Правочини, як інститут цивільного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

У зв`язку із сучасними вагомими політичними й економічними перетвореннями в Україні зріс інтерес до історико-правових наук. Вивчення такої базової науки як Цивільне право України є фундаментом для вивчення розвитку інститутів держави і права, а, отже, і фундаментом для побудови сучасної держави. Підготовка кваліфікованих фахівців була б неповною без вивчення такої базисної науки як Цивільне право України, без неї професійна діяльність була б надзвичайно важкою.

Одним з напрямків, які вивчаються цією наукою є правочини. Цьому присвячений розділ 4 глава 16 діючого Цивільного Кодексу, який називається - правочини (ст. ст. 202 - 236 ЦК України). У даній роботі розглядаються правочини як підстави виникнення, зміни, припинення цивільних відносин - поняття, види, форма правочинів, дійсні і недійсні правочини. Цей правовий інститут надзвичайно важливий, оскільки з погляду цивільного законодавства у багатьох сферах життя може бути представлений як здійснення різного роду правочинів; діяльність держави теж неможливо уявити без правочинів.

Зараз в Україні діє Цивільний Кодекс 2003 року який прийнятий з урахуванням недоліків, які буди в цивільному кодексі Української РСР 1963 року.

Метою даної курсової роботи є аналіз такого інституту цивільного права як правочини.

Для досягнення зазначеної мети були поставлені наступні задачі:

1. Розглянути поняття і значення правочинів - визначення правочинів в діючому цивільному кодексі і в науці цивільного права, ознаки, які відрізняють правочини від інших юридичних фактів;

2. Проаналізувати види правочинів - односторонні, двосторонні, багатосторонні правочини, платні і безоплатні, консенсуальні і реальні, каузальні і абстрактні, термінові й умовні, розпорядницькі, зобов`язальні, фідуціарні, біржові;

3. Дати характеристику способам виразу волі в правочинах - конклюдентні дії, мовчання, словесний спосіб;

4. Визначити форму правочинів - усну, письмову (просту, нотаріальну);

5. Освітити умови дійсності правочинів;

6. Розібрати поняття і види недійсних правочинів - правочини, що були зроблені з метою, свідомо противною інтересам держави і суспільства, правочини, зроблені особами, що не володіють достатнім обсягом дієздатності, правочини з пороками волі, правочини, у яких відсутня єдність волі і волевиявлення учасників, правочини з пороками форми, нікчемні і заперечні правочини;

7. Дослідити наслідки визнання правочинів недійсними - двостороння реституція, одностороння реституція, стягнення в доход держави.

Для написання даної роботи було використано широке коло навчальної і наукової літератури. Нормативною базою були діючий Цивільний Кодекс, науково - практичний коментар до Цивільного Кодексу, Закон України «Про товарну біржу» від 10.12.1991, Закон України «Про нотаріат» від 02.03.1993, Постанова Пленуму Верховної Ради України від 28.04.1978 «Про судову практику по справах визнання угод недійсними»; наукова праця Бородіна та Гнатенка «Цивільно - правові спори про угоди». Для висвітлення теоретичного аспекту була використана учбова література таких авторів як В.Ф. Маслов, А.А. Пушкін, В.А. Рясенцев, Ю.Х. Калмиков, В.А. Тархов, В.М. Самойленко, Боброва Д.В., Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. та інші.

Виходячи з цілей та задач, курсова робота має наступну структуру: вступ; 2 розділи: 1 розділ «загальна характеристика правочинів», який розділяється на підрозділи: поняття і значення правочинів, способи вираження волі в правочинах, форми правочинів та види правочинів; 2 розділ «недійсні правочини», який розділяється на підрозділи: умови дійсності правочинів, поняття і види недійсних правочинів і наслідки визнання правочинів недійсними; висновок і перелік використаних джерел і літератури.

правочин цивільний юридичний факт



Розділ I. Загальна характеристика правочинів

1.1 Поняття і значення правочинів

В області цивільного права, що регулює різноманітні і динамічні відносини економічного обороту, цивільні права й обов`язки найчастіше виникають у результаті цілеспрямованих і правомірних дій громадян і організацій. Правочинами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків [Цивільний кодекс України. Київ «Атіка» 2003. ст 202.] Нормативне визначення правочинів, яке дано у ст. 202 ЦК, має вагоме практичне значення: воно визначає предмет, регулювання якого здійснюється нормами розділу 4 Цивільного кодексу, а також іншими правовими нормами, діючими відносно правочинів [6].

З визначення поняття правочину насамперед виявляється, що наслідком здійснення правочинів є встановлення, зміна або припинення цивільних правовідносин.

Всі правочини є юридичними фактами, але при цьому вони володіють цілим рядом ознак, що відрізняють їх від інших юридичних фактів. [7.С. 119]

По - перше, будучи діями фізичних і юридичних осіб, правочини виражають волю особи зовні. Воля - суб`єктивний елемент правочину, бажання його зробити. Вона формується під впливом різних обставин, найважливіші з яких визначаються матеріальними і духовними потребами. Люди усвідомлюють виниклі в них потреби і прагнуть їх задовольнити, прибігаючи до засобів, у тому числі і до правочинів.

Однак для здійснення правочину тільки волі, одного бажання особи недостатньо. Необхідно, щоб його воля, його бажання здійснити правочин стала відомою іншим особам, тобто воля повинна знайти об`єктивний зовнішній вираз. Це досягається за допомогою волевиявлення - об`єктивного елементу правочину. Волевиявлення виступає як спосіб доведення волі однієї особи до відома інших осіб. Наприклад, мало одного бажання, однієї волі особи продати будинок, що належить йому на праві особистої власності. Якщо особа про таке бажання нікому ніяким способом не повідомить, то ніякого правочину не виникає.

Невиявлена воля, що не може бути сприйнята, не буде правочином. Вираз волі особи зовні, при якому вона стає доступною сприйняттю інших осіб і може породити юридичні наслідки, називається в цивільному праві волевиявленням, тобто об`єктивована зовні воля людей, їхні вольові акти. Цією своєю ознакою вони відрізняються від юридичних фактів - подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі людини. Волевиявлення - найважливіший елемент кожного правочину. Юридичні наслідки зв`язуються, як правило, з волевиявленням, завдяки чому досягається необхідна ясність і стійкість правочинів.

Коли волевиявлення сторін правочину не відповідають їх волі, такий правочин визнається таким, що не відбувся, і сторони, якщо бажають, можуть виразити свою волю заново. Якщо ж волевиявлення лише одного з учасників правочину не відповідає його справжній волі, то допускається заперечування правочину; волевиявлення тоді не прийматимуть до уваги, а враховується справжня воля особи.

По - друге, правочин - це не просто дія (волевиявлення), а дія, спрямована на досягнення визначеного результату - установлення, зміни або припинення цивільних правовідносин. Особа (як фізична, так і юридична), що здійснює правочин, своєю волею визначає настання цього правового результату. Цією своєю ознакою, правочини відрізняються від юридичних фактів - вчинків, що також спричиняють установлення, зміну або припинення цивільних правовідносин, але цей правовий результат настає безпосередньо в силу закону. Між волею особи і формою вираження цієї волі не повинно бути протиріч тому якщо правочин укладений під впливом обману чи омани, може бути визнаний недійсним.

Для здійснення деяких правочинів недостатньо наявності волі і просто волевиявлення. Необхідна ще передача майна чи грошей, речей. Тому вжитий у законі (ст. 202 ЦКУ) термін «дія» підлягає розширювальному тлумаченню стосовно тих правочинів, де б «дія» охоплювати і волевиявлення й іншу юридичну дію, наприклад передачу майна, без чого правочин не буде виконаним. [9. С. 196]. Одного волевиявлення недостатньо і для здійснення правочинів по збереженню майна і займу необхідна ще передача майна чи грошей.

Важливо, як вірно вказується в літературі, не змішувати правовий результат, до якого прагнуть особи, що укладають правочини, і ціль правочину - намір осіб досягти цього результату. Саме намір досягти передбаченого правочином результату є ознакою й елементом правочину. Сам же правовий результат перебуває за межами правочину, не є її елементом і є лише наслідком, викликаним правочином. [10. С. 203- 204.]

По - третє, правочини - це завжди дії, вчинені фізичними, юридичними особами і державою як суб'єктами цивільного права. Особи, які здійснюють правочини повинні володіти необхідною право- та дієздатністю. Так договір про здачу жилого приміщення у піднаймання, укладений неповнолітнім без згоди попечителя може бути визнаний в судовому порядку недійсним. Ще правочини необхідно відрізняти від таких дій, як акти компетентних державних органів, що хоча і породжують цивільні правовідносини, але самі по собі представляють владні акти, видавані в межах компетенції цих органів - суб'єктів адміністративного права. Будучи адресованими конкретним виконавцям, вони створюють між ними цивільні правовідносини незалежно від їхнього бажання вступити в ці правовідносини. За допомогою же правочинів правовідносини завжди встановлюються з волі й ініціативи їхніх учасників.

По - четверте, правочини - це завжди дія правомірна, вчинена для досягнення дозволених законом цілей (придбання майна шляхом купівлі - продажу, міни; здача житлового приміщення у піднаймання і т. і.). Це відрізняє правочини від таких юридичних фактів, як правопорушення - делікт. Так розпорядження спільною власністю можливо тільки зі згоди усіх її власників, тому дії одного з них про розпорядження спільною власністю без згоди інших власників порушую закон, і правочин не викликає тих наслідків, заради яких він укладений.

Правда, пануючою в літературі є думка, що ототожнює правомірність правочину з її законністю, тобто з відповідністю її вимогам закону щодо форми, суб'єктного складу, змісту і т.д. Правомірність, що розуміється в цьому значенні, розглядається як необхідний елемент, істотна ознака правочину, без якої дія не може вважатися правочином. На думку Красавчикова, по зазначеній ознаці правочин відмежовуються від усіх юридичних дій, що не відповідають закону, порушують його, хоча, можливо, за своєю зовнішньою формою вони і виглядають як правочини. [Советское гражданское право. Учебник. Т.1. Под ред. О.А. Красавчикова. М.: Высш. школа, 1985. С. 213.]

Представляється, що це не те поняття правомірності, яким повинен характеризуватися правочин як дія, що займає і загальній системі юридичних фактів особливе місце. Відповідність чи невідповідність правочинів закону - це питання про оцінку правочину, про її припустимість чи неприпустимість. Тому дане поняття правомірності не є ознакою (елементом) правочину. У противному випадку довелося б усі передбаченні законом недійсні правочини вважати правопорушеннями, хоча не викликає сумніву, що правочини, укладені, наприклад, під впливом сумлінної омани чи з порушенням запропонованої законом нотаріальної форми не є правопорушеннями. [11. С. 31. ] Однак, як це буде показано далі, визнання деяких з правочинів недійсними не виключає іноді і кваліфікації їх як правопорушення.

Тут важливо підкреслити: правомірність правочинів як їх характерна ознака означає тільки те, що дії громадян і юридичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, є дозволеними, визнаються нормальним засобом прояву їхньої цивільної дієздатності.

Таким чином, з огляду на все сказане, можна дати наступне визначення правочину. Правочином називається правомірне, тобто дозволене законом, а також хоча і не передбачене законом, але не суперечне йому дія громадян чи юридичних осіб, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків.

Правочини мають велике значення у народногосподарському житті країни.

Побудова ринкової економіки обумовлює посилення і розширення сфери застосування правочинів, в тому числі договорів. Товарно - грошовий характер відносин економічного обігу виявляється в тому, що реалізація товарів здійснюється тільки в результаті досягнутого правочину між товаровиробником і споживачем. Саме договір як різновид правочину є такою згодою. В межах цієї згоди інтерес однієї сторони задовольняється лише шляхом задоволення інтересу іншої сторони. Бажання однієї особи продати відповідний товар, а іншої - його купити породжує спільний інтерес сторін в укладенні договору і його належному виконанні.

Через договір здійснюється зв'язок між виробництвом і споживанням. За допомогою договору є можливість насичити ринок необхідними товарами. Шляхом укладання договору громадяни на свій розсуд витрачають грошові кошти для придбання товарів з метою задоволення своїх майнових і немайнових інтересів.

Щодо юридичних осіб (господарські товариства, виробничі кооперативи і т.п), то їх діяльність неможлива без правочинів.

Законодавство, що регулює різні правочини, розглядається у відповідних розділах особливої частини цивільного права.



1.2 Способи вираження волі в правочинах

Від зародження бажання до волевиявлення проходить деякий час. В одних випадках цей проміжок часу короткий, в інших - довгий. Саме в цей період часу людина обмірковує шляхи, за допомогою яких вона може задовольнити бажання. Результатом цього є певна дія. Але ще до настання завершальної дії воля може певним чином проявитися у поведінці особи. Людина може про свої наміри комусь розповісти, написати, дати оголошення в рекламну фірму. Зрозуміло, такий прояв це теж акція, хоча й не кінцева, але в деяких випадках має враховуватися правом. Наприклад, особа вирішила продати річ. Зробити це можна по - різному. Домовитися безпосередньо з покупцем, тут же передати йому річ і отримати гроші. Передача речі і буде юридичне значимою дією. Буває й по - іншому. Продавець і покупець укладають договір без передачі речі, домовляються про передачу речі в майбутньому. Укладання договору без передачі речі - це теж юридична дія, юридичний факт, з яким пов'язане виникнення прав і обов'язків.

Так, одним з таких способів вираження волі є звичайне за даних обставин поводження особи, з якого ясно випливає його намір (бажання) здійснити операцію на заздалегідь відомих умовах. Якщо громадянин опускає жетон у турнікет метрополітену, то з його поведінки можна зробити висновок, що він виражає свою волю на укладання договору пасажирського перевезення. У науці цей спосіб вираження волі прийнято називати укладанням правочину за допомогою конклюдентних дій (від лат. «concludere» - укладати, робити висновки.)

Правочином за допомогою конклюдентних дій можуть укладатися лише у випадках, якщо законом не встановлений інший спосіб вираження волі стосовно до даних правочинів. Конклюдентними є дії громадян по придбанню речей за допомогою автомата, оплата проїзду в суспільному транспорті і т.п.

Мовчанням визнається вираження волі здійснити операцію у випадках, передбачених законодавством [1]. Мовчання можна вважати вираженням волі оскільки воно при даній ситуації піддається оцінці як прояв волі. Так, наприклад, п.2 ст. 17 Закону України «Про внесення змін і доповнень у Закон України «Про оренду майна державних підприємств і організацій» установлює, що при відсутності заяви однієї із сторін про припинення чи зміну договору оренди після закінчення його терміну він вважається продовженим на той же термін і на тих же умовах, що були передбачені договором. Також ЦК України виходить з того, що у разі продовження користування майном після закінчення строку договору майнового найму при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк. Тут юридичного значення набуває факт відсутності заперечення, тобто мовчання наймодавця.

Однак, загальним, найліпшим способом вираження волі на укладання правочину визнається словесний спосіб, коли судження про волю особи робиться не приблизно, а на основі прямо висловленого їм бажання. Цей спосіб краще забезпечує необхідну ясність в правочинах, а отже і необхідну стійкість цивільних правовідносин. Наприклад укладання договору, повідомлення про згоду відшкодувати про згоду відшкодувати збиток, обмін листами і т.і.

1.3 Форма правочинів

У літературі прийнято вважати, що передбачені законом способи вираження волі при здійсненні правочинів одночасно є видами форм правочинів. [9. С. 204]

Взагалі це, звичайно, правильно. Будь - який вид волевиявлення являє собою форму вираження волі. Але разом з тим, коли мова йде про форму правочину в спеціальному значенні цього поняття, під формою правочинів необхідно розуміти форму, яка має форму волевиявлення, тобто вже об'єктивно виражена зовні воля на укладання правочину. Таку форму може приймати лише волевиявлення, виражене словами.

Воля учасників правочинів, що відображає намір здійснити правочин, повинна одержати визначене вираження закріплення. Це необхідно для того, щоб зміст правочину став відомим її учасникам, умови правочину були чітко зафіксовані і можна було без ускладнень вирішувати суперечки сторін, якщо такі виникнуть надалі.

Форма правочину - спосіб, за допомогою якого виражається воля сторін при здійсненні правочину.

Правочини можуть укладатися усно чи в письмовій формі (простій чи нотаріальній). [1].

Можливість укладання правочинів в усній формі (ст. 206 ЦК) передбачена законом для тих, що відбуваються на невелику суму чи з приводу яких рідко виникають суперечки. Це правочини громадян між собою, які виконуються при самім їхньому здійсненні, як, наприклад, договір купівлі - продажу за готівку. У цьому випадку будь - якій фізичній чи юридичній особі, що оплатила товари чи послуги на підставі усної угоди з іншими юридичними чи фізичними особами, за його бажанням повинний бути виданий документ, що підтверджує підставу і суму отриманих грошей.

Правочин вважається укладеним в писемній формі, якщо його зміст зафіксований в одному документі, листах, телеграмах чи за допомогою використання інших технічних засобів зв'язку. Правочин повинен бути власноручно підписаний сторонами, що здійснюють правочин, чи належним чином уповноваженими ними особами. Правочин, вчинений юридичними особами, підписується уповноваженими на те особами і скріплюється печаткою.

Цивільний кодекс України у ст. 208 передбачає випадки, коли правочини повинні укладатися в писемній формі:

· правочини між юридичними особами;

· правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів передбачених частиною першою статті 206 ЦК;

· правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів неоподаткованого мінімумів доходів громадян, крім правочинів передбачених частиною першою статті 206 ЦК.

· інші правочини громадян між собою, щодо яких закон вимагає дотримання письмової форми. [1]

Наприклад, договір поручительства має бути укладений тільки в письмовій формі.

Якщо громадянин внаслідок фізичного недоліку, хвороби чи по яких-небудь інших причинах не може власноручно підписатися, то за його дорученням правочин може підписати інший громадянин. Підпис останнього повинен бути засвідчений організацією, у якій працює чи навчається громадянин, що укладає правочин, чи житлово-експлуатаційною організацією по місту його проживання, чи адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, у якому він знаходиться на лікуванні, чи органом чи службовою особою, що здійснюють нотаріальні дії.

Недотримання запропонованої законом простої письмової форми за загальним правилом не спричиняє визнання правочину недійсним, але позбавляє сторони у випадку суперечки посилатися на показання свідків у підтвердження факту укладання правочину і його виконання. [1]. По спорах, що випливають з правочинів, укладених з порушенням установленої для них простої письмової форми, суд може взяти до уваги лише письмові докази (розписки, листи, інші документи). Виключення встановлене лише для випадків, якщо в діях осіб, що укладали правочин, вбачаються ознаки злочину (наприклад, при заперечуванні договору, позики).

У випадках, особливо обговорених у законі, настають і більш серйозні наслідки: правочин визнається недійсним. Так, договори про неустойку, заставу і поручительство, укладені з порушенням запропонованої для них письмової форми, завжди визнаються недійсними.

Введення обов'язкової письмової форми правочинів обумовлюється рядом факторів:

1) вона краще, ніж усна, сприяє з'ясуванню справжнього змісту правочину (виконується не при самім її здійсненні);

2) привчає учасників цивільного обороту до точного вираження своєї волі й акуратному виконанню передбачених правочином умов;

3) полегшує суду чи господарському суду припинення несумлінного відношення однієї зі сторін до виконання обов'язків, що впливають з цього правочину;

4) для організації документування юридичних фактів - одне з найважливіших умов правильного ведення справ (зокрема, обліку), а також необхідно для контролю за їхньою діяльністю.

Для правочинів, що виходять за межі звичайних і торкаються істотних інтересів громадян, закон передбачає кваліфіковану письмову форму - форму письмового документа, нотаріально засвідченого. Сама така форма передбачена законом для правочинів, на основі яких відбувається передача права власності на житловий будинок, заповітів, деяких доручень, застави нерухомості, договору довічного змісту й інших правочинів, передбачених у законі. За бажанням сторін будь - який правочин може бути убраний в нотаріальну форму. На практиці сторони найбільш часто засвідчують у нотаріальному порядку такі договори як договір займу, договір найму житлового приміщення, договір зберігання і т.і.

Правочин, для якого визначена форма строго обов'язкова, вважається укладеним лише з часу втілення її в цю форму. Але якщо сторони домовилися укласти договір у визначеній формі, то він також вважається укладеним лише з моменту надання йому домовленої форми, хоча б за законом вона і не була потрібна для даного роду договорів.

У випадку недотримання запропонованої законом форми однобічного правочину, такий правочин визнається недійсним, а особа, що одержала майно по такому правочину, зобов'язана його повернути. У виняткових випадках суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлена його відповідність дійсній волі особи, що її уклала, а нотаріальному посвідченню такого правочину перешкоджала обставина, що не залежала від волі особи.

Недотримання вимог закону про нотаріальне посвідчення договору обумовлює його недійсність і отримане на його підставі майно підлягає поверненню. Кожна з сторін у такому випадку зобов'язана у такому випадку повернути своєму контрагентові усе отримане за правочином, а якщо повергнення неможливе - відшкодовувати вартість у грошах. У той же час, якщо сторони домовилися про всі істотні умови договору і цілком чи частково виконали його, але одна зі сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому випадку його наступне нотаріальне посвідчення не потрібне. Як указав Верховний Суд України у своїй постанові Пленуму від 28 квітня 1978 р. із змінами, внесеними 25 грудня 1992 р. «Про судову практику по справах про визнання правочинів недійсними». [12. С. 251.]

Нотаріальна форма правочину припускає посвідчення правочину нотаріусом. Право нотаріального посвідчення правочинів без обмежень належить нотаріусам державних нотаріальних контор (ст. 34 Закону України «Про нотаріат»). Приватні нотаріуси вправі засвідчувати будь - які правочини, крім договорів довічного утримання і доручень для здійснення дій за кордоном (ст. 36 Закону України «Про нотаріат»). Відповідно до формальних вимог вступив в силу Указ Президента «Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні» яким зняті зазначені обмеження прав часток нотаріусів посвідчення правочинів. Однак же в зв'язку з вступом названого Указу в силу зміни в ст. 36 Закону України «Про нотаріат» не вносилися. При наявності протиріччя між згаданими Законом і Указом перевага при правозастосуванні повинно бути віддано Закону. Консульські установи України засвідчують усі види правочинів (у тому числі договори, заповіти, доручення), крім договорів про відчуження і заставу житлових будинків, квартир, дач, садових будинків, гаражів, земельних ділянок, іншого нерухомого майна, що знаходиться в Україні (ст. 38 Закону України «Про нотаріат»). Ст. 37 Закону України «Про нотаріат» надає право здійснення нотаріальних дій у населених пунктах, де немає державних нотаріусів, посадовим особам виконкомів сільських, селищних, міських рад. Такі посадові особи вправі засвідчувати не усі види правочинів, а тільки заповіти і доручення.

Згідно з чинним законодавством обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають:

1) Договір купівлі - продажу житлового будинку, застосування до договору міни правил купівлі - продажу, договір дарування;

2) Придбання земельних ділянок у власність (ст. 18 Земельного кодексу України, ст. 4 Декрету Кабінету міністрів України від 26.12.92 «Про приватизацію земельних ділянок»);

3) Договори купівлі - продажу майна державних підприємств (ст. 27 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (мала приватизація);

4) Доручення;

5) Передоручення;

6) Заповіт;

7) Інші правочини, для яких діючим законодавством передбачена обов'язкова нотаріальна форма (договір дарування вище певної суми та ін.)

Законодавець не лише встановлює форму правочинів, а й певними правовими засобами стимулює їх дотримання. До таких засобів належать наслідки недотримання форми правочину: недійсність правочину, обмеження у виборі доказів для підтвердження правочинів. Недотримання форми правочину викликає його недійсність лише у випадку передбаченої у законі нотаріальної форми є недійсність правочину.

Судова практика виходить з того, що коли правочин, який потребує нотаріальної форми, посвідчений не тим органом або службовою особою, на яких покладено здійснення нотаріальних функцій, то він може бути визнаний укладеним з дотриманням встановленої нотаріальної форми.

У ряді випадків недотримання простої письмової форми не позбавляє правочину юридичної сили: сторони, здійснюючи права, що виникли для них із цього правочину, досягають результату, заради якого вони її укладали. Як бачимо, тут сам по собі факт недотримання форми правочину не викликає для сторін негативних наслідків. Але це зовсім не означає, що законодавець байдуже ставиться до деяких випадків правопорушення простої письмової форми. Адже особи, які уклали правочин, наприклад, в усній формі замість письмової, гостро відчувають наслідки недотримання форми, якщо між нами виник спір по цьому правочину. Вони не можуть посилатися для підтвердження правочину на показання свідків. Тут допустимість одних засобів доказування, наприклад письмових доказів, і недопустимість інших (показань свідків) є наслідком недотримання простої письмової форми правочину (ст. 218 ЦПК України). При відсутності письмового акту правочину сторони позбавлені можливості повністю обґрунтовувати вимоги і заперечення, а тому ризикують залишитися без задоволення своїх вимог у зв'язку з їхньою недоведеністю в суді. Таким чином на практиці за певних умов порушення простої письмової форми пов'язано з негативними наслідками для сторін правочину.

Законом встановлені випадки, за наявності яких недодержання простої письмової форми тягне недійсність правочину. Цей припис має на увазі тільки ті правочини, стосовно яких в законі прямо зазначено про їх недійсність зв'язку з недодержанням письмової форми.

1.4 Види правочинів

Діюче цивільне законодавство і наука цивільного права проводять визначену класифікацію правочинів, підрозділяючи їх на окремі види, що має велике теоретичне і практичне значення. В основу класифікації покладені різні критерії, ознаки, що характеризують той чи інший вид правочинів. Такими критеріями є число сторін, що беруть участь в правочині, співвідношення прав і обов'язків сторін у правочині, момент висновку правочину, характер зв'язку правочину з актами планування, значення основ правочину для його дійсності і т.д. [13. С. 153].

Так, у залежності від того, чи впливає дія, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, від одного, двох чи більше осіб, правочини підрозділяються на однобічні, двосторонні і багатосторонні (ст. 202 ч.2 ЦКУ)

Одностороннім є правочин, для здійснення якого досить волі і дії тільки однієї сторони.

Односторонніми правочинами є заповіт, прийняття і відмовлення від спадщини, видача доручення, заява наймача про припинення договору житлового наймання, оголошення конкурсу і т.д. У всіх цих випадках дія виходить від однієї особи і спричиняє настання визначених юридичних наслідків. Наприклад, розпорядження своїм майном на випадок смерті (заповіт) є одностороннім правочином, бо для складання і оформлення його необхідно волевиявлення тільки заповідача. До односторонніх правочинів належать видача доручення, складання заповіту, заява про залік взаємних вимог.

Односторонні правочини в більшості випадків здійснюються однією особою (наприклад, заповіт). Однак деякі однобічні правочини вправі спільно робити дві чи більше осіб, наприклад, видача одного доручення декількома власниками, оголошення конкурсу двома чи більш юридичними особами і т.д. Але й у цих випадках зазначені особи виступають як одна особа, тому такі правочини також є однобічними.

У деяких випадках однобічний правочин породжує права й обов'язки тільки при повідомленні адресата про зміст волевиявлення. Так, наприклад, якщо закон допускає однобічне припинення договору, то такий договір буде вважатися розірваним, якщо друга сторона буде знати про намір першої сторони його розірвали. У противному випадку такий однобічний прояв волі не буде мати юридичних наслідків.

Двостороннім (взаємним) називається правочин, що складається з погоджених між собою зустрічних волевиявлень (дій) двох сторін. Двосторонні правочини іменуються договорами. Вони представляють собою домовленість сторін. Такий правочин ще називається взаємним.

Двосторонні правочини - найбільш розповсюджений вид правочинів. Ними є договори купівлі - продажу, постачання, підряду, майнового наймання, страхування, авторські й ін. Наприклад, волевиявлення однієї сторони (покупця) купити майно і зустрічне (тобто протилежне за змістом) волевиявлення іншої сторони (продавця) продати майно є двостороннім правочином купівлі - продажу або договором купівлі продажу.

Для цих правочинів характерне взаємоузгодження волі двох осіб. Так, правовідносини купівлі - продажу, виникають між продавцем і покупцем лише тоді, коли кожний з них виразить свою волю на встановлення правовідносин і ця воля здобуває значення єдиного взаємопогоджуваного волевиявлення (договору). При цьому як на стороні продавця, так і стороні покупця може виступати кілька осіб (чоловіки продають спільне майно або спільно здобувають яку-небудь річ). Хоча в договорі купівлі - продажу воля сторін спрямована на досягнення протилежних цілей (продавець прагне припинити, а покупець установити право власності на річ), головним є взаємоузгодження їхньої волі: важливо щоб обидві сторони чітко представляли, на що спрямовано волю контрагента.

Багатостороннім є правочин, що складається з погоджених між собою волевиявлень (дій) трьох чи більше сторін. Причому права й обов'язки у правочині виникають у всіх її учасників одночасно. Отже, багатобічний правочин - правочин (договір), у якому бере участь більш двох сторін. Прикладом може служити договір між декількома підприємствами про спільну діяльність для зведення якого-небудь будинку. У деяких багатобічних правочинах волевиявлення збігаються по змісту (наприклад, всі учасники договору про спільну діяльність зобов'язуються внести однакову грошову суму й у рівному обсязі виконувати всі роботи), однак для багатобічного правочину ця ознака не є необхідною, тому що сторони можуть передбачити і різні види участі. Багатобічний правочин, у якому повинно бути не менш трьох сторін, потрібно відрізняти від двостороннього за участю декількох осіб з кожної сторони (наприклад, договір купівлі - продажу будинку, у якому беруть участь два продавці, з одного боку, і три покупці - з іншої).

По співвідношенню виникаючих з правочинів прав і обов'язків сторін вони підрозділяються на платні і безоплатні.

Платним називається правочин, у якому майновому наданню однієї сторони (передача грошей чи майна, виконання робіт, надання послуг) відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони.

Вирішальне значення за даними правочинами має зустрічність і еквівалентність. Платні правочини породжують правовідносини, у силу яких кожна зі сторін вправі жадати від іншої сторони так чи інакше визначеного майнового надання, тобто кожна зі сторін зобов'язана зробити на користь іншої сторони визначені дії. Якщо одна сторона передає майно, то інша сторона повинна передавати або інше майно, або гроші, або зробити які-небудь інші дії. Так, за договором купівлі - продажу покупець вправі жадати від продавця передачі йому придбаної речі, а продавець вправі вимагати плату у визначеній сумі за продану річ. Більшість цивільно-правових правочинів є платними.

Платними можуть бути тільки двосторонні правочини, оскільки однобічні правочини завжди безоплатні. Платність правочину може виражатися в передачі грошей, речей (майна), виконанні робіт або наданні послуг і встановлюватися законом чи угодою сторін, випливати із суті правочинів. Так, правочини купівлі - продажу, постачання й інші по своїй сутності завжди платні, а договір дарування, безоплатного користування майном, навпроти - завжди безоплатні.

У безоплатних правочинах наданню однієї сторони немає зустрічного задоволення, надання. У таких правочинах обов'язок зробити дії майнового характеру лежить лише на одній стороні, що не вправі вимагати зустрічного майнового надання. Це має місце за договором дарування, коли річ передається у власність іншій стороні, за договором про безоплатне користування майном, за договором про збереження, за договором доручення, за договором позики і т.д.

Платність чи безоплатність одних правочинів визначена законом чи може встановлюватися домовленістю сторін. Так, відповідно до закону догорів позики між фізичними особами безоплатний, на відміну від договору банківської позички. У договорі встановлюють його платність чи безоплатність.

У залежності від моменту, з якого правочини вважаються укладеними, тобто в сторін виникають права й обов'язки, вони підрозділяються на консенсуальні і реальні (від. лат. «consensus» - згода, «res» - річ).

Консенсуальні правочини вважаються укладеними з моменту досягнення сторонами годи, тобто сторони повинні узгодити своє волевиявлення, спрямоване на встановлення, зміну чи припинення правовідносин. У момент, коли угода досягнута, правочин вважається укладеним, і в їх сторін виникають відповідні права й обов'язки. Так, для укладення договору купівлі - продажу необхідно, щоб сторони домовилися між собою про предмет і ціну речі. Якщо закон вимагає, щоб волевиявлення було виражено у визначеній формі, то правочин вважається укладеним тільки при дотриманні такої форми.

Для реального правочину однієї угоди сторін недостатньо. Реальний правочин вважається укладеним при досягненні сторонами згоди по всіх істотних умовах і передачі речі однією стороною іншій. До реальних правочинів належать договори позички, перевезення (ст. ст. 827, 908 ЦК України). Так, обов'язок повернути борг у позичальника виникає тільки після досягнення згоди з позикодавцем про суму, термін повернення і передачі цієї обговореної суми. Також прикладом реального правочину є договір збереження, тому що права й обов'язки в хоронителя виникають з моменту передачі йому на збереження визначеної речі.

Слід зазначити, що передача речі (майна) по консенсуальному правочину свідчить, як правило, про його виконання, а по реальному - про його висновок.

За значенням підстави правочини для їх дійсності підрозділяються на каузальні й абстрактні (від лат. «causa» - підстава і «abstrahere» - відривати, відділяти).

Підставою правочину визнається та правова мета, для досягнення якої правочин здійснюється. Будь-який правочин має свою правову підставу - правову мету (causa), до досягнення якої прагнуть, сторони, що уклали правочин. Будь-який правочин має підґрунтя, не може бути правочинів без підґрунтя, тобто безцільних правочинів. Розподіл правочинів на каузальні й абстрактні не означає, що перші з них мають підставу, а другі її не мають. Сутністю цього розподілу укладається в тім, що для одних правочинів підстава є істотним елементом і самою дійсністю правочину можна заперечувати в залежності від наявності підстави. Одна особа зобов'язалась сплатити іншій визначену суму грошей, а у відповідь на вимогу кредитора заявляє, що платити не за що. Каузальними називаються правочини, у яких правова підстава очевидна зі змісту правочину або підставу її можна зрозуміти по самому типу даного правочину. До них відносяться більша частина цивільно-правових правочинів (купівлі - продажу, майнового наймання, підряду, міни, комісії й ін.). Якщо, наприклад, у борговій розписці не визначено мету (causa), тобто немає пояснення, чому А. видав розписку Б., то вона повинна бути визнана недійсною.

Інші правочини, на відміну від каузальних правочинів, не мають яскраво вираженої підстави і її наявність для них несуттєва. Абстрактними називаються такі правочини, зі змісту яких не можна установити, заради якої мети він укладений. Отже, правочин абстрагований (відірваний, відвернений) від підстави. Абстрактним правочином є, наприклад, вексель, що породжує безумовний обов'язок платежу визначеної грошової суми. Це платіжне зобов'язання виражається в загальній формі і не обумовлений ніякою зустрічною дією, тобто в ньому не вказується правова причина, у силу якої вексель виданий. Можливість заперечування векселя через відсутність причини (підстави) до його видачі не допускається, що підвищує їхню оборотоздатність.

Абстрактний правочин настільки слабко зв'язаний зі своєю підставою, що відпадання його чи яких-небудь недоліків у нього, за загальним правилом, не торкається його дійсності.

Підстава правочину (кауза) - типова для даного виду правочинів правова мета, правовий результат, заради якого вона відбувається.

Наприклад, за договором позики позичальник тому зобов'язується передати визначену грошову суму, що він раніше одержав від позикодавця таку ж суму з умовою її повергнення. Продавець жадає від покупця сплати вартості речі, оскільки він раніше передав йому майно у власність за плату. Підстава правочину повинна бути досяжною і законною. Так, якщо при складанні заповіту заповідач не знав, що залишає майно у власність особи, якої вже немає в живих, то такий правочин не має юридичної сили. Не породжує юридичних наслідків і правочин, що має незаконну підставу (наприклад, правочини купівлі - продажу бойової техніки й ін.)

Оскільки підстава правочину - правова мета, тобто безпосередньо правовий результат, до якого сторони (сторона) прагнуть, здійснюючи правочин, то підстава правочину входить у його юридичний склад, виражаючись у волевиявленні. Але досягнутий правовий результат знаходиться вже за межами правочину: найчастіше досягаються різні, але строго визначені правові цілі.

За типом (видом) правочину можна судити про те, якого правового результату прагнула досягти сторона (сторони), надаючи майно, сплачуючи гроші, роблячи послугу. Підстава правочину, як правило, - не випадкова мета, поставлена перед особою сторонами, а правова мета - типова і постійна для даного виду правочинів (купівлі - продажу, наймання, підряд і т.д.), заради якого сторони укладають кожний подібний правочин. Термін «підстава» має і інше значення. Він використовується у сенсі юридичного факту, обумовленого здійсненням даної угоди, тобто причини (наприклад, отримання організацією товару є підставою видачі чека для його оплати).

Підставу в правочині варто відрізняти від мотиву, по якому відбувається той чи інший правочин. Мотив - це те, що спонукає людину до дії. Мотив не є елементом правочину.[14. С. 219.] Так, якщо продавець продає зимові речі речез від'їзд у місцевість з теплим кліматом, то ця обставина є байдужою для покупця.

У цивільному праві є і деякі інші види правочинів: розпорядницькі правочини, що не породжують триваючих наслідків, як наприклад, безповоротна передача речі, платіж і т.д., зобов'язальні правочини, що тягнуть за собою такі наслідки, як тимчасова передача речі і т.д.; фідуціарні правочини (від слова fiducia - довіра). Ці правочини засновані на довірі. Так, наприклад, договір доручення зв'язаний з наявністю так званих особисто - довірчих відносин сторін. Особливість фідуціарних правочинів полягає в тому, що зміна характеру взаємовідносин сторін, утрата їхнього довірчого характеру можуть привести до припинення відносин в однобічному порядку.

Як правило, виникнення, зміна чи припинення прав і обов'язків, обумовлених правочином відбувається в момент його здійснення. Однак, особи, що здійснюють правочин, можуть поставити виникнення, зміну чи припинення прав і обов'язків у залежності від терміну чи від настання або ненастання якої-небудь умови. За цією ознакою правочини поділяються на термінові й умовні.

Таким чином терміновими називаються правочини, по яких виникнення, зміна чи припинення прав і обов'язків поставлено в залежність від настання в майбутньому події, щодо якої точно відомо, що вона наступить. Термін визначається в правочині найчастіше тією чи іншою календарною датою або вказівкою на настання іншої обставини (відкриття навігації, установлення гарної погоди і т.д.)

Терміни підрозділяються на відкладені і скасувальні. Так, договір позики, у силу якого позичальник зобов'язаний повернути узяте в позику майно до 4 січня, є правочином з відкладним терміном, а здача квартири в наймання до 2 вересня визначає собою правочин зі скасувальним терміном.

Умова - це така обставина, про яку в момент укладання правочину сторонам невідомо, наступить вона в майбутньому (після здійснення правочину) чи не наступить. На відміну від терміну, що завжди настає, щодо умови мається лише імовірність її здійснення. Однак загальним у них є те, що вони спричиняють правові наслідки.

Відповідно умовними називаються правочини, згідно з якими виникнення, зміна чи припинення прав і обов'язків поставлено в залежність від настання чи ненастання в майбутньому події, щодо якої сторонам невідомо, наступить чи не наступить. Умовним правочином, наприклад, буде договір наймання, відповідно до якого власник здає житлове приміщення наймачу з умовою, що у випадку приїзