Поняття, суть і мета покарання

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОДЕСЬКАЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ МИКОЛАЇВСЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ КОЛЕДЖ»

Циклова комісія правових дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Кримінальне право»

на тему : «ПОНЯТТЯ, СУТЬ І МЕТА ПОКАРАННЯ»

Студентки ІІI курсу 32 групи

Денної форми навчання

Садівської Тетяни Ярославівни

Науковий керівник викладач

Ананьєва Оксана Володимирівна

м. Миколаїв - 2015 рік



Зміст

Вступ

І. Поняття, суть і мета покарання

1.1 Історична і соціальна обумовленість

1.2 Поняття та ознаки покарання

1.3 Теорії мети покарання

1.4 Спеціальна і загальна превенції злочину як мета покарання

ІІ. Відмінність кримінального покарання від інших заходів державно-правового і громадського впливу

2.1 Відмінність кримінального покарання від заходів, які застосовуються за провину

2.2 Відмінність покарання від примусових заходів виховного характеру

2.3 Відмінність покарання від примусових заходів медичного характеру

ІІІ. Система покарань, класифікація

3.1 Система покарань, її ознаки і значення

3.2 Сутність класифікації покарань

3.3 Окремі види покарань

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Актуальність дослідження. Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного та культурно - виховного характеру. В системі цих заходів певне місце займає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка існує в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

Саме шляхом застосування справедливого, невідворотного і своєчасного покарання держава стримує злочинність, маючи на меті її приборкання й максимальне обмеження її проявів. До того ж наявність караності як ознаки кожного злочину, а також реальне застосування покарання сприяє профілактиці злочинності на всіх її рівнях і у всіх її проявах.

Збільш актуальність дослідження, щоб вступ був на три сторінки

Об'єктом дослідження в курсовій роботі є методологічні засади щодо формування категорійного поняття та сутності покарання.

Предметом дослідження - поняття покарання.

Мета і завдання роботи. Дослідження полягає в тому, щоб розкрити суть та зміст кримінально-правового інституту покарання, визначити мету покарання та розкрити систему покарань за кримінальним законом України.

Відповідно слід вирішити наступні завдання:

- розкрити суть інституту кримінального покарання;

- розглянути мету покарання та її складові;

- означити поняття системи покарань, її ознак

- розглянути сучасну класифікацію покарань;

- розкрити аспекти відмінності кримінального покарання від інших заходів державно-правового і громадського впливу.

Методологічною основою курсової роботи стали такі методи, як: порівняльний, описовий та системного аналізу. Проведене мною дослідження спирається на діалектичний метод наукового пізнання явищ оточуючої дійсності. Методи класифікації, групування та системний були використанні для визначення різновидів сприйняття покарання як поняття. Обґрунтування положень та висновків, які містяться в курсовій роботі, здійснено шляхом комплексного застосування таких методів соціально-правового дослідження, як історико-правовий та логіко-юридичний. Не пишуть від свого імені.. або автором дослідження або нами…подивись по тексту КСР і поміняй

Виконання поставлених мною завдань дасть велике практичне значення для навчального процесу дисципліни «Кримінальне право України», а також для науково-дослідницької діяльності. Практичне значення не обов'язково вказувати, це не диплом і не дисертація, тому навряд чи це буде висвітлено десь, крім КСР)))

Розробкою визначення поняття покарання, дослідження його мети займались провідні вітчизняні вчені та практики. Вагомий внесок у розробку даної проблеми внесли Ю.В. Александров, Ю.В. Баулін, З.Д. Смітієнко, Ю.М. Дьомін, С.О. Юлдашев, В.А. Клименко, В.І. Борисов, С.Б. Гавриш, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, В.А., О.В. Перепилиця та інші.

Структура роботи. Робота складається з трьох розділів. Перший розділ містить в собі дослідження поняття, суті, ознак і мети покарання. Другий розділ роботи складається з аналізу аспектів відмінності кримінального покарання від інших заходів державно-правового і громадського впливу. В третьому розділі досліджені зміст системи покарань, її ознак і значення, а також класифікація та розгляд покарань за Кримінальним кодексом України.

кримінальний правовий покарання закон



І. Поняття, суть і мета покарання

1.1 Історична і соціальна обумовленість покарання

На протязі історії суспільство та держава по-різному, по-своєму визначали ті діяння, які відносяться до злочинних. Досить таки часто серед такого виду поведінки опинялися дії, пов'язані з непокорою свавіллю та жорстокості з боку держави, не сприйняттям пануючої ідеології, висловлюванням думок, що не відповідають думці правлячого класу; тобто такі дії, що мають політичне забарвлення. Але завжди перелік злочинних діянь містив в собі посягання на особу, власність, існуючий порядок управління. Традиційно першим і головним засобом в боротьбі зі злочинністю завжди було кримінальне покарання: власне держава не змогла б забезпечувати нормальну і стабільну життєдіяльність суспільства без цього кримінально-правового інституту. Тому довгий час покарання залишалося єдиним і самим надійним засобом боротьби зі злочинністю - змінювалися лише види і система покарань в залежності від того, в якій суспільно-економічній формації перебувало суспільство. Стан, що характеризував відношення суспільства до інституту покарання та рівень його розвитку відображався в існуючих на певному етапі розвитку людства кримінально-політичних ідеях. Це обумовлено тим, що проблема боротьби зі злочинністю завжди нерозривно була пов'язана з ідеологією, політикою, політичними ідеями та політичними інститутами. Нерозривність суспільного життя та кримінального покарання відображає таке поняття як кримінальна політика, що розглядається як засоби ліпшої організації правосуддя взагалі і конкретно кримінальної репресії. Тобто види і система покарань є відображенням пануючих у тому чи іншому суспільстві поглядів на засоби боротьби зі злочинністюКарпец И.И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы. М.: «Юрид. лит.», 1973. - с. 22. ЗНОСКИ ЗРОБИ У ДУЖКАХ В КІНЦІ РЕЧЕННЯ, НАПРИКЛАД [3, С. 45].

