Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія державного управління при Президентові України

Кафедра «Державного менеджменту»

Індивідуальне науково-практичне завдання

З дисципліни: «Публічне управління»

На тему: «Сталий розвиток у контексті суспільно-економічних проблем ХХІ століття»

Автор: слухач 1-ого курсу Мирутенко В.Ф.

Консультант: д. н. з державного управління, професор

Хаджирадева Світлана Костянтинівна

Київ - 2015

• Зміст

Анотація

Вступ

1. Актуальність проблеми сталого розвитку

2. Причини виникнення ідей сталого розвитку

3. Роль Організації Об'єднаних Націй та міжнародної співдружності у визначенні засад сталого розвитку

4. Сталий розвиток України у глобальному середовищі

5. Перспективи сталого розвитку України

Висновки

Бібліографічний список

Анотація

Сталий розвиток суспільства на будь-якому рівні - чи то глобальному, національному чи місцевому - на сьогодні розглядається як одна з найважливіших, невідкладних і всеосяжних проблем. Метою даної роботи є визначення сучасних тенденцій , стратегічних засад та перспективних напрямів сталого розвитку у контексті суспільно-економічних проблем ХХІ століття.

Оскільки йдеться про розв'язання глобальних проблем, була розкрита роль світової співдружності, особливо ООН, її внесок в осмислення глобальних загроз та пошук засобів їхнього усунення. Разом з тим, висвітлено і українську проблематику сталого розвитку, стан збалансованості або розбалансованості суспільного розвитку та запропоновано основні засади вирішення вищезазначених проблем. Отже, в даній роботі розглянута теорія і практика сталого розвитку суспільства як на глобальному, так і на національному рівні, відображено об'єктивну потребу переорієнтації суспільного-економічного розвитку з урахуванням нагальної вимоги збереження природного та людського потенціалу для нинішнього та прийдешніх поколінь.

Ключові слова: сталий розвиток, глобальні проблеми, суспільно-економічні проблеми ХХІ століття, збереження природного та людського потенціалу.

Вступ

Розуміння важливості і складності проблеми сталого розвитку цивілізації призвело до організації на стику століть (тисячоліть) трьох конференцій Ріо - в 1992, 2002 і 2012 рр., щоб обговорити питання, яке хвилює всіх людей - мешканців планети Земля. Точніше сказати - громадян планети Земля. Бо, залишаючись етнічно, національно різними, народи все більше зближуються, взаємно впливають і залежать один від одного. Багато в чому світова спільнота функціонує і розвивається за певними спільно визначеними правилами та з використанням спеціально створених міжнародних механізмів. Глобалізація наче надміцним паском дедалі дужче «стягує» докупи колись розрізнені народи. Скорочуються відстані, спресовується час, у глобальному просторі люди у тісному спілкуванні намагаються будувати своє життя, з тривогою вдивляючись у майбутнє. Стає все більш очевидним, що в глобалізованому світі народи стають заручниками глобальних проблем, які стосуються усіх. Безперечним є факт, що самотужки, поодинці жодна країна не впорається з такими проблемами як кліматичні зміни, вичерпаність невідновлюваних ресурсів, особливо енергоносіїв, забруднення повітря і води, як не можна поодинці подолати загрозу руйнівних війн, приборкати міжнародний тероризм, подолати глобальні епідемії, ВІЛ/СНІД, туберкульоз та інші небезпечні масові захворювання.

Напередодні, третьої конференції (Ріо-де-Жанейро, 2012 рік) ООН оголосила про старт кампанії «Ріо + 20: майбутнє, яке ми хочемо». Її мета - почати діалог про те, як забезпечити потреби семимільярдного населення Землі і при цьому зберегти планету для майбутніх поколінь. Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун підкреслив, що нинішній шлях розвитку веде нас в глухий кут. Перед світом стоять проблеми нестачі продовольства і чистої води, забруднення навколишнього середовища і перенаселеності міст, зростання емісій парникових газів і наслідків зміни клімату тощо . На сьогодні бачимо, що кількість проблем тільки зростає: війна в Україні, війна в Сирії, що призвели до десятків тисяч жертв, мільйонів біженців, гуманітарних та екологічних катастроф. Це все негативно впливає на соціально-економічне становище не лише вищезазначених країн, але й всього світу. З урахуванням зазначеного стає зрозумілою необхідність визначення сучасних домінант, стратегічних засад та перспективних напрямів сталого розвитку України в глобальному середовищі на основі аналізу й оцінки саме новітніх наукових концепцій розвитку відповідно до світових домінант сталого розвитку на майбутнє, з одного боку, і наявного стратегічного потенціалу держави, включаючи основні природні ресурси (земельний, водний, лісовий тощо), соціальну складову, умови гарантування природно-техногенної та екологічної безпеки, визначення національної еколого-економічної політики з програмною основою перспективного розвитку держави - з іншого. Усе це дає можливість говорити саме про національну парадигму сталого розвитку України, адже цей процес має значну специфіку та особливості щодо можливостей та механізмів вирішення проблем, які стоять перед нацією.

