Размещено на http://www.allbest.ru/

Місце і роль державного регулювання у сфері господарювання



1. Економічні функції держави

Державне регулювання економіки і господарської діяльності супроводжується становленням та розвитком її численних функцій, у тому числі й економічних. Історія розвитку економічних функцій -- невід'ємна складова еволюції суспільства в його організованих формах. Виникнення та розвиток економічних функцій держави - це результат розвитку продуктивних сил та об'єктивних суспільних потреб. Економічні функції держави перебувають у постійній динаміці, спостерігається їх розширення та формування в органічному взаємозв'язку з науково-технічним і суспільним прогресом. господарський економічний держава правовий

У сукупності вони утворюють систему організаційних оформлених дій держави, спрямованих, відповідно до ч.1 ст.17 Конституція України, на забезпечення її економічної безпеки, що є найважливішими її функціями. Економічна функція - це діяльність держави, яка полягає у створенні передумов, необхідних для ефективної діяльності щодо забезпечення процесу господарської

– в безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживання для ефективного функціонування ринків.

Починаючи з 30-х років XX століття з'явилася тенденція до посилення економічної діяльності держави (хоча вона виявляється хвилеподібно). Сьогодні є всі підстави вважати, що держава -- найбільш впливовий, «економічно вагомий» і особливий суб'єкт національної економіки. Адже держава у своїй економічній діяльності опирається на політичну владу її економічні дії, досягнення (як і прорахунки) позначаються і навіть «мультиплікуються» на всій національній економіці або її важливих сферах. Якщо для окремих економічних осередків - це мікроекономічна діяльність, то для держави у більшості випадків -- макроекономічна.

Широкомасштабне втручання держави в економіку призвело до того, що всі її сучасні моделі значною мірою «одержавлено». Образно кажучи, вони є ринково-одержавленого типу. Тому вивчення сьогодні лише ринкових засад економіки не дає змоги розкрити повністю, сучасні моделі економіки ринкового типу. Саме це й зумовлює потребу визначення і класифікації функцій держави.

Об'єктивно, економічна функція є найважливішою, оскільки брак належного економічного потенціалу або низька ефективність його використання перешкоджають реалізації інших суспільних функцій.

Визначаючи різноманіття економічних функції розрізняють їх загальних і конкретний поділ. За загальним поділом вони визначаються таким чином.

1. Держава виступає як орган влади щодо недержавних господарюючих суб'єктів національної економіки, так чи інакше втручається в їх господарську діяльність, з метою їх регуляції у бажаному для суспільства напрямі. При цьому зберігається і навіть охороняється економічний і забезпечується правовий суверенітет приватних суб'єктів економіки, тобто йдеться про державне регулювання (управління) недержавного сектора економіки.

2. Безпосередня економічна (господарська) діяльність держави, в якій держава сама виступає суб'єктом власності й господарської діяльності, створює і регулює державний сектор економіки.

3. Державне регулювання національної економіки, тобто регулювання економічних процесів у державному секторі економіки з метою її стабільного розвитку, досягнення максимальної ефективності, соціалізації і справедливості.

У більш конкретному визначенні груп функцій можна назвати наступні.

1. Надзвичайно важливою функцією держави є забезпечення правової основи ефективного функціонування ринкової економіки, особливо в умовах подолання фінансово-економічної кризи. Або по іншому ця функція називається формування правових засад функціонування, економіки і господарської діяльності.

Друга група економічних функцій держави у ринковій економіці охоплює заходи щодо захисту конкуренції. Остання є одним із найважливіших елементів механізму саморегулювання ринкової економіки. В той же час, як і раніше, конкуренція породжує свою протилежність -- монополію, яка суттєво впливає на ринок у своїх власних інтересах. Монопольна влада на ринку завдає шкоди інтересам як виробників -- немонополістів, так і споживачів, зумовлюючи підвищення цін і неефективний розподіл економічних ресурсів. Цим і спричинена потреба регулювання діяльності монополій з метою захисту конкуренції. Для цього насамперед використовується антимонопольне законодавство.

Третю групу економічних функцій держави складають заходи коригування розподілу ресурсів з метою зміни структури національного продукту. Потреба коригування зумовлена такими ринковими невдачами, як зовнішні ефекти і виробництво суспільних благ. Дія зовнішніх факторів, як уже зазначалось, приводить до переміщення частини витрат виробництва до третіх осіб, чим зумовлюється заниження суспільних витрат виробництва і відповідний перерозподіл економічних ресурсів у виробництві таких благ. Прикладом слугують галузі, що негативно впливають на навколишнє середовище, перекладаючи частину своїх витрат на третіх осіб.

Потреба перерозподілу ресурсів зумовлена і необхідністю виробництва суспільних благ. їх приватні виробники, як правило, не виробляють, отже, у такі галузі не направляються ресурси. Щоб спрямувати їх туди, держава застосовує такі заходи, як податки, дотації, та вдається до організації державних підприємств. Через систему податків держава отримує необхідні кошти, які спрямовуються на придбання або виробництво благ суспільного споживан я.

