Правова державність в національній ідеології державотворення

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Ідеологія державотворення в Україні

1.1 Національна ідея та ідеологія державотворення в Україні

1.2 Національна ідеологія як складова державотворення

2. Правова державність в національній ідеології державотворення

2.1 Правова державність - сутність та зміст

2.2 Правова державність в національній ідеології державотворення

Висновки

Список використаних джерел

державотворення україна ідеологія

Вступ

Поступове переосмислення ролі ідеології в житті держави, людини і суспільства в Україні відбувається лише зараз, разом з усвідомлення того факту, що кожен народ, нація, держава повинні мати ідеї та цінності, що відображають основи їх життя. Досвід розвинених країн Заходу показує, що держава не може існувати без указаних компонентів, які розкривають сутність державної ідеології. Державна ідея виступає не лише фактором консолідації суспільства, вона визначає основи функціонування політичних та соціальних структур, закріплені в конституції. Особливість формування державної ідеології в умовах демократичної держави пояснюється її сприйняттям, у першу чергу, як такої, що покликана визначити межі співіснування різних ідеологічних систем у суспільстві, сформулювати основні закономірності їх функціонування та участі в державному житті. Державна ідеологія виховання людини, за такого підходу, покликана забезпечити відтворення в суспільній свідомості демократичних норм та цінностей, а в умовах трансформації суспільства - сприяти утвердженню національної держави та громадянського суспільства через свідомість кожного громадянина.

Формування демократичної державної свідомості передбачає з боку держави здійснення ряду заходів, спрямованих на виховання людини, громадянина, особистості. Здійснення вказаних процесів не є досконалим. Про це свідчить загальний культурний рівень суспільства, зниження духовності, падіння престижу загальнолюдських моральних цінностей, поширення проявів нетерпимості, жорстокості й аморальності в суспільстві. На недостатньому рівні знаходиться і розвиток національної самосвідомості громадян України, патріотизму, виховання громадянина та формування громадянськості.

Актуальність курсової роботи обумовлена необхідністю обґрунтування теоретичних та методологічних засад формування державної ідеології виховання людини як основи реалізації виховної функції держави. Відповідно до цього, проблема дослідження полягає в розкритті суперечності між посиленням нагальної потреби суспільства у формуванні державної ідеології виховання людини та реальним станом забезпечення цього процесу з боку держави.

Дослідження проблем ідеології знайшло відображення у працях Д. де Трасі, К. Маркса, Ф. Енгельса, М. Вебера, К. Мангайма, Д. Белла, О. Лемберга, К. Гірца, С. Ліпсета, Г. Маркузе, У. Матца, П. Рікера та ін.

У вітчизняному суспільствознавстві проблеми формування державної ідеології знайшли відображення у працях В. Воловика, П. Демчука, І. Гавриленка, О. Лановенка, В. Лісового, М. Михальченка, Т. Мальцевої, Т. Метельової, М. Міщенка, В. Тарана, О. Штики та ін.

Водночас, малодослідженою залишається місце правової державності в національній ідеології державотворення, що й обумовило вибір тематики курсової роботи.

1. Ідеологія державотворення в Україні

1.1 Національна ідея та ідеологія державотворення в Україні

На нинішньому етапі розвитку українського суспільства важливим є пошук вихідних позицій, що сприятимуть такій науковій розробці української національної ідеї, яка ввібрала б основні думки щодо державотворення, явлені партіями, громадськими організаціями на теренах українського геополітичного простору. З нашої точки зору такою стратегічною парадигмою може бути суспільна інтегративна ідеологія як світоглядна база для людських взаємин, етики, що пануватиме в громадянському суспільстві, до якого Україна прагне в наш час.

По-перше, основою для розв'язання цієї проблеми стане той ідеал, у який вірить народ, - демократична держава. По-друге, ставлення народу до ідеалу через його здійснення, по-третє, прагнення злагоди в українському суспільстві. Якщо проаналізувати теперішній стан українського суспільства, то суспільні процеси розвиваються саме в цьому напрямку. Основою успішності й прогресу в державотворенні має бути цивілізована національна ідея, яка повинна базуватися на науково продуманій економічній політиці, серйозних правових засадах і законодавчих основах для злагоди.

Ми відкрили для себе М. Грушевського, М. Драгоманова, В. Вин-ниченка, О. Бочковського, М. Міхновського, І. Ільїна, М. Бердяева, B. Вернадського, О. Чижевського та інших вітчизняних і зарубіжних мислителів у галузі етнополітики та етнопсихології.

Осмислення їхньої мудрості з позицій сьогодення, аналіз соціальної практики дасть змогу оцінити феномен етнонаціонального чинника в контексті проблем державотворення та формування в Україні громадянського суспільства. Провідну роль тут мають відігравати світоглядні основи.

Вникаючи в суть структури української національної ідеї, гадаємо, що необхідно послуговуватися думками видатних мислителів світу. Такий досвід допоможе нам зрозуміти себе й проблеми, з якими щоденно стикаємося у процесі життєтворчості.

Найдосконаліше животворну роль ідеї ("абсолютного духу") висвітлив Гегель. У його філософській системі саме абсолютний дух є творцем усіх суспільних реалій, в яких він матеріалізується. Відомий російський історик, філософ В. Соловйов у лекції "Русская идея" визначив такі основні її складові:

* осмислення існування країни на даному етапі;

* усвідомлення ідеального принципу існування країни;

* чітке бачення нового, про що повинні думати, осмислювати, говорити народ і держава стосовно розвитку суспільства [29, c.219]. Учений чітко зауважував, що, незважаючи на всю абстрактність, "ця ідея діє в усіх випадках буття моральної істоти" [29, c.221]

Досить повчальними з цього приводу є думки іншого російського мислителя І. Ільїна, який зауважував, що національна ідея повинна бути саме національною, відбивати своєрідність нації, те, що їй вже властиво і становить її силу, що вона має особливого порівняно з іншими народами [8, c.331]. Думки І. Ільїна актуальні й для нинішніх державотворчих процесів в Україні.

