Правове дослідження підсудності в цивільних справах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. Правила підсудності визначають стійкий юридичний зв'язок між юридичною справою та судом на основі збалансування публічних інтересів правосуддя з правами приватного інтересу в цій сфері.

Правила підсудності дозволяють визначити конкретний суд та його склад, які повинні розглянути справу по першій інстанції, сприяють досягненню завдань цивільного судочинства, підвищують виховну та попереджувальну роль правосуддя, є процесуальною гарантією забезпечення прав і свобод людини, забезпечують реалізацію принципів правосуддя.

Зважаючи на зазначене актуальним видається дослідження підсудності в цивільному процесі.

Ступінь дослідження теми. Дослідження поняття і видів підсудності знайшло своє відображення у працях таких науковців: С.Н. Абрамович, М.А. Авдєєнко В.Н. Аргунов, М.А. Гурвич, О.В. Гагарінов, І.М Зайцев, О.П. Клейман, В.Ф. Ковін, В. В. Комаров, В.М. Лебедев, М.М. Міхеєнко, Ю.К. Осінов, П.І. Радченко, Д.М. Сибилев, М.С. Шакарян, Д.М. Чечот, М.С. Шакарян, В. Н. Щеглов.

Метою роботи є комплексне правове дослідження підсудності в цивільних справах.

Завданнями роботи є:

1) дослідження становлення та розвитку категорій «підсудність» та «підвідомчість» у цивільному процесуальному праві;

2) визначення поняття підсудності цивільних справ;

3) з'ясування видів підсудності в цивільному процесі;

4) аналіз видів підсудності в цивільному процесі.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв'язку з необхідністю пред'явлення позовної заяви чи заяви до відповідного суду.

Предметом дослідження є підсудність в цивільному процесі України.

Методами дослідження даної теми є: формально-догматичний, який використовувався для формулювання поняття підсудність; порівняльно-правовий метод, який використовується при дослідженні юрисдикції і підсудності; системно-структурний метод було використано при аналізі різних видів підсудності в цивільному процесі..

Структура роботи. Дана курсова робота складається із вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел.

У першому розділі надано правову характеристику підсудності в цивільному процесі.

У другому розділі роботи проаналізовано види підсудності.

У третьому розділі даної роботи розкрито окремі питання застосування правил виключної підсудності.



1. Загальна характеристика підсудності в цивільному процесі

1.1 Становлення та розвиток категорій «підсудність» та «підвідомчість» у цивільному процесуальному праві

Тривалий час інститут підсудності характеризувався науковцями через надмірне теоретичне узагальнення і відзначався низкою загальнотеоретичних ознак, серед яких: наявність у суду законодавчо визначеного обов'язку розгляду цивільних справ (компетенції), наділення відповідного органу із здійснення правосуддя здатністю вирішення цивільної справи та постановлення відповідно рішення за результатами її вирішення [1, c. 115].

Як наслідок, підвідомчість і підсудність науковці часто ототожнювали. Так, щодо спорідненості підвідомчості і підсудності М.М. Розін зазначав, що кожній справі відповідає «належний» суд. За таких обставин, в межах конкретної компетенції судом розглядаються підсудні йому справи, при чому підсудність є правовою категорією, яка відбиває усі особливі властивості справи, внаслідок чого можна встановити належність суду [2, с. 198-200].

Аналогічної думки дотримувався й І.Я. Фойницький, який розрізняв, власне, предметну підсудність (підвідомчість) і місцеву підсудність. Під першим видом підсудності І.Я. Фойницький розумів відповідність сукупності визначених законом справ певному суду. Окрім цього, предметна підсудність окреслювалася ним через межі компетенції цього суду, які також встановлені законодавцем. У свою чергу, місцева підсудність визначалась науковцем як просторові межі відомчості певного суду [3, с. 82-89].

Первісне ж значення поняття «підвідомчість», характерне спочатку кримінальному процесу, розумілось як предметна (родова) підсудність справ. Така тенденція зберігалась у XIX ст., щодо якої Є.В. Васьковський зазначав, що у дореволюційній цивільно-процесуальній науці була відсутня згода щодо усталеного позначення підсудності та підвідомчості. Зокрема, під підсудністю науковці часто розуміли просторову належність справи до компетенції того чи іншого суду, а відомство виступало синонімом компетенції. Натомість, у законодавстві (Статуті цивільного судочинства дореволюційної Росії) термінології та змісту названих правових категорій не було приділено значної уваги [4, с. 487].

Таким чином, тривалий час у процесуальному законодавстві аналітично не розрізнялись предметна і територіальна підсудність, що і було основною причиною науково-теоретичних непорозумінь щодо змісту підсудності і підвідомчості. Адже законодавчо не було потреби їх виділяти в сталі правові категорії, а концептуальні розробки щодо підсудності і підвідомчості базувалися, як правило, на працях закордонних вчених-процесуалістів.

