Размещено на http://www.allbest.ru

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Кафедра аграрного, земельного та екологічного права

ім. академіка В.З. Янчука

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Аграрне право»

на тему:

«Правове регулювання ведення особистих селянських господарств»

ЗМІСТ

Вступ

Розділ1. Загальна характеристика правового становища ведення особистих селянських господарств

1.1 Історичні та законодавчі основи ведення особистих селянських господарств

1.2 Поняття та правові ознаки особистих селянських господарств

1.3 Правовий статус членів особистих селянських господарств

Розділ 2. Особливості та напрями правового регулювання ведення особистих селянських господарств

2.1 Правовий режим земель для ведення особистих селянських господарств

2.2 Правовий режим майна для ведення особистих селянських господарств

2.3 Правові підстави для припинення ведення особистих селянських господарств

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність дослідження. З проголошенням незалежності Української держави у 1991 р. розпочався новий етап розвитку аграрного законодавства відповідно до зміни соціальних, економічних, політичних умов розвитку нашого суспільства. Важливим напрямом соціально-економічних перетворень в аграрному секторі економіки було урізноманітнення організаційно-правових форм господарювання в аграрно-промисловому комплексі та створення сприятливих умов для їх ефективної діяльності. Ринкові перетворення в економіці України обумовили формування багатоукладної системи господарювання тож поряд з державними, приватними, орендними підприємствами і фермерськими господарствами отримали розвиток і особисті селянські господарства. Вони не є конкурентами великому товарному виробництву, а є альтернативою, об'єктивно необхідним йому доповненням, що дозволяє більш повно розкрити і використати потенціал сільського господарства.

Функціонування сучасних особистих селянських господарств створює передумови для підвищення ефективності аграрної економіки, розширюючи можливості раціонального використання природних і економічних ресурсів аграрного виробництва. Особисті селянські господарства в ринковій економіці стали однією з основних організаційно-правових форм здійснення громадянами України (переважно селянами) їхніх земельних прав. Саме вони створюють можливість цим суб'єктам реалізувати свої права через сімейно-родинну форму господарювання для виробництва аграрної продукції.

Особистим селянським господарствам на сучасному етапі розвитку аграрних відносин відводиться значна роль у виробництві сільськогосподарської продукції та вирішенні продовольчої проблеми в країні. У зв'язку з цим існує необхідність належного правового забезпечення функціонування таких господарств.

Отже, метою дослідження є проведення наукво-теоретичного аналізу законодавства України, яке здійснює правове регулювання ведення особистих селянських господарств.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

· Визначити поняття та ознаки особистих селянських господарств.

· Розкрити правовий статус членів особистих селянських господарств.

· Дослідити правовий режим земель та майна для ведення особистих селянських господарств.

· З'ясувати правові підстави для припинення ведення особистих селянських господарств .

Об'єктом дослідження є врегульовані нормами права суспільні аграрні відносини, що виникають у процесі ведення особистих селянських господарств.

Предметом є сукупність правових норм, що регулюють діяльність пов'язану з веденням особистих селянських господарств.

Методологічну основу дослідження склали загальнонауковий діалектичний метод пізнання, а також наступні загальні, спеціальні та приватні методи дослідження: формально-юридичний, порівняльно-правовий, системний, комплексний, правового моделювання, нормативний.

Структура роботи зумовлена цілями і завданнями дослідження. Робота складається із вступу, двох розділів, які включають підрозділи, і висновків.

особистий селянський господарство правовий

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО СТАНОВИЩА ВЕДЕННЯ ОСОБИСТИХ СЕЛЯНСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ

1.1 Історичні та законодавчі основи ведення особистих селянських господарств

Розвиток і функціонування особистих селянських господарств на території сучасної України має тривалу історію. Ще у другій половині ХІІ ст. було остаточно впорядковано систему взаємовідносин між феодалом і селянином. У результаті такого впорядкування за селянином закріплялися садибна осілість та польовий наділ, що може вважатись аналогом сучасного особистого селянського господарства[1].

Законодавством Російської імперії чітко визначалися розміри присадибного землекористування у сажнях, що за сучасною системою мір відповідає нинішнім розмірам присадибної ділянки. Так, у Повному Зібранні законів Російської імперії містилася вказівка, за якою селянська садиба не повинна бути ширшою 14-ти і довшою 60-ти сажнів, що відповідає теперішнім 0,37 га, тобто середнім розмірам присадибної ділянки. Законом також регламентувалася площа земельної ділянки, яка відводилася під садибу з господарськими спорудами та будівлями, під сад і город.

Після Жовтневого перевороту було успадковано цей традиційний тип селянського господарства, який з передачею польового наділу в колгосп став залишком колишнього селянського землекористування.

Після націоналізації землі, на основі Декрету «Про землю», присадибна ділянка надавалася селянинові лише в користування. Чисельність поголів'я худоби та птиці також регулювалося законодавчими актами радянської влади. Юридичне закріплення розміру площі присадибної земельної ділянки 0,25 -- 0,50 га було передбачено Примірним статутом сільськогосподарської артілі, прийнятим у лютому 1935 року. Примірний статут закріпив факт існування особистих підсобних господарств.

