Концепції Платона про існування держави

У світогляді Платона важливе місце належить його поглядам на співвідношення суспільства й держави. Платон не схожий на аполітичного мислителя, байдужого до явищ громадського життя й політичних установ. З філософським ідеалізмом у ньому сполучається надзвичайний інтерес до суспільних відносин. Його надзвичайно займало питання про те, яким повинне бути суспільне життя і яким чином люди повинні бути підготовлені до облаштування й збереження такого суспільного життя за умови якого зберігається лад і спокій в державі.

Платона багато хто вважає грецьким романтиком. Платон був зовсім не такий він не був мрійником, думав не про зоряні світи й античних богів, а про землю й людину. І насамперед він думав про те, що людина повинна бути громадянином держави. Не дивно, що суспільно-політичним питанням Платон присвятив два найбільших своїх твори, написаних у в епоху зрілості. Це трактат "Держава (Polіteіa)" і "Закони". Ці праці далеко не рівноцінні. В "Державі" вчення про суспільство розроблено в тісному зв'язку із центральним вченням платонівського ідеалізму - з теорією "ідей" - і несе на собі печатку риторизму й непохитності: ідеальне суворе протиставлення зразка і норми належної емпіричної дійсності. У той же час, незважаючи на всю різкість цього протиставлення, в "Державі" відображене дивне знання й розуміння, яке дуже різко критикує емпіричну дійсність, яка заперечується Платоном. У порівнянні з "Державою" "Закони" - праця набагато більш "компромісна", у ній пом'якшений колишній, характерний для "Держави", ідеалістичний риторизм, зроблений ряд поступок, вимогам емпіричної реальності [26].

До обох великих трактатів примикають, доповнюючи їх, діалоги "Політик" і "Критон".

В "Політиці" Платон розділяє сферу наукового знання на передуючу постановці мети й на теоретичну. У науку, що пропонує встановлення цілей, включається й наука державної людини, предмет якої - верховне керівництво державою, подібне по своїй природі з мистецтвом пастуха.

Існуючим, недосконалим формам державного управління передувала, по Платонові, у часи глибокої стародавності, у століття правління Хроноса, створена форма суспільного життя. У ті часи самі боги, як божественні пастухи, керували окремими сферами, а в житті суспільства спостерігалася достатність усього необхідного для життя, були відсутні війни, розбої й розбрати. Люди безпосередньо народжувалися із землі, не мали потреби в житлах і в спорудах, використовували чималий час дозвілля для занять філософією. На цій стадії люди були вільні від обов'язку боротьби із природою, і їх об'єднували узи дружби [13].

Однак взяти цей лад за зразок можливого найкращого порядку неможливо - цього не дозволяють матеріальні умови існування: необхідність самозбереження, боротьба проти природи й проти ворожих народів. Втім, недосяжний зразок минулого золотого століття проливає світло на умови, у яких доводиться жити сучасній людині: вдивляючись у цей лад, що минув безповоротно, ми бачимо, з чого складається зло, що перешкоджає раціональному устрою суспільства й породжується нестатком, бідністю, сімейними відносинами, боротьбою між народами.

Первісний тип суспільного життя як тип ідеальний, намальований Платоном не тільки в "Державі", але й в "Законах", де він зобразив уже не настільки ідилічні, як в еру Хроноса, умови життя людей, що врятувалися на вершинах гір під час потопу. Ідеальному типу Платон протиставив негативний тип суспільного устрою. У ньому головним двигуном поведінки людей виявляються матеріальні турботи й стимули. На думку Платона, всі існуючі держави належать до цього, негативного типу:

"Яка б не була держава, у ній завжди є дві держави, ворожі одна одній: одна - держава багатих, інша - бідних" [27].

Негативний тип держави виступає в чотирьох формах: як тимократія, олігархія, демократія й тиранія. У порівнянні з ідеальною державою, кожна із цих форм є послідовним погіршенням або перекрученням форми ідеальної. У негативних формах держави замість однодумності та спільності існують розбрат, замість справедливого розподілу обов'язків - насильство й насильницький примус, замість прагнення правителів і воїнів-стражів до вищих цілей суспільного ладку - прагнення до влади заради низьких цілей, замість зречення від матеріальних інтересів - жадібність.