Зрештою, поняття «підсудність» і «підвідомчість» із часом у законодавстві починають розрізняти. Ця тенденція збереглася й у сучасному законодавстві України.

Цивільний процесуальний кодекс України визначає підсудність через розгляд і вирішення усіх цивільних справ районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами. Як вбачається із зазначеного, таким чином вказується на першу ланку організації судової системи - суди першої інстанції, чия компетенція обмежується певною територією - судовим округом - та конкретними правилами визначення їх повноважень щодо вирішення певної юридичної ситуації.

Витоками цієї правової традиції було цивільне процесуальне законодавство СРСР, яке було впорядковане до належного рівня територіальної та інституційної організації суду відповідно до адміністративного підходу до підвідомчості.

Також важливою обставиною розмежування підсудності і підвідомчості стало виділення їх в окремі правові категорії в науці цивільного процесуального права.

У своїй фундаментальній праці «Загальна теорія права» Ж.-Л. Бержель зазначав, що основними критеріями визначення правової категорії є унікальні елементи, які дозволяють відрізнити правові категорії між собою, і зв'язки, які утворюються між «дефініціями» цих елементів, на підставі сукупності яких (елементів і зв'язків) будуються «моделі». Іншими словами, ця теоретична модель дозволить з'ясувати «зміст» і «форму» певної правової категорії у порівнянні із іншою правовою категорією [5, с. 339].

Відомо, що взаємозалежність форми та змісту явищ матеріального світу полягає у динамічності елементів цілого, забезпечених певним способом організації. Отже, кожна правова категорія відрізняється від іншої структурою (системою стійких зв'язків), у яку впорядковані її елементи [4, с. 383].

Таким чином, науковець допускає існування правових категорій, що подібні між собою, і лише залежно від завдання, яке перед собою ставить дослідник на підставі конкретної юридичної ситуації, видається можливим з'ясувати їх природу.

На думку Ж.-Л. Бержеля, застосування права в окремих правових юридичних ситуаціях полегшується лише завдяки системності, «схематизації» та класифікації правових категорій, які є результатом об'єднання понять та юридичних фактів на основі їх спільних характеристик за допомогою певних критеріїв [5, с. 358-359].

Безумовно, що юридична природа процесуально-правових і матеріально-правових категорій є відмінною, однак методика «схематизації» за Ж.-Л. Бержелєм покликана вирішувати найскладніші випадки аналізу будь-яких з них.

У цьому зв'язку зрозуміло, що процесуально-правові категорії належать до найскладніших випадків, оскільки вони враховують своєрідну «логіку розвитку» процесуального права і слугують опису «процедурних» правовідносин «суддя - суд - сторона спору», а також опису взаємозв'язків «сторона спору - спір - порядок вирішення спору».

Таким чином, з метою аналізу понять «підсудність» і «підвідомчість», приймемо до уваги, що вони характеризують компетенцію суду - його права і обов'язки щодо вирішення визначеного кола справ. Відтак, проблема розмежування їх як правових категорій полягатиме у виділенні спільних та відмінних елементів та встановлення зв'язків між ними.

Узагальнюючи вищевказане, серед суттєвих ознак «підсудності» як правової категорії виділяють: підсудність стосується здатності конкретного суду вирішувати цивільну справу; відзначається поширеністю компетенції конкретного суду на конкретну територію (судовий округ); залежна від місця виникнення обставин цивільної справи (місце відкриття провадження у справі визначає місце закінчення її розгляду); встановлюється, виходячи із правил виду судочинства [1, с. 115].

Отже, для підсудності цивільних справ характерною є сукупність таких елементів: компетенції суду, її територіальних меж, характеру справи (який має юридичне значення лише в межах визначення порядку вирішення спору).

Зупинимось на зазначених вище структурних елементах детальніше. Насамперед, поняття підсудності пов'язують із територіальною компетенцією суду. Із наявністю такого елемента погоджується більшість дослідників, адже у давнину підсудність була єдиною правовою категорією, яка позначала широке коло проявів компетенції суду: від меж владних повноважень до кола справ, підсудних суду.

Історично в Україні формування територіальних меж компетенції суду ускладнювалось двома обставинами.

По-перше, підсудність як правова категорія була нечітко визначеною в межах процесуального законодавства. Тобто підсудність не була забезпечена чітким визначенням прав та обов'язків сторін, у тому числі у разі порушення правил підсудності та встановлення наслідків їх порушення тощо.

По-друге, тривалий час сучасні українські землі підпорядковувались різним державам та державним утворенням, що позначалося на організації судової системи українських земель в цілому, в тому числі і на стабільності процесуального законодавства.

Таким чином, тривалий час гострою залишалась наукова проблема, пов'язана із змістом правового статусу території як вотчини із урахуванням адміністративної компетенції її власника. У зв'язку із цим у відповідному дослідженні Л.А. Шалланда було розроблено концепцію територіального верховенства. У своїй основній праці з цього питання дослідник виділив кілька ключових властивостей території як інституту публічного права. Так, на його думку, зовні - державній території властиве встановлювати просторові межі державної влади, а внутрішньо - законом встановлювати межі компетенції осіб, наділених судовою владою [10].

