Політико-правові аспекти розпаду Чехословаччини у 1990-1992 рр.

Важливим у розвитку подій був двогодинний страйк, призначений на 27 листопада 1989 року. Для підготовки і керівництва страйком було створено з представників різних партій і громадських організацій Центральний страйковий комітет. Ставлення до страйку було неоднозначним. Уряд виступав проти, пропонував обговорити всі проблеми за «круглим столом». Громадянський форум, сотні трудових колективів виступали за проведення страйку. І страйк відбувся.

Центром подій знов стала Прага. Опівдні, в центрі столиці, зібрався мітинг. Прибуло близько 250 тисяч чоловік. О 12-й годині загули заводські сирени, задзвонили дзвони, зупинилися поїзди. Почався загальний страйк. Він тривав до 14-ої години і по всій країні пройшов організовано [22, 35].

На майдані св. Вацлава тим часом тривав мітинг. Виступали керівники ГФ. представники заводів, учні, митці. Усі вимагали проведення глибоких реформ, які «відкриють новий, вільний і демократичний шлях розвитку чехословацької історії». Преса справедливо відмічала, що мітинги і страйки 27 листопада - це вже не просто виступи студентів, а боротьба всього населення проти тоталітарної системи, проти диктатури КПЧ, проти всього віджилого, що заважає успішному рухові вперед.

Мітинг і страйки організовано пройшли в Брно, Малій Остраві. Оломоуці та в інших містах. У Брно на мітингу зібралося близько 50 тисяч чоловік, в Оломоуці - понад 30 тисяч. Малій Остраві - 25 тисяч. Учасники мітингів схвалювали програму дій ГФ. засуджували політику уряду, який ізолювався від мас і не реагує на їх запит, наказує органам безпеки придушувати рух опозиції.

Організовано проходили виступи населення 27 листопада в Словаччині. У Братиславі студенти, робітники, службовці зібралися на майдані Словацького народного повстання - всього близько 50 тисяч чоловік. Усі учасники мітингу трималися за руки, символізуючи тим самим єдність народу в боротьбі за свої права. Оратори критикували політику КПЧ, уряду Чехословаччини, вимагали проведення реформ, здійснення програми ГФ і ГПН. Висловлювалася думка про те, щоб новий демократичний уряд, створений на плюралістичній основі, негайно вирішив усі проблеми, які стоять перед чехословацьким суспільством. Мітинг проходив мирно, всі висловлювали думку, що вимог потрібно добиватися тільки мирними засобами. Окремі оратори закликали до насилля, але всі засуджували їх. Насилля - не наш метод дій. - заявляли виступаючі. У цей же день майже на всіх підприємствах Братислави, в торгових установах, на транспорті пройшов двогодинний страйк.

Організовано відбувалися мітинг і загальний страйк у Кошицях. Студенти трьох вузів, представники промислових підприємств, будов, службовці установ зібралися перед бібліотекою з вимогами демократизації, перебудови. До учасників мітингу звернулися представники ГФ і ГПН. Закликали боротися за здійснення програми двох організацій. Виступаючі заявляли, що населення протестує не проти соціалізму, а вимагає його вдосконалення. На багатьох транспарантах було написано: «Ми за демократичний соціалізм!». «Демократичні права і свободу - усім народам!» З 12-ої до 14-ої години на всіх підприємствах роботи були припинені.

Під такими ж гаслами відбувалися мітинги і страйки в Пряшеві. Попраді. Гуменному. Вранові - в усіх містах і навіть містечках Східної Словаччини. У Гуменному на мітинг зібралися близько 5 тисяч учнів середніх шкіл, робітників і службовців. Головними лозунгами були: «Реформи і демократія!». «За соціалізм - без хиб!». Учасники мітингу засудили кровопролиття в Празі, говорили про необхідність прискорення реформ. На всіх заводах і фабриках, в школах і установах були створені організації ГПН всі схвалювали її програму.

У багатьох містах Східної Словаччини в мітингах брали участь і делегації від великих сіл, що було яскравим свідченням широкого розмаху народного руху. Всього у виступах взяло участь близько 80% мешканців країни.

Мітинги, демонстрації й страйки, проведені 27 листопада І989 року, засвідчили подальше наростання боротьби проти системи тоталітаризму. Висунута ГФ і ГПН програма торкалася не лише політичних, але й соціальних основ суспільства. Події розгорталися мирно, без ексцесів. У цьому велика заслуга організацій ГФ і ГПН. Вони організували боротьбу і визначили її форми і методи дій. забезпечили порядок без застосування сили.

Важливим у «ніжній революції», що визначило її характер, був переговорний процес між силами опозиції - ГФ та ГПН. з одного боку, і урядом Чехословаччини та керівництвом КПЧ. з другого боку. У переговорному процесі втілювалася ідея мирного розв'язання усіх наболілих питань.

Ініціатором переговорного процесу став новий голова уряду Чехословаччини Л.Адамец. Проти ініціативи виступили ряд членів уряду і більшість керівництва ЦК КПЧ. Але Л.Лдамец 21 і 22 листопада 1989 року все ж зустрівся з представниками ГФ. Він розповів про хід перебудови в країні й заявив, що як голова уряду готовий обговорити усі наболілі питання з представниками різних громадських організацій.

Перша офіційна зустріч представників ГФ і ГПН з представниками уряду відбулася 26 листопада 1989 року в Синій залі Палацу праці, в Празі. Делегацію ГФ і ГПН очолював В.Гавел. У складі делегації були активісти руху З.Ічінські, В.Малі. Е.Крішейова, П.Чепка. Делегацію Уряду очолив прем'єр-міністр Л.Адамец. У складі делегації також було одинадцять чоловік, серед яких - міністр М.Чалфа, секретар Союзу Чехословацької молоді В.Могорита. вчені - Я.Крайчі і М.Озарчук. Вів засідання «круглого столу» секретар соціалістичної партії В.Кучера [39, 9].

Як свідчать опубліковані згодом протоколи, переговори проходили в коректній формі. Керівники представили склад своїх делегацій і висловили задоволення з того, що могли зустрітися за «круглим столом». Обидві сторони погодилися з тим, що ситуація в Чехословаччині дуже складна, і потрібно знайти шляхи мирного врегулювання проблем. Л.Адамец як голова федерального уряду пропонував обговорити питання про загальний страйк, призначений на 27 листопада 1989 року. Він закликав відкликати рішення ГФ і ГПН про проведення страйку, оскільки це завдасть відчутного удару по економіці країни. Якщо ж страйк і проходитиме, все ж потрібно закликати транспортників і робітників безперервних процесів не страйкувати. Л.Адамец далі заявив, що Уряд з розумінням ставиться до всіх вимог ГФ і ГПН, розглядатиме їх почергово, але без зовнішнього тиску.