1. Актуальність проблеми сталого розвитку

Проблема сталого розвитку - одна з найбільш актуальних у сучасному світі. Розбалансованість у використанні природних ресурсів та їх відтворенні призвела на межі тисячоліть до широкомасштабних деструктивних процесів, які становлять реальну загрозу для існування людства. Отримавши в дар унікальне місце під сонцем, люди сотні і тисячі років нещадно експлуатували цей Божий дар, не усвідомлюючи, що природа може втомитися від постійної напруги. Людство породило низку глобальних екологічних криз, серед яких - потепління, руйнування озонового шару, забруднення довкілля, спустелювання, кислотні дощі, деградація біорізноманіття. Упродовж свого існування людство знищило таку кількість родючих ґрунтів, яка перебільшує нині оброблювані території. Одним з наслідків цього стало невпинне збільшення площ пустель. За оцінками дослідників, протягом свого існування людство винищило дві третини лісів. Екологи стверджують, що лише за останні 40 років на Землі знищено близько половини вологих тропічних лісів, де сконцентровані генетичні ресурси біорізноманіття планети. Як зазначається в документах ЮНЕСКО, в умовах техногенного тиску сучасної цивілізації відбувається «генетична ерозія» - щорічно безслідно зникають від 150 до 200 видів організмів. Нині понад 2,5 млрд. людей страждає від захворювань, пов'язаних із нестачею води, вживанням забрудненої або зараженої води. Внаслідок розвитку цивілізації планета перетворюється на велетенський смітник, бо природа не має механізму утилізації і знищення відходів, вироблених людьми. Ще півстоліття тому вчені, політичні та громадські діячі багатьох держав світу почали усвідомлювати необхідність радикальної зміни моделі розвитку земної цивілізації. Інакше людство буде неспроможне забезпечити нормальне функціонування біосфери та її найважливішої складової - людського суспільства.

Проблемою сталого розвитку опікуються світові лідери, їй присвячені сотні урядових і міжурядових програм, вона вже багато років стоїть у порядку денному найвпливовіших міжнародних організацій. Під кінець минулого та на початку нинішнього століття Організація Об'єднаних Націй розгорнула наполегливу діяльність з цієї проблематики. Були проведені такі важливі заходи, як всесвітні конференції, спеціальні сесії Генеральної Асамблеї ООН, зустрічі на найвищому рівні представників практично всіх країн світу. Проблема сталого розвитку перетворилася на важливу складову внутрішньої та зовнішньої політики багатьох держав на різних континентах. Про її не лише політичну а й наукову актуальність свідчить та увага, яка приділяється сталому розвитку у науковому середовищі.

Зараз ведуться масштабні наукові дослідження, написані та перекладені різними мовами тисячі наукових звітів, фундаментальних монографій і навчальних посібників, проблемних статей і популярних брошур. Сучасні методи обробки інформації з використанням комп'ютерної техніки і новітнього програмного забезпечення дають можливість значно розширити моніторинг природних та суспільних процесів, зробити його більш повним, оперативним, а головне - комплексним, і на цій основі моделювати сучасний і подальший розвиток біосфери, людини, людства. Слід зазначити важливу особливість проблеми сталого розвитку. Її гострота не спадає з часом, а навпаки - зростає. І це за умов тієї великої уваги, що приділяється їй в усьому світі урядами, громадськими організаціями, вченими, пересічними людьми. Це свідчить, що заходи, які вживаються світовою спільнотою для її розв'язання, не є досить ефективними, а ресурси, що виділяються для цього - недостатні. Схоже, що зусилля світової співдружності у напрямі реалізації сталого розвитку неадекватні загрозам, що продукуються подальшим поступом людської цивілізації. Потрібна зміна самої парадигми розвитку, що сформувалася вже в далекому минулому і не відповідає сучасним реаліям, до яких перш за все відноситься глибина та швидкість змін життєдіяльності людини. Інноваційний світ потребує інноваційних підходів до визначення фундаментальних засад його сучасного розвитку.

2. Причини виникнення ідей сталого розвитку

Щоб зрозуміти суть проблеми, треба ретроспективно оглянути, коли і як, з яких причин вона виникла. Передвісником сучасних підходів і ідей сталого розвитку слід вважати нашого співвітчизника академіка В.І.Вернадського, який майже століття тому створив вчення про ноосферу, єдність людини і природи, їхній тісний взаємозв'язок і взаємний вплив. В.І.Вернадський з його геніальною прозорливістю значною мірою випередив свій час. Людство підійшло до розуміння його ідей значно пізніше, у другій половині ХХ століття, коли реальна дійсність, практика виробництва, розподілу і споживання виявили небезпеку і згубність подальшого слідування засадам індустріальної моделі економічного, та й не лише економічного, а усього суспільного розвитку.

Для цієї моделі було характерним насильницьке, завойовницьке ставлення до природи, ілюзія невичерпності дешевих природних ресурсів, ставка на масштабність, а не ефективність виробництва. Потреби людей розвивалися, зростали кількісно і якісно, споживання збільшувалося за рахунок екстенсивного зростання, без врахування необхідності підтримки стабільного існування екосистем та обмеженості ресурсів (перш за все сировини та енергоносіїв) у глобальному масштабі. Треба також взяти до уваги, що такий розвиток був пов'язаний з політикою індустріально розвинених країн, які забезпечували добробут і високі життєві стандарти переважної більшості населення значною мірою за рахунок країн, які, позбавляючись колоніальної залежності, лише визначали шляхи політичного та економічного розвитку. Багато з них, особливо в Африці, і тепер, більше ніж через півстоліття як почали розвалюватися колоніальні імперії, так і не змогли побудувати самодостатню національну економіку. Зростає розрив у рівні життя, економічному та науково-технічному розвитку між так званим “золотим мільярдом” (населення найбільш розвинених країн) та колишньою колоніальною “периферією”. Проблема полягає ще й у тому, що неможливо підняти рівень споживання бідних країн до рівня споживання заможних і розвинених країн, повторюючи шлях останніх - не вистачить ресурсів Землі.

Потрібні нові, нестандартні підходи на основі сучасних технологій, інформаційної революції, ключі від якої знаходяться у технологічно розвинених країнах. Чи готові вони поділитися результатами технологічних новацій з бідними, недостатньо розвиненими країнами? Однозначної відповіді на це запитання, на жаль, немає. Ще один негативний чинник, що вплинув на світовий розвиток у ХХ столітті - розколотість світу на ворожі блоки: радянський та західний. Усі без винятку країни світу знаходилися у полі протистояння, силові лінії якого виходили з двох полюсів, двох наймогутніших держав - США та СРСР.

