Право власності

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

1.1 Поняття та зміст права власності

1.2 Форми, типи та види права власності

1.3 Підстави виникнення та припинення права власності

РОЗДІЛ 2. ПРАВО СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ

2.1 Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя

2.2 Об'єкти права спільної сумісної власності

РОЗДІЛ 3. ПРАВО СПІЛЬНОЇ ЧАСТКОВОЇ ВЛАСНОСТІ

3.1 Поняття права спільної часткової власності. Підстави виникнення права спільної часткової власності

3.2 Здійснення правомочностей учасника спільної часткової власності

3.3 Припинення права спільної часткової власності

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

По закінченню ІV курсу, студенти спеціальності «Правознавство» Вінницького відділення КФЕК НУДПСУ, виконують написання курсової роботи з «Цивільного та сімейного права». Тема моєї курсової роботи «Право спільної власності».

Актуальність теми полягає в тому, що в сучасному суспільстві люди стикаються з поняттям власності, оскільки майно може переходити у спадок, дарунок, або ж його купівлі чи продажу. Тому цивільне законодавство розмежовує два види власності - спільна сумісна та спільна часткова власність.

Ідея визначення конструкції права спільної власності належить римським юристам. Вони вперше звернули увагу на своєрідні відносини, коли на одну й ту ж річ і в один і той же час на законній підставі встановлювалося право власності не однієї, а декількох осіб. Такі відносини отримали назву спільна власність (condominium). З того часу загальна концепція права спільної власності збереглася й набула усталених ознак. Вона закріплена і в сучасному праві. Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Таким чином право спільної власності характеризується єдністю об'єкта та множинністю суб'єктів права власності.

На сьогоднішній день Закон України «Про власність» зняв обмеження щодо виникнення спільної власності. Так, відповідно до ст.З Закону допускається об'єднання майна, яке перебуває у власності громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних підприємств з участю іноземних юридичних осіб і громадян. Отже, об'єднане майно може належати на праві спільної часткової або спільної сумісної власності одночасно кільком особам, незалежно від форми власності.

Право спільної власності може розглядатися в об'єктивному та суб'єктивному розумінні. В об'єктивному розумінні право власності - це сукупність правових норм, що регулюють відносини, які виникають із приводу володіння, користування та розпорядження спільним майном. Ці норми закріплені в ЦК, інших законах та підзаконних нормативно-правових актах, які складають житлове, сімейне, земельне законодавство, тощо. В суб'єктивному розумінні право власності складає сукупність правомочностей співвласників майна щодо володіння, користування та розпорядження спільним майном. У цьому випадку йдеться про конкретних осіб, які мають суб'єктивні права стосовно певної речі.

Право спільної власності не створює окремого його різновиду. Характер права на майно у спільній власності визначається юридичною особистістю конкретного учасника. Тому фізичним та юридичним особам майно належить на праві приватної власності; державі - на праві державної власності тощо.

Предмет дослідження курсової роботи є - право спільної власності.

Об'єктом курсової роботи є:спільна власність, її види та підстави набуття.

Мета курсової роботи - проаналізувати інститут права власності.

Завданням курсової роботи є:

- проаналізувати визначення права власності;

- виявити ознаки класифікації видів права власності;

- вивчити визначення підстави та умови права власності,

- проаналізувати їх юридичні характеристики.

Структура курсової роботи відповідає загальним вимогам та складається із вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

право власність сумісний частковий



РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

1.1 Поняття та зміст права власності

Відіграючи значну роль у житті суспільства, власність не може залишитися поза увагою права.

Інтерес до правового оформлення відносин власності пояснюється, по-перше, необхідністю стабільного забезпечення існуючих потреб громадян та інших суб'єктів правовідносин у майні, захисті інтересів у підприємництві та сфері інтелектуальної діяльності, зробиш власність недоторканною для інших осіб; по-друге, неможливістю ефективної заміни права власності іншими майновими правами. Власник має набагато більше можливостей щодо володіння, користування й розпорядження своїм майном, ніж, скажімо, орендар, охоронець; по-третє, недопущенням свавілля суб'єктами відносин власності при володінні, користуванні і розпорядженні майном. Право власності, як будь-яке право, є знаряддям обмеження прав учасників відносин власності.

Отже, відносини власності породжують потребу їх правового регулювання, що веде до виникнення права власності, яке й буде предметом подальшого розгляд.

Право власності має об'єктивний і суб'єктивний аспекти. Під правом власності в об'єктивному аспекті розуміють систему правових норм, що регулюють відносини власності. Суб'єктивне право власності - це забезпечена законом міра можливої поведінки фізичної чи юридичної особи щодо володарювання над речами (тобто надана особі можливість володарювати над певною -- належною їй -- річчю). Складовими суб'єктивного права власності є правомочність -- володіння, користування і розпорядження речами. Названі правомочності становлять юридичне забезпечені можливості власника, вони належать йому доти, доки він залишається власником.

Правомочність володіння -- це юридичне забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактичному зв'язку з річчю. Володіння треба розуміти не як постійний матеріальний зв'язок власника з річчю, а як постійну можливість такого матеріального зв'язку, воно тісно пов'язане з волевиявленням. Для власника право володіння забезпечує можливість у будь-який час вирішувати долю речі, використовувати її корисні якості. Тому, якщо особа володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції законності фактичного володіння, що означає: той, у кого знаходиться річ, припускається її законним володільцем, якщо не буде доведено протилежне.

Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), давнішнім.

Фактичне володіння може виникнути як на законній підставі (договір найму), так і внаслідок протиправного заволодіння (крадіжка, розбій). Через це наявності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний титул. Саме це дає привід законне володіння іменувати титульним володінням.

Незаконне володіння не спирається на правову основу, тому його ще називають безтитульним. Незаконне володіння, в свою чергу, поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовісним є таке володіння, за якого володілець не знає і не повинен знати про його незаконність (громадянин придбав у комісійному магазині річ, яка перед тим була викрадена у законного володільця). Різновидом добросовісного володіння є володіння давніс-не. Володіння визнається давнісним, коли особа, не власник майна, добросовісно, відкрито і безперервно володіє ним як своїм власним протягом строку, що перевищує строк, встановлений законом. У багатьох європейських країнах такий строк встановлюється цивільним законодавством залежно від того, яке майно опинилося у добросовісного володільця [1].

Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння, він називається незаконним недобросовісним володільцем (привласнення знахідки, краденого майна). Недобросовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробленим (фальшивим). Прикладом самовільного володіння буде крадіжка, насильницького -- грабіж або розбій, підробленого -- шахрайство.

Можна сказати, що правомочність володіння - це початок права власності. Виникнення права власності у набувача закон пов'язує з моментом передачі -- отримання речі, а отримання є нічим іншим, як початком володіння.

Правомочність користування -- це заснована на законі можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб. Користування майном може проявлятися по-різному. Наприклад, власник земельної ділянки, обробляючи землю, користується нею. Власник будинку, проживаючи в ньому, теж користується будинком.

Власник може використовувати своє майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Користуючись майном, власник зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб, дотримуватись моральних засад суспільства [15].

У передбачених законом випадках компетентні державні органи можуть контролювати дії власника, пов'язані з користуванням його майном. Так, міліції надається право відстороняти від керування транспортними засобами осіб, які перебувають у стані сп'яніння, а також тих, які не мають документів на право керування або користування транспортними засобами, анулювати виданий юридичній особі дозвіл на використання зброї, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів та інших предметів і речовин при невиконанні нею встановлених правил користування цими засобами.

Власник може сам користуватися належним йому майном або надати таке право іншій особі шляхом укладення договору, передачі речі під заставу тощо. Така передача права користування здійснюється шляхом розпорядження майном.

Право користування, як і право володіння, може належати не лише власникові, а й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністративних актів. Так, працівники міліції на підставі п. 26 ст. 11 Закону про міліцію мають право використовувати безперешкодно транспортні засоби, що належать юридичним особам чи громадянам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставлення до лікувальних закладів осіб, які потребують невідкладної медичної допомоги, для переслідування правопорушників та їх доставлення до міліції.

Правомочність розпоряджання - це закріплена нормами права за власником можливість визначати долю належної йому речі шляхом знищення, відчуження або передачі її в тимчасове володіння іншим особам. Якщо правомочність володіння є початком права власності, то з правом розпоряджання пов'язується початок припинення права власності назавжди або відокремлення власника від його майна на певний час. Застосовуючи правомочність розпоряджання, власник може своє майно знищити, продати або подарувати, передати в найм тощо. Якщо власник знищує річ або викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею шляхом укладення односторонньої угоди, оскільки воля власника спрямована на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в результаті використання речі (наприклад, власник спалює дрова в печі), то воля власника спрямована зовсім не на те, щоб припинити право власності, а на те, щоб вилучити із речі її корисні властивості. Через це в такому разі має місце лише право користування річчю, а не право розпоряджання нею.

Право розпоряджання тісно пов'язане з особою власника, це дає змогу зарахувати його до особистого права, яке майже неможливо виділити із правомочностей власника як самостійне, незалежне від права власності особливе право. Власник або безпосередньо приймає рішення про розпоряджання своїм майном, або опосередковано -- через представників.

Принагідне підкреслимо, що закон про власність робить спробу надати правомочності розпоряджання самостійного значення шляхом запровадження в юридичну практику поняття "право повного господарського відання" яким наділяються державні підприємства стосовно майна, що є державною власністю і закріплене за ними. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать законові та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.

Як бачимо, формально залишаючись власником, держава, фактично, добровільно відмовилася від свого права власності, передавши його державним підприємствам. Таке явище треба вважати неприродним, викликаним кон'юнктурними чи якимись іншими незрозумілими міркуваннями.

Розглядаючи правомочності власності, звернімо увагу на те, що в сукупності вони можуть належати лише власникові. Лише власник має право одночасно володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном, а також охороняти його від будь-якого протиправного втручання, аж до застосування засобів самозахисту.

Але це не означає, що власник має необмежену владу щодо використання належних йому речей. Здійснюючи свої. права, власник зобов'язаний не шкодити навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. При здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний дотримуватися моральних засад суспільства. Крім того, він несе тягар утримання належного йому майна і ризику його випадкової загибелі, якщо інше не передбачене законодавчими актами чи угодою. Власник також зобов'язаний забезпечити громадянинові, працю якого використовує, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законодавством. У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами, діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.

