Розгляд спорів у сфері інтелектуальної власності господарськими судами

Антимонопольний комітет України уповноважений розглядати в адміністративному порядку господарські спори, що виникають в сфері інтелектуальної власності, та зумовлені вчиненням дій, що відносяться до недобросовісної конкуренції, тобто є такими що суперечать торговим та іншим чесним звичаям у господарській діяльності.

Для розгляду звернень осіб, права інтелектуальної власності яких порушені вказаними діями, та прийняття рішення по суті звернення орган Антимонопольного комітету України може проводити слухання у справі, в разі необхідності, призначати експертизу, проводити вилучення письмових та речових доказів по справі [34, с. 43, 44].

За результатами розгляду справи про недобросовісну конкуренцію, вчинену шляхом порушення прав інтелектуальної власності суб'єктів господарювання, органи Антимонопольного комітету України можуть прийняти одне з таких рішень:

1) про визнання факту недобросовісної конкуренції;

2) про припинення недобросовісної конкуренції;

3) про офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або неповних відомостей;

4) про накладання штрафів;

5) про закриття провадження у справі [ст. 30]. Прийняте рішення є обов'язковим для виконання, але воно може бути оскаржене до суду.

Питання про підвідомчість спорів про оскарження рішень Антимонопольного комітету України є дискусійним. З однієї сторони, ст. 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» визначає, що «заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення».

З огляду на зміст наведеної норми та зважаючи на положення ч. 2 ст. 4 КАС України, яка встановлює, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення, ВГС України в Рекомендаціях «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» та «Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства» висловив однозначну позицію, що справи зі спорів про оскарження рішень (розпоряджень) органів Антимонопольного комітету України підвідомчі господарським судам і підлягають розглядові за правилами ГПК України. Так само справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції, підвідомчі господарським судам у відповідності з п. 3 ч. 1 ст. 12 ГПК України.

З іншої сторони, аналіз судової практики показує, що на сьогодні адміністративні суди України здійснюють розгляд справ зі спорів про оскарження рішень Антимонопольного комітету України, посилаючись на ст. 17 КАС України, відповідно до якої компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, та ст. 1 Закону України «Про Антимонопольний комітет України», яка встановлює, що Антимонопольний комітет України є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель.

Прикладом може бути наведена нижче судова справа. У 2009 році Донецьким окружним адміністративним судом було розглянуто спір за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Вневідомча охорона» (Позивач) до Донецького обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (Відповідач) про визнання недійсним рішення Відповідача. Третіми особами без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача виступало Державне підприємство «Український інститут промислової власності» (Інститут), на стороні відповідача - Управління державної служби охорони при ГУ МВС України в Донецькій області (Управління).

Позивачем було оскаржено рішення Відповідача, яким визнано, що Позивач, використовуючи у своїй діяльності без дозволу уповноваженої особи знак розрізнення, що за сукупністю суттєвих ознак імітує знак розрізнення, який використовує у своїй господарській діяльності Управління, вчинив порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Під час судового розгляду справи Донецьким окружним адміністративним судом та згодом Донецьким апеляційним адміністративним судом досліджувалась правова природа знака розрізнення Позивача, ступінь схожості позначень Позивача та Управління; співвідношення знаку для товарів та послуг, зареєстрованого Позивачем, що відтворює його знак розрізнення, та промислового зразку, зареєстрованого Управлінням; вирішувалось питання про наявність пріоритету у Позивача та Управління. Іншими словами, судом досліджувався спір про права інтелектуальної власності, що виник між Позивачем та Управлінням, тобто встановлювались обставини цивільно-правових, а не публічно-правових відносин. Очевидно, що вирішення такого роду спорів доцільно було б здійснити в порядку господарського судочинства, що відповідає й наведеним вище положенням законодавства. Однак Донецький окружний адміністративний суд у постанові за результатами розгляду справи зазначив, що «посилання Відповідача на неналежність розгляду даного спору в порядку адміністративного судочинства у зв'язку з тим, що Законом України «Про захист економічної конкуренції» встановлюється, що оскарження рішень органів Антимонопольного комітету України здійснюється в порядку господарського судочинства, не приймається судом до уваги з огляду на те, що такий порядок оскарження існував до набрання чинності КАС України - до 01.09.2005 р.» .

Беручи до уваги, що після внесення численних змін та доповнень в аналізоване законодавство, які мали місце протягом останніх років, дія ст. 60 Закону України «Про економічну конкуренцію» не припинена та в її положення не внесені зміни, які б вказували на необхідність вирішення спорів за участю Антимонопольного комітету України в порядку адміністративного судочинства, не можемо погодитись з наведеною позицією суду, оскільки вважаємо, що законодавець чітко й однозначно визначив підвідомчість подібних спорів.

Незважаючи на те, що відповідно до аналізу статистичних даних більшість спорів, пов'язаних з оскарженням рішень органів Антимонопольного комітету України, все ж таки розглядається в господарських судах України, непоодинокими є випадки, коли господарські суди відмовляють суб'єктам господарської діяльності в прийнятті позовних заяв про оскарження рішень вказаних органів. Прикладом обґрунтування таких дій суду може слугувати Ухвала Господарського суду Київської області від 02.09.2010 р. по справі № 02-03/1289/9 про визнання протиправним та скасування розпорядження Адміністративної колегії Київського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України.

При винесені зазначеної ухвали суд посилався на те, що в силу приписів ст. 12 ГПК України даний спір не підвідомчий господарським судам України, оскільки Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення є суб'єктами владних повноважень. Посилання позивача на п. 4 Інформаційного листа Верховного суду України від 26.12.2005 р. № 3.2-2005 про те, що заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення, до уваги суд не прийняв, оскільки зазначив, що «відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень КАС України до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до ГПК України 1991 року, вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами КАС України. Враховуючи те, що з 01 жовтня 2008 р. розпочав свою діяльність Київський окружний адміністративний суд, то зазначена категорія справ розглядається за встановленою підсудністю адміністративними судами у відповідності до положень КАС України».

Правильність висновків суду викликає сумнів, зважаючи на спеціальний порядок вирішення спорів за участі Антимонопольного комітету України, встановлений законодавцем та неодноразово детально роз'яснений ВГС України.

Допущена помилка по вказаній справі була виправлена судом апеляційної інстанції, який за результатами розгляду апеляційної скарги дійшов висновку, що суд першої інстанції безпідставно відмовив позивачу у прийнятті позовної заяви, оскільки даний спір підвідомчий господарським судам України. Судом було встановлено, що позивач правомірно звернувся з позовом до господарського суду Київської області, а тому зазначена ухвала господарського суду винесена з порушенням норм процесуального права, та підлягає скасуванню.

Безумовно розрізненість існуючої судової практики не сприяє ефективному та уніфікованому захисту прав та охоронюваних законом інтересів суб'єктів господарювання в сфері інтелектуальної власності. Тому видається доцільним на основі наявного правового регулювання (зокрема, положень ст. 12 ГПК України та ст. 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції») розробити єдину позицію щодо порядку вирішення господарських спорів за участі Антимонопольного комітету України та викласти її в спільних рекомендаціях (роз'ясненнях) вищих органів господарської та адміністративної юстиції.

Окрім Апеляційної палати ДСІВ України та Антимонопольного комітету України, з метою захисту прав та охоронюваних законом інтересів суб'єктів господарювання в адміністративному порядку суб'єкти можуть звертатись також до органів Державної митної служби України та Міністерства внутрішніх справ України.

Захист прав інтелектуальної власності органами Державної митної служби України здійснюється у порядку визначеному Митним кодексом України, стаття 398 якого встановлює, що особа, якій належать майнові права на об'єкт права інтелектуальної власності, та яка має підстави вважати, що під час переміщення товарів через митний кордон України ці права порушуються чи можуть бути порушені, має право подати до центрального органу виконавчої влади в галузі митної справи заяву про сприяння захисту належних їй майнових прав на об'єкт права інтелектуальної власності шляхом внесення відповідних відомостей до митного реєстру об'єктів права інтелектуальної власності. На підставі даних вказаного реєстру митні органи у встановленому законом порядку вживають заходів щодо запобігання переміщенню через митний кордон України контрафактних товарів.

Органи Міністерства внутрішніх справ України здійснюють захист прав інтелектуальної власності за наявності ознак вчинення злочину, передбаченого ст.ст. 176, 177, 229, 231, 232 Кримінального кодексу України.

Поруч із цим, спори, які виникають між суб'єктами господарювання у сфері інтелектуальної власності можуть бути вирішені, не тільки через звернення до названих нами юрисдикційних органів, а й через звернення до міжнародних організацій та установ, наприклад, Центру Всесвітньої організації інтелектуальної власності з арбітражу та посередництва. Очевидно, що подальша інтеграція України в світове співтовариство, зокрема, підписання закону про зону вільної торгівлі з Європейським Союзом, сприятиме зростанню кількості випадків таких звернень.

У кінцевому підсумку слід зазначити, що кожен із зазначених вище способів вирішення спорів у сфері інтелектуальної власності, має як переваги, так і недоліки. Ефективність того чи іншого порядку вирішення конфлікту залежить передусім від обставин конкретної справи. Суб'єкту господарювання під час вирішення питання про доцільність звернення з метою розв'язання спору до того чи іншого органу, в тому числі, при вирішенні питання доцільності та можливості звернення до господарського суду, важливо правильно визначити та розмежувати юрисдикцію названих нами органів. Правильне розмежування юрисдикції органів, що уповноважені вирішувати спори у сфері інтелектуальної власності, сприятиме своєчасному вирішенню спору та ефективному захисту прав та інтересів його сторін, адже, як слушно зазначив з цього приводу С.Ф. Демченко, «неправильне визначення юрисдикції спору тягне за собою скасування судових рішень та закриття провадження у справі щодо розгляду її в одній з юрисдикцій. Після закриття справи, позивачу необхідно звертатись із такою ж позовною заявою, але до суду іншої юрисдикції. Це призводить до суттєвого збільшення тривалості розгляду справи, невиправданого затягування судового вирішення спору, що болісно відбивається і на позивачеві, і на державі, оскільки призводить до непродуктивних державних витрат, втрати авторитету суду та свідчить про непрофесійність судового захисту в Україні» [34, с. 107]. Беручи до уваги вище зазначене, видається доцільним повторно наголосити на необхідності вирішення питання створення в Україні ланки спеціалізованих патентних судів.

3.2 Розгляд і вирішення господарськими судами спорів у сфері авторського права та суміжних прав

Тісний зв'язок авторського права та суміжних прав з творцями відповідних об'єктів права інтелектуальної власності визначає, що спори стосовно вказаних прав переважно розглядаються загальними судами в порядку цивільного судочинства. Проте окремі їх види, зазначені нами в першому розділі дипломної роботи, можуть розглядатись в порядку господарського судочинства. Особливою рисою вирішення таких спорів господарськими судами, в порівнянні з цивільним судочинством, є те, що під час вирішення господарських спорів довести наявність відповідних прав позивачу - суб'єкту господарювання легше, ніж автору - фізичній особі. Зазначене обумовлюється тим, що суб'єкти господарювання, як правило, не відносяться до первинних носіїв авторських і (або) суміжних прав, а оскільки авторські і (або) суміжні права суб'єкт господарювання набуває від інших осіб, це може бути підтверджено документально (зокрема, авторським договором). На відміну від вказаного під час вирішення подібних спорів в порядку цивільного судочинства основною складністю є доведення факту наявності таких прав, оскільки законодавство не передбачає їх обов'язкової реєстрації.

До спорів, що виникають у сфері авторського та суміжних прав, розгляд і вирішення яких здійснюється господарськими судами, можна віднести: 1) спори про порушення авторських і суміжних прав та компенсації; 2) спори, що виникають з авторських договорів. Як було раніше зазначено, оскільки автором може бути виключно фізична особа, яка своєю творчою працею створила твір, то спори про визнання авторства непідвідомчі господарському суду, навіть якщо автор є суб'єктом підприємницької діяльності.

Звертаючись до господарського суду за захистом свого авторського права та (або) суміжних прав, суб'єкти господарювання - носії авторського права та (або) суміжних прав мають право вимагати: а) визнання та поновлення своїх прав, припинення дій, що порушують авторське право та (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення, підготовчих дій до порушення; б) відшкодування завданої шкоди та заподіяних збитків (матеріальної шкоди), або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій; в) публікації в засобах масової інформації даних про допущені порушення авторського права і (або) суміжних прав та судових рішень щодо цих порушень; г) надання порушниками авторського права і (або) суміжних прав інформації про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів і об'єктів суміжних прав, про засоби обходу технічних засобів захисту, канали їх розповсюдження; д) прийняття інших передбачених законодавством заходів, пов'язаних із захистом авторського права та суміжних прав [ ч. 1 ст. 52].

У зв'язку з тим, що суб'єктам авторського права за авторсько-правовою системою надається захист прав лише від будь-якого свідомого несанкціонованого використання іншою особою охоронюваного об'єкту (крім передбачених законом випадків вільного використання творів), для встановлення факту позадоговірного порушення авторських прав обов'язковою умовою є доведення суб'єктом авторського або суміжного права обставин, пов'язаних з копіюванням або запозичення іншим суб'єктом істотних рис або цілого твору, що був раніше введений у цивільний оборот, або з незаконним використанням відповідного об'єкту в інший спосіб [п. 55].

Для правильного вирішення спору про припинення порушення авторського права і (або) суміжних прав необхідно на основі поданих сторонами доказів встановити кому належать авторське і (або) суміжні права на твір, чи відбулось (та якщо відбулось - яким способом) використання спірного твору, чи стало наслідком використання твору створення самостійного об'єкта авторського права, як співвідносяться складові частини (твори), які увійшли до складеного твору (збірника, аудіовізуального твору тощо). Вирішення вказаних питань потребує не лише всебічного та ґрунтовного дослідження матеріалів справи, а й залучення до судового розгляду носія спеціальних знань (проведення судової експертизи).

Точне встановлення способів використання об'єкту авторського права і (або) суміжних прав, повне дослідження всіх фактичних обставин такого використання забезпечить правильне обрахування компенсації, що має бути сплачена.

Законодавство визначає, що суб'єкт авторського права і (або) суміжних прав вправі подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій [п. г ч.1 ст. 52]. При цьому, компенсація підлягає виплаті у разі доведення факту порушення майнових прав суб'єкта авторського права і (або) суміжних прав, для цього достатньо наявності доказів вчинення особою дій, які визнаються порушенням авторського права і (або) суміжних прав. Стягнення компенсації є зручним способом захисту прав суб'єктів господарювання у випадках неможливості точного обчислення завданих йому збитків та розміру доходу, отриманого порушником.

Водночас, слід розуміти, що розмір компенсації також входить до предмета доказування по подібним справам. ВГС України звертає увагу суддів на те, що визначаючи розмір подібної компенсації, необхідно враховувати характер порушення, його тривалість та обсяг; передбачуваний розмір збитків потерпілої особи; розмір доходу, отриманого внаслідок правопорушення; кількість потерпілих осіб; наміри відповідача; можливість відновлення попереднього стану та необхідні для цього зусилля тощо. Законодавство визначає, можливість застосування компенсації у розмірі від 10 до 50000 мінімальних заробітних плат [ ч. 2 cт. 52].

Якщо під час судового розгляду спору про неправомірне використання об'єкту авторського права і (або) суміжних прав буде встановлено, що таке використання не порушує авторські і (або) суміжні права, позивачу, який звертався з позовом про відшкодування компенсації, необхідно змінити позовні вимоги на такі, що забезпечать можливість стягнення авторської винагороди.

Оскільки творчий характер об'єктів авторського права і (або) суміжних прав та пов'язаних з ними правовідносин і носіїв доказової інформації, під впливом суб'єктивних чинників може спричиняти їх різне сприйняття, враховуючи, що суддя оцінює надані учасниками судового процесу докази за своїм внутрішнім переконанням, не будучи носієм спеціальних знань в даній сфері, запорукою формування об'єктивного внутрішнього переконання суду під час розгляду справ аналізованої категорії та прийняття правильних рішень з таких спорів, на нашу думку, є критичне сприйняття всіх одержаних відомостей та матеріалів у сукупності. Підтвердження цього можна знайти і в матеріалах судової практики, наприклад, по справі № 17/276/09 Господарського суду Запорізької області про виплату компенсації за публічне виконання об'єктів авторського права та заборону вчиняти певні дії. Розглядаючи зазначений судовий спір, місцевий господарський суд та суд апеляційної інстанції оцінили подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтувалось не на основі всебічного, повного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності, а на основі низки припущень, які не спирались на встановлені по справі фактичні дані. Це обумовило скасування відповідних рішень судом касаційної інстанції та прийняття рішення про передачу справи на новий розгляд.

Крім того, для правильного вирішення господарських спорів про припинення порушень авторських прав і (або) суміжних прав, також важливо вживати заходів до забезпечення позову. Стаття 53 Закону України «Про авторське право і суміжні права» визначає спеціальні підстави, способи та порядок впровадження таких заходів та відносить до них, зокрема, «заборону виготовлення, відтворення, продажу, здавання в майновий найм, прокату, ввезення на митну територію України та іншого використання, транспортування, зберігання або володіння з метою введення в цивільний обіг примірників творів та об'єктів суміжних прав щодо яких припускається, що вони є контрафактними, а також засобів обходу технічних засобів захисту».

Якщо при розгляді спору відповідач відмовляє у доступі до необхідної інформації чи не забезпечує її надання у прийнятний строк, чинить перешкоди у здійсненні судових процедур, для збереження доказів щодо інкримінованого порушення, до пред'явлення позову або до початку розгляду справи за участю іншого відповідача, суд має право винести ухвалу про огляд приміщень, в яких, як припускається, відбуваються дії, пов'язані з порушенням авторського права і (або) суміжних прав; або як тимчасовий захід накласти арешт і вилучити примірники творів та об'єктів суміжних прав щодо яких припускається, що вони є контрафактними, засоби обходження технічних засобів захисту, матеріали і обладнання, що використовуються для їх виготовлення і відтворення, а також рахунки та документи, які можуть бути доказом порушення або створення загрози порушення відповідних прав [43, с. 53].

Для вчинення вказаних тимчасових заходів заявник повинен надати суду докази, що засвідчують наявність у нього авторського права і (або) суміжних прав, підтвердження, що такі права порушені або невідворотно будуть порушені, а також внести визначену судом заставу або надати еквівалентну гарантію, достатню для того, щоб запобігти зловживанню тимчасовим заходом.

Слід зазначити, що серед спорів про припинення порушення авторського права і (або) суміжних прав та стягнення компенсацій, що розглядаються і вирішуються господарськими судами, більшість складають спори, в яких беруть участь організації колективного управляння. В переважній більшості, до таких спорів належать справи про порушення авторських прав і (або) суміжних прав на твори шляхом їх публічного виконання (зокрема, в громадських місцях, засобах масової інформації тощо). Як було раніше зазначено, вказані організації від імені суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав та на основі одержаних від них повноважень здійснюють збір, розподіл і виплату зібраної винагороди за використання об'єктів авторського права і (або) суміжних прав суб'єктам авторського права і (або) суміжних прав, правами яких вони управляють, а також вчиняють інші, передбачені чинним законодавством, дії необхідні для захисту прав, управління якими вони здійснюють. Обсяг наданих такій організації суб'єктом авторського права і (або) суміжних прав повноважень визначається в кожному окремому випадку вказаними особами самостійно, відповідно до укладених ними угод. Необхідною умовою правильного вирішення господарського спору, в якому позивачем виступає зазначена організація є встановлення точного обсягу наданих їй повноважень. У випадку, якщо організація колективного управління звертається до суду за захистом прав на твір, права на який належать кільком суб'єктам, під час судового розгляду необхідно встановити яким чином врегульовані відносини між самими співвласниками, а також між ними та організацією колективного управління.

Крім того, в умовах появи новітніх технологій та активного розвитку інформаційних відносин поступово набувають поширення судові справи щодо прав на нові об'єкти авторського права.

Так, у зв'язку з розвитком телевізійної та кінематографічної індустрії на даний час можна спостерігати за виникненням нових об'єктів авторського і суміжних прав (телепередач; телевізійних форматів; мультимедійних продуктів; кінофільмів, знятих із застосуванням технологій 3-D, 4-D тощо). Вказані об'єкти необхідно віднести до комплексних, адже кожен з них створюється в результаті творчої діяльності групи осіб та є результатом поєднання як об'єктів авторського права і суміжних прав, так і комерційних позначень, нетрадиційних об'єктів права інтелектуальної власності, охоронюваних законом технічних рішень тощо. Ми погоджуємось із висловленою Ю. Атамановою з цього приводу думкою про те, що такий комплексний характер не змінює нематеріальну природу вказаних результатів інтелектуальної діяльності, а навпаки підкреслює багатогранність такої діяльності [30, с. 132]. Питання забезпечення ефективного захисту прав інтелектуальної власності на вказані об'єкти є особливо важливим для суб'єктів господарювання, зважаючи на високу прибутковість, що дає їх використання.

Наразі зростає кількість господарських судових спорів, що стосуються порушень авторського права і (або) суміжних прав внаслідок протиправного використання аудіовізуальних творів програм організацій мовлення суб'єктами господарювання, у тому числі, організаціями кабельних операторів, які не маючи відповідних дозволів від правоволодільців, здійснюють незаконну ретрансляцію програм організацій мовлення.

Таке використання об'єктів авторського права і суміжних прав набувають поширення незважаючи на те, що Законом України «Про телебачення і радіомовлення» визначено, що «використання програм чи передач інших телерадіоорганізацій здійснюється відповідно до законодавства про авторське право і суміжні права», а останнє в свою чергу закріплює можливість використання твору лише на основі авторського договору з особою, якій належить авторське право. Враховуючи вказане, ВГС України також висловлено позицію, що для ретрансляції об'єктів авторського права і суміжних прав в ефір (повторного публічного сповіщення) обов'язковим є одержання відповідної згоди суб'єктів авторського права та (або) суміжних прав [ п. 6 ]

Серед господарських спорів у сфері авторського права і (або) суміжних прав спори стосовно об'єктів теле- та кіно- індустрії в Україні ще не набули поширення, а тому говорити про сформовану по таким справам судову практику зарано.

Натомість, розвиток комп'ютерних та інноваційних технологій обумовив постійне збільшення випадків порушень авторських прав і (або) суміжних прав через застосування сучасних засобів відтворення та передачі інформації, у тому числі через всесвітню комп'ютерну мережу Інтернет. Вказане, в свою чергу, викликало збільшення кількості відповідних судових справ.

У зв'язку з новизною зазначених спорів, господарське процесуальне законодавство не завжди врегульовує порядок їх вирішення з врахуванням притаманним таким спорам особливостей. Так, наприклад, господарське процесуальне законодавство України, закріплюючи порядок визначення підсудності справ у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності, не враховує особливості спорів про порушення авторських прав в комп'ютерній мережі Інтернет, адже закріплене положення про те, що господарські справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення [32, с. 16], не дозволяє чітко визначити підсудність спорів про порушення авторських прав у світовій комп'ютерній мережі Інтернет. Вказане безумовно може призвести до формування розрізненої правозастосовної практики.

Для того, щоб правильно визначити підсудність вказаних спорів та правильно вирішити спір про порушення авторських прав і (або) суміжних прав в мережі Інтернет, на нашу думку, необхідно встановити в розпорядженні якого суб'єкта господарювання перебуває визначений Інтернет-ресурс та розміщена на ньому інформація, а також чи підтверджується факт порушення таким суб'єктом відповідних прав.

При розгляді судових справ про порушення авторських прав в мережі Інтернет для встановлення всіх обставин спору перед господарським судом, як правило, постає завдання дослідити та оцінити відомості та докази, розміщені у всесвітній комп'ютерній мережі.

В юридичній літературі запропоновані різні варіанти фіксації таких доказів. Зокрема, М. Галабалою висловлено пропозицію учасникам судових справ зі спорів у сфері інтелектуальної власності фіксувати інформацію, що міститься на веб-сайті шляхом збереження її у вигляді роздрукованого зображення, або шляхом запису на відповідні носії (CD, DVD, магнітні диски тощо) [43, с. 39-40]. Однак, під час судового розгляду юридична сила таких засобів доказування, на нашу думку, може бути поставлена під сумнів, виходячи з наступного.

Очевидно, що вказані роздруковані зображення можуть бути подані до матеріалів справи як письмові докази. Разом з тим, ГПК України визначає, що письмові докази подаються в оригіналі або належним чином в засвідченій копії [32, ст. 36]. Вище зазначені носії інформації не можуть бути подані як оригінал письмового документу, оскільки вони не мають необхідних реквізитів та достовірно встановити дані про їх походження неможливо. А зважаючи на те, що законодавством не врегульовано порядок засвідчення відомостей з мережі Інтернет, випадки, коли такого роду відомості судом не беруться до уваги в судовому процесі залишаються непоодинокими. Разом з тим в судовій практиці зростає кількість випадків успішного дослідження подібних доказів в порядку ст. 39 ГПК України. В таких випадках суд досліджує докази у місці їх знаходження: безпосередньо в мережі Інтернет в режимі он-лайн під час судового засідання з використанням відповідних технологій. Вважаємо, що для надання подібним доказам належної процесуальної форми суду доцільно залучати до огляду і фіксування таких матеріалів фахівців відповідних експертних установ та забезпечити фіксацію перебігу такого дослідження за допомогою відеозапису. Ми дотримуємось позиції, що на даний момент зазначений механізм є найбільш ефективним способом дослідження подібних доказів. Він забезпечує особисте сприйняття судом доказової інформації через особисте безпосереднє дослідження суддею всієї сукупності доказів по справі. А це, як зазначив Д.М. Притика, є надійною гарантією отримання судом достовірних висновків про наявність чи відсутність фактів, що мають істотне значення для справи, і забезпечує винесення судом законного й обґрунтованого рішення [63, с. 302]. Водночас, оскільки докази, розміщені в Інтернет-мережі, можуть бути легко знищені суб'єктом судового процесу - порушником перед судовим засіданням та повторно розміщені після його проведення, доцільно передбачити можливість проведення судом огляду та дослідження подібних доказів за заявою заінтересованої особи - сторони судового провадження. Для забезпечення ефективності вказаного порядку дослідження доказів, на нашу думку, доцільно встановити триденний строк розгляду вказаної заяви з дня її подання та передбачити можливість проведення вище вказаних дій без повідомлення особи, яка заявляється в судовому процесі як порушник прав.

Водночас, висловлювані практикуючими юристами пропозиції законодавчого закріплення можливості засвідчення інформації з мережі Інтернет в нотаріальному порядку (як це, наприклад, має місце в Російській Федерації), на нашу думку, не вирішить наявної проблеми. Адже нотаріус не є носієм спеціальних технічних знань, а тому не може гарантувати, що в момент засвідчення даних на канал з'єднання з мережею Інтернет не впливають будь-які фактори, що можуть призвести до викривлення одержуваної інформації; не може встановлювати, чи дійсно певні відомості є розміщеними в мережі Інтернет на момент засвідчення, а не одержуються в результаті використання спеціальних комп'ютерних програм, що імітують всесвітню комп'ютерну мережу (у тому числі, офлайн-браузерів).

Для правильного вирішення подібних спорів під час судового розгляду також важливо детально простежити та вивчити ланцюг проходження інформації через Інтернет-провайдерів і різноманітні сервери, для чого необхідно залучити до судового розгляду фахівця, наділеного спеціальними технічними знаннями.

Розгляд спорів вказаної категорії, як вже зазначалось, ускладнюється відсутністю в спеціальному законодавстві, в тому числі Законі України «Про авторське право і суміжні права», чіткої відповіді на питання: «Якою повинна бути відповідальність Інтернет-провайдерів за порушення авторських і (або) суміжних прав?». Вказане обумовлює необхідність прийняття нормативно-правового акту, який би врегулював окреслені питання. При цьому, можливо використати міжнародний досвід в даному питанні, зокрема, врахувати досвід врегулювання вказаних питань в США, де умови відповідальності за порушення авторського права в мережі Інтернет визначені положеннями Закону США «Про авторське право в цифрову добу».

Як було зазначено в першому розділі даної роботи, другу групу господарських спорів у сфері авторського права і суміжних прав складають спори, що виникають з авторських договорів. Їх виникнення обумовлюється встановленою законодавцем можливістю здійснювати відчуження (передачу) майнових авторських і суміжних прав.

До авторських договорів належать договори про передачу прав на використання твору, у тому числі договори на опублікування твору; договори про передачу (відчуження) майнових прав суб'єктів авторського права.

Предметом зазначених спорів може бути чинність самих договорів, їх виконання сторонами, визнання майнових авторських і (або) суміжних прав, сплата авторської винагороди (роялті) тощо. Для правильного вирішення вказаних спорів під час судового розгляду необхідно встановити в якому обсязі були передані відповідні права за договором, в якій формі здійснено їх передачу (як виключні чи як невиключні), на який строк і в яких територіальних межах такі права передаються, які умови набрання чинності договором визначили сторони, чи було їх дотримано тощо.

У випадку коли суб'єкт господарювання - сторона спору, носій відповідних прав, здобув їх внаслідок передачі прав не від первісного суб'єкта прав інтелектуальної власності, йому необхідно надати суду докази, що підтверджують законність набуття прав та можливість такими правами розпоряджатись. Якщо факт неодноразової передачі авторських прав буде встановлено під час судового розгляду, нами рекомендується детально вивчити всі обставини таких відчужень прав, встановити обсяг прав, який передавався під час кожного відчуження і визначити правомірність таких дій.

Висновки до розділу 3

Отже, розгляд господарськими судами справ, що виникають з окремих груп та видів спорів у сфері інтелектуальної власності, має свої особливості, які обумовлені специфікою прав на спірний об'єкт.

Господарські спори, що виникають у сфері авторського і (або) суміжних прав, також поділяються на окремі види, процесуальні особливості судового розгляду яких визначаються відсутністю обов'язкової умови реєстрації авторського права та здатністю швидко припинити порушення авторських і (або) суміжних прав, приховати сліди такого порушення. Розгляд таких спорів ускладнюється недосконалим законодавством, яке відстало від технічного і суспільного розвитку і не врегульовує в повній мірі питання захисту прав в мережі Інтернет, прав на такі нові об'єкти як телевізійний формат, продукт мультимедіа тощо.

До авторських договорів належать договори про передачу прав на використання твору, у тому числі договори на опублікування твору; договори про передачу (відчуження) майнових прав суб'єктів авторського права.

Предметом зазначених спорів може бути чинність самих договорів, їх виконання сторонами, визнання майнових авторських і (або) суміжних прав, сплата авторської винагороди (роялті) тощо. Для правильного вирішення вказаних спорів під час судового розгляду необхідно встановити в якому обсязі були передані відповідні права за договором, в якій формі здійснено їх передачу (як виключні чи як невиключні), на який строк і в яких територіальних межах такі права передаються, які умови набрання чинності договором визначили сторони, чи було їх дотримано тощо.

ВИСНОВКИ

1. Господарський спір у сфері інтелектуальної власності є підвидом господарських спорів, особливим видом спірних (конфліктних) правовідносин, які складається внаслідок зіткнення протилежних юридичних інтересів, переважно майнового характеру, під час ведення господарської діяльності з використанням об'єктів права інтелектуальної власності та реалізацією прав на них, між суб'єктами господарювання з можливою участю уповноважених органів та установ.

2. Особливості господарських спорів у сфері інтелектуальної власності розкриваються в їх характерних рисах, до яких належать: особливий предмет - права на об'єкт права інтелектуальної власності, що використовується при здійсненні господарської діяльності для задоволення приватноправового інтересу суб'єкта господарювання і (або) публічно-правового інтересу суспільства; суб'єктний склад спору, до якого входять суб'єкти господарювання, які володіють або прагнуть набути права інтелектуальної власності для використання їх у господарській діяльності, та уповноважені державою органи та установи, які в межах наданих їм повноважень можуть здійснювати вплив на реалізацію таких прав, відповідно до встановлених законодавством режимів правової охорони об'єктів права інтелектуальної власності; інтерес суб'єктів спору пов'язаний з правами на об'єкт права інтелектуальної власності, що характеризується наявністю значної економічної (матеріальної) складової; органічне поєднання приватноправового та публічно-правового інтересів, домінуюча частина яких у конкретному спорі визначається відповідно до його предмета; переважна роль у намаганнях суб'єктів спору відновити та захистити права інтелектуальної власності, а не покарати порушника.