В.А. Незабітовський зазначав, що відносно своєї території держава є виключним власником її простору як речі. Крім того, держава є володарем народонаселення, яке проживає на цій території [7, с. 136].

Очевидно, що тільки за наявності суверенної держави законодавча, судова і виконавча влада могла існувати в межах певної державної території. Українські ж землі часто не були об'єднані суверенітетом, а тому на них поширювалось право панівної держави (Литовське князівство, Царство Польське, Австро-Угорщина, Російська імперія). Лише із виділенням українських земель (наприклад, Малоросія) в окрему адміністративно-територіальну одиницю розроблялось автентичне процесуальне законодавство.

Отже, розвиток процесуального права, характерний періоду становлення «Руської правди» як законодавчого акту, а також Статуту цивільного судочинства, залежав від адміністративного втручання у судовий процес шляхом легітимізованого у законодавчому порядку впливу місцевої адміністрації і одночасного упорядкування законодавства про підсудність, що сприяло становленню судової влади як однієї із гілок влади. Статут цивільного судочинства передбачав, до певної міри, її незалежність від інших гілок влади. В результаті цього організація місцевих судових установ часто не збігалась із адміністративно-територіальним поділом держави. Внаслідок цього, із часом, така незалежність суду була скасована поверненням панування дуалізму адміністративної і судової влади у справах цивільного судочинства [8, с. 164].

За таких обставин, виникла потреба закріпити на судами певну територію, в межах якої б компетенція судів одного рівня не збігалась. В. Івановський, намагаючись встановити зв'язок між державною територією і організацією судів, пропонував розглядати державну територію за загально-адміністративним принципом, який збігається із адміністративно-територіальним поділом держави, і за спеціальним принципом, за яким розподіляються на округи усі відомчі установи (у тому числі суд).

У ХХ ст. у радянській Україні було запроваджено наближену до сучасної трирівневу систему організації судів, залежну від адміністративно-територіального чинника. Організація судових установ була кардинально змінена і жорстко зафіксована в Конституції СРСР 1958 р. і Основах законодавства про судоустрій СРСР 1959 р., республіканських законах про судоустрій.

З одного боку, компетенція судів першої інстанції закріплювалась за певними територіями («горизонтальний» поділ), з іншого - у законодавстві визначався вертикальний поділ судів («інстанційний»). Відповідно до цього засновувались суди загальнорадянського (Верховний Суд СРСР і військові трибунали) та загальнореспубліканського значення (усі ланки судової системи від Верховного до районного суду) [9, с. 68-79].

Із набуттям Україною незалежності судова система кардинально змінилась: судоустрій підпорядкувався принципам спеціалізації та територіальності, де спеціалізація визначила обсяг компетенції судів першої ланки за галузевою ознакою, а принцип територіальності закріпив територіальні межі компетенції суду. У зв'язку із цим зміст діяльності суду почав визначатись через покладення на нього державою функції здійснення правосуддя, яка регулює процедурну властивість справи бути вирішеною в судовому порядку [10, с. 483-485].

Тому акцент у врегулюванні діяльності судових установ змістився в бік поняття «компетенція», яке окреслює обов'язки (що забезпечують владний характер відносно об'єктів відання) і права судових органів (що забезпечують реалізацію державної влади в межах визначених законом сфер діяльності (функцій).

З цього часу, зважаючи на особливості здійснення правосуддя в окремих категоріях цивільних справ, підвідомчість суду визначається на підставі матеріальної складової предмета відання. І тільки у разі виникнення процесуальних правовідносин між суб'єктами спірних правовідносин після відкриття провадження судом правовий спір набуває властивостей цивільної справи.

У свою чергу, правова категорія підсудності стала деякою мірою залежна від виду цивільного судочинства, оскільки в законодавчих нормах, що його регулюють, конкретизуються окремі правила її визначення.

Зокрема, щодо зв'язку категорій «компетенція» і «підсудність» можна зазначити, що компетенція (у вузькому значенні) має розумітись як сукупність прав та обов'язків суду вирішувати справу в межах даної території відповідно до визначеного законом порядку, тобто вона обмежується просторово певною місцевістю, встановленою законодавством для суду першої інстанції.

Таким чином, просторова ознака є визначальною для виявлення належності цивільної справи до компетенції конкретного суду першої інстанції.

Відтак, у межах цього дослідження зміст підсудності та підвідомчості визначається як компетенція судового органу, уповноваженого вирішувати цивільну справу. За формою правова категорія підсудності виявляється через територіальну організацію судової системи, а підвідомчість - через галузеву організацію судової системи.