За радянських часів поняття «селянський двір» і «колгоспний двір» протиставлялися одне одному. З другої чверті ХХ ст. в УРСР був взятий курс на перенесення аграрного виробництва в колективні господарства, які періодично укрупнювались за рахунок індивідуальних. [2]

Аналіз розвитку законодавства, який спрямований на регулювання суспільних відносин, пов'язаних з веденням громадянами особистих селянських господарств після здобуття Україною незалежності, зумовив необхідність проведення також аналізу законодавства України щодо ведення фізичними особами господарської діяльності у формі особистих підсобних господарств, починаючи з початку 90-х років ХХ сторіччя. Виходячи з особливостей правового становища особистих селянських господарств, у юридичній літературі визначено чотири основні етапи законодавчого забезпечення становлення та розвитку цього виду діяльності громадян в Україні.

На першому етапі розвитку особистих підсобних господарств (з 24 серпня 1991 р. по 16 грудня 1993 р.) було здійснено уніфікацію форм ведення особистих підсобних господарств шляхом вилучення із законодавства України «колгоспного двору» як форми ведення таких господарств, закріплено можливості приватизації земельних ділянок, наданих у користування громадянам для ведення особистих підсобних господарств.

Другий етап (з 16 грудня 1993 р. по 28 червня 1996 р.) характеризується тим, що у законодавстві України було встановлено розмір загальної площі земельної ділянки, яка може бути у приватній власності громадянина, передбачаються заходи щодо підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян.

Особливостями правового становища особистих підсобних господарств на третьому етапі (з 28 червня 1996 р. по 3 грудня 1999 р.) є те, що на конституційному рівні було здійснено закріплення права приватної власності на землю, майно, непорушність цих прав, а також встановлено нові підходи в оподаткуванні земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства громадян.

Четвертий етап (з 3 грудня 1999 р. по 25 жовтня 2001 р.) характеризується тим, що у законодавстві передбачено можливість розширювати площі земельних ділянок для ведення особистих підсобних господарств за рахунок виділення земельних часток (паїв) в натурі (на місцевості) та шляхом вільного викупу земельних ділянок, що надані громадянам у користування понад норму, яка приватизується безкоштовно.

Так склалося історично, що ведення підсобного додаткового господарства давало змогу селянам, іншим категоріям громадян забезпечувати себе та членів своєї сім'ї додатково продукцією сільськогосподарського виробництва для власного споживання.

Такі підсобні господарства велися спочатку на присадибних земельних ділянках, і їх ведення не регламентувалось чинним законодавством. У юридичній літературі такі особисті підсобні господарства розглядалися як форма дрібнотоварного виробництва сільськогосподарської продукції громадянами в основному для особистого (сімейного) споживання на присадибних і інших наданих для цих цілей земельних ділянках у вільний від основної роботи час. Спочатку особисте селянське господарство існувало в двох основних формах: особисті підсобні господарства колгоспників тобто членів колгоспного двору і особисті підсобні господарства робітників і службовців. [3]

Земельний кодекс в редакції від 13 березня 1992 р. передбачив можливість надання громадянам спеціально для ведення особистого підсобного господарства земельних ділянок безплатно у власність, в межах населених пунктів, у розмірах, вказаних у земельно- облікових документах, або надання безплатно у власність у розмірі не більше 0,6 га. За бажанням громадян їм додатково могли надаватися земельні ділянки у користування. Загальна площа цих ділянок не повинна була перевищувати 1 га. Збільшення розмірів земельних ділянок до 2 га могло провадитись за погодженням з обласною Радою народних депутатів. [4]

Однак, як слушно зауважує В.В. Устюкова, збільшення розмірів та надання спеціально земельних ділянок для ведення особистих підсобних господарств та збільшення обсягів виробництва не впливає на характеристику цих господарств як підсобних, споживчих. [5] Для більшості громадян працездатного віку особисте підсобне господарство було формою виробництва сільськогосподарської продукції для особистого (сімейного) споживання у вільний від основної роботи час. Воно вважалось сферою вторинної, додаткової зайнятості. Інша справа з особистими селянськими господарствами, які на підставі Закону "Про особисте селянське господарство" набувають рис самостійності та автономності.

Тож, п'ятий етап (з 25 жовтня 2001 р.), слід вважати, почався з прийняття Земельного кодексу України який вперше передбачив суб'єкта земельних відносин особисте селянське господарство. [6]

