Право власності

При цьому слід зазначити, що якщо спільна сумісна власність не може перетворитися з часткової за бажанням сторін, так як її виникнення повинно бути прямо передбачено законом, то спільна часткова власність, навпаки, може утворитися з спільної сумісної. Відповідно до п. 5 ст. 244 ЦК, за згодою учасників спільної власності, а у разі недосягнення згоди за рішенням суду на спільне майно може бути встановлена часткова власність цих осіб. Дана угода або рішення суду можна розглядати як специфічне підстава виникнення спільної часткової власності.

Для розгляду сутності права спільної власності слід докладно зупинитися на понятті частки. Як вже говорилося вище, право спільної власності може бути з визначенням частки кожного власника або без визначення таких часток. Потрібно звернути увагу, що навіть спільну сумісну власність не можна характеризувати як бездолевой, так як не можна змішувати поняття наявності частки і визначення частки.

Що стосується правової природи частки, в літературі також не склалося єдиної думки з даного питання. Розглянемо основні точки зору.

Критика цієї точки зору заснована на тому, право за своєю природою єдине і неподільне, а значить неможливо виділити частину цього права. До того ж, навіть якщо припустити можливість такого виділення частки у праві, а саме в правомочіях, належних кожному учаснику спільної власності, то виникала б ситуація, наприклад, обмеженого користування майном, що суперечить сутності спільної власності.

Згідно з іншою точкою зору, частку кожного з учасників спільної власності слід розуміти як якусь «ідеальну частку», частку у вартісній оцінці майна. Слід зазначити, що це не сама вартість майна, що належить одному із співвласників, а саме частка загальної вартості всього майна в цілому, виражена в дробу.

Також в літературі існує термін «арифметична частка».Під арифметичною часткою, відповідно до цієї точки зору, розуміється кількісно виміряна частка у спільному майні, що має певне арифметичний вираз. Однак, дана теорія критикується за те, що вона зводить поняття частки до виключно кількісним показником і не розкриває її правової природи [21].

І нарешті, потрібно згадати про поняття «реальної частки». Під реальною часткою в літературі розуміється індивідуалізована частка майна, виражена шляхом точного позначення частини речі, яка належить кожному конкретному учасникові спільної власності. З даним розумінням частки важко погодитися, так як об'єктом спільної власності є річ у цілому, а не його відособлена частина, і права учасника спільної власності повинні поширюватися на всю річ. Тим не менше, поняття реальної частки використовується в судовій практиці при вирішенні спорів про виділ у натурі частки у праві спільної власності.

Як вже було сказано, часткова власність передбачає конкретне визначення часток кожного з її учасників. У випадку, якщо частки співвласників не можуть бути визначені на підставі закону та не встановлені угодою всіх її учасників, частки вважаються рівними. В угоді також може бути встановлено порядок визначення та зміни їх часток в залежності від вкладу кожного з них в освіту і приріст загального майна. Крім того, закон визначає, що невіддільні поліпшення, здійснені за рахунок одного учасника спільної часткової власності, дають йому право на відповідне збільшення своєї частки, а віддільні поліпшення - надходять в особисту власність того, хто їх зробив.

3.2 Здійснення правомочностей учасника спільної часткової власності

Як вже було сказано, у зміст права спільної власності традиційно входять три правомочності: володіння, користування і розпорядження спільним майном.

Стаття 247 ЦК встановлює, що володіння і користування майном, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх її учасників [17]. Передбачається, що співвласники можуть установити фактично будь-який порядок володіння та користування майном аж до відмови від здійснення даних правочинів на спільне майно одним із співвласників, наприклад, житловим будинком за угодою може користуватися одна особа, незважаючи на наявність таких прав у другого учасника спільної часткової власності на цей житловий будинок. Форма такої угоди законом не встановлена.

При недосягненні угоди між співвласниками порядок володіння та користування визначається судом. Крім того, слід зазначити складність примусового виконання такого рішення суду у випадку, якщо який-небудь з співвласників не згоден з встановленим судом порядком користування майном, що свідчить про недостатню ефективність такого способу вирішення спору.