Як вбачається із вищевикладеного, що за таких умов цивільна юрисдикція суду відображає цивільно-правову природу підвідомчості - компетенцію суду як установи, на яку покладено функції зі здійснення правосуддя відносно певного кола цивільних справ. Іншими словами, вона окреслює цивільно-правові межі повноважень суду, наданих державою і закріплених у законі, відносно здійснення правосуддя щодо визначеного кола справ, тоді як підсудність позначає саме територіальні межі таких повноважень.

Отже, у практичній площині підсудність виступає вторинним (після цивільної юрисдикції суду) індикатором підпадіння спірних правовідносин до компетенції конкретного суду.

1.2 Поняття підсудності цивільних справ

Зважаючи на положення ст. 124 Конституції України, відповідно до яких юрисдикція суду поширюється на усі правовідносини, які виникають у державі, постає питання про розмежування компетенції щодо вирішення цивільних справ, адже це безпосередньо пов'язано із правом на судовий захист. При цьому, зважаючи на конституційний принцип спеціалізації, слід вирізняти поняття цивільної юрисдикції, під якою слід розуміти нормативне визначення компетенції суду щодо вирішення справ у порядку цивільного судочинства, адже суд може захистити цивільні права у порядку різних процесів (кримінального, адміністративного, господарського).

У свою чергу, підсудність є сукупністю цивільних процесуальних норм, що встановлюють правила розмежування повноважень судів загальної юрисдикції.

На відміну від цивільної юрисдикції, за допомогою якої розмежовуються повноваження на вирішення юридичних справ між різними юрисдикційними органами, підсудність розмежовує компетенцію в тій же сфері, але між різними судами [11].

У науці цивільного процесуального права термін «підсудність» вживається у декількох розуміннях. По-перше, «підсудність» - це процесуальний інститут, що регулює розподіл справ як між окремими ланками відповідної судової системи, так і між судами рівної компетенції. По-друге, термін «підсудність» застосовується також для визначення компетенції конкретного суду або як характеристика (властивість) справи, що дозволяє встановити, який суд її може і повинен розглядати. По-третє, під «підсудністю» розуміють сукупність цивільних справ, що підлягають розгляду та вирішенню по суті в даній конкретній ланці судової системи і в даному конкретному суді цієї ланки. По-четверте, «підсудність» визначає повноваження певної ланки судової системи або певного суду по розгляду цивільних справ. І по-п'яте, «підсудність» інколи розуміють як юрисдикцію судів (територіальну). Уявляється, що визначення наведеної категорії потребує уточнення внаслідок прийняття нині діючого ЦПК України, яким був певною мірою змінений зміст вказаного інституту.

Відповідно до раніше діючого законодавства інститут підсудності виконував функцію розподілу справ між судовими установами. При цьому розподіл здійснювався як між різними ланками судової системи, так і між судами однієї ланки судової системи, тобто визначалася не лише територіальна компетенція конкретного суду, а й у деяких випадках внаслідок особливостей суб'єктного складу чи складності справи обласні суди, Верховний суд Республіки Крим, м. Києва та Севастополя, Верховний Суд України наділялися повноваженнями судів першої інстанції. На підставі цього підсудність поділялася на родову та територіальну. Крім того, деякі вчені виділяли і так звану функціональну підсудність.

Родовою підсудністю називалася компетенція судів, що належать до різних ланок судової системи, на розгляд справи залежно від роду занять. За допомогою родової підсудності розмежовувалася компетенція судів різних ланок судової системи. Територіальною підсудністю називалася просторова компетенція однорідних судів залежно від території, на яку поширювалася їхня дія. Функціональною підсудністю називалася компетенція окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій^[5].

Згідно зі ст.17 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» систему судів загальної юрисдикції складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) вищі спеціалізовані суди; 4) Верховний Суд України.

Відповідно до ст. 107 Цивільного процесуального Кодексу України усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами [12].

Визначивши, що справа підлягає вирішенню в суді загальної юрисдикції, необхідно встановити, в який конкретно суд необхідно звернутися за розглядом справи по суті.

Отже, підсудність - це відношення між юридичною справою та судом, в силу якого в залежності від сукупності ознак і властивостей справи закон встановлює, в якому суді і в якому складі цього суду вона повинна розглядатися по першій інстанції. Інститут підсудності має подвійну правову природу, що проявляється в його одночасному закріплені як в процесуальному праві, так і в судоустрої.



2. Види підсудності

2.1 Функціональна підсудність

Підсудність - це сукупність цивільних справ, які підлягають розгляду і вирішенню по суті в даній конкретній ланці судової системи й у даному конкретному суді цієї ланки. Перелік цих справ визначається, з одного боку, нормами права, які визначають повноваження конкретного суду, а з іншого - характером і властивостями кожної окремо взятої цивільної справи.

Залежно від категорій підлягаючих вирішенню справ і від території, на якій діє той або інший суд, прийнято розрізняти підсудність функціональну і просторову.

Функціональна підсудність справ допомагає визначити, суд якого рівня (ланки) судової системи України повинен прийняти конкретну справу до свого провадження.