3. Господарські спори, що виникають у сфері інтелектуальної власності, може бути класифіковано за різними критеріями. Використовуючи як критерій класифікації характер об'єкта права інтелектуальної власності, права на який виступають предметом спору, можна виділити дві групи господарських спорів: стосовно прав на об'єкти промислової власності, стосовно прав на об'єкти авторського права та (або) суміжних прав.

Господарські спори, що стосуються прав на об'єкти промислової власності, класифікують на види, до яких належать спори щодо використання в господарській діяльності комерційних позначень, об'єктів патентного права, нетрадиційних об'єктів права інтелектуальної власності та доменні спори. Вказані види може бути класифіковано на підвиди, зважаючи на правову природу об'єктів промислової власності, права на які є предметом спору, які, відповідно до підстав виникнення спору та потенційних вимог сторін, класифікують на окремі типи.

Серед господарських спорів, що стосуються прав на об'єкти авторського права та (або) суміжних прав, виділено спори з авторських договорів та спори про порушення авторського та (або) суміжних прав і компенсації.

Використовуючи як критерій класифікації вид способу захисту, серед господарських спорів у сфері інтелектуальної власності виділено спори про визнання прав або обов'язків стосовно об'єкта права інтелектуальної власності (спори про кваліфікацію) та спори про порушення прав.

При класифікації господарських спорів у сфері інтелектуальної власності за критерієм правового зв'язку суб'єктів спору та підстав, на яких використовується спірний об'єкт права інтелектуальної власності, серед вказаних спорів виділено договірні та позадоговірні спори.

4. Спори у сфері інтелектуальної власності можуть вирішуватись у загальних місцевих судах, а також у порядку господарського та адміністративного судочинства. В основі розмежування юрисдикції господарських та загальних судів з розгляду вказаних справ лежить суб'єктний критерій. Розмежування юрисдикції господарських та адміністративних судів з вирішення таких справ ґрунтується на використанні як критерію розмежування характеру відносин, а саме наявності публічно-правової складової. Ці критерії не можуть забезпечити чіткого розмежування юрисдикції вказаних судових органів та правильного вирішення аналізованих спорів, оскільки вони мають особливий суб'єктний склад та органічно поєднують складову приватноправового й публічно-правового інтересу.

Проблеми розмежування юрисдикції судових органів стосовно розгляду господарських спорів у сфері інтелектуальної власності можуть бути вирішені шляхом створення Спеціалізованого суду з розгляду справ у сфері інтелектуальної власності та економічної конкуренції.

В основу організації системи органів патентної юстиції доцільно покласти розподіл території України за судовими округами, визначеними з урахуванням територіального устрою держави (розподіл на області) та загальної кількості судових справ, що виникають з правовідносин у сфері інтелектуальної власності і вирішуються в порядку загального, господарського та адміністративного судочинства в кожній з областей.

До запровадження системи органів патентної юстиції при розмежуванні юрисдикції з вирішення спорів у сфері інтелектуальної власності між господарськими та адміністративними судами стосовно оскаржень рішень ДСІВ України як центрального органу виконавчої влади у сфері інтелектуальної власності, про відмову в наданні правової охорони об'єктам права інтелектуальної власності, доцільно використовувати як критерій розмежування юрисдикції спеціалізованих судів у таких справах класифікацію підстав цієї відмови на такі, що зумовлені наявністю прав інтелектуальної власності третіх осіб, і такі, що не пов'язані з правами інтелектуальної власності конкретно визначених суб'єктів (абсолютні).

5. Учасників розгляду господарських судових справ зі спорів у сфері інтелектуальної власності, залежно від процесуально-правового становища, мети участі та виконуваних у судовому процесі функцій, поділяють на дві групи суб'єктів: 1) осіб, які беруть участь у справі, захищаючи свої або інших осіб права й законні інтереси, і мають юридичну заінтересованість у судовому процесі; 2) осіб, які беруть участь у судовому процесі без власної юридичної заінтересованості відповідно до виконання покладених обов'язків чи у зв'язку з іншими обставинами, маючи на меті сприяти діяльності господарського суду з вирішення спору.

До першої групи суб'єктів належать сторони судового спору, треті особи, прокурор. Серед осіб другої групи важливу роль відіграють судові експерти, правове регулювання процесуально-правового статусу яких потребує вдосконалення шляхом закріплення можливості застосування спеціальної літератури під час дослідження об'єктів права інтелектуальної власності, витребування додаткових матеріалів, необхідних для проведення експертного дослідження.

Якісний розгляд господарськими судами справ зі спорів у сфері інтелектуальної власності забезпечить запровадження в господарський судовий процес участі спеціаліста та перекладача як окремих учасників судових проваджень.

Специфіка господарських спорів у сфері інтелектуальної власності зумовлює доцільність залучення до судового процесу представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених), які можуть бути залучені або як самостійні представники сторін, або як співпредставники поряд з особами, обізнаними в галузі правового регулювання відносин інтелектуальної власності.

Незважаючи на специфіку об'єкта права інтелектуальної власності та існування можливості тимчасового припинення неправомірного використання таких об'єктів для створення видимості добровільного виконання судового рішення щодо них, для забезпечення подальшого відновлення порушення прав на них, законодавством передбачено виконання рішень, що приймаються у цій категорії справ, у загальному порядку виконавчого провадження. При цьому загальний порядок виконання судових рішень не враховує специфіку правового регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності, наслідки участі в таких спорах спеціального уповноваженого органу державної влади - ДСІВ України, не визначає порядку здійснення «повороту виконання» стосовно чинності прав на об'єкти права інтелектуальної власності, що в сукупності ускладнює виконання рішень господарських судів в аналізованій категорії справ та визначає доцільність внесення змін до чинного законодавства.