М.С. Таганцев писав: «Історична оцінка всякого… закону є одним із перших прийомів критичного аналізу права» Таганцев Н. С. Русское уголовное право. Часть общая: В 2 т. - Тула: Автограф, 2001. - Т. 1. - с. 28.. Наведений вислів повною мірою стосується і такого явища правової реальності як покарання.

Кримінальне покарання відповідає поглядам, пануючим у суспільстві відповідно до основних умов його існування. Якби в законодавство були введені застаріли покарання, що не відповідають визначеному історичному періоду, вони розглядалися б як історичний анахронізм. І, навпаки, якби в законодавство вводилися такі покарання, до яких суспільство не підготовлене ні політично, ні етично, їх чекало б та ж участь Кримінальне право. Загальна частина [Текст] : підручник / А. С. Беніцький та ін. ; під ред. А. С. Беніцького, В. С. Гуславського, О. О. Дудорова, Б. Г. Розовського. - К. : Істина, 2011. - с. 77..

Соціальна обумовленість покарання полягає в тому, що суспільство в особі державних органів, які виражають його інтереси визначає, які саме суспільно небезпечні діяння є кримінально караними і встановлює вид і міру покарання за ці діяння. Кримінальний закон і покарання повинні відповідати укладу життя суспільства, стану економіки і фінансів держави, етичним і правовим поглядом, що складаються на цій базі, які характеризують суспільні відносини і класові устрої суспільства.

Видатні мислителі, філософи усіх часів в своїх працях значну увагу приділяли кримінально-політичним ідеям. Незадоволення щодо стану справ в сфері боротьби зі злочинністю призвело до того, що людство всерйоз замислилося над причинами її виникнення та більш ефективними засобами боротьби з нею. Тому виникнення кримінологічних теорій сприяло загостренню дискусій стосовно кримінального права взагалі та кримінального покарання конкретно. Основний поділ між кримінологічними теоріями проходить у двох напрямках.

По-перше, їх можна поділити на дві великі групи в залежності від того, чи признають їх автори та прихильники значну роль біологічних факторів в генезисі злочинної поведінки чи ні. Відповідно в цій площині можна виділити теорії біологічної та соціологічної орієнтації. По-друге, всі підходи до впливу на злочинність можна поділити на радикальні та помірковані в залежності від того, чи передбачається корінна зміна соціальної системи для досягнення позитивних результатів в боротьбі з кримінальним феноменом, чи існуючий соціальний порядок розглядається як константа, в рамках якої необхідно відшукати можливості для зниження або стабілізації злочинності Дубинин Н.П., Карпец И.И., Кудрявцев В.Н.:Генетика, поведение, ответственность. О природе антиобщественных поступков и путях их предупреждения 2-е изд., перераб. и доп. М.: Политиздат, 1989. - с. 56..

Перший напрямок говорив про злочинність і про біологічну прирожденність чи схильність людини до злочину. Його вплив позначився на методах і засобах боротьби зі злочинністю. Другий напрямок у кримінології виник з визнанням соціальної природи і соціальних причин злочинності. Стосовно до проблеми засобів боротьби зі злочинністю представники цього напрямку в кримінології стояли і стоять за широкий вибір запобіжних заходів соціального плану і такої системи покарань, що сприяла б соціальної реадаптації злочинців. Слід розглянути теорії причин злочинності.

Так, розвиток генетики відкрив широкі перспективи для висунення сміливих гіпотез про передачу схильності до злочину генетичним шляхом. В 20-і роки німецькі вчені Й. Ланге та Ф. Штумпфіль, досліджуючи злочинців з числа близнят з однаковим генотипом, намагались довести вирішальну роль природних задатків в механізмі злочинної поведінки. Але наступні дослідження Г. Кранца та К. Христиансена спростували їх висновки. А в подальшому і сам метод дослідження близнят був підданий сумніву. Цей метод не дозволяв зрозуміти, чому близнята здійснюють однакові злочини: чи то генетична схильність, чи то однакові умови сімейного виховання Там же. - с. 57..

Паралельно з методом дослідження близнят для обґрунтування генетичної схильності до злочинів використовувались методики біохімічного аналізу (ендокринна обумовленість злочинної поведінки). В 1924 році американський дослідник М. Шлапп опублікував статтю, в якій обнародував результати вивчення ендокринної системи злочинців. Згідно його даних, майже третина всіх в'язнів страдають емоційною нестійкістю, що обумовлено захворюваннями залоз внутрішньої секреції.

Клінічний напрямок кримінології теоретично обґрунтував необхідність нейтралізації за допомогою хімічних препаратів гормонів, що викликають агресивність людини. І ці методи були впроваджені в практику.

В 60-і роки дослідження генетичних факторів злочинності вступило в нову фазу. П. Джекобс провела одне з перших досліджень хромосомної схильності до злочинів. Обстеживши в'язнів в Шотландії, вона встановила, що серед злочинців частка осіб з хромосомною аномалією типу XYY набагато більше ніж серед правослухняних громадян.

Новий напрям розвитку психіатричного підходу до аналізу злочинності дали дослідження австрійського вченого З. Фрейда, сутність теорії якого розкриваєтсья за допомогою трьох понять: «Воно», «Я», «над-Я». Агресія є складовою частиною «Воно», яке стримується за допомогою «Я». Ця схема значно поглибила розуміння багатьох мотиваційних процесів, зокрема в кримінальній галузі. На її основі американський вчений Уайт зробив оригінальний аналіз феномена злочинності. На його думку, людина народжується злочинцем, а її життя - процес пригнічення руйнівних інстинктів, які закладені в «Воно». Сам Фрейд майже не намагався аналізувати феномен злочинної поведінки. На його думку інстинкт смерті «функціонує в кожній живій істоті і намагається привести її до загибелі, зводячи життя до первинного стану неживої матерії» Ковтун Н. Про кару як мету покарання / Н. Ковтун // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2007. - № 45. - с. 163..