Незважаючи на те що, виходячи із сутності права спільної власності, правомочності кожного власника поширюються на все майно в цілому, він вправі вимагати надання в його володіння і користування частини спільного майна, сумірною його частці. При неможливості такого надання учасник спільної часткової власності має право вимагати компенсацію від інших учасників, які володіють та користуються майном, що доводиться на його частку. Як випливає з норми закону, компенсація може бути встановлена як при неможливості взагалі надати особі частину майна, так і при неможливості надати майно, повністю розмірне належної йому частці. Також якщо в користування власника передається приміщення більше за розміром, ніж належить на його частку, то на вимогу інших співвласників з нього може бути стягнута плата за користування частиною приміщення, що перевищує його частку.

Закон не обмежує зазначену компенсацію тільки грошовою сумою, у зв'язку з чим передбачається, що ця компенсація може встановлюватися і у вигляді іншого зустрічного надання. Цю компенсацію слід відрізняти від компенсації при розділі спільного майна або виділ з нього частки, встановленої ст. 252 ЦК, так як при визначенні порядку користування спільним майном право спільної власності не припиняється, а компенсація може бути призначена не тільки одноразова, але і періодична, про що свідчить наведена вище судова практика .

Розмір частки впливає і на ряд інших відносин, що виникають між співвласниками. Встановлене ст. 248 ГК правило передбачає розподіл плодів, продукції та доходів від використання майна, що перебуває у спільній частковій власності, пропорційно часткам співвласників, проте угодою може бути встановлений інший порядок їх розподілу [14]. Витрати з утримання спільного майна, зокрема податки, збори, інші платежі, витрати по утриманню і зберіганню спільного майна, також покладаються на всіх пропорційно належним їм часткам.

Розпорядження спільним майном теж здійснюється за згодою всіх її учасників, але при цьому втручання суду в ці відносини законодавством не передбачено. Тобто питання про розпорядження майном не можна вирішувати більшістю голосів і, тим більше, ставити вирішення цього питання в залежність від часток, що належать співвласникам.

На відміну від розпорядження спільним майном, розпорядження часткою однієї з співвласників може здійснюватися ним самостійно. Відповідно до п. 2 ст. 246 ЦК, учасник часткової власності має право на свій розсуд продати, подарувати, заповісти, віддати в заставу свою частку або розпорядитися нею іншим чином. Однак для захисту прав інших співвласників необхідно дотримати норми про переважне право купівлі. При продажу своєї частки або при відчуженні її за договором міни одним із співвласників сторонній особі, решта учасників часткової власності мають переважне право придбання відчужуваної частки за ціною, за яку вона продається, і на інших рівних умовах, за винятком продажу частки з публічних торгів. Існування даного інституту обґрунтовано тим, що учасникам спільної власності не байдуже, хто займе місце власника, відчужуючого свою частку. Крім того, вони можуть бути зацікавлені у збільшенні власних часткою, а держава - у зменшенні числа співвласників для спрощення цивільного обороту. Слід зазначити, що переважне право виникає тільки при відчуженні частки сторонній особі, а не одному з співвласників.

Продавець частки зобов'язаний сповістити у письмовій формі інших учасників часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов, на яких продає її. Термін для реалізації співвласниками свого права становить десять днів з дня повідомлення при продажу частки у праві власності на рухоме майно і місяць - на нерухоме майно [18]. Право продавця продати свою частку будь-якій особі виникає, якщо протягом цього терміну інші учасники не відмовляться від покупки або не набудуть що продається частку, тобто передбачається можливість як прямої відмови осіб від свого переважного права, так і їх мовчазну згоду на відчуження частки сторонній особі.

Так як повідомлення має містити всі істотні умови відчуження майна, то передбачається, що в разі бажання продавця змінити ці умови, він зобов'язаний надіслати співвласникам нове повідомлення.