Четвертою важливою функцією держави є перерозподіл доходів та багатства. Ринковий механізм не забезпечує соціально справедливого розподілу. Він приводить до поглиблення розшарування членів суспільства за рівнем доходів і багатства. Для зменшення такої диференціації держава використовує ряд заходів, серед яких: система оподаткування доходів та майна, різного роду трансфертні платежі та допомоги окремим групам громадян з низькими доходами, регулювання цін, заходи соціального забезпечення.

Регулювання доходів здійснюється передусім через систему оподаткування, що базується на принципі прогресивної залежності розміру податків від доходу.

5. Функція створення та розвитку соціально-економічної інфраструктури полягає у забезпеченні життєдіяльності галузей, що створюють загальні умови для функціонування економіки (енергетика, транспорт, зв'язок), сприяють відтворенню робочої сили (охорона здоров'я, освіта, житлове будівництво). В них централізоване регулювання практично не конкурує з ринковим, а підвищує його ефективність на макрорівні.

6. Зовнішньоекономічна функція регулюванні всіх напрямів зовнішньоекономічної діяльності держави з метою захисту національна. інтересів у системі світового господарства. Засобами її реалізації є регулювання курсу національної валюти, стимулювання експорту, регулювання імпорту, митна політика, режим конвертованості, умови вивозу капіталу.

Розглядаючи функції зауважимо, що в умовах нестабільної економіки вони можуть змінюватися, відповідно до економічної ситуації виникати нові. Наприклад, в умовах подолання наслідків фінансово-економічної кризи, держава здійснює функцію стабілізації економічної кон'юктури, впливаючи на економічну активність через заходи кредитно-грошової та фіскальної політики, розробку різного роду програм, спрямованих на регулювання певних сфер економіки (так зване програмування економіки). Широко використовуються заходи впливу на грошовий обіг, що дозволяють регулювати грошову масу в обігу і через неї впливати на економічну активність. Цій меті слугують і фіскальні заходи, такі як оподаткування та субсидії і субвенції. Через них держава здійснює регулюючий вплив на платоспроможний попит суб'єктів економічної діяльності, на рівень їх активності. Широко використовується програмування. Суть його полягає в обґрунтуванні програм розвитку ЯК економіки в цілому, так і окремих галузей, в яких визначаються певні цілі та засоби їх досягнення. Такі програми розробляються державними органами і мають індикативний характер. Суб'єкти господарювання діяльності використовують такі програми як важливе джерело інформації про тенденції економічного розвитку.

В умовах подолання економічної кризи об'єктивним є формування контролінгової функції державного регулювання економіки. Під цією функцією розуміється зворотній зв'язок у системі економічного регулювання державою за допомогою інструментів контролінгу, до яких належать:

­загальнометодологічні методи (спостереження, порівняння, аналіз, синтез, систематизація, прогнозування);

­загальнонаукові методи (методи планування, обліку, керування, статистики, кібернетики);

­специфічні методи інших галузей науки (методи розроблення управлінських рішень, методи управлінського обліку, фінансового менеджменту);

­специфічні методи контролінгу (бенчмаркінг, опитування (анкетування), аналіз результатів по відхиленнях, АВС-аналіз, аналіз, вартісний аналіз, SWOT-аналіз, у бюджетування.№

Л. Дідівська і Л. Головко пропонують інший перелік основних функцій державного регулювання, а саме:

­цільову яка полягає у визначенні цілей, пріоритетів та основних напрямів розвитку національної економіки;

­стимулюючу що передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність господарюючих суб'єктів (їх інтереси), стимулювати економічні процеси у бажаному для суспільства напрямі

­нормативну (регламентуюча) - держава за допомогою законів, законодавчих актів і нормативів встановлює певні правила діяльності для суб'єктів економіки, визначає правовий простір;

­коригуючу, яка зводиться до коригування розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогресивних процесів, усунення негативних екстерналій і забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя суспільства;

­соціальну, що передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин (наприклад, між підприємцями і робітниками), перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища тощо;

­безпосереднього управління неринковим сектором економіки - це регулювання державного сектора економіки, створення суспільних товарів і благ;

­контролюючу, що означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням законів, нормативних актів, економічних, екологічних, соціальних стандартів тощо.

Активізація економічних функцій держави - загальна тенденція сучасного світового розвитку. Нехтування нею призводить до негативних соціально- економічних наслідків. Ось чому важливим є комплексне дослідження функцій проблеми державного регулювання економіки.

