Поняття, суть і мета покарання

- За процесуальною формою. Покарання виноситься тільки за вироком суду. Ніякий інший орган не має право накладати кримінальні покарання. У той час як провини мають інші процесуальні форми: рішенням суду, постановами державних органів, наказами і розпорядженнями посадових осіб. Наприклад, рішення суду, що зобов'язує особу виплатити певну суму грошових коштів на користь іншої особи (цивільно-правова відповідальність); наказ начальника про звільнення підлеглого в зв'язку з порушенням їм правил КзПП (дисциплінарна відповідальність); розпорядження вищестоящих державних органів влади про застосування адміністративної відповідальності нижчестоящих органів, що служать, владі в зв'язку з допущеними з їх боку правопорушеннями по службі (адміністративна відповідальність); і т.д.

- За спрямованістю (адресатом) примусового заходу. Кримінальні покарання носять строго особистий характер. Наприклад, батьки підлітка (неповнолітнього), що вчинив злочин не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності. Більш того, кримінальне покарання може накладатися тільки на фізичну особу. У провин коло адресатів широке: ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (за виключенням дисциплінарних провин). Наприклад, на батьків дитини, що вчинив адміністративне правопорушення, може бути накладений штраф.

- За змістом. Злочин завжди передбачає покарання, яке являє собою обмеження прав і свобод громадян. За провини застосовуються заходи стягнення, поновлювані і профілактичні заходи, що не ставлять своєю метою відплату (тобто покарати). Наприклад, цивільно-правова відповідальність виражається в застосуванні до правопорушника (боржника), в інтересах іншої особи (кредитора) заходів впливу, що являють собою невигідні наслідки майнового характеру, відшкодування шкоди, сплату неустойки і т.д. Цивільно-правова відповідальність носить компенсаційний характер, іншими словами, вона спрямована на відновлення порушених майнових прав і інтересів кредитора. Дисциплінарна відповідальність виражається в накладенні дисциплінарних стягнень на працівника адміністрацією підприємства, установи чи організації. У КзПП України передбачає наступні види дисциплінарних стягнень; зауваження, догана, сувора догана, звільнення. Як адміністративні стягнення можуть застосовуватися штраф, виправні роботи, адміністративний арешт і ін., а також профілактичні заходи: зауваження, догана.

- За правовими наслідками. Покарання за злочин передбачає судимість. Судимість визначається по діючому КК України як правовий наслідок, зв'язаний із вступом обвинувального вироку в законну силу і діючи до моменту погашення чи зняття судимості (ст. 86 КК). За провини судимість не передбачена.

2.2 Відмінність покарання від примусових заходів виховного характеру

За чинним кримінальним законом примусові заходи виховного характеру можуть бути застосовані до неповнолітніх осіб, що вчинили злочин, у випадку звільнення їх від кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 97 КК України) та покарання (ст. 105 КК), а також до особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК (ч. 2 ст. 97 КК). Викликає дискусії той факт, що за різних підстав застосування примусових заходів виховного характеру самі ці заходи є однаковими, що у свою чергу розцінюється як непослідовність законодавця. Так, ч. 1 ст. 97 КК України передбачає, що неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, передбачені ч. 2 ст. 105 цього Кодексу, тобто ті види примусових заходів, що застосовуються судом і при звільненні неповнолітнього від покарання.

Правова природа заходів кримінально-правового примусу, що призначаються при звільненні неповнолітнього від покарання, на думку О.О. Ямкової, полягає у особливій формі реалізації кримінальної відповідальності, оскільки ці заходи, як і покарання, суд застосовує при винесенні обвинувального вироку Ямкова О.О. Примусові заходи виховного характеру: правова природа і види: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. - Одеса, 2004. - с. 10..

Отже, якщо розглядати ці заходи як форму реалізації кримінальної відповідальності, то суперечливим є розгляд цих самих заходів і при звільненні від кримінальної відповідальності, оскільки звільнення від кримінальної відповідальності не може бути формою реалізації кримінальної відповідальності. Такий погляд на примусові заходи виховного характеру як на одну з форм реалізації кримінальної відповідальності значно наближає їх до покарання.

Так, якщо неповнолітні звільняються від кримінальної відповідальності, вони повинні опинитися поза кримінально-правовими відносинами, а отже і застосування до них кримінальних заходів впливу (примусових заходів виховного характеру) не є правомірним. Такий підхід був підтриманий європейським співтовариством і був відображений у кримінальному законодавстві. Так, ст. 117 КК Республіки Білорусь передбачає застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх лише за вироком суду при звільненні неповнолітнього від покарання. З іншого боку, при звільненні від кримінальної відповідальності передбачено застосування до неповнолітнього інших заходів впливу, зокрема передача під нагляд батьків з обов'язковим внесенням суми застави (ст. 118) Уголовный кодекс Республики Беларусь от 2 июня 1999 года / Р.М. Асланов, А.И. Бойцов. - СПб., 2001.. Така практика застосування примусових заходів виховного впливу (як таких, що замінюють покарання) є найбільш вдалою, оскільки розрізняє підстави та умови звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання і спрямована лише на тих неповнолітніх, які перебувають у сфері кримінально-правового впливу, тобто тих, які звільняються від покарання.

