Правове регулювання ведення особистих селянських господарств

Указом Президента України «Про заходи щодо подальшого розвитку садівництва та городництва» було визначено першочергові заходи державної підтримки колективного садівництва та городництва, зокрема: формування системи фінансово- кредитної підтримки розвитку колективного садівництва та городництва, надання податкових та інших пільг підприємствам, установам, організаціям, що виконують роботи (надають послуги) для садівницьких і городницьких товариств; забезпечення садівників та городників насінням і посадковим матеріалом сільськогосподарських культур, органічними та мінеральними добривами, засобами захисту рослин, сільськогосподарською технікою, садовим інвентарем, іншим необхідним обладнанням тощо. [33] Громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва на умовах оренди. Земельні ділянки, призначені для садівництва, можуть використовуватись для закладання багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення необхідних будинків, господарських споруд тощо. У ст. 36 Земельного кодексу України визначається, що громадянам або їх обґєднанням із земель державної або комунальної власності можуть надаватися в оренду земельні ділянки для городництва. На земельних ділянках, наданих для городництва, закладання багаторічних плодових насаджень, а також спорудження капітальних будівель і споруд не допускається. На земельних ділянках, наданих для городництва, можуть бути зведені тимчасові споруди для зберігання інвентарю та захисту від непогоди. Після закінчення строку оренди зазначеної земельної ділянки побудовані тимчасові споруди підлягають знесенню власниками цих споруд за їх рахунок. Статтею 34 Земельного кодексу України визначено, що громадяни можуть орендувати земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування можуть створювати на землях, що перебувають у власності держави чи територіальної громади, громадські сіножаті й пасовища. [6]

Правовий режим земель особистого селянського господарства не можна ототожнювати з правовим режимом земель для сінокосіння й випасання худоби, для садівництва та городництва. Землі для сінокосіння й випасання худоби знаходяться тільки в державній або комунальній власності і використовуються виключно як сіножаті та пасовища, їх можуть орендувати громадяни або користуватися ними як громадськими сіножатями та пасовищами. Земельні ділянки для городництва також є об'єктами виключно державної або комунальної власності й надаються в користування громадян на умовах оренди. Господарська діяльність на цих землях обмежується можливістю зведення лише тимчасових споруд для зберігання інвентарю та захисту від непогоди. Цільове призначення земельних ділянок для садівництва полягає в закладанні багаторічних плодових насаджень, вирощуванні сільськогосподарських культур, а також зведенні відповідних будинків, господарських споруд тощо. Порівнюючи зміст правового режиму земель для сінокосіння й випасання худоби, для садівництва та городництва зі змістом правового режиму земель особистого селянського господарства можна зробити висновки:

1) правовий режим земель особистих селянських господарств є більш універсальним. Такі земельні ділянки можуть використовуватися для будь-якої сільськогосподарської діяльності, в тому числі для сінокосіння й випасання худоби, садівництва та городництва;

2) члени особистих селянських господарств мають більший обсяг повноважень щодо здійснення господарської діяльності на землях таких господарств, ніж власники (користувачі) земель для сінокосіння й випасання худоби, а також для садівництва та городництва. [34]

Громадяни України мають право на приватизацію земельних ділянок, що являє собою зміну форми власності на приватну від державної та комунальної. Стаття 121 Земельного кодексу України визначає, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у розмірі до 2 гектарів. [6] Громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної державної адміністрації або сільської, селищної ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. Громадяни--працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель відповідно до сільської, селищної ради або районної державної адміністрації. Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель. Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства або садівництва у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву про вибір місця розташування земельної ділянки до відповідної районної державної адміністрації або сільської, селищної ради за місцезнаходженням земельної ділянки. До заяви додаються: обґрунтування необхідності відведення земельної ділянки; позначене на відповідному графічному матеріалі бажане місце розташування земельної ділянки з її орієнтовними розмірами; копія документа, що посвідчує особу. Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних органів місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування. Державна адміністрація або сільська, селищна рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку. [35] Ведення особистого селянського господарства не передбачає здійснення державної реєстрації, але державна реєстрація земельної ділянки здійснюється відповідно до Закону та Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого Постановою КМУ № 1051 від 17.10.2012. Так, згідно з п. 9 вищезазначеного Порядку, зокрема здійснення державної реєстрації земельних ділянок, присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам та проведення перевірки відповідності поданих документів вимогам законодавства віднесено до повноважень Державного кадастрового реєстратора територіальних органів Держземагентства у районах та містах обласного значення.[36]