Першою в часі із цих негативних форм виступила, по Платонові, тимократія, тобто влада, заснована на пануванні честолюбців. Вже з першими ознаками занепаду виникає пристрасть до збагачення й прагнення до наживи. У тимократії спочатку зберігалися риси ідеального ладу: тут правителі користуються пошаною, воїни вільні від землеробських і ремісничих робіт і від всіх турбот матеріальних, трапези загальні, вправи у військовому мистецтві й у гімнастиці процвітають. Однак згодом мисливці за дорогоцінними металами починають потай збирати й зберігати золото й срібло в стінах своїх осель, і, при участі в цьому дружин, спосіб життя міняється на розкішний. Так починається перехід від тимократії до олігархії - пануванню меншості над більшістю. Це правління, що ґрунтується на переписі й на оцінці майна, так що в ньому панують багаті, а бідні не мають доступу до участі в управлінні державою. У подібному місті-полісі "було по необхідності не одне місто, а два: одне з людей бідних, інше - з багатих, і обоє вони, живучи в тім же самому полісі, плели б інтриги друг проти друга". В олігархічній державі марнотрати - багатії; подібно трутням у бджолиному вулику, вони перетворюються зрештою в бідняків, але на відміну від бджолиних трутнів, позбавлених жала, багато хто із цих двоногих трутнів - з жалом: злочинці, лиходії, злодії, крадії гаманців, святотатці, майстри всіляких злих справ.

В олігархічній державі не виконується основний закон життя суспільства. По Платонові, закон цей у тім, щоб кожний член суспільства "робив своє" і притім тільки свою справу, яку він добре знає. Навпроти, в олігархії, по-перше, частина членів суспільства займаються кожний найрізноманітнішими справами - і землеробством, і ремеслами, і війною. По-друге, в олігархії право людини на повний розпродаж накопиченого їм самим майна призводить до того, що така людина перетворюється в зовсім марного члена суспільства: не становлячи частини держави, він у ній лише бідняк і безпомічна людина [20].

Подальший розвиток олігархії призводить, по Платонові, до послідовного розвитку її в ще гіршу форму державного устрою - у демократію. Це влада й правління більшості, але правління в суспільстві, у якому протилежність між багатими й бідними загострюється ще сильніше, ніж при олігархії. Розвиток розкішного способу життя в олігархії, нестримна й неприборкана потреба в грошах призводять молодих людей у лабети лихварів, а швидке руйнування статків й перетворення багатих у бідняків сприяє виникненню заздрості, злості бідняків проти багатих і злочинних дій проти всього державного ладу, що гарантує останнім панування над бідними. Неухильно розвиваючись, майнова протилежність стає помітною навіть у зовнішності тих і інших. З іншого боку, самі умови громадського життя роблять неминучими не тільки часті зустрічі з багатими, але навіть спільні дії: в іграх, у змаганнях, на війні. Зростання обурення бідних проти багатих призводить до повстання. Якщо повстання закінчується перемогою бідняків, то вони частину багатіїв знищують, іншу частину виганяють, а державну владу й функції управління розділяють між всіма членами, що залишилися, суспільства. Це і є демократія.

Найгіршою формою відхилення від ідеального державного ладу Платон визнав тиранію. Це влада одного над усіма в суспільстві. Виникає ця влада, подібно попереднім формам, як виродження передуючої їй демократичної форми правління. Та ж хвороба, що «заразила й згубила» олігархію від свавілля, ще більше й ще сильніше заражає й поневолює демократію [27]. По Платонові, усе, що робиться занадто, винагороджується великою зміною в протилежну сторону: так буває зі зміною пори року, у рослинах, всіх тілах і нітрохи не менше в правлінні: надлишок волі повинен призводити окрему людину, так само як і поліс (місто-державу), ні до чого іншого, як до рабства. Тому й тиранія породжується саме з демократії, як найжорстокіше рабство - з найвищого рівня свавілля. Тиран виростає не з чого іншого, як з кореня, що називається представництвом. У перші дні й на початку він "посміхається й обіймає всіх, з ким зустрічається, не називає себе тираном, обіцяє багато чого в приватному і загальному інтересах, звільняє від боргів, народу й близьким до себе роздає землі і є милостивим і лагідним у відношенні до всіх". Тиранові необхідно безупинно затівати війну, щоб простий народ почував потребу у вожді. Тому що постійна війна порушує проти тирана ненависть і тому що громадяни, що сприяли його піднесенню, будуть мужньо засуджувати оборот, що прийняли події. Тому тиран, якщо захоче утримати владу, змушений буде поволі знищувати своїх ворогів, "поки не залишиться в нього ні друзів, ні ворогів, від яких можна було б очікувати якої-небудь користі" [27].