Питання про сутність примусово-виховних заходів вирішується науковцями по-різному. Визначаючи їх правову природу, одна група авторів дійшла висновку, що ці заходи є виховними, інші вважають, що вони надто наближені до покарання, фактично є особливим різновидом покарання, що застосовується до неповнолітніх. Так, В.Я. Марчак та В.І. Руляков зосереджують свою увагу на педагогічному характері таких заходів, аргументуючи свою тезу тим, що ці заходи не містять елемента кари, не спричиняють судимості, хоча і обмежують волевиявлення неповнолітніх, оскільки застосовуються всупереч їх бажанню Марчак В.Я., Руляков В.І. Особливості розгляду кримінальних справ щодо неповнолітніх і застосування до них примусових заходів виховного характеру: Навч.-метод. посіб.. - Чернівці, 2008. - с. 16.. В.М. Бурдін та О.О. Ямкова сутність примусових заходів виховного характеру вбачають в іншому. На їх думку, обмеження, які зазнають неповнолітні від застосування примусових заходів виховного характеру, за своєю тяжкістю не поступаються окремим видам покарання, особливо з огляду на соціально-психологічні та вікові особливості неповнолітніх правопорушників Бурдін В.М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні. - К., 2004. - 239 с. - с. 76. . Примусові заходи виховного характеру О.О. Ямкова розглядає як заходи, що забезпечують досягнення тих самих цілей, що і кримінальне покарання, але менш суворими засобами. Відмінність примусових заходів виховного характеру від покарання полягає в тому, що вони не тягнуть за собою судимості Ямкова О.О. Примусові заходи виховного характеру: правова природа і види: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. - Одеса, 2004. - с. 10..

Таким чином, можна зробити висновок, що примусові заходи виховного характеру виступають як альтернатива кримінальній відповідальності, що логічно відмежовує їх від останньої. На підставі зазначеного, уявляється, що примусові заходи виховного характеру за своїм змістом не є формами реалізації кримінальної відповідальності. Проте особливості їхньої правової природи дозволяють об'єднати їх разом із кримінальною відповідальністю у єдиний комплекс заходів кримінально-правового впливу, під яким слід розуміти систему способів (прийомів, методів) кримінально-правового реагування держави на факт вчинення діяння, передбаченого Кримінальним кодексом.

2.3 Відмінність покарання від примусових заходів медичного характеру

Примусові заходи медичного характеру також мають визначену схожість з заходами кримінального покарання. Воно виражається в тому, що, як і покарання, ці заходи належать до заходів державного примусу; що вони застосовуються за рішенням суду до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, на підставі статей КК.

Проте ці заходи мають принципову відмінність від заходів кримінального покарання. Зазначені примусові заходи позбавлені такої властивості покарання, як кара. Вони не виражають негативної оцінки від імені держави і суду суспільно-небезпечних дій осіб, до яких вони застосовуються. Ці заходи не переслідують мети виправлення зазначених осіб, а спрямовані на їхнє лікування чи поліпшення їхнього психічного стану, а також на попередження здійснення ними нових діянь, передбачених Особливою частиною КК.

Крім того, можливо визначити наступні критерії, за якими ці два заходи державного примусу відрізняються один від одного:

- за формою судового рішення: примусові заходи медичного характеру призначаються ухвалою суду, а покарання - лише вироком суду;

- залежність рішення суду про застосування: примусові заходи медичного характеру залежать від висновку судово-психіатричної експертизи, а покарання - від характеру і ступеня суспільної небезпеки винної особи і його діяння;

- за метою застосування: покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50 КК України), а примусові заходи медичного характеру - обов'язкове лікування, а також запобігання вчиненню особою, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК суспільно небезпечних діянь (ст. 92 КК України);

- за строком застосування: строк кримінального покарання конкретно визначається в обвинувальному вироку суду, а примусові заходи медичного характеру призначаються без конкретного строку, тобто на невизначений строк, тому що суд не в змозі визначити термін, необхідний для лікування чи поліпшення стану здоров'я особи;

- за причиною припинення застосування. Примусові заходи медичного характеру припиняються при вилікуванні особи або поліпшенні її психічного стану, а покарання - закінченням встановленого вироком суду строку або досягнення встановленого розміру покарання;

- в залежності від того, ким застосування заходів припиняється. Так, згідно ч. 1 ст. 95 КК України продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу. Кримінальне покарання припиняється судом за поданням органу, виконуючого покарання, в разі дострокового звільнення.