Блокове протистояння з його незмінними атрибутами - гонкою озброєнь, глобальним військово-політичним та ідеологічним суперництвом - деформувало світовий розвиток. Надзвичайно великі кошти йшли на розробку усе нових і нових систем зброї масового знищення людей. За межі здорового глузду вийшли кількісні показники накопиченої зброї, особливо ракетно-ядерної. Говорять, що тисячі й тисячі одиниць ядерних набоїв гарантували “рівновагу страху”, тобто розуміння неможливості застосування ядерної зброї через загрозу втрати не лише надбань цивілізації, а й самого життя на Землі. Але ж ядерні, хімічні, “звичайні” набої, що залишилися невикористаними, створюють сьогодні не меншу загрозу усьому живому, а ресурси, необхідні для їх обслуговування та утилізації, набагато перевищують ті, що були витрачені на виготовлення зброї. За умов екстенсивного зростання та блокового протистояння, коли вирішувалося питання “хто - кого?”, яка суспільно-політична система більш життєздатна, мало звертали уваги на те, що відбувається з довкіллям. А там накопичувалася велика кількість складних і невідкладних проблем. Особливе значення мають ті, що пов'язані з питною водою і повітрям, станом атмосфери. Але не лише це. Наприкінці двадцятого століття людство опинилося у надзвичайно важкій ситуації: стало очевидним, що парадигма суспільного розвитку, яка була панівною протягом останніх століть, в основі якої було споживацьке, безвідповідальне ставлення до природи і ресурсів як чогось даного назавжди і невичерпного - ця парадигма себе вичерпала.

Подальший розвиток цим шляхом без внесення радикальних змін веде у глухий кут, у безвихідь. Стало зрозумілим, що життєдіяльність людини, людства входить у протиріччя із фундаментальними засадами існування біосфери як цілісності і породжує нові й нові глобальні проблеми, що ставлять під сумнів подальше існування людини, її виживання як виду. Деякі дослідники навіть ввели тоді новий термін - “криза цивілізації” - для характеристики ситуації, що склалася. Цим поняттям вони визначали, що люди у своїй діяльності щодо забезпечення усе нових і нових потреб порушують природні пропорції, вносять небезпечні, навіть незворотні зміни у природний порядок існування людської спільноти, тваринного та рослинного світу, створюючи нові глобальні загрози, а адекватні механізми для зняття цих за- гроз не встигають створювати. Нерозв'язання, накопичення глобальних проблем, їхнє переплетення створюють загрозу втрати життя на Землі.

На рубежі 80-90-х років минулого століття блокова (двополюсна) структура міжнародних відносин була демонтована. Розпався військово-політичний союз Організації Варшавського Договору, розпався Радянський Союз. Це були основні противники західних країн, і саме протидія військовим загрозам з їхнього боку була основною причиною існування і головним завданням Організації Північно-Атлантичного Договору - військово-політичного союзу західних країн. Здавалося, культ сили мав поступитися культурі партнерства та співпраці, що відкрило б нові можливості створення ефективних механізмів подолання глобальних проблем. Але так не сталося. Однополюсний світ не став більш безпечним, демократичним і легітимним. Змінився формат розподілу сил у Європі і світі, дещо розширилося поле демократії, але, як і раніше, сила, а не справедливість домінує у міжнародних відносинах. Більше того, відкрито порушуються норми міжнародного права, зафіксовані у Статуті Організації Об'єднаних Націй - такі як суверенність, недоторканість і територіальна цілісність держав, відмова від застосування сили і загрози силою у міжнародних відносинах. За таких умов не може бути впевненості у тому, що не розпочнеться нова “холодна війна” з розкручуванням спіралі гонки озброєнь і повторенням на новому рівні усіх негараздів недалекого минулого. Не лише війна здійснює руйнівний вплив на стабільний і збалансований розвиток світової співдружності, країн і регіонів.

Сама підготовка до війни обмежує і деформує соціально-економічний розвиток, вона є збитковою для суспільства, окремих країн і усього світу. А наживається на війні лише вузький прошарок виробників зброї. Треба відзначити особливий вплив на формування ідей сталого розвитку такого чинника як глобалізація, яка стала одним з вирішальних факторів сучасного світового розвитку. Цим терміном позначають об'єктивний процес усе більш тісного зближення, взаємодії, взаємозалежності різних країн і народів світу, перш за все, у економічній сфері, але також у сферах інформації, культури, технологій, управління. Глобалізація пов'язана із наявністю у світовій матеріальній культурі таких нових продуктів масового вжитку, послуг, технологій, які мають глобальний попит. З іншого боку, вона стала можливою за умов колосального накопичення капіталів окремими компаніями, фінансовими установами та країнами. Для них тісними стали національні кордони, вони стають головними гравцями на світовому ринку. За своєю природою глобалізація є об'єктивним процесом, як взагалі є об'єктивними процеси розвитку продуктивних сил, технологічних перетворень, економічної та політичної інтеграції. Ці процеси мало “рахуються” з тим, хто і як їх розуміє, оцінює, ставиться до них. Ера глобалізації настала тому, що для великих капіталів перешкодою стали кордони між державами, їм потрібен відкритий глобальний ринок, на якому діють інші правила та закони, що нерідко суперечать національним “правилам гри”.

Об'єктивний характер процесів глобалізації зовсім не означає відсутність в них “людського фактору”. По-перше, безпрецедентне розширення ринків для окремих видів товарів та послуг означає, що значна частина людей в усьому світі споживає якісні та доступні товари і послуги, а також схвально сприймає такі аспекти глобалізації ринків. Йдеться про дуже широкий спектр споживання: від літаків корпорації “Боїнг”, програмної продукції фірми “Майкрософт”, інтернет-технологій, послуг мобільного зв'язку - до розважальних установ, світової мережі ресторанів “МакДональдс” чи безалкогольних напоїв “Кока-Кола” та “Пепсі-Кола”. По-друге, глобалізація реально відкриває нові можливості для мільярдів людей в усьому світі. Зростання світової торгівлі, інтернаціоналізація та мобільність виробництва, збільшення іноземних інвестицій, поширення новітніх технологій, розвиток надшвидкого транспорту, Інтернету, засобів масової інформації - усе це сприяє економічному і людському розвитку, зближенню культур, співпраці в освіті, науці, створенню нових сучасних робочих місць.

