталітаризму. Тут діяли кілька факторів. По-перше, туризм. Чехословаччина з 15-мільйонним населенням в кінці 80-х років щорічно приймала до 20 мільйонів туристів, серед яких три чверті були вихідцями з капіталістичних країн. Вони не лише розповідали про життя на Заході, про технічні новинки, але і приносили чимало літератури. У свою чергу з Чехословаччини за рубіж, переважно в капіталістичні країни, щорічно виїжджало близько 11 мільйонів чоловік64 як туристи, які на власні очі бачили досягнення західних демократій і порівнювали з тим, що сповіщала КПЧ про Захід.

Треба врахувати і те, що в Чехословаччину активно проникала пропаганда радіостанцій західних країн, зокрема «Голосу Америки» і «Свободи»; на значній території Чехословаччини приймалися телепрограми ФРН і Австрії, які використовувала опозиція для критики політики уряду Чехословаччини.

Початком організованої боротьби, у якій провідну роль відігравала студентська і учнівська молодь, були події 17 листопада 1989 року. У цей день Союз молоді, ряд інших молодіжних організацій дали заяву на проведення мітингу біля Інституту патології Чехословацької Академії Наук на майдані Альберта, де був тяжко поранений 50 років тому Я.Оплетал, а тисячі студентів заарештовані. У п'ятницю, 17 листопада, на 16-ту годину тут зібралося близько 15 тисяч чоловік. Серед молоді було чимало осіб середнього і старшого покоління, робітників і службовців. Було на майдані чимало і таких, хто був очевидцем кривавих подій листопада 1939 року. Виступаючі на мітингу засудили дії німецьких фашистів, які вчинили криваву розправу над чехословацьким студентством в 1939 році. Не тільки критикою німецького фашизму обмежувалися оратори, а пов'язували історію з подіями в Чехословаччині кінця 80-х років, наголошуючи, що переслідується усе прогресивне, що має місце в усіх куточках країни; найбільше при цьому терплять активісти Хартії-77, Союзу молоді; переслідується всяке інакомислення; свою волю всім нав'язує КПЧ.

Газета «Правда» - орган КПРС писала, що мітинг відбувався під антиурядовими лозунгами. Висувалася вимога поглиблення перебудовчих процесів у Чехословаччині [37, 143]. Особливо гострими були виступи керівників Союзу молоді - Я.Мейстріка, активіста студентського руху - В.Кліми, академіка Й.Котстова. Газета «Руде право» висловила жаль, що окремі оратори «неправильно тлумачили становище в Чехословаччині, в спотвореному вигляді говорили про політику КПЧ». Мітинг закінчився виконанням гімнів Чехії та Словаччини.

З ініціативи керівництва Союзу молоді учасники мітингу вирішили колонами пройти на Вишеградське кладовище для покладання квітів на могили діячів чеської культури. Тут також мали місце виступи з критикою політики КПЧ і уряду Чехословаччини.

Із кладовища всі направилися в центр Праги на майдан св.Вацлава, щоб там закінчити торжества. Демонстранти йшли з запаленими свічками і політичними транспарантами. Ця частина програми не була погоджена з властями. Але колони організовано йшли до центру Праги. До студентів приєднувалося багато різних верств населення столиці. Кількість маніфестантів на майдані св. Вацлава перевищила 50 тисяч [38, 78].

Мітинг продовжив ідеї мітингу на майдані Альберта. Тут виступали нові оратори - студенти і професори, молодь і представники старшого покоління. Вимоги були ідентичні: свобода і демократія. Публіка скандувала: «Свобода», «Демократія». Виступаючі говорили про необхідність корінних змін всього суспільного життя, про бездіяльність уряду, органів правосуддя, диктатуру КПЧ.

