Розгляд спорів у сфері інтелектуальної власності господарськими судами

На відміну від вказаного, юрисдикційний порядок вирішення спору передбачає звернення суб'єктів, чиї права та законні інтереси порушені або оспорені, до компетентних державних чи інших органів, які вивчають обставини спірного правовідношення та на основі зібраної в достатньому обсязі інформації застосовують засоби владного примусу [47, с. 412].

Юрисдикційний порядок вирішення господарських спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності, можна розділити на загальний (судовий) та спеціальний (адміністративний). Загальний порядок передбачає здійснення захисту прав та законних інтересів судами, спеціальний - уповноваженими органами державного управління.

Віднесення спору на розгляд та вирішення до конкретного юрисдикційного органу зумовлюється матеріально-правовою сутністю спірного правовідношення і ґрунтується на встановлених законодавством правилах підвідомчості.

Слід зазначити, що окремі науковці ототожнюють поняття «підвідомчість» з поняттям «юрисдикція». Так, зокрема, І.Г. Побірченко визначає підвідомчість як юрисдикцію державних органів та органів громадськості в сфері розгляду та вирішення конфліктів [65, с. 9].

Натомість, Ю.К. Осипов розглядає юрисдикцію як складову частину підвідомчості в широкому розумінні. На його думку, підвідомчість в широкому значенні, являє собою коло об'єктів особливого роду, а саме матеріально- та процесуально-правових питань індивідуального значення, по відношенню до яких певний орган держави, посадова особа чи громадська організація вправі здійснювати провозастосовчу функцію [60, с. 28].

І.М. Черленяк, досліджуючи поняття «підвідомчість» та «юрисдикція», в свою чергу, звертає увагу на те, що на нормативному рівні вказані поняття продовжують співіснувати, а тому в цілях узгодження термінології нормативно-правових актів різних галузей процесуального законодавства ним пропонується застосовувати поняття юрисдикції та враховувати це при внесені змін до законодавства [72, с. 11]. Не розділяючи вказаної позиції, вважаємо, що запропоноване призведе не до узгодження термінології, а до підміни правових понять. Адже вказані поняття не є тотожними: на відміну від юрисдикції, сутність якої розкривається в наданих системі компетентних органів повноваженнях щодо здійснення правозастосовчої діяльності стосовно вирішення віднесених до їх компетенції правових питань [72, с. 11], підвідомчість є властивістю спору про право або іншої юридичної справи, що визначає їх належність до компетенції певної системи юрисдикційних органів.

Підвідомчість господарських спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності, визначається господарсько-процесуальним законодавством та спеціальним законодавством, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності. Так, відповідно до Рекомендацій президії ВГС України підвідомчістю є визначена законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції. Критеріями підвідомчості при цьому виступають суб'єктний склад спірних правовідносин та їх характер.

Так, відповідно до правил підвідомчості спори у сфері інтелектуальної власності в загальному (судовому) порядку можуть вирішуватись як судами загальної юрисдикції, так і спеціалізованими (господарськими та адміністративними) судами. За згодою сторін спір може бути переданий на вирішення третейського суду. Правильне розмежування повноважень вказаних судових органів щодо розгляду та вирішення вказаних спорів, є надзвичайно важливим та забезпечує ефективний захист прав та інтересів суб'єктів господарювання. Саме тому в Рекомендаціях парламентських слухань 2007 року «Захист прав інтелектуальної власності в Україні» було наголошено на необхідності вирішення питання щодо належного визначення юрисдикції судів стосовно порядку розгляду справ даної категорії .

Для встановлення того, якому суду, з вище перерахованих, підвідомчий конкретний спір у сфері інтелектуальної власності, необхідно визначити суб'єктний склад та характер наявних спірних правовідносин.

Відповідно до ГПК України право на звернення до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ мають підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі й іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Водночас фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, також мають право звертатись до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України.

У діючому законодавстві України відсутні правові норми, які б дозволяли звернення до господарського суду фізичних осіб, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, у справах пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності для вирішення спорів у цій сфері. Вказане слід враховувати при розмежуванні повноважень по вирішенню та розгляду спорів стосовно прав інтелектуальної власності, між господарськими та загальними судами України. У випадку, коли одним із суб'єктів спору, що виник у сфері інтелектуальної власності, є фізична особа, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, спір не підвідомчий господарському суду та не може вирішуватись в порядку господарського судочинства. В зазначеному випадку спір повинен вирішуватись за правилами цивільного судочинства в суді загальної юрисдикції (якщо інше прямо не передбачено законом та спір не підвідомчий іншому юрисдикційному органу, зокрема адміністративному суду). З цього приводу Верховний суд України та Вищий арбітражний суд України в спільному листі визначили: «у випадках, коли в законодавчих актах підвідомчість спорів визначена нечітко, слід виходити із суб'єктного складу учасників спору. Якщо сторонами у справі є юридичні особи, спір підлягає вирішенню арбітражним судом, за винятком випадків, передбачених законодавством».

Застосування відносно однозначного та прозорого суб'єктного критерію розмежування юрисдикції господарських та загальних судів щодо спорів, які виникають у сфері інтелектуальної власності, сприяє встановленню уніфікованої судової практики по даній категорії справ, що в свою чергу в цілому підвищує рівень захисту прав інтелектуальної власності.

Водночас слід зазначити, що О.В. Бринцевим висловлено думку про те, що застосування ознак наявності статусу юридичної особи або статусу фізичної особи-підприємця при визначенні підвідомчості спорів теоретично є не виваженим та не обґрунтованим, оскільки відмінність суб'єктного складу не спростовує тотожності сутності спорів, яка ґрунтується на однаковості його інших елементів [39, с. 45 ]. Вказана позиція може бути піддана сумніву в зв'язку з тим, що виникнення спору стосовно прав інтелектуальної власності на той чи інший об'єкт між суб'єктами господарювання тягне за собою й особливий зміст такого спору, зумовлений економічним (майновим) інтересом його суб'єктів та використанням спірного об'єкту під час здійснення господарської діяльності.