Отже, зміст права власності складають права по володінню, користуванню і розпорядженню майном, а також обов'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та обов'язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що випливають з цього.

Враховуючи викладене, суб'єктивне право власності визначимо так. Суб'єктивне право власності -- це юридично забезпечена можливість власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах шляхом здійснення щодо свого майна будь-яких дій, які не суперечать законодавству і не порушують права та охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість захисту від усіляких протиправних втручань до свого володарювання над належним йому майном.

З визначення виходить, що суб'єктивне право власності є абсолютним правом. Власникові, як уповноваженій особі, протистоять усі інші особи, вони зобов'язані не порушувати його прав. Водночас кожна особа має право вимагати від власника припинення порушень її прав.

Суб'єктивне право власності є складовою частиною речового права, оскільки власник має можливість задовольняти свої інтереси шляхом безпосереднього впливу на речі, що належать йому за правом власності.

Враховуючи це, дамо таке визначення права власності як цивільно-правового інституту.

Право власності -- це сукупність правових норм, які, регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава (п. 1 ст. З Закону України "Про власність"). До суб'єктів права власності віднесено також органи місцевого самоврядування щодо комунальної власності (ст. 41 Конституції України)[1].

Народ України, як єдине джерело державної влади в країні, здійснює правомочності власника шляхом референдуму, а також через Верховну Раду й місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин України має право, відповідно до законодавства, користуватися природними об'єктами для задоволення власних потреб. Він зобов'язаний сумлінно охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як першооснови свого життя і життя суспільства (ст. 10 Закону України "Про власність").

До громадян як суб'єктів права власності законодавство зараховує громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Всі вони мають рівні майнові права і обов'язки, якщо іншого не передбачено законодавчими актами України.

Форми права власності. В законі "Про власність" зазначено, що власність в Україні виступає у формах приватної, колективної і державної власності. Отже, в Україні мають місце такі форми права власності: право приватної, право колективної і право державної власності. В основі поділу права власності на форми лежить принцип суб'єктності, тобто принцип належності права тому чи іншому суб'єктові. До права приватної власності належить власність громадян та створених ними юридичних осіб [13]. Право державної власності поширюється на власність, яка належить Україні в цілому (загальнодержавна власність) і адміністративно-територіальним одиницям (комунальна власність).

Щодо права колективної власності підкреслимо, що в Україні є власність, яку неможливо зарахувати ні до права приватної, ні до права державної власності. Це власність, що належить профспілкам, політичним партіям та іншим громадським об'єднанням, релігійним та іншим організаціям, які є юридичними особами. Можливо, право саме на цю власність і доцільно називати правом колективної власності. Але законодавець до права колективної власності, крім перелічених, зараховує також право власності, що належить трудовим колективам державних підприємств, колективам орендарів, колективним підприємствам, кооперативам, акціонерним товариствам, господарським товариствам та об'єднанням.

Як бачимо, названі суб'єкти або взагалі не можуть виступати суб'єктами права власності, або належать до суб'єктів права приватної чи державної власності.

Отже, можна вважати, що в Україні є повноцінним право власності у формі приватної та державної (загальнодержавної і муніципальної) власності, а також є зачатки права власності у формі колективної власності.

Види права власності. Поділ права власності на форми не заперечує його класифікації за іншими ознаками. Так, право приватної власності може бути правом власності громадян та правом власності юридичних осіб. Право державної власності може бути правом оперативного управління державних установ та казенних підприємств і правом повного господарського відання державних підприємств. Крім того, право власності може належати не одному суб'єктові, а кільком. За цією ознакою можна виділити право спільної власності, яке поділяється на право спільної сумісної і спільної часткової власності. Спільна сумісна власність поділяється на власність подружжя, власність членів селянського (фермерського) господарства і власність членів сім"я, власність, що виникає внаслідок придбання майна спільною працею членів сім'ї.

Відтак підкреслимо, класифікація права власності може бути різноманітною, залежно від практичних потреб такого поділу. Воднораз звернемо увагу на те, що поділ права власності на форми зафіксований на законодавчому рівні, а поділ права власності на види провадиться як із врахуванням законодавчих положень, так і з теоретичних та практичних міркувань.

1.2 Форми, типи та види права власності

В законі "Про власність" зазначено, що власність в Україні виступає у формах приватної, колективної і державної власності. Отже, в Україні мають місце такі форми права власності: право приватної, право колективної і право державної власності. В основі поділу права власності на форми лежить принцип суб'єктності, тобто принцип належності права тому чи іншому суб'єктові. До права приватної власності належить власність громадян та створених ними юридичних осіб. Право державної власності поширюється на власність, яка належить Україні в цілому (загальнодержавна власність) і адміністративно-територіальним одиницям (комунальна власність) [9].