2. Сутність і метод державного та регулювання господарської діяльності

Економічні функції державного регулювання економіки і господарської діяльності виражаються в процесі державного регулювання, що здійснюється у певних правових формах і за допомогою певних методів державного регулювання господарського життя, а, відтак, і участі в цьому регулюванні органів державної влади і органів місцевого самоврядування, є:

а) виконання державою соціальних функцій -- забезпечення умов для нормальної життєдіяльності суспільства, в тому числі -- у сфері економіки (відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує соціальну спрямованість економіки);

б) забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України (ст. 16 Конституції України);

в) забезпечення економічної безпеки України (ч.1 ст. 17 Конституції України);

г) забезпечення захисту конкуренції у підприємницькій діяльності; захист прав споживачів, здійснення контролю за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт (ст. 42 Конституції України).

Таким чином держава виконує функцію організації господарського життя суспільства.

Відповідно до зазначених та інших положень Конституції та законів України суть державного регулювання можна визначити наступним чином.

Державне регулювання -- комплекс форм і засобів централізованого впливу на розвиток економічних об'єктів і процесів з метою стабілізації та пристосування існуючої економічної системи до умов, що змінюються, зокрема пристосування економічних відносин і господарського механізму до законів та потреб розвитку продуктивних сил.

Основними об'єктами державного регулювання є: 1) всі елементи економічної системи (продуктивні сили, техніко-економічні, організаційно- економічні та виробничі відносини і господарський механізм); 2) навколишнє середовище; 3) сфери, регіони та галузі народного господарства; 4) національний доход; 5) суб'єкти господарства; 6) економічний цикл; 7) інфраструктура; б) законодавство; 9) зайнятість; 10) грошовий обіг; 11) сукупний попит і сукупна пропозиція; 12) платіжний баланс; 13) ціни; 14) зовнішньоекономічні зв'язки.Форми регулювання. Основними формами державного регулювання економіки є пряме і опосередковане.

Пряме регулювання здійснюється шляхом поширення державної власності (на засоби виробництва, частину національного доходу, фінансово- кредитні інститути та ін.), управління державними підприємствами, а також за допомогою законотворчої та Адміністративної діяльності. Поширення державної власності на засоби виробництва відбувається шляхом будівництва нових державних об'єктів, націоналізації збиткових підприємств, купівлі акцій колективних капіталістичних підприємств та ін.

Опосередковане регулювання здійснюється шляхом планування, прогнозування, фінансування, бюджетного регулювання, системи оподаткування, кредитування, грошової політики, політики прискореної амортизації, цінової, промислової, інвестиційної політики, обліку і контролю та ін.

Розрізняють також короткотермінове та довготермінове державне регулювання. Короткотермінове регулювання передбачає комплекс антициклічних та антикризових заходів держави, зокрема зміни відсоткової ставки, надання державних субсидій та ін.

Довготермінове регулювання здійснюється у формі економічного програмування або прогнозування розвитку народного господарства загалом чи окремих сфер, регіонів, галузей. З цією метою формують конкретні цілі, визначають порядок їх досягнення, встановлюють відповідальність певних органів за їх виконання, виділяють необхідні кошти та визначають порядок фінансування, здійснюють поточний контроль за їх виконанням.

При використанні такого способу державного регулювання економіки, як планування, його формами виступають індикативне (рекомендаційне, необов'язкове для виконання) і директивне (обов'язкове для виконання) планування.Аналіз чинного законодавства та узагальнення результатів-проведених досліджень дають підстави виділити такі правові форми здійснення державного регулювання економіки:

1. Державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України. Прогнозування та планування економічного і соціального розвитку є одним із основних напрямів економічної політики Української держави і однією з правових форм державного управління економікою. Зважаючи на не, у своїй діяльності суб'єкти господарювання враховують показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку.

Як встановлено ч. 2 ст. 11 ГКУ, принципи державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України, система прогнозних і програмних документів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, повноваження та відповідальність органів державної влади і органів місцевого самоврядування у цих питаннях визначаються законом.

Згідно з ст. 1 Закону України від 23 березня 2000 р. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» державне прогнозування економічного і соціального розвитку -- це науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галу- зей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативній шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обґрунтування тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.

Відповідно до ГКУ (ч.3 ст.11) основними формами державного планування господарської діяльності є Державна програма економічного та соціального розвитку України, Державний бюджет України, а також інші державні програми з питань економічного і соціального розвитку, порядок розробки, завдання та реалізація яких визначаються законом про державні програми.

Програма економічного і соціального розвитку України -- це документ, в якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв'язання проблем економічного і соціального розвитку, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.

Система прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку складається з:

­прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткостроковий періоди;

­Державної програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період;

­прогнозів економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів та міст на середньостроковий період;

­програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів та міст на короткостроковий період;

­прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньостроковий період.