Ідеї Фрейда отримали значний розвиток в рамках клінічної кримінології. Так, в 19 ст. Феррі та Горафало розробили концепцію небезпечного стану злочинця, сутність якої полягала в тому, що злочинця не треба карати, а виводити з стану підвищеної схильності до злочину. В 20 ст. ця концепція була покладена в основу нетрадиційного напряму науки про методи впливу на злочинність - клінічної кримінології. Представники цього наукового напряму практично відкидали кару як превентивний стримуючий засіб. Методи впливу на злочинність, які розроблюються вченими цього напрямку, пов'язані з невизначеним покаранням злочинців (позбавлення волі до тих пір, поки комісія лікарів не дасть висновок про втрату небезпечного стану). Ця практика в 70-80-і роки була досить популярною в ряді країн. Нажаль, надії на радикальне оздоровлення суспільства за допомогою різноманітних методик не виправдались Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика У 3 кн. Кн. 3: Практична кримінологія. К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2008. -- 320 с. - с. 57..

Найбільшою популярністю серед соціологів початку 20 ст. користувалась концепція аномії. В 1938 р. Р. Мертон опублікував статтю «Соціальна структура та аномія» в якій застосував концепцію аномії відносно проблем кримінології. Одна з головних ідей Мертона полягала в тому, що основною причиною злочинності є протиріччя цінностей, на досягнення яких суспільство націлює людей, і можливостями їх досягнення по встановленим суспільством правилам. Стаття Мертона дала міцний поштовх використання феномену аномії при поясненні причин злочинності.

В 1938 році поряд з іншими з'явилась цікава робота вченого з Колумбійського університету Ф. Таннербаума «Злочинність і суспільство», в якій він намагався застосувати до вирішення кримінологічних проблем соціологічну теорію Дж. Міда, який розглядав суспільне життя як серію соціальних ситуацій і типових реакцій людей на поведінку оточуючих (інтеракцій). Застосувавши ці положення до проблем пояснення злочинної поведінки, Таннербаум досить переконливо довів, що неправильна реакція суспільства на злочини є одним з найбільш значних криміногенних факторів. В кінці 30-х років багатьма соціологами дуже гостро було поставлене запитання про те, чи справедливо розглядати в якості суспільно небезпечних тільки ті діяння, за які закон передбачає покарання. Реально не все, що заборонено законом є небезпечним для суспільства. Розроблена Таннербаумом концепція «недопустимості драматизації зла» в значній мірі охопила ці ідеї. Вона лягла в основу інтеракціоністського підходу до вивчення злочинності, який в подальшому трансформувався в теорію стигми. «Стигма» в перекладі з латинської означає «тавро». Ця теорія достатньо повно розкрила глибинні механізми кримінального рецидиву. На розвиток теорії стигматизації значно вплинула гіпотеза Селліна про те, що в пошуках відмінностей злочинців від незлочинців кримінологи досліджують різницю між засудженими і незасудженими. В дійсності серед несудимої частини суспільства злочинців також немало, і серед незасуджених різниця між злочинцями незлочинцями неістотна Голіна В.В., Головкін Б.М. Кримінологія: Загальна та Особлива частини. Підручник/ В.В. Голіна, Б.М. Головкін, М.Ю. Валуйська, О.В. Лисодєд та ін.; за ред. В.В. Голіни і Б.М. Головкіна. - Х.: Право, 2014. - с. 169..

Кримінологічні ідеї впливали раніше і впливають зараз на кримінальну політику, кримінально-правові теорії, законодавство і на організацію кримінальної репресії. Кримінально-політичні ідеї і розуміння про роль репресії в суспільстві, значенні її як засобу боротьби зі злочинністю було ідеалом не тільки фахівців-юристів, але і політичних діячів, філософів і соціологів. Сучасні кримінально-політичні ідеї та пов'язані з ними погляди на злочин та покарання по суті відображають боротьбу різноманітних течій. Однак цього не зовсім досить, оскільки сучасний стан справ в цій сфері свідчить про недостатню ефективність сучасного інституту покарання.

Варто зауважити, що проблемам, які пов'язані з покаранням, його соціальною та правовою ефективністю та визначенню головних напрямів в кримінальній політиці значна увага приділяється з боку міжнародно-правових організацій. Пошуки в цьому напрямі зачіпають як матеріальне так і процесуальне право.



1.2 Поняття та ознаки покарання

В основі кримінально-правової боротьби із злочинністю кожна сучасна демократична держава виходить з двох неодмінних постулатів:

- застосування суворих мір покарання до осіб, які е організаторами й активними членами мафіозних структур злочинності (організованих груп і злочинних організацій), а також до злочинців-рецидивістів і тих, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини;

- застосування м'яких покарань (не пов'язаних з позбавленням волі), а також звільнення від кримінальної відповідальності і покарання осіб, які вперше вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості.

Отже, покарання як система (занадто жорстока, занадто м'яка, або побудована найбільш раціональним чином) не в змозі вирішити проблему злочинності, але держава не може відмовитися від його застосування Мельник М.І., Хавронюк М.І. (ред.) Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 7-ме вид., переробл. та допов. - К.: Юридична думка, 2010 - с. 156..

Покарання як один з центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони найважливіших суспільних відносин. Воно є провідною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і разом з тим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону. Кримінальне покарання являє собою реакцію держави на вчинений особою злочин. Для самого ж злочинця покарання - це кримінально-правовий наслідок скоєного їм злочину.