Світовий простір віртуально звужується, спрощується спілкування людей на будь-яких відстанях. В усьому цьому виявляється чимало позитивних наслідків глобалізації. По-третє, глобалізація є «витвором», перш за все, великого капіталу, логіка руху якого виходить з максимізації прибутку корпорацій. За умов недостатнього розвитку демократичних інститутів у більшості країн світу глобальний ринок і основні його “гравці” можуть домінувати над соціальною і навіть політичною сферами суспільного життя. Часто у владних установ бракує засобів, аби протистояти економічним гігантам глобалізованого ринку. Це веде до концентрації величезних багатств і влади у невеликих груп людей, корпорацій, держав. Більшість громадян віддаляється від демократичного використання їхніх прав, можливостей, спільних ресурсів. Таке суспільство не може бути збалансованим, стійким, національна влада не може гарантувати широкому загалу і національному бізнесу нормальні умови сталого розвитку. На жаль, економічно й технологічно розвинені країни, виходячи, начебто, з національних інтересів (а дуже часто це є інтереси провідних корпорацій), демонструють нерозуміння взаємозалежності країн у сучасному світі, коли “економічне провалля” в якійсь частині світу, злиденність в окремих регіонах можуть поставити під загрозу деградації чи навіть катастрофи усю глобалізовану економіку, особливо якщо взяти до уваги соціально-політичний аспект проблеми.

Глобальні проблеми - це сукупність соціоприродних проблем, від вирішення яких залежить соціальний прогрес людства та збереження цивілізації. Це проблеми, які:

а)стосуються не тільки окремих людей, а й всього людства;

б)не можуть бути вирішені окремими країнами, а потребують цілеспрямованих та організованих зусиль всього світового співтовариства;

в)тісно пов'язані одна з одною, охоплюють всі сторони життя людей, тому вимагають комплексного вирішення.

Термін «глобальні проблеми» з'явився в 60-ті рр. у наукових розробках Римського клубу. Зазначені проблеми, взяті кожна окремо або усі разом є серйозним викликом світовому співтовариству. Вони свідчать про розбалансованість міжнародних відносин, недостатню ефективність, а інколи й просто небажання налагодити тісну співпрацю між державами світу саме з тих питань, що стосуються права людини на життя, здоров'я (фізичне й моральне), свободу й гідні умови існування. Реальна небезпека зазначених глобальних проблем та необхідність їх усунення спільними зусиллями стає все більш зрозумілою для зростаючої кількості людей і перш за все - представників національних та міжнародних еліт. Людство поставлене перед вибором - або продовжити шлях до глобальної катастрофи, або шукати можливості дати відповідь новим викликам сучасності.

3. Роль Організації Об'єднаних Націй та міжнародної співдружності у визначенні засад сталого розвитку

Однією з найвпливовіших організацій, яка може координувати дії, спрямовані на вирішення глобальних проблем у масштабі світової спільноти, є Організація Об'єднаних Націй (ООН). ООН - універсальна та найбільш представницька організація. З липня 2011 року вона об'єднує 193 держави-члени. Тому ООН сьогодні має найкращі можливості для узгодження та спрямування дій практично всіх країн світу на подолання глобальних проблем та перехід до сталого розвитку.

Організацію було створено як інструмент глобальної колективної безпеки для попередження збройних конфліктів, недопущення або придушення будь-якої агресії. Сьогодні, крім питань військово-політичної безпеки, вона займається вирішенням проблем соціального, економічного розвитку, захистом довкілля, проблемами біженців, гуманітарної допомоги тощо. сталий розвиток міжнародний співдружність

За Статутом, цілями ООН є:

а) підтримка міжнародного миру та безпеки;

б) розвиток дружніх відносин між націями на основі поважання принципу рівноправності та самовизначення народів;

в) здійснення співробітництва для розв'язання міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру та для заохочення й розвитку поваги до прав людини й основних свобод;

г) організація та узгодження дій націй для досягнення цих спільних цілей.

Головними органами ООН є: Генеральна Асамблея (ГА), Рада Безпеки, Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР), Секретаріат на чолі з Генеральним Секретарем, Міжнародний Суд та Рада з Опіки. Генеральним секретарем ООН з 1 січня 2007 р. є Пан Ги Мун (Республіка Корея). Крім головних, ООН має розгалужену систему допоміжних органів (комісій, фондів, програм та комітетів), а також включає низку спеціалізованих та автономних організацій, з якими ООН уклала відповідні угоди. Спеціалізовані організації ООН відіграють визначну роль у розвитку світового господарства і охоплюють як різні сфери, так і галузі: фінансові: Міжнародний валютний фонд (МВФ) та система організацій Світового банку - Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація -(МФК), Багатостороння агенція з гарантії інвестицій (БАГІ), Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних суперечок (МЦУІС); ? галузеві: Продовольча й сільськогосподарська організація (ФАО), Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (МФСР), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна морська організація (ІМО), 51 Роль ООН у визначенні засад сталого розвитку Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Організація з промислового розвитку (ЮНІДО), Всесвітня туристична організація (ВТО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО); ? соціальні: організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Між- народна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ). Серед чотирьох автономних організацій найбільш впливовими та відомими є Світова організація торгівлі (СОТ) та Міжнародна агенція з атомної енергії (МАГАТЕ).