Загальне правило функціональної підсудності справ свідчить, що всі справи, які підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міжрайонними судами [13, с. 131].

В ч.1 ст.16 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України), ст. 3 ЦПК України міститься юридична норма, за якою кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У випадках, встановлених законом, згідно ч.2 ст.3 ЦПК України до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Тому при пред'явлені позову (подачі заяви) необхідно визначити в який суд позивач або заявник мають звернутися. Це питання вирішує інститут підсудності цивільних справ.

Просторовою називається підсудність справи суду залежно від території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду. З її допомогою розмежовується компетенція однорідних судів (однієї ланки судової системи). Цивільне процесуальне законодавство виділяє кілька видів просторової підсудності, у залежності від місця знаходження сторін, характеру спірних правовідносин, угоди сторін, наявності зв'язку між справами. До них відносяться:

1. Загальна територіальна підсудність;

2. Альтернативна підсудність;

3. Виключна підсудність;

4. Підсудність кількох пов'язаних між собою справ.

Загальна підсудність визначається місцем проживання відповідача. Відповідно до ст. 119 ЦПК України позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування. Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням.

Дане правило діє у всіх випадках, коли закон не обумовлює інше стосовно конкретного виду справ. В науці такий принцип організації підсудності отримав назву принципу інтересу: особа, зацікавлена в захисті свого права, звертається до того суду, на території юрисдикції якого знаходиться відповідач. Але відповідає цей принцип не стільки інтересам заявника, скільки інтересам відповідача [14, с. 126].

Загальна територіальна підсудність є гарантією захисту інтересів відповідача. Це цілком виправдано, тому що саме по собі пред'явлення до нього позову ще не свідчить про те, що відповідач вчинив цивільне правопорушення. Місце проживання (знаходження) відповідача визначається на момент пред'явлення позову. Тому подальша зміна ним місця проживання (знаходження) не змінює підсудності справи.

Отже можна зробити висновок, що правила підсудності у своїй сукупності складають алгоритм визначення компетентного суду для розгляду і вирішення конкретної цивільної справи.

2.2 Альтернативна підсудність

Альтернативною (за вибором позивача) вважається підсудність, при якій справа може розглядатися одним з декількох вказаних у законі судів за вибором позивача. Не виключаючи можливість звернення особи до суду за правилами загальної підсудності (за місцезнаходженням відповідача) вона встановлює можливість звертатися до іншого або інших судів, тобто встановлює альтернативу - можливість для позивача обрати один із двох чи декількох судів.

Перелік справ з альтернативною підсудністю закріплений в ст. 110 ЦПК України:

1. Позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.

В даній частині статті в число судів, один з яких може обрати позивач, обов'язково входить і суд за місцем проживання позивача [15, с. 98].

2. Позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них.

Так, в цій частині допускається можливість пред'явлення позову про розірвання шлюбу в суд за місцем проживання позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за стоном здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача.

Поряд з тим, проявляючи таку ініціативу про розгляд справи в суді за місцем свого проживання позивач повинен подати документи, що підтверджують складність виїзду його в суд за місцем проживання відповідача. Питання про наявність підстав для задоволення такого прохання позивача може бути вирішено судом (суддею) за місцем проживання позивача і не може розглядатися судом (суддею) за місцем проживання відповідача після прийняття ним справи до провадження як це було раніше. Остаточне рішення про розгляд справи в суді за місцем проживання позивача в цьому випадку приймає суддя, який перевірив подані документи. Ця норма робить інститут судового захисту більш доступним для громадянина та створює більш сприятливі умови (зручності) для захисту своїх порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів [16, с. 105].

3. Позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок скоєння злочину, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача, або за місцем завдання шкоди.

Існує ряд випадків, коли позивач може обрати не один із двох, а один із трьох судів. Відповідно до ч. 3 цієї статті у справах за позовом про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину, позивач має право вибору одного з трьох можливих судів для розгляду цієї справи: за місцем проживання відповідача, за місцем проживання позивача і за місцем заподіяння шкоди.

4. Позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового розслідування, прокуратури або суду, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.

Позови можуть пред'являтися:

- за місцем проживання позивача;

- за місцем перебування позивача;

- за місцезнаходженням відповідача.

5. Позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.

Позови можуть пред'являтися:

- за місцем проживання споживача;

- за місцем перебування споживача;

- за місцезнаходженням відповідача;

- за місцем заподіяння шкоди;

- за місцем виконання договору [17, с. 47].

6. Позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди.

Позови можуть пред'являтися:

- за місцем проживання позивача;

- за місцем перебування позивача;

- за місцезнаходженням відповідача;

- за місцем заподіяння шкоди.

7. Позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням.

Позови можуть пред'являтися:

- за місцем проживання позивача;

- за місцем перебування позивача;

- за місцезнаходженням відповідача.

8. Позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів.