Дуже короткими були виступи В.Гавела. Він роз'яснив ситуацію зі страйком і сказав, що призупинити його уже неможливо. По всій країні створено страйкові комітети і вони відповідають за організацію проведення мітингів і страйків, які повинні продемонструвати силу і згуртованість народу. Далі В.Гавел зупинився на першочергових завданнях, які потрібно було вирішувати: усунути від влади всіх осіб, які скомпрометували себе. Йшлося про усунення з посад Г. Гусака, М.Штепана, міністра внутрішніх справ Ф.Кінчі. Учасники наради погодилися з пропозицією [39,10].

Перші переговори Л.Адамца з В.Гавелом показали, що спільну точку зору на найскладніші проблеми можна все ж віднайти. Наступна зустріч делегацій в такому ж складі відбувалася 29 листопада 1989 року. Л.Адамец проінформував присутніх про те. що вже зроблено за останні дні. а саме: проведено кадрові зміни і готуються заходи щодо їх реалізації. На нараді виступили В.Гавел. З.Ічінські, В.Кучера, представник заводу ЧКД П.Мілер. М.Чалфа. В.Клаус. З усіх питань було знайдено спільну точку зору.

Активно обговорювали ситуацію в країні партійні організації КПЧ Відомо, що події в Чехословаччині в листопаді 1989 року зачепили основи політики КПЧ. Основний вогонь критики був направлений саме проти партії комуністів, яка мала керівне становище в країні. Коли почалися студентські виступи, підтриманіусім населенням. керівництво КПЧ розгубилося. Не допомогли і консультації Москви. Більшість керівництва КПРС. в тому числі і М.Горбачов, вважали. що події в Чехословаччині є внутрішньою справою країни і нехай керівництво вирішує їх самостійно. Учасник подій Ю.Валента зазначає, що М.Горбачов підтримував режим М.Якеша до останньої хвилини і почав відходити від нього лише напередодні критичних подій [23, 233].

Уже 20-21 листопада 1989 року усі організації обговорювали ситуацію в країні. Ретельно обговорили питання політичного стану позачергові пленумипразької та братиславської міських організацій КПЧ. У ті ж дні пройшли пленуми ряду крайкомів - Південночеського, Середньочеського, Західнословацького. Як повідомляла преса, на більшості пленумів не було дано принципової оцінки подіям 17 листопада 1989 року. Більшість партійного активу вважали, що збереження порядку вимагало активних дій органів правопорядку. Масові демонстрації в Чехословаччині продовжували видаватися за провокації іноземних розвідок.

Інша атмосфера запанувала на позачерговому пленумі ЦК КПС, який відбувся 25 листопада 1989 року. Пленум пройшов під гаслами критичної оцінки ситуації в країні, коли боротьба охопила уже більшість суспільства. Керівництво КПЧ визнало свої провали, свою відповідальність за стан справ у країні, за наслідки розправи над студентами 17 листопада 1989 року і подало у відставку. У нових керівних органах КПЧ не знайшлося місця ні для М.Якеша. ні для Г.Гусака,ні для В.Біляка, ні для десятків інших керівників. Старші. ортодоксальний склад Президії ЦК КПЧ відійшов в історію Пленум обрав новий склад Президії ЦК КПЧ. Генеральним секретарем ЦК КПЧ став К.Урбанск. Пленум схвалив рішення, в якому висловлювалася готовність розпочати діалог з усіма політичними силами, які визнають і дотримуються Консолідації Чехословаччини. Дальша ситуація в країні в значній мірі залежала під того, яку політику поведе нове керівництво КПЧ.

Одним з центральних питань, яке розглядалося на пленумі ЦК КПЧ, на пленумах крайкомів і міськкомів партії, була переоцінка подій 1968 року Пленум ЦК КП Словаччини і Празькою міськкому на відміну від «Уроків кризового розвитку», де події оцінювалися як контрреволюційні, говорили про них як спробу реформ суспільства і оновлення соціалізму. Введення іноземних військ пленуми оцінили як грубе втручання у внутрішні справи Чехословаччини [41].

Переоцінка подій 1968 року повинна була піднести авторитет КПЧ в суспільстві. На пленумах також висловлювалася готовність вести діалог з усіма політичними силами країни. У більшості країв, у великих містах також були проведені кадрові зміни: старе керівництво подавало у відставку. а на їх місце обирався новий склад крайкомів і міськкомів КПЧ.

Новий пленум ЦК КПЧ зібрався 27 листопада 1989 року. Він розглянув два питання: ситуація в Чехословаччині в зв'язку з проведенням загального страйку, і дальші кадрові зміни. З основною доповіддю виступив генеральним секретар К.Урбанск. Він охарактеризував становище в країні як критичне, визнав, що КПЧ відставала від розвитку подій, не контролювала ситуацію. К.Урбанск запропонував скликати позачерговий XVIII з'їзд КПЧ. який має обговорити ситуацію і визначити програму дій. обрати нові керівні органи Пленум ухвалив скликати XVIII з'їзд КПЧ 26 січня 1990 року.

На пленумі були розглянуті і кадрові питання. До складу Президії ЦК КПЧ було обрано сім нових членів, а М.Штопана. М.Заваділа. И.Ленарта. які кілька днів тому були обрані до складу Президії, звільнено від своїх обов'язків. На адресу цих членів Президії було багато критики на пленумах крайових і міських парторганізацій. Від членства в Президії ЦК КПЧ були звільнені також секретар Середньочеського крайкому И.Гаман і Південноморавського крайкому В.Гозман. Прискорюючи підготовку до XVIII з'їзду ЦК КПЧ на початку грудня 1989 року опублікував два важливих документи Перший визначав строки проведення виборів у первинних організаціях. пленумів райкомів і крайкомів, на яких оборюватиметься нова програма дій до XVIII з'їзду Як головне завдання ставилося докорінно оновити склад керівних партійних організацій, обрати до керівництва людей. які знають справу і готові працювати на перебудову.

Другий документ - проект Програми дій, який повинен затвердити XVIII з їзд ЦК КПЧ Він називався «За демократичне соціалістичне суспільство в ЧССР». Документ давав глибоку характеристику складної політичної ситуації в Чехословаччині і накреслював шляхи виходу з кризи. У документі справедливо зазначалося, що внаслідок неправильної політики КПЧ, оцінку якій дасть XVIII з'їзд, країна зайшла в кут, наявна глибока деформація соціалізму [42].