Особисте селянське господарство має право: продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину. Особливості спадкування прав на земельну ділянку визначені у земельному законодавстві. Статтею 80 Земельного кодексу України закріплено право громадян мати у приватній власності земельні ділянки. Норма пункту г) ч. 1 статті 81 Земельного кодексу України однією з підстав набуття права приватної власності на землю називає перехід її у спадщину. [6] Слід нагадати, що земельна ділянка може успадковуватися лише тоді, коли у її власника є правовстановлюючий документ, що посвідчує його право власності на таку земельну ділянку. Спадкоємці отримують свідоцтво про право на спадщину. Якщо одна земельна ділянка успадковується одним спадкоємцем, нотаріус одразу робить відмітку на державному акті про перехід права власності на успадковану земельну ділянку до спадкоємця і віддає його разом із свідоцтвом про право на спадщину. Спадкування частки у праві спільної власності на земельну ділянку якщо майно належало кільком особам на праві спільної власності, то після смерті однієї з них спадщина відкривається тільки на належну цій особі частку. Відповідно до статті 1226 Цивільного кодексу України частка у праві спільної сумісної власності, у тому числі і на земельну ділянку, спадкується на загальних підставах. [12] Суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі. Також слід зазначити, що за статтею 89 Земельного кодексу України володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом. [6] У випадку спадкування однієї земельної ділянки декількома спадкоємцями, нотаріус має видати свідоцтво про право на спадщину кожному спадкоємцеві. Потім спадкоємці спільно звертаються до землевпорядної організації, яка має ліцензію на проведення робіт із землеустрою, щодо виготовлення державного акта на право спільної часткової власності на земельну ділянку. Такий державний акт видають або уповноваженій особі, або ж кожному із співвласників. За бажанням співвласника або співвласників частка або частки можуть бути виділені окремо в натурі як окремі земельні ділянки та виготовлені і видані окремі державні акти на право власності на земельну ділянку, яка утворилася при виділенні такої частки. Слід звернути увагу на те, що не завжди свою частку у праві власності на земельну ділянку можна виділити в натурі в окрему земельну ділянку та отримати окремий державний акт на право власності на земельну ділянку. Ст. 1225 Цивільного кодексу визначає особливості спадкування прав на земельну ділянку. Основним її змістом є те, що успадкування земельних ділянок здійснюється на загальних підставах. [12] На спадкоємців, як і на будь-яких інших набувачів земельної ділянки, покладається обов'язок щодо збереження цільового призначення успадкованої земельної ділянки, що зазначається у правовстановлювальному документі власника-спадкодавця - Державному акті про право власності на землю. Класифікація земель України в залежності від цільового призначення наведена у ст. 19 Земельного кодексу України. Порушення спадкоємцями вимоги щодо збереження цільового призначення земельної ділянки згідно пункту в) ч. 1 ст. 21 Земельного кодексу України може тягнути за собою відмову в державній реєстрації права на спадщину на ділянку або визнання проведеної реєстрації недійсною. [6]

05 квітня 2015 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення умов ведення бізнесу (дерегуляція)», який вніс зміни до правового регулювання використання земельних ділянок, призначених для ведення особистого селянського господарства. [37] Змінами до статті 33 Земельного кодексу України встановлюється, що: «земельні ділянки, призначені для ведення особистого селянського господарства, можуть передаватися громадянами у користування юридичним особам України і використовуватися ними для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства без зміни цільового призначення цих земельних ділянок». [6] Зміни такого ж змісту вносяться і до статей 5, 7 Закону України «Про особисте селянське господарство». Зокрема, нова частина четверта статті 5 вказаного Закону визначає, що: «земельні ділянки особистого селянського господарства можуть використовуватися для ведення особистого селянського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства». [9] Вказані зміни вирішують застарілу проблему, яка виникла ще під час паювання земель. Частина земельних ділянок, яка передана у власність громадян при проведенні паювання, отримала статус земель, призначених для ведення особистого селянського господарства. При цьому мова не завжди йде про окремі земельні ділянки, часто вони представляють собою цілі масиви . Така ситуація створила суттєві проблеми для тих власників, які не вважають за необхідне або не в змозі самостійно використовувати земельні ділянки і бажають передавати їх в оренду. Юридична особа, яка отримує в оренду таку земельну ділянку, відразу стає порушником земельного законодавства, адже використовує не за цільовим призначенням: використовує її не для ведення особистого селянського господарства, а для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Змінити ж цільове призначення таких земельних ділянок заважає встановлений Перехідними положеннями Земельного кодексу України мораторій. Якщо в минулому такі договори оренди подекуди ще реєструвались, то в останні роки реєстраційна служба масово відмовляла у реєстрації такої оренди. З прийняттям закону проблему можна вважати вирішеною. Внесені положення є логічними і такими, що направлені на лібералізацію відносин землекористування.

Та основна вимога Закону України "Про особисте селянське господарство", Земельного кодексу України та всього земельного законодавства до землевласників та землекористувачів є вимога щодо використання земельної ділянки, наданої особі у власність або користування, саме за визначеним цільовим призначенням.

Отже, правовий режим земель особистого селянського господарства включає різні засоби формування загального масиву земель, призначених для ведення сільськогосподарського виробництва цією формою господарювання.

Стаття 5 Закону "Про особисте селянське господарство" конкретизує правовий режим земельних ділянок, переданих/ наданих громадянам для ведення особистого селянського господарства. Так, земельні ділянки особистого селянського господарства можуть бути власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів особистого селянського господарства відповідно до закону. [9] При цьому спільна сумісна власність на земельну ділянку виникає у громадян -- членів особистого селянського господарства, які є подружжям, у разі придбання у шлюбі ними земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на підставі договорів купівлі- продажу, міни тощо, а також у випадку виділення в натурі подружжю їхніх земельних часток (паїв) єдиним масивом. Спільна часткова власність на земельну ділянку виникає у разі добровільного об'єднання власниками належних їм земельних ділянок; у разі придбання земельних ділянок на підставі цивільних правочинів; при прийнятті спадщини двома і більше особами; при виділенні членам особистих селянських господарств земельних часток (паїв) в натурі єдиним масивом; за рішенням суду. [38]

2.2 Правовий режим майна для ведення особистих селянських господарств

Правовий режим майна особистих селянських господарств -- це сукупність правових норм, якими забезпечуються порядок і умови придбання (присвоєння) майна, здійснення правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню ним, а також його правовій охороні.

Майнові відносини в особистому селянському господарстві засновуються на підставі Закону «Про власність», Сімейного кодексу України, шлюбного контракту та інших правових актів. Основою майнових відносин є право приватної власності громадянина. Виходячи із того, що особисте селянське господарство є сімейно-трудовим об'єднанням, майнові відносини в ньому грунтуються на основі права спільної сумісної власності подружжя, якщо інше не встановлено шлюбним контрактом. Відповідно до ст. 16 Закону України «Про власність», ст. 60 Сімейного кодексу України [17] майно, нажите подружжям під час шлюбу, є спільною сумісною власністю. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, якщо не передбачено інше, є спільною сумісною власністю згідно зі статтями 17,18 Закону «Про власність». Уразі, коли особи, що спільно ведуть особисте селянське господарство, не перебувають у шлюбі, майно в такому господарстві, утворене спільною працею осіб, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не визначено письмовою угодою між ними.

Об'єктами права власності громадян, які ведуть особисте господарство, є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на них, засоби виробництва, вирощена продукція, транспортні засоби, малогабаритна техніка, грошові кошти, цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Виходячи із положень п.З ст. 13 Закону України «Про власність», склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом. [39] Громадяни, які ведуть особисте селянське господарство, мають право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. Громадяни мають право передавати майно в тимчасове користування і відчужувати його іншим громадянам, юридичним особам, державі. Право приватної власності також може бути передане у спадщину громадянам, юридичним особам, державі. При поділі майна, виокремленні його зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами та відкритої після нього спадщини визначається частка учасника спільної сумісної власності. Розмір частки учасника спільної сумісної власності визначається мірою його трудової участі, якщо iнше не передбачено законодавством України. Визначення розміру часток у спільній сумісній власності подружжя на майно при веденні особистого господарства здійснюється згідно з нормами Сімейного кодексу України. За відсутністю доказів про те, що участь когось із учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою, частки визначаються рівними. [40] Правовий режим майна особистого селянського господарства визначено ст. 6 Закону "Про особисте селянське господарство". При цьому сама назва цієї статті є абсолютно правомірною та вдалою -- "Майно, яке використовується для ведення особистого селянського господарства". Отже, йдеться про майно членів особистого селянського господарства, яке вони використовують для ведення ОСГ. У переліку цього майна (який є невичерпним) передбачено земельні ділянки, жилі будинки, господарські будівлі та споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та обладнання, транспортні засоби, сільськогосподарські та свійські тварини і птиця, бджолосім'ї, багаторічні насадження, вироблена сільськогосподарська продукція, продукти її переробки та інше майно, набуте у власність членами господарства в установленому законодавством порядку. [9] Водночас, на наш погляд, оскільки йдеться про майно, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, то не все майно у вищезазначеному переліку може вважатися таким. Так, житловий будинок -- це будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно- правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання. Таким чином, функціональне призначення житлового будинку не в усіх випадках пов'язане із веденням особистого селянського господарства, за винятком надання послуг у сфері сільського зеленого туризму, що не є ще на сьогодні усталеною практикою. Відтак, житловий будинок із господарськими спорудами може бути власністю осіб, які ведуть особисте селянське господарство, але не використовуватися для ведення особистого селянського господарства. Вказівка у переліку майна, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, на житлові будинки призводить до хибної практики будівництва на земельних ділянках для ведення особистого селянського господарства житлових будинків. Нагадаємо, що йдеться про сільськогосподарські землі, а житловий будинок розміщується на земельних ділянках, наданих під забудову, а це різні за цільовим призначенням земельні ділянки. У власності членів особистого селянського господарства може бути будь-яке майно, не заборонене законом. Проте, на наш погляд, функціональне призначення цього майна повинно збігатися із веденням особистого селянського господарства, адже члени особистого селянського господарства можуть мати й інше майно на праві власності, проте це майно може належати їм як громадянам, як подружжю тощо, а не як особам, які спільно ведуть особисте селянське господарство. У зв'язку із цим доцільно відмежовувати майно, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, від іншого майна, яке належить особам, які ведуть особисті селянські господарства, але безвідносно до їхнього членства в особистому селянському господарстві. [29]

Своєрідною основою майна особистого селянського господарства є садиба. Відповідно до ст. 381 Цивільного кодексу вона являє собою земельну ділянку разом із розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними й підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. [12] Специфіка правового статусу садиби полягає в тому, що в разі відчуження житлового буднику відчужується і вся садиба, якщо інше не встановлено договором або чинним законодавством.

Можливість будівництва житлового буднику та необхідних господарських будівель є принциповим моментом у процесі створення і діяльності особистого селянського господарство. Тому чинне законодавство містить низку положень, якими закріплюються пільги у сфері житлового будівництва на селі. Так, відповідно до ст. 9 Закону України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", особи, які переселяються в трудонедостатні сільські населені пункти, і місцеве населення віком до 40 років, зайняте в сільському господарстві, переробних та обслуговуючих галузях агропромислового комплексу або соціальній сфері цих сіл, забезпечуються житлом і господарськими будівлями за рахунок державного бюджету. Житло, збудоване в сільській місцевості за рахунок бюджетних коштів, через 10 років передається в приватну власність цим громадянам, якщо вони працюють у зазначених галузях. [41]

Також, сільськогосподарські тварини та птиця використовуються для ведення особистого селянського господарства в межах правового режиму, встановленого для них ст. 180 Цивільного кодексу. У ній передбачається, що тварини є особливим об'єктом цивільних прав і на них поширюється правовий режим речі, крім випадків, зазначених чинним законодавством. [12]

Майно, яке використовується для ведення особистого селянського господарства може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю членів господарства, які разом володіють і користуються ним. Розпорядження майном особистого селянського господарства здійснюється за згодою всіх співвласників. Звернення стягнення на майно члена особистого селянського господарства допускається лише на підставі рішення суду. [42]

Громадяни мають право передавати майно в тимчасове користування і відчужувати його іншим громадянам, юридичним особам, державі. Право приватної власності також може бути передане у спадщину громадянам, юридичним особам, державі.Спадкування -- це перехід майнових прав та обов'язків померлого громадянина (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). Право спадкування тісно пов'язане з правом власності, оскільки спадкування є одним із найпоширеніших засобів набуття права власності і служить охороні цього права. Фактично спадкування -- це правонаступництво, за яким відбувається перехід прав та обов'язків від особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців), визначених або самим спадкоємцем за життя (заповіт ), або які стали такими за законом. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна -- місцезнаходження основної частини рухомого майна. Якщо до спадкової маси (спадщини) входить земельна ділянка, яка належала спадкодавцю на праві власності або користування, то відповідно до статті 1225 Цивільного кодексу України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. [12] Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. [6] До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом. Зокрема, якщо успадковується декількома спадкоємцями земельна ділянка та житловий будинок з господарськими спорудами, які на ній розміщені, виділити свою частку у праві власності на земельну ділянку в натурі не можливо, оскільки земельна ділянка за своїм цільовим призначенням передбачена саме для розміщення та обслуговування житлового будинку (цілого), а не його частини.

Якщо майно успадковується за законом двома і більше спадкоємцями, їх частки у спадщині є рівними. При цьому, якщо успадковується нерухоме майно, за письмовою угодою між спадкоємцями, посвідченою нотаріусом, розмір частки у спадщині може бути змінено.

Відповідно до положень ст. 346 Цивільного кодексу право власності на майно для ведення особистого селянського господарства може припинятися в разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати певній особі; знищення майна; викупу земельної ділянки через суспільну потребу; викупу нерухомого майна у зв'язку із викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; смерті власника. Право власності може бути припинено в інших випадках, встановлених чинним законодавством. [12]

Отже, Закон "Про особисте селянське господарство" не дає вичерпного переліку майна, яке може використовуватись в особистому селянському господарстві. Тому, відповідно до Цивільного кодексу, у власності такого господарства може бути будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які, за чинним законодавством, можуть йому належати. Крім того, особисте селянське господарство може мати будь-яке майно на праві користування, придбане шляхом укладання договорів оренди, прокату, позички тощо. Проте, землі не є майном у типово цивілістичному аспекті: вони не створюються працею людини, не мають бухгалтерської балансової вартості хоч мають унікальну економічну і екологічну цінність, а тому Цивільний кодекс мав би виділити їх правовий режим у відокремлений від типового майна розділ чи підрозділ. Цінність земель сільськогосподарського призначення зумовлює необхідність встановлення в цивільному, земельному та екологічному законодавстві спеціального правового режиму використання та охорони цих земель, навіть з певним обмеженням правомочностей власника в інтересах суспільства. [13]

2.3 Правові підстави для припинення ведення особистих селянських господарств

Стаття 11 Закону "Про особисте селянське господарство" визначає юридичні підстави припинення ведення особистих селянських господарств.

Ведення особистого селянського господарства припиняється в разі:

рішення членів особистого селянського господарства про припинення його діяльності; якщо не залишилось жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає продовжити його ведення;припинення прав на земельну ділянку згідно із Земельним кодексом України. [9]

В.В. Носік поділяє їх на 3 групи: а) добровільне припинення господарств; б) припинення з об'єктивних і незалежних від волі членів господарств обставин; в) примусове. [43]

Добровільне припинення ведення особистого селянського господарства має місце в разі прийняття рішення членів особистого селянського господарства про припинення його діяльності.

Припинення з об'єктивних і незалежних від волі членів господарств обставин відбувається, якщо не залишилось жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає продовжити його ведення.

Припинення прав на земельну ділянку, що тягне згідно із Земельним кодексом припинення ведення особистого селянського господарства, може здійснюватися як у примусовому, так і добровільному порядку.

Стаття 140 Земельного кодексу передбачає припинення права власності на земельні ділянки з наступних підстав:

а) добровільної відмови власника від права на земельну ділянку;

б) смерті власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

д) конфіскації за рішенням суду;

е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених Земельним кодексом. [6]

В.І. Семчик вважає, що сім підстав, перерахованих у ст. 140 Земельного кодексу України, є вичерпними. [44] Тобто інші юридичні факти, не перераховані у зазначеній статті, не можуть розглядатися як підстави припинення права власності на земельну ділянку. Підставами для припинення прав власності на землю відповідно до ст. 140 Земельного кодексу України є добровільна відмова власника від права на земельну ділянку, смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця, відчуження земельної ділянки за рішенням власника (ст. 131 ЗК України). Цією ж статтею Земельного кодексу України передбачаються і судові механізми припинення права власності на землю, зокрема, звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора, відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, конфіскація за рішенням суду, невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк. Однак цей список не є вичерпним, адже ЗК України сам передбачає додаткові підстави припинення права власності на землю. Слід зазначити, що у разі поділу земельної ділянки, котра перебуває на праві спільної сумісної власності, також припиняється право власності на земельну ділянку як на самостійний об'єкт права спільної сумісної власності. Не варто забувати, що відповідно до ст. 377 Цивільного кодексу України [12] та ст. 120 Земельного кодексу України [6] до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, що необхідна для їх обслуговування. Отже, продаючи житловий будинок, продавець втрачає право власності на ту частину земельної ділянки, на якій він розміщений.В цілому глава 22 Кодексу присвячується підставам, порядку та механізмам припинення прав на землю як для юридичних осіб, так і для громадян. Статті 140 та 141 визначають підстави припинення прав на земельні ділянки. Серед підстав визначається добровільна відмова власника чи користувача від права на земельну ділянку. Причому в статті 142 встановлюється, що добровільна відмова власника земельної ділянки від права приватної власності на землю проводиться за його письмовою заявою і тільки на користь держави чи територіальної громади. У разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку, яка підлягає нотаріальному посвідченню. При добровільній відмові від права приватної власності на землю передача земельної ділянки державі чи територіальній громаді проводиться безкоштовно. Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки, який приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації. . [6] Власник земельної ділянки може за своїм власним рішенням відчужити земельну ділянку. Відчуження може бути в результаті продажу, міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Право власності може бути припинене також у разі смерті власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

Разом з тим відчуження земельної ділянки чи права на неї може бути і примусовим. Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку додатково викладені ще і в статті 143 цієї глави Кодексу. Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку. [6] Серед цих підстав використання земельної ділянки не за цільовим призначенням або способами, які суперечать екологічним вимогам та вимогам охорони культурної спадщини, неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі. Такі порушення можуть призвести до позбавлення в тому числі громадянина прав на земельну ділянку. Причому статтею 144 цієї глави кодексу встановлений порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства, згідно з яким у разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор сільського господарства, державний інспектор з охорони довкілля складають протокол про порушення та видають особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа, яка допустила порушення земельного законодавства, не виконала протягом зазначеного строку вказівки державного інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства, державний інспектор сільського господарства, державний інспектор з охорони довкілля відповідно до закону накладають на таку особу адміністративне стягнення та повторно видають вказівку про припинення правопорушення чи усунення його наслідків у 30-денний строк. Рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку. [6] Підставою для припинення права приватної власності чи права користування зазначеною в цих статтях може слугувати відчуження (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, яке, як зазначено у статті 146 та 147, здійснюється у порядку, встановленому законом. Примусове відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості на підставі та в порядку, встановлених законом. [45] Крім того, власника земельної ділянки за рішенням суду можуть позбавити права власності на земельну ділянку у разі звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора. Це може відбутись у разі, коли власник земельної ділянки (права на земельну ділянку) передав свою власність у заставу, згідно з статтею 133 цього Кодексу та Закону України «Про заставу» [46], чи отримав під свою власність іпотечний кредит, згідно з Законом України «Про іпотеку» [47], і не виконав забезпеченого заставою зобов'язання чи не виконав забезпеченого іпотекою зобов'язання, а кредитор (заставодержатель чи іпотекодержатель) звернувся до суду з метою одержання задоволення своїх вимог з вартості заставленого майна чи за рахунок предмета іпотеки. Земельна ділянка чи речове (майнове) право на неї можуть бути конфісковані за рішенням суду відповідно до закону. Право користування земельною ділянкою може бути втрачене також при систематичній несплаті земельного податку або орендної плати. Також у разі продажу власного будинку, будівлі чи споруди, які розташовані на земельній ділянці, громадянин втрачає право користування цією земельною ділянкою (її частиною). Іноземні особи та особи без громадянства у випадку не відчуження ними земельної ділянки у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом, за рішенням суду також позбавляються права власності на земельні ділянки.

У разі припинення ведення особистого селянського господарства сільська, селищна, міська рада за місцем розташування земельної ділянки, наданої для цих цілей, вилучає його з обліку особистих селянських господарств.

Спори щодо ведення особистого селянського господарства можуть вирішуватись органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади в межах їхніх повноважень або судом.

ВИСНОВКИ

Враховуючи особливість об'єкта правового регулювання в особистих селянських господарствах, можна стверджувати про те, що суспільні відносини, які виникають у процесі ведення особистого селянського господарства, мають комплексний характер, що зумовлює специфіку їх правового регулювання не лише нормами аграрного законодавства, а й нормами земельного, цивільного, фінансового, трудового та інших галузей законодавства. Отже, систему нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність щодо ведення особистих селянських господарств, складає Конституція, Земельний кодекс, Цивільний кодекс, інші нормативно-правові акти, якими урегульовано відносини власності у сфері сільськогосподарського виробництва, а також законодавчі акти, якими регламентовано найважливіші питання набуття та реалізації громадянами суб'єктивних прав та виконання юридичних обов'язків у процесі виробництва, переробки, споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків, надання послуг, в тому числі у сфері сільського зеленого туризму. Центральне місце у цій системі відведено спеціальному Закону "Про особисте селянське господарство". Дія цього Закону поширюється на фізичних осіб, яким у встановленому законом порядку передано у власність або оренду земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. Діяльність особистих селянських господарств має на меті забезпечення власних потреб мешканців сіл та селищ у продуктах харчування та праці на землі без створення юридичної особи. Кваліфікаційні ознаки особистих селянських господарств стосуються можливості членства та видів здійснення виробничо-господарської діяльності. Особисті селянські господарства не є субґєктами аграрної підприємницької діяльності, а відповідна форма діяльності є способом організації праці на селі з обовґязковим використанням земельної ділянки, наданої у власність або переданої в оренду. Для здійснення спільної господарської діяльності і додержання вимог земельного законодавства щодо спільного цільового використання спільної земельної ділянки члени особистого селянського господарства наділяються відповідними правами та обов'язками, які стосуються кожного члена особистого селянського господарства як фізичної особи.