Позови можуть пред'являтися:

- за місцем проживання позивача;

- за місцем перебування позивача;

- за місцезнаходженням відповідача;

- за місцем виконання договору [18, с.337].

9. Позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи).

Позови можуть пред'являтися:

- за місцем проживання позивача;

- за місцем перебування позивача;

- за місцезнаходженням майна відповідача;

- за останнім відомим зареєстрованим місцем проживання відповідача;

- за місцем перебування чи постійного заняття (роботи) відповідача.

10. Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні.

Відповідно до частини 10 цієї статті позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. У цьому випадку позивач має право вибору одного з декількох можливих судів.

Позови можуть пред'являтися:

- за місцем проживання позивача;

- за місцем перебування позивача;

- за місцезнаходженням майна відповідача;

- за останнім відомим зареєстрованим місцем проживання відповідача;

- за місцем перебування в Україні відповідача [19, с. 246].

11. Позови про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі, можуть пред'являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна. Позови можуть пред'являтися:

- за місцем проживання позивача;

- за місцем перебування позивача;

- за місцезнаходженням судна відповідача;

- за місцем порту реєстрації судна відповідача.

12. Позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса, можуть пред'являтися також за місцем його виконання.

Позови можуть пред'являтися:

- за місцем проживання позивача;

- за місцем перебування позивача;

- за місцезнаходженням відповідача;

- за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса.

13. Позови Міністерства юстиції України на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, в інтересах і за довіреністю позивача, який не має в Україні зареєстрованого місця проживання чи перебування, можуть також пред'являтися за місцезнаходженням міністерства або його територіальних органів.

Позови можуть пред'являтися:

- за місцем проживання позивача;

- за місцем перебування позивача;

- за місцезнаходженням міністерства;

- за місцезнаходженням територіальних органів міністерства.

14. Позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 114 ЦПК України [20, с. 147].

Альтернативна підсудність є пільговою, вона встановлена для невеликоїкатегорії справ, які мають особливо велике життєве значення для громадян. Специфіка цього виду підсудності полягає в тому, що в залежності від характеру матеріальних правовідносин та предмету спору, особистих обставин (стан здоров'я, малолітні діти тощо) позивач може обирати серед двох, трьох чи більшої кількості судів, які будуть компетентними розглянути таку справу.

Отже, підсудність - це сукупність цивільних справ, які підлягають розгляду і вирішенню по суті в даній конкретній ланці судової системи й у даному конкретному суді цієї ланки. Перелік цих справ визначається, з одного боку, нормами права, які визначають повноваження конкретного суду, а з іншого - характером і властивостями кожної окремо взятої цивільної справи.

Залежно від категорій підлягаючих вирішенню справ і від території, на якій діє той або інший суд, прийнято розрізняти підсудність функціональну і просторову.

Функціональна підсудність справ допомагає визначити, суд якого рівня (ланки) судової системи України повинен прийняти конкретну справу до свого провадження.

Загальне правило функціональної підсудності справ свідчить, що всі справи, які підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міжрайонними судами.

Альтернативною (за вибором позивача) вважається підсудність, при якій справа може розглядатися одним з декількох вказаних у законі судів за вибором позивача. Не виключаючи можливість звернення особи до суду за правилами загальної підсудності (за місцезнаходженням відповідача) вона встановлює можливість звертатися до іншого або інших судів, тобто встановлює альтернативу - можливість для позивача обрати один із двох чи декількох судів.

підсудність підвідомчість цивільний право



3. Окремі питання застосування правил виключної підсудності

Правильне визначення підсудності розгляду цивільних справ має суттєве значення для забезпечення принципу доступності правосуддя. Ратифікована Верховною Радою України 17 липня 1997 року Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 року привнесла у національне законодавство нове сприйняття та розуміння, зокрема принципу доступності до суду.

Актуальність застосування міжнародно-правових норм судами України є очевидною, оскільки це значно розширює нормативно-правову базу з точки зору її тлумачення та безпосереднього застосування щодо конкретних правовідносин при підготовці та вирішені конкретних справ у сфері прав людини [21, с. 5].

Забезпечення справедливості у розмежуванні компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ є ознакою державної гарантії на справедливий суд.

Так, статтею 114 Цивільного процесуального кодексу України визначено перелік позовів, для яких встановлена виключна підсудність. Зазначений перелік є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Виключна підсудність - це один із видів територіальної підсудності. За правилами виключної підсудності пред'явлення позову у випадках встановлених статтею 114 Цивільного процесуального кодексу України не допускає застосування положень інших видів територіальної підсудності. У випадку конкуренції правил підсудності, наприклад, при об'єднанні позовів, один із яких підпадає під дію виключної підсудності, повинні застосовуватися правила саме виключної підсудності.

У даному розділі проаналізуємо пункт 1 статті 114 Цивільного процесуального кодексу України.

За змістом статті 114 Цивільного процесуального кодексу України за правилами виключної підсудності подаються позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Саме поняття «позови, що виникають з приводу нерухомого майна» і викликає неоднозначність у правозастосуванні.