Щодо права колективної власності підкреслимо, що в Україні є власність, яку неможливо зарахувати ні до права приватної, ні до права державної власності. Це власність, що належить профспілкам, політичним партіям та іншим громадським об'єднанням, релігійним та іншим організаціям, які є юридичними особами. Можливо, право саме на цю власність і доцільно називати правом колективної власності. Але законодавець до права колективної власності, крім перелічених, зараховує також право власності, що належить трудовим колективам державних підприємств, колективам орендарів, колективним підприємствам, кооперативам, акціонерним товариствам, господарським товариствам та об'єднанням.

Як бачимо, названі суб'єкти або взагалі не можуть виступати суб'єктами права власності, або належать до суб'єктів права приватної чи державної власності.

Отже, можна вважати, що в Україні є повноцінним право власності у формі приватної та державної (загальнодержавної і муніципальної) власності, а також є зачатки права власності у формі колективної власності.

Поділ права власності на форми не заперечує його класифікації за іншими ознаками. Так, право приватної власності може бути правом власності громадян та правом власності юридичних осіб. Право державної власності може бути правом оперативного управління державних установ та казенних підприємств і правом повного господарського відання державних підприємств. Крім того, право власності може належати не одному суб'єктові, а кільком. За цією ознакою можна виділити право спільної власності, яке поділяється на право спільної сумісної і спільної часткової власності. Спільна сумісна власність поділяється на власність подружжя, власність членів селянського (фермерського) господарства і власність членів сім"я, власність, що виникає внаслідок придбання майна спільною працею членів сім'ї.

Відтак підкреслимо, класифікація права власності може бути різноманітною, залежно від практичних потреб такого поділу. Воднораз звернемо увагу на те, що поділ права власності на форми зафіксований на законодавчому рівні, а поділ права власності на види провадиться як із врахуванням законодавчих положень, так і з теоретичних та практичних міркувань.

Існує два типи власності: приватна і суспільна.

Приватна власність - це такі відносини власності, коли суб'єктом власності є одна особа.

Приватна власність існує в двох видах: проста приватна власність і капіталістична приватна власність.

Проста приватна власність існує, коли сам власник є безпосереднім виробником, тобто відсутній факт найму робочої сили.
Капіталістична приватна власність існує в випадку найму робочої сили.

Основні форми приватної власності: одноосібне приватне підприємство, одноосібне фермерське господарство та історичні форми власності: рабовласницьке, феодальне господарства, прості виробничі форми капіталістичної суспільної формації.

Суспільна власність - це такі відносини власності, при яких суб'єктом власності є група осіб або держава.

Суспільна власність існує в двох видах: колективна і державна. Колективна власність передбачає існування групи власників. Найвідоміші форми колективної власності: партнерство, кооператив, господарське товариство, акціонерне підприємство, громадська організація, корпорація.
Державна власність( суб'єктом власності є органи державного управління) існує в двох формах: загальнодержавна і муніципальна (або комунальна). Загальнодержавну власність представляють органи центральної державної влади, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, міністерства і відомства.

Муніципальну власність представляють органи держаної влади місцевого підпорядкування: селищні, міські, районні представництва державної влади.

1.3 Підстави виникнення та припинення права власності

Для виникнення суб'єктивного права власності потрібна наявність відповідного юридичного факту або сукупності певних фактів. Саме такі юридичні факти називаються підставами виникнення права власності.

В науці цивільного права підстави (способи) виник нення права власності прийнято поділяти на первинні та похідні. При розмежуванні первинних і похідних підстав виникнення права власності в одних випадках перевагу віддають критерію волі, в інших -- правонаступництва.

Прихильники критерію волі до первинних зараховують такі підстави, за яких право власності виникає незалежно від волі попередніх власників, а до похідних -- такі, за яких воно виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника.

Ті, хто за основу розмежування бере критерій правонаступництва, первинними вважають підстави, за яких правонаступництво відсутнє, а похідними -- способи, засновані на правонаступництві.

За різних підходів можливі різні тлумачення певних правових явищ. Так, прихильники критерію волі націоналізацію вважають первинним способом виникнення права власності, пояснюючи це тим, що право власності держави на націоналізоване майно виникає незалежно від волі колишнього власника. Ті, хто перевагу віддає правонаступництву, мають націоналізацію за похідний спосіб набуття права власності, оскільки тут є правонаступництво (принаймні наступництво у правах).

Якому критерієві віддати перевагу Розглядаючи окремо кожен з цих способів набуття права власності, можна зробити висновок, що такий поділ не має практичного значення. Законодавство України з поділом на первинні та похідні способи виникнення права власності не пов'язує якихось правових наслідків. Крім того, сама позиція, на якій стоять автори такого поділу, викликає багато непорозумінь.

Розглядаючи окремо способи набуття права власності, що належать до первинних, ми пересвідчуємося в практичній недоцільності такого поділу. Адже важко знайти річ, яка нікому не належить. Якщо держава дозволяє збирати гриби чи ягоди в лісі, ловити рибу в річках, полювати на диких звірів, то це не означає, що ці об'єкти нікому не належать. У законодавчому дозволі саме і проявляється воля власника. Це підтверджується п. 4 ст. 10 Закону України "Про власність", у якому записано, що кожен громадянин має право відповідно до законодавства України користуватися природними об'єктами для задоволення власних потреб. Подібне можна сказати й про знахідку. Той, хто знайшов річ, стає її власником не тому, що вона нікому не належить, а тому, що власник не може її відшукати або не шукав її зовсім. Іншими словами, відмовився від неї, що рівнозначно волевиявленню.