В даному розділі дослідження була проаналізована відмінність кримінального покарання від заходів, які застосовуються за провину. Визначені ознаки, за якими покарання відрізняється від інших примусових заходів. Встановлена відмінність покарання від примусових заходів виховного характеру. Зроблено висновок про те, що примусові заходи виховного характеру за своїм змістом не є формами реалізації кримінальної відповідальності, а виступають як альтернатива кримінальній відповідальності, що, враховуючи особливості їхньої правової природи, дозволяють об'єднати їх разом із кримінальною відповідальністю у єдиний комплекс заходів кримінально-правового впливу.

Системно визначені критерії, за якими примусові заходів медичного характеру відрізняються від кримінального покарання.

ІІІ. Система покарань, класифікація

3.1 Система покарань, її ознаки і значення

Система покарань є засобом реалізації мети, передбаченої законом. Як вказує В.М. Тертишник, система покарань - це встановлений кримінальним законом вичерпний перелік видів покарань, які розташовані послідовно від найменш тяжкого до найбільш тяжкого. Система покарань покликана забезпечити досягнення мети (цілей) покарання Тертишник В.М. Кримінальний процес України. Особлива частина [Текст] : підручник / В. М. Тертишник. - Київ : Правова Єдність : Алерта, 2014. - с. 49..

В основу побудови діючої системи покарань покладені такі принципи кримінального права як законність, справедливість і гуманізм.

Системі покарань притаманні такі ознаки:

а) її складові, тобто окремі види покарань, і, отже, система в цілому, встановлюються тільки законом про кримінальну відповідальність. Характер, зміст, межі, порядок і підстави застосування покарання визначаються тільки цим законом;

б) перелік покарань в системі є вичерпним і обов'язковим для судів всіх інстанцій. Суди не мають право самі визначати які-небудь інші види покарань, як би доцільно така поведінка суду не виглядала для конкретної кримінальної справи (принцип нема покарання без закону, тобто без вказівки в закон даний вид і розмір покарання);

в) система покарань побудована шляхом розташування різних видів покарань залежно від ступеню їх тяжкості послідовно від найменш тяжкого до найбільш тяжкого.

«Східці покарань» - називав таку побудову Ч. Беккаріа. Цей принцип відтворений і у санкціях окремих статей Особливої частини КК. Він орієнтує суд на першочергове використання більш м'якого виду покарання. Крім того, послідовне розташування видів покарань у їх системі визначає відносну суворість кожного з них стосовно інших, вказує на те, яке покарання може призначити суд при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, при заміні невідбутої частини покарання більш м'яким тощо Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В., Дудоров О.О. та ін. / За ред. Мельника М.І., Клименка В.А., Кримінальне право України: загальна та особлива частини. Підручник у 2-х тт. (затв. МОН України).- 5-е вид. - 2009. - с. 236.. Усі покарання Кримінального кодексу викладені в системі, яка умовно поділяється за трьома аспектами класифікації покарань: чітка класифікація кримінальних покарань, яку встановлює законодавець: за ступенем суворості обмежень, тобто залежно від строку покарань; психологічно-педагогічний вплив на злочинців і реалізація попереджувальної мети; за колом - загальні і спеціальні суб`єкти.

Значення системи покарань полягає в тому, що вона:

а) відкриває простір для реалізації принципів кримінального права;

б) забезпечує досягнення мети покарання;

в) полегшує нормотворчу діяльність законодавця;

г) встановлює чіткі рамки для суду при призначенні ним покарання.

Діюча система покарань наведена в ст. 51 КК і включає в себе 12 видів покарань: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

Треба зауважити, що у розділі XV Загальної частини КК «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх» є ст. 98 КК, яка наводить систему покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітніх. Вона складається з шести видів покарань, які за строками і розмірами відрізняються від загальної системи покарань у бік їх пом'якшення Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар/ За загальною редакцією академіка Академії правових наук України, професора В.В. Сташиса. - Х.: Одіссей, 2007. - с. 186..

Вказані види покарань можуть бути класифіковані за певними підставами. Найважливіше значення має класифікація покарань за самостійністю застосування і виконання: а) основні; б) додаткові; в) змішані (ст. 52 КК).

Основні покарання. За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини КК. Вони не можуть бути додатковими до інших. З ними пов'язуються основні сподівання на досягнення цілей покарання. Це: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі (всього -- вісім).

Додаткові покарання - призначаються на розсуд суду з урахуванням особи винного. Це позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна (всього -- два). Вони не можуть призначатися самостійно, а призначаються тільки у додаток до основних (субсідіарно) і мають допоміжний характер у досягненні цілей покарання. Зокрема, конфіскація майна може бути призначена тільки у випадках, передбачених відповідними статтями Особливої частини Кримінального кодексу за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини; завдання додаткового покарання пов`язане з індивідуалізацією покарання. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В., Дудоров О.О. та ін. / За ред. Мельника М.І., Клименка В.А., Кримінальне право України: загальна та особлива частини. Підручник у 2-х тт. (затв. МОН України).- 5-е вид. - 2009. - с. 237..

Змішані покарання можуть застосовуватися як основні і як додаткові покарання. Це - штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Штраф може призначатися тільки у випадках, передбачених Особливою частиною Кримінального Кодексу, позбавлення права обіймати певні посади - лише на розсуд суду.

Отже, значення системи покарань полягає у тому, що вона сприяє реалізації принципу індивідуалізації покарань, призначенню покарань за ступенем їх впливу на злочинця.

3.2 Сутність класифікації покарань

Крім загальних ознак, про які зазначено вище, всі покарання, передбачені ст. 51 КК, мають специфічні риси, які дозволяють класифікувати їх за певними критеріями.

Критеріями класифікації покарань можуть виступати:

а) їх юридична значущість;

б) зв'язок з ізоляцією від суспільства;

в) наявність чи відсутність обмежень майнового характеру;

г) суб'єкт, до якого застосовується покарання;

ґ) можливість чи неможливість призначення певного виду покарання у випадках, коли воно не передбачене санкцією статті Особливої частини КК, тощо.

За своєю юридичною значущістю покарання діляться на:

1) покарання, які можуть застосовуватися лише як основні (основні покарання);

2) покарання, які можуть застосовуватися лише як додаткові (додаткові покарання);

3) покарання, які можуть застосовуватися як основні, так і додаткові. Така класифікація покарань має суттєве кримінально-правове значення, насамперед для реалізації принципу індивідуалізації покарання.

За зв'язком з ізоляцією від суспільства покарання можна поділити на дві групи:

1) покарання, пов'язані з ізоляцією від суспільства (арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі);

2) покарання, не пов'язані з ізоляцією від суспільства (усі інші, крім зазначених, види покарань).

За критерієм наявності чи відсутності обмежень майнового характеру виділяються:

1) покарання, пов'язані з обмеженнями майнового характеру (штраф, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, конфіскація майна);

2) покарання, не пов'язані з такими обмеженнями (усі інші, крім зазначених, види покарань).

Суб'єкт, до якого застосовується покарання, виступає критерієм поділу покарань на:

1) загальні, серед яких виділяються покарання, які:

а) можуть бути застосовані до будь-яких осіб, визнаних винними у вчиненні злочинів (штраф і позбавлення волі на певний строк);

б) не можуть застосовуватися до певних категорій осіб (громадські роботи, виправні роботи, арешт, обмеження волі, довічне позбавлення волі. Так, громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби (ч. 3 ст. 56 КК). Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 57 КК). Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років (ч. 3 ст. 60 КК). Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи (ч. 3 ст. 61 КК). Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку (ч. 2 ст. 64 КК). Крім того, згідно зі ст. 98 КК, такий вид загального покарання як конфіскація майна не застосовується до неповнолітніх).

2) спеціальні покарання - ті, які застосовуються лише до певного кола суб'єктів. Так, покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу може бути застосоване лише до особи, яка має таке звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, а у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - до особи, яка обіймає відповідну посаду або займається відповідною діяльністю. Спеціальними покараннями є також службові обмеження для військовослужбовців (проте вони не застосовуються до військовослужбовців строкової служби) і тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (це покарання застосовується тільки до військовослужбовців строкової служби).

Важливе значення у судовій практиці має класифікація покарань за критерієм можливості чи неможливості призначення певного виду покарання у випадках, коли воно не передбачене санкцією статті Особливої частини КК. За цим критерієм можна виділити покарання, які:

1) не можуть бути призначені, якщо вони не передбачені як основні чи додаткові санкцією статті Особливої частини КК (крім випадків призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом - ст. 69 КК);

2) можуть бути призначені й у випадках, коли вони не передбачені санкцією статті Особливої частини КК (штраф - як основне покарання; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - як додаткове покарання; службові обмеження для військовослужбовців; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк);

3) взагалі не передбачені санкцією статті Особливої частини КК. До третьої із цих груп належить позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом'якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Певне теоретичне і практичне значення може мати також виділення таких критеріїв класифікації покарань, як: наявність чи відсутність часових меж покарання; зв'язок покарання з використанням примусової праці засудженого чи без її використання; ступінь суворості режимних обмежень, які характерні для того чи іншого виду покарання; можливість заміни покарання іншими видами покарань (наприклад, штраф, у разі неможливості його сплати, може бути замінено громадськими роботами, виправні роботи для певних категорій осіб - штрафом, позбавлення волі на певний строк - триманням у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців) тощо Кримінальний процес України: загальна частина [Текст] : підручник / [Л. М. Лобойко та ін.] ; Донец. юрид. ін-т МВС України. - Київ : Дакор, 2015. - 171 с. - с. 49..

Система і види покарань постійно трансформуються (пом'якшуються чи посилюються) залежно від домінування тієї чи іншої мети покарання.

3.3 Окремі види покарань

Громадські роботи. Вони полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 56 КК). Строк громадських робіт встановлюється судом у межах від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбувається не більш як чотири години на день. Громадські роботи передбачені в основному за злочини невеликої тяжкості. Вони відбуваються за місцем проживання засудженого і полягають здебільшого у виконанні фізичної малокваліфікованої роботи. Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

Виправні роботи. Застосовуються тільки як основне покарання, полягають у тому, що відносно засудженого за місцем його роботи здійснюється певне обмеження трудових і пов'язаних з ними економічних прав, застосовуються до осіб, що можуть бути виправлені без ізолювання від суспільства. Крім того, виправні роботи можуть бути призначені за рішенням суду у зв`язку із заміною штрафу в разі неможливості його виплатити ( ч. 4 ст. 53 КК України) та позбавлення волі у зв`язку із заміною невідбутої частини покарання м`якшим ( ст. 82 КК України). Обмеження полягає в тому, що із суми заробітку засудженого до виправних робіт протягом строку їх відбування (від шести місяців до двох років) провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків (ч. 1 ст. 57 КК). В осіб, які працюють за сумісництвом, відрахування провадяться із заробітку за кожним місцем роботи (ч. 2 ст. 45 КВК Кримінально-виконавчий кодекс України: Закон України від 11.07.2003 № 1129-IV. - [Електронний ресурс]. - [Режим доступу]: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1129-15.). Особи, які не мають постійної роботи, до покарання у виді виправних робіт засуджуватися не повинні. Засудження до цього виду покарання не передбачає переміщення з будь-якої посади на іншу. Виправні роботи застосовуються в основному при вчиненні злочинів невеликої тяжкості. В деяких випадках вони передбачені і за злочини середньої тяжкості. Час відбування покарання у виді виправних робіт зараховується в загальний стаж роботи (ч. 2 ст. 42 КВК). Засудженим забороняється звільнятися з роботи за власним бажанням, а також виїжджати за межі України без дозволу кримінально-виконавчої інспекції (ч. 1, 4 ст. 42 КВК).

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, до тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 57 КК). Особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (зараз один мінімум - сімнадцять гривень) за один місяць виправних робіт (ч. 3 ст. 57 КК). Стосовно особи, яка після постановлення вироку суду досягла пенсійного віку, а також жінки, яка стала вагітною, кримінально-виконавча інспекція направляє подання до суду про звільнення такої особи від відбування покарання (ч. 6 ст. 42 КВК).

Службові обмеження для військовослужбовців. Це - специфічний різновид виправних робіт, який застосовується до за суджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк (ч. 1 ст. 58 КК). Застосуванням такого виду покарання законодавець дає можливість військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової служби), що вчинили злочини невеликої і в деяких випадках середньої тяжкості, продовжувати військову службу, в чому зацікавлені як вони самі, так і держава. Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків. Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання (ч. 2 ст. 58 КК).

Арешт. Цей вид покарання полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановляється на строк від одного до шести місяців (ч. 1 ст. 60 КК). Особи, засуджені до арешту, відбувають покарання, як правило, за місцем засудження в арештних домах (ч. 1 ст. 50 КВК). Засуджені до покарання у виді арешту тримаються в умовах ізоляції з роздільним триманням чоловіків, жінок, неповнолітніх та засуджених, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі Кримінальне право України. Загальна частина [Текст] : підруч. для студентів юрид. ВНЗ / [В. І. Борисов та ін.] ; за ред. проф. В. Я. Тація, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна ; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. - Харків : Право, 2015. - 525 с. - С. 123.. На засуджених до арешту поширюються правообмеження, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі (ч. 2 ст. 51 КВК). Військовослужбовці, засуджені до арешту, відбувають покарання на гауптвахті (ч. 2 ст. 60 КК, ч. 1 ст. 50 КВК). Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей до семи років (ч. З ст. 60 КК). Засуджені можуть залучатися без оплати праці до робіт з благоустрою арештних домів, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпечення арештних домів продовольством не більше як дві години на день (ст. 52 КВК).

Обмеження волі. Покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах) без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці (ч. 1 ст. 61 КК). Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років (ч. 2 ст. 61 КК). Як правило, особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження (ч. 1 ст. 56 КВК). Засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності за умови забезпечення належного нагляду за їхньою поведінкою (ч. 1 ст. 60 КВК). Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи (ч. 3 ст. 61 КК).

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців. Полягає у направленні засуджених за вчинення злочину військовослужбовців строкової служби до спеціального військового підрозділу - дисциплінарного батальйону, де вони відбувають покарання, продовжуючи проходити військову службу в умовах, порядку й режиму, встановлених Положенням про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України (затверджене Указом Президента України від 5 квітня 1994 р. № 139/94) Указ Президента України від 5 квітня 1994 р. № 139/94 «Про Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України». - [Електронний ресурс]. - [Режим доступу]: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/139/94.. Тримання в дисциплінарному батальйоні має за мету виправлення засуджених у дусі точного виконання законів, військової присяги, військових статутів, наказів начальників, чесного ставлення до праці та служби, правил співжиття, а також попередження вчинення ними нових злочинів. Основними засобами виправлення засуджених є встановлений для дисциплінарного батальйону порядок і режим відбування покарання, суспільно-корисна праця, виховна робота, бойова підготовка (ст. 5 Положення). Загальне керівництво дисциплінарним батальйоном здійснює Міністр оборони України (ч. 2 ст. 71 КВК). Згідно з ч. 1 ст. 62 КК відбування покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців встановлюється на строк від шести місяців до двох років.