Для визначення основних проблем людства та створення коцепцій для їх вирішення Організацією Об'єднаних Націй проводились самміти, конференції, остання з яких у 2012 році - «Конференція з питань сталого розвитку», також відома під назвою «Ріо-2012» або «Ріо +20», яка пройшла в Ріо-де-Жанейро (Бразилія). Того року конференція відзначила 20-річчя свого існування. Перша в історії Конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку -- Саміт Землі -- проходила також у Ріо-де-Жанейро в 1992 році, на якій було створено Комісію ООН зі сталого розвитку, яка існує дотепер. За підсумками роботи комісії були прийняті важливі рішення. Так, в 1996 р. Комісією були опубліковані індикатори сталого розвитку, за допомогою яких держави зможуть співставляти рівень розвитку і поетапно вирішувати проблеми, що перешкоджають переходу до сталого суспільства. В 2003 Роль ООН у визначенні засад сталого розвитку 58 році на сесії ГА ООН у Нью-Йорку було прийнято тематичну програму заходів для забезпечення сталого розвитку на період до 2017 року, яка базується на дворічних “циклах виконання” окремих завдань. Концепція сталого розвитку включає три складові: економічну, соціальну та екологічну.

Економічна складова базується на теорії максимізації сукупного доходу, який виробляється за умови збереження сукупного капіталу, що виробляє цей дохід. Ця концепція передбачає оптимальне використання обмежених ресурсів, використання екологічних природо-зберігаючих, енергозберігаючих та матеріало-зберігаючих технологій, а також відповідних форм капіталу - створеного людиною та природного .

Соціальна складова сталого розвитку орієнтована на людину і спрямована на збереження стабільності соціальних та культурних систем, в тому числі на зменшення руйнівних конфліктів між людьми. Важливим аспектом є справедливий розподіл благ а також збереження культурного надбання та багатоманітності в глобальних масштабах, а також більш повне використання практики сталого розвитку, яка є в культурах, що домінують. Сучасному суспільству треба створити більш ефективну систему прийняття рішень, що враховує історичний досвід та заохочує плюралізм (коли паралельно існує декілька незалежних позицій, точок зору, явищ, стилів поведінки, ідеологій, моделей тощо). Людина є не об'єктом, а суб'єктом розвитку, вона повинна брати участь в процесах, що формують сферу її життєдіяльності, сприяти прийняттю та реалізації рішень, контролювати їхнє виконання.

Екологічна складова концепції спрямовується на збереження цілісності біологічних та фізичних природних систем. Особливе значення має життєздатність екосистем, від яких залежить глобальна стабільність всієї біосфери.

Зважаючи на викладене вище, зрозуміло, що у межах компетенції ООН є практично всі сфери діяльності людства. Ця організація виступає генератором ідей, трибуною для визначення основних проблем і завдань світового розвитку, узагальнення і поширення досвіду розв'язання глобальних проблем сучасності.

4. Сталий розвиток України у глобальному середовищі

Входження України в загальносвітовий цивілізаційний процес зумовлює необхідність позбутися негативної практики господарювання, що недостатньо враховувала потреби збереження довкілля під час провадження будь-якої діяльності, неузгодженості темпів економічного розвитку і посилення вимог екологічної безпеки, домінування природомістких галузей, високої питомої ваги ресурсоємних та енергоємних технологій, сировинної орієнтації експорту та мілітаризації виробництва. Це призвело до погіршення якості довкілля та послаблення здатності екосистем відновлювати природні основи життєзабезпечення, поглибило кризу в економіці, створило реальну загрозу життю і діяльності людей та збереженню біологічного і ландшафтного різноманіття. Поклавши в основу подальшого розвитку держави інтереси людини, її прагнення жити і творити в гармонії з природою та взявши до уваги основні ідеї і принципи, декларовані на конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), Україна започаткувала процес змін, які за обсягом експлуатації ресурсів, інвестуванням, орієнтацією науково-технічного прогресу та інституційними перетвореннями відповідатимуть сьогоднішнім і майбутнім потребам, створюють сприятливі умови для збереження глобальних природних систем і підтримання націй - основи всіх форм життя. Сталий розвиток України - це процес розбудови держави на основі неподільності проблем збереження довкілля і процесу соціально-економічного розвитку з домінуванням критеріїв, вимог і показників якості навколишнього природного середовища. Вибір шляхів забезпечення сталого розвитку здійснюється з урахуванням стратегічних цілей державотворення, реалій сьогодення, тенденцій розвитку світового співтовариства, місця і ролі України в Європі та у світі. Ідея сталого розвитку стосується не тільки нинішніх, а й прийдешніх поколінь. Це - свідчення рівноправ'я всіх поколінь і всіх людей кожного покоління, справедливості в просторі й часі, ефективного використання потенційних можливостей, збалансованості та підтримання суспільного розвитку і збереження довкілля. Перехід України до сталого розвитку складний і довготривалий. Це багатоетапний процес досягнення збалансованості між соціально-економічним прогресом та потребами збереження довкілля, пов'язаний з проблемами довгострокового розвитку країни, послідовним практичним впровадженням принципів сталого розвитку, питаннями зміни структури споживання, збереження, невиснажливого використання і відтворення природних ресурсів, економічної та екологічної безпеки, соціальної, науково-технічної регіонально політики, а також зовнішньополітичними аспектами.

Національна парадигма сталого розвитку орієнтує на формування системи концентрованих, науково обґрунтованих та легалізованих уявлень про цілі, пріоритети, зміст, способи й засоби ресурсоефективної господарської діяльності держави. Значною мірою вона повинна поєднувати, у широкому розумінні, практичну природоохоронну діяльність, яку спрямовує екологічна політика, та природоохоронну ідеологію, що певним чином матеріалізується у системі державних функцій та екологоорієнтованих норм. До основних стратегічних засад формування національної моделі сталого розвитку слід віднести:

1) визначення цілей, завдань, шляхів розвитку суспільства, задоволення його екологічних потреб;

2) організацію діяльності суспільства з виконання прийнятих цілей і програм;

3) розподіл матеріальних і екокультурних цінностей;

4) узгодження різноманітних інтересів держави й соціальних спільнот;

5) розроблення стандартів і законів поводження в суспільстві;

6) забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки і стабільності політичного ладу;

7) формування суспільної свідомості;

8) контроль за дотриманням законів, припинення дій, що порушують загальноприйняті екологічні норми.