Під час руху демонстрантів у напрямку майдану св.Вацлава поліція та сили органів безпеки вимагали, щоб ті розійшлися. Але учасники не розходилися, співали історичні пісні, гімни двох республік - Чеської та Словацької. Тоді сили безпеки пустили в хід сльозоточиві гази, почали поливати водою із спеціальних пристроїв учасників мітингу, застосовувати холодну зброю. Демонстрантів притисли до стін будинків, де не було навіть чим дихати. Коли на вулиці з'явилися вісім бронетранспортерів, люди в червоних беретах, виникли велика паніка, крик, прохання про порятунок. У сутичках було тяжко поранено 56 чоловік [39, 5].

Того ж вечора дана подія викликала широкі відгуки по всій країні. Одні говорили, що мітинг 17 листопада - провокація західних служб, дехто навіть допускав втручання сіоністських організацій, які, мовляв, провокували дії органів правопорядку. Інші, навпаки, засуджували уряд, який наказав силою розігнати демонстрантів, вбачаючи у виступі 17 листопада 1989 року широкий соціальний і демократичний рух, який об'єднував всі опозиційні сили - «Хартію-77», спілки молодих, спілки вчених, ліве крило профспілок, керівників церковних організацій.

У наступні два-три дні рух протесту проти кровопролиття охопив усю країну. Студенти вузів оголосили загальний страйк. Замість занять вони виходили на мітинги, проводили демонстрації, йшли на заводи, в села і закликали всіх до боротьби. Це і поклало початок широкій соціально-політичній боротьбі, яка дістала назву «ніжної революції». Важливим було те, що вже в перші дні розвитку подій виявилися дві протилежні тенденції. КПЧ налякалася широкого народного руху, не мала чіткої відповіді на питання, які ставили мітингуючі. Ні Г.Гусак як президент країни, ні М.Якеш як генеральний секретар ЦК КПЧ не знаходили правильних методів дій, які б і досягнуте зберегли, і визначили б правильні шляхи дальшого розвитку, заспокоїли громадськість.

Опозиція, навпаки, після подій 17 листопада починає швидко консолідуватися, розробляє програму поглиблення боротьби шляхом залучення нових прошарків населення, поширення дій на всю країну. Уже 18 листопада 1989 року створилася об'єднана організація опозиції, яка дістала назву «Громадянський форум» (ГФ). її активістами були В.Гавел, З.Ічінські, В.Малі, И.Грушка, Е.Крішсйова, П.Чепка, О.Вондра, Я.Кочава та ін. У форумі були представлені не лише студенти, творчі працівники, але і робітники, торгівці, священики, учителі, лікарі тощо [38, 85]. Громадянський форум на чолі з В.Гавелом став фактичним керівником подій в Чехословаччині.

Програма ГФ включала в себе вимоги всіх опозиційних організацій, що діяли в Чехословаччині з урахуванням нової ситуації, яка склалася після 17 листопада 1989 року. В основі програми лежали заперечення колишньої моделі розвитку суспільства, керівної ролі КПЧ, поглиблення демократизації, зміна характеру і напрямків зовнішньої політики. Головним гаслом було: «Ми хочемо жити у вільній, демократичній, квітучій Чехословаччині». На Установчих зборах було висунуто як першочергову вимогу звільнити з посад генерального секретаря М.Якеша і президента Г.Гусака.

Отже, ГФ не був політичною партією, а громадським об'єднанням опозиційних сил країни, всіх людей доброї волі, які відчували відповідальність за критичну ситуацію в країні і готові були мирно боротися за виведення країни з кризи. Висунута ГФ програма стала дальшим кроком вперед порівняно з програмою перетворень 1968 року. Вона кликала не до зброї, а до розв'язання всіх проблем мирним шляхом.

З Праги події перекинулися до інших міст Чехії. Протягом 18-20 листопада 1989 року масові студентські мітинги і демонстрації протесту проти розправи над празькими студентами пройшли в Брно, Оломоуці, Малій Остраві, Чеське Будійовіце, Пльзені та в інших містах Чехії. Повсюдно створювалися організації Громадянського форуму, щоденно проходили мітинги, з 20 листопада страйкували студенти майже всіх вузів.