За радянських часів і гадки не могло бути, щоб обґрунтувати національну ідею народу (етносу). Чому? Та тому, що все бачення суспільного розвитку прогнозувалося певними людьми, без врахування "інакодумців", хоча Бог дав усім людям можливість пошуку, думку, розум.

У розробку сучасної української національної ідеї важливий внесок робить український та інші етноси, які обрали Україну місцем свого постійного проживання, усі, хто споконвіку живе на теренах України.

У "Малій енциклопедії етнодержавознавства" національна ідея визначається як "духовна першооснова, джерело особистішого розвитку людини; соціально-психологічний механізм інтеграції соціальних груп, етносів, релігійних конфесій партій, рухів; джерело суспільного поступу того чи іншого етносу, його державотворчої енергії; механізм урівноваження та гармонізації життєдіяльності народів, що населяють певний ландшафтно-кліматичний простір і мають спільну історико-політичну долю, орієнтацію на майбутнє" [14, c.220].

Саме життя й процеси державотворення в Україні потребують дальшого осмислення та розробки української національної ідеї, реалізація якої стала б глобальним завданням всього українства (етнічних українців та громадян України). Кожен з нас відчуває, що нині в ідеологічному житті суспільства нема чітко окресленої української національної ідеї, яка була б стрижневою основою інтегративної суспільної ідеології, що насамперед повинна поширюватися на статус особистості, її духовність і громадянську позицію, впливати на формування її самосвідомості, а також на всі процеси, що відбуваються в Українській державі.

Справді, національна ідея повинна обґрунтовувати розвиток держави, активізувати роль права в регулюванні суспільних відносин. Важлива в цьому контексті думка, що в поліетнічному українському суспільстві українська національна ідея не може базуватися тільки на етнічній основі, хоча саме етнічна основа є провідною. Адже саме глибока національна самосвідомість українського етносу забезпечила його стійкість до історичних випробувань. Саме цьому, етнічній відданості українців, особливо найбільш свідомої його частини, ми завдячуємо сьогодні суверенністю України як держави. Інші етнічні групи також поєднали свою долю з Україною як з Батьківщиною. Саме історія вчила український народ бути толерантним до інших народів. "Національна політика цивілізованого і гуманного народу, - писав Іван Франко, - повинна засновуватися на усвідомленні фактичних відносин, а не на розпалюванні низьких почуттів та інстинктів" [31, c.25].

Український етнос становить більшість населення України (72,7 %), і це, поза сумнівом, дає йому змогу відігравати провідну роль в усіх сферах життя в розбудові демократичної держави та громадянського суспільства. Однак слід пам'ятати, що внесок усіх етносів у справу державотворення цінний, вагомий, консолідуючий, а це дуже важливо, бо демократичні засади державотворення потрібні всьому народові України, а держава має слугувати цивілізовано усім етносам, сприяючи усвідомленню кожним, що вона - Батьківщина усіх активних її творців, представників усіх етносів, які на її теренах живуть, мають громадянство або прагнуть цього. Таким було бачення національної ідеї М. Грушевським.

Архетипом української свідомості є персоналізм і толерантність, морально-світоглядна цінність українського етносу: гармонія, добро, справедливість, сім'я, народ, Україна. Саме на цих чеснотах слід виховувати громадян в Україні сьогодні, в складний і суперечливий час державотворення та формування норм і принципів цивілізованого громадянського суспільства - суспільства консенсусу й злагоди.

Кожен народ має своє історичне коріння, свої національні пріоритети й цінності, своє покликання, тому в українській національній ідеї мають знайти свою нішу ці феномени. Що ж до історичного феномену як такого, то українському народові є чим пишатися: згадаймо державність Київської Русі й хрещення народу в 988 р. -масовий духовний чинник; багатовікову боротьбу за свою незалежність [16, c.12]. До української національної ідеї слід ставитися як до "американської мрії", навколо якої об'єдналися всі верстви населення і яка народилася саме завдяки бажанню поліетнічного американського народу мати мету свого розвитку. Приблизно так підійшла до цього феномену сучасна російська політична та наукова еліта в книзі "Современная Русская Идея и Государство" в Росії, яка була відпрацьована і затверджена Державною Думою Росії ще в 1995 р.

Не віра в земний рай чи суспільство загального достатку, а віра в людську дію, в особистість - ось сила, яка може творити ідеал й утверджувати українську національну ідею сьогодні. Будь-яка національна ідея - це стратегічний світоглядний ідеал. Кожен етнос, як справедливо твердить Ентоні Сміт, має свою національну ідею. Від часу зародження етносу формуються засади національної ідеї. Якщо взяти Україну, то цей процес теж має історичні традиції. Досить ґрунтовно вони були осмислені в Конституції П. Орлика 1710 р., в "Книзі буття українського народу", де наводяться спогади про кращі часи з історії України.

Національна ідея - це духовна першооснова розвитку будь-якого суспільства.

Національна ідея - концентрований вираз найголовнішого в свідомості народу, нації. Вона повинна визрівати в суспільстві поступово, природним шляхом, цей процес досить специфічний і довготривалий.

Національна ідея - це своєрідний національний ідеал, що витлумачується в літературі як сукупність народних прагнень до кращої організації життя, розвитку суспільства відповідно до тих соціальних стандартів, у яких поєднуються історичні традиції, уявлення про добре й щасливе життя народу з сучасними завданнями, які він повинен розв'язувати на своєму шляху.

Національна ідея - це система поглядів, ідей стосовно комплексу питань, пов'язаних з існуванням і розвитком суспільства, нації, всього народу, який живе в країні.

Українська національна ідея - теоретичне обґрунтування та усвідомлення економічних, політичних, культурних, релігійних запитів, засад українства, а також форм спілкування з іншими народами на основі національно-правової рівності і шляхів їхньої реалізації та консолідації суспільства.

Національна ідея має спиратися на власну інтелектуально-духовну матрицю, на власні традиції, на власний потенціал.

Так, на Всесвітньому форумі українців у серпні 1992 р. уперше привселюдно було мовлено, що, можливо, сьогодні відбувається формування нової якості української нації на принципі державності, а не етнічності.