Розглядуваний вид покарання передбачено у санкціях як альтернативний за вчинення частини військових злочинів невеликої або середньої тяжкості. Водночас, якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого військовослужбовця строкової служби, вважатиме за можливе замінити йому позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк, він вправі це зробити на підставі ч. 1 ст. 62 КК. Це може стосуватися не тільки військового, але й будь-якого іншого, вчиненого військовослужбовцем, злочину. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі (ч. 2 ст. 62 КК). Час тримання в дисциплінарному батальйоні до строку військової служби не зараховується. Командуючий військами оперативного командування і командуючий ВМС України мають право зарахувати час перебування в дисциплінарному батальйоні до строку військової служби особам, які оволоділи військовою спеціальністю, добре знають і чітко виконують вимоги військових статутів та бездоганно несуть службу після звільнення з дисциплінарного батальйону, а також особам, звільненим з дисциплінарного батальйону, якщо вони, відбуваючи покарання, твердо стали на шлях виправлення, виявили високу дисциплінованість і чесне ставлення до праці та військової служби (ст. 62 Положення).

Позбавлення волі на певний строк. Позбавлення волі є основним видом покарання і як таке може призначатись лише тоді, коли воно передбачене в санкції відповідної статті особливої частини Кримінального кодексу України. Існує два види позбавлення волі - на певний строк і довічне. Згідно з ч. 1 ст. 63 КК України покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Позбавлення волі на певний строк -- одне з найбільш суворих покарань. Воно застосовується тоді, коли суд дійде висновку, що досягнення цілей покарання шляхом призначення іншого виду покарання неможливе. Позбавлення волі пов'язане з покладанням на засудженого суворих правообмежень: він позбавляється права вільного пересування, суттєво обмежується в розпорядженні своїм часом, спілкуванні з особами, які йому до вподоби, у виборі характеру роботи, участі у держаних виборах, застосовується регламентація часу роботи і відпочинку тощо. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років (ч. 2 ст. 63 КК). Водночас при призначенні покарання за сукупністю вироків законодавець встановлює максимальний термін у двадцять п`ять років (ч. 2 ст. 71 КК України). Згідно зі ст. 102 КК України покарання у вигляді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призначене понад десять років і лише за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням людини життя, - на строк до п`ятнадцяти років.

Стосовно неповнолітніх осіб Кримінальний кодекс встановлює такі правила призначення покарання у вигладь позбавлення волі: за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості - на строк до 2 - х років; за злочин середньої тяжкості - на строк до 4- х років; за тяжкий злочин - на строк до семи років; за особливо тяжкий злочин - на строк до десяти років; за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням людини життя, - на строк до п`ятнадцяти років.

Кримінально-виконавчими установами, які виконують покарання у виді позбавлення волі, є виправні колонії (де відбувають покарання повнолітні засуджені) - згідно ст. 86 КВК, і виховні колонії (в останніх відбувають покарання неповнолітні віком до вісімнадцяти років (ст.ст. 18, 19 КВК). Вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань (ст. 86 КВК).

Довічне позбавлення волі. Довічне позбавлення волі, як і позбавлення волі на певний строк, полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його до кримінально - виконавчої установи (виправної колонії максимального рівня безпеки), тільки не на певний строк, а безстрокове. Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк (ч. 1 ст. 64 КК). Довічне позбавлення волі передбачене в КК тільки за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах. Це найтяжчий вид покарання,4 який передбачено тільки в альтернативі з позбавленням волі на певний строк. До осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі, застосування амністії не допускається Кримінальне право України. Загальна частина [Текст] : підруч. для студентів юрид. ВНЗ / [В. І. Борисов та ін.] ; за ред. проф. В. Я. Тація, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна ; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. - Харків : Право, 2015. - с. 147..

Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років (ч. 2 -ст. 87 КК). Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку (ч. 2 ст. 64 КК).

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Цей вид додаткового покарання відсутній у санкціях статей Особливої частини КК. Він може призначатися за вироком суду у справах, де засуджуються особи, які мають відповідні звання, ранги, чини і класи. Рішення про таке позбавлення є правом суду. Воно є остаточним і не потребує узгоджень з відомствами, які присвоїли засудженому певне звання, ранг, чин, клас. Закон (ст. 54 КК) обмежує можливість застосування цього виду покарання тільки випадками, коли винний вчинив тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Отже, при вчиненні особою злочину невеликої або середньої тяжкості ст. 54 КК застосовуватися не може. Цей вид покарання має безстроковий характер. Він здійснює на засудженого негативний морально-психологічний вплив, позбавляє його певних службових перспектив і матеріальних привілеїв, що мають особи, яким присвоєні ті чи інші звання, ранги, чини, класи.