Вечорами молодь збиралася в театрах, кінотеатрах, в конференц-залах і обговорювала ситуацію в країні. Як і в Празі, до молоді приєднувалася частина робітників, службовців, скрізь активну участь у виступах брали учасники подій 1968 року. Виступи носили політичний характер. Розправу над студентами рішуче засуджували не лише молодіжні організації - Соціалістичний Союз молоді, Союз студентів, але і цілий ряд політичних партій. Спеціальну постанову з цього питання винесла Чехословацька соціалістична партія.

Описуючи хід студентських демонстрацій, кореспондент «Правди» відзначав, що на плакатах і у виступах звучали вимоги, провести вільні вибори: впровадити в практику життя політичний плюралізм; правдиво інформувати громадян про становище в країні; визначити новий курс зовнішньої політики. Повсюдно, - пише кореспондент, який бачив ці демонстрації, - населення виявляло незадоволення політикою уряду. Демонстранти закликали власті до відкритого діалогу, вимагати прискорити реформи, поглиблювати демократизацію. Кореспондент «Правди» С.Вторушин писав у ті дні, що в Чехословаччині завирувало кожне місто і село; кожен майдан, кожне перехрестя заповнювалося демонстрантами. «На окремі мітинги, - писав спеціальний кореспондент, - збиралися по кількасот тисяч чоловік». Це - яскраве свідчення мирного народного руху, розпочатого студентами.

Ситуація, яка склалася в країні, стала предметом обговорення на екстреному спільному засіданні Федерального уряду і уряду Чехії. На жаль, уряд не дав принципової оцінки подіям 17 листопада 1989 року. Вимоги демонстрантів і мітингуючих були сприйняті однобічно, лише стосовно поглиблення реформ. Тому опубліковане спільне рішення урядів нікого не задовольняло. В ньому зазначалося, що перебудова є складним процесом і вимагає підтримки з боку всього населення країни, в тому числі і молоді. Уряди виявили схвильованість з приводу того, що частина молоді продемонструвала незадоволення, виступила проти уряду, виказавши цим самим недовіру соціалізму. А така позиція вигідна лише противникам народної влади.

Федеральний і чеський уряди висловили сподівання, що всі питання можна розв'язати політичним шляхом, а не протистоянням. Уряд Чехії закликав студентів припинити виступи і розпочати навчання. Справу про конфлікт на майдані св. Вацлава було передано прокуратурі Чехословаччини для розслідування і покарання винуватців [38, 87].

Питання про становище в Празі, в усій Чехії 21 листопада 1989 року обговорив пленум Празького МК КПЧ. Учасники пленуму також однобічно розцінили ситуацію в країні. Вони бачили студентські виступи, але не зрозуміли причин, що викликали їх. Учасники пленуму закликали молодь, все населення припинити страйки, сісти за парти і вчитися, а всі назрілі проблеми уряд розв'яже політичними методами дій. Діалог не можна вести на вулиці, а для вирішення проблем потрібно зібратися за «круглим столом». Але страйки продовжувалися. Центром політичної боротьби залишався майдан св. Вацлава в Празі. 23 листопада 1989 року тут зібрався найбільший мітинг - близько 300 тисяч чоловік. Не лише майдан, але й усі вулиці, які прилягати до нього, були зайняті мітингуючими [40, 55]. Крім студентів, сюди прийшли представники майже усіх заводів столиці. Над головами мітингуючих майоріли сотні лозунгів з вимогами демократії, справедливості для усіх, вільних виборів до всіх органів влади. Кореспондент «Правди» повідомляв з Праги, що він не бачив антисоціалістичних лозунгів. Дійсно, всі газети відмічали, що антисоціалістичних лозунгів на демонстраціях не було. Це факт. Але вимоги, які висували демонстранти, могли бути здійснені лише за умови глибокого, всебічного реформування соціалізму. І головною вимогою була вимога створення нового уряду, позбавлення КПЧ керівної ролі.