Правову базу для ведення особистих селянських господарств створює законодавство, яке можна поділити на три групи: 1) загальне законодавство, що діє стосовно всіх господарюючих суб'єктів;2) галузеве (земельне, аграрне, цивільне) законодавство, яке закріплює певні однорідні суспільні відносини і торкається особистих селянських господарств;3) спеціальне законодавство яке присвячено лише особистим селянським господарствам. Щодо загального законодавства, то провідна роль у ньому належить Конституції України. Її прийняття створило досить чіткий правовий фундамент для розвитку галузевого та спеціального законодавства. У зв'язку з тим, що ведення особистих селянських господарств пов'язано насамперед з земельними відносинами, важливе значення для цього має стаття 14 Конституції, яка гарантує право власності на землю, а саму землю правомірно оголошує «основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави». [7] І хоч у самій статті немає терміну «приватна» власність, він, на нашу думку, резюмується оскільки у статті 14 говориться про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою «виключно відповідно до закону». Для земельних відносин таким основним законом є Земельний кодекс України, який передбачає право громадян України одержати у приватну власність земельну ділянку. Підтвердження зазначеної думки ми знаходимо і в статті 41-й Конституції України, яка закріплює норму про те, що «право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом». [7] Набуття частиною земель товарного характеру у зв'язку з виникненням інституту приватної власності на землі створює підстави для регламентації їх правового режиму цивільним, а не лише земельним законодавством. З окремих галузей законодавства найбільшу причетність до особистих селянських господарств має аграрне законодавство. Це комплексна інтегрована галузь законодавства, яка складає органічну сукупність взаємопов'язаних спеціалізованих до умов сільського господарства елементів різних галузей законодавства (земельного, адміністративного, цивільного,господарського, трудового, екологічного, фінансового тощо). Аграрне законодавство регламентує правове становище всіх суб'єктів аграрних відносин, які функціонують на різних формах власності. [8] Так, як особисте селянське господарство має самостійний характер і є одним із суб'єктів аграрних відносин його ведення регламентується окремим спеціальним Законом "Про особисте селянське господарство".

Отже, систему нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність щодо ведення особистих селянських господарств, складає Конституція, Земельний кодекс, Цивільний кодекс, інші нормативно-правові акти, якими урегульовано відносини власності у сфері сільськогосподарського виробництва, а також законодавчі акти, якими регламентовано найважливіші питання набуття та реалізації громадянами суб'єктивних прав та виконання юридичних обов'язків у процесі виробництва, переробки, споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків, надання послуг, в тому числі у сфері сільського зеленого туризму. Центральне місце у цій системі відведено спеціальному Закону "Про особисте селянське господарство". Дія цього Закону поширюється на фізичних осіб, яким у встановленому законом порядку передано у власність або оренду земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.[9]

1.2 Поняття та правові ознаки особистих селянських господарств

Особисте селянське господарство -- новий та особливий суб'єкт земельних та аграрних відносин в Україні.

Особисте селянське господарство займає провідні позиції в приватному секторі сільського господарства України, воно залишається одним з основних виробників сільськогосподарської продукції й «основним джерелом виживання сільського населення України». В основному, це господарства сімейного типу, що виробляють, споживають та реалізують сільськогосподарську продукцію; при чому об'єкт господарювання знаходиться в особистому користуванні, де власник та робітник поєднані в одній особі [1].

Особисте селянське господарство нині є важливою формою індивідуального аграрного виробництва, що дозволяє додатково насичувати аграрний ринок продукцією, водночас задовольняти потреби самих громадян у цій продукції. Будучи побудованим на праці членів родини, особисте селянське господарство дозволяє додатково мати заробіток до основного доходу для членів такого господарства, а то й цілком забезпечувати потреби та інтереси громадян[10].

У статті 1 Закону України «Про особисте селянське господарство» особисте селянське господарство розглядається як господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. [9

Аналіз змісту даного Законом визначення особистого селянського господарства дає підстави стверджувати, що законодавець відхилився від розуміння певної форми ведення сільськогосподарського виробництва як діяльності, спрямованої на задоволення виключно особистих потреб, і доходи від якої не є основними для членів певного господарства. Цей висновок випливає зі змісту самої назви розглядуваного нами господарства. Нагадаємо, що відповідно до ст. 56 Земельного кодексу (в редакції від 13 березня 1992 р.) такі господарства мали назву «особисте підсобне господарство». [4] До речі, Державний комітет України із земельних ресурсів висловив офіційну позицію щодо тотожності термінів «особисте підсобне господарство» та «особисте селянське господарство». Так, у листі Держкомзему від 5 квітня 2002 р. зазначається, що поняття «особисте підсобне господарство» та «особисте селянське господарство» за змістом тотожні. Земельна ділянка надається для ведення особистого селянського господарства, тобто для вирощування сільськогосподарської продукції та забезпечення кормами власної худоби й птиці. Таке господарювання здійснюється без створення юридичної особи і спрямоване передусім на забезпечення власних потреб членів особистого селянського господарства в сільськогосподарській продукції. Тому розмір земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства та особистого селянського господарства має становити 2 га. [11] На наш погляд, найбільш суттєвою новелою і Земельного кодексу України (2001 р.), і Закону України «Про особисте селянське господарство» є зміни об'єкта правового регулювання і розмежування суб'єктів права --визнання самостійним суб'єктом господарювання і земельного права особистого селянського господарства, яким охоплюється й особисте підсобне господарство, існування якого мало тимчасовий характер. Сумнів може викликати положення Закону про те, що оскільки особисте селянське господарство не реєструється юридичною особою, то згідно з Цивільним кодексом України воно не може бути суб'єктом права. [12] Але порівняльний аналіз норм права свідчить, що особисті селянські господарства є суб'єктами сільськогосподарської діяльності, оскільки земельні ділянки надаються громадянам для ведення особистого селянського господарства (п. За ст. 22 ЗК України). З другого боку, особисте селянське господарство розглядається як суб'єкт права. Так, у ст. 27 ЗК України зазначено, що сільськогосподарські підприємства, установи та організації, особисті селянські і фермерські господарства, які об'єднаються в асоціації та інші організаційно-правові форми, зберігають право на свої земельні ділянки, якщо інше не передбачено договором. [6]

Зміст правової норми цієї статті Земельного кодексу України свідчить, що селянське господарство поряд із фермерським господарством і сільськогосподарським підприємством зберігає право на свою земельну ділянку. Це означає, що цією нормою права особисте селянське господарство застосовується поряд із іншими суб'єктами права і наділяється правом як суб'єкт права.