Підкреслимо, що концепт сталого розвитку повинен розроблятися на принципах забезпечення екосистемної цілісності та інтегрованого управління, в основі яких є динамічний процес ефективного використання ресурсів, на засадах гармонізації економічних, екологічних та соціальних інтересів. Основні завдання політики сталого розвитку щодо забезпечення збалансованого соціально-економічного зростання полягають у наступному:

1) формуванні міжгалузевої структури виробництва, що повинна відповідати світовим стандартам і потребам економіки держави, підвищенні соціально-екологічної орієнтації галузей, збільшенні у структурі промислового виробництва частки легкої і харчової промисловості;

2) обмеженні розвитку сировинних і напівфабрикатних виробництв, поетапному зменшенні обсягу експорту продукції видобувних та інших ресурсоємних та енергоємних галузей, нарощуванні обсягу виробництва продукції, що має закінчений технологічний цикл і сприяє сталому використанню власного природно-ресурсного потенціалу;

3) технічному переоснащенні виробництва на основі впровадження новітніх наукових досягнень, енерго і ресурсоощадливих та безвідхідних технологій, широкому застосуванні відновлюваних джерел енергії, розв'язанні проблеми утилізації відходів, що утворюються у процесі господарської та іншої діяльності;

4) регульованому збільшенні обсягу виробництва високоякісних продуктів харчування, якісній зміні структури харчування населення, підвищенні калорійності продукції;

5) формуванні раціональної структури виробництва, розподілі і використанні енергії, підвищенні технічного рівня та екологічної безпеки теплових електростанцій шляхом застосування новітніх ефективних технологій спалювання палива. До головних завдань політики сталого розвитку щодо охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів відносяться:

6) зменшення кількості джерел викидів забруднюючих речовин в атмосферу, підвищення рівня їх екологічної безпеки і поліпшення стану атмосферного повітря;

7) забезпечення економії первинних ресурсів, розв'язання проблеми утилізації відходів виробництва шляхом удосконалення структури його розміщення, формування виробничих комплексів замкнутого циклу;

8) сповільнення процесу деградації ґрунтів, збереження водних ресурсів і об'єктів як унікальних складових довкілля;

9) забезпечення належної охорони та збереження лісових ресурсів і екосистем, посилення природоохоронних функцій лісів, здійснення комплексу лісогосподарських заходів щодо зниження рівня радіоактивного забруднення лісового фонду;

10) реалізація заходів щодо гарантування безпеки довкілля під час видобування корисних копалин;

11) підвищення ефективності державного контролю за додержанням вимог природокористування і збереження довкілля шляхом застосування економічних та адміністративних санкцій;

12) розвиток системи сертифікації, екологічного аудиту та страхування, ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності, поступовий перехід на систему міжнародних стандартів технологічних процесів. Основні завдання політики сталого розвитку щодо соціальної сфери такі:

13) створення сприятливих економічних умов для забезпечення рівноправного доступу людини до одержання доходів, користування ресурсами і соціальними послугами;

14) розроблення та реалізація національної програми подолання бідності, скорочення прошарку малозабезпечених і маргінальних категорій громадян;

15) сприяння досягненню повної зайнятості як одного з головних пріоритетів економічної і соціальної політики, створення для всіх працездатних громадян надійних можливостей заробітку на життя;

16) підвищення реальних доходів населення шляхом державного регулювання заробітної плати та пенсійного забезпечення, проведення моніторингу рівня життя різних соціальних верств і груп для недопущення його зниження;

17) реформування пенсійного забезпечення з метою переходу до системи, що базується на принципах страхування, підготовка відповідної нормативно- правової бази формування системи соціального страхування;

18) розроблення програми соціальної і професійної реабілітації інвалідів з метою їх залучення до активного життя суспільства, програми та заходів щодо поліпшення становища сім'ї, жінки, охорони материнства і дитинства;

19) корегування спрямованості програм на адресну допомогу окремим категоріям населення;

20) зниження смертності в усіх вікових групах населення, особливо працездатного віку, підвищення тривалості життя.

Загалом у теоретико-методологічному аспектів в національній парадигмі сталого розвитку, ураховуючи багатий міжнародний і національний досвід, необхідно зробити нові акценти, поставивши, з одного боку, у центр розвитку людину та її інтереси в конкретному середовищі життєдіяльності, а з іншого - забезпечити її потужним економічним інструментарієм, адекватним потребам виробництва і вимогам сталого й збалансованого природокористування. Виходячи із зазначеного перш за все треба зосередитися на економічному інструментарії сталого розвитку, на новій, так званій, зеленій економіці. Щодо цього треба виходити із загального розуміння сучасної економіки як дієвого інструменту впорядкування взаємовідносин між людиною і природою. Виявляється, що з різних позицій розгляду цього питання виявляються й різні шляхи подолання екологічних проблем. Так, економіка як інструмент упорядкування відносин людини з природою може орієнтувати в різні періоди часу потоки фінансових ресурсів на вирішення різних пріоритетних цільових завдань. Зрозуміло, що відповідно до кожного окремого територіального утворення вони можуть суттєво відрізняться. Однак головним залишається забезпечення гармонійних відносин між екологією людини та екологією простору, в якому вона функціонує. Таким чином, категорія зелена економіка в теоретичному аспекті має дуже широке трактування, в якому розуміння її як інструменту управління процесами, пов'язаними із забезпеченням гармонійних відносин і сталого розвитку, стає визначальним. Саме "зелена економіка" інтегрує в собі екологію людини та простору в одне системне ціле за допомогою економічних, у тому числі ефективних ринкових механізмів, вирішуючи відповідне перспективне завдання сталого розвитку.