До первинних способів зараховують також набуття права власності на створену нову річ, перероблену чужу та створену нову річ з чужих матеріалів (специфікація). У цьому разі, хоча і йдеться про створення нового об'єкта, але стверджувати, що він виник з нічого, не можна [16]. Адже річ створюється з певної сировини. Цю сировину потрібно придбати, що пов'язано з волевиявленням як тієї особи, якій вона належала, так і тієї, яка її придбала.

Підстави набуття права власності, що залежать від волевиявлення попередніх власників, не є суто специфічним для виникнення права власності. Таким способом можуть виникати й інші права. Адже за заповітом до спадкоємця переходять не лише права власності, а й інші майнові права. Крім того, у багатьох випадках однієї лише волі зацікавлених осіб для передачі права власності недостатньо. Потрібно виконати умови, передбачені в законі або іншому законодавчому акті. Так, для передачі речі, обмеженої в обігу, потрібна не лише воля її власника, а й дозвіл компетентного органу держави.

Як бачимо, питання про класифікацію способів набуття права власності на практиці не має такого великого значення, яке йому відводять в науці цивільного права. Значення має конкретне визначення специфіки кожного способу набуття права власності.



РОЗДІЛ 2. ПРАВО СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ

2.1 Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Основним законним правовим режимом майна подружжя, як вже зазначалося, є правовий режим спільної сумісної власності. Як підкреслюють деякі автори, коментована стаття, як і ст. 22 СК, встановлює презумпцію права цієї власності подружжя щодо майна, набутого за час шлюбу.

Відповідно до ч. 1 статті, що коментується, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Аналогічне положення передбачене ч. 2 ст. 22 СК. Водночас у коментованій статті йдеться про майно, набуте подружжям за час шлюбу, а в ч. 1 ст. 22 СК-- про майно, нажите подружжям за цей же час. Однак ні в ст. 22, ні в ст. 60 СК не розкрито зміст слів "нажите" та "набуте" [6]. При буквальному тлумаченні поняття "майно, набуте подружжям за час шлюбу", треба вважати, що будь-яке таке майно є спільним майном подружжя. Проте такий висновок суперечить п. З ч. 1 та частинам 3--6 ст. 57 СК, згідно з якими у деяких випадках майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить не дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, а кожному з них на праві роздільної приватної власності

Таким чином, не будь-яке майно, набуте за час шлюбу, можна вважати таким, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Тому поняття "майно, набуте за час шлюбу" вужче за його буквальне тлумачення.

Частина 1 ст. 45 СК передбачає, що недійсний шлюб, а також шлюб, визнаний недійсним за рішенням суду, не є підставою для виникнення у осіб, між якими він був зареєстрований, прав та обов'язків подружжя [7], а ч. 2 цієї статті встановлює, що якщо протягом недійсного шлюбу особи набули майно, воно вважається таким, що належить їм на праві спільної часткової власності. Водночас для виникнення права спільної сумісної власності подружжя недостатньо, щоб майно було набуте за час зареєстрованого шлюбу. Потрібно також, щоб дружина і чоловік спільно проживали і вели спільне господарство, тобто необхідна наявність спільної праці подружжя. А під такою працею треба розуміти будь-яку корисну працю, яка незалежно від її характеру безпосередньо або в уречевленій формі спрямована на створення спільного майна подружжя. Спільність результатів праці дружини та чоловіка у разі наявності законного режиму їх майна не встановлюється, як зазначають деякі автори, угодою подружжя (явною або такою, що не припускається), а запроваджується як обов'язковий наслідок шлюбу.

Необхідність спільної праці дружини та чоловіка для виникнення права спільної сумісної власності та спільного майна подружжя випливає із зіставлення ч. 1 коментованої статті, п. З ч. 1 і частин 3, 4 і 6 ст. 57 СК. У зазначених у ст. 57 СК випадках майно, набуте подружжям за час шлюбу, як вже зазначалося, належить не дружині й чоловіку на праві спільної сумісної власності, а кожному з них на праві роздільної приватної власності. Це пояснюється тим, що у цих випадках майно набувається не в результаті спільної праці подружжя.

Уявляється, що терміни "нажите майно" та "набуте майно", застосовувані стосовно до виникнення права спільної сумісної власності дружини та чоловіка й їх спільного майна, є синонімами. Термін "майно, нажите подружжям протягом шлюбу" вперше був передбачений ст. 9 проекту Кодексу законів про шлюб, сім'ю та опіку і закріплений у ст. 10 його остаточної редакції

Підкреслювалося, що майно, нажите подружжям спільною працею під час шлюбу, вважається таким, що належить обом з подружжя на засадах співвласності у рівних частках.

Необхідність спільної праці дружини і чоловіка для виникнення у них права спільної сумісної власності випливає також із зіставлення змісту статті, що коментується, зі змістом ст. 58 СК. Згідно зі ст. 58 СК якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або доход (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів). Це пояснюється тим, що право на плоди, приплід, доход (дивіденди) виникли не в результаті спільної праці подружжя [8].