Серед інших організаційно-правових форм сільськогосподарського землекористування, з допомогою яких громадяни реалізують своє право приватної власності на землі та права користування землями сільськогосподарського призначення, Н. І. Титова називає особисті селянські господарства. Вона характеризує особисте селянське господарство як самостійну організаційно-правову форму сільськогосподарського виробництва. [13]

О. О. Погрібний визнає особисте селянське господарство суб'єктом права у своєрідній формі. Він пише, що «особистому селянському господарству належать земельні ділянки не більше двох гектарів, передані у власність фізичним особам». Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшений у разі виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами такого господарства. Автор вважає, що обов'язками особистого селянського господарства щодо належних йому земель є забезпечення використання їх за цільовим призначенням. [14]

Як зазначає професор В. В. Янчук, cучасному особистому селянському господарству притаманні такі ознаки: по-перше, це - форма виробництва, яка ґрунтується на рівноправних формах власності на землю, на приватній власності громадян, а також на їхній особистій праці та праці членів їхніх сімей, тобто має виключно трудовий характер; по-друге, це - сукупність майна, що має вартісне вираження, ціну й належить громадянам на праві спільної сумісної власності; по-третє, особисте селянське господарство доповнює суспільне виробництво, має щодо нього підсобний характер, є додатковим (а не основним) джерелом прибутків; по-четверте, воно має, в основному, споживчий характер; по-п'яте, його можна на взаємовигідних засадах використовувати для збільшення виробництва товарної маси продуктів харчування та сировини рослинного й тваринного походження.[15]

Згідно із ст. 1 Закону "Про особисте селянське господарство" можна виділити наступні ознаки особистого селянського господарства:

Це не вид, а організаційно-правова форма господарської діяльності. А ведення особистого селянського господарства -- це діяльність. Господарська діяльність визначається Господарським кодексом як діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. [16] Суб'єктами господарювання при цьому визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Особисті селянські господарства не є субґєктами аграрної підприємницької діяльності, а відповідна форма діяльності є способом організації праці на селі з обовґязковим використанням земельної ділянки, наданої у власність або переданої в оренду.

Особисті селянські господарства створюються на засадах членства крім випадків, коли особисте селянське господарство ведеться індивідуально. Його членами можуть бути лише фізичні особи -- громадяни України. При цьому необхідно мати на увазі, що згідно із ст. З Закону його дія поширюється на фізичних осіб, яким у встановленому законом порядку передано у власність або оренду земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Члени особистого селянського господарства здійснюють діяльність на свій розсуд і ризик у межах встановленого правового господарського порядку, дотримуючись вимог Закону "Про особисте селянське господарство", інших нормативно-правових актів.

Ще однією ознакою є сімейно-родинний склад цього об'єднання. При цьому кваліфікаційною ознакою є те, що зазначені особи повинні спільно проживати. Згідно із ст. З Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім'ї має одинока особа. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. [17] Аналіз Сімейного кодексу дає підстави вважати, що родичами вважаються двоюрідні брати та сестри, тітка, дядько, племінниця, племінник, інші родичі за походженням.

Особисте селянське господарство не є юридичною особою. Проте члени особистого селянського господарства уособлюють собою певне об'єднання. Відтак, на наш погляд, для оформлення особистого селянського господарства доцільно застосувати таку договірну форму, як просте товариство. Згідно із ст. 1132 Цивільного кодексу за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети. [12]

Метою ведення особистого селянського господарства є задоволення особистих потреб. Однак, мова йде не про всі особисті потреби, а про споживчі потреби членів особистих селянських господарств.

Змістом діяльності особистого селянського господарства є виробництво, переробка і споживання сільськогосподарської продукції, реалізація її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. Звідси споживання сільськогосподарської продукції і реалізація надлишків підкреслюють похідну природу особистого селянського господарства. В той час, надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму свідчить на користь їхнього самостійного характеру.