Також необхідно по-новому зосередитися на територіально- просторовому аспекті господарської діяльності та інших сфер буття людини. Враховуючи нагальні глобальні проблеми світової економіки, насамперед нестабільну ситуацію на світових ринках, доцільно зазначити, що одним із головних завдань сталого розвитку повинно стати якнайширше залучення до реалізації завдань сталого розвитку елементів низового територіального рівня господарського простору країни, а саме територіальних громад як основного осередку буття людини. Саме рівень територіальної громади, в якому активно і безпосередньо діє творча енергія людини у сфері нагальних інтересів її життєдіяльності, має стати провідною ланкою в реалізації ідеології сталого розвитку наступного десятиліття. За рахунок цього можна вирішити багато негативних питань, пов'язаних із впливом глобальних кризових явищ на економіку країни. Саме нівелізація глобальних впливів і широке використання територіальних переваг у розміщенні і розвитку виробництв, населення та інфраструктури, із системного погляду, здатні забезпечити стійкість розвитку національної економіки в умовах глобалізації. Стійкий розвиток низових ланок господарського простору країни може і повинен стати пріоритетом і одночасно відповідальним завданням для всіх рівнів і гілок влади. Ця позиція, якщо її розглянути в широкому контексті, звісно, передбачає визначення і взаємоузгодження загальнодержавних і регіональних особливостей розвитку, широке залучення місцевої влади, населення та органів місцевого самоврядування, бізнес-структур тощо до вирішення завдань сталого розвитку. Ефективним інструментом забезпечення сталого розвитку на місцевому, низовому рівні може стати корпоративна соціальна відповідальність, яка разом з відповідальністю гілок влади різних рівнів здатна розв'язувати нагальні питання соціально-економічного розвитку з використанням високоефективного ринкового інструментарію. В цьому напрямі перспективним є запровадження корпоративної форми управління природними ресурсами, їх капіталізація та активне залучення як складових національного багатства до розбудови високоефективної економіки сталого розвитку.

5. Перспективи сталого розвитку України

Проблеми, пов'язані з моделюванням сталого розвитку України, а відтак і забезпечення надійності та ефективності функціонування економічної системи держави як системного утворення підвищеного рівня складності, посідають вагоме місце в теоретичній і практичній діяльності українського соціуму та суб'єктів державного управління як переважної більшості країн, так і наддержавних об'єднань. Тому якісне вдосконалення сутності стратегії сталого розвитку є ототожненням політики з гарантом стійкості і незворотності економічного й соціально-політичного відродження держави. Зазначена проблематика впродовж останнього десятиліття стала епіцентром реалізації державницьких зусиль в Україні. Результати наукових досліджень зазначеної проблематики дають підстави констатувати, що досвід із розроблення та реалізації комплексних і цільових програм, а також стратегій управління різними сферами економічної діяльності на перспективу свідчать, що до цього часу вони виконуються максимум лише на 30%. При цьому визначені в їх межах показники та цілі не досягнуті, а завдання не завершені. Причина такого стану є більш ніж очевидною: з часу виникнення нашої країни як політичної форми організації суспільства проблема досягнення достатніх параметрів сталого розвитку пов'язувалася насамперед із:

1) залученням фінансових ресурсів;

2) розробленням та введенням у практику господарювання ілюзорних і недієвих механізмів макроекономічного регулювання;

3) запровадженням адміністративно-силових акцій із компенсації "загального стану недосконалості" функціонування економічної системи держави;

4) використанням «дипломатичних» можливостей і силового ресурсу при корегуванні політичними силами змісту концептуальних засад забезпечення сталого розвитку України. Досі лише окремі структурні розділи прийнятих та проголошених проектів, стратегічних програм і доктрин можна вважати стратегічно спрямованими, а не адекватними за своєю суттю стратегії сталого розвитку України.

Доцільно зазначити, що такого рівня документи-доктрини мають включати ключові компоненти забезпечення сталого розвитку, що і відрізняють стратегії від різного роду декларативних програм. Тому вважаємо, що розробленню та обґрунтуванню стратегії сталого розвитку мають передувати: чітке визначення орієнтирів, послідовне розв'язання завдань, логічна побудова етапів її реалізації, спрямування механізмів із оптимізаційним складом регуляторів і важелів впливу. В останньому випадку основні стратегічні впливи мають здійснюватися на темпи економічного зростання, усунення техногенного навантаження на зовнішнє середовище і соціально-економічної нерівності розвитку регіональних економічних систем, досягнення якісно нових цілей щодо забезпечення достатніх параметрів сталого розвитку (із кількісним визначенням можливих відхилень з урахуванням змін у зовнішньому середовищі та власного стратегічного потенціалу сталого розвитку) за рахунок окреслення й побудови раціональної фазової траєкторії розвитку економічної системи держави.

Саме це забезпечує кардинальну зміну існуючого стану не лише в економічній, енергетичній, фінансовій, технологічній та екологічній сферах діяльності, а й у системі державного управління, структурно-динамічних параметрах розвитку, суспільних і виробничих відносинах, а також нормах, правилах, способах, змісті і діяльності різних суб'єктів управління. Розвиток базових положень сучасної економічної теорії підтверджує наступне: трансформації в межах економічної системи держави нерозривно пов'язані із розв'язанням проблеми визначення оптимальної траєкторії її еволюції відповідно до обґрунтованих національних економічних інтересів. Зазначене обумовлено специфікою внутрішньо- та зовнішньополітичної ситуації, існуючим станом еколого-економічної ефективності функціонування, рівнем відкритості національного господарства, а також якістю застосованих інформаційних технологій ідентифікації сталого розвитку України. Такого рівня складності макроструктура належить до типу відкритих із прямими й зворотними зв'язками, активно взаємодіючими з іншими сферами впливу та системами. Важливою ознакою поведінки економічної системи держави є існування властивості до нерівноваженої самоорганізації, а за певних умов - досягнення достатнього рівня ресурсно-функціональної стійкості у незбалансованих станах (нерівноваженість економічної системи держави є такою ж фундаментальною властивістю складної структури, як і рівноважність). Звідси випливає, що для досягнення якісної здатності економічної системи до сталого розвитку забезпечення її рівноважних параметрів є необхідною ознакою й умовою надійності існування. При цьому нерівноважність стає сутнісним чинником ініціювання трансформацій та здійснення перетворень у межах цільового коридору генерування нової якості, в якій економіка певної держави набуває вищого/нижчого рівня організації, збалансованості та результативності функціонування. Такого балансу різноспрямованих напрямів і траєкторій розвитку з урахуванням сучасних параметрів сталого розвитку України можна досягти лише примусовими цілеспрямованими діями, за рахунок залучення силових механізмів макроекономічного регулювання, фінансових обмежень тощо.