Також в літературі висловлювалися кілька думок з питання визначення покупця у разі, якщо при направленні сповіщення особою, відчужують свою частку у спільному майні, своїм переважним правом побажають скористатися відразу кілька співвласників. Відповідно до першої точки зору яка видається мені найбільш правильною, продавець у такому ситуації сам має право вибрати одного з учасників і укласти з ним договір про відчуження частки. Інша точка зору передбачає необхідність розділити відчужувану частку між співвласниками, які висловили своє бажання придбати її, пропорційно вже належним їм часткам, однак така думка суперечить положенням закону, відповідно до яких повідомлення має містити остаточні умови договору, в тому числі, що стосуються суб'єктного складу та розміру продаваної частки, які не підлягають зміні. Третя точка зору полягає в тому, що продавець повинен укласти договір з тією особою, хто першим висловив намір придбати частку.

У разі якщо частка була продана з порушенням переважного права купівлі, будь-який інший учасник часткової власності має право протягом трьох місяців вимагати в судовому порядку переведення на нього прав і обов'язків покупця. Вимога саме перекладу прав і обов'язків обумовлено сутністю переважного права, так як особа, захищаючи свої права в судовому порядку, затверджує не про незаконність здійсненої угоди в цілому, а про те, що його позбавили можливості реалізувати його право.

3.3 Припинення права спільної часткової власності

Загальні підстави припинення права власності, перелічені в ст. 235 ГК, безсумнівно, поширюються і на право спільної часткової власності. Однак, крім загальних підстав, закон також передбачає спеціальні способи припинення спільної часткової власності, до яких відноситься розділ майна і виділ частки із майна. Розділ майна передбачає припинення права спільної власності відразу у всіх його учасників, в результаті якого у кожного з них буде свій власний, відокремлений об'єкт права власності. У результаті виділу частки одного з учасників із спільного майна ця особа стає власником виділеного майна, а загальна власність інших її учасників зберігається.

Розділ спільного майна може здійснюватися лише за угодою між усіма співвласниками. Учасник часткової власності має право в будь-який час зажадати виділу своєї частки з загального майна. Право особи на виділ частки - це суб'єктивне право кожного співвласника. При цьому дане право характеризується тим, що, по-перше, ніхто не може бути позбавлений цього права чи обмежений у ньому, а по-друге, виділ частки може здійснюватися тільки за бажанням самого співвласника. У разі ж якщо учасники права спільної власності не домовилися про спосіб і умови поділу спільного майна або виділ частки одного з них, спір може бути вирішений в судовому порядку. Очевидно, що при зверненні до суду особа може заявити вимога не про поділ спільного майна, а тільки про виділ частки із цього майна.

З аналізу п. 3 ст. 252 ГК випливає, що вимогу про виділ частки в натурі не може бути задоволено, якщо такий виділ частки прямо заборонене законом або неможливий без невідповідного збитку майну [19]. Зокрема, п. 4 ст. 37 ЖК встановлює заборону на виділ у натурі частки у праві спільної власності на спільне майно у багатоквартирному будинку. А п. 2 ст. 18 ФЗ «Про іпотечні цінні папери» забороняє виділ частки в натурі із майна, що становить іпотечне покриття.

Під невідповідним збитком майну розуміється неможливість використання майна за цільовим призначенням, істотне погіршення його технічного стану або зниження матеріальної чи художньої цінності (наприклад, колекція картин, монет, бібліотеки), незручність в користуванні та ін.

У разі неможливості виділу його частки в натурі, власник має право на виплату йому вартості його частки іншими учасниками часткової власності. Виплата такої компенсації передбачена і у випадку, якщо учаснику часткової власності в натурі виділяється майно, невідповідне його частці. Слід зазначити, що виплата такої компенсації допускається замість виділу частки в натурі тільки за згодою самого учасника спільної часткової власності. Без його згоди суд може зобов'язати решту учасників виплатити особі компенсацію тільки при одночасному дотриманні наступних умов: по-перше, частка власника повинна бути незначна, по-друге, вона не може бути реально виділена, і, по-третє, власник не має істотного інтересу у використанні спільного майна. Істотний інтерес також є суб'єктивною категорією, і його наявність встановлюється в кожному конкретному випадку на підставі дослідження та оцінки доказів у сукупності. Зокрема, про нього може свідчити потреба у використанні цього майна в силу віку, стану здоров'я, професійної діяльності, наявності дітей, інших членів сім'ї, в тому числі непрацездатних та ін. З отриманням компенсації власник втрачає право на частку в спільному майні.