В ч. 1 ст. 50 КК дається визначення покарання: покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні правді свобод засудженого Кримінальний кодекс України: Закон України від 05.04.2001 № 2341- III / Верховна Рада України. - Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25. - Ст. 131.. Це визначення дає можливість висвітлити ознаки покарання.

По-перше, покарання - це захід державного примусу, який застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин. Воно призначається тільки судом, який виносить вирок від імені держави; ніякі інші органи держави не можуть розглядати кримінальні справи й призначати покарання.

Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду Конституція України (Відомості Верховної Ради (ВВР). - 1996. - № 30. - ст. 141.: [Електронний ресурс]. - [Режим доступу]: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр.. Це положення дублюється і в ч. 2 ст. 2 КК.

По-друге, покарання є саме примусом. Серед усіх заходів державного примусу воно є найбільш суворим. Покарання призначається й виконується незалежно від волі винного відчужи на собі державний примус. Відбуття покарання після вступу вироку в законну силу є обов'язковим для засудженого. Ухилення від відбуття покарання саме по собі є злочином.

По-третє, покарання полягає в обмеженні прав і свобод засудженого.

Згідно з ч. 3 ст. 63 Конституції засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В., Дудоров О.О. та ін. / За ред. Мельника М.І., Клименка В.А., Кримінальне право України: загальна та особлива частини. Підручник у 2-х тт. (затв. МОН України).- 5-е вид. - 2009. - с. 227..

Саме ці обмеження виступають у якості кари за вчинений злочин. Кара становить зміст покарання, вона відсутня в інших заходах державного примусу. Обсяг кари залежить від тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують або обтяжують покарання. Позбавлення й обмеження, які несе з собою кара, можуть бути фізичного, матеріального та морального характеру (часто вони збігаються одночасно).

Позбавлення волі має місце при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, арешті. Обмеження волі має місце в таких покараннях як обмеження волі й тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців. Обмеження трудових прав здійснюється при позбавленні права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських роботах, виправних роботах, службовому обмеженні для військовослужбовців. Негативні наслідки матеріального характеру тягнуть за собою штраф і конфіскація майна.

Але покарання не повинні завдавати засудженому фізичних страждань або принижувати його людську гідність (ч. 3 ст. 50 КК). Це положення випливає з конституційної норми про те, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 28 Конституції) Куц В. М. Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник [Текст] / В. М. Куц. - К.: Нац. акад. прокуратури України, 2013. - с. 56..

По-четверте, шляхом призначення покарання суд від імені держави висловлює негативну оцінку як самого злочину, так і особи, яка його вчинила. Ця оцінка є не тільки правовою, а й моральною. Тобто йдеться про державний характер покарання.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання, в першу чергу, виражається у визначенні того, які суспільне небезпечні діяння є злочинними і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили (ст. 1 КК). Отже, караність є складовою частиною кримінально-правових норм, без якої неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю караність є особливою мірою державного примушування, котра застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини, примушує особу до законослухняної поведінки. В цьому і полягає перша важлива ознака покарання - це передусім особлива міра державного примушування (в порівнянні з дисциплінарними, адміністративними, цивільно-правовими засобами), яка є його складовою частиною, що визначає його соціальний зміст. Покарання заподіює великі втрати волі, майна. Держава має виняткову монополію на призначення кримінального покарання. Тільки вона визначає повноваження в сфері призначення і виконання покарання, встановлює підстави застосування покарання, види і мету покарання. Покарання як примусовий захід закріплено в кримінальному законодавстві, яким у нас є КК України. Усі нові закони, що встановлюють кримінальну відповідальність, підлягають включенню в цей кодекс. КК встановлює систему покарань - вичерпний і обов'язковий перелік видів покарань, розташованих у визначеному порядку в залежності від ступеня їхньої тяжкості (ст. 51 КК). Даються також кількісні і якісні характеристики злочинів.

Визначення ст. 51 КК України засновані на нормах Конституції України усі правові норми про покарання, що містяться в КК, КПК, ВТК і інших нормативно-правових актах, повинні відповідати положенням Конституції України і даної статті Конституції. Діючи від імені держави, органи і посадові особи, повноваження яких установлені Конституцією, несуть відповідальність за відповідність практики призначення і виконання покарання вимогам Конституції України, що має найвищу юридичну силу. (ст. 8 КУ). У встановлених законом випадках посадові особи також можуть нести кримінальну відповідальність за порушення законодавства про застосування покарання до засуджених. Присвоєння прав законодавчої влади або спроба підміни суду в області застосування покарання є зазіханням на правопорядок в Україні.

По-п'яте, покарання тягне за собою стан судимості, який викликає певні обмеження для особи й служить засторогою від вчинення нею нового злочину. Судимість властива тільки кримінальному праву Кримінальне право України. Загальна частина: підруч. / [Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін.]; за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - [4-е вид., перероб. і доп.]. - Х.: Право, 2010. - с. 80..



1.3 Теорії мети покарання

Кримінальний кодекс України встановлює цілі покарання. Згідно зі ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. З цього визначення випливає, що метою покарання є: кара (як відплата за вчинений злочин); виправлення засудженого; запобігання вчиненню нових злочинів засудженими (спеціальна превенція); запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб (загальна превенція).

На думку деяких вчених, мета виражає не тільки те, що повинно відбутися в майбутньому, але і те, що потрібно робити, як і якими засобами, до чого прагнути, щоб здійснити бажане. У цьому проявляється особливість мети, що позначає не будь-яке майбутнє, а лише необхідний результат, який досягається через діяльність. У ній закладене вольове, практичне відношення до зовнішнього світу, процес перетворення в інтересах людини Чучаев А.И. Цели наказания в советском уголовном праве / А.И. Чучаев. -- М.: ВЮЗИ, 1989. - с. 61..

Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проблеми. Однак з цих численних теорій можна виділити дві основні групи: а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати); б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети) Українське кримінальне право. Загальна частина [Текст]: підручник / [Берзін Павло Сергійович та ін.]; за заг. ред. В. Навроцького. - К.: Юрінком Інтер, 2013. - с. 126..

Серед абсолютних теорій покарання виділяють теологічні теорії, теорії матеріальної та діалектичної відплати. Представники абсолютних теорій не вбачали у покаранні іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї - мети відплати за вчинений злочин, тобто покарання призначається тому, ким злочин вчинено, як відплата за нього, сатисфакція. Теологічні теорії (божої відплати), виходячи з того, що злочин є гріх, ставили за мету покарання очищення від цього гріха. Теорію матеріальної відплати розвивав І. Кант, діалектичної відплати - Ф. Гегель, ідеї яких мали суттєвий вплив на розвиток філософських та правових поглядів протягом всього XIX століття, а в поєднанні з іншими трактовками - і у XX столітті.

Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони вбачали зміст і корисність покарання в досягненні будь-якої конкретної (корисної) мети, наприклад, для того, щоб утримати інших членів суспільства від злочину або для виправлення засудженого. Серед відносних теорій найбільшого розповсюдження набула теорія залякування, якої і зараз дотримуються багато криміналістів Англії та США. Модифікацією цієї теорії є теорія психологічного примушування, що була розвинута відомим криміналістом початку XIX століття А. Фейєрбахом. Як і теорія залякування - це теорія загального попередження, згідно з якою покарання має впливати на громадян, утримуючи їх від вчинення злочинів. А. Фейєрбах вважав, що покарання має завдавати особі, що вчинила злочин, більшого незадоволення, ніж те задоволення, що вона отримала від злочину. Прихильники теорії спеціального попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винуватий не вчинив нового злочину. Такі ж ідеї відстоювали і послідовники теорії виправлення, на думку яких покарання має забезпечити виправлення винуватого, тобто невчинення ним нових злочинів.

Теорії досягнення покаранням якоїсь однієї мети не могли задовольнити практику, тому у середині XIX століття з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є поєднання ідей кількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. Прихильники їх в різних варіантах визнають метою покарання: залякування, відплату, відшкодування спричиненої злочином моральної шкоди, виправлення, загальну і спеціальну превенції. Ці теорії різняться не тільки поєднанням мети, а й їх значущістю. В одних пріоритет надається меті залякування, відплати, в інших - меті запобігання або виправлення.

Визначення мети покарання -- одне з найбільш принципових питань кримінального права. «Від його вирішення залежить не тільки побудова багатьох інститутів цієї галузі права, але і цілеспрямоване застосування самого кримінального законодавства» Ной И.С. Сущность и функции уголовного наказания в Советском государстве / И.С. Ной. -- Саратов, 1973. - с. 52.. Чезаре Беккаріа зазначав, що мета покарання міститься тільки в тому, щоб перешкодити винуватому знову завдати шкоду суспільству й утримати інших від здійснення того ж Беккариа Чезаре. О преступлении и наказании / Чезаре Беккариа-- М.: ИНФРА, 2004. - с. 64..

У юридичній літературі перших років Радянської влади багато уваги приділялося питанню мети і завдань покарання. Складність цієї проблеми приводила до того, що окремі автори, вдало сформулювавши ту чи іншу задачу покарання - виправну, попереджувальну, охоронну, у ряді випадків вважали її єдиною, чим спотворювали дійсну роль покарання в Радянській державі. У розглядуваний період лише починали формуватись положення радянської теорії кримінального права про співвідношення примусової і виховної сторін покарання, про співвідношення понять «кара» і «виховання», «кара» і «покарання».

Від мети покарання варто відрізняти його функції, за допомогою яких вирішуються окремі задачі, досягаються проміжні результати на шляху до мети. Змішування мети з функціями в літературі зустрічається, і це не тільки заважає правильному з'ясуванню тих і інших, але і приводить до перекручування соціального призначення покарання, спрямованості кримінальної практики. Наприклад, таке відбувається, коли метою покарання визнається сама кара. При цьому М.А. Бєляєв зазначав, що під карою як метою покарання ми розуміємо заподіяння правопорушнику страждань і позбавлень як відплати за вчинений ним злочин» Беляев Н.А. Цели наказания и средства их достижения в исправительно-трудовых учреждениях / Н.А. Беляев. -- Ленинград: ЛГУ, 1963. - с. 11.. Такий підхід не збігається з нормою закону, якщо не сказати, прямо суперечить йому. І.І. Карпець, відстоюючи таку ж точку зору, писав, що якщо покарання карає і досягається певна мета, з цього виходить, що кара є однією з цілей покарання Карпец И.И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы / И.И. Карпец. -- М.: Юрид. лит., 1973. - с. 102.. Аргументи одного й іншого авторів приводять до висновку, що покарання як кара є самоціллю, що суперечить кримінальному закону.

У КК України 1960 р. було інше формулювання поняття і мети покарання. Зокрема, передбачалось, що покарання є не лише карою за вчинений злочин, але і має на меті виправлення, перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поваги до правил соціалістичного співжиття, а також попередження здійснення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті заподіяння фізичних страждань чи приниження людської гідності Кримінальний кодекс України: Закон України від 28.12.1960. - [Електроний ресурс]. - [Режим доступу]: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2001-05..

Питання про кару і покарання з перших років існування радянського кримінального права було одним з найбільш спірних. Заслуговує на увагу позиція про те, що кара не має бути метою покарання, основна причина такої відмови - «покарання» і «кара» - синоніми. При цьому визначення покарання як кари є некоректним. В.Д. Дуюнов зазначав, що кара є широким соціальним (вірніше, загальносоціальним) поняттям. «Кара - це відповідна негативна реакція держави, суспільства, суспільного об'єднання або певних осіб (наприклад, батьків), а віруючі скажуть - бога, на неправильну поведінку суб'єкта, порушення ним тієї або іншої соціальної норми - норми моралі, релігії» Мицкевич А.Ф. Уголовное наказание. Теория и практика уголовного права и уголовного процесса / А.Ф. Мицкевич. -- М.: Юридический центр Пресс, 2005. - с. 55..