Необхідність спільної праці дружини і чоловіка для виникнення у них спільного майна випливає й з історичного тлумачення терміна "майно, нажите подружжям протягом шлюбу". Цей термін, як зазначалося, вперше був закріплений у ст. 10 Сімейного кодексу

Таким чином, обов'язковими елементами юридичного складу, необхідного для виникнення права спільної сумісної власності дружини і чоловіка та їх спільного майна, як зазначається в літературі, є набуття майна під час зареєстрованого шлюбу і ведення цими особами спільного господарства, тобто наявність спільної праці подружжя.

Частина 2 коментованої статті встановлює презумпцію, відповідно до якої кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Це має велике практичне значення як при здійсненні правомочності, пов'язаної зі спільною сумісною власністю подружжя, так і у разі поділу спільного майна дружини і чоловіка

Для визнання речей, набутих за час шлюбу, об'єктами спільної сумісної власності подружжя не має значення, на ім'я кого з них оформлене це майно. Для виникнення права спільної сумісної власності подружжя на збудований у період шлюбу житловий будинок не має значення, на ім'я кого з подружжя він оформлений.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

2.2 Об'єкти права спільної сумісної власності

Об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Тому об'єктами цього права є будь-які речі, що належать фізичній особі на праві приватної власності. Вичерпного переліку об'єктів права спільної сумісної власності, як зазначено в літературі, дати неможливо. Як випливає зі змісту ст. 13 Закону України "Про власність", об'єктами права приватної власності фізичних осіб можуть бути предмети вжитку, засоби виробництва, результати інтелектуальної праці. ч. З ст. 13 цього Закону передбачає, що склад, кількість і вартість майна, яке може бути у власності громадян, не обмежуються, крім випадків, передбачених законом [10]. Аналогічне положення закріплене у ч. З ст. 325 ЦК Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком майна, зазначеного у постанові Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. "Про право власності на окремі види майна". У додатку № 2 до цієї постанови наведено перелік видів майна, для яких встановлено спеціальний порядок набуття громадянами права власності. Не можуть бути об'єктами права приватної власності об'єкти.

Згідно з ч. 2 статті, що коментується, об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особовий рахунок у банківську установу. Таким чином, відповідно до ч. 2 коментованої статті доходи кожного з подружжя є об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка з моменту їх внесення до сімейного бюджету.

У ч. 2 статті, що коментується, ще одна неточність. У ній передбачено, що доходи, одержані одним із подружжя і внесені на його особовий рахунок у банківську (кредитну) установу, є об'єктом права спільної сумісної власності обох з подружжя. Як зазначається в літературі, особа, яка внесла вклад у банківську (кредитну) установу, володіє зобов'язальним, відносним правом на нього, оскільки внесені кошти мають не індивідуально-визначені, а родові ознаки. Право ж власності на кошти, внесені на рахунок, переходить до банківської (кредитної) установи. Подружжю може належати не тільки право спільної сумісної власності на речі, а й майнові зобов'язальні права: на вклад у банківську (кредитну) установу, на пай, на вклад у господарському товаристві. Тому треба розрізняти поняття "право спільної сумісної власності подружжя" та "спільне майно подружжя". Такий же висновок випливає з постанови Пленуму Верховного Суду України, в якому передбачено, що спільною сумісною власністю подружжя можуть бути не тільки речі, а й право на вклад у кредитних установах, паєнагромадження гаражно-будівельних кооперативах, страхові суми, страхові відшкодування, виплачені за рахунок спільних коштів подружжя, грошові суми і майно, що належать подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами. Крім того, обом з подружжя можуть належати права, пов'язані з акціями та іншими цінними паперами. У наведеному ж положенні постанови Пленуму Верховного Суду України є юридична неточність, яка полягає в тому, що право на вклад, паєнагромадження, грошові суми та майно, що належать подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, віднесене до права спільної сумісної власності дружини і чоловіка. Насправді у зазначених випадках обом з подружжя належить не право спільної сумісної власності, а майнові зобов'язальні права. Водночас, як вже зазначалося, з наведеного положення постанови Пленуму Верховного Суду України випливає, що треба розрізняти право спільної сумісної власності подружжя та спільне майно подружжя. Спільною сумісною власністю подружжя можуть бути речі, сукупність речей, цінні папери, готівка.

У ст. 73 СК йдеться про накладення стягнення на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя [5]. На борги накладати стягнення не можна.

Сукупність елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна подружжя, визначає й початковий момент виникнення спільного майна дружини і чоловіка. З огляду на те, що до складу спільного майна подружжя входить не тільки право співвласності, а й зобов'язальні права, можливі три варіанти вирішення цього питання: 1) майно стає спільним, якщо воно було зароблене, тобто якщо на нього виникло право в одного з подружжя за час шлюбу; 2) коли майно одержане; 3) коли майно внесене одним із подружжя у дім, сім'ю.

Важко також погодитися з думкою, згідно з якою спільність майна подружжя виникає з моменту одержання його дружиною або чоловіком. Автори, які висловлюють ЇЇ, суперечать самі собі, оскільки водночас вважають, що до складу спільного майна подружжя входить не тільки право власності, а й зобов'язальні права [12].