У системі національної ідеї України гідне місце належить поліетнічності й правильним розкладкам у ній, що сприяє консолідації сучасного українського суспільства. Ще одна менталітетна настанова й відповідно одна з вартостей, закріплених у національній ідеї, -єдність людини з Богом. Вона пояснюється глибокою релігійністю, моральними якостями українського народу. Це одна з основних складових українського національного світогляду.

Політична концепція нації ґрунтується на спільності громадянства, юридичних і політичних прав, території, держави. У політичній нації корінний етнос автохтон відіграє консолідуючу роль. Стосовно України таким етносом є українці.

Щодо суті та змісту, то національна ідея - це не якийсь певний погляд на окреме суспільне явище, а система поглядів, ідей стосовно комплексу питань, пов'язаних з існуванням і розвитком суспільства, нації, всього народу, який живе в країні (маємо на увазі сучасну Україну).

Визнаючи загальне спрямування національної ідеї, слід пам'ятати, що вона є плодом самосвідомості нації, відбиває найголовніше, найзаповітніше нації, формується на тому рівні самосвідомості, якого нація досягла на певному етапі свого розвитку, яка змінюється й розвивається з розвитком суспільних відносин та світовим розвитком взагалі.

1.2 Національна ідеологія як складова державотворення

Для аналізу змісту ідеології найважливішим є програмно-політичний її рівень, тобто той рівень, коли теорія починає об'єднуватися з практикою. Тільки шляхом політичної діяльності ідеологія стає реальністю та підґрунтям для формування суспільної політичної свідомості. Політична ідеологія забезпечує взаємозв'язок між політичною системою та іншими суб'єктами політичного життя, вона «встановлює» систему символів і знаків, у межах якої розгортається суспільно-політичний дискурс [1]. Тобто ідеологію необхідно співвідносити з політичною діяльністю, оскільки вона виступає суттєвою характеристикою політичної практики людини.

За основу політичних явищ у сучасних суспільствах найчастіше беруть три групи цінностей: національна безпека і незалежність; економічний розвиток і добробут; свобода, права людини і конституційний порядок. Окрему групу об'єктів політичного світу складають ідеології як результат політичної діяльності ідеологів. Ідеологічні об'єкти є структурними константами політичної культури класів, соціальних груп, окремих осіб.

Деталізація ідеологічних цінностей, їхнє упорядкування - предмет оцінок окремих ідеологій або політичних концепцій різноманітних політичних партій, громадських організацій. Але політична ідеологія, будучи завжди заангажованою інтересами певних суб'єктів політичного процесу, ніколи повністю, на думку автора, з науковими знаннями не збігається. Політичні ідеології - певне ядро, навколо якого формуються відповідні групи соціуму.

Загалом ідеології, виконуючи специфічні функції в суспільстві на професійній основі й задовольняючи свої життєві потреби за рахунок ідеї своєї діяльності, становлять ідеосферу суспільства. Ідеологи як суб'єкти, що утворюють ідеосферу, спрямовують свою діяльність на формування свідомості людей так, як того вимагають інтереси самозбереження суспільства. Вони беруть участь у виробництві людського матеріалу, адекватного умовам і потребам суспільства, обслуговуючи один аспект цього виробництва - аспект менталітету [2].

Індивідуально-суспільний характер політичної ідеології доповнює визначення науковця О. Іщенка, який стверджує, що ідеологія - це ілюзорне бачення людиною (або певним формуванням спільності людей: родиною, колективом, соціальною групою, нацією, народом тощо.) дійсності, яка з необхідністю вимагає свого теоретичного обґрунтування і практичної реалізації. При цьому слово «ілюзорність» вживається в усій його багатомірності: уявність, хибність, бажаність.

Ключову роль у переосмисленні ролі ідеології в житті суспільства й особи відігравали праці з питань «деідеологізації» та «реідеологізації» Д. Бела, К. Поппера, Р. Арона, Е. Тоффлера, З. Бжезинського, Д. Білячи, О. Лемберга, Р. Нейсбітта та інших західних учених другої половини XX ст. Деідеологізацію вони розглядали як засіб проти експансії марксистсько-радянської ідеології, носії якої прагнули переконати весь світ у перспективі соціалістичного вибору як нібито справедливого та єдино правильного. Крім того це була спроба утвердити нову ідеологічну парадигму, яка відповідала б реаліям західного способу життя та модернізованим цінностям [3, с. 162].

Таким чином за умов «холодної війни», коли ідеологічне протистояння країн соціалістичного табору та Заходу розгорталося не на користь останнього, постала проблема деідеологізації суспільства та сформувалася відповідна теорія, фундатором якої став американський соціолог Даніель Белл. У своїй праці «Кінець ідеології», що вийшла у світ 1960 р., він проголосив тезу - політичні ідеології, призначенням яких є мобілізація суспільних груп заради суспільних змін і які апелюють до мегацінностей, втрачають своє значення в постіндустріальному суспільстві. Згідно з Беллом, із закінченням ідеологічної ери настає час неідеологічної соціології - неупередженого дослідження суспільства, а наукова соціологія не має та не повинна мати нічого спільного з ідеологією [4, с. 9].

Таким чином спростовувалося принципове положення марксистської соціології про невід'ємність соціології, політики й ідеології [5, с. 29], що за умов радянської системи стало ключовим законом суспільного розвитку.

Окрім того, у Д. Белла, К. Поппера, Р. Арона «кінець ідеології» розглядався як один із аспектів «кінця історії», - кінця боротьби класових інтересів, політичних амбіцій, непомірних егоїстичних бажань. Так, Френсіс Фукуяма у своїй праці «Кінець історії» стверджує, що прийде кінець історії, якщо у світі восторжествує моноідеологія. Оскільки інших ідеологій не існує, крім ліберальної, значить немає боротьби, немає руху й історія прийшла до кінцевої стадії [9].