На мітингу в Празі 23 листопада обговорювалося одне важливе питання - проведення 27 листопада 1989 року двогодинного загального політичного страйку. Виступаючий на мітингу робітник заводу ЧКД заявив, що цю ідею підтримали більше 500 колективів Праги.

Наступного дня, 24 листопада 1989 року, на майдані св.Вацлава знов зібрався мітинг. Газета «Правда» справедливо відзначала, що після 17 листопада 1989 року молодь, а згодом і доросле населення, не покидали майдану. Одні йшли для перепочинку, інші приходили їм на зміну. КПЧ і уряд Чехословаччини втратили контроль над ходом подій, відставали від розвитку ситуації. Десятки тисяч пражан, уже не лише студенти, але й дорослі, робітники і службовці, вимагали перебудови і демократизації. Серед виступаючих був О.Дубчек, секретар соціалістичної партії Я.Машек, керівник Громадянського форуму В.Гавел. О.Дубчек зокрема сказав, що події 1989 року поглиблюють програму оновлення суспільства, висунуту в 1968 році. Він вважав, що молодь діє активно, а все населення підтримує її. В.Гавел, виступаючи на мітингу, заявив, що ГФ готовий іти на переговори з урядом. Підготовка до зустрічі уже почалася.

Рух протесту проти розправи над празькими студентами охопив і Словаччину. Специфікою подій в Словаччині було те, що опозиція не мала такого впливу і такої організованості, як в Чехії. Перші студентські мітинги в Братиславі, Трнаві, Кошицях, Пряшеві, Банській Бистриці пройшли уже 18-20 листопада. Студенти ряду вузів страйкували і постійно перебували на майданах, а в окремих вузах заняття продовж) палися, хоч відсутність студентів була досить значною Щовечора студенти словацьких вузів збиралися в театрах, кінотеатрах, у великих конференц-залах, спортзалах і обговорювали становище в країні. У мітингах і зборах, крім студентів, брали участь різні прошарки місцевого населення, представники різних політичних сил. громадських організацій.

Серед виступаючих були й учасники подій І968 року. Особливо популярними були виступи керівників «Празької Весни» - О.Дубчека. активістів руху - М.Кусего. І І. Когута та ін Оратори горили про те, що «осінь 1989 року продовжить весну 1968 року».

Скрізь схвалювалися рішення засудити криваву розправу над празькими студентами, засуджували і лад. за якого подібне може трапитися. Особливо багато нарікань було на те, що не проводяться реформи, буксує процес демократизації. На мітингах обирали активістів, яких направляли в різні ключки Словаччини для організації руху oпopу властям.

Уже під вечір, 18 листопада 1989 року, в конференц-залі Братиславського університету зібралися активісти студентських організацій, щоб створити єдиний орган керівництва рухом. Одні пропонували піти шляхом пражан і створити в Словаччині Громадянський форум. Більшість виступаючих відхилили дану пропозицію і висловили думку, що не слід копіювати Чехію Усі зійшлися на тому, що єдина організація для керівництва рухом потрібна, що вона має діяти спільно з Громадянським форумом, але повинна мати власну специфіку як щодо форми побудови, так і щодо програми.

Після тривалого обговорення даного питання було прийнято рішення створити в Братиславі з представників усіх верств населення та усіх опозиційних груп громадсько-політичну організацію «Громадськість проти насиллям (ГПН) як орган керівництва народним рухом До складу організації увійшов 21 чоловік, серед яких активісти руху -Ф.Гал. М.Жак М.Шінечка. О.Растер. робітник М.Цап. сторож Я.Будай. драматург Л.Сопко, архітектор М.Філіргова [40, 58]. Збори доручили керівництву ГНП направити представників в усі значні міста Словаччини, скрізь створювати подібні організації, очолювати рух протесту на місцях, протягом тижня підготувати програму дій. Недоліком було те. що до складу ГПН входили лише словаки і чехи. Тут не були представлені угорці, українці, інші національності, що звужувало національну базу руху.