Конфіскація майна. Цей вид покарання полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого (ч. 1 ст. 59 КК). Згідно із законом (ч. 2 ст. 59 КК) конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК. Відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» виконання покарання у вигляді конфіскації майна здійснюється Державною виконавчою службою за місцезнаходженням майна. Не підлягає конфіскації майно, що належить засудженому на правах приватної власності чи є його часткою у спільній власності, необхідне для засудженого та осіб, які перебувають на його утриманні. Перелік такого майна визначається законодавством Там же. - с. 149..

Отже, всі випадки покарання у виді конфіскації майна передбачені в законі і суд на свій розсуд призначити її не може. Закон також визначає можливість конфіскації майна тільки при засудженні за корисливі (тобто такі, що мають мету незаконного збагачення) тяжкі й особливо тяжкі злочини. Таким чином, конфіскація майна являє собою обмеження матеріальних прав засудженого. Примусовість конфіскації полягає в тому, що при набранні вироком сили зазначене майно вилучається поза волею засудженого і членів його сім`ї. Безоплатність вилучення означає, що вилучене майно не компенсується. Однак, при незаконному осудженні майно може бути повернуто незаконно засудженому, якщо воно ще не звернено у власність держави або не реалізовано у встановленому законом порядку.

Кримінальне законодавство передбачає можливість як повної, так і часткової конфіскації майна, про що зазначається у вироку. Повна конфіскація припускає вилучення всього майна, що належить засудженому. Часткова конфіскація поширюється тільки на майно зазначене у вироку суду, шляхом перелічення конкретних предметів або вказівки розміру. У КК знаходиться додаток, який містить перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.

Штраф -- це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК (ч. 1 ст. 53 КК). Штраф -- найменш суворий вид покарання у системі покарань. Він передбачений як альтернативне покарання за вчинення більшості злочинів невеликої і середньої тяжкості. Каральний момент штрафу полягає в примусовому обмеженні майнових прав засудженого. Моральні переживання (як і у всякому іншому аналогічному випадку) у засудженої особи має викликати і сам факт постановлення обвинувального вироку Кримінальне право України. Особлива частина [Текст] : підруч. для студентів юрид. ВНЗ / [Ю. В. Баулін та ін.] ; за ред. проф. В. Я. Тація, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна ; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. - Харків : Право, 2015. - 677 с. - с. 102.. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного. Його найбільша та найменша межа встановлюється ч. 2 ст. 53 КК у розмірі від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Але закон не забороняє встановлювати за конкретні злочини більш високі розміри штрафу.

Штраф може виступати як основним, так і як додатковим покаранням. Як додаткове покарання він може бути призначений лише тоді, коли його спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини КК. Одночасно бути призначеним і як основне і як додаткове покарання штраф не може. У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян або виправними роботами з розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років (ч. 4 ст. 53 КК).

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Цей вид покарання полягає у забороні засудженому обіймати певні, конкретно визначені судом, посади у будь-яких підприємствах, установах і організаціях або займатися певною діяльністю на встановлений у вироку строк. Каральна властивість цього виду покарання полягає у тому, що засуджений обмежується на певний строк у праві обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Цим самим особа втрачає або значно знижує свої професійні навички, позбавляється певних пільг і переваг, можливе також зниження реального рівня її заробітку. Доцільність застосування цього виду покарання пов'язана з тим, що саме певна посада або певна діяльність, якою займалася особа, дала їй можливість вчинити злочин, за який вона засуджується. Крім каральної властивості це покарання має і важливе запобіжне значення - недопущення рецидиву аналогічних злочинів з боку засудженого. Закон не містить переліку посад і видів діяльності, обіймати або займатися якими суд може заборонити, адже в кожному конкретному випадку вони можуть бути різними: це можуть бути посади на державній службі, в органах місцевого самоврядування, в будь-яких структурах незалежно від форм власності. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років (ч. 1 ст. 55 КК). У тих випадках, коли розглядуваний вид покарання зазначений у санкції статті як додатковий, він може бути або обов'язковим, або факультативним Там же. - с. 105..

За результатами написання третьої частини курсового дослідження автор приходить до наступних висновків.

В основу побудови діючої системи покарань покладені такі принципи кримінального права як законність, справедливість і гуманізм. Діюча система покарань наведена в ст. 51 КК і включає в себе 12 видів покарань.

Вказані види покарань можуть бути класифіковані за певними підставами. Найважливіше значення має класифікація покарань за самостійністю застосування і виконання: а) основні; б) додаткові; в) змішані (ст. 52 КК). Крім загальних ознак, всі покарання, передбачені ст. 51 КК, мають специфічні риси, які дозволяють класифікувати їх за певними критеріями. Автором системно розглянуті ці критерії та охарактеризовані окремі види покарань.