Саме це і є фактичним визнанням ролі ідеології як однієї з головних рушійних сил історії. Як показав подальший перебіг подій, ідеологія й надалі залишалася ключовим елементом суспільного та політичного життя, окреслюючи місце людини в сучасному світі. Тому в 1970-1980-х рр. на зміну концепції деідеологізації [6] приходить концепція реідеологізації. Реідеологізація розумілася та розуміється й досі як процес відродження ідеології, оновлення віри в ідеологію, посилення її ролі в сучасному світі. Провідні теоретики (Р. Арон, Д. Білячи, О. Лемберг, Р. Нейсбітт та ін.) оголосили на початку 1970-х рр., що в сучасному світі відбувається бурхливе відновлення духу. Виявлені та залчені світоглядні ресурси, що дотепер дрімали, зміцнюється втрачена в минулі десятиліття віра в мобілізаційну силу ідеології капіталізму. Пізніше реідеологізація трактувалася як масове залучення широких верств населення до ідеалів і цінностей сучасного суспільства [7].

Процес реідеологізації став синонімом відродження аксіологічного (ціннісного) підходу до соціальних взаємодій, а одночасна увага редіологізації до людських ціннісних орієнтацій підсилила компоненти ідеології. Як наслідок сформувалося дві тенденції у процесі реідеологізації. Одна, неоконсервативна версія, пов'язана з посиленням ідеологічного компонента у процесі національнокультурної інтеграції. У цьому разі ідеологія надає зміст традиції, а традиція освячує ідеологію. Інша, ліберальна, версія ставить завданням формування нової «глобальної ідеології» як основи планетарної єдності.

У зв'язку з реідеологізаторською тенденцією автори «кінця ідеології» (Р. Арон, З. Бжезинський, Д. Белл, С. Липсет, Е. Шилз та ін.), пояснювали, що йшлося не взагалі про кінець ідеологій, а про кінець у певному смислі: вичерпували свій вік ідеології, що втілювалися в репресивні соціальні практики [7]. Зокрема, З. Бжезинський пояснив, що під «кінцем ідеології» він розумів лише догматизм, прагнення до систематизаторства, а Д. Белл уточнив, що «кінець ідеології» не припускає зникнення всіх соціальних конфліктів [8, с. 11].

Навіть популярні наприкінці 80-х - початку 90-х років минулого століття концепції кінця історії Ф. Фукуями та зіткнення цивілізацій С. Хантінгтона певною мірою продовжують традиції деідеологізації та реідеологізації. Американський дослідник С. Хантінгтон у своїй роботі «Зіткнення цивілізацій» стверджував, що відтепер не ідеології, а щось укорінене в повсякденному житті, звичках, навиках спілкування, роз'єднує народи [8, с. 12]. Проте не заперечує, що зіткнення цивілізацій супроводжується й зіткненням світоглядів або ідеологій.

Отже, як підсумовує український дослідник С. Макєєв, теза про кінець ідеологій виявляється якщо не сумнівною, то суперечливою, а обговоренню підлягає питання про те, чи не знаходимося ми у процесі реідеологізації з притаманними йому особливостями й інноваціями, продиктованими новими глобалізаційними викликами [8, с. 22].

Нині норми міжнародного права, а відповідно й конституції демократичних правових держав, у тому числі України, вимагають ідеологічної різноманітності: як політичної, релігійної так і економічної тощо. Тобто демократична правова держава не може визнавати жодну ідеологію обов'язковою та насаджувати її в суспільстві. З другого боку досвід західних демократій довів, що без певної системи ідей дуже важко визначити мету, завдання та напрям подальшого розвитку країни.

Вихід із цього уявного протиріччя полягає в тому, що кожна ідеологія відносно конкретної особи, громадянина, дійсно не повинна носити обов'язкового або примусового характеру. Людина в цивілізованому соціальному середовищі має повне право самостійно обрати прийнятну для неї ідеологію, більш правильний, з її точки зору, спосіб сприйняття світу, оцінки навколишнього життя [10, с. 23].

Окрім того, є чимало різновидів ідеологій, серед яких «ідеології-світогляди, призначені об'єднувати великі групи людей - етноси, нації, суспільні верстви (класи) та навіть усе людство (так звана «глобальна ідеологія», що лежить в основі сучасної системи міжнародного порядку)» [11, с. 56]. Такі ідеології утверджуються протягом тривалого часу разом із поступовим, спадкоємним, еволюційним шляхом розвитку народу. Як наслідок у людей зближуються точки зору, виробляється близька система політичних, соціальних, етнічних, духовних та інших цінностей, світоглядних переконань тощо, хоча вони на тотожні, зазвичай, ніколи не перетворюються, але забезпечують суспільно-політичну стабільність і поступово-прогресивний хід історії певного народу [10, с. 23].

Отже, держава як суб'єкт політичних відносин повинна мати власну ідеологію, що має бути загальною стратегією її суспільного розвитку. Варто погодитися з В. Тараном, який вважає, що брак державної ідеології не може бути корисним для суспільства, оскільки ігнорує природу і такі загальні функції ідеології, як інтегруюча, мобілізуюча, регулююча й організаційна [12, с. 302]. Відсутність загальнодержавної ідеології (національної ідеї) у свою чергу сповільнює державотворчі процеси та гальмує духовно-культурний розвиток нації. Тому в основі суспільного розвитку будь-якої країни мають знаходитися певні загальнодержавні ідеологічні принципи. Мова йде про ідеології як стратегії національно-державного розвитку, а не засобу штучної заідеологізованості всіх складових суспільного життя. Причому ці принципи мають розроблятися та базуватися на основі гармонійного поєднання інтересів особистості, нації та держави. Співробітник Національного інституту стратегічних досліджень П. Ситник виокремлює такі завдання, що має вирішувати загальнодержавна ідеологія:

- на основі об'єктивної наукової картини справжнього стану суспільного життя та наявних панівних інтересів визначити стратегічну мету суспільного розвитку на даному історичному відтинку;

- відшукати засоби і шляхи здійснення наміченої стратегічної мети;

- знайти суб'єкти (соціальні та політичні сили), спроможні реалізувати стратегічну мету;

- створити конкретну політичну програму суспільних перетворень відповідно до поставленої мети;

- розробити механізм політичної боротьби за реалізацію намічених перетворень (тобто розробити стратегію);

- запропонувати найефективніші способи впливу на масову свідомість;

- консолідувати всі зацікавлені соціально-політичні сили, спрямувати їхню активність на виконання програмних цілей [13, с. 114-115].