На нашу думку, в умовах діючої судової системи використання суб'єктного критерію розмежування підвідомчості даних відносин видається прийнятним, але не достатнім для ефективного захисту прав інтелектуальної власності господарюючих суб'єктів. Важливою гарантією правильного визначення підвідомчості аналізованих спорів, їх якісного розгляду та вирішення, а також ефективного захисту прав господарюючих суб'єктів є врахування разом із суб'єктним критерієм характеру спірних правовідносин, природи закладених в них інтересів. А оскільки такі інтереси поєднують і приватно-, і публічно-правову складові, видається, що вище вказане може бути реалізоване в повній мірі тільки при вирішенні аналізованих спорів спеціалізованою ланкою патентних судів.

Слід зазначити, що на відміну від господарських судів, які вирішують виключно спори, які виникають в процесі використання об'єктів права інтелектуальної власності суб'єктами господарювання, суди загальної юрисдикції уповноважені вирішувати не тільки справи, що виникли з спірних цивільно-правових відносин у сфері інтелектуальної власності, а й справи про адміністративні правопорушення та злочини, вчинені у вказаній сфері.

Як свідчить аналіз правозастосовчої практики, складним є питання розмежування юрисдикції господарських та адміністративних судів.

Окремі спори, що стосуються захисту прав інтелектуальної власності, почали вирішуватись адміністративними судами після набрання чинності Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України. Відповідно до зазначеного нормативно-правового акту адміністративним судам підвідомчі публічно-правові спори, у яких хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Серед іншого юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності .

Відповідно до роз'яснень, наданих Верховним судом України та ВГС України, розмежування спорів, підвідомчих адміністративним та господарським судам необхідно проводити саме з урахуванням наведених дефініцій «справа адміністративної юрисдикції» та «суб'єкт владних повноважень».

Таким чином, в основу розмежування юрисдикції господарських та адміністративних судів покладено поділ спірних правовідносин на публічні та приватні. Однак як нами вже було зазначено, спори, що виникають в сфері інтелектуальної власності, є комплексними та органічно поєднують як приватно-правовий, так і публічно-правовий інтерес. З огляду на вказане, виникає питання: «Адміністративні чи господарські суди здатні вирішувати спори суб'єктів господарювання в сфері інтелектуальної власності, в яких беруть участь органи державної влади, так, щоб судові рішення всебічно враховували як приватно-правові, так і публічно-правові інтереси, наявні в таких спорах?» В першу чергу зазначене питання постає при виникненні спорів про оскарження рішень ДСІВ України про надання правової охорони об'єктам промислової власності, про відмову в наданні такої охорони, а також про визнання недійсними правоохоронних документів, виданих зазначеною службою (свідоцтва на знаки для товарів та послуг, патенти на промислові зразки тощо).

Вказане питання є дискусійним: уніфікована відповідь на нього наразі відсутня і в науковій літературі, і в правозастосовчій практиці. Аналіз юридичної літератури дозволяє виділити три підходи до вирішення окресленого питання.

Відповідно до першого підходу всі спори, що виникають у сфері інтелектуальної власності за участю суб'єктів господарювання, включаючи ті, в яких бере участь ДСІВ України, повинні вирішуватись в порядку господарського судочинства. Вказане обґрунтовується тим, що, по-перше, подібні спори виникають, як правило, саме під час здійснення господарської діяльності, по-друге, саме господарські суди мають найбільш напрацьовану практику у подібних справах, по-третє, саме в системі господарських судів зроблені суттєві кроки до відповідної спеціалізації суддів [64, с. 12; 55, с. 42-44].

Зазначена позиція підтверджується й Рекомендаціями президії ВГС України, в яких визначено, що «спори, пов'язані з використанням у господарському обороті об'єктів права інтелектуальної власності, включаючи спори за позовами суб'єктів господарювання до органів державної влади про визнання недійсними актів про видачу документів, що посвідчують право інтелектуальної власності, вирішуються господарськими судами на загальних підставах».

Відповідно до другого підходу поставлене нами питання повинно вирішуватись шляхом розмежування окремих категорій аналізованих спорів між адміністративними та господарськими судами. В якості критерію такого розмежування повинен використовуватись характер правовідносин між суб'єктами спору (приватно-правовий чи публічно-правовий) [66, с. 60; 37, с. 4].

В такому випадку на підтвердження публічно-правового характеру зазначених спорів та необхідності їх вирішення в порядку адміністративного судочинства наводяться аргументи про те, що ДСІВ України є центральним органом виконавчої влади, який наділений владними повноваженнями стосовно реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності (в тому числі шляхом організації експертизи об'єктів права інтелектуальної власності, державної реєстрації об'єктів права інтелектуальної власності, тощо) [п. 1, 3-4].

Вказану позицію поділяють адміністративні суди, що безпосередньо відображається в їх правозастосовчій діяльності. Так, вирішуючи справи зазначеної категорії, адміністративні суди зазначають: «спори, що виникають за участю ДСІВ України щодо оскарження її рішень, дій чи бездіяльності, як форми владного прояву суб'єкта владних повноважень, зокрема оскарження рішень щодо реєстрації знаків для товарів і послуг, є публічно-правовими та становлять предмет адміністративного судочинства».

Прихильники третього підходу до вирішення окресленого питання про розмежування юрисдикції адміністративних та господарських судів наголошують на необхідності віднесення всіх вказаних нами спорів до юрисдикції окремого судового органу - Патентного суду [71, с. 76]. Це повністю узгоджується з позицією, висловленою Р.О. Куйбідою, відповідно до якої для подальшого розвитку національної системи правосуддя принцип спеціалізації набуває найбільш актуального значення [57, с. 7-8].