Всім поганим формам держави Платон протиставляє утопію, або проект найкращої держави й правління. Цією державою керують, як в олігархії, лише певні поважні громадяни, але, на відміну від олігархії, цими правителями можуть стати тільки особи, дійсно здатні добре управляти державою: по-перше, у силу природних до того здібностей і обдарованості; по-друге, внаслідок довголітньої попередньої підготовки. Основним принципом ідеального державного устрою Платон вважає справедливість. Кожному громадянинові держави справедливість відводить особливе заняття й особливе положення. Панування справедливості поєднує різноманітні й навіть різнорідні частини держави в ціле, відбите єдністю й гармонією [20].

Ця найкраща державна форма повинна, по Платонові, бути морально й політично організованою та здатною забезпечити державі рішення найважливіших завдань. Така держава, по-перше, повинна мати силу, наявність засобів її захисту, достатніми для стримування й відбиття ворожого нападу; по-друге, вона повинна здійснювати систематичне постачання всіх членів суспільства необхідними для них матеріальними благами; по-третє, воно повинне керувати й направляти високий розвиток духовної діяльності й творчості. Виконання всіх цих завдань означало б здійснення ідеї блага як вищої "ідеї", що править світом.

У державі Платона необхідні для суспільства в цілому функції й види роботи розділені між спеціальними розрядами його громадян, але в цілому утворюють гармонічне сполучення. За основу для розподілу громадян по розрядах або класах Платон взяв розходження між окремими групами людей по їхніх моральних здібностях і властивостям, але розглядає він це розходження за аналогією з поділом господарської праці. У поділі праці Платон бачить фундамент усього сучасного йому суспільного й державного ладу. Він досліджує й походження існуючої в суспільстві спеціалізації й склад галузей поділу праці, що склався таким чином.

Основна думка Платона у твердженні, що потреби громадян, які становлять суспільство, різноманітні, але здатності кожної окремої особи до задоволення цих потреб обмежені. "Кожний з нас сам для себе буває недостатній і має певну потребу в суспільстві". Звідси необхідність виникнення суспільного чи навіть спільного життя, тобто "міста", "коли один з нас залучає інших або для тієї, або для іншої потреби; коли, маючи нестаток в чомусь, ми налаштовуємо багатьох спільників і помічників на досягнення певної мети: тоді це співжиття отримує в нас статус поліса" [27].

Значення поділу праці для суспільства Платон розглядає не з погляду працівника, що виробляє продукт, а винятково з погляду інтересів споживачів. Основне положення Платона полягає в тому, що працівник повинен пристосовуватися до роботи, а не робота до працівника. Кожна річ, відповідно до Платона, виробляється легше й краще й у більшій кількості, "коли одна людина, роблячи лише одне, робить згідно зі своєю природою, у сприятливий час, залишивши всі інші заняття" [27]. Ця точка зору приводить Платона до того, що в поділі праці він бачить не тільки основу розпадання суспільства на стани, але також і "основний принцип розбудови держави [20].

Розумний устрій держави, по Платонові, повинен ґрунтуватися насамперед на потребах [27].

Перерахування потреб доводить, що в місті-державі повинні існувати численні галузі суспільного поділу праці - не тільки працівники, що виробляють продукти харчування, будівельники житла, виготовлювачі одягу, але також і працівники, що виготовляють для всіх цих фахівців необхідні для них інструменти й знаряддя їхньої праці. Крім них необхідні ще й ті, що спеціалізуються на виробництві, усіляких допоміжних пристроїв або наданні послуг, наприклад скотарі, що доставляють засоби перевезення людей і вантажів, що добувають вовну й шкіру.

Потреба у ввозі необхідних продуктів і товарів з інших країн і держав вимагає виробництва надлишку товарів для торгівлі з ними, збільшення кількості працівників, що виготовляють ці товари.

У свою чергу, розвинена торгівля вимагає спеціальності й діяльності посередників по купівлі й продажу, по імпорту й експорту. Так, до вже розглянутих розрядів поділу праці приєднується розряд торгівців. Однак цим ускладнення спеціалізації не обмежується: торгівля по морю викликає потребу в різних професіях, що беруть участь у перевезеннях товарів.

Торгівля, обмін товарами й продуктами необхідні державі не тільки для зовнішніх зносин, але й внаслідок того ж поділу праці між громадянами держави. Звідси Платон виводить необхідність ринку й карбування монети як одиниці обміну. Виникнення ринку породжує розряд фахівців ринкових операцій - дрібних торговців і посередників" скупників і перепродувачів.

Для повного здійснення господарського життя держави Платон вважає за необхідне також спеціальний клас обслуговуючих найманих робітників, що продають свою робочу силу за плату. Такими "найманцями" Платон називає людей, які "продають корисність своєї сили й іменують її ціну найманою платою" [21].