Державні цільові програми поділяються на:

- загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля -- це програми, які охоплюють всю територію держави або значну кількість її регіонів, мають довгостроковий період виконання і здійснюються центральними та місцевими органами виконавчої влади;

- інші програми, метою яких є розв'язання окремих проблем розвитку економіки і суспільства, а також проблем розвитку окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць, що потребують державної підтримки.№

Суб'єктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси, відображені в програмних документах економічного і соціального розвитку, не можуть надаватися передбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності (ч. 5 ст. 11 ГК);

2. Управління -- як правова форма державного регулювання господарської діяльності -- означає прийняття компетентним органом юридично значущих рішень для суб'єктів господарювання З оперативних питань господарського життя. Такі рішення головним чином пов'язані із застосуванням встановлених законом засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання: державного замовлення, ліцензування певних видів господарської діяльності і видачі документів дозвільного характеру, технічного регулювання, регулювання цін і тарифів, встановлення лімітів використання природних ресурсів, ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій тощо.

Відповідно до законів уповноважені органи державної влади здійснюють управління у певних сферах (на певних ринках) господарювання (трансфер технологій, імпорт сільськогосподарської продукції,обіг дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, ринок цінних паперів, ринки фінансових послуг тощо);

3. Державний нагляд (контроль) -- це діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, органів місцевого самоврядування, інших органів у межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушення вимог законодавства суб'єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, прийнятного рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища.

Відповідно до ст. 19 ГКУ держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах;

­збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин -- за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;

­фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин -- за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

­цін і ціноутворення -- з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;

­монополізму та конкуренції -- з питань додержання антимонопольно- конкурентного законодавства;

­земельних відносин -- за використанням і охороною земель; водних відносин і лісового господарства -- за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

­виробництва і праці -- за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і праві-и, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

­споживання -- за якістю і безпечністю продукції та послуг;

­зовнішньоекономічної діяльності -- з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Крім ГК, правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов'язки та відповідальність суб'єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) визначені також Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».

Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.

Суб'єкт господарювання має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку.

Усі суб'єкти господарювання зобов'язані здійснювати первинний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистичну інформацію щодо своєї господарської діяльності, інші дані, визначені законом. Забороняється вимагати від суб'єктів господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого законом;

4. Нормативне регулювання -- як правова форма державного регулювання економіки -- означає встановлення компетентними державними органами правил здійснення господарської діяльності. Воно здійснюється шляхом визначення правового статусу суб'єктів господарювання; правового режиму їхнього майна; правових засад і гарантій підприємництва; правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання; порядку укладання та виконання господарських договорів, заходів майнової відповідальності за порушення у здійсненні господарської діяльності; засад зовнішньоекономічної діяльності тощо.

Такий напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, називається державною регуляторною політикою у сфері господарської діяльності.

Сукупність передбачених законодавством, способів, прийомів та засобів впливу на поведінку суб'єктів господарювання називаються методом державного регулювання.

Традиційно в економічній і правовій науках вони є адміністративними та економічними.

Адміністративні або прямі методи - це способи впливу за допомогою яких держава безпосередньо, шляхом обов'язкових приписів, які підлягають виконанню суб'єктами господарювання, досягає необхідного суспільства результату. Вони використовуються для довгострокового регулювання національної економіки. До прямих методів регулювання економіки відносяться:

1. Прийняття законів та контроль за їх виконанням.

2. Державний контроль над монопольними ринками. В галузях, де державна монополія визнана природною, здійснюється директивне планування виробництва, витрат і цін, прямий контроль за якістю товарів і послуг, гарантоване матеріально-технічне постачання (оборона, енергетика, залізничний транспорт тощо).

3. Державні замовлення, дотації, трансферні платежі, що фінансуються з державного бюджету.

4. Пряме державне регулювання цін (встановлення фіксованих цін на найважливіші товари, максимального та мінімального їх рівня, заморожування цін на певний строк).

5. Державна підтримка експорту.

6. Захист від зовнішньої конкуренції.

7. Індикативне планування.

8. Прямі адміністративні заходи державної влади (заборони, дозволи, ліцензії, патенти, державні стандарти тощо).

Застосування прямих методів в сучасних умовах вважається економічно виправданим і в цілому не суперечить принципам, що лежать в основі ринкових відносин.

Економічні або непрямі методи спрямовані на створення державою певного економічного фінансових чи матеріальних стимулів, що впливає на поведінку суб'єктів господарювання й обумовлено їх поведінку. До цих методів відносяться:

­інструменти податкової політики (податкові ставки і види податків, податкові пільги);

­інструменти грошово-кредитної політики (операції на відкритому ринку, дисконтні ставки, норми обов'язкових резервів, регулювання грошової маси, кредитні пільги);

­інструменти фіскальної політики (регулювання доходів бюджету, структура та обсяг державних витрат);

­інструменти амортизаційної політики (норми амортизації та напрями використання амортизаційного фонду).

Прямі і непрямі методи взаємозв'язані між собою, їх використання залежить від конкретних соціально-економічних умов країни і цілей, яких заплановано досягти.