Важливим було те, що документ ЦК КПЧ засудив корінників партії Він закликав перебудувати КПЧ. перетворити її на гуманістичних і демократичних засадах. Партія виступала за широку політичну дискусію з усіма політичними партіями і рухами, за збереження соціалізму, його реформування і удосконалений.

По-новому оцінював Документ і події 1968 року. Це булa спроба оновлення соціалізму на гуманістичних і демократичних засадах. Але справа була зірвана п'ятьма країнами ОВД, які ввели війська в Чехословаччину і силою зброї придушили реформи. Введення іноземних військ 6уло невиправданим, а рішення про це - незаконним Після 1968 року з партії було виключено майже 500 тисяч комуністів. серед них дуже багато чесних членів КПЧ. Документ закликав їх знову вступати в ряди партії.

Оцінюючи новий документ ПК КПЧ кореспондент «Правди» відмічав, що документ знайшов широкий відгук не лише серед комуністів, але і в рядах інших політичних партій і організацій. У повідомленні зазначається, що КПЧ залишиться єдиною політичною партією, яка висунула чітку програму оновлення суспільства дна на базі його консолідації. Думаю, що такий висновок є переоцінкою ролі КПЧ. оскільки програму оновлення за тиждень до нього висунула і схвалила па пленумі ЦК Соціалістична партія Чехословаччини. Варто було підкреслити, що програма дій підготовлена з запізненням. коли уже визначальний вплив у країні мали Г Ф ГПН.

Поки ЦК КПЧ готував нову програму дій, в Празі зібралися члени Федеральних зборів ЧССР^ на яких розглядалося питання про політичну ситуацію в країні. Йдучи назустріч численним побажанням трудових колективів, а також беручи до уваги вимоги ГФ і ГПН, Федеральні збори скасували 4 статтю Конституції ЧССР, в якій говорилося про керівну роль КПЧ, а також параграф 6 статті, де йшлося про керівну роль КПЧ в Національному фронті чехів і словаків. Відтоді КПЧ перестала бути керівною силою, а перетворилася в одну з політичних партій країни.

Вилучена була з Конституції і стаття, яка передбачала навчання в школах в дусі марксизму-ленінізму. Навчання вирішено було проводити в дусі наукового пізнання і у відповідності з принципами патріотизму, гуманізму і демократії. Було прийнято рішення також розпустити політоргани в армії та системі МВС, в органах юстиції, в апараті президента. Рішення з цих важливих питань були прийняті одноголосно [44]. Вперше в історії Федеральних зборів обговорення питання про зміни в Конституції передавалися по телебаченню прямою трансляцією. ЦК КПЧ від 1 грудня 1989 року довелось працювати в нових умовах - умовах рівноправності усіх політичних партій.

Під цими гаслами в середині грудня 1989 року пройшли районні і крайові партійні конференції. Обговорюючи програму дій, комуністи уже виходили з нових реалій: КПЧ не є керівною силою. Скрізь було оновлено склад міськкомів, райкомів і крайкомів КПЧ. Комуністи давали принципову оцінку становища в країні, вимагати прискорення перебудови і КПЧ, і всього суспільного життя держави.

На крайовій конференції в Брно виступив генеральний секретар К.Урбанек, який наголосив, що нинішнє становище в Чехословаччині - це не криза соціалізму, а криза деформованої адміністративної бюрократичної системи, що стала гальмом суспільного розвитку; і вона повинна бути усунена; комуністи підтримують програму переведення економіки на ринкову систему. Далі К.Урбанек підкреслив, що КПЧ і в нових умовах продовжуватиме активно захищати інтереси народу. Цим вона зможе завоювати авторитет як одна з політичних сил країни.

Поряд із змінами в складі КПЧ відбувалися зміни і в профспілковому русі. На загальнодержавних зборах профактиву було висловлено недовіру Центральній раді профспілок та іншим офіційним профспілковим структурам. Делегати прийняли рішення, яке рекомендувало Центральній раді профспілок не займатися виробничими питаннями, а зосередити увагу на захисті соціальних інтересів трудящих.

У ті дні країну облетіли ще дві важливі звістки, що свідчили про поглиблення змін і формування нових структур. 8 грудня 1989 року прем'єр-міністр Л.Адамец - прихильник реформ відмовився від посади. Виступаючи по телебаченню, він заявив, що не може нормально працювати під постійним зовнішнім тиском84.

Того ж дня на прес-конференції, яку проводив керівник ГФ В.Гавел, обговорювалося питання про перспективне формування нових державних структур. На запитання, як себе бачить в подальшому, В.Гавел відповів: «Я письменник, а не політик, але інтереси суспільства завжди ставив вище особистих. Якщо буде необхідність, я готовий взяти на себе і функції президента» [45, 96].

Дальшим розвитком змін у Чехословаччині було формування нового складу Федерального уряду. Після тривалих переговорів з керівництвом ГФ, лідерами різних політичних партій було вирішено створити коаліційний уряд. 10 грудня 1989 року він був сформований і прийняв присягу. Це був Уряд національної злагоди, на чолі якого стояв один з поборників реформ, висунутий КП Словаччини, М.Чалфа. До складу уряду увійшов 21 чоловік, з яких 10 - члени КПЧ, 7 -безпартійні, два представники соціалістичної та два - народної партії [21, 69]. Серед членів уряду було чимало активістів «Празької Весни» 1968 року. Віце-прем'єром став Я.Чарногурський, який не один рік відсидів у тюрмах. Міністром закордонних справ був обраний І.Дінстбир, якого раніше виключили з КПЧ, звільнили з роботи і який працював пічником.

Того ж дня новий уряд було сформовано і в Братиславі, який очолив також прихильник реформ - академік М.Чіч. Після подій 1968 року його було виключено з рядів КПЧ. У попередньому уряді він обіймав посаду міністра юстиції. До уряду ввійшли шість комуністів і дев'ять безпартійних. Вперше до уряду Словаччини як міністр внутрішніх справ увійшов В.Мечіар, який пізніше очолив уряд незалежної Словаччини. Склад уряду було погоджено з керівництвом ГПН. Газета «Правда» справедливо зазначала, що після створення урядів ситуація в Чехословаччині значно поліпшувалася.

До нових умов. які створювалися в країні, прагнула пристосуватися і КПЧ. Керівництво партії прискорило підготовку до чергового XVIII з "їзду. Раніше планувалося провести з" їзд у січні 1990 року, а провели його 20-21 грудня 1989 року, в Палаці культури, в Празі. На з'їзд прибуло 1618 делегатів, обраних на крайових конференціях На прес-конференції зазначалося, що із старого складу ЦК КПЧ делегатами з "їзду було обрано лише 18 чоловік, решта були представниками нового складу. З'їзд проходив у нових умовах: КПЧ уже не була керівною силою, а лише однією з політичних партій. Головним завданням з'їзду було оцінити становище, яке склалося після 17 листопада 1989 року, визначити форми і методи дальшої діяльності КПЧ як однієї з політичних партій.