Ідея створення Патентного суду в Україні обговорюється з початку створення національної системи захисту інтелектуальної власності. У 2001 році Указом Президента України «Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні» Кабінету Міністрів України було доручено вивчити питання щодо створення спеціалізованого Патентного суду. Про необхідність створення спеціалізованого Суду з питань інтелектуальної власності зазначено й у Концепції розвитку державної системи правової охорони інтелектуальної власності на 2009-2014 роки. На нашу думку, доцільність створення вказаного органу підтверджується як вітчизняними реаліями, так і міжнародним досвідом.

Патентні суди, як окрема ланка судової системи держави, створені та діють в низці країн, в тому числі в країнах Європейського співтовариства. Так, патентний суд, який складається із юристів та фахівців різних галузей знань, діє в Австрії [67, с. 6]. До його компетенції віднесено вирішення спорів у сфері промислової власності, зокрема про визнання патентів недійсними [48, с. 55]. Протягом тривалого часу успішно функціонує Федеральний патентний суд Німеччини. До його функцій належать заслуховування апеляцій на рішення, ухвалені німецьким відомством по патентам та торговим знакам щодо реєстрації або відмови в реєстрації патентів або товарних знаків, а також розгляд позовів, пов'язаних з функціонуванням патентів. Водночас справи щодо порушення прав промислової власності підвідомчі загальним цивільним (земельним) судам [39, с. 67-68].

Судовий розгляд в Федеральному патентному суді Німеччини відбувається за участі колегії суддів (три або п'ять судді), що мають відповідну професійну кваліфікацію (розгляд справ щодо товарних знаків передбачає участь суддів виключно з юридичною освітою; розгляд справ, пов'язаних з патентами передбачає участь суддів з юридичною та науково-технічною освітою, відповідно до об'єкта дослідження).

У 2001 році німецька модель побудови патентного судочинства була використана при створенні Патентного суду Республіки Білорусь. Слід зазначити, що у зв'язку з незмінністю єдиної судової колегії, уповноваженої розглядати та вирішувати спори, які виникають щодо прав інтелектуальної власності, а також відсутністю правової можливості оскарження рішень цього суду, названий судовий орган так і не став дієвим механізмом захисту прав інтелектуальної власності. На нашу думку, при впровадженні патентного судочинства в Україні для уникнення повторень подібних організаційних недоліків важливо враховувати зазначений досвід.

Ідея створення спеціалізованого суду в сфері інтелектуальної власності з урахуванням німецької моделі патентного судочинства знайшла розвиток також і в Російській Федерації, де після тривалої полеміки щодо доцільності внесення змін до існуючої судової системи та розроблення організаційних засад створення вказаних судів, прийнято рішення про створення Суду з інтелектуальних прав в системі органів арбітражної юстиції .

На доцільності врахування позитивного досвіду Німеччини в побудові патентного судочинства наголошують і прихильники ідеї запровадження системи патентних судів в Україні.

Ми погоджуємось з тим, що врахування міжнародного досвіду в окресленому питанні безперечно сприятиме запровадженню ефективної системи патентного судочинства в Україні, разом з тим необхідно усвідомлювати, що просте копіювання німецької моделі системи органів патентної юрисдикції без врахування специфіки вітчизняної судової системи не забезпечить вирішення всіх проблемних питань, що виникають в контексті судового захисту прав інтелектуальної власності в Україні.

Так, при створенні в Україні системи органів спеціалізованого патентного судочинства видається доцільним перейняти досвід залучення до судового розгляду справ у сфері інтелектуальної власності не тільки професійних суддів-юристів, а й суддів-фахівців з технічною освітою. При цьому необхідно врахувати закріплений Конституцією України принцип колегіального розгляду спорів такими суддями та запровадити в утворених спеціалізованих судах колегіальний порядок вирішення спорів за їх участі.

Разом з тим, оскільки в Україні більшість судових справ у сфері інтелектуальної власності виникають не зі спорів про визнання відповідних прав, а зі спорів про їх порушення, видається недоцільним наділяти патентні суди виключно повноваженнями по розгляду спорів про кваліфікацію прав, як це має місце в Німеччині. Натомість до відання судових органів патентної юрисдикції України видається доцільним віднести всі спори, що виникають у сфері інтелектуальної власності та вирішуються сьогодні в порядку цивільного, господарського та адміністративного судочинства. При цьому новостворений судовий орган, на нашу думку, повинен стати судовою інстанцією вповноваженою вирішувати спори, пов'язані не тільки з патентами, а й з усіма об'єктами права інтелектуальної власності (в тому числі з авторським та суміжними правами). До юрисдикції подібних судів доцільно було б віднести і спори, які стосуються недобросовісної конкуренції у сфері прав на об'єкти права інтелектуальної власності, та вирішуються за участю Антимонопольного комітету України в порядку, передбаченому Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції». Зв'язок недобросовісної конкуренції та захисту інтелектуальної власності було відображено ще в Паризькій конвенції про охорону промислової власності, оскільки значна частина дій недобросовісної конкуренції пов'язана з порушенням прав інтелектуальної власності. Зокрема, до таких дій належить використання імені, комерційного (фірмового) найменування, знака для товарів і послуг, рекламних матеріалів, оформлення упаковки товарів і періодичних видань, інших позначень без дозволу (згоди) суб'єкта господарювання, який раніше почав використовувати їх або схожі на них позначення у господарській діяльності, що призвело чи може призвести до змішування з діяльністю цього суб'єкта господарювання. Аналізуючи зв'язок вказаних понять, О.В. Безух зазначає, що «захист від недобросовісної конкуренції відноситься до об'єктів права промислової власності і є самостійним об'єктом цього інституту права» [36, с. 65].