Право на одержання вкладу, внесеного у банківську (кредитну) установу на ім'я одного з подружжя, або на повернення кооперативного паю має лише той з подружжя, на чиє ім'я внесено вклад, пай. Однак вклад, пай, внесені під час шлюбу, визнаються законодавством, судовою практикою та в літературі спільним майном подружжя.

Уявляється, що треба розрізняти момент виникнення спільного майна подружжя та момент виникнення права спільної сумісної власності дружини та чоловіка. Спільне майно подружжя, як зазначають деякі автори, виникає з моменту, коли в одного з них виникає право на це майно під час шлюбу в результаті праці дружини або чоловіка, які ведуть спільне господарство. Право ж спільної сумісної власності подружжя виникає з моменту одержання майна хоча б одним з них. Так, якщо в одного з подружжя виникло право на одержання заробітної плати під час шлюбу, але вона була отримана після розлучення, ця заробітна плата має бути визнана спільним майном дружини і чоловіка.

Водночас треба враховувати, що ч. 2 коментованої статті, як вже зазначалось, передбачає, що заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя, стають об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка з моменту внесення їх до сімейного бюджету. А це положення, як вже було доведено, суперечить загальному правилу про поняття й підставу виникнення права спільної сумісної власності подружжя, передбаченому ст. 60 СК. Крім того, дуже важко встановити, чи внесені доходи до сімейного бюджету.

Суд цілком слушно пов'язав правовий режим майна подружжя, а не право власності дружини і чоловіка з моментом виникнення права на одержання авторської винагороди, а не з моментом її одержання.

Таким чином, треба розрізняти момент виникнення спільного майна подружжя та момент виникнення права спільної сумісної власності дружини та чоловіка. Спільне майно подружжя виникає з моменту, коли в одного з них виникло право на це майно, за умови, що воно виникло у період шлюбу в результаті праці одного чи обох з подружжя, якщо дружина і чоловік проживали однією сім'єю. Право ж спільної сумісної власності подружжя має вважатися таким, що виникло, з моменту одержання цього майна хоча б одним із подружжя.

Згідно з ч. З коментованої статті якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, що були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка. При цьому, як вже зазначалось, не потрібно, щоб майно, одержане за таким договором, було внесене до сімейного бюджету. Достатньо того, щоб воно було одержане одним із подружжя. При укладанні зазначеного договору можливе застосування загального правила ст. 128 ЦК відповідно до якого право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом ч. 2 ст. 65 СК передбачає, що при укладанні договорів одним із подружжя існує презумпція згоди другого з них [11]. Тому якщо ця презумпція не спростована, права та обов'язки за договором, укладеним одним із подружжя, поширюються на обох з них.

Одним із об'єктів права спільної сумісної власності подружжя є речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя.

Закріплюючи зазначене положення, закон виходить з того, що ці речі, як правило, мають значну цінність, і що віднесення їх до роздільного майна подружжя могло б істотно порушити права одного з них.

У цьому разі є юридичний склад, необхідний для виникнення спільності майна подружжя. Водночас закон враховує й інтереси того з подружжя, предметом професійних занять якого вони є, встановлюючи, що у разі поділу спільного сумісного майна подружжя суд може присудити ці речі тому з них, у користуванні якого вони знаходилися, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грошима.



РОЗДІЛ 3. ПРАВО СПІЛЬНОЇ ЧАСТКОВОЇ ВЛАСНОСТІ

3.1 Поняття права спільної часткової власності. Підстави виникнення права спільної часткової власності

Термін «власність» традиційно розглядається в декількох аспектах, які, однак, не можна розглядати у відриві один від одного. Власність як економічна категорія включає в себе відносини особи до матеріального блага як до свого, а також відносини між суб'єктами з приводу привласнених матеріальних благ. Правовий аспект полягає втому, що право оформляє зазначені економічні відносини, встановлюючи абсолютний характер права власності та обсяг правомочностей власника.

Поняття права власності не знайшло в законодавстві легального визначення. Ст. 209 ГК розкриває зміст права власності через правомочності власника щодо належного йому майна, а саме права володіння, користування, розпорядження майном, тим самим відображаючи суб'єктивний аспект права власності. В об'єктивному розумінні право власності визначається як сукупність правових норм, що регулюють відносини приналежності майна конкретному суб'єкту[3].

Однак участь майна у цивільному обороті припускає, що суб'єктом правовідносин власності може виявитися не одна особа, а декілька осіб, при цьому виникає право спільної власності на майно. Таким чином, в даній ситуації виникають не тільки абсолютні відносини власності, тобто відносини між учасниками права спільної власності та третіми особами, а й відносні правовідносини між самими співвласниками. Причому у зовнішніх відносинах право спільної власності виступає як єдине право, а його сутність відповідає праву власності в цілому. Детальної ж правової регламентації вимагають саме внутрішні відносини, оскільки саме вони характеризують особливість відносин спільної власності.

Відповідно, право спільної власності також можна розглядати як в об'єктивному сенсі (сукупність правових норм, що регулюють відносини власності на майно, що належить декількох особам), так і в суб'єктивному сенсі (сукупність правомочностей володіння, користування і розпорядження співвласників своїм майном).