Особисті селянські господарства не підлягають державній реєстрації , але відповідно до ст. 4 Закону України “Про особисте селянське господарство” Особисті селянські господарства підлягають обліку. Облік особистих селянських господарств здійснюють сільські, селищні, міські ради за місцем розташування земельної ділянки в порядку , визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері статистики. Порядок обліку особистих селянських господарств сільськими, селищними та міськими радами pозроблений відповідно до статей 14, 18 Закону України "Про державну статистику", установлює правила організації збору первинних даних про особисті селянські господарства. [18]

Таким чином, діяльність особистих селянських господарств має на меті забезпечення власних потреб мешканців сіл та селищ у продуктах харчування та праці на землі без створення юридичної особи. Кваліфікаційні ознаки особистих селянських господарств стосуються можливості членства та видів здійснення виробничо-господарської діяльності. Такі юридичні ознаки особистих селянських господарств, які випливають із норм Закону "Про особисте селянське господарство", як сімейно-родинне об'єднання за місцем проживання фізичних осіб на засадах членства, віднесення членів особистого селянського господарства до категорії зайнятого населення , основний характер праці членів особистого селянського господарства, надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму,та інші ознаки, підтверджують самостійний, а не похідний характер особистих селянських господарств і, без сумніву, свідчать про появу нового суб'єкта господарювання на землях сільськогосподарського призначення.

З урахуванням наведених правових ознак визначаються й особисті селянські господарства як урегульований нормами права вид самостійної господарської діяльності, яка здійснюється однією чи декількома фізичними особами переважно за рахунок власної праці, власного майна та фінансових коштів на одержаній належним чином земельній ділянці сільськогосподарського призначення з метою виробництва, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, одержання постійних (додаткових або основних) прибутків. [19]

1.3 Правовий статус членів особистих селянських господарств

Суб'єкт - це особа, наділена властивістю здійснювати певні дії, діяльність. В юридичному значенні суб'єкт розглядається як носій відповідних прав і обов'язків. Обсяг прав і обов'язків визначає правовий статус або правове становище суб'єкта (особи). У теорії права під суб'єктом права розуміється абстрактна особа (фізична чи юридична), передбачена правовими нормами, яку наділено певним обсягом абстрактних юридичних прав і обов'язків. [20] Таким чином, суб'єктом аграрного права є особа, визначена законодавством, яка наділена сукупністю прав і обов'язків, достатніх для забезпечення участі у аграрних відносинах.

Відповідно й суб'єкти аграрного права мають найзагальніший поділ на фізичних і юридичних осіб. До фізичних осіб-суб'єктів аграрного права належать члени особистих селянських господарств, автори селекційних досягнень (сорту рослин чи породи тварин), суб'єкти насінництва і розсадництва, садівництва, бджолярі-пасічники тощо.

Для здійснення спільної господарської діяльності і додержання вимог земельного законодавства щодо спільного цільового використання спільної земельної ділянки члени особистого селянського господарства наділяються відповідними правами та обов'язками, які стосуються кожного члена особистого селянського господарства як фізичної особи.

Права та обов'язки членів особистих селянських господарств закріплені у ст. 7 одноіменного Закону. Зокрема, члени особистого селянського господарства мають право:

самостійно господарювати на землі;

передавати земельні ділянки особистого селянського господарства фізичним або юридичним особам в оренду відповідно до закону;

укладати особисто або через уповноважену особу будь-які угоди, що не суперечать законодавству. Уповноваженою особою може бути дієздатний член особистого селянського господарства, який досяг 18 років;

реалізовувати надлишки виробленої продукції на ринках, а також заготівельним, переробним підприємствам та організаціям, іншим юридичним і фізичним особам;

самостійно здійснювати матеріально-технічне забезпечення власного виробництва;

відкривати рахунки в установах банків та отримувати кредити в установленому законодавством порядку;

бути членами кредитної спілки та користуватися її послугами;

отримувати в установленому законом порядку трудову пенсію, а також інші види соціальної державної допомоги та субсидії;

надавати послуги з використанням майна особистого селянського господарства;

використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі відповідно до закону;

на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

вільно розпоряджатися належним майном, виробленою сільськогосподарською продукцією та продуктами її переробки;

отримувати дорадчі послуги;

брати участь у конкурсах сільськогосподарських виробників для отримання бюджетної підтримки відповідно до загальнодержавних і регіональних програм;

об'єднуватися на добровільних засадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з метою координації своєї діяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів тощо відповідно до законодавства України;

проводити в установленому законом порядку зовнішньоекономічну діяльність.

Члени особистого селянського господарства зобов'язані:

дотримуватися вимог земельного законодавства та законодавства про охорону довкілля;

забезпечувати використання земельної ділянки за цільовим призначенням;

підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

дотримуватися діючих нормативів щодо якості продукції, санітарних, екологічних та інших вимог відповідно до законодавства;

надавати сільським, селищним, міським радам необхідні дані щодо їх обліку.