З основною доповіддю на з'їзді виступив генеральний секретар ЦК КПЧ К.Урбанек. Оцінюючи ситуацію в партії та країні, він відверто сказав, що КПЧ опинилася в стані глибокої кризи, яка викликала і кризу всього суспільства.

Головну причину кризи доповідач вбачав у сталінських деформаціях партії та суспільства, які полягали в недемократичних, централістичних адміністративно-директивних методах л правління, а ті в свою чергу паралізували діяльність КПЧ. не дозволяли їй своєчасно реагувати на запити життя, призводили до грубих порушень норм демократії, партійного життя, відриву КПЧ від народу.

За прикладом КПРС в Чехословаччині було проголошено перебудову, але КПЧ не зуміла її здійснити. Ускладнилася ситуація в економічному і соціальному розвитку країни. Особливо складною вона була в кадровій політиці. Вузьке коло керівників захопило все в свої руки і робило з партією і країною все. що хотіло. Діяло керівництво безконтрольно. Це і призвело КПЧ до кризи. Партія втратила позиції в країні. Лише за один місяць після подій 17 листопада з рядів КПЧ вийшло понад 62 тисячі чоловік. Припинили роботу майже 3,5 тисячі первинних партійних організацій. З'їзд був покликаний покласти кінець такому становищу.

Обговорювалися доповіді досить бурхливо. Виступило понад 40 делегатів. Усі говорили проте, як вийти кризи, як далі працювати, щоб повернуті КПЧ довіру народу. Делегат П.Димл постави питання про покарання усіх тих, які привели КПЧ до кризи,. висловив недовіру Президії ЦК КПЧ і вніс пропозицію реорганізувати вищі органи партії Делегат під празької організації П. Минаржик вважав, що вина за кризу лягає не лише на керівництво. але і на всіх членів КПЧ. Усі виступаючі дійшли згоди, що КПЧ повинна бути докорінно перебудована, необхідно змінити її статут.

З'їзд схвалив важливий документ - «Звернення до громадян ЧССР», у якому давалася глибока оцінка становища в КПЧ і країні, висловлювалося вибачення за події 17 листопада 1989 року.

На другий день роботи з'їзд схвалив програму дій, що дістала назву «За демократичне, соціалістичне суспільство в ЧССР» [42]. У документі зазначалося, що КПЧ виступає, за глибокі перетворення. за створення демократичного, соціалістичного суспільства, в якому пануватиме справжня влада народу. Сама КПЧ повинна докорінно перебудуватися. «Ми виступаємо за повну свободу мислення. говорилося в програмі, духовну і культурну творчість, обмін інформації, підтримуємо свободу поглядів, переконань і віросповідання» . Основу згуртування з народом партія вбачала в боротьбі за соціальну справедливість. КПЧ виступала, а повну реалізацію творчих сил народу.

З'їзд вніс зміни в структуру керівних органів влади було ліквідовано Президію ЦК КПЧ і створено Політичний виконавчий комітет і Секретаріат ЦК. У рішенні зазначалося, що Президія ЦК обюрократилася, в складних політичних ситуаціях своєчасно не реагувала на події, відірвалася від рядових комуністів, первинних парторганізацій. Головою Політичного виконавчого комітету КПЧ обрали Л.Адамца, який виступав як прихильник реформ і мав тісні контакти з ГФ і ПІН. Першим секретарем ЦК КПЧ з'їзд обрав В.Могориту, колишнього голову Союзу Соціалістичної молоді.

З'їзд схвалив важливі рішення. Але все це робилося з великим запізненням. Чехословаччиною уже керували ГФ і ГПН. Країна поривала із соціалізмом і йшла назустріч європейським демократіям, які також були не без помилок і вад Влада КПЧ рухнула. Для цього було потрібно всього 10 тисяч хвилин [46].

Коли з'їзд КПЧ закінчував роботу, мало хто звертав на це увагу. Кореспондент «Правди» С.Вторушин повідомляв, що на будинках і парканах в Празі розклеєні десятки різних плакатів, лозунгів, але на підтримку КПЧ не бачив жодного. Це свідчило про різке падіння авторитету КПЧ, яка ще не так давно була керівною силою країни і на кожному фасаді були лозунги: «Хай живе КПЧ!». На багатьох плакатах і лозунгах містилися відверті випади проти КПЧ. Але лозунгів на захист КПЧ - жодного.

Тим часом, 4 грудня в Москві відбулась нарада учасниць Варшавського Пакту. Кремль і його союзники формально визнали, що вторгнення у Чехословаччину у серпні 1968 року було незаконним [47]. Спільна заява, прийнята в кінці наради, ознаменувала остаточну відмову від брежнєвських принципів і відкривала шлях до революційних сил у колишніх країнах-сателітах. Виходом для Чехословаччини та інших країн радянського типу було позбавитись пережитків політичної та економічної системи, що важким тягарем тиснула на особистість. У новорічному зверненні Гавел підкреслив, що демократію необхідно будувати заново на соціальних засадах, зруйнованих корупцією, некомпетентністю і цинізмом. Гавел говорив не тільки про економічний застій, а перш за все про втрату почуття людської довіри, солідарності та знецінення моральної структури суспільства. Це були найтяжчі хвороби, які комунізм залишив у спадщину.

У Чехословаччині ж увага пражан, населення всієї країни 22 грудня 1989 року була прикута до переговорів за «круглим столом», де зібралися представники 14 політичних партій і суспільно-політичних формувань. Обговорювалися два важливих питання: вибори президента і голови Федеральних зборів. Учасники наради досягли взаєморозуміння з даних питань. Було прийнято рішення рекомендувати на посаду президента керівника ГФ В.Гавела, а на посаду голови Федеральних зборів - керівника «празької весни» О.Дубчека. 29 грудня 1989 року члени Федеральних зборів таємним голосуванням обрали президентом В.Гавела. Головою зборів став О.Дубчек. Цим закінчився перший етап «ніжної революції». Переможцями вийшли ҐФ і ГПН. Країна зробила рішучий політичний поворот [21, 70].

У підсумку бурхливих листопадово-грудневих подій 1989 року в Чехословаччині почала створюватися нова система політичних, а потім економічних і соціальних відносин. Відійшла від влади КПЧ і перетворилася в одну з політичних партій. Розширився склад Федеральних зборів за рахунок активістів ГФ і ГПН. Вступаючи в 1990 рік, Чехословаччина почала робити перші кроки на шляху формування нової системи, нової внутрішньої та зовнішньої політики.

Своєрідною програмою перших перетворень відходу від системи адміністративно-командної до демократичної було новорічне послання президента В.Гавела чехословацькому народу 1 січня 1990 року. У першій частині послання говорилося, що після 17 листопада 1989 року зроблено перший крок на шляху до дійсної демократизації, до влади прийшов коаліційний уряд, уряд реформ, уряд дальшого руху Чехословаччини вперед до європейської цивілізації. Те, що відбулося в Чехословаччині, було б неможливим «без змін в Радянському Союзі. Польщі, Угорщині, в НДР та інших країнах». Без впливу подій із сусідніх країн наші переміни «не мали б такого чудового мирного характеру» [46].

Наступне велике завдання, яке стоїть перед народами Чехословаччини, говорив далі В.Гавел, - є проведення вільних виборів на багатопартійній основі. Хто переможе на виборах у чесному і принциповому суперництві, той і буде при владі. І річ не в тім. яка партія чи політична течія переможе, головне, щоб на виборах перемогли ті сили, які в громадянському, політичному, професійному аспекті є кращими в країні. Вони зможуть повести чехословацьке суспільство вперед. На завершення В.Гавел сказав: «Можливо спитаєте мене, про яку республіку я мрію? Відповім вам: про республіку самостійну, вільну, демократичну, про республіку економічно процвітаючу та соціально справедливу. Коротше кажучи, про республіку, яка служить людині, а тому може сподіватися, що і людина послужить їй. Про республіку всебічно розвинутих людей, бо без них неможливо вирішити ні однієї проблеми: людських, економічних, соціальних, екологічних, політичних» [44].

Курс президента підтримувала переважна більшість населення Чехословаччини. оскільки він витікав з реалій, які склалися в Чехословаччині на початку 1990 року. Кореспондент «Правди» в Празі С.Вторушин, який бачив усе на власні очі, писав, що відбувається рішуча політизація чехословацького суспільства. Взято курс на будівництво нової системи, і повороту до старого уже немає й бути не може [48]. Кожного дня вносилися корективи у всі сфери життя: в економіку, управління, соціальну сферу, культуру, в зовнішню політику. Це є логічним продовженням програми, висунутої в перші дні розвитку «ніжної революції». Соціологічні дослідження, проведені на початку 1990 року, засвідчили, що новий курс політики активно підтримувало понад 80 відсотків населення. Усі готові були будувати нову Чехословаччину, незважаючи ні на які труднощі, всі засуджують минуле тоталітарної системи165. Чехословацький вчений і політик І.Немечек справедливо писав у ті дні, що старому соціалізму настав кінець [49].

2.2 Створення Чехо-Словацької Федеративної Республіки

Уже на початку 1990 року постало питання, якою повинна бути назва нової Чехословаччини. Одні, переважно ліві сили, вважали, що потрібно зберегти стару назву, що в чехословацькому суспільстві є великі традиції соціалізму. Представники ГФ і ГТ1Н. в першу чергу президент В.Гавел. рішуче виступали протії збереження старої назви. Вони вимагали назви країни - Чехо-Словацька Федеративна республіка і нової атрибутики, які б відображали повний курс, по якому розвиватиметься країна.

На новому етапі революції удосконалювалися форми і методи державного правління. У січні 1990 року при канцелярії президента була створена консультативна рада, до якої увійшло ряд вчених Чехо-Словаччини. в переважній більшості своїй іноземні вчені Німеччини. Австрії. Франції. Данії. Англії. Головою ради консультантів стан німецький економіст і соціолог К.Шварценберг. Рада визначила напрямки внутрішньої і зовнішньої політики, перебудови усіх сфер життя чехословацького суспільства. При канцелярії президента створили шість секцій - внутрішньої політики, зовнішньої політики, культури, економічної, соціальної політики і юридичну. Окремо була створена рада з військових питань.

Значна робота проводилася по перебудові органів правопорядку, на які лягала найбільша провина за події 17 листопада 1989 року та переслідування опозиції. Протягом кінця 1989 - початку 1990 років були здійснені кадрові зміни в органах МВС. державної безпеки, прокуратури, судів. Було замінено понад 90 відсотків кадрів. Прихильників старого режиму перевели на іншу роботу або залишили безробітними, а в органи залучали досвідчених з-поміж активістів «празької весни» 1968 року. ГФ і ГПН. Преса відзначала, що президент створює надійну службу захисту Конституції. Перед органами ставилося завдання збереження завоювань революції та боротьби проти іноземних розвідок.

Органи правопорядку зміцнилися і внаслідок проведення департизації. До березня 1990 року в усіх органах буди розпущені парткоми КПЧ. які раніше диктували свої вимоги, і утвердилася конституційна законність.

Ідеї революції втілювалися і в створенні багатопартійної системи. Уже в кінці 1989 року, коли авторитет КПЧ різко впав, зросла роль інших політичних партій. На перше місце виходила Чехословацька соціалістична партія, в рядах якої вже нараховувалося близько 400 тисяч чоловік, більшість з яких вступили в неї в ході розвитку революції. Партія провела з'їзд, обговорила програму дій, яка повністю консолідувалася з програмою ГФ і ГПН. Це піднесло її авторитет серед мас. Партія мала двох представників в уряді і активно готувалася до червневих виборів 1990 року.

Дедалі більшу роль відігравала в політичному житті соціал-демократична партія. Відомо, що вона була силоміць об'єднана з КПЧ у 1948 році Тепер в умовах кризи КПЧ старі соціал-демократи першими виходили з КПЧ і утворили Чехо-Словацьку соціал-демократичну партію. В ряди партії вступили і ті члени КПЧ, яких було виключено після подій 1968 року. Кількість ЧСДП не була великою. На початку 1990 року в її рядах нараховувалось близько 40 тисяч чоловік. Партія завойовувала дедалі більший авторитет, зокрема серед робітничих колективів Чехії та Моравії. Авторитет соціал-демократів піднесло те, що вони першими з політичних партій поставили питання про виведення Радянської Армії з Чехо-Словаччини і навіть встановили строк - 31 травня 1990 року. Партія також активно готувалася до червневих 1990 року виборів.

У січні 1990 року була створена заборонена у 1948 році аграрна партія. На Установчий з'їзд прибуло близько 600 делегатів з усіх кінців Чехо-Словаччини. Делегати в подробицях обговорили ситуацію в країні, накреслили програму1 боротьби за демократизацію і розв'язання аграрного питання. Головою партії став аграрій - доцент Ф.Грнка. На початку 1990 року в рядах аграрної партії було близько 12 тисяч членів.

Наприкінці січня 1990 року була зареєстрована 38-ма партія «Незалежна ліва», яка об'єднувала представників різних політичних сил. Чотири політичні партії об'єднатися в «Республіканську унію», яка поставила своїм завданням пропаганду приватної власності [50].

Найскладніший період переживана КПЧ. Після XVIII з'їзду партія докладала зусиль для ліквідації допущених раніше помилок. пристосовувалася до нових методів роботи. З рядів КПЧ було виключено сотні колишніх керівників, в тому числі й колишніх генерального секретаря ЦК М.Якеша, президента Чехословаччини Г.Гусака, ряд членів Президії ЦК КПЧ, на яких лягала відповідальність за кризу, за допущені партією помилки. Але авторитет КПЧ не тільки не зростав, а протягом першої половини 1990 року продовжував падати. Протягом короткого періоду партквитки здали близько 400 тисяч членів КПЧ. Особливо великий був відсів з рядів партії у Словаччині [51]. На середину 1990 року в рядах КПС залишилася лише половина тієї кількості, що була влітку 1989 року. А колишній перший секретар ЦК КПС В.Шалгович покінчив життя самогубством [36]. Великий резонанс викликано те, що в січні 1990 року з рядів КПЧ вийшло ряд членів федерального уряду на чолі з прем'єр-міністром М.Чалфою.

Газета «Свободне слово» - орган Чехословацької соціалістичної партії писала про дану ситуацію так: ряди партії покидають кар'єристи. Секретаріат ЦК КПЧ з цього приводу дав більш широке роз'яснення: «Виходять з рядів КПЧ частина тих, які багато років чесно працювали, а тепер розчарувалися в усьому. Потім виходять ті, які розгубилися в складній політичній ситуації. Дуже багато виходять чесних членів КПЧ, на яких тиснуть з боку різні політичні сили, нерідко навіть погрожують, а захисту шукати ніде. Нові влади з комуністами не рахуються. Таких потрібно просто зрозуміти. Нарешті дійсно виходять з КПЧ кар'єристи. Це повинно піти на користь КПЧ».

Словацькі комуністи гостро поставили питання про М.Чалфу. Вони не погодилися з його мотивуванням виходу з КПЧ тому, щоб не належати до партій, а як прем'єр-міністр бути над партіями. У листі ЦК КПС зазначається, що М.Чалфа був рекомендований до складу уряду міжнаціональної злагоди не як спеціаліст, а як член КПЧ, і словак за національністю. Комуністи Словаччини засудили вчинок М.Чалфи. Секретар ЦК КПЧ В.Могорита зазначав, що партію не тільки лишають, до неї вступають і нові члени, переважно молодь. Це, однак, справи не міняло. Партія поступово втрачала вплив на маси, на політичне життя країни.

Не змінило ситуацію і те, що в кінці березня 1990 року спеціальна комісія ЦК КПЧ опублікувала звіт про події 1968-1969 років. Документ давав нову оцінку необхідності реформ у той період: січневий 1968 року пленум відкрив простір для реформ соціалізму, позбавлення суспільства від сталінських деформацій. Дані зазначалося в документі, що реформи підтримували більшість народу і багато комуністичних партій світу. Але проти виступили СРСР. НДР, Польща, Угорщина. Болгарія, і в серпні 1968 року ввели війська й придушили реформи; за часів Г.Гусака почали відроджуватися старі сталінські принципи соціалізму, що призвело Чехословаччину до кризи 1989 року. У документі говорилася правда про події 1968 року.

Удару по КПЧ завдало і те, що від неї було відібрано майно і передано державним орґанам влади, або громадським організаціям, учбовим чи лікувальним закладам. Апарат КПЧ було скорочено більше, ніж на 80 відсотків [51]. Реальної перспективи КПЧ не мала. Новий уряд, особливо президент В.Гавел, вимагав звільняти комуністів з посад, які вони обіймали, переводити їх на інші ділянки роботи. Учасники подій відзначають, що покарання керівного складу комуністів у 1990 році було значно більшим, ніж у 1969-1970 роках. КПЧ готувалася до виборів у червні 1990 року, але надій на успіх не було. Соціологічні дослідження свідчили, що за КПЧ готові проголосувати лише 8 відсотків виборців [49] .

Зміни переживала і найбільш масова організація робітників -профспілки. Робітничий клас висловив недовіру старому керівництву, яке перетворилопрофспілки в придаток КПЧ. Для тимчасового керівництва профспілками на початку 1990 року було створено Комітет дії, який почав готувати позачерговий з'їзд профспілок. Поряд з Комітетом дії на заводах і фабриках почали діяти страйкові комітети, які готові були в будь-яку хвилину підняти робітників на захист завоювань революції. Страйкові комітети вимагати оновлення усього профспілкового руху, захисту кадрів усіх ланок профспілок.

Нових форм роботи вишукував і Союз молоді. На початку 1990 року Союз молоді провів конференцію, на якій були обговорені плани дальших дій. Уся молодь стала до навчання, почала наводити порядок на майданах, вулицях, де систематично проводилися мітинги і демонстрації. Оновлювалися фасади будинків, на яких молодь розклеювала плакати, портрети, лозунги. Молодіжні організації активно допомагали ГФ і ПІН здійснювати новий курс політики.

Зміни охопили не лише політичну, але й економічну сферу країни. На прес-конференції, проведеній на початку січня 1990 року міністри економіки і фінансівпознайомили журналістів з пакетом документів щодо проведення економічних реформ [40, 87]. Це стосувалося визначення напрямків і форм роздержавлення, введення вільного ціноутворення. проголошення рівноправними усіх форм власності, поступового переведення економіки на ринкові основи розвитку. Характеризуючи політику уряду в галузі економіки, М.Чалфа на засіданні Федеральних зборів заявив: «Довгостроковою економічною ціллю уряду національної злагоди є підготовка переходу до ринкової економіки тому, що тільки вона здатна створити раціональне народне господарство, підвищити життєвий рівень народу і розумно використати природні ресурси». Він наголосив далі, що уряд не може собі дозволити проводити економічні експерименти з неперевіреними на практиці моделями. «Ринкову основу економіки ми повинні приймати. - говорив М.Чалфа, - з усіма її здобутками і недоліками».

Уряд уже розробив заходи щодо ліквідації як загальнодержавних, так і регіональних монополій в галузі промисловості, торгівлі, постачання. Натомість одержували юридичну і фінансову підтримку різні кооперативи і окремі підприємці, спільні підприємства, з залученням іноземного капіталу. Спеціалісти зазначали, що Чехо-Словаччина розробила найбільш ефективну економічну політику, програму переведення промисловості до ринкової системи, збагативши цим самим історичний досвід розвитку Європи, зокрема центральноєвропейських країн [21, 89-90]. Успішні економічні реформи підносили популярність уряду національної злагоди, який викот вав волю ГФ і ГПН.

Багато уваги приділялося переведенню сільського господарства на ринкову систему розвитку. За 40 років чехословацьке сільське господарство мало певні успіхи: країна була повністю забезпечена продуктами сільськогосподарського виробництва (м'ясна продукція навіть експортувалася), але було і багато проблем. Надмірною була хімізація сільського господарства, що завдаю шкоди навколишньому середовищу [52, 182]. Будівництво за прикладом СРСР великих тваринницьких комплексів також ускладнювало екологічну ситуацію. І в нових умовах перебудови гостро постала проблема, як бути з сільським господарством. Одні вимагали негайно розпустити кооперативи і держгоспи, інші висловлювалися за їх збереження.

Уряд розробив програму, за якою на селі рівноправними проголошувалися усі форми власності. Бажаючі мали право виходити з кооперативів і вести власне господарство. На весну 1990 року таких в селах нараховувалося від 10 до 14 відсотків. Усі інші бажали працювати в кооперативах, оскільки заробітки тут були досить високі, тверді соціальні гарантії, регламентований робочий день, оплачений відпочинок. У нових умовах господарювання кооперативи і держгоспи одержали широку самостійність. Кожне господарство вільно входило в ринок. Державі платили податок з прибутку, але й на дотації не розраховували. Все робилося самостійно.

Вживалися і важливі заходи: кожен член кооперативу ставав співвласником майна; земля залишалася у власності тих, хто її мав до кооперування. За цю землю селянин повинен був одержувати частину прибутку. Селянинові, у якого раніше земля була забрана і він не працює у сільському господарстві, дозволяється її продавати.

Державні ж господарства передбачалося перетворити в акціонерні товариства. Акціонерами при цьому могли стати не тільки члени господарства, але й інші громадяни, навіть іноземці. Акції вільно продавалися і купувалися.

Політика в галузі сільського господарства торкалася інтересів широких кіл населення не лише села, але частково і міста. Адже ж чимало колишніх селян тепер проживало в містах. Боротьба навколо напрямків розвитку сільського господарства була одночасно і боротьбою за голоси виборців на червневих виборах 1990 року.

Квітень-травень 1990 року пройшли в гострій передвиборній боротьбі. Найбільш активно діяли ГФ і ПІН. Вони пропагували свою програму, проводили передвиборні збори, висували своїх кандидатів у депутати Федеральних зборів.

Велику роботу проводила КПЧ. Передвиборну кампанію вона використала для пропаганди нової програми дій, схваленої позачерговим XVIII з'їздом і наступними пленумами, рішуче відмежовувалася від старого керівництва, яке призвело її до кризи.

В умовах передвиборної підготовки праві сили і навіть окремі державні органи намагалися дискредитувати КПЧ як політичну силу. З цією метою було використано два фактори. Перший - це затримка органами МВС В.Біляка - колишнього секретаря ЦК КПЧ, якого звинувачували в тому, що він організував і підписав звернення до КПРС і уряду СРСР з проханням ввести війська в Чехословаччину у 1968 році. Преса багато писала про це з метою повної дискредитації КПЧ. Але В.Біляка два дні допитували, склали протоколи і відпустили [53]. Це позбавило КПЧ немало голосів.

Друга акція - заява прокурора Праги Т.Сокола про те, що він заборонить КПЧ як політичну партію, яка проповідує терор, бореться за встановлення диктатури пролетаріату. Празький прокурор доводив, що «комуністичний рух по своїй суті орієнтований на насильницьке захоплення влади» [53]. Заява празького прокурора викликала обурення не лише комуністів, але і тих, хто співчував КПЧ. У листах до редакції «Руде право» читачі викривали злі наміри прокурора, засуджували його антикомуністичні дії. Вони вимагали, щоб органи юстиції дали оцінку антидемократичним діям Т.Сокола [52, 186].

Редактор газети «Руде право» З. Поробний з цього приводу писав, що КПЧ є легальною політичною партією, яка поважає Конституцію і закони країни. Вона офіційно зареєстрована і до насильницького повалення влади не закликає. КПЧ проводить передвиборну агітацію в дусі рішень XVIII з'їзду. Прокурор навмисне організував акцію проти КПЧ в період передвиборної кампанії.

Активно включилися у передвиборну кампанію й інші політичні сили. Всього в Чехословаччині влітку 1990 року діяли майже 40 політичних партій. Великі надії покладалися на Чехословацьку соціалістичну партію, яка мала чималий вплив в Чехії та Моравії. Активно діяла Чехо-Словацька соціал-демократична партія, яка мала вплив у великих промислових центрах. Включилася в боротьбу Чехо-Словацька аграрна партія, яка відновила свою діяльність лише на початку 1990 року. Передвиборна боротьба - це продовження листопадової 1989 року революції в Чехословаччині; хто переможе на виборах у червні 1990 року, той і очолить владу в державі, визначить її новий курс розвитку.

Нарешті у гострій політичній боротьбі прийшов червень 1990 року. Все було підготовлено до виборів - виборчі дільниці, бюлетені, робочі групи. Всього до списків виборців було внесено понад 11 мільйонів виборців - громадян ЧСФР, яким виповнилося 18 років. У країні діяло понад 20 тисяч виборчих дільниць. Для контролю за ходом виборів прибула численна делегація з Ради Європи [21, 95]. Представників європейських структур запросив у Чехо-Словаччину В.Гавел.

Вибори по всій країні пройшли організовано Преса і контрольна комісія не зафіксували порушень правил голосування або спроби фальсифікації результатів виборів. Характерним для виборів 8-9 червня 1990 року в Чехо-Словаччині була велика явка виборців, що свідчило про зростання політичної активності населення. Проголосувало понад 96 відсотків тих, хто були внесені до списків [21, 96] . Вибори проводилися на багатопартійній основі. Демократичні права були повністю збережені. Жодна політична партія не оскаржувала ходу проведення виборів.

У підсумках голосування переможцями вийшли, як і очікувалося. ГФ і ГПН. За них проголосувало понад 50 відсотків виборців. На другому місці несподівано стала КПЧ. За неї проголосували 13,5 відсотка виборців, що для умов того періоду було не так і мало. Прихильників КПЧ на виборах виявилося значно більше, ніж членів партії. За КПЧ голосували і безпартійні. Але ці результати були невтішними, оскільки КПЧ втратила ті позиції, які вона мала раніше. Менше, ніж розраховували, одержала голосів Християнсько-демократична унія - 12 відсотків. Вона виявилася на третьому місці, після КПЧ. Це пояснювалося, очевидно, тим. що перед виборами розгорівся скандал навколо одного з керівників ХДУ Й.Барточика. якого преса звинувачувала у тривалих зв'язках з органами держбезпеки.

Християнсько-демократична партія Словаччини одержала 21 відсоток голосів, а Словацька національна партія - 10 відсотків.

Питання незалежності Словаччини набуло актуальності після «оксамитової революції». Позаяк демократизація дозволила активно діяти крайнім силам націоналістичного спрямування, що до недавнього часу не могли вільно існувати в країні, можливість заявити про свої проблеми та політичні претензії отримали чисельні групи національних меншин. З точки зору демократії було цілком логічним, що слідом за звільненням окремої особистості повинно прийти звільнення національних одиниць, представники яких вважали своє становище у країні нерівноправним. Громадяни країни отримали можливість організовувати власні політичні групи для захисту своїх інтересів. І тоді Словаччина виявила своє невдоволення, яке спочатку вилилися у дискусію з приводу найменування спільної держави. Полеміка з приводу назви країни у 1990 році, на думку Я.Рихліка, ініціювала «війну слів», яка стала першим відкритим чехословацьким конфліктом.

РОЗДІЛ 3. Розпад Чехословаччини

3.1 Декларація про незалежність Словаччини та Закон про поділ Чехо-Словацької Федеративної Республіки

Суспільно-політичні перетворення, що відбулися в Чехословаччині після «оксамитової революції» і пройшли під керівництвом президента-інтелектуала, Вацлава Гавела, сприяли демократичному розвитку всіх сфер державної життєдіяльності. Демократичні реформи, що мали місце у посттоталітарному суспільстві та побудова правової держави створили середовище в якому людські та громадянські права були понад усе. Тут з повагою ставилися до свобод народу, до політичного вибору та релігійного віросповідання, до права народу на самовизначення та національної самосвідомості. В таких умовах починається зростання ролі національного фактора в суспільно-політичному житті, на політичну арену знову вийшов націоналізм. Ніша, яка звільнилася після знищення масової ідеології, потребувала заповнення. У такому випадку саме націоналістична ідеологія знайшла своє місце у народній свідомості.

У народних західних етнонаціоналізмах, важливу роль відігравала інтелігенція, а що стосується її ролі у Чехословаччині - державі Східної Європи, що довгий час перебувала під радянським впливом, то вона була першорядною. Тут лідерство навіть меншої верстви «чистих» або «вільних» інтелектуалів широко визнавали. Це нагадує відоме розрізнювання Г. Кона, який обстоював думку, що, на відміну від «західних» націоналізмів із їхнім раціональним і громадянським характером і буржуазною соціальною базою, націоналізми «сходу» завдячують своїм часто авторитарним, таємничим і «органічним» характером лідерству маленької верстви інтелектуалів за відсутності буржуазії [7].

У цьому є частка правди стосовно новішої епохи, оскільки командна економіка комунізму звільнила соціальний і політичний простір незадоволення й відчуження для незгодної інтелігенції, що її підштовхувала пов'язувати свою стурбованість правами людини, особливо етнічними й національними. Національний фактор виступив одночасно руйнівником усталених політичних утворень та творцем нових національних держав. Відповідно, національні суперечності та конфлікти, що мали місце в новоутвореній Чехословацькій Республіці, відіграли важливу роль для цієї країни, негативно впливаючи на її внутрішній розвиток та навіть склали загрозу її територіальній цілісності.

Національний чинник відіграв одну з головних ролей у поділі Чехословаччини. Тривалий час тут, у спільній державі, проживали представники різних націй, що мали свої субкультури. Затвердженням авторки концепції ліберального націоналізму, Я. Тамір, право націй на самовизначення випливає з права на культуру індивіда та спільноти. Право на культуру включає право на публічну сферу в якій індивіди можуть жити повноцінним життям [8, 6]. Народи Чехії, а особливо Словаччини прагнули скористатися цим правом. 1990-1992 рр. стали одними з найважливіших для визначення напрямку внутрішнього політичного та економічного розвитку країни та її держав-наступниць.

Демократичні перетворення 1989 р. призвели і до зміни у становищі національних меншин країни. Останні отримали гарантії вільного національно-культурного розвитку, захисту громадянських прав та свобод. Як наслідок, на суспільно-політичній арені країни з'являються нові громадські організації та політичні партії, які вступають у боротьбу за самостійне існування. Такі національні прагнення, особливо з боку словаків і спонукали до розділу держави. Проведення в 1990 р. перших вільних виборів у Чехословаччині підтвердило прагнення чехів і словаків жити у демократичному суспільстві, призвело до зміни закону про вибори. Останній передбачав можливість перемоги будь-якої політичної партії чи руху, якщо вони набирали 5% голосів у одній з республік федерації, прикладом чого може стати перемога двох ідейно подібних сил на виборах 1992 р. - Громадянського Форуму у Чехії та «Громадськості проти насильства» у Словаччині. Даний законодавчий акт згодом став іще одним фактором, який об'єктивно сприяв процесові розпаду Чехословаччини.

У Словаччині пройшло ряд бурхливих демонстрацій, що викликало неоднозначну реакцію у Чехії та призвело до прийняття у грудні 1990 року Закону про розмежування компетенції між федерацією і республіками. Згідно із новим законом у віданні центральних органів залишалися лише питання оборони, зовнішньої політики, фінансів і створення умов для єдиного ринку, що значно посилило відцентрові тенденції у державі. Впливові політичні організації Словаччини почали вимагати перетворення федерації на конфедеративне утворення двох народів. На початку 1991 року суспільно-політична ситуація ще більше загострилася у зв'язку з вимогою лідерів політичних організацій і рухів Моравії та Сілезії реорганізувати Чехословаччину у федерацію трьох республік: Чеської, Моравсько-Сілезької та Словацької. Цій проблемі був присвячений «круглий стіл», проведений у березні 1991 у Брно з участю 25 партій і рухів. У той час, коли моравська проблема не набрала дальшого розвитку, у Словаччині виникла політична криза. Словаччина не була задоволена прокламованими ухвалами центральних органів і вимагала підписання державного договору з Чеською Республікою.