Відповідно до ст. 244 ЦК, майно, що перебуває у власності двох або декількох осіб, належить їм направі спільної власності. Коло осіб, які можуть бути співвласниками, законом не обмежений[2].

Наявність кількох власників на майно є основним критерієм, який вирізняє право спільної власності від права власності юридичної особи. Загальна власність характеризується наявністю кількох власників на будь-яке майно, юридичне ж особа має самостійної правосуб'єктність і є єдиним суб'єктом права власності на належне йому майно, а члени юридичної особи не виступають як повноправні власники створеного єдиного майна або частки, вкладеної в майно юридичної особи.

Слід зазначити, що, незважаючи на особливий суб'єктний склад, загальна власність не являє собою якусь «колективну» або «змішану» власність на майно, як встановлювалося в раніше діяв законодавстві.

Стаття 224 ЦК також визначає види спільної власності. Виділяється спільна часткова власність, коли частки кожного з власників у праві власності визначені, і спільна сумісна власність, коли такі частки не визначені. Законодавство встановлює презумпцію спільної часткової власності, тобто на будь-яке майно, яке надійшло у власність кількох осіб, поширюється режим спільної часткової власності. Спільна сумісна власність ж може виникнути тільки у випадках, прямо передбачених законом.

Відповідно до п. 4 ст. 244 ЦК, загальна власність виникає при надходженні у власність двох або декількох осіб майна, яке не може бути розділене без зміни його призначення (неподільні речі) або не підлягає розділу в силу закону. Загальна власність на ділене майно виникає у випадках, передбачених законом або договором.

Права спільної власності поділяються на групи:

Абсолютно неподільне майно - об'єкти, неподільні в силу фізичних властивостей;

Умовно неподільне майно - об'єкти, неподільні чинності вказівок закону;

Суб'єктивно неподільне майно - об'єкти, неподільні чинності угоди співвласників.

Однак дана класифікація видається не зовсім вірною, так як законодавство визначає неподільну річ, ґрунтуючись, зокрема, на її фізичні властивості. Відповідно до п. 1 ст. 133 ГК, неподільної визнається річ, розділ якої в натурі неможливий без руйнувань [14], пошкодження речі або зміни її призначення і яка виступає в цивільному обороті як єдиний об'єкт речових прав. Таким чином, вказівка в законі або договорі на те, що яка-небудь річ не підлягає розділу, що не робить цю річ неподільної в легальному сенсі цього терміна.

Закон містить не так багато вказівок на речі, які не підлягають поділу. Як приклад можна навести норму п. 5 ст. 11.9 ЗК, яка встановлює, що не допускається розділ, перерозподіл або виділ земельних ділянок, якщо зберігаються відносно утворених земельних ділянок обтяження (обмеження) не дозволяють використовувати зазначені земельні ділянки відповідно до дозволеним використанням.

Окремого розгляду заслуговують норми, що стосуються виключного права. Безсумнівно, не можна прирівнювати право власності та виключне право, однак закон передбачає можливість приналежності виключного права кількох особам. Відповідно до п. 3 ст. Тисяча двісті двадцять дев'ять ГК за загальним правилом використання результату інтелектуальної діяльності або засоби індивідуалізації здійснюється кожним правовласником на свій розсуд, а доходи від спільного використання результату інтелектуальної діяльності або засоби індивідуалізації розподіляються між усіма правовласниками порівну. Розпорядження виключним правом здійснюється правовласниками спільно.. Але, на мою думку, таке застосування норм було б скрутним у зв'язку зі значною різницею в правовій природі права власності та виключного права. Крім того, регулювання спільної часткової власності передбачає можливість розпорядження своєю часткою у праві власності, на відміну від виключного права, розпорядження часткою якого законом не передбачено.

Підставою виникнення будь-якого правовідносини є певні юридичні факти - конкретні життєві обставини, з якими закон пов'язує виникнення цих правовідносин. Очевидно, що при виникненні права спільної часткової власності юридичними фактами будуть ті ж факти, що і при виникненні права власності в цілому, за наявності необхідного суб'єктного складу. Аналізуючи главу 14 ГК, можна виділити такі підстави виникнення права спільної власності як спільне виготовлення речі (ст. 218 ЦК), спільна переробка речі (ст. 220 ЦК), спільний збір загальнодоступних для збору речей (ст. 221 ЦК), визнання права власності на самовільну споруду судом за декількома особами, що здійснили її (ст. 222 ЦК), набуття права власності кількома особами на безхазяйне річ (ст. 225 ЦК), кинуту річ (ст. 226 ЦК), знахідку (ст. 228 ЦК), бездоглядних тварин (ст. 231 ЦК), скарб (ст. 233 ЦК). Крім того, право спільної власності виникає при вчиненні кількома особами цивільно-правової угоди (наприклад, купівля будинку батьком і сином), у тому числі односторонньою (прийняття спадщини братами після смерті матері) [2].

Ряд учених висловлює точку зору, відповідно до якої загальна власність може виникнути при змішанні родових речей з знеособлюванням. Так відбувається, наприклад, якщо при зберіганні водному сховищі змішуються родові речі, що належать кільком суб'єктам (зерно, цукор та ін.).