На думку багатьох авторів, кара полягає в позбавленні або обмеженні певних прав і свобод засудженого, що означає примусове заподіяння йому страждань, утисків, утруднень морального, фізичного і майнового характеру. Навпаки, позбавлення і обмеження прав, свобод засудженого виражають кару, осуд, засудженого, і в цьому полягає їх соціальний сенс. Некоректно говорити про які-небудь цілі, що стоять перед карою, цілі можуть ставитися перед явищем, яке володіє певними якостями, але не перед самими якостями, тому можна говорити тільки про цілі кримінального покарання, але не про цілі кари. При цьому фізичні страждання, приниження людської гідності не можуть бути метою кримінального покарання, а тим більше метою кари через пряму заборону, яка міститься в ч. 3 ст. 50 КК України.

Норвезький вчений I. Анденес зазначає, що покарання має загальну попереджувальну дію трьох видів: воно може мати ефект залякування, може посилювати моральні заборони (моральний ефект) і може стимулювати звичну правослухняну поведінку. Для законодавця більш важливо добитися не просто залякування, а формування заборони і звички. Це слід сприймати як аксіому, зважаючи на те, що така мета покарання, як залякування, заперечувалася ще багато століть тому Киричко В. М. Практичний посібник з кримінального права України / В. М. Киричко. - Х. : ФІНН, 2010. - с. 129..

Таким чином, можна зробити висновок, що в радянському кримінальному праві кара - це примус, з метою викликати страждання. Але чи зумовлював таке визначення кари висновок про те, що однією з цілей покарання в СРСР було заподіяння страждань засудженому? Такий висновок був би помилковим, оскільки хоча кара і покарання нерідко вживалися як синоніми, насправді ж ці поняття не ідентичні, як вважають деякі вчені. I тут необхідно було розглянути важливе питання про співвідношення кари і покарання, про зміст поняття примусу у покаранні. Це питання в науці не лише не вирішено, але воно навіть не ставилось. Багато авторів, вважаючи кару елементом покарання, на цьому обмежують своє дослідження.

Отже, у спеціальній літературі 60-х років XX століття активно обговорювалась проблема віднесення до цілей покарання кари, що є актуальним і на сучасному етапі існування кримінального права. Прихильники кари як мети покарання (М.А. Бєляєв, В.Д. Дуюнов, I.I. Карпєць, М.Д. Лисов, A.M. Тарбагаєв, М.І. Якубович та ін.) вважають, що покарання застосовується не лише для запобігання вчиненню злочинів, але і для того, щоб покарати злочинця, оскільки воно є певною відплатою за скоєне. Ця мета - не головна, але є вельми важливим етапом на шляху досягнення інших, більш вагомих цілей. Вчені, які заперечували визначення кари як мети покарання (М.З. Алєксєєв, А.А. Герцензон, М.Д. Шаргородський, А.Л. Ременсон, А.А. Піонтковський, З.У. Полубінська, І.С. Ной та ін.), стверджували, що кара є суттю кримінального покарання, а отже, вона не може бути метою покарання, бо інакше для досягнення такої мети можна було б збільшувати суворість покарань до безкінечності Мицкевич А.Ф. Уголовное наказание. Теория и практика уголовного права иуголовного процесса / А.Ф. Мицкевич. -- М.: Юридический центр Пресс, 2005..

Непрямий доказ на підтримку прихильників мети кари давала своїм визначенням цілей покарання ст. 20 КК України 1960 р. Кримінальний кодекс України 2001 р. змінив колишнє формулювання цілей кримінального покарання, проте навряд чи він змінив саме значення і застосування однієї з цілей покарання - кари. Недоліки такого формулювання в невизначеності поняття щодо кари: чи є вона метою покарання? При цьому законодавець зазначає, що однією з цілей кримінального покарання є кара, акцентуючи увагу на тому, що покарання має на меті не лише кару.

Насправді, кара, репресії - це є ті обмеження і позбавлення, які складають зміст покарання, але не його мету. Якщо слова «покарання» і «кара» є синонімами, то навіщо зазначати в кримінальному законі одну з цілей покарання кару, якщо і так зрозуміло, що за кожний вчинений злочин до особи, яка визнається винуватою у його вчиненні, застосовується певне покарання, санкція, яка обов'язково передбачена Особливою частиною КК України? В більшості випадків можна побачити, що мета кари не може впливати позитивно на засуджених, оскільки кожна людина знає, що якщо вона порушить норми кримінального закону, до неї буде застосоване покарання. Питання кари є дуже важливим не тільки для держави і суспільства в цілому, але й для самого суб'єкта злочину. При цьому обов'язково має мати місце елемент справедливості тієї кари, яка застосовується до суб'єкта злочину. В протилежному випадку буде втрачатися інша мета - запобігання вчиненню нових злочинів засудженими (спеціальна превенція). Таким чином, проблема мети покарання залишається актуальною і потребує проведення подальших спеціальних досліджень.

1.4 Спеціальна і загальна превенції злочину як мета покарання

Мета спеціальної (окремої) превенції злочинам (приватна, спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, котрий виключає рецидив його злочинної поведінки. Відвернення вчинення нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш - виконанням покарання, коли особу поставлено в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчиняти нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють або значно обмежують його можливості вчинити нові злочини.