Законом можуть бути встановлені також інші права та обов'язки членів особистого селянського господарства. [9]

Таким чином, членами особистих селянських господарств можуть бути громадяни України, що мешкають на селі і досягли 18-річного віку або з моменту укладання шлюбу. Члени особистого селянського господарства здійснюють діяльність на свій розсуд і ризик у межах встановленого правового господарського порядку, дотримуючись вимог Закону “Про особисте селянське господарство”, законів України, інших нормативно-правових актів. Діяльність, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, не відноситься до підприємницької діяльності.Тож, щодо надання послуг в сфері сільського зеленого туризму, то члени особистих селянських господарств згідно із Законом України "Про туризм" належать до тих суб'єктів туристичної діяльності -- фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності та надають послуги з тимчасового розміщення (проживання), харчування тощо (ст. 5). [21] Цей напрям діяльності набуває подальшого поширення. На жаль, в Україні досі не існує окремого спеціального законодавчого акта щодо регулювання організації зеленого сільського туризму. Виходячи зі світової практики діяльності зеленого сільського туризму існує три типи: агротуризм, відпочинковий туризм, екотуризм. Агротуризм -- вид сільського зеленого туризму, як пізнавального, так і відпочинкового характеру, повґязаний з використанням підсобних господарств населення або земель сільськогосподарських підприємств, які тимчасово не використовуються в аграрній сфері. Цей вид може не мати обмежень у навантаженості на територію і регламентуванні видів розважального відпочинку. Базою розвитку відпочинкового туризму є капітальний житловий фонд на садибах господарів та наявні природні, рекреаційні, історико-архітектурні, культурно-побутові й інші надбання тієї чи іншої місцевості. Нарешті, екотуризмом є науково-пізнавальний вид сільського зеленого туризму, характерного для сільських місцевостей і сіл, розташованих у межах територій національних парків, заповідних зон, природних парків тощо, де передбачено відповідні обмеження щодо навантажень на територію та регламентовано види розважального відпочинку. Головною фігурою в забезпеченні функціонування зазначених видів туризму, в організації відпочинку на селі виступає сільська родина, яка надає житло, забезпечує харчування і знайомить з особливостями сільської місцевості. Сільський зелений туризм являє собою специфічну форму відпочинку на селі з широкою можливістю використання природного, матеріального і культурного потенціалу регіону. Важливим результатом розвитку сільського зеленого туризму є розширення можливостей реалізації продукції особистих селянських господарств, причому реалізації її на місці і не як сільськогосподарської сировини, а як готових продуктів харчування після відповідної обробки і приготування. Досвід показує, шо ті сімґї, які приймають відпочиваючих, удосконалюють і структуру посівів на присадибних ділянках з урахуванням потреб гостей, розширюють асортимент овочевих культур, фруктових дерев, ягідників тощо; розвивають і урізноманітнюють присадибне тваринництво, заводять тепличне господарство. Розвиток сільського зеленого туризму спонукає до покращення благоустрою сільських садиб, вулиць, у цілому сіл. Тож, необхідним та своєчасним є прискорення прийняття законопроекту «Про сільський та сільський зелений туризм» з метою встановлення правових основ здійснення зеленого туризму в Україні. [22]

Члени особистого селянського господарства мають право укладати договори на вирощування худоби та птиці, здійснювати здачу грибів, ягід, молока та м'яса до заготівельних приймальних пунктів сільськогосподарських підприємств. Спільним наказом Міністерства аграрної політики України та Державного Департаменту ветеринарної медицини “Про затвердження Ветеринарно-санітарних вимог утримання птиці в особистих селянських господарствах” визначено умови та порядок утримання птиці в особистих селянських господарствах. Реалізація яєць свійської птиці на ринках, а також заготівля і використання качиних та гусячих яєць від здорової птиці дозволяється після проведення ветеринарно-санітарної експертизи. [23]

У сучасних умовах субґєкти агробізнесу пропонують укладання договорів франчайзингу (комерційної концесії), відповідно до яких надається право членам особистих селянських господарств, юридичним особам та приватним підприємцям самостійно вирощувати та виробляти продукцію певної торгової марки. Предметом договору франчайзингу є право на використання обґєктів права інтелектуальної власності (торгових марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації. Стаття 1115 Цивільного кодексу України визначає умови договору комерційної концесії. За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобовґязується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг. [12]

Слід також підкреслити, що продаж виробленої в особистому селянському господарстві продукції рослинництва, худоби, кролів, нутрій, птиці, як у живому вигляді, так і продукції їх забою, в сирому вигляді первинної обробки , продукції власного бджільництва не декларується та не оподатковується. Але члени особистих селянських господарств як землевласники сплачують земельний податок -- обовґязковий платіж за користування земельними ділянками, що перебувають у власності громадян. Обґєктом плати за землю є певна земельна ділянка, що перебуває у приватній власності. Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру. Платежі за землю зараховуються до відповідних місцевих бюджетів.

Звільняються від сплати земельного податку члени особистих селянських господарств, які мають статус осіб, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, учасників бойових дій, учасників війни, ветеранів праці, інвалідів, багатодітні сімґї. У ст. ЗО Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» встановлено, що самотні громадяни похилого віку, які мають у власності жилий будинок, звільняються повністю або частково від сплати земельного податку або орендної плати за землю. Такі самі права мають громадяни похилого віку за наявності дачі або будинку в садівничому товаристві. [24]

Так, згідно статті 281 Податкового кодексу України від сплати земельного податку для фізичних осіб звільняються:

інваліди першої і другої групи;

фізичні особи, які виховують трьох і більше дітей віком до 18 років;

пенсіонери (за віком);

ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту";

фізичні особи, визнані законом особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Звільнення від сплати податку за земельні ділянки, передбачене для відповідної категорії фізичних осіб поширюється на одну земельну ділянку за кожним видом використання у межах граничних норм:

для ведення особистого селянського господарства - у розмірі не більш як 2 гектари;

для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка): у селах - не більш як 0,25 гектара, в селищах - не більш як 0,15 гектара, в містах - не більш як 0,10 гектара;

для індивідуального дачного будівництва - не більш як 0,10 гектара;

для будівництва індивідуальних гаражів - не більш як 0,01 гектара;

для ведення садівництва - не більш як 0,12 гектара. [25]

Згідно Податкового кодексу до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку не включаються доходи від відчуження безпосередньо власником сільськогосподарської продукції (включаючи продукцію первинної переробки), вирощеної (виробленої) ним на земельних ділянках, наданих йому в розмірах, встановлених Земельним кодексом для ведення особистого селянського господарства, якщо їх розмір не було збільшено в результаті отриманої в натурі (на місцевості) земельної частки (паю), будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибних ділянок), ведення садівництва та індивідуального дачного будівництва.

У разі прийняття рішення займатися підприємницькою діяльністю, в тому числі у разі перевищення встановленого розміру земельних ділянок особистого селянського господарства для вирощування сільського сподарської продукції, фізична особа, в тому числі особисте селянське господарство, може зареєструватися суб'єктом підприємницької діяльності і бути на загальній системі оподаткування, або спрощеній системі оподаткування за єдиним податком.

Стаття 8 Закону "Про особисте селянське господарство" зазначає, що члени особистих селянських господарств є особами, які забезпечують себе роботою самостійно і відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" належать до категорії зайнятого населення в разі, якщо робота в цьому господарстві для них є основною. [9] До зайнятого населення згідно із Законом України "Про зайнятість населення” за ст. 4 належать особи, які працюють за наймом на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, особи, які забезпечують себе роботою самостійно (у тому числі члени особистих селянських господарств), проходять військову чи альтернативну (невійськову) службу, на законних підставах працюють за кордоном та які мають доходи від такої зайнятості, а також особи, що навчаються за денною формою у загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах та поєднують навчання з роботою. [26] Законом членів особистих селянських господарств було віднесено до зайнятого населення за умови, що робота в цьому господарстві є для них основною, однак законодавчо не було визначено критерії цієї основної роботи, адже серед селян було чимало тих, хто працював за наймом і сплачував із заробітної плати внески до фондів соціального страхування. Постановою Кабінету Міністрів України №198 усунуто правову колізію і визначено поняття основної роботи для членів особистих селянських господарств. Згідно з цими змінами, ті члени особистого селянського господарства, які протягом 12 місяців займалися лише веденням особистого селянського господарства чи одночасно працювали на умовах найму або займалися іншим видом діяльності - підприємництвом, фермерством, навчанням тощо, - менше шести місяців - вважаються зайнятими особами. Ведення особистого селянського господарства для них є основною роботою. [27]

Соціальне страхування та пенсійне забезпечення членів особистого селянського господарства також є якісними критеріями правового статусу членів особистого селянського господарства. Члени особистих селянських господарств згідно із ст. 9 Закону підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню та пенсійному забезпеченню. Загальнообов'язкове державне соціальне страхування членів особистих селянських господарств здійснюється на добровільних засадах в порядку, встановленому законами України. Варто мати на увазі, що якщо особа, яка веде особисте селянське господарство, і для якої ця діяльність є основною, не перебуває у трудових правовідносинах з іншими суб'єктами господарювання тощо, то вона має право на відповідний соціальний захист та пенсійне забезпечення за умови сплати страховику відповідних страхових внесків.

Облік особистих селянських господарств здійснюється у складі погосподарського обліку, що ведеться сільськими, селищними, міськими радами за формами первинної облікової документації. Форма № 5 погосподарського обліку передбачає ведення списку осіб, яким надані земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. У цій формі зазначаються: прізвище, ім'я, по батькові особи, якій була надана земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства, її постійне місце проживання, площа земельної ділянки, яка належить цій особі або перебуває у її користуванні в межах сільської, селищної, міської ради, назва і дата документа, який засвідчує право власності або право користування земельною ділянкою для ведення особистого селянського господарства, прізвище, ім'я, по батькові осіб, які разом з нею ведуть особисте селянське господарство; у випадках, передбачених статтею 11 Закону України "Про особисте селянське господарство", проставляється дата припинення ведення особистого селянського господарства. Протягом року сільська, селищна, міська рада систематично здійснюють відповідні записи про зміни, що відбуваються у веденні особистого селянського господарства: зміни членства в особистому селянському господарстві, зміни в складі та розмірах площ земельної ділянки/ділянок, їхньої оренди тощо, із зазначенням дати і причини змін та за потреби з посиланням на документи, що засвідчують ці зміни. Під час перезакладення документів погосподарського обліку, перевірки й уточнення даних погосподарського обліку всі записи в особовому рахунку домогосподарства проводяться безпосередньо в домогосподарствах шляхом опитування голови або іншого дорослого члена домогосподарства. Особовий рахунок кожного домогосподарства після його заповнення під час обходів як у період закладення нових погосподарських книг, так і під час суцільної перевірки й уточнень записів у раніше заведених особових рахунках домогосподарств обов'язково повинен бути підписаний членом домогосподарства, що записаний першим, - головою домогосподарства або, в разі його відсутності, дорослим членом домогосподарства, а також особою, яка відповідає за ведення погосподарського обліку в сільській, селищній, міській раді, або особою, що робить перевірку та запис. [28]