Важливі події в Братиславі та в інших студентських центрах Словаччини відбулися 21-22 листопада 1989 року. З Праги в Словаччину прибули активісти ГФ для налагодження безпосередніх контактів і обговорення плану спільних дій. У Братиславі роботу проводив член керівництва ГФ П.Заяць. Він у подробицях розповів братиславському активу про події 17 листопада 1989 року в Празі, вказав на те. що ряд газет, зокрема орган КПЧ «Руде право», орган КПС «Правда» необ'єктивно оцінювали події. Вони не розповіли правду про кровопролиття на майдані св.Вацлава. і закликав розповідати народу правду, привізши з цією метою відповідний агітаційний матеріал. Ряд активістів ГФ було направлено в Трнаву, Банську Бистрицю, Кошице та в інші студентські центри.

Досить активно розгорталися події серед студентства Східної Словаччини. Сюди прибули кілька представників ГФ - з Праги і ГПН - з Братислави і проводили пропагандистську роботу в Кошицях і Пряшеві. Під їх впливом 21 листопада студенти східнословацьких вузів оголосили страйк, створили страйковий комітет, який керував рухом. Замість занять студенти збиралися в конференц-залах, спортзалах і організовував дискусії навколо питань перебудови і демократизації. Медики обговорювали зміни до Конституції Чехословаччини і вимагали зняти четверту статтю про керівну роль КПЧ та удосконалити федеральний устрій країни, щоб Чехія і Словаччина були дійсно рівноправними. Студенти технічного інституту обговорювали ситуацію в Чехословаччині після 17 листопада 1989 року. Всі рішуче засудили розправу над празькими студентами і схвалили програму Громадянського форуму: Під вечір в Кошицях була проведена демонстрація перед ректоратом університету.

17 листопада приєднатися і студенти факультетів у Пряшеві. Сюди прибули також представники з Праги і Братислави і виступили перед студентами, які зібралися в конференц-залі філософського факультету. Мітинг проходив дуже бурхливо. Усі хотіли висловитися, усі засуджували розправу над празькими студентами. Учасники мітингу схвалили програму дій: вести боротьбу спільно з усіма студентами Чехословаччини за демократизацію та поглиблення перебудови. Студенти Пряшева обурилися тим, що про події в Празі вони довідалися не з засобів масової інформації Чехословаччини, а з передач «Голосу Америки».

Мітинг і демонстрації відбулися і в інших містах Східної Словаччини - в Міхаловцях, Гуменному, Бардійові, у яких брати участь переважно учні середніх спеціальних закладів. Східнословацька преса констатувала, що «неспокій серед студентів» викликали празькі посланці. Газета називала їх емісарами Праги і засудила їх дії. Це свідчило про те, що редакції газет все ще не розуміли, які події розгортаються в Чехословаччині.

На 25 листопада 1989 року була підготовлена програма ГПН, яка складалася з дванадцяти пунктів. В основі програми словаків були ті ж положення, що і в програмі Громадянського форуму в Чехії: скасування 4 статті Конституції про керівну роль КПЧ і зміна всього статуту партії, надання повних політичних прав трудящим (свобода друку; зборів, демонстрацій, спілок), деідеологізація армії, органів правосуддя, учбових закладів і установ культури, створення правової держави, проголошення рівноправними всіх форм власності, збереження права соціального захисту [22, 35]. Словаки включили в програму і ряд інших вимог, які мали національний характер - це перетворення Словацької Національної Ради в справжній парламент, в якому були б представлені усі політичні партії та верстви населення, реформування федерального устрою з метою одержання Словаччиною дійсної рівноправності з Чехією, забезпечення рівноправності усім громадським організаціям. Під час обговорення програми чехи активно підтримували національні вимоги словаків. Схвалення програми ще більше активізувало широкий рух в Словаччині.