Спеціальне запобігання злочинам досягається: призначенням винному певного покарання, засудженням від імені держави та позбавленням істотних прав, благ; розривом злочинних зв'язків між співучасниками або навіть причетними до злочину особами, а також, з тими, хто мав злочинний вплив на засудженого; ізоляцією винного від суспільства, призначенням покарання у вигляді позбавлення волі Голіна В. В. Запобігання злочинності (теорія і практика): навч. посіб. / В. Голіна- X., 2011. - с. 24..

Це досягається насамперед створенням таких умов для засудженого, котрі виключають можливість здійснення їм нових злочинів у період відбування їм покарання. Наприклад, під час тюремного ув'язнення злочинець ізолюється від суспільства і практично не має можливості вчинити новий злочин. Хоча, звичайно, він може вчинити злочин у місцях відбування покарання у виді позбавлення волі, але проте його ізоляція від більшої частини суспільства позбавляє його можливості робити визначені злочини. Досягненню цієї мети також сприяють й положення закону, які посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує відповідальність; більш суворі правила і межі призначення покарання). У багатьох нормах Особливої частини КК рецидив злочину визначає кваліфікований склад і за нього передбачено більш суворе покарання. Усе це шляхом залякування стримує таку особу від вчинення нового злочину.

Мета загального попередження (загальна, генеральна превенція) передбачає такий вплив покарання, який забезпечує запобігання вчиненню злочинів з боку інших нестійких осіб. Покарання звертає цю мету саме на осіб, схильних до вчинення злочинів. Переважна частина громадян не потребує такого впливу покарання. Вони не належать до категорії осіб, схильних до вчинення злочинів, і не вчиняють їх не під погрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадянських і релігійних настанов і переконань. Щодо таких громадян кримінальне покарання підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості.

Загальна превенція покарання досягається наступним: невідверненістю виконання покарання; наявністю в кримінальному законодавстві певних санкцій: погроза законом покарати всякого, хто порушить його заборони, а також самим опублікуванням таких законів; судовим розглядом справи про злочин, відкрито, з викриттям всіх обставин та негативною оцінкою вчиненого з проголошенням покарання; публічністю вироку - проголошення вироку від імені держави, в присутності значної кількості людей переважно знайомих засудженому та ін.; правовою пропагандою Литвинов О. М. Загальносоціальний вектор у механізмі протидії злочинності та фактори, що його обумовлюють / О. Литвинов // Вісник Харків. нац. ун-ту внутр. справ. - 2008. - Випуск 41. - С. 113..

Погроза неминучості покарання є засобом залякування антисуспільних елементів, схильних до вчинення злочинів. Найчастіше саме залякування, страх перед погрожуючим покаранням стримують таких осіб від вчинення злочину. Причому переважаючий вплив тут робить неминучість покарання, а не його суворість. І хоча соціальна ефективність покарання з точки зору загальної превенції невисока, воно залишається одним із реальних, хоча і не основних засобів боротьби зі злочинністю.

Деякі автори вважають, що одні види покарання розраховані на досягнення мети загального запобігання, а інші - на досягнення мети спеціального запобігання. З цим важко погодитись, тому що розглянуті цілі покарання значною мірою є взаємопов'язаними і взаємообумовленими. Тому в багатьох випадках застосування покарання більшість із його цілей може бути досягнута одночасно. Водночас, будучи різними за своїм соціальним змістом, деякі цілі при застосуванні окремих видів покарань одночасно досягнуті бути не можуть. Так, довічне позбавлення волі повністю реалізує ціль кари та спеціальної превенції, але, безумовно, виключає досягнення такої цілі, як виправлення засудженого. Отже, відзначаючи взаємообумовленість цілей покарання, треба бачити в окремих випадках суперечливість деяких із них і, очевидно, визначати в таких випадках їх «ієрархію».

На відміну від мети спеціального попередження ціль загального попередження проявляється в попередженні здійснення злочинів іншими особами. Карне покарання є стимулом дотримування закону. Його застосування до конкретних осіб, що скоїли злочин, попереджає всіх, які наслідки порушення кримінально-правової заборони, впливає на інших осіб.

Про загальне попередження як специфічній властивості покарання в юридичній літературі існують дві точки зору. Перша говорить про те, що загальне попередження кримінального закону впливає на всіх членів суспільства. Другою, яку поділяють переважно більшість юристів, вказує, що загальпопереджувальна сила покарання торкається тільки хитливих людей.

Більш обґрунтованою є позиція, що трактує загальне попередження більш вузько: воно звернено до хитливих членів суспільства. Тому що для гнітючого більшості громадян покарання має значення і відоме їм головним чином тому, що охороняє інтереси держави, суспільства, особистості від злочинних зазіхань. «Існуючі в країні кримінально-правові норми виражають правосвідомість народу і тому сприймаються переважною більшістю населення як необхідні. Причому ця переважна більшість не задумується, як правило, яка міра покарання і за який злочин випливає. Для них важливий сам факт існування кримінально-правових норм і покарання. Але вони не бояться їх, а просто усвідомлять, що знаходяться під захистом закону» Карпец И.И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы, М., Юридич. литература, 1973 г. - с. 53..

Інша, менша частина людей, звичайно не робить злочинів внаслідок остраху покарання,- у цих людей превалює мотивація страхом. Це, як правило, люди низької культури, у тому числі і правовий, котрі по ряду об'єктивних і суб'єктивних факторів мають перекручені представлення про існуючі в суспільстві цінностях.

Вплив загальпопереджувальної сили покарання - спірне питання. Останнім часом багато хто взагалі заперечують наявність соціальної ефективності покарання з погляду його загальної превенції. І аргументів тому не мало: наприклад, якщо згадати скасування страти, те виходячи з презумпції, що всяке скасування суворого закону повинна спричинити збільшення злочинів, число злочинів, санкція яких передбачає вищу міру покарання повинне було збільшитися. Однак, цього, як відомо, не відбулося.