Важливо відзначити, що виділ частки в натурі або виплата компенсації уразі неможливості виділу можуть здійснюватися тільки по відношенню до особі, котрий заявив відповідні вимоги, на що вказав Конституційний Суд. При тлумаченні норми абз. 2 п. 4 ст. 252 ЦК, суд роз'яснив, що закон не передбачає можливість заяви одним учасником спільної власності вимоги про позбавлення іншого учасника права на частку з виплатою йому компенсації, навіть якщо цей учасник не має істотного інтересу у використанні спільного майна та його частка незначна.

Зазначені правила про виділ частки і виплати компенсації відповідно до ст. 133 ГК застосовуються також і при вирішенні спору про виділ частки у праві власності на неподільну річ.

Відповідно, розділ майна, що перебуває у спільній частковій власності, фактично являє собою одночасний виділ часток всіх співвласників. В результаті загальне майно перестає існувати як єдиний об'єкт права власності кількох осіб, а виникає декілька самостійних відокремлених об'єктів права власності, що належать кожній окремій особі. Саме тому при розділі майна або виділ частки як за угодою сторін, так і в судовому порядку, важливо конкретно визначити ту частину майна, яка в результаті буде належати кожному з власників.

Слід зазначити, що при неможливості поділу спільного майна або виділу з нього частки, учасник спільної власності не позбавляється права вимагати визначення порядку користування цим майном.

Ст. 255 ЦК встановлює ще одну підставу для виділу частки у спільному майні, при якому не потрібно волевиявлення самого власника частки в загальному майна. Вимога про виділ частки може заявити кредитор однієї з співвласників у разі недостатності у особи іншого майна. Закон визначає процедуру звернення стягнення на частку боржника у випадку, якщо виділення частки в натурі неможливо, або проти виділення частки [20]. заперечують інші учасники часткової власності. Формально, відсилання до норм про право переважної покупки немає, але фактично у цій процедурі подібним же чином враховуються інтереси інших співвласників і одночасно забезпечується дотримання інтересів кредитора. Відповідно, в такому випадку кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки іншим учасникам спільної часткової власності за ціною, сумірною ринкової вартості цієї частки, зі зверненням виручених від продажу коштів в погашення боргу.

Абзац 3 ст. 255 визначає дії кредитора на випадок відмови інших учасників спільної власності від придбання частки боржника. Термін для вираження відмови інших учасників у даній статті не визначається, проте передбачається, що можна застосовувати за аналогією ст. 250 ЦК, яка визначає порядок реалізації переважного права. Таким чином, продавець частки зобов'язаний сповістити інших учасників спільної часткової власності про вимогу кредитора продати належну йому частку, запропонувавши співвласникам придбати зазначену частку за ціною, сумірною з ринковою. І у випадку, якщо учасники спільної часткової власності прямо відмовляться від придбання частки або у разі не висловлять бажання її придбати протягом місяця при продажу частки у праві власності на нерухоме майно і протягом десяти днів - на рухоме майно, то кредитор має право в судовому порядку вимагати звернення стягнення на частку боржника у праві спільної власності шляхом продажу цієї частки з публічних торгів.

ВИСНОВКИ

Право спільної власності - це право декількох осіб володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм майном, яке виступає в цивільному обороті як єдиний об'єкт речових прав. Суб'єктами права спільної власності можуть бути як фізичні особи, так і юридичні особи та публічно-правові утворення. Об'єктом права спільної власності за загальним правилом є неподільна річ, а на подільну річ право спільної власності може виникнути тільки у випадках, передбачених законом або договором.