Переважно права та обов'язки членів особистих селянських господарств мають земельно-правовий зміст, що цілком виправдано з огляду на визначальну земельну правосуб'єктність членів особистого селянського господарства. Правовий режим земель особистого селянського господарства включає різні засоби формування загального масиву земель, призначених для ведення сільськогосподарського виробництва цією формою господарювання.Закон не дає вичерпного переліку майна, яке може використовуватись в особистому селянському господарстві. Тому, особисте селянське господарство може мати будь-яке майно на праві користування, придбане шляхом укладання договорів оренди, прокату, позички тощо. Проте, землі не є майном у типово цивілістичному аспекті: вони не створюються працею людини, не мають бухгалтерської балансової вартості хоч мають унікальну економічну і екологічну цінність, а тому Цивільний кодекс мав би виділити їх правовий режим у відокремлений від типового майна розділ чи підрозділ. Цінність земель сільськогосподарського призначення зумовлює необхідність встановлення в цивільному, земельному та екологічному законодавстві спеціального правового режиму використання та охорони цих земель, навіть з певним обмеженням правомочностей власника в інтересах суспільства.

Тож, основною вимогою Закону "Про особисте селянське господарство", Земельного кодексу України та всього земельного законодавства є вимога щодо використання земельної ділянки, наданої особі у власність або користування, саме за визначеним цільовим призначенням.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Войнича Л. Й. Сутність особистих селянських господарств[Текст] / Л.Й. Войнича // Інноваційна економіка: Науковий журнал. -- 2011. -- № 22. - С. 106- 109.

2. Статівка А.М. Примірний статут і особисті підсобні господарства колгоспників (проблемні питання) [Текст] / А.М. Статівка // Радянське право. - 1989. - № 12. - С. 57-59.

3. Статівка А.М. Аграрні перетворення і роль особистих підсобних господарств громадян [Текст] / А.М. Статівка // Право України. - 2000. - № 5. - С. 27-29.

4. Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 р. Кодекс втратив чинність з 01.01.2002 року: [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/561-12

5. Устюкова В.В. Личное подсобное хозяйство: правовой режим имущества [Текст] / Отв. ред. М.И.Козырь. - М.: Наука, 1990. - 125 с.

6. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001р. [із змінами та доповненнями]// Відомості Верховної Ради України. - 2001. - №3-4. - Ст.27.

7. Конституція України від 28 червня 1996р. // Відомості Верховної Ради України. -1996. - №30. - Ст.141.

8. Бейкун А. Співвідношення Конституції України та інших нормативно-правових актів з питань регулювання аграрних та земельних відносин [Текст] / А. Бейкун // Право України. - 2000. - №3.- С. 45-48.

9. Закон України «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 р. [із змінами та доповненнями]- // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 29. - Ст. 232.

10. Лідовець Т. М. Право на забудову житлових, господарських будівель та споруд на землях, відведених для особистого селянського господарства // Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». -- 2012. -- № 1(5) [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/e-journals/Choasp/2012_1/12ltmosh.pdf

11. Лебідь В.І. Особисте селянське господарство чи особисте підсобне господарство? [Текст] // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 17. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2002. - С. 329-331.

12. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003р. [із змінами та доповненнями]// Відомості Верховної Ради України. -2003. - №№40-44. - Cт.356.

13. Титова Н.І. Землі сільськогосподарського призначення [Текст]: права громадян України. Науково-навчальний посібник // за ред. Н.І. Титової. - Львів: ПАЮ, 2005. - 368 с. - С. 228-236.

14. Аграрне право України[Текст] : Підручник / Багай Н.О., Бондар Л.О., Гуревський В.К. та ін.;За ред. О.О.Погрібного. Київ: Істина, 2007 (2004, 2005). - 448 с. - С. 304-312.