Висновки

В курсовій роботі наведено теоретичне та практичне розуміння поняття «покарання», як важливої категорії юриспруденції. На основі комплексного аналізу теоретико-методологічних засад та нормативних основ досліджені предмет та сутність поняття покарання, його види, система, класифікація. На підставі проведеного автором дослідження можна зробити наступні висновки.

У різні часи і епохи суспільство дивилося на покарання під різними точками зору, виходячи з основних принципів, які панували на той час. І на сьогодні у світі немає єдиної точки зору щодо поняття покарання і мети покарання.

Але відповідно до чинного кримінального законодавства покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Основними ознаками покарання є те, що воно виступає заходом державного примусу і є юридичним наслідком злочину, має публічний характер, а також полягає у передбаченому законом обмеженні пав і свобод засудженого і виражає негативну оцінку держави і суспільства на вчинені злочинні дії. Покарання призначається лише особі, засудженій за учинення злочину і тягне за особою судимість.

Основна мета покарання полягає у карі і виправленні засудженого, попередженні нових злочинів як з боку злочинця так і з боку інших осіб. Кара за вчинений злочин переслідує мету відновлення соціальної справедливості. Це розплата засудженого за злочин, за ту шкоду, яку він завдав суспільству в цілому й окремим фізичним та юридичним особам. Засуджений розплачується за це обмеженням своїх прав і свобод, а тому мета виправлення засудженого полягає у тому, щоб, впливаючи-на нього під час виконання призначеного судом покарання, так змінити його особистість, аби перетворити злочинця на безпечну й нешкідливу для суспільства особу, хоча б і шляхом засвоєння ним неминучості відбування більш тяжкого покарання за вчинення нового злочину (так зване юридичне виправлення).

Крім того, автором здійснено розгляд окремих видів покарань за Кримінальним кодексом України. Проведений аналіз класифікації покарань, її сутності. Виявлені аспекти відмінності кримінального покарання від інших заходів державно-правового і громадського впливу.

Отже, в ході роботи здійснено аналіз мети та системи покарань, як частини єдиної нормативно-правової системи - Кримінального кодексу України.

Питання покарання є дуже важливим не тільки для держави і суспільства в цілому, але й для самого суб'єкта злочину. При цьому обов'язково має мати місце елемент справедливості того покарання, яке застосовується до суб'єкта злочину.

З усього зазначеного вище можна зробити висновок, що мета перевиховання навряд чи буде досягнута шляхом застосування покарання, а виправлення по суті направлене на попередження і являється засобом досягнення цілей покарання. Ефективність покарання залежить не лише і не в першу чергу від суворості санкції кримінально-правової норми, а й від спроможності правоохоронних органів не допустити безкарності злочинних діянь. Саме безкарність є тим ґрунтом, на якому формується і поширюється правовий нігілізм у суспільстві.

Таким чином, проблема мети покарання залишається актуальною і потребує проведення подальших спеціальних досліджень.

Список використаних джерел

Нормативно-правові джерела та судова практика

1. Конституція України (Відомості Верховної Ради (ВВР). - 1996. - № 30. - ст. 141.: [Електронний ресурс]. - [Режим доступу]: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр.

2. Кримінальний кодекс України: Закон України від 05.04.2001 № 2341- III / Верховна Рада України. - Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25. - Ст. 131.

3. Кримінальний кодекс України: Закон України від 28.12.1960. - [Електроний ресурс]. - [Режим доступу]: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2001-05.

4. Кримінально-виконавчий кодекс України: Закон України від 11.07.2003 № 1129-IV. - [Електронний ресурс]. - [Режим доступу]: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1129-15.

5. Уголовный кодекс Республики Беларусь от 2 июня 1999 года / Р.М. Асланов, А.И. Бойцов. - СПб., 2001.

6. Указ Президента України від 5 квітня 1994 р. № 139/94 «Про Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України». - [Електронний ресурс]. - [Режим доступу]: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/139/94.

Спеціальна література

7. Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В., Дудоров О.О. та ін. / За ред. Мельника М.І., Клименка В.А., Кримінальне право України: загальна та особлива частини. Підручник у 2-х тт. (затв. МОН України).- 5-е вид. - 2009. - 744 с.

8. Беккариа Чезаре. О преступлении и наказании / Чезаре Беккариа-- М.: ИНФРА, 2004. - 184 с.

9. Беляев Н.А. Цели наказания и средства их достижения в исправительно-трудовых учреждениях / Н.А. Беляев. -- Ленинград: ЛГУ, 1963. - 185 с.

10. Бурдін В.М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні. - К., 2004. - 239 с.

11. Голіна В. В. Запобігання злочинності (теорія і практика): навч. посіб. / В. Голіна- X., 2011. - 223 с.