Слід зазначити, що позначені в карному законі мети покарання, незважаючи на розходження в змісті, є цілком взаємозалежними і взаємообумовленими. Одна мета припускає іншу мету, і досягнення кожної з них сприяє реалізації інших.

Внаслідок написання першого розділу курсового дослідження встановлено, що кримінальне покарання відповідає поглядам, пануючим у суспільстві відповідно до основних умов його існування. Соціальна обумовленість покарання полягає в тому, що суспільство в особі державних органів, які виражають його інтереси визначає, які саме суспільно небезпечні діяння є кримінально караними і встановлює вид і міру покарання за ці діяння.

Визначено поняття покарання: покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні правді свобод засудженого. Виявлені ознаки покарання.

Проаналізовані існуючі наукові теорії мети покарання. Зроблено висновок, що враховуючи існуючі «різнобокі» теорії мети покарання, проблема мети покарання залишається актуальною і потребує проведення подальших спеціальних досліджень.



ІІ. Відмінність кримінального покарання від інших заходів державно-правового і громадського впливу

2.1 Відмінність кримінального покарання від заходів, які застосовуються за провину

Як відомо, будь-яке антигромадське діяння, що заподіює шкоду суспільству і яке наказується відповідно до закону є правопорушенням. Усі правопорушення підрозділяються на злочини і проступки (провини).

Злочини - це суспільно небезпечні правопорушення, заборонені кримінальним законодавством. Суспільна небезпека полягає в тому, що вони завдають шкоди самим умовам існування суспільства, його суспільному і державному ладу, основним правам і свободам громадян і т.д. Протиправні діяння, прямо не передбачені КК, відносяться до іншого виду правопорушень - провинам Кримінальне право України. Загальна частина : підручник / відп. ред. Є. Л. Стрельцов. - 5-те вид. - Х. : Одіссей, 2010. - с. 7..

Протиправні провини, у залежності від об'єкта правопорушення, в залежності від характеру завданої шкоди й особливостей відповідних їм правових санкцій, поділяються на адміністративні, дисциплінарні і цивільні правопорушення, передбачені відповідними галузями права. Цим видам правопорушень відповідають чотири види юридичної відповідальності: кримінальна, адміністративна, дисциплінарна і цивільно-правова Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. -- Харків: Право, 2011. - с. 452..

Оскільки далі мова йтиме про відмінність покарання від інших заходів державного впливу, необхідно помітити дуже важливий нюанс: покарання і кримінальна відповідальність - це не тотожні поняття. Такий висновок випливає з аналізу законодавства. Як колишній, так і діючий КК передбачають кримінальну відповідальність без призначення покарання і судимості і кримінальну відповідальність із призначенням покарання і судимістю. Такий висновок випливає зі аналізу норм Загальної частини КК, у якій говориться, що неповнолітній, засуджений за здійснення злочину невеликої чи середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання з застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК). Тут мова йде про звільнення неповнолітнього тільки від покарання. Суд у таких випадках виносить обвинувальний вирок, але не призначає покарання. Замість покарання призначаються примусові заходи виховного впливу. Але раз є обвинувальний вирок суду, що вступив у законну силу, то виходить, що на особу покладена кримінальна відповідальність, хоча покарання і не призначене. Такий осуд не має наслідком судимості, оскільки у відповідності зі ст. 88 КК особа, звільнена від покарання, не вважається засудженою.

Виходить, що кримінальна відповідальність і покарання - поняття незбіжні, тому що кримінальна відповідальність може бути без покарання. Але покарання не може бути без відповідальності. Отже, поняття кримінальної відповідальності ширше, ніж поняття покарання Кримінальне право України. Загальна частина [Текст] : навч. посіб. / [Трубников В. М. та ін.] ; за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. В. М. Трубникова ; Харків. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. - Харків : ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2015. - с. 9.. І отже, покарання відрізняється від інших примусових заходів за наступними ознаками:

- за джерелом права. Покарання як примусовий захід встановлюється кримінальним законом, яким в Україні є Кримінальний кодекс України. Звичайно, юридичною підставою кримінального законодавства є Конституція України і норми міжнародного права, ратифіковані Верховною Радою України, але безпосередньо покарання встановлюються тільки в КК України. Усі нові закони, що встановлюють кримінальну відповідальність, підлягають включенню в цей кодекс. Джерелом же права при призначенні примусових заходів за провини можуть бути як закони, так і підзаконні акти.

Наприклад, при призначенні заходів адміністративної відповідальності джерелами права будуть закони, у яких містяться адміністративно-правові норми; відповідні кодекси (КпАП, Митний кодекс, і ін.); постанови місцевих органів влади, що містять адміністративно-правові норми; нормативні акти Президента, Уряду, міністерств і інших центральних органів виконавчої влади.

- За підставами відповідальності. Кримінальні покарання призначаються за здійснення діяння, що містить склад кримінального правопорушення, тобто злочину. Інші примусові заходи призначаються за здійснення діянь, що містять склади відповідно адміністративного, дисциплінарного, цивільно-правового правопорушення.

Так, заходи адміністративної відповідальності застосовуються за здійснення адміністративних провин. Адміністративні провини - це правопорушення, що зазіхають головним чином на порядок державного управління (порушення правил вуличного руху, протипожежної безпеки, санітарних правил і ін.). Заходи дисциплінарної відповідальності (дисциплінарні стягнення) застосовуються до осіб, що вчинили дисциплінарну провину тобто протиправне порушення трудової службової чи навчальної дисципліни. Цивільно-правова відповідальність настає за цивільні правопорушення, що складаються в невиконанні чи неналежному виконанні узятих зобов'язань, у заподіянні тим чи іншому суб'єкту тієї чи іншої майнової шкоди, у зв'язку з виконанням протиправних угод і т.д. Н.М. Крестовська, Л.Г. Матвєєва. Теорія держави і права. Підручник. Практикум. К: Юрінком Iнтер, 2015. - с. 501.