Законодавство виділяє два види спільної власності: спільна часткова власності, коли частки кожного з учасників у праві власності визначені, і спільна сумісна власність, коли такі частки не визначені. При цьому у разі надходження майна у власність кількох осіб встановлена презумпція виникнення спільної часткової власності, а виникнення спільної сумісної власності допускається лише у випадках, прямо передбачених у законі.

Під часткою учасника спільної часткової власності розуміється частка у праві власності на спільне майно, а не частка в самому майні, так як сутність даного правового інституту припускає, що правомочності кожного з співвласників поширюються на все майно в цілому, а не на його окрему частину. Однак учасник часткової власності має право вимагати надання в його володіння і користування конкретної частини спільного майна, розмірного частці у праві власності на нього.

Володіння, користування та розпорядження майном, що перебуває в частковій власності, здійснюються за згодою всіх її учасників. При недосягненні такої угоди порядок володіння та користування може бути встановлений судом. Розпорядження кожним учасником часткової власності своєю часткою здійснюється самостійно, проте при продажу частки або відчуженні її за договором міни необхідно дотримати норми про право переважної покупки цієї частки іншими співвласниками. У разі недотримання цих норм, особа, чиї права були порушені, має право в судовому порядку вимагати переведення на нього прав і обов'язків набувача за договором.

Особливими способами припинення права часткової власності є поділ спільного майна та виділ з нього частки. У випадку, якщо такий розділ спричинить несорозмірний збиток майну, чи тоцо, яка бажає вийти зі складу учасників спільної власності, має право на виплату йому вартості частки іншими учасниками.

Таким чином, в даній роботі була розглянута сутність права спільної часткової власності, а також характеристика правового регулювання виникають у зв'язку з цими відносинами. Крім того, були вивчені особливості застосування норм про право часткової власності до відносин, що виникають з приводу окремих видів майна. Зокрема, були виявлені проблеми при реалізації права на виділ частки з житлового приміщення, а також особливості здійснення правомочностей власників незначних часток у житловому приміщенні. Також у роботі була дана характеристика правового режиму спільного майна в багатоквартирному будинку і виділені його риси, відмінні від загального режиму часткової власності. Були розглянуті особливості застосування норм про часткової власності до акцій, які у власності кількох осіб, а також виявлені проблеми правового регулювання даних правовідносин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 1996. -- № 30. -- Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року за №435-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2003. - №№ 40-44. - ст.356.

3. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року за № 436-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР) - 2003. - №18, №19-20, №21-22. - ст.144.

4. Сімейний кодекс від 10.01.2002 № 2947-III

5. Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України /2003. - 464 с.

6. Сімейний кодекс України: науково-практичний коментар. - К.: Видавничий "Дім Ін Юре", 2003- 532с.

7. Частина 1 ст. 45 СК N 223- від 17 травня 2012 р. № 4766-VI

8. ст. 58 СК від 10.01.2002 № 2947-III

9. ст. 10 Закону України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. // Відомості Верховної Ради. - 1991. - № 20.

10. ст. 13 Закону України "Про власність" N 3760-VI.

11. http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/436-15

12. http://radnuk.info/komentar/simein/428-rozdil2/5897--61-----.html.

13. http://pidruchniki.com/1498072746204/pravo/vidi_prava_vlasnosti.

14. http://kodeksy.com.ua/gospodars_kij_kodeks_ukraini.htm

15. http://sfs.gov.ua/diyalnist-/zakonodavstvo-pro-diyalnis/kodeksi/53769.html

16. http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T030435.html

17. http://takt-realty.com.ua/zakon_sk1.php

18.http://kafedr.at.ua/board/komentari_do_kodeksiv/simejnij_kodeks_ukrajini_naukovo_praktichnij_komentar/24-1-0-42

19. http://www.budagent.com/laws/category/codex-cyvp/

20. http://uksh.com.ua/ua/documents/laws/21.html

21. https://sites.google.com/site/igroupteamsite/cip/civilnij-kodeks-ukraieni-zalna-harakteristika

Размещено на Allbest.ru