Зазначене узгоджується й з позицією Пленуму Верховного суду України, висловленою ним стосовно розгляду справ про захист авторського і суміжних прав. Зокрема, було зазначено, що при визначенні судової юрисдикції судам слід мати на увазі, що відповідно до ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» автором вважається фізична особа, яка своєю творчою працею створила твір. У зв'язку з цим усі спори щодо визнання авторства на твір належать розгляду в порядку цивільного судочинства, в тому числі в разі набуття юридичною особою права суб'єкта права інтелектуальної власності на твір, який створений у зв'язку з виконанням трудового договору або який створено за замовленням. В порядку цивільного судочинства підлягає вирішенню спір за участю фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності, якщо цей спір виник не у зв'язку зі здійсненням нею господарської діяльності.

На відміну від первинних, вторинні суб'єкти прав інтелектуальної власності самостійно не створюють об'єкти права інтелектуальної власності, а набувають прав на них на підставі: 1) закону (з моменту виникнення необхідної сукупності визначених законом умов); 2) договору (з моменту набрання ним чинності); 3) внаслідок спадкування (з моменту вступу в спадщину).

Вторинними суб'єктами прав інтелектуальної власності можуть виступати як фізичні особи, так і суб'єкти господарювання (юридичні особи, фізичні особи - підприємці). Останні в свою чергу під час розгляду спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності в порядку господарського судочинства, можуть виступати в ролі позивача чи відповідача.

Зв'язок, що існує між суб'єктами конкретного господарського спору, його об'єктом і предметом знаходить об'єктивне зовнішнє вираження в змісті спору. Зміст розкривається в фактичних діях сторін спору, через які вони реалізують своє право заявляти вимоги та заперечення на захист займаної ними позиції у спірному правовідношенні. Зміст вказаних спорів через діяльність сторін спору, спрямовану на реалізацію їх суб'єктивних прав та обов'язків, висунені при цьому тези (антитези) і аргументи на їх користь, відображає зовнішній (об'єктивний) вираз спірних правовідносин та розкриває їх суть, причини та наслідки.

Суб'єктивні права та обов'язки є елементом будь-яких правовідносин. В аналізованій категорії спорів вони безпосередньо пов'язані з тим об'єктом права інтелектуальної власності, права на який входять до предмету спору. Серед суб'єктивних прав та обов'язків суб'єктів спору слід виділити матеріально-правові права та обов'язки (право на використання знаку для товарів і послуг, право на комерційне найменування тощо) та процесуально-правові (право на звернення до суду, обов'язок вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин спору під час його розгляду в суді тощо).

Права інтелектуальної власності поділяються на майнові та немайнові [36, ст. 423-424]. В той час як майнові права опосередковують можливість об'єктивізації об'єкта права інтелектуальної власності та задоволення за допомогою цього майнових інтересів володільця, немайнові права виражають тісний зв'язок з особою, що створила такий об'єкт. Очевидно, що будь-який об'єкт права інтелектуальної власності є творінням людського розуму. Вказане випливає й зі змісту статті 423 ЦК України, що розкриває загальні положення про немайнові права інтелектуальної власності та закріплює серед іншого право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником, тощо) об'єкта права інтелектуальної власності. Зважаючи на зазначене, суб'єкт господарської діяльності - юридична особа через свою правову природу не може бути первинним суб'єктом розумової діяльності, а отже і творцем (автором, виконавцем, винахідником, тощо) об'єкту права інтелектуальної власності. Суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа також не є творцем об'єкта права інтелектуальної власності: «авторські» права належать не суб'єкту господарювання, а фізичній особі (людині), про що свідчить і те, що вони залишаються в неї і після втрати статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Водночас стаття 423 ЦК України хоча і містить загальну норму про те, що немайнові права інтелектуальної власності належать творцеві об'єкта права інтелектуальної власності, в той же час, допускає, що у випадках, передбачених законом, такі права інтелектуальної власності можуть належати іншим особам. Відсутність будь-яких додаткових уточнень дозволяє припустити, що серед цих осіб можуть бути й суб'єкти господарської діяльності.