Зокрема, у своєму узагальненні судової практики розгляду судами цивільних справ за апеляційними скаргами на ухвали судів першої інстанції про відкриття провадження; відмову у відкритті провадження; повернення заяви позивачеві та передачі справ з одного суду до іншого (статті 115, 116, 121, 122 ЦПК України) від 1 серпня 2011 року Апеляційний суд міста Києва дійшов висновку про те, що «позови, що виникають з приводу нерухомого майна» є більш широким, ніж поняття «позови, де предметом спору є нерухоме майно», а тому правило даної норми розповсюджується і на позови щодо будь-яких вимог, пов'язаних з правом особи на нерухоме майно та речових (немайнових) прав на власне чи чуже нерухоме майно [22].

Схожою позицією можна визнати і висловлену у постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2013 № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» позицію. Так, відповідно до пункту 42 зазначеної постанови за правилами виключної підсудності мають подаватися, наприклад, про визнання правочину з нерухомістю недійсним; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини [23].

Відповідно до статті 1221 Цивільного кодексу України, місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, і лише якщо воно не відомо, - місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна [24].

Відтак, прийняття спадщини пов'язується в першу чергу з останнім місцем проживання спадкодавця, а не за місцем знаходження спадкової маси.

Крім того, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Прийняття спадщини або відмова від її прийняття можуть мати місце лише щодо всього спадкового майна. Імператив даної норми полягає в недопущенні часткового прийняття спадщини та відмови від спадкування майна зокрема, обтяженого боргами. спадкоємець позбавлений можливості прийняти лише частину спадщини, а від іншої відмовитись. У випадку прийняття спадкоємцем частини спадкового майна, вважається, що ним прийнято спадщину в повному обсязі. Так само, у випадку відмови від частини спадщини вважається, що спадкоємець відмовився від усієї спадщини. Водночас серед прав, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, взагалі можуть бути відсутні права щодо нерухомого майна.

Прийняття спадщини пов'язується з волевиявленням спадкоємця щодо спадкування, і жодним чином не пов'язується зі складом спадкової маси. Право на прийняття спадщини є диспозитивним правом спадкоємця. Реалізація спадкоємцем свого права на спадщину залежить виключно від його волі. Іншими словами, ніхто не може бути примушений до прийняття спадщини або відмови від її прийняття. Прийняття або відмова від прийняття спадщини є одностороннім правочином, а відтак для його вчинення необхідним є додержання загальних вимог, встановлених статтею 203 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 1270 Цивільного кодексу України, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. У випадку звернення спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини йому роз'яснюється його право на отримання письмової згоди на це від спадкоємців, які вже прийняли спадщину.

Прийняття спадщини спадкоємцем, який пропустив строк для її прийняття без звернення до суду с позовом про надання додаткового строку на прийняття спадщини, допускається лише за умови надання згоди усіма без винятку спадкоємцями, які вже прийняли спадщину [25].

І лише у випадку, якщо спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини не отримав такої згоди на її прийняття від спадкоємців, які вже прийняли спадщину, має право на подання позовної заяви до суду загальної юрисдикції для отримання додаткового строку на подання заяви про прийняття спадщини. При цьому спір виникає між спадкоємцем, який пропустив строк для прийняття спадщини, але має намір прийняти спадщину, та спадкоємцями, які прийняли спадщину, але не погоджуються, і тим, щоб спадщину прийняв ще один спадкоємець. Наслідком прийняття спадщини ще одним спадкоємцем стане перерозподіл спадщини з урахуванням ще одного спадкоємця. те, що дана справа має розглядатися в порядку позовного провадження, не викликає жодних заперечень. разом із цим виникає питання щодо правильного визначення підсудності для цієї категорії справ.

Якщо проаналізувати зміст статей 107-117 Цивільного процесуального кодексу України, можна дійти наступних висновків.

Відповідно до правил загальної підсудності, позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування.

Що стосується правил альтернативної підсудності, слід зазначити, що передбачені в ній випадки подання позову за вибором позивача, зокрема про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача; про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи за інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них; про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок скоєння злочину, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача, або за місцем завдання шкоди; позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача; позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору; позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди; позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням; позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів; позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи); позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні; позови про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі, можуть пред'являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна; позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса, можуть пред'являтися також за місцем його виконання; позови Міністерства юстиції України на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, в інтересах і за довіреністю позивача, який не має в Україні зареєстрованого місця проживання чи перебування, можуть також пред'являтися за місцезнаходженням міністерства або його територіальних органів не можуть бути застосовано при виборі підсудності до вимог, що пов'язані з наданням додаткового строку для прийняття спадщини [26].

Як вже зазначалося, позов про надання додаткового строку для прийняття спадщини може бути поданий лише за умови ненадання згоди на прийняття спадщини спадкоємцем, який пропустив строк для її прийняття. Відтак спір виникає не з приводу складу спадщини, а виключно щодо можливості реалізації права спадкоємця на прийняття спадщини.