Серед господарських спорів, що стосуються прав на об'єкти авторського права та (або) суміжних прав, виділено спори з авторських договорів та спори про порушення авторського та (або) суміжних прав і компенсації.

Використовуючи як критерій класифікації вид способу захисту, серед господарських спорів у сфері інтелектуальної власності виділено спори про визнання прав або обов'язків стосовно об'єкта права інтелектуальної власності (спори про кваліфікацію) та спори про порушення прав.

При класифікації господарських спорів у сфері інтелектуальної власності за критерієм правового зв'язку суб'єктів спору та підстав, на яких використовується спірний об'єкт права інтелектуальної власності, серед вказаних спорів виділено договірні та позадоговірні спори.

6. Процесуальними особливостями розгляду господарськими судами справ зі спорів, що виникають у сфері промислової власності та у сфері авторського права й суміжних прав, є вчинення судом додаткових підготовчих дій до розгляду справ з таких спорів, необхідність оперативного вжиття заходів щодо збирання та фіксації доказів у справі, залучення до розгляду судових справ уповноважених органів та установ, наділених компетенцією у сфері інтелектуальної власності, залучення до вирішення спору осіб, наділених спеціальними знаннями; безпосереднє сприйняття та дослідження судом доказів у справі, включаючи об'єкти нематеріальної природи.

7. Незважаючи на специфіку об'єкта права інтелектуальної власності та існування можливості тимчасового припинення неправомірного використання таких об'єктів для створення видимості добровільного виконання судового рішення щодо них, для забезпечення подальшого відновлення порушення прав на них, законодавством передбачено виконання рішень, що приймаються у цій категорії справ, у загальному порядку виконавчого провадження. При цьому загальний порядок виконання судових рішень не враховує специфіку правового регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності, наслідки участі в таких спорах спеціального уповноваженого органу державної влади - ДСІВ України, не визначає порядку здійснення «повороту виконання» стосовно чинності прав на об'єкти права інтелектуальної власності, що в сукупності ускладнює виконання рішень господарських судів в аналізованій категорії справ та визначає доцільність внесення змін до чинного законодавства.

8. Правове регулювання відносин, пов'язаних з розглядом господарськими судами спорів у сфері інтелектуальної власності, має і недоліки головними з яких, на нашу думку є: а) неповне та неточне законодавче визначення дефініцій понять, що використовують при розгляді та вирішенні спорів у сфері інтелектуальної власності; б) відсутність нормативно закріпленого механізму правозастосування та реалізації наданих законодавством прав при вирішенні спорів у сфері інтелектуальної власності та захисту відповідних прав; в) відсутність чіткого механізму обрахування окремих строків (термінів), що використовують при вирішенні спорів у сфері інтелектуальної власності тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Нормативні акти та судова практика

1. Господарський кодекс України: Кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-IV (із зм. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. - 2003 р. - № 18. - Ст. 144.

2. Цивільний кодекс України: Кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV (із зм. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. - 2003 р. - № 40. - Ст. 356.

3. Господарський процесуальний кодекс України: Кодекс України від 06.11.1991 р. № 1798-XII (із зм. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 6. - Ст. 56.

4. Податковий кодекс України: Кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755-VI (із зм. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. - 2011 р. - № № 13, 13-14, 15-16, 17. - Стор.556. - Ст. 112.

5. Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Cоюзу: Закон України від 18.03.2004 р. № 1629-IV (із зм. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 29. - Ст. 367.

6. Про авторське право і суміжні права: Закон України від 23.12.1993 р. № 3792-XII (із зм. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 13. - Ст. 64.

7. Про виконавче провадження: Закон України від 21.04.1999 р. № 606-XIV // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

8. Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій: Закон України від 14.09.2006 р. № 143-V (із зм. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. - 2006. - № 45. - Стор. 1479. - Ст. 434.

9. Про державну виконавчу службу: Закон України від 24.03.1998 р. № 202/98-ВР (із зм. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 36. - Ст. 243.

10. Порядок добровільного виконання судових рішень Держдепартаментом інтелектуальної власності: Офіційний веб-портал Держ. сл. інтелект. власн. України // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://sips.gov.ua/ua/normative_acts.html.

11. Про затвердження Положення про офіційні видання державної системи правової охорони інтелектуальної власності: Наказ Держ. служби інтелектуальної власності України від 08.12.2011 р. № 243-н [Електронний ресурс] - Режим доступу : http://sips.gov.ua/ua/industrial_ownness_bulletin.html.

12. . Про охорону прав на знаки для товарів та послуг: Закон України від 15.12.1993 р. № 3689-XII (із зм. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 7. - Ст. 36.

13. Про охорону прав на винаходи і корисні моделі: Закон України від 15.12.1993 р. № 3687-XII (із зм. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 7. - Ст. 32.

14. Про охорону прав на промислові зразки: Закон України від 15.12.1993 р. № 3688-XII (із зм. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 7. - Ст. 34.

15. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності: Постанова Пленуму Вищ. госп. суду України від 17.10.2012 р. №12 [Електронний ресурс] - Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0012600-12.

16. Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав: Постанова Пленуму ВСУ від 04.06.2010 р. № 5 // Вісник Верховного суду України. - 2010 р. - № 6. - Стор. 4.