Аналогічно законодавство врегульовує можливість відчуження особистих немайнових прав: з однієї сторони, воно закріплює загальну норму про те, що особисті немайнові права інтелектуальної власності відчужуватись не можуть, з іншої - встановлює можливість їх відчуження у виняткових випадках, встановлених законом. Аналіз спеціального законодавства, що регулює питання пов'язані з інтелектуальною власністю в Україні, свідчить про те, що останнє не містить чітко сформульованого переліку випадків, коли особисті немайнові права інтелектуальної власності повинні належати суб'єктам господарювання, а також коли вони можуть передаватись (відчужуватись) до таких суб'єктів. Водночас слід зауважити, що фрагментально дане питання чинним законодавством України все ж таки врегульовується. Так, ст. 429 ЦК України встановлює, що окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, можуть належати юридичній або фізичній особі, де або у якої працює працівник (автор). Проте вказана норма не розкриває за яких саме умов можлива така ситуація та про які саме права йде мова. З цього приводу Закон України «Про авторське право та суміжні права» зазначає, що авторське особисте немайнове право на службовий твір належить його автору.

Крім того, відповідно до законодавства особисті немайнові права належать суб'єкту господарської діяльності, якщо ним є організація мовлення, яка має право вимагати згадування своєї назви у зв'язку із записом, відтворенням, розповсюдженням своєї передачі і публічним повторним сповіщенням її іншою організацією мовлення, або виробник фонограми (відеограми), який має право зазначати своє ім'я (назву) на кожному носії запису або його упаковці, вимагати його згадування у процесі використання фонограми (відеограми).

Важливо усвідомлювати, що права на об'єкт права інтелектуальної власності, який використовується в господарській діяльності, завжди мають певну матеріальну цінність (вартість), що може бути визначена за допомогою спеціальної методики оцінки майнових прав такого роду. У значній мірі заінтересованість суб'єктів підприємницької діяльності в захисті вказаної цінності й обумовлює їхню участь у спорах з іншими особами, що прагнуть набути права на даний об'єкт, або використати його окремі складові, специфічні риси, здобуту відомість серед споживачів тощо. Вказана заінтересованість, у свою чергу, визначає і майновий характер більшості аналізованих спорів у цілому (крім спорів, стороною яких є суб'єкти господарювання, що здійснюють господарську діяльність без мети отримання прибутку). Такий майновий характер інтересу, переважно, виражається в економічній зацікавленості учасників правовідносин в одержанні матеріальної вигоди внаслідок подальшого використання в господарській діяльності набутих у процесі вирішення спору прав на певний об'єкт права інтелектуальної власності (як правило, вже комерціалізований), в захисті майнових прав на такий об'єкт. В цьому контексті, слід погодитись з Мироненко Н., яка підкреслює, що «може бути багато способів використання результатів творчої діяльності, але їх основна мета - одержати від використання того чи іншого результату певної вигоди… Охорона майнових прав на об'єкти інтелектуальної власності складає серцевину, основний стержень права інтелектуальної власності. Останнє тому й охороняється, оскільки ця власність може приносити її суб'єкту певні прибутки» [58, с. 171].

Водночас, правова природа суб'єктів господарської діяльності обумовлює обмеження переліку особистих немайнових прав інтелектуальної власності, які можуть їм належати. Вказане стосується, в першу чергу, групи «авторських» немайнових прав, які не пов'язані з майновими правами та обумовлюються правовим зв'язком між творцем та об'єктом права інтелектуальної власності. Оскільки, суб'єкти господарювання є носіями перш за все майнових прав інтелектуальної власності, господарські спори аналізованої категорії виникають, в основному, саме внаслідок порушення майнових прав інтелектуальної власності та переважно носять майновий характер.

Разом з тим, слід зазначити, що в окремих випадках об'єкти права інтелектуальної власності, які використовуються суб'єктом господарювання, можуть набувати для них великої нематеріальної значимості. Наприклад, велику нематеріальну значимість для суб'єкта господарювання може мати комерційне найменування, оскільки в значній мірі з ним споживачі асоціюють ділову репутацію такого суб'єкта господарювання, а з тим чи іншим знаком для товарів і послуг - відповідний рівень та високу якість товарів (послуг), що представлені господарюючим суб'єктом. На нашу думку, вказана значимість має комплексний зміст, що поєднує як немайнову, так і майнову складову. Висока оцінка, широка відомість та прихильність споживачів звичайно важливі для суб'єкта господарювання, проте в той же час вказані чинники визначають й економічну успішність такого виробника, рівень його прибутковості. У вище наведених випадках, вбачається доцільним говорити не про особисті немайнові права інтелектуальної власності, а про особисте немайнове право на недоторканість ділової репутації, закріплене цивільним законодавством України [36, ст. 94].

Як було вище зазначено, для реалізації своїх суб'єктивних прав та обов'язків суб'єкти господарських спорів у сфері інтелектуальної власності в спірному правовідношенні висувають тези (або антитези), а також аргументи на їх користь. Сторони формулюють та доводять одна одній свої правові позиції, висувають вимоги та обґрунтовують заперечення проти них, керуючись бажанням захистити свої права та інтереси. В процесі їх висунення та відстоювання сторонами розкривається динамічний характер господарського спору аналізованої категорії.

Тези та антитези суб'єктів спору за своєю сутністю є протилежними твердження стосовно прав, обов'язків та охоронюваних законом інтересів сторін спору, і висловлюються ними з метою підтвердження правильності та (або) хибності позицій, заявлених у спорі.

Конкретні доводи та твердження, що використовуються сторонами для обґрунтування, займаної позиції або спростування позиції опонента (висловленої тези та антитези) - аргументи сторін, також сприяють розкриттю змісту аналізованих господарських спорів.

Господарське процесуальне законодавство України визначає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін встановлюється на підставі доказів [32, с. 32 -33].

Кінцевий результат пред'явлення та відстоювання сторонами спору аргументованих тез та антитез розкривають наслідки спору. Цей результат може цілком задовольняти лише позицію однієї з сторін спору, а може мати компромісний характер та частково задовольняти вимоги обох сторін. Такі наслідки для господарюючого суб'єкта можуть бути як позитивними (успішний захист належних прав інтелектуальної власності, набуття прав інтелектуальної власності, тощо), так і негативними (заборона використовувати об'єкт права інтелектуальної власності, припинення чинності правоохоронного документу на об'єкт права інтелектуальної власності, обов'язок відшкодувати завдані збитки тощо).

Висновки до розділу 1

Вище зазначене дає можливість сформулювати такі характерні риси господарських спорів у сфері інтелектуальної власності, які відрізняють їх від інших господарських спорів:

1) є спірним правовідношенням щодо особливого предмету, яким виступають права інтелектуальної власності на певний об'єкт права інтелектуальної власності, який використовується при здійсненні господарської діяльності для задоволення приватноправового інтересу суб'єкту господарювання та (або) публічно-правового інтересу суспільства;

2) інтерес суб'єктів спору пов'язаний з правами на відповідний об'єкт права інтелектуальної власності, особливістю якого є нематеріальна природа та специфічний порядок володіння та використання в господарській діяльності (в тому числі, можливість одночасного використання такого об'єкту декількома особами в різних місцях без шкоди для самого об'єкту права інтелектуальної власності). Вказаний інтерес характеризується наявністю значної економічної (матеріальної) складової;

3) сфера виникнення господарських спорів органічно поєднує приватноправові та публічно-правові відносини, домінуюча частина яких в конкретному спорі визначається виходячи з предмету спору;

4) суб'єктами спору є суб'єкти господарювання, які володіють або прагнуть набути права інтелектуальної власності для використання їх в господарській діяльності, а також уповноважені державою органи та установи, які в межах наданих їм повноважень можуть здійснювати вплив на реалізацію таких прав, відповідно до встановлених законодавством режимів правової охорони об'єктів права інтелектуальної власності. При цьому вказані особи в спірному правовідношенні займають рівноправне положення та не перебувають у відносинах субординації;

5) переважна роль у намаганнях суб'єктів спору відновити та захистити свої права інтелектуальної власності, а не покарати їх порушника.

Таким чином, господарським спором у сфері інтелектуальної власності є особливий вид правовідносин, в основі якого знаходяться протилежні інтереси суб'єктів господарювання, уповноважених органів чи установ, що проявляються у процесі набуття, визнання, збереження чи відновлення прав інтелектуальної власності для використання їх у господарській діяльності з метою задоволення приватноправових інтересів суб'єктів господарювання (переважно майнового характеру) та публічно-правових інтересів суспільства. Предметом таких спірних правовідносин є права та обов'язки, пов'язані з конкретним об'єктом (чи об'єктами) права інтелектуальної власності.

Розділ 2. Господарські спори у сфері інтелектуальної власності

2.1 Причини виникнення господарських спорів у сфері інтелектуальної власності

Причинами господарських спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності є конкретні обставини, що виникли під час використання сторонами в господарській діяльності об'єктів права інтелектуальної власності та сформували конфліктну ситуацію між ними: суперечку стосовно чинності та належності прав на об'єкт права інтелектуальної власності або обов'язків з ним пов'язаних. Серед них необхідно виділити ті, що обумовлюються діями неправомірного характеру, тобто правопорушеннями (наприклад, пропонування для продажу продукту, виготовленого безпосередньо способом, що охороняється патентом на винахід), та ті, що обумовлюються правомірними діями суб'єктів спору (наприклад, звернення до суду із заявою про дострокове припинення дії свідоцтва на знак для товарів та послуг, який не використовується в Україні протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва, звернення до суду з вимогою визнання права попереднього користувача особою, якій таке право належить). Крім того, серед причин виникнення аналізованих спорів також видається доцільним виділити такі, що хоча і мають форму неправомірних дій, проте такими за своєю суттю визначені бути не можуть. Зокрема, мова йде про вчинення дій, що порушують права інтелектуальної власності, суб'єктом господарювання, який не був обізнаний та не міг бути обізнаний про існування прав інтелектуальної власності в іншої особи. Спільним для всіх вище вказаних причин є їх обумовленість прагненням суб'єктів спору захистити свої права та охоронювані законом інтереси.

Аналіз правозастосовної практики показує, що виникнення більшості господарських спорів у сфері інтелектуальної власності обумовлюється вчиненням правопорушень. При цьому причиною більшості правопорушень є бажання господарюючих суб'єктів задовольнити свій економічний інтерес, отримати матеріальну вигоду всупереч вимогам законодавства. Так, неправомірно використовуючи добре відомий знак при реалізації тих чи інших товарів (наданні послуг) середньої або низької якості, суб'єкт господарювання - порушник має на меті за рахунок відомості серед споживачів використовуваного позначення, що асоціюється з вищим рівнем якості, збільшити кількість реалізованого товару (обсяг наданих послуг) за вартістю більш якісного. А неправомірно використовуючи той чи інших винахід (корисну модель) у виробництві своєї продукції, суб'єкт господарювання - порушник прагне, з однієї сторони, за рахунок використання переваг винаходу (корисної моделі) створити максимально рентабельне та економічно вигідне виробництво, а з іншої, бажає зекономити на коштах, необхідних для розробки винаходу (корисної моделі), а також ліцензійних платежах правовласнику відповідного патенту.

Окремо серед правопорушень, що спричиняють виникнення господарських спорів у сфері інтелектуальної власності, доцільно виділити вчинення дій, неправомірний характер яких проявляється не відразу. Зокрема, вказане стосується вчинення дій, що належать до так званого явища «кіберсквоттінгу», яскравим прикладом якого в Україні став спір про права на знак для товарів і послуг GOOGLE, що розглядався Господарським судом міста Києва за справою № 20/165. Так, причинами виникнення вказаних спорів, є низка дій, першою з яких є реєстрація господарюючим суб'єктом того чи іншого знаку для товарів та послуг та (або) реєстрація ним на своє ім'я відповідного доменного імені. При цьому вказані реєстрації здійснюються таким суб'єктом у повній відповідності з вимогами законодавства. Однак, насправді, вчиняючи зазначені дії, господарюючий суб'єкт не має наміру використовувати зареєстровані об'єкти для забезпечення своєї діяльності. Метою такого суб'єкта є створення в подальшому перешкод конкретному суб'єкту господарювання, який не вчинив своєчасної реєстрації використовуваного (в тому числі, в доменному імені) позначення, недопущення виходу на ринок продукції конкуруючих суб'єктів, а також одержання вигоди в наслідок «продажу» прав на такий зареєстрований знак. Зазвичай вказане має місце у випадку здійснення недобросовісної реєстрації знаку, відомого в певному секторі ринку стосовно того чи іншого суб'єкта господарювання або загальновідомого (добре відомого) знаку. Розкриваючи зміст такої недобросовісної реєстрації знаку, Г. Боденхаузен зазначає, що «недобросовісність зазвичай має місце, якщо особа, яка реєструє або використовує знак, здатний спричинити змішування, знає загальновідомий знак та, напевно, має намір використати можливе змішування загальновідомого знаку з тим, який вона реєструє або використовує» [34, с. 110]. При цьому характер дій суб'єкта-порушника, як правило, хоча і є по суті неправомірним та умисним, має такий зовнішній вираз, що цілком відповідає наявному правовому регулюванню, в тому числі, закріпленому принципу «first come - first get»: перший звернувся за реєстрацією знаку для товарів і послуг або доменного імені - перший отримав правову охорону. Зважаючи на зазначене важливо завчасно попередити можливість здійснення вказаних порушень, а відповідно й формування аналізованих господарських спорів. Зокрема, видається доцільним врахувати досвід законодавчого забезпечення боротьби з вказаними порушеннями, наявний в США, де вказані відносини регулюються спеціальним законодавчим актом «Про захист споживачів від кіберсквоттінгу».

Разом з тим, не правильно вважати, що суб'єкт господарювання - порушник прав інтелектуальної власності абсолютно не залежить від володільця таких прав. Поведінка володільця об'єкту права інтелектуальної власності може безпосередньо впливати на здійснення правопорушень у сфері інтелектуальної власності, та виникнення відповідних спорів, шляхом створення передумов виникнення таких спорів. Так, на нашу думку, варто погодитись з С.А. Сударіковим, що володілець прав на винахід (корисну модель), прагнучи зберегти наявне у нього монопольне положення в тій чи іншій галузі та відмовляючи іншим суб'єктам господарювання у видачі ліцензій на використання того чи іншого об'єкта права інтелектуальної власності або встановлюючи невиправдано високу вартість такої ліцензії, може, сам того не бажаючи, підштовхнути таких господарюючих суб'єктів на вчинення неправомірних дій по використанню відповідного винаходу (корисної моделі) [70, с. 304-305]. Вказане звичайно не означає, що такому суб'єкту господарювання - володільцю не потрібно захищати свої права та інтереси, однак, дозволяє зрозуміти, що розпоряджаючись наявними правами інтелектуальної власності важливо брати до уваги реальні умови та відносини, в яких використовується той чи інший об'єкт, а також пам'ятати про практичну неможливість абсолютно захистити себе від порушень.

Спільною рисою господарських спорів у сфері інтелектуальної власності, обумовлених вчиненням неправомірних дій (правопорушенням), на нашу думку, є наявність прав інтелектуальної власності тільки у однієї сторони спору.

На відміну від них господарські спори, що виникають у сфері інтелектуальної власності внаслідок вчинення правомірних дій, характеризуються наявністю тих чи інших прав інтелектуальної власності в обох сторін спору. Вказане, наприклад, характерне для спорів про визнання права попереднього користувача об'єктом права інтелектуальної власності. Так, суб'єкт господарювання, який звертається до суду з вимогою визнати в нього право попереднього користувача тим чи іншим об'єктом права інтелектуальної власності, має визначений законодавством обсяг прав на спірний об'єкт (право на безоплатне продовження здійсненого раніше використання об'єкту або використання, яке передбачалося здійсненою суб'єктом підготовкою), водночас і власник зареєстрованого об'єкту, безперечно є носієм прав інтелектуальної власності.

Господарським спорам, що характеризуються відсутністю вчинення правопорушення, як причини спору, як правило, властива відсутність відкритого конфлікту між сторонами. Вказане може мати місце, зокрема, при розгляді справи про дострокове припинення дії свідоцтва на знак для товарів і послуг, в зв'язку з його невикористанням суб'єктом господарювання - володільцем прав на знак, який первинно був зареєстрований без мети створення перешкод для інших господарюючих суб'єктів, в тому числі, безпосередніх конкурентів.

Особливістю спорів у сфері інтелектуальної власності є те, що причиною їх виникнення може бути не тільки вчинене правопорушення, а й правопорушення, що може бути вчинене в майбутньому. Так, наприклад, особа може в адміністративному порядку оскаржити подану заявку на реєстрацію об'єкта права інтелектуальної власності, якщо вважатиме, що реєстрація прав на об'єкт права за такою заявкою порушить її права чи інтереси (в тому числі, як власника прав на раніше зареєстрований схожий до ступеню змішування об'єкт), або, як було вище зазначено, особа може звернутись до суду з позовом про дострокове припинення чинності правоохоронного документу на об'єкт права інтелектуальної власності, оскільки чинність такого документу в майбутньому може завадити їй у реєстрації тотожного чи схожого до ступеню змішування позначення. Правова природа вказаних господарських судових спорів визначає можливість їх віднесення до прогібіторних позовів.

Зважаючи на те, що ГПК України, як обов'язкову умову звернення до господарського суду, визначає наявність в особи порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, або необхідність вчинення заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням [32, ст. 1], вважаємо, що існує ризик неправильного розгляду господарськими судами звернень суб'єктів господарювання щодо захисту їх прав інтелектуальної власності, які можуть бути порушені в майбутньому. За наявного правового регулювання видається можливим виникнення ситуацій, коли вказаним суб'єктам може бути відмовлено у задоволенні пред'явлених вимог у зв'язку з недоведеністю факту порушення прав позивача. Враховуючи вказане, видається доцільним для попередження подібних ситуацій та забезпечення належного захисту прав суб'єктів господарювання внести зміни в господарське процесуальне законодавство та доповнити ч. 1 ст. 1 ГПК України, виклавши її наступним чином: «Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, або за захистом своїх прав і охоронюваних законом інтересів щодо яких є підстави передбачати можливість їх порушення у майбутньому, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням».

Слід зазначити, що господарські спори у сфері інтелектуальної власності можуть бути викликані як реально існуючими причинами, так і уявними, тобто такими, що ґрунтуються на припущенні сторони і насправді не існують (зокрема, якщо вони припускаються внаслідок помилки, обману, неправильного тлумачення норм законодавства тощо). В якості прикладу, першого типу причин можна навести вчинене ліцензіатом порушення умов ліцензійного договору в частині оплати роялті, в свою чергу, прикладом причини виникнення спору, віднесеної нами до другого типу, може бути пред'явлення вимог про припинення порушень прав інтелектуальної власності, пред'явлених до особи, яка насправді, використовує об'єкт права інтелектуальної власності на законних підставах, наприклад, відповідно до субліцензійного договору, про укладення якого власнику об'єкту (ліцензіару) не повідомив його ліцензіат.

Особливістю, яка відрізняє господарські спори у сфері інтелектуальної власності від інших правових спорів, є й те, що для їх виникнення та розвитку не обов'язкова наявність між їх суб'єктами матеріальних правовідносин. Якщо необхідною умовою виникнення більшості правових спорів є наявність реально існуючих відносин між сторонами, або наявність впевненості сторін в тому, що такі відносини існують, то для виникнення господарського спору аналізованої категорії такі умови не обов'язкові. Так, суб'єкт господарювання, що неправомірно використовує об'єкт права інтелектуальної власності не обов'язково повинен бути в матеріальних відносинах з володільцем прав на такий об'єкт. Відсутність правовідносин між суб'єктами господарювання в такому випадку не буде виключати факт порушення прав чи охоронюваних законом інтересів суб'єкта господарювання у сфері інтелектуальної власності та не перешкоджатиме йому реалізувати право на звернення до суду. Вказане цілком відповідає закріпленій господарським процесуальним законодавством вимозі, відповідно до якої обов'язковою умовою звернення з позовною заявою є необхідність захисту порушеного права чи оспорюваного інтересу для ініціатора спору, а не наявність матеріальних правовідносин між сторонами.

Формування вище зазначених передумов виникнення господарських спорів у сфері інтелектуальної власності саме по собі не має обов'язковим наслідком виникнення судового спору між суб'єктами господарювання. Так, господарюючі суб'єкти можуть свідомо утримуватись від усунення наявного між ними конфлікту, або наявні між сторонами спірні відносини можуть бути ними вирішені в досудовому порядку, в тому числі, шляхом переговорів. Безпосереднім «поштовхом» виникнення судового спору аналізованої категорії, на нашу думку, є інтерес суб'єктів господарювання, порушений внаслідок існування вище зазначених передумов, який не може бути реалізований (захищений) за наявних умов в тій чи іншій формі будь-яким іншим чином, ніж шляхом розгляду спору господарським судом. При цьому, необхідною умовою для існування та розвитку судового господарського спору у сфері інтелектуальної власності є одночасне існування взаємовиключних тверджень щодо одного предмету. Так, наприклад, необхідною умовою існування господарського спору про заборону виготовлення продукції з використанням винаходу, захищеного патентом, є висунення суб'єктом господарювання - власником прав за відповідним патентом вимоги заборонити вчинення вказаних дій, та заперечення цієї вимоги господарюючим суб'єктом - потенційним порушником, наприклад, на підставі того, що при виробництві продукції ним не використовуються технічні рішення захищені патентом. Якщо одна зі сторін судового провадження погоджується з позицією висловленою іншою стороною щодо прав на той чи інший об'єкт права інтелектуальної власності, та не заперечує проти пред'явлених вимог, спір між такими господарюючими суб'єктами фактично відсутній.

2.2 Класифікація господарських спорів у сфері інтелектуальної власності

Проведений аналіз правової природи господарських спорів, які виникають в сфері інтелектуальної власності, показав, що виникненню спору, як правило, передує (реальне чи уявне) порушення одним з його суб'єктів прав чи охоронюваних законом інтересів іншого. Зважаючи на це, в кінцевому результаті вирішення спору покликане встановити визначеність у правовідносинах та здійснити захист таких порушених прав та інтересів. Через вказану функцію розкривається сутність та, як слушно зазначає О.В. Бринцев [38, с. 44], практична цінність спору як правового явища.

В науковій юридичній літературі виділяють дві форми захисту прав інтелектуальної власності: неюрисдикційну та юрисдикційну [62, с. 123; 66, с. 68-103; 67, с. 368]. Відповідно, і порядок вирішення господарських спорів, що виникають в сфері інтелектуальної власності, може бути юрисдикційним та неюрисдикційним.

Предмет дипломного дослідження обумовлює необхідність вивчення в межах даної роботи сутності юрисдикційного порядку розгляду аналізованих спорів. Для цього вбачається доцільним, перш за все, проаналізувати зміст поняття «юрисдикція», специфіку його застосування в контексті вирішення спорів у сфері інтелектуальної власності.

«Юрисдикція» в перекладі з латинського означає «судоговоріння», тобто є розглядом та вирішенням правових питань судом [68, с. 105].

Оскільки в сучасних умовах правові спори уповноважені вирішувати не тільки судові, а й інші державні та громадські органи (організації), на нашу думку, поняття «юрисдикція» та «судочинство» не можуть бути ототожнені. Сьогодні зміст поняття «юрисдикція» зводиться не тільки до діяльності суду, а й до діяльності інших органів, які розглядають та вирішують ті чи інші правові спори. Вказане підтверджується і наявними в юридичній літературі визначеннями зазначеного поняття.

Так, І.В. Панова визначає поняття «юрисдикція» як «діяльність державного підзаконного, правозастосовчого, правоохоронного характеру, що виникає при необхідності застосування засобів державного примусу, має змагальний характер, закінчується виданням юрисдикційного акту і виконує охоронну, виховну та регулятивну функції» [64, с. 43-44].

К.С. Юдельсон під поняттям «юрисдикція» розуміє правомочність, надану державному органу або громадській організації, спрямовану на здійснення правоохоронної діяльності в певній сфері правовідносин шляхом розгляду і вирішення справ методами, властивими даному органу держави або громадськості [74, с. 16].

І.Л. Бурова зазначає, що «юрисдикція» - це надані системі компетентних органів або посадових осіб (або конкретному органу чи посадовій особі) повноваження на здійснення правозастосовчої діяльності з вирішення віднесених до їх компетенції правових питань [41, с. 11].

Наведені дефініції цілком розкривають сутність юрисдикції як правового явища та дозволяють відмежувати юрисдикційний порядок вирішення спорів від неюрисдикційного.

Так, неюрисдикційна форма вирішення спору включає дії суб'єктів щодо захисту права інтелектуальної власності та охоронюваних законом інтересів, які здійснюються ними самостійно, без звернення за допомогою до державних або інших компетентних органів (самозахист прав) [32, с. 37].

Оскільки неюрисдикційна форма вирішення спору не є предметом даного дипломного дослідження, видається достатнім зазначити, що у вказаному порядку спір може бути вирішений через захист права:

1) діями управненої особи, як-то застосування заходів оперативної дії щодо контрагента-порушника;

2) діями порушника права, як-то добровільне відшкодування завданої шкоди;

3) шляхом спільного врегулювання спору сторонами [47, с. 186].

При цьому всі перелічені способи неюрисдикційного порядку вирішення спорів не передбачають застосування засобів державного впливу чи примусу і в значній мірі ґрунтуються на моральних засадах і переконаннях.