Зазначеними розрядами спеціалізованої суспільної праці вичерпуються працівники, що виробляють необхідні для держави продукти або так чи інакше сприяють цьому виробництву й створенню породжуваних ним споживчих цінностей. Це нижчий клас або розряд громадян в ієрархії держави. Над ним у Платона стоять вищі класи: воїнів-стражів і правителів.

Досить важлива для суспільства потреба утворює нестаток у фахівцях військового справи. Виділення їх в особливу галузь суспільного поділу праці, по Платонові, необхідне не тільки через важливість їхньої професії для держави, але також і внаслідок її особливості й труднощів, що вимагає й особливого виховання, і технічного вміння, і спеціальних знань.

При переході від класу працівників продуктивної праці до класу воїнів-стражів кидається, в очі те, що Платон порушує принцип розподілу. Розходження між окремими розрядами класу виробляючих працівників він характеризує по розходженнях їхніх професійних функцій. Передбачається, що відносно моральних рис всі ці розряди стоять на тому самому рівні: і хлібороби, і ремісники, і купці. Інша справа - воїни-стражи й філософи. Для них необхідність відокремлення від груп робітників, що обслуговують господарство, ґрунтується вже не на їхніх професійних особливостях, а на відмінності їхніх моральних якостей від моральних властивостей працівників виробництва. А саме: моральні риси працівників господарства Платон ставить нижче моральних рис воїнів-стражів і особливо нижче - правителів держави [5].

Моральна дискримінація працівників трохи скрадається в Платона застереженням, відповідно до якого всі три розряди громадян держави рівною мірою необхідні державі й, узяті всі разом, виявляють велике й прекрасне, тобто породжують передумови до появи суспільного блага.

Зауважимо також, що для Платона, як для вченого рабовласницького суспільства, характерним є суто споживчий погляд на продуктивну працю. Цей погляд має як результат разючий пробіл у подальших аналізах Платона. Для нього важливо було начисто відокремити вищі класи - воїнів і правителів - від нижчого класу працівників. У питанні про те, яким чином працівники повинні підготовлюватися до правильного виконання своїх обов'язків, Платон не має відповіді. Вся його увага зосереджена на вихованні воїнів-стражів і на визначенні умов їхньої діяльності, які закріплювали б властивості, породжені в них вихованням.

Однак відсутність інтересу до дослідження спеціалізованої праці не перешкодило Платонові надзвичайно повно характеризувати його структуру. Відбулося це внаслідок того, що Платон додав принцип виконання кожним розрядом працівників відведеної йому особливої функції в господарстві.

Втім, з погляду філософських поглядів самого Платона, все значення суспільного поділу праці постає лише в тому, що поділ підтверджує тезу про виняткову важливість обмеження й регламентації: відносно моральності -кожний розряд громадян повинен бути зосереджений на "своїй роботі". Головне завдання трактату Платона про державу - проблема благого життя всього суспільства в цілому і його членів. Найдосконаліша по своєму ладу, а тому й тому благу держава володіє чотирма головними чеснотами: мудрістю, мужністю, стримуючою мірою, справедливістю.

Під "мудрістю" Платон розуміє не яке-небудь технічне знання або вміння, а вище знання або здатність дати добру пораду про державу в цілому - про спосіб напрямку його внутрішніх справ і про керівництво ним у його зовнішніх відносинах. Таке знання "охоронне", а правителі, що володіють цим знанням - "стражі". "Мудрість" - чеснота, що належить не безлічі ремісників, а лише деяким - філософам, і є не стільки навіть спеціальністю по управлінню державою, скільки здатністю до споглядання сфери вічних "ідей"[27].

Тільки філософи повинні бути правителями, і тільки, при правителях-філософах держава буде благоденствувати й не буде знати існуючого в цей час зла. "Поки в містах, - говорить Платон, - не будуть або царювати філософи або задовільно філософствувати нинішні царі й володарі, поки державна сила й філософія не зіллються в одне... доти ні для держав, ні навіть, для людського роду немає кінця злу".

Але для досягнення благоденства правителі повинні бути не лише подібними до філософів, але філософами щирими; під ними Платон розуміє тільки тих, які "люблять споглядати істину" [27].

Інша чеснота, якою володіє ідеальна держава, - "мужність". Вона, так само як і "мудрість", властива невеликому колу осіб, хоча в порівнянні з мудрими цих осіб більше. Платон роз'яснює, що для того щоб держава як така була, наприклад, мудрою, зовсім не потрібно, щоб мудрими були всі без винятку її члени. Те ж і з мужністю: для держави досить, щоб в ній жила хоча б деяка частина громадян, що володіють здатністю постійно зберігати в собі правильне розуміння про те, що страшно а що ні.

На відміну від "мудрості" і від "мужності", інша чеснота ідеальної держави "стримуюча міра", є якісною характеристикою вже не особливого або окремого класу, а чеснота, що належить всім членам такої держави. Там, де вона в наявності, всі члени суспільства визнають прийнятий у державі закон і існуючий в ньому уряд, що стримує дурні пориви. "Стримуюча міра" призводить до гармонічного узгодження як кращі, так і негативні сторони[29].

Четверта чеснота - "справедливість". Її наявність у державі обумовлюється "стримуючою мірою". Як би не вирішувалося питання про те, яку роль у прагненні держави до досконалості грають три перші чесноти, у всякому разі з усіма цими трьома чеснотами "змагається прагнення, що криється в державі, щоб кожний робив своє: здатність кожного робити своє бореться... за чесноту міста з його мудрість, що стримує відчуттям міри й мужністю".

Класова точка зору Платона, його соціальний і політичний аристократизм, переломлений крізь призму подань про єгипетську кастову будову суспільства з характерною для нього забороною переходу з однієї касти в іншу, одержали надзвичайно яскраве вираження в платонівському розумінні "справедливості". Всіма силами Платон хоче відгородити свою ідеальну державу від змішання класів його громадян, від виконання громадянами одного класу обов'язків і функцій громадян іншого класу. Він прямо характеризує "справедливість" як чесноту, що не допускає можливості подібного змішання. Оскільки широка спеціалізація була б уже, по Платонові, прямою загибеллю для держави: якщо який-небудь ремісник або людина, по природі своєї промисловець, загордившись своїм багатством, або мужністю, або могутністю, побажав би зайнятися військовою справою, а воїн, не здатний бути радником і керівником держави, зазіхнув би на функцію керування, або якщо хто-небудь захотів би одночасно робити всі ці справи. Навіть при наявності перших трьох видів чеснот широка спеціалізація й взаємний обмін заняттями заподіюють державі найбільшої шкоди й тому "досить правильно можуть бути названі злодіяннями", "найбільшою несправедливістю проти свого міста". І навпаки, виконання своїх обов'язків у всіх трьох видах діяльності, необхідних для держави, "буде справедливістю й зробить місто справедливим" [20].

Держава Платона - не єдина сфера прояву "справедливості". Для Платона держава - як би макросвіт, якому відповідає мікросвіт у кожній окремій людині, зокрема в його душі. Відповідно до Платона, у душі існують і вимагають гармонічного сполучення три елементи, або три початки: розумне, афективне й нерозумне.

У державі три розряди його громадян - правителі, воїни й працівники - становлять гармонічне ціле під керівництвом найбільш розумного класу. Але те ж відбувається й у душі окремої людини. Якщо кожна із трьох складових частин душі буде робити свою справу, то гармонія душі не порушиться. При такому ладі розумний початок буде панувати, афективне - виконувати обов'язок захисту, а нерозумне - коритися й приборкувати свої дурні прагнення. Від дурних учинків і від несправедливості людини обгороджує саме те, що в його душі кожна її частина виконує призначену їй функцію - як у справі панування, так і в справі підпорядкування.

Написаний проект найкращої організації суспільства й держави Платон вважає здійсненним тільки для греків. Для народів, що оточують Елладу, він не застосовний у силу повної нібито їхньої нездатності до громадського порядку, заснованого на засадах розуму. Такий "варварський" світ у споконвічному змісті цього слова, що позначає всі негрецькі народи незалежно від ступеня їхньої цивілізації й політичного розвитку. Розходження між елінами й варварами настільки істотні, що навіть норми ведення війни будуть іншими - залежно від того, чи ведеться війна між грецькими племенами й державами або між греками й варварами. У першому випадку повинні дотримуватися принципів людинолюбства, продаж полонених у рабство не допускається; у другому війна ведеться з усією нещадністю, а переможені перетворюються в рабів.

У першому випадку збройної боротьби для неї підходить термін "домашня суперечка" (stasі), у другому - "війна" (polemoV). Отже коли елліни борються з варварами й варвари з еллінами, Платон називає їх воюючими й ворогами по природі, і таку ворожнечу варто йменувати війною; коли ж елліни борються проти еллінів, ми скажемо, що по природі вони - друзі, тільки в цьому випадку Еллада хвора й перебуває в розладі, що варто називати "домашньою суперечкою" [20].

2. ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВИ, ГРОМАДЯНИНА Й ПРАВИТЕЛЯ В ДІАЛОЗІ "ЗАКОНИ"