Таким чином, об'єктивно значуще місце та роль ідеології в духовному житті суспільства надає їй усі підстави бути загальною стратегією суспільного розвитку. Адже ідеологія є невід'ємною складовою духовного життя суспільства, важливим елементом суспільної свідомості. Йдеться про взаємозв'язок свідомості з соціальною психологією політикою, правом, мораллю, філософією, наукою, релігією тощо. Фактично можна сказати, що ідеологія разом із правом, мораллю, системою прийнятих у суспільстві цінностей є цементуючою духовною основою його існування та визначальним спрямовуючим моментом державотворення [12, с. 9].

Перш ніж зосередити увагу на особливостях формування ідеологічної доктрини українського державотворення, варто зазначити: в Україні за роки незалежності ставлення до ідеології зазнало суттєвих змін. Одразу після розпаду СРСР воно було зневажливе та навіть подекуди вороже. Усвідомлюючи уроки власної історії, люди не хотіли бути «об'єктами духовного насильства нівелюючого впливу моноідеології» [14, с. 44].

Поширеною була думка, що будь-яка ідеологія погана і треба позбутися цього феномена в усіх його проявах. Це було цілком закономірним процесом, оскільки марксистсько-ленінська ідеологія, що насаджувалася протягом 70-ти років, майже повністю дегуманізувала цінності - ідеї самоцінності людини, величі та благородства особистості повністю затьмарила ідея великої держави. І хоча кільком поколінням радянських людей було прищеплено згубні патерналістські настрої, наука (особливо суспільствознавча), мистецтво, освіта досить швидко звільнилися від догм марксистсько-ленінської ідеології [15].

Марксистсько-ленінську ідеологію невдовзі замінив ідеологічний вакуум. Стало очевидним, що трансформаційні процеси, які розпочалися в країні, вимагають чітких, теоретично обґрунтованих орієнтирів внутрішньої та зовнішньої політики, що, як виявилося, неможливо почерпнути безпосередньо з повсякденного досвіду чи інтуїтивних здогадок [13, с. 114].

Проте останнє стало очевидним не одразу і не всім. Тривалий час йшли дискусії, висловлювалися сумніви щодо доцільності вироблення загальної ідеологічної платформи здійснюваних у суспільстві трансформаційних процесів. А настанова української громадсько-політичної та наукової думки на деідеологізацію та плюралізм, проголошена на початку 1990-х років, обернулася витвором найгіршого варіанту ідеології - ідеології некритичного наслідування, запозичення чужого досвіду [13, с. 118].

Нині на теренах Західної цивілізації панівне становище посіли ідеологічні доктрини соціального консенсусу та національної консолідації. Найвпливовішими серед них є ліберальна, консервативна (неоконсервативна), соціал-демократична, націоналістична. Пошуки ідеологічних основ українського суспільства приводять нас до цих класичних політичних ідеологій. Однак політична практика років української незалежності наочно продемонструвала, що загалом позитивна тенденція засвоєння світового досвіду в умовах України не дає очікуваного результату. Причину цього зазвичай вбачають у некоректності абсолютизації перенесення на специфіку української соціально-політичної дійсності особливостей ідеологічного розвитку інших культурно-історичних утворень [16, с. 15].

Як наслідок, Україна пережила і переживає нині цілий спектр ідеологем: «національного відродження та мовного націоналізму», «соціальної держави», «входження в Європу», «євроатлантичної, євразійської, євроінтеграції», «ринкової економіки і прискорення реформ», «економічного прориву», «стабільності і реформ» тощо. Кожна з цих ідеологем на короткий час озвучувалася як головна ідея (ідеологія) держави, але наставала криза, ідеологема виявлялася недієздатною, а наслідки від її використання - негативними [17, с. 73].

Більш життєздатною завдяки зусиллям українських політиків, які орієнтувалися на досвід країн західної демократії, виявилася ідеологема ліберальної трансформації. Унаслідок цього ідеї лібералізму були закріплені (з окремими відхиленнями) у Конституції 1996 р., а більшість громадян України сприйняли породження ліберальної ідеології - модель «відкритого суспільства» як найбільш реальну альтернативу тоталітарному минулому. Входження у «відкрите суспільство» вважалося єдиним можливим шляхом утвердження незалежної України в Європейському просторі. Його прибічниками були практично все населення України, доки на власному досвіді не пересвідчилося в нереальності реалізації цієї мети у близькій перспективі [18, с. 6].

Річ у тім, що цінності класичного лібералізму зазнали суттєвої корекції у країнах Заходу ще в 1960-1970-х роках, а в Україні, з її схильним до консерватизму національним менталітетом, деформованою радянським способом життя масовою свідомістю, низьким рівнем політичної активності народу, мізерною часткою патріотично налаштованої еліти ліберальна ідея продемонструвала свою практичну неспроможність.

Для перетворення людини на найвищу цінність суспільства недостатньо проголосити її вільною та визнати її право на життя, власність, приватну ініціативу, соціальне забезпечення, свободу слова, політичної орієнтації тощо, до чого, по суті, зводиться ліберальна ідеологія. Необхідно реально забезпечити ці права і свободи. А це можливо лише за умов повноцінного включення кожного громадянина у процес націотворення [13, c. 118-119].

Націоналістична ідеологія пропонує інший рецепт консолідації нації. С. Дністрянський, О. Бочковський, С. Рудницький, Д. Донцов та інші представники націоналізму вважають, що ідеологія має бути ідейним центром, який узагальнює всі прояви національної активності, повинна прагнути максимально активізувати їх і спрямувати в єдине русло загальнонаціональних інтересів. Микола Міхновський, орієнтований на досягнення національного самовизначення України, підтверджує цю думку своїм розумінням націоналізму. Останній для нього - непоборна сила, що, з одного боку єднає, координує сили, жене до боротьби, запалює фанатизмом поневолені нації у їх боротьбі за свободу, а з другого -забезпечує добробут, вільний політичний та економічний розвиток [21 с. 45].

Безумовно, доктрини консерватизму та націоналізму - ідеології свого часу. Зрозуміло, що сучасна українська держава на початку XXI ст. не візьме за основу свого націотворення жодну із них, проте українській еліті варто детальніше вивчати механізми консолідації, закладені в таких доктринах. Оскільки досі центральною залишається проблема консолідації нації, пошуку спільного для всіх громадян принципу життєдіяльності, економічних, соціальних духовних засад співпраці кожного з усіма для загального прогресу. Саме цього бракувало, коли здійснювалися спроби утвердження ліберальної ідеології на теренах нашої країни.

Нині в Україні реідеологізаторська тенденція втілюється в пошуках національної ідеї, у прагненні побудувати патріотичне суспільство, бажанні прилучити країну до досягнень світової цивілізації з метою засвоєння досвіду людства із самоорганізації і створення умов для розвитку, сприяння ідеї пріоритетності інтересів конкретної особи. Тому ідеологія української держави за своїм змістом має бути інтегративною - синтезувати кращі досягнення основних течій вітчизняної і світової суспільно-політичної думки, позитивний досвід націотворення різних народів. Змістовно та функціонально вона має виступити водночас як ідеологією соціального самоствердження, так й ідеологією розвитку громадянського суспільства та самореалізації особистості [13, с. 119].

При цьому варто враховувати, що Україна перебуває в перехідному періоді свого розвитку. Його особливості зумовлені, по-перше, залишковими обставинами життєдіяльності суспільства, що склалися в системі колишніх соціальних координат; по-друге, дестабілізацією основних показниківякості життя, спричинених насамперед різким розривом колишніх збалансованих зв'язків; по-третє, неефективним і надто довгим пошуком суспільних пріоритетів і стратегічних партнерів; нарешті, глибокою інертністю суспільної психології людей, які звикли керуватися далекими від демократії та ринкових відносин цінностями [1, с. 8].

2. Правова державність в національній ідеології державотворення

2.1 Правова державність - сутність та зміст

У своїй ідеї концепція правової держави є особливою ідеологією держави і народжується закономірностями політичного процесу. Якщо теоретичні коріння цієї ідеології були визначені в лібералізмі, то її політичні витоки - в масовому залученні населення в політику, тобто в демократизації. Громадський рух Х1Х-ХХ століть призвело до такого стану, коли постійний політичний тиск знизу змінило правову систему і політичну сутність держави. "Втілюючись в право, - описує цей процес перетворення Ю. А. Агешин, - окремі елементи, ланки політики не зникають, не виводяться з системи політики, а продовжують життя, але вже в іншій якості: з одного боку, вони зберігають всі властивості політики і є її складовою частиною, з іншого, - збагачуючись правовими рисами, стають загальними, загальнообов'язковими правилами, підтримуваними забезпеченням державою". Підтвердженням політичної природи правової держави є те, що конституційна держава, не проводить відомого роду політики, орієнтованої на демократичні цінності, не може вважатися за сучасними поняттями правовою державою.

Цінності правової держави

Цінності є верховними підставами, які визначають характер людської діяльності і культури

У плані наукового аналізу слід докладніше і більш систематичному вигляді викласти цінності правової держави, паралельно фіксуючи ставлення до них з боку російської політичної культури. Це важливо ще й тому, що цінності в умовах постійно модернізується суспільства є соціологічними тенденціями його розвитку, визначаючи напрямки соціальних процесів.

Серед фундаментальною для правової держави цінності слід назвати цінність свободи. Саме вона лежить в основі постулируемых прав людини і громадянина, прав націй на рівноправність і самовизначення. Проте емансипація, вираз якої сьогодні можна знайти і в робочому, і в жіночому, і в антирасистському і т. д. рухах, звернена не на волю держави, а свободу від держави, насамперед, -індивідуальну свободу. Зворотний бік сучасного розуміння свободи - індивідуалізм (про нього вже було сказано достатньо), а частково - антиэтатизм. Правова держава має забезпечувати свободу свого суспільства, воно - засіб здійснення і гармонізації свободи. Проте правова держава вважає і межі свободи: межі, що дозволяють свободи, заснованої на розумі, не переходити на сваволю голого егоїзму.

Цінність рівноправності. чим гармонізуючи свобода особистості в суспільстві. Справжнє рівноправність - не панування більшості, а рівне право на життя і вираження своєї позиції будь-якого меншості. Плюралізм, терпимість, різноманіття точок зору і способів самовираження знаходять вираз у відкритому, вільному суспільстві. Рівність прав, обов'язків, рівність перед законом, рівність можливостей - це рівність вихідних умов, максимально можливе втілення справедливості в суспільстві, яке будується з багатовимірних і диференційованих структур. Цінність справедливості полягає не тільки у формальній, але і в дійсній соціальної справедливості. Забезпечення справедливого розподілу в суспільстві, захист незаможних і просто неадаптованих і не можуть себе прогодувати, захист найбільш незахищених в сучасних умовах осередків суспільства, таких, як сім'я, старість - завдання правової держави. Соціальна держава, держава суспільного добробуту - вища форма правової держави.

Добробут - особливе ціннісний вимір сучасного суспільства. Цінності матеріальної та постматериальной культури можна оцінювати по-різному - як вираз зростаючого гедонізму і матеріалізму, перед якими поступаються традиційні духовні цінності, або як природне прагнення людини до поліпшення якості життя - першої за тисячоліття можливості, даної людині технікою, вирватися з убогості і постійної турботи про шматок хліба. Серед нових орієнтирів, поставлених цими цінностями - цінності екологічного характеру, викликані турботою не тільки про власне здоров'я, але й про здоров'я навколишнього людини природи. Феномен екологічного руху наочно демонструє, як цінності, які отримують поширення у суспільстві, перевтілюються в державну політику.

Правова держава має бути гарантом злагоди, громадянського консенсусу основних верств суспільства. У сучасному суспільстві, як ніколи раніше, з'явилася можливість гармонізації соціальних інтересів і соціальної структури. Конфронтація з протистояння класової боротьби перетворилася в саморегульовану систему позитивних функціональних конфліктів. І держава повніше, ніж коли-небудь, має можливість виконувати функцію механізму регуляції, гармонізації суспільних відносин, а не виступати в якості машини насильства і придушення. Принцип ненасильства - одна з найважливіших соціальних цінностей, що виявляються разом з будівництвом правової державності. Моральна висота держави, не застосовує смертної кари, сьогодні всіма визнається вище, ніж держави, її застосовує. Правова держава, перш, ніж отримати право так називатися, має забезпечити високий рівень гуманності і дотримання прав людини навіть у відправленні необхідних функцій громадської безпеки. В цьому аспекті російська держава ще дуже далеко від норм цивілізованих країн.

Нарешті, серед цінностей нетрадиційних, що характеризують правову державу, слід назвати ще дві - сучасності (модерну) і раціональності. Сучасне суспільство, в тому числі і держава, стоїть під знаком перманентної модернізації. Стагнація в ньому рівносильна глибокої кризи. Воно вимагає перманентного технічного переоснащення та нарощування добробуту, вимагає постійної адаптації до нових умов життя і зміни цих умов. Сучасні зразки поведінки, норми міжособистісних відносин разюче відрізняються від традиційних. Цінності сучасності не просто додається до традиційних, вони активно наступають на традиційні, а в ряді випадків їх повністю витісняють і заміщують. Ціннісний світ сучасної людини являє собою арену конфронтації старого і нового, і це не може не відбитися на житті держави. Правова держава-теж символ сучасності, і багато в ньому не знаходять справедливість і свободу, а відображення слабкості національної могутності (у відмові використати традиційний аргумент сили в питаннях національної безпеки), послаблення моральної основи суспільства (в апеляції до "зовнішнього" права), втрата національної об'єднуючої ідеї і традицій (в деідеологізації держави, її світський характер) і т. п. В цьому аргументі ховається не стільки об'єктивний стан речей, скільки несприйняття цієї нової цінності як загальнозначущого ідеалу.

I сьогодні, хоча побудова правової держави оголошено метою політики, цінності правової держави далеко не оволоділи ні розумом громадян, ні розумом державних чиновників. Втім, нерозуміння політичною елітою суті та важливості проблеми прав людини цілком зрозуміло там, де цивільне населення не пред'являє до політиків відповідних вимог і не розглядає захист прав людини як першорядну суспільну цінність.

Розглянутий комплекс цінностей і орієнтирів правової держави може бути цілком окреслене ще одним поняттям - демократизму. Демократичність - зворотний бік правової держави. Однак крім політичного ідеалу, на який орієнтується правова держава, демократія означає форму державного управління, то певний політичний порядок. Демократична політика прояв сутності правової держави в історичному процесі. Основні засади цієї політики розкриють політичний зміст поняття правової держави.

2.2 Правова державність в національній ідеології державотворення

Проблематика як правової державності, так і правової ідеології, як відомо, безпосередньо пов'язана із з'ясуванням ролі ідеологічного фактору в процесі соціальних змін. Ідейна розмитість сучасного українського суспільства, його ціннісна неоднорідність, світоглядний плюралізм, невизначеність цілей соціального розвитку лише актуалізують зазначену проблематику.

З приводу правової (конституційної) ідеології точаться дискусії щодо її сутності, функцій, призначення в суспільстві і, навіть, доцільності її існування. Принаймні, деякі автори відмовляють правовій ідеології у такому праві, ототожнюючи її з державною ідеологією, що, звичайно, є неприпустимим. Одні дослідники розглядають її як структурний елемент правосвідомості, сучасного українського конституціоналізму, як складову національної правової системи разом із законодавством та юридичною практикою [2]. Мають місце обґрунтування її як самостійного політико-правового феномену [3], його розгляду як самостійної галузі правового знання - правології [4].

Необхідність правової ідеології обумовлюється низкою соціально-політичних причин, основними з яких є: а) крах концепції деідеологізації, що фактично визнали її автори - Р. Арон, Д. Белл, Ф. Фукуяма, адже ідеологічних пустот не може бути ні в діяльності держави, ні в життєдіяльності суспільства, на чому, власне, наголошується і в ст.15 Конституції України; б) зміцнення української державності шляхом утвердження в свідомості громадян країни цінностей права, норм закону; в) формування масової правової свідомості, яка спроможна змінити картину правової реальності, що склалася в країні на користь верховенства права, законності і правопорядку; г) наукове прогнозування законотворчості та законодавчої діяльності; д) вплив на вироблення правової політики держави шляхом надання останній юридичного змісту, цільової спрямованості та наукової обґрунтованості. Іншими словами, правова ідеологія має бути підпорядкована завданням формування правової держави та громадянського суспільства, самодостатньої особистості на засадах, що обумовлюються нормативно-правовою регламентацією суспільних відносин.

Саме ці обставини, з одного боку, «виправдовують» необхідність існування правової (конституційної) ідеології, а з іншого - дозволяють розглядати Конституцію України як правовий, політичний та ідеологічний документ водночас.

Необхідність ідеології, у тому числі й правової, обумовлюється також функціональним призначенням держави, принаймні, одним з них -ідеологічним. Сутність ідеологічної функції держави деякі дослідники (Клименко А.І.) вбачають у підтримці певної ідеології, оскільки «будь-яка форма державно-організованого людського співжиття передбачає державну ідеологію як консолідуючу ідейно-ціннісну основу свого існування»[5]. Де-юре, як стверджує А.С. Сиротін, ідеологічна функція держави здійснюється в процесі законотворення, законодавчої діяльності, а також правозастосування, юридичної практики у цілому [6]. Як структурний елемент правової політикидержави, правова ідеологія безпосередньо входить у площину прийняття нормативно-правових актів. Вона слугує ідеологічним забезпеченням ефективності їхньої реалізації, спрямована на утвердження, поширення та розвиток юридичної практики як «професійної діяльності юридичного характеру, що здійснюється компетентними суб'єктами у межах своїх повноважень відповідно до чинного законодавства» [30, с.62].

Не менш важливе значення у частині доведення необхідності правової ідеології має звернення до нашого історичного минулого, адже, як стверджував С. Франкл, «…наше життя визначене силами і засобами, накопиченими в минулому… Сьогоденні звичаї, закони, яким ми підкорюємося, влада, якій ми скоряємося, весь духовний склад національного життя - все це, за загальним правилом, створено не нині існуючими людьми, а їх давно померлими предками» [30, с.62].