Гарантіями реалізації членами особистого селянського господарства наданих їм законом прав є, зокрема, заходи державної підтримки ведення особистого селянського господарства, основні серед яких передбачені ст. 10 Закону "Про особисте селянське господарство". Державна підтримка особистих селянських господарств здійснюється відповідно до загальнодержавних і регіональних програм за рахунок державного і місцевих бюджетів. Кабінет Міністрів України відповідно до загальнодержавних програм щорічно при підготовці проекту Державного бюджету України передбачає відповідні кошти на підтримку особистих селянських господарств. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до регіональних програм щорічно передбачають кошти в проектах місцевих бюджетів на підтримку особистих селянських господарств. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень сприяють особистим селянським господарствам: в організації у сільській місцевості кредитних спілок, сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів для надання послуг із заготівлі, зберігання, переробки та збуту сільськогосподарської продукції, спільного використання технічних і транспортних засобів та соціально-побутового обслуговування, забезпечення кормами і молодняком худоби та птиці; в організації діяльності з надання інженерно-технічних, ветеринарних, агрономічних, зоотехнічних та інших послуг, а також послуг із забезпечення сортовим насінням, садівничим матеріалом, племінною та продуктивною худобою, гібридами, сільськогосподарською технікою та обладнанням; у виділенні земельних ділянок єдиним масивом; в отриманні кредитів для будівництва житла, господарських будівель і споруд, придбання сільськогосподарської техніки та обладнання; в організації у сільській місцевості фахової підготовки та перепідготовки членів особистого селянського господарства. Держава здійснює підтримку виробництва та реалізації найбільш трудомістких, капіталомістких і дефіцитних видів продукції в особистих селянських господарствах, сприяє ефективному розвитку сільськогосподарського виробництва та інших видів діяльності на селі та підвищенню зайнятості і добробуту сільського населення, оскільки переважна частка найбільш трудомістких і капіталомістких продуктів харчування в країні виробляється особистими селянськими господарствами з використанням в основному ручної праці. Держава також підтримує та стимулює розвиток сільських кредитних спілок, які створюються з метою задоволення потреб членів особистих селянських господарств; сприяє доступу власників особистих селянських господарств до нових знань, сучасних технологій та ринкової інформації шляхом надання соціально спрямованих дорадчих послуг. [29]

Тож, В. В. Носік слушно зазначає, що “в сучасних умовах, як ніколи, система аграрного права має бути спрямована на захист конституційних прав селян як основи майбутнього української нації, українського суспільства, економічного прогресу, розвитку національних, історичних, культурних традицій” [30].

Отже, правовий статус особи -- це система суб'єктивних юридичних прав та юридичних обов'язків особи.Переважно права та обов'язки членів ОСГ мають земельно- правовий зміст, що цілком виправдано з огляду на визначальну земельну правосуб'єктність членів особистого селянського господарства. [31]

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ТА НАПРЯМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВЕДЕННЯ ОСОБИСТИХ СЕЛЯНСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ

2.1 Правовий режим земель для ведення особистих селянських господарств

Земельна ділянка і сільське домашнє господарство - дві взаємопов'язані категорії сільського устрою України, ціла філософія сільського життя. [1]

Особистому селянському господарству належать земельні ділянки не більше 2 га, передані фізичним особам у власність або оренду чи придбані на підставі цивільно-правових угод. Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшено у разі виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами такого господарства. Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть бути власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів господарства. Громадяни України можуть мати на праві власності та орендувати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. Іноземні громадяни та особи без громадянства також можуть мати такі ділянки, призначені для цієї мети, але, на відміну від громадян України, тільки на умовах оренди.

Особисте селянське господарство може набувати права власності на земельні ділянки на підставі: цивільно-правових угод; безоплатної передачі із земель державної або комунальної власності; приватизації земельних ділянок, які раніше були надані його членам у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належних членам господарства земельних часток (паїв). Членам особистого селянського господарства земельні частки (паї) виділяються в натурі (на місцевості) єдиним масивом у спільну часткову та спільну сумісну власність (подружжя). Відповідно до ст. 12 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" право спільної часткової власності чи спільної сумісної власності на земельні ділянки, виділені в натурі (на місцевості) єдиним масивом, посвідчується одним державним актом на право власності на земельну ділянку. Власнику однієї чи кількох земельних часток (паю) в межах земель, що перебувають у користуванні одного сільськогосподарського підприємства, видається один такий державний акт. Оформлення державних актів на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв) здійснює землевпорядна організація, яка виконала землевпорядні роботи щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості). У разі виходу з особистого селянського господарства кожен його член має право на виділення належної йому земельної ділянки в натурі (на місцевості). [32] Громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства розміром менше 2 га (на підставі положень ЗК.1992 р.), мають право на збільшення земельної ділянки в межах норм, установлених ст. 121 Земельного кодексу для ведення особистого селянського господарства.