З огляду на зазначене, окреслимо характер імовірних еволюційних змін у межах багатокомпонентної системи держави, а також визначимо склад конститутивно-ключових компонент оптимальної для України стратегії сталого розвитку та особливості ймовірнісних системних трансформацій, яких можливо досягти за рахунок проектування і введення в дію нових генерацій у сучасних умовах функціонування національної економіки (тобто в нестійкому економічному середовищі). Таким чином, вирішення зазначених завдань можливе шляхом запровадження двох альтернативних (звуженого та розширеного) варіантів реалізації стратегії сталого розвитку. Перший, звужений варіант полягає у стисненні/спрощенні структурно- динамічних характеристик економічної системи (при незмінному рівні розвитку її стратегічного потенціалу) із визначенням/корегуванням нових цілей і завдань у необхідному напрямі чи за певними актуальними наразі пріоритетами. Відповідно до характеру окресленої стратегії сталого розвитку у спрощеній економічній системі процеси самоорганізації та відновлення рівноваги відбуватимуться у вигляді перерозподілу функцій та переорієнтації зусиль і ресурсів у ході плавного досягнення бажаних параметрів соціально- економічного розвитку. При цьому введення відповідно до зазначеного типу стратегії сталого розвитку спрощених структурно-динамічних форм економічної системи в контексті реалізації стратегії сталого розвитку можна досягти в двох площинах:

а) терміново спроектувати/уточнити специфічні функції економічної системи в разі виникненні різкої дестабілізації в економіці, ознак зниження рівня економічної ефективності, суттєвих деструктивних впливів певної спрямованості, наприклад, підвищення цін на імпортні паливно-енергетичні ресурси, при зміні змісту нормативно-правового забезпечення, руйнуванні певних інституцій, скінченності резервуару окремих сировинних/ресурсних баз тощо;

б) поставивши конкретні цілі, окреслити пріоритети розвитку певної підгалузі чи сфери економічної діяльності в жорстко визначені терміни, або при виникненні форс-мажорних обставин установити спрощені завдання, забезпечивши їх виконання певними видами ресурсів у достатньому обсязі, об'єктивним визначенням місця й об'єктів прикладення зусиль.

Проте, зауважимо, що розв'язання проблем та усунення перешкод у процесі реалізації стратегії сталого розвитку України з позиції її стиснення/спрощення є універсальним вирішенням завдань у сфері гарантування економічної, екологічної та соціальної безпеки, однак лише на тимчасових інтервалах. Адже тільки в коротких проміжках часу можна здійснити та забезпечити обмеження мети діяльності національної економіки, використати силові засоби реалізації її цільових функцій. При цьому суб'єктам державного управління слід відмовитися від стійких тенденцій інших соціально-економічних параметрів, передбачити руйнацію похідних від еколого-економічних і соціально-економічних вимірів макроекономічних показників (їх відновлення потребуватиме в подальшому ще більших зусиль щодо збалансованості функціонування виробництв, упровадження проривних технологій, зниження енергоємності продукції, регенерації інтелектуальної сфери та потенціалів системно-універсального функціонування тощо). Певного виду трансформації структурно-динамічних властивостей економічної системи держави можна досягти за умов обмеженості пріоритетних функцій реалізації дії в разі: акумулювання зусиль у проблемних для національної економіки видах економічної діяльності (сферах життєдіяльності); розроблення та запровадження окремих варіантів стратегії сталого розвиту (альтернативних вирішень щодо розв'язання глобальних проблем усунення техногенного навантаження на навколишнє природне середовище); залучення значних фінансових ресурсів та обмеження термінів їх освоєння задля генерування різких темпів економічного, технологічного або ж інтелектуального нарощення стратегічного потенціалу національної економіки. Тоді нагальним завданням стає жорстке встановлення й обґрунтування: умов реалізації того чи іншого нововведення; вимог до темпів приросту певного виду продукції або послуг; масштабів залучення, освоєння чи використання потужностей. За цим сценарієм реалізації стратегії сталого розвитку України перетворення характеристик економічної системи держави складатиметься з трьох взаємопов'язаних етапів її запровадження:

1) із численних потенційно ресурсних комбінацій вибирається найдоступніший для видобутку, генерування, транспортування чи залучення (а також найдешевший щодо трансформації) вид;

2) із багатьох технологій управління, що запропоновані для введення, приймається (використовується) більш раціональна, яка повністю задовольняє вимоги до визначеного рівня залучення й освоєння стратегічного потенціалу економіки України;

3) визначається єдина концептуальна модель сталого розвитку, що забезпечує щільність взаємозв'язку існуючих технологічних процесів із характеристиками реалізації міжгалузевої взаємодії, яка може бути найменш варіативною і безпечною для забезпечення збалансованості функціонування.

Але об'єктивним є визнати, що попри вдавану простоту, спрощення структурно-динамічних ознак і цільових функцій реалізації дії економічної системи держави, зазначені тенденції стануть потенційно конфліктним процесом у системі державного регулювання економіки. Їх запровадження пов'язане із так званим силовим керуванням і перерозподілом інформаційних, фінансових, сировинних, технологічних та інших видів ресурсів, а також масштабів залучення стратегічного потенціалу при значному впливі на внутрішнє середовище певних політичних сил з урахування інтересів інших наддержавних утворень. Крім того, запровадження та реалізація методів спрощення функціоналів будь-яких складних систем є непростим процесом, оскільки вимагатиме додаткових технологічних, управлінських і ресурсних амортизаторів, які стримуватимуть (певною мірою) резонанси, коливання, негативні трансформації в інших видах діяльності (сферах).