Повернення до національних першовитоків, історичні уроки державотворення дозволяють ідентифікувати окремі елементи вітчизняної правової ідеології, виходячи з різноманітних літературних і правових артефактів минувщини: легенд, літописів, сказань, державних угод, законодавчих актів, грамот, уставів, уложень Київської Русі,доби Середньовіччя та Нового часу. До її характерних ознак дослідники відносять, зокрема, культ добра й правди, нерозвинутість публічно-правової та політичної свідомості, ідеологічну та соціальну функції держави, історичну наступність, повторюваність, дискретність і варіативність ідеологічного розвитку, що значною мірою дозволяє її характеризувати як таку, що не є системною, цілісною [8]. Хоча при цьому тогочасній державній ідеології не можна відмовити у цілеорієнтувальній функції - намаганні відстоювати ідеали, що склалися ще за умов Середньовіччя, зокрема, єдність, державність, соборність, патріотизм.

Відсутність в Україні правової ідеології де-факто можна пояснити багатьма факторами - соціальними, економічними, політичними, ідеологічними, однак основними з них є: а) негативнее відношення громадської свідомості до будь-якої ідеології - правової, політичної чи соціальної, що можна пояснити своєрідним пострадянським синдромом на ще донедавна панівну роль комуністичної ідеології, а також - за умов сьогодення - недостатнім розвитком структур громадянського суспільства і, як наслідок, вітчизняної демократії; свідченням останнього є відсутність на вітчизняному політичному небосхилі ідеологічних партій; б) наявність поляризованої опозиції, кожна сторона якої розглядає іншу не як легітимного конкурента, що має підтримку значної частини українського електорату, а як ворога, у боротьбі з яким дозволено будь-які засоби, прийоми та технології; в) намагання розглядати будь-яке правове чи конституційне питання під кутом зору політичної вигоди, нехтуючи при цьому національними інтересами, пріоритетами розвитку країни; г) нехтування конституційними чи правовими нормами, якщо вони сприймаються як перешкода для досягнення політичних цілей [9].

На факт відсутності в Україні правової ідеології, так само як і на ідентифікацію Конституції України як ідеологічного документа не могло не вплинути ототожнення в Основному Законі понять «політична влада народу» як джерело державної влади і «державна влада» як влада, що здійснюється органами держави. Адже загальновідомо, що будь-яка державна влада є політичною, тоді як політична влада не завжди є державною. «Деідеологізована держава, - стверджує російський дослідник Н.А. Боброва, - є таким же абсурдом, як і деідеологічна політика» [12, с.22].

Які це має наслідки для функціонування українського суспільства?

Передусім це позначається на раціональних засадах правової державності, оскільки цілі правового розвитку випадають з поля зору державних структур, органів місцевого самоврядування, політиків, а значить, і громадян країни.

Будь-яка держава має, передусім, дбати про утвердження концептуальних засад права, зміцнення правової системи як основи державності, що і має бути основним змістом правової (конституційної) ідеології, принаймні, в її першому читанні. Це означає, що правова ідеологія має розглядатися не лише як структурний компонент вітчизняної правової свідомості, а як основа чинного законодавства, яка виконує у цьому сенсі низку життєво важливих функцій. Зокрема, цілеорієнтує законотворчу та законодавчу діяльність, підпорядковуючи завданням формування правової держави та громадянського суспільства, працює на спроможність права, правової норми поставати засобом адаптації людини до нових соціальнихьвідносин, що формуються в країні, інтеграції різнорідних за своєю природою складових українського суспільства в єдиний соціальний організм. У цьому сенсі правова ідеологія дозволяє унормувати в концептуальному сенсі процес політичної зміни влади, забезпечити послідовне наступництво влади, адже кожна політична партія чи блок, коаліція політичних партій будуть керуватися пріоритетами, визначеними правовою ідеологією, а остання спроможна постати феноменом, який має власну сутність, закономірності становлення та розвитку, особливості функціонування відповідно до вітчизняної специфіки - політичної, соціальної, культурної, етнонаціональної тощо. Відтак, правова ідеологія може розглядатися як особливий тип інтелектуально-духовного, концептуального в своїй сутності осягнення правової дійсності, виходячи з національних інтересів як відправних і визначальних щодо функціонування права як у державі, так і суспільстві, його основних сферах з людиною включно. Зазначене дозволяє забезпечити однакове прочитання та застосування положень Конституції України, норм закону у країні в цілому, що дозволяє утвердити конституційну норму як цінність, однаково важливу як для держави, суспільства, так й для окремого громадянина. Звичайно, це процес, що потребує значних зусиль різних суб'єктів діяльності - політичних, владних, наукових, громадянських тощо, однак підпорядкувати цей процес конституційно визначеним цілям (ст.1 Основного Закону) спроможна лише правова (конституційна) ідеологія. І цей процес можливий лише настільки, наскільки він може бути забезпечений зусиллями держави, суспільства, окремих громадян, що дозволяє його розглядати як різноспрямований і взаємодоповнювальний водночас: держава забезпечує законодавчу діяльність, суспільство, його самоврядні організації, окремі громадяни - контроль за органами влади та органами місцевого самоврядування. У цьому полягає складність формування правової ідеології - ні держава, ні суспільство, ні окремі громадяни не спроможні самі по собі запропонувати готовий варіант правової ідеології: остання може постати лише як результат спільних, принаймні, партнерських, солідарних дій.

Зазначена особливість формування правової ідеології значною мірою пояснює факт її відсутності в Україні. У цьому сенсі правова ідеологія може бути визначена як сукупність правових, конституційних у своїй сутності ідей, які знаходять обґрунтування на концептуальному чи доктринальному рівнях (що є обов'язковою умовою ідеологічного відображення дійсності) у частині реалізації цілей та завдань розвитку країни, формування людини як правової істоти, утвердження правових цінностей (порядку та справедливості, верховенства права, пріоритету прав і свобод людини та громадянина тощо), стандартних оцінок і правових установок в діяльності різних соціальних суб'єктів - державних і суспільних, індивідуальних і колективних [13, с.204].