Віднесення всіх перелічених спорів до компетенції патентних судів, по-перше, забезпечить здійснення економічно-обґрунтованого реформування існуючої судової системи, по-друге, це дозволить сконцентрувати розгляд та вирішення всіх спорів у сфері інтелектуальної власності в одній юрисдикційній системі та запровадити уніфікований порядок їх розгляду з урахуванням особливостей предмету таких спорів.

Запровадження патентних судів вимагає також вирішення питання про організаційні засади їх створення. Слід зазначити, що в юридичній літературі знайшла відображення позиція, відповідно до якої створення розгалуженої системи судових органів патентної юрисдикції є недоцільним з огляду на незначну в порівнянні з іншими категоріями справ кількість судових спорів у сфері інтелектуальної власності, та обумовлену цим необґрунтованість витрат значних фінансових та матеріально-технічних ресурсів. Однак, на нашу думку, для вирішення наявних сьогодні проблем у сфері судового захисту прав інтелектуальної власності, створення одного Патентного суду України (з місце розташуванням, наприклад, у місті Києві), компетентного у розв'язанні всіх вище зазначених спорів, для створення дієвого механізму захисту прав інтелектуальної власності є недостатнім. Наразі необхідно створювати систему подібних органів. Водночас, сумнівною видається й доцільність створення широко розгалуженої системи таких спеціалізованих судів. Оптимальним варіантом організації роботи патентної юстиції могло б бути створення патентних судів в округах, до кожного з яких доцільно включити декілька областей. Розподіл областей за округами видається можливим провести з урахуванням територіального устрою держави та після детального аналізу загальної кількості судових справ, що виникають з питань інтелектуальної власності, та вирішуються в порядку цивільного, господарського та адміністративного судочинства в кожній з областей. Зважаючи на те, що статистичні підрахунки кількості судових справ, що виникають зі спорів у сфері інтелектуальної власності, на сьогоднішній день ведуться виключно стосовно господарських судів, наявні статистичні дані не відображають реальної кількості судових спорів у сфері інтелектуальної власності, які розглядаються судами України. Тому для обґрунтування тієї чи іншої системи судових округів необхідно запровадити збір судовими органами статистичної інформації про кількість справ вказаної категорії, що розглядаються в порядку цивільного, адміністративного судочинства по кожній з областей України, а також проаналізувати динаміку змін їх кількості за останні 10 років. Уповноважити здійснити заходи щодо організації роботи з ведення в судах обліково-статистичної роботи по збору та підрахунку відповідних статистичних даних по аналізованим судовим спорам, на нашу думку, видається доцільним Відділ судової статистики, діловодства та архіву управління організаційного забезпечення діяльності судів Державної судової адміністрації України.

В цілому, на нашу думку, оптимальною кількістю спеціалізованих патентних судів першої інстанції, що зможе рівномірно охопити всю територію України, є від 6 до 8. Для перегляду рішень вказаних судових органів видається доцільним створити відповідний Вищий спеціалізований суд (з розташуванням в місті Києві), до складу якого включити палати апеляційного та касаційного перегляду судових рішень. Для забезпечення належної спеціалізації судового розгляду аналізованих спорів та підвищення ефективності патентного судочинства, видається доцільним розмежувати у вказаних палатах вирішення справ зі спорів у сфері авторського права та суміжних прав, комерційних найменувань, прав на об'єкти патентного права, прав на інші об'єкти права інтелектуальної власності.

Варто зазначити, що створення спеціалізованого суду з розгляду справ у сфері інтелектуальної власності та економічної конкуренції, безперечно зумовить необхідність розробки спеціального законодавчого акту, що зможе визначити порядок організації новоствореного суду та врегулює всі процесуально-процедурні питання його діяльності по здійсненню судочинства. Оскільки до компетенції органів патентної юстиції пропонується віднести всі судові справи, що розглядаються в порядку господарського, цивільного, адміністративного судочинства, видається недоцільним визначати процесуальні засади їх розгляду шляхом внесення доповнень до чинних нормативно-правових актів (зокрема, ГПК України, Цивільно-процесуального кодексу України тощо), положення яких згодом можуть зазнати змін, що призведе до виникнення правових колізій. Для уніфікації судової практики з урахуванням особливостей, притаманних розгляду справ зі спорів у сфері інтелектуальної власності, необхідною є розробка окремого Патентно-процесуального закону. Вказаний законодавчий акт повинен чітко окреслити коло справ, підвідомчих спеціалізованим судам, організаційну структуру системи вказаних судових органів, визначити вимоги, що висуваються до суддів відповідних судів, деталізувати процесуальний порядок розгляду справ, порядок оскарження судових рішень тощо.

Створення Спеціалізованого суду з розгляду справ у сфері інтелектуальної власності та економічної конкуренції на вище зазначених засадах, на нашу думку, матиме низку позитивних наслідків. Зокрема, це дозволить:

1) остаточно вирішити всі неузгодженості щодо розподілу юрисдикції судових органів стосовно вирішення спорів у сфері інтелектуальної власності та усунути суперечки про їх підвідомчість;

2) сконцентрувати досвід правозастосовної практики вирішення всіх спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності, та сформувати уніфіковану судову практику по даній категорії судових справ, що в цілому сприятиме однаковому застосуванню численних нормативних актів у даній сфері;

3) скоротити час судового розгляду та витрати сторін спору, адже наявність спеціальної підготовки у суддів дозволить всебічно розглядати та вирішувати спори, не затягуючи розгляд численними, тривалими експертизами. У свою чергу скорочення випадків призначення судових експертиз сприятиме загальному спрощенню розгляду судових справ. Наразі аналіз статистичних даних свідчить, що судові експертизи призначаються практично по кожній справі зі спорів у сфері інтелектуальної власності. Так, в 2003 році майже в кожній з 200 справ, розглянутих господарськими судами, були призначені експертизи у галузі інтелектуальної власності. При цьому у випадках, коли експертиза не призначалась, справи були відправлені на повторний розгляд;