Деякі автори, зокрема, член-кореспондент АПН України Г.Л. Знаменський вважає, що господарська діяльність регулюється з допомогою одного комплексного методу, що інтегрує всі інші. Це - метод рівного впорядкування всіх учасників господарських відносин суспільному господарському порядку, що забезпечує оптимальне поєднання приватних публічних інтересів і створює партнерські та добропорядні відносини у сфері господарювання.№

Адміністративні і економічні методи застосовуються відповідно до ГКУ та господарського законодавства залежно від конкретних економічних умов і господарських ситуацій, виходячи з мети і завдань, що стоять перед державою і господарюючими суб'єктами.

Система засобів, методів і стимулів, за допомогою яких держава регулює економічні процеси, забезпечує реалізацію соціально-економічних і правових функцій складають механізм державного регулювання. Інакше кажучи, державний механізм включає політико-правові, організаційно-управлінські форми і засоби управління (регулювання) господарською діяльність суб'єктів ринкової економіки.



3. Система органів державного регулювання господарської діяльності

Особливе місце у системі державних органів щодо вирішення питань господарського керівництва займає Верховна Рада України. Підтверджується тим, що вона відіграє провідну роль у встановленні правових норм про систему державних органів, їх компетенцію у галузі організації та здійснення господарської діяльності.

Зокрема, щодо організації господарювання, відповідно до ст.92 Конституції України, виключно законами Верховної Ради вирішуються питання використання природних ресурсів, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку правового режиму власності, правових засад і гарантій підприємництва, конкуренції та норм антимонопольного регулювання тощо.

Характерним прикладом тут є Закон України від 1 липня 2010 р. «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», у якому (ст.7) визначені засади внутрішньої політики в економічній сфері.

Окрім цього, виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь - які видатки держави на соціально-економічні потреби, розмір і цільове формування цих видатків, у тому числі на розвиток регіонів.

Найбільш значущим за юридичною силою повноважень щодо регулювання господарської діяльності в державі наділений Президент України. Такі повноваження встановлені Конституцією України (ст. 106) і які полягають у тому, що Президент визначає основні напрями зовнішньої і внутрішньої, в тому числі й економічної політики, впливає на розстановку кадрів і утворення управлінських структур, у тому числі в сфері економіки.

З метою найбільш ефективної реалізації свої повноважень Президент України, згідно з п. 28 ст. 106 Конституції України, створює різні допоміжні структури.

Насамперед, до них належить Секретаріат Президента України, у складі якого функціонує Головна служба економічної політики. Вона утворена як постійно діючий орган для забезпечення здійснення конституційних повноважень Президента.

Крім колективних органів, відповідно до п.28 ст.106 Конституції України, він створює консультативні, дорадчі й інші допоміжні служби, а також інститут позаштатних радників і консультантів.

Президент України забезпечує правове регулювання економічних і господарських відносин. Глава держави має право законодавчої ініціативи у Верховній Раді. Крім того, він у межах своїх повноважень: видає укази й розпорядження питань реалізації економічної та соціальної політики, які не врегульовані чинним законодавством (вони є обов'язковими до виконання на всій території України); затверджує закони, ухвалені Верховною Радою України, та оприлюднює їх; використовує право вето щодо законів, ухвалених Верховною Радою України, і повертає їх парламенту зі своїми пропозиціями; має право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Президент України здійснює кадрову політику. У цій сфері вій має право: призначати за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України, припиняти його повноваження та приймати рішення про його відставку; призначати за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняти їхні повноваження; призначати половину складу Ради Національного банку України; призначати на посади та звільняти з посад за згодою Верховної Ради України голів Антимонопольного комітету України, Фонду державного майна України та інших державних органів. Важливість цього напряму діяльності Президента пояснюється тим, що кадри є носіями знань, інтелекту, досвіду та інших якостей, які визначальною мірою впливають на ефективність діяльності державних органів.

Організаційна функція Президента полягає в тому, що він здійснює координацію діяльності державних органів. Глава держави утворює, реорганізовує та ліквідує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Президент очолює Раду національної безпеки і оборони України. Для здійснення своїх повноважень Глава держави утворює Адміністрацію, основним завданням якої є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента. Створення цих структур здійснюється тільки в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на їх утримання. Президент має право припиняти повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів вона не розпочала пленарних засідань чергової сесії.

Прикладом реалізації цієї функції є Указ Президента України від 27 квітня 2011 р. яким затверджений Національний план дій на 2011 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентноспроможна економіка, ефективна держава». Виконання цього плану дій повинен забезпечити Кабінет Міністрів України.