При цьому слід зазначити, що питання визнання права на частку в спадщині не входить до предмету цього позову.

Відповідно до статті 214 Цивільного процесуального кодексу України, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України.

Судова форма захисту не визнаного нотаріусом права на прийняття спадщини у зв'язку з пропуском шестимісячного строку на її прийняття має місце лише в межах вирішення судом питання щодо визнання спадкоємця таким, що пропустив строк із поважних причин та надання додаткового строку для прийняття ним спадщини. Вирішуючи питання про надання додаткового строку для прийняття спадщини, судами не можуть одночасно вирішуватися вимоги щодо визнання права власності на частку в спадщині. Оформлення права на спадщину відповідно до глави 89 ЦК України здійснюється нотаріусом за місцем відкриття спадщини. Відтак, вирішуючи питання про надання спадкоємцю додаткового строку на прийняття спадщини суд роз'яснює позивачу його право звернутися до нотаріуса для прийняття та оформлення права на спадщину.

Враховуючи викладене, вважаємо, що статтю 110 Цивільного процесуального кодексу України слід доповнити пунктом 13 наступного змісту: «13. Позов про надання додаткового строку для прийняття спадщини можуть пред'являтися також за місцем відкриття спадщини.»

Водночас, на сьогоднішній день, позови про надання додаткового строку на прийняття спадщини мають подаватися за правилами загальної підсудності, а саме за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування спадкоємців, які прийняли спадщину.



Висновки

Отже, проведене дослідження дає підстави стверджувати, що тривалий час інститут підсудності характеризувався науковцями через надмірне теоретичне узагальнення і відзначався низкою загальнотеоретичних ознак, серед яких: наявність у суду законодавчо визначеного обов'язку розгляду цивільних справ (компетенції), наділення відповідного органу із здійснення правосуддя здатністю вирішення цивільної справи та постановлення відповідно рішення за результатами її вирішення.

Тривалий час у процесуальному законодавстві також аналітично не розрізнялись предметна і територіальна підсудність, що і було основною причиною науково-теоретичних непорозумінь щодо змісту підсудності і підвідомчості. Адже законодавчо не було потреби їх виділяти в сталі правові категорії, а концептуальні розробки щодо підсудності і підвідомчості базувалися, як правило, на працях закордонних вчених-процесуалістів.

Зрештою, поняття «підсудність» і «підвідомчість» із часом у законодавстві починають розрізняти. Ця тенденція збереглася й у сучасному законодавстві України.

Цивільний процесуальний кодекс України визначає підсудність через розгляд і вирішення усіх цивільних справ районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами. Як вбачається із зазначеного, таким чином вказується на першу ланку організації судової системи - суди першої інстанції, чия компетенція обмежується певною територією - судовим округом - та конкретними правилами визначення їх повноважень щодо вирішення певної юридичної ситуації.

Залежно від категорій підлягаючих вирішенню справ і від території, на якій діє той або інший суд, прийнято розрізняти підсудність функціональну і просторову.

Функціональна підсудність справ допомагає визначити, суд якого рівня (ланки) судової системи України повинен прийняти конкретну справу до свого провадження.

Загальне правило функціональної підсудності справ свідчить, що всі справи, які підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міжрайонними судами.

Просторовою називається підсудність справи суду залежно від території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду. З її допомогою розмежовується компетенція однорідних судів (однієї ланки судової системи). Цивільне процесуальне законодавство виділяє кілька видів просторової підсудності, у залежності від місця знаходження сторін, характеру спірних правовідносин, угоди сторін, наявності зв'язку між справами. До них відносяться:загальна територіальна підсудність; альтернативна підсудність; виключна підсудність; підсудність кількох пов'язаних між собою справ. Виключна підсудність - це один із видів територіальної підсудності. За правилами виключної підсудності пред'явлення позову у випадках встановлених статтею 114 Цивільного процесуального кодексу України не допускає застосування положень інших видів територіальної підсудності. У випадку конкуренції правил підсудності, наприклад, при об'єднанні позовів, один із яких підпадає під дію виключної підсудності, повинні застосовуватися правила саме виключної підсудності.

За змістом статті 114 Цивільного процесуального кодексу України за правилами виключної підсудності подаються позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Саме поняття «позови, що виникають з приводу нерухомого майна» і викликає неоднозначність у правозастосуванні.



Список використаних джерел

1. Андрервской И. Е. Энциклопедический словарь / под ред. проф. И. Е. Андреевского. СПб: Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. 1898. 501 с.

2. Розин Н. Н. Уголовное судопроизводство. Пособие к лекциям / Н. Н. Розин. Петроград: Изд-во Юрид. книжн. склада „Право”, 1916. 591 с.

3. Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства / И. Я. Фойницкий. Т. 2. СПб.: Изд-во “АЛЬФА”, 1996. 607 с.