15. Янчук В.В. Правове становище приватного підсобного господарства [Текст] // В кн.: Аграрне право України: Підручник/ В.З.Янчук, В.І.Андрейцев, С.Ф.Василюк та інші; За ред. В.З.Янчука. - 2-е вид, перероб. та допов. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 720 с. - С. 170-189.

16. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. [із змінами та доповненнями] // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 18, № 19-20, № 21-22. - Ст.144.

17. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року № 2947-III [із змінами та доповненнями]// Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 21-22. - Ст.135.

18. Закон України “Про державну статистику” від 17 вересня 1992 року [із змінами та доповненнями]// Відомості Верховної Ради України.- 1992.- № 43.- Ст.608.

19. Лебідь В.І. Правова природа особистого селянського господарства [Текст] . / В.І. Лебідь // Право України. - 2002. - № 9. - С. 68-73.

20. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. [Текст] -- К., 1994. - С. 65.

21. Закон України “Про туризм” від 15.09.1995 р. // Відомості Верховної Ради Україн.- 1995.- № 31.- Ст.241.

22. Кафарський О.В. Особливості та напрями правового регулювання сільського туризму в Україні / О.В. Кафарський // Держава і право. - 2009.- Вип.45. - С. 369-370.

23. Наказ Міністерства аграрної політики України та Державного Департаменту ветеринарної медицини “Про затвердження Ветеринарно-санітарних вимог утримання птиці в особистих селянських господарствах” від 19 грудня 2006 р. №100: [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0042-07/page

24. ЗУ “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні” // Відомості Верховної Ради України. - 1994.- № 4.- Cт.18.

25. Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2011.- № 13-14, № 15-16, № 17.- Ст.112.

26. Закон України “Про зайнятість населення” від 5 липня 2012 року // Відомості Верховної Ради.- 2013.- № 24.- Ст.243.

27. Постанова Кабінету Міністрів України від 20 березня 2013 р. № 198

28. Про затвердження Порядку реєстрації, перереєстрації безробітних та ведення обліку осіб, які шукають роботу:[Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/198-2013-%D0%BF/page

29. Наказ Держкомстату України вiд 26.10.2009 № 409 «Про затвердження Порядку обліку особистих селянських господарств сільськими, селищними та міськими радами»: [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0044-10

30. Аграрне право України[Текст] : Навчальний посібник / Гаєцька-Колотило Я.З., Ільків Н.В. -К.: Істина: 2008.- 184 с. - С. 95-105.

31. Носік В. В. Аграрне право у національній правовій системі України: тенденції та перспективи розвитку // Стан та перспективи розвитку аграрного права: Матеріали Міжнар. наук-теор. конф., присвяченої 80-річчю д. ю. н., проф., акад. АПрН України В. З. Янчука, Київ, 26-27 травня 2005 р. / Під ред. В. М. Єрмоленка, В. І. Курила. - К.: Магістр - ХХІ сторіччя, 2005. - С. 106-109.

32. Уркевич В.Ю. Правові аспекти членства в особистому селянському господарстві [Текст] / В. Ю. Уркевич // Право України. - 2005. - № 1. - С. 80-81.

33. Закон України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" від 5 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. -2003. - № 38. - Ст.314.

34. Указ Президента України «Про заходи щодо подальшого розвитку садівництва та городництва» від 23 вересня 1999 р. № 1204:[Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1204/99

35. Кулинич П. Правовий режим земельних ділянок, наданих громадянам для садівництва [Текст] / П. Кулинич // Приватизація землі: закон, практика, проблеми. - 2005. - № 5. - С. 21-25.

36. Носік В.В. Земля як об`єкт права власності [Текст] / В.В. Носік // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія Юридичні науки. Вип. 38. - К., 2000. - С. 33-40.

37. Постанова КМУ № 1051 від 17.10.2012. Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру :[Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1051-2012-%D0%BF

38. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення умов ведення бізнесу (дерегуляція)» від 12.02.2015 року // Відомості Верховної Ради.- 2015.- № 21.- Ст.133.

39. Хвасенко А. Правове регулювання особистого селянського господарства громадян // Право України. - 2002. - № 4. - С. 40-42.

40. Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 20. - Ст. 249.

41. Дзера О.В. Право спільної власності [Текст] // В кн.: Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Д.В.Боброва, О.В.Дзера, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - Кн. 1. - 864 с. - С. 478-518.

42. Закон України “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві” від 17 жовтня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1990. - № 45. - Ст. 602.

43. Хвасенко А Майнові відносини в особистих селянських господарствах: деякі питання [Текст] , А. Хвасенко // Право України. - 2002. - № 5. - С. 96-98.