Організаційно-господарські повноваження Кабінету Міністрів України щодо господарського керівництва передбачені ст.116 Конституції України та в п.1 ч.1 ст.20 Закону України від 07.10.2010 р. «Про Кабінет Міністрів України». Відповідно до цього Закону Кабінет Міністрів як вищий орган виконавчої влади у сфері економіки і фінансів забезпечує виконання таких основних організаційно-господарських функцій:

­проведення державного економічної політики, розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку здійснювання прогнозування та державне регулювання національної економіки;

­відповідно до закону управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами, делегує в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об'єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб'єктам господарювання;

­розроблення і виконання державних програм приватизації; подає Верховній Раді України пропозиції стосовно визначення переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації;

­сприяння розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом усіх форм власності та соціальній спрямованості національної економіки, здійснення заходів, щодо демонополізації та антимонопольного регулювання економіки, розвитку конкуренції та ринкової інфраструктури;

­розроблення і виконання програм структурної перебудови галузей національної економіки та інноваційного розвитку, здійснює заходи, пов'язані з реструктуризацією та санацією підприємств і організацій, забезпечує проведення державної промислової політики, визначає пріоритетні галузі промисловості, які потребують прискореного розвитку;

­захисту та підтримки національного товаровиробника, захисту прав споживачів та підвищення якості їх життя;

­визначення обсягів продукції (робіт, послуг) для державних потреб, формування та розміщення державного замовлення на її виробництво, вирішення відповідно до законодавства інших питань щодо задоволення державних потреб у продукції (роботах, послугах); утворення згідно із законом державних резервних фондів фінансових і матеріально-технічних ресурсів та рішення про їх використання;

­проведення державної аграрної політики та продовольчу безпеку держави;

­проведення державної фінансової та податкової політики, сприяє стабільності грошової одиниці України;

­розроблення проектів законів про Державний бюджет України та про внесення змін до Державного бюджету України, забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подання Верховній Раді України звіт про його виконання, прийняття рішення про використання коштів резервного фонду Державного бюджету України. Обслуговування державного боргу України, прийняття рішення про випуск облігацій державних внутрішніх та зовнішніх позик, державних грошово- речових лотерей;

­забезпечення проведення державної політики цін, здійснення державного регулювання ціноутворення;

­проведення зовнішньоекономічної політики України, здійснює в межах, визначених законом, регулювання зовнішньоекономічної діяльності, організація та забезпечення здійснення митної справи;

­участі у складанні платіжного балансу та організація роботи із складання зовнішньоторговельного балансу України, забезпечує раціональне використання державних валютних коштів;

­гарантування щодо позик, які у визначених законом про Державний бюджет України межах надаються іноземними державами, банками, міжнародними фінансовими організаціями, а в інших випадках - відповідно до міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Широкими повноваженнями наділений Кабінет Міністрів України щодо регулювання питань власності. Відповідно до ст.5 Закону України від 21.09.2006 р. «Про управління об'єктами державної власності», він як суб'єкт управління визначає об'єкти управління власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління. Здійснюючи управління об'єктами державної власності, Кабінет Міністрів України відповідальний тільки перед Верховною Радою України.

З метою реалізації конституційних повноважень і передвиборчої програми економічних реформ Президента України на 2010-2014 роки Кабінет Міністрів України 12 вересня 2011 р. прийняв постанову «Про затвердження Державної програми розвитку внутрішнього виробництва». Метою Програми є створення умов для підвищення економічної стійкості держави за рахунок розвитку внутрішнього виробництва і на цій основі піднесення добробуту громадян. Програма передбачає конкурентні завдання у всіх галузях, економіки, є безстроковою, а перший стан виконання - до 2015 року.

Повернення до нормативно-правової бази Конституції України 1996 р. дало можливість Президентові України рішуче вирішувати проблему створення ефективного механізму виконавчої влади проведення судово- правової, адміністративної, податкової, бюджетної реформ, започаткування змін у пенсійній сфері та реформуванні трудових відносин.

Правовою основою реального започаткування адміністративної реформи у сфері державного регулювання економіки є Указ Президента України від 09.12.2010 р. «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» (надалі - Указ). Цим Указом шляхом реорганізації замість п'ятнадцяти міністерств, утворено десять: Міністерство аграрної політики та продовольства, Міністерство економічного розвитку і торгівлі, Міністерство енергетики та вугільної промисловості, Міністерство інфраструктури, Міністерство культури, Міністерство надзвичайних ситуацій, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту, Міністерство екології та природних ресурсів, Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства, Міністерство соціальної політики.

Замість чотирьох груп, центральних органів виконавчої влади, що були до адміністративної реформи: міністерства, державні комітети, центральні органи зі спеціальним статусом, незалежні державні регулятори, шляхом конкретизації їх функцій, передбачено їх шість: міністерства, державні служби, державні інспекції, державні агентства, незалежні державні регулятори, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Вони зорієнтовані не на адміністративне управління, а функціональне регулювання соціально-економічних відносин.

Визначені центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідних членів Кабінету Міністрів України. Наприклад, через Віце-прем'єр-міністра України - Міністра інфраструктури спрямовуються і координуються такі державні служби: авіаційна, автотранспортна, автомобільних доріг, зв'язку, морського та річкового транспорту, Національне агентство з питань підготовки та проведення в Україні Фінальної частини чемпіонату Європи з футболу та реалізації інфраструктурних проектів і т.п.

Крім такого державного органу як міністерство, Указом від 24.12.2010 р. «Деякі питання організації роботи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади», затверджене Типове положення про центральний орган виконавчої влади України, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідного, члена Кабінету Міністрів України (надалі - Типове положення). Зазначена структура центральних органів виконавчої влади створена на базі колишніх комітетів, служб, фондів, адміністрацій тощо. Згідно п.1 Типового положення, такими центральними органами виконавчої влади України, є: державна служба, державна інспекції, державне агентство, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідного члена Кабінету Міністрів України. Кожен з таких центральних органів, відповідно до покладених на нього завдань, у сфері господарської діяльності надає: адміністративні послуги, здійснює державний нагляд (контроль); здійснює управління об'єктами державної власності; узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції; розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів міністерств та в установленому порядку подає їх члену Кабінету Міністрів України, який спрямовує та координує його діяльність; здійснює інші повноваження, визначені законами України та покладені на нього Президентом України.

Господарські міністерства як органи господарського керівництва у системі органів господарського керівництва є двох категорій:

­функціонального типу (Міністерство економічного розвитку і торгівлі, Міністерство фінансів тощо);

­галузевого типу так звані господарські міністерства, сферою управління яких є певна галузь народного господарства (Міністерство аграрної політики та продовольства, Міністерство енергетики та вугільної промисловості і т.п.).

Їх правовий статус на сьогоднішній день визначається Указом Президента України від 24.12.2010 р. «Деякі питання організації міністерств, інших центральних органів виконавчої влади».

Так, господарське міністерство - це господарська організація (орган державної виконавчої влади), яка здійснює координацію діяльності усіх підприємств та організацій галузі, а також виконує функції власника майна щодо підпорядкованих їй державних підприємств та організацій.

Основні риси господарського міністерства: господарська організація, яка здійснює управління господарською діяльністю підвідомчих державних підприємств і координацію діяльності всіх підприємств галузі; господарська організація унітарного типу; підпорядкованість Кабінету Міністрів України; установчий документ - положення, затверджене Президентом України; наявність статусу юридичної особи; частка державного майна необхідна для здійснення міністерством своїх функцій, закріплюється за ним на праві оперативного управління; наявність функцій двох видів.

Функція щодо загальногалузевого управління міністерства полягає в його участі у формуванні та реалізації державної політики в галузі, прогнозування розвитку економіки галузі, участь у розробці проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України, формування та розміщення державного замовлення на продукцію галузі і укладення державних контрактів, реалізація державної стратегії відповідної галузі, розробка відповідних фінансово-економічних та інших нормативів, видача спеціальних дозволів (ліцензій) з окремих видів діяльності, затвердження державних стандартів, норм та правил на продукцію (роботи, послуги) відповідної галузі, участь у формуванні та реалізації антимонопольнополітики у відповідній галузі.

Функція щодо управління майном стосується державних підприємств, які належать до сфери відповідного міністерства (прийняття рішень про створення, реорганізацію та ліквідацію державних підприємств, установ і організацій у відповідній галузі, затвердження статутів державних підприємств галузі, укладення і розірвання контрактів з керівниками цих підприємств, здійснення контролю за ефективністю використання закріпленого за підприємствами державного майна, подання згоди Фонду державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутних фондів яких включається державне майно, на передачу в оренду цілісних майнових комплексів підвідомчих державних підприємств, на вихід структурних підрозділів зі складу підвідомчих державних підприємств, на вступ (і вихід) державних підприємств у добровільні господарські об'єднання та ін.).

Щодо фонду державного майна України, то відповідно Закону України про нього від 9 грудня 2011 р., він є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.Центральне місце у структурі Кабінету Міністрів України займає функціональне Міністерство економічного розвитку і торгівлі (надалі - Мінекономрозвитку). Відповідно до Положення про Міністерство економічного розвитку торгівлі, затвердженого Указом Президента України від 31 травня 2011 року, воно виконує роль єдиного урядового економічного центру, який здійснює методичне й організаційне забезпечення реалізації соціально-економічної політики держави, викладеної в нормативних актах та програмних документах законодавчої і виконавчої влади.

Основними завданнями Мінекономрозвитку України є; формування та забезпечення реалізації:

­державної політики економічного і соціального розвитку;

­державної цінової політики;

­державної промислової політики, науково-технічної політики в промисловості;

­державної політики у сфері торгівлі;

­державної регіональної політики;

­державної політики у сфері розвитку підприємництва;

­державної політики у сфері технічного регулювання (стандартизації, метрології, сертифікації, оцінки (підтвердження) відповідності, акредитації органів з оцінки відповідності, управління якістю);

­державної політики у сфері державних закупівель, державного замовлення;

­політики у сфері державно-приватного партнерства;

­державної регуляторної політики, державної політики з питань ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності;

­державної політики у сфері державного ринкового нагляду;

­державної політики у сфері торгівлі та побутових послуг;

­--державної політики з питань економічного і соціального співробітництва України з ЄС;

­єдиної зовнішньоекономічної політики, політики інтеграції економіки України у світову економіку, співробітництва із COT;

­державної політики у сфері співробітництва з міжнародними фінансо- вими організаціями та з питань залучення міжнародної технічної допомоги;

­формування державної політики:

­у сфері захисту прав споживачів;

­у сфері статистики;

­з питань державного експортного контролю;

­у сфері інвестиційної діяльності та управління національними проектами (стратегічно важливими проектами, що забезпечують технологічне оновлення та розвиток базових галузей реального сектору економіки України);

­з питань ефективного використання паливно-енергетичних ресурсів, енергозбереження, відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива;

­у сфері державного матеріального резерву;

­у сфері управління об'єктами державної власності, в тому числі корпоративними правами держави;

­забезпечення нормативно-правового регулювання у вищезазначених сферах;

­забезпечення реалізації в межах своїх повноважень державної економічної політики у сфері оборони та безпеки;

­удосконалення в межах своїх повноважень інструментів, процедур та стандартів діяльності органів виконавчої влади.

Мінекономрозвитку спільно з ринковою інфраструктурою й іншими міністерствами та відомствами, науковими організаціями (НДЕІ Мінекономрозвитку, НДЕІ НАН України та ін.) формує відповідну стратегію і тактику реалізації цієї політики. Основна увага має бути зосереджена на розробці цілей, пріоритетів та орієнтирів на близьку і віддалену перспективу, а також економічних, організаційних та правових важелів для їх досягнення.

Основними функціями Мінекономрозвитку є:

­безпосередня участь у реалізації соціально-економічної стратегії держави;

­визначення пріоритетів розвитку національної економіки;

­розробка проектів прогнозів і програм соціально-економічного розвитку країни, структурної та інноваційної політики;

­участь у розробці соціальної, зовнішньоекономічної, фінансової, кредитно-грошової та валютної політики;

­підготовка проектів найважливіших державних цільових комплексних програм;

­розробка (разом з Мінфіном) проекту Державного бюджету;

­методичне та організаційне керівництво розробкою нормативів, балансів, довго-, середньо- та короткострокових прогнозів і програм соціально- економічного розвитку галузей та регіонів;

­методичне та організаційне керівництво застосуванням інструментів ДРЕ;

­координація зусиль міністерств і відомств на основі положень Законів України, указів і розпоряджень Президента, постанов уряду тощо.

До компетенції Мінекономрозвитку належать також питання цінового і тарифного регулювання, державного контракту, заходи з антидемпінгових цін, застосування квот, ліцензій, мита.

Наступне за важливістю функціональне міністерство - це Міністерство фінансів, яке здійснює фінансово-бюджетне і податкове регулювання. Міністерство фінансів покликане забезпечувати фінансування держави взагалі і державних регуляторних заходів зокрема, в тому числі і державних цільових програм та державних видатків, визначених законом «Про Державний бюджет». Воно бере безпосередню участь у всіх етапах бюджетного процесу: у розробці, організації виконання, контролі за виконанням, підготовці пропозицій про внесення змін, звіті про виконання державного бюджету. Система Міністерства фінансів України, яка охоплює центральний його апарат, відділи фінуправлінь обласних, районних місцевих державних адміністрацій, разом з державною податковою і митною службами виконує практичні завдання з формування і використання державного бюджету.

Вирішальним на нашу думку, в оптимізації системи та поліпшення діяльності центральних і місцевих органів державного управління особливо щодо надання державних послуг суб'єктами господарювання буде виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 13.12.2010 р. «Про схвалення Концепції електронного урядування в України». Вона, зокрема, передбачає, що до 2012 р. буде розроблена нормативно-правова та нормативно-технічна база для надання адміністративних послуг в електронному вигляді. Зокрема, через Інтернет можна буде зареєструвати суб'єкт господарювання, подати звітність тощо. До 2014 р. в електронній формі надаватимуться послуги в усіх сферах суспільного життя. На останньому етапі передбачається створити єдину інформаційно-телекомунікаційну інфраструктуру органів державної влади та місцевого самоврядування.

Крім господарських міністерств і установ організаційно-господарські повноваження виконують визначені законодавством господарські організації. Такі організації використовуються, зокрема, у найважливіших галузях економіки, де для ефективного керівництва створені національні чи державні акціонерні компанії (НАК «Надра України», НАК «Украгролізинг», ДАК