4) оперативно захищати права та охоронювані законом інтереси суб'єктів спірних правовідносин, що особливо важливо, зважаючи на те, що вартість того чи іншого об'єкту права інтелектуальної власності є динамічною і швидко змінюється в залежності від умов, в яких він використовується;

5) об'єднати в одному провадженні кілька вимог сторін, які хоча й виникають під час одного спору, але відповідно до законодавства повинні розглядатись в порядку різного судочинства (наприклад, по судовим спорам, які об'єднують вимоги про визнання патенту на винахід недійсним та скасування рішення центрального органу виконавчої влади про реєстрацію лікарського засобу, що виготовляється з використанням такого винаходу. В той час як перша вимога повинна бути заявлена стороною в господарському процесі, друга підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства);

6) зменшити навантаження на суддів загальних місцевих судів, а також господарських та адміністративних судів;

7) підвищити загальний рівень якості судового розгляду аналізованих спорів, внаслідок врахування особливостей і суб'єктного складу, і змісту спірних правовідносин, і характеру порушеного інтересу.

Крім того, спеціалізація суддів виключно на розгляді спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності, також сприятиме постійному поглибленню ними спеціальних знань, необхідних для ефективного захисту прав та інтересів учасників спірних правовідносин.

Таким чином, третій варіант вирішення поставленого нами питання стосовно розмежування юрисдикції господарських та адміністративних судів по вирішенню спорів, що виникають в сфері інтелектуальної власності за участі органів державної влади (зокрема ДСІВ України), має перспективний характер.

В умовах існуючої судової системи вирішувати питання розмежування юрисдикції господарських та адміністративних судів по спорах, що виникають у сфері інтелектуальної власності між суб'єктами господарювання та ДСІВ України, на нашу думку, необхідно виходячи з наступного.

Відповідно до чинного законодавства адміністративні суди вирішують спори, які, по-перше, мають публічно-правовий характер, по-друге, виникають з суб'єктом владних повноважень, по-третє, такий суб'єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції у правовідносинах з іншим суб'єктом спору.

Безумовно для спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності, в тому числі й тих, в яких як сторона виступає ДСІВ України, характерне органічне поєднання приватних і публічних інтересів.

Як було раніше зазначено, відповідно до законодавства ДСІВ України організовує в установленому порядку експертизу об'єктів права інтелектуальної власності, здійснює державну реєстрацію та ведення обліку об'єктів права інтелектуальної власності.

ЦК України (Книга ІV), ГК України (Глава 16), а також норми спеціальних законів, що визначають режим правової охорони окремих об'єктів права інтелектуальної власності, встановлюють, що видані ДСІВ України патенти та свідоцтва, як правоохоронні документи засвідчують права інтелектуальної власності на конкретний об'єкт та можуть бути визнанні в судовому порядку недійсними з тих чи інших підстав. Однією з таких підстав є реєстрація об'єкту права інтелектуальної власності та видача відповідного правоохоронного документу з порушенням прав інтелектуальної власності інших осіб. За наявності таких обставин судовий спір ініціює особа, яка вважає, що її права порушуються внаслідок реєстрації прав на об'єкт інтелектуальної власності. Такий суб'єкт-позивач звертаючись до суду, хоча і заявляє вимогу про визнання недійсним рішення ДСІВ України, в першу чергу прагне захистити свої права володільця, які були порушені.

Вказані спори фактично є спорами про визнання того, чи є суб'єкт (суб'єкти) володільцем прав інтелектуальної власності. В даному випадку виникає спір про право між суб'єктом-позивачем та володільцем відповідного патенту (свідоцтва), під час вирішення якого обидві сторони намагаються довести, що саме їм належать права інтелектуальної власності на спірний об'єкт, в той час як у іншої сторони такі права відсутні. Відповідно, зазначені спори повинні вирішуватись в порядку господарського судочинства. ВГС України займає аналогічну позицію з цього приводу та зазначає, що «до кола підвідомчих господарському суду спорів слід відносити й спори, пов'язані з визнанням недійсними документів, які засвідчують право на об'єкти інтелектуальної власності (свідоцтва, патенти), стосуються питань права власності на відповідні об'єкти і за своїм характером є цивільно-правовими чи господарсько-правовими й не належать до числа публічно-правових спорів». При цьому варто погодитись з рекомендаціями ВГС України про необхідність залучення ДСІВ України як органу, на який покладено повноваження щодо видачі правоохоронних документів, до вирішення спору як співвідповідача.

Разом з тим, аналіз правозастосовної практики свідчить, що наразі справи про визнання недійсними правоохоронних документів на об'єкти права інтелектуальної власності з підстав їх видачі з порушенням прав інших осіб, розглядаються і адміністративними судами. При цьому одна частина адміністративних судів зазначає, що дані спори є справами адміністративної юрисдикції, інша - дотримується позиції, що в даних судових справах має місце спір про право, який непідвідомчий адміністративним судам. Результатом вказаного є розрізнена судова практика та невизначеність в питанні порядку захисту прав інтелектуальної власності. Вказана ситуація, на нашу думку, повинна бути виправлена з урахуванням нижче зазначеного.

При розмежуванні юрисдикції господарських та адміністративних судів зі спорів стосовно визнання недійсними правоохоронних документів на об'єкти права інтелектуальної власності в зв'язку з їх видачею з порушенням прав інших осіб, необхідно враховувати те, що: по-перше, характерною ознакою таких справ є участь в розгляді, крім суб'єкта-позивача та ДСІВ України, заявника-володільця правоохоронного документу; по-друге, оскаржувані рішення ДСІВ України, на основі яких видається той чи інший правоохоронний документ, приймаються внаслідок реалізації цією установою владних управлінських функцій саме стосовно заявника-володільця, а не суб'єкта-позивача; по-третє, зазначене здійснюється в межах публічно-правових відносин, що існують між ДСІВ України та заявником-володільцем, а не суб'єктом-позивачем, з яким у ДСІВ України публічно-правових відносин з приводу надання правової охорони об'єкту права інтелектуальної власності не виникає; по-четверте, по відношенню до суб'єкта-позивача ДСІВ України владних управлінських функцій не здійснює; по-п'яте, рішення ДСІВ України про надання правової охорони об'єкту права інтелектуальної власності є нормативним актом індивідуальної дії і стосується заявника-володільця; по-шосте, спір не стосується набуття суб'єктом-позивачем прав на об'єкти права інтелектуальної власності.

Зазначене свідчить про те, що за вказаних умов має місце конфлікт прав та інтересів суб'єкта-позивача, який оспорює права на об'єкт права інтелектуальної власності, засвідчені відповідним правоохоронним документом, та заявника-володільця цього документу. Вимоги суб'єкта-позивача при цьому спрямовані не на захист прав у сфері публічно-правових відносин, а на оспорювання прав заявника-володільця відповідного документу. А отже, такі спори не відносяться до компетенції адміністративних судів та повинні розглядатись в порядку господарського (цивільного) судочинства.

Водночас, вирішення спорів про визнання недійсними правоохоронних документів на об'єкти права інтелектуальної власності з підстав, що не пов'язані з порушенням прав інших конкретно визначених осіб, доцільно віднести до компетенції адміністративних судів. Позивачами по вказаним справам можуть виступати будь-які суб'єкти, заінтересовані у визнанні недійсним правоохоронного документу, окрім самого володільця прав інтелектуальної власності на об'єкт, що охороняється таким документом, та ДСІВ України, яка надала вказаному об'єкту правову охорону та відповідно до чинного законодавства не може оскаржити в судовому порядку власне рішення. Позовні вимоги по таким справам ґрунтуються на підставах визнання недійсними правоохоронних документів, що засновані переважно на публічному інтересі. При вирішенні вказаних справ судовий процес фокусується на дослідженні публічно-правових відносин з приводу надання правової охорони об'єкту права інтелектуальної власності, а не спорі про право між суб'єктом-володільцем правоохоронного документу та зацікавленою особою. Зважаючи на це, спори про визнання недійсними правоохоронних документів на об'єкти права інтелектуальної власності з підстав, що не пов'язані з порушенням прав інших осіб, вважаємо доцільним віднести до підвідомчості судових органів адміністративної юрисдикції.

Зазначене, на нашу думку, слід враховувати і при визначені порядку розмежування юрисдикції господарських та адміністративних судів по спорах, що виникають стосовно скасування рішення ДСІВ України про повну або часткову відмову в реєстрації об'єкта права інтелектуальної власності.

Рішення про відмову в реєстрації об'єкту права інтелектуальної власності може бути прийнято на різних підставах, визначених законодавством, серед яких можна виділити:

1) ті, які зумовлені наявністю прав інтелектуальної власності третіх осіб;

2) ті, які не пов'язані з правами інтелектуальної власності конкретно визначених третіх осіб (абсолютні).

Виокремлення підстав першої групи обумовлено наявністю в третіх осіб прав інтелектуальної власності на тотожний або схожий до ступеню змішування результат творчої діяльності, втілений в аналогічному чи відмінному об'єкті права інтелектуальної власності раніше від заявленого на реєстрацію.

За наявності таких підстав в спорі протиставляються права та інтереси не тільки суб'єкта, якому відмовлено в реєстрації знаку для товарів та послуг, та ДСІВ України, а й суб'єкта-власника прав на протиставлений (тотожний або схожий до ступеню змішування) об'єкт. За таких умов спір переходить у площину регулювання цивільного або господарського права, адже названі суб'єкти по суті прагнуть з однієї сторони встановити, а з іншої - зберегти майнові права на спірний об'єкт. Відповідно, подібні спори доцільно розглядати за правилами цивільного або господарського судочинства.

При наявності підстав другої групи неможливість надання правової охорони об'єкту права інтелектуальної власності не пов'язана з правами інтелектуальної власності конкретно визначених третіх осіб, а зумовлюється необхідністю захисту прав невизначеного кола осіб, соціуму в цілому.

В спорах, обумовлених такими підставами, беруть участь лише суб'єкт-позивач, якому відмовлено в реєстрації заявленого об'єкта, та ДСІВ України. В таких спорах має місце не порушення прав інтелектуальної власності суб'єкта господарювання, а їх не визнання суб'єктом владних повноважень. Прийняття рішення про відмову в реєстрації об'єкта права інтелектуальної власності є результатом здійснення встановлених законодавством адміністративних процедур та виконання владних функцій спеціально уповноваженим органом -- ДСІВ України. Правовідносини, що виникають внаслідок оскарження рішення про відмову в реєстрації об'єкту права інтелектуальної власності, за своєю природою не є цивільно-правовими чи господарсько-правовими. В їх основі лежить публічно-правовий інтерес. Зважаючи на це та беручи до уваги те, що вказані спори виникають з суб'єктом владних повноважень, що здійснює владні функції саме стосовно суб'єкта-позивача, вважаємо, що вказані справи повинні розглядатись в порядку адміністративного судочинства. При цьому по таким судовим справам ДСІВ України може бути єдиним відповідачем.

Аналіз судової практики показує, що сьогодні окресленні нами питання розмежування юрисдикції господарських та адміністративних судів, самими судами вирішуються по-різному. Наразі зазначені спори вирішуються як господарськими судами, які обґрунтовують свої повноваження спираючись на вище наведені Рекомендації пленуму ВГС України, так і адміністративними судами, що наголошують на першочерговій необхідності врахування участі в спорі суб'єкта владних повноважень. Вказане безумовно негативно вливає на стан захисту прав інтелектуальної власності і на загальну ефективність системи правосуддя в Україні. На нашу думку, вирішити зазначену проблему можливо двома шляхами:

1) внести зміни до діючого процесуального законодавства та закріпити чіткий розподіл юрисдикції не на рівні рекомендацій судових органів, а на рівні ГПК України та КАС України;

2) створити систему органів спеціалізованого (патентного) судочинства, до юрисдикції яких віднести всі спори, що виникають у сфері інтелектуальної власності та спори у сфері інтелектуальної власності, пов'язані з порушенням антимонопольного законодавства.

Внесення запропонованих змін до процесуального законодавства дозволить чітко відмежувати підвідомчість аналізованих спорів. Разом з тим, у зв'язку з неможливістю передбачити всі можливі окремі випадки, зазначене абсолютно не усуне загрози виникнення спірних питань щодо розмежування юрисдикції господарських та адміністративних судів в майбутньому. На нашу думку, вказане може бути забезпечено виключно за умови реалізації другого з названих шляхів вирішення окреслених проблем.

Таким чином, питання розмежування юрисдикції судових органів по вирішенню спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності, є дискусійним. Водночас незважаючи на всі труднощі, що постають перед суб'єктами господарювання при визначенні суду, уповноваженого вирішувати той чи інший спір, а також попри всі складнощі судового захисту, обумовлені в першу чергу загальною недосконалістю судової системи та прогалинами чинного законодавства, судовий порядок вирішення спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності, в порівнянні з адміністративним є більш ефективним та поширеним. Це пояснюється тим, що вирішення спору в суді передбачає абсолютно незалежний розгляд спору по суті (що не завжди може забезпечити адміністративний розгляд), а також дозволяє попередити неправомірні дії суб'єкта-порушника в майбутньому та забезпечити можливість судового нагляду за діями такого суб'єкта після вирішення спору.

Аналіз судової практики свідчить, що у системі судових органів основне навантаження з розгляду спорів із порушення прав інтелектуальної власності припадає на господарські суди. Матеріали судової практики свідчать про усталену тенденцію до збільшення кількості звернень до господарських судів України за захистом прав на об'єкти права інтелектуальної власності.

Вище зазначене дозволяє зробити висновок про те, що юрисдикція господарських судів поширюється на вирішення спорів у сфері інтелектуальної власності за умови участі в таких спорах суб'єктів господарювання, а також наявності між сторонами господарських правовідносин, врегульованих актами господарського і цивільного законодавства, з яких виникає відповідний спір. Стаття 16 ГПК України визначає, що справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення, а справи у спорах, у яких відповідачем є центральний орган виконавчої влади - господарським судом міста Києва.

Господарські суди вирішують спори, що виникають у сфері інтелектуальної власності, в порядку позовного провадження на засадах рівності та змагальності учасників судового процесу. Слід зазначити, що Желік Б. Є. до компетенції господарських судів пропонується віднести також справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення [52, с. 13]. Розділяючи думку про необхідність запровадження зазначених змін, вважаємо, що вказане справить позитивний вплив на розвиток юрисдикційної форми вирішення спорів у сфері інтелектуальної власності, та сприятиме ефективному захисту прав суб'єктів господарювання, що обумовлюється специфікою окремих видів судових справ вказаної категорії, особливості розгляду та вирішення яких будуть нами проаналізовані в подальшому (зокрема, вказане стосується справ про визнання знаків для товарів та послуг добре відомими).

У зв'язку з тим, що для правильного вирішення спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності, практично завжди необхідними є спеціальні знання в галузі інтелектуальної власності, відповідно до Наказу ВГС України № 19 від 26.07.2001 року у місцевих господарських судах України було визначено колегії суддів чи окремих суддів, які спеціалізуються на розгляді подібних судових справ. В апеляційних господарських судах та ВГС України створені судові палати з розгляду справ зазначеної категорії.

Справи зі спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності, у місцевих господарських судах, з огляду на введену спеціалізацію суддів розглядаються, як правило, суддею одноособово. Водночас справа може розглядатись і колегіально. Аналіз судової практики свідчить, що ініціатива колегіального розгляду може належати не тільки сторонам, а й самому суду, що наприклад мало місце при розгляді судової справи № 21/55 Господарського суду міста Києва про визнання повністю недійсними свідоцтв України на знаки для товарів і послуг. Розгляд справ в господарських судах апеляційної та касаційної інстанції також здійснюється колегіально.

Відповідно до предмету дипломного дослідження, який зумовлює архітектоніку роботи, процесуальні особливості розгляду та вирішення господарськими судами спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності, будуть розглянуті нами в третьому розділі даної роботи.

Необхідно зазначити, що судовий розгляд спорів даної категорії незалежно від того, в якому порядку він вирішується, практично завжди ускладнюється внаслідок розгалуженості нормативно-правових актів, що регулюють дані правовідносини, та особливостей самих спірних об'єктів права інтелектуальної власності, про які було зазначено раніше. Як наслідок, має місце неоднозначне трактування тих чи інших норм права, а також стійка практика призначення судових експертиз об'єктів права інтелектуальної власності практично по кожній справі такого типу. Таке залучення спеціальних знань допомагає чітко встановити обставини справи, а також повно, всебічно та об'єктивно вирішити спір. В той же час призначення експертизи неминуче веде до збільшення тривалості судового процесу, спричиняє значні додаткові фінансові витрати сторін.

Однак навіть незважаючи на наявні проблеми, судовий порядок вирішення спорів та захисту прав і охоронюваних законом інтересів залишається найбільш затребуваним та поширеним. Він є найдемократичнішою та найефективнішою формою встановлення істини, що зумовлюється як процесуальними гарантіями, так і незалежністю судових органів та рівністю сторін спору.

Як було зазначено, альтернативою судовому порядку вирішення спорів є спеціальний (адміністративний) порядок захисту прав та розв'язання правових конфліктів. Він застосовується як виняток із загального правила, виключно у прямо передбачених законодавством випадках на основі спеціальної спрощеної процедури.

У порівнянні з судовим, адміністративний порядок вирішення спорів у сфері інтелектуальної власності має низку недоліків. Зокрема, незважаючи на простоту та оперативність розгляду справ в адміністративному порядку, відсутність у відомчих органів того ступеня автономності, який мають суди (що обумовлено регламентацією діяльності таких органів не тільки нормами законодавчих актів, а й підзаконними (відомчими) актами органів управління), відсутність попередження осіб, залучених до розгляду спору, про кримінальну відповідальність за надання неправдивих свідчень [58, с. 35-36], зменшують обсяг процесуальних гарантій в адміністративному порядку вирішення спорів в порівнянні з судовим.

До органів, уповноважених вирішувати в адміністративному порядку спори, що виникають у сфері інтелектуальної власності, в Україні належать Апеляційна палата ДСІВ України та Антимонопольний комітет України.

Апеляційна палата ДСІВ України (Апеляційна палата) є колегіальним органом для розгляду заперечень проти рішень ДСІВ України щодо набуття прав на об'єкти права інтелектуальної власності та заяв щодо визнання знака добре відомим в Україні.

Аналіз Регламенту Апеляційної палати, а також спеціальних Законів України з питань охорони прав на об'єкти права інтелектуальної власності свідчить про можливість неоднозначного тлумачення кола суб'єктів, що мають право на звернення до Апеляційної палати. Так, відповідно до п. 6 Регламенту Апеляційної палати право на звернення до Апеляційної палати мають апелянт або його представник (із запереченням проти будь-якого рішення ДСІВ України щодо набуття прав на об'єкт права інтелектуальної власності), власник знака (із заявою про визнання його знака добре відомим), Голова ДСІВ України (з протестом на рішення Апеляційної палати, прийняте за результатом розгляду заперечення).

Під поняттям «апелянт» відповідно до п. 1.2 Регламенту Апеляційної палати слід розуміти «заявника, який подав заперечення». Зазначене формулювання може бути розтлумачене двояко: під «заявником» можна розуміти особу, що звертається до Апеляційної палати з запереченням для захисту своїх прав та охоронюваних законом інтересів, або ж «заявників» в розумінні спеціальних законів, що встановлюють правову охорону на окремі об'єкти права інтелектуальної власності, тобто осіб, які подали заявку про реєстрацію відповідного об'єкту права інтелектуальної власності чи набули прав заявника в іншому встановленому законом порядку.

Спеціальне законодавство, що регулює питання правової охорони окремих об'єктів права інтелектуальної власності, закріплює можливість звернення до Апеляційної палати із запереченням проти рішень ДСІВ України, виключно «заявників» в другому наведеному нами розумінні.

В той же час п. 13.2 Регламенту Апеляційної палати визначає, що апелянт може подати заперечення до Апеляційної палати протягом двох місяців від дати одержання ним рішення ДСІВ України чи копій затребуваних матеріалів стосовно: заявок на реєстрацію об'єктів права інтелектуальної власності; рішення про остаточну відмову в наданні охорони знака, що є об'єктом міжнародної реєстрації, чи копій затребуваних матеріалів.

Спеціальне законодавство з питань інтелектуальної власності встановлює, що рішення ДСІВ України щодо набуття прав на об'єкти права інтелектуальної власності, надсилаються вказаною установою заявнику за відповідною заявкою. Водночас копій затребуваних матеріалів стосовно заявок на винаходи, корисні моделі, промислові зразки; реєстрацію топографії інтегральної мікросхеми, видачу свідоцтва на знак для товарів і послуг; реєстрацію кваліфікованого зазначення походження товару та (або) права на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару можуть бути одержані не тільки заявником, а будь-якою особою. Вказане свідчить про те, що право на звернення до Апеляційної палати має не лише «заявник» як особа, яка подала заявку про реєстрацію відповідного об'єкту права інтелектуальної власності, а будь-яка особа. Зважаючи на це, слово «заявник» при визначенні в Регламенті Апеляційної палати дефініції «апелянт», на нашу думку, використано не доречно і може призвести до плутанини та обмеження прав осіб, які не є заявниками за відповідними заявками, в захисті їх прав та і охоронюваних законом інтересів в адміністративному порядку. Зазначене обумовлює необхідність внесення змін в п. 1.2 Регламенту Апеляційної палати та викладення дефініції терміну «апелянт» як «фізична чи юридична особа, яка подала заперечення до Апеляційної палати ДСІВ України».

Апеляційна палата за результатами колегіального розгляду заперечення може прийняти одне з таких рішень:

1) про задоволення заперечення та відміну рішення ДСІВ України;

2) про відмову в задоволенні заперечення повністю та залишення рішення ДСІВ України чинним;

3) про відмову в задоволенні заперечення повністю або частково та зміну рішення ДСІВ України.

Рішення Апеляційної палати може бути оскаржене в судовому порядку. Розгляд спорів про скасування рішень Апеляційної палати відбувається за правилами адміністративного судочинства. Протягом 2011 року в Апеляційній палаті було розглянуто 114 заперечень, з них 88 надійшло у 2011 році, а 26 було прийнято до розгляду 2010 року. За об'єктами права інтелектуальної власності подані заперечення розподілялись так: знаки для товарів і послуг - 67 заперечення, винаходи - 18, корисні моделі - 2, промислові зразки - 1. За наслідками розгляду поданих заперечень Апеляційною палатою було прийнято 40 рішень про задоволення заперечення повністю, 11 - про часткове задоволення, 23 - про відмову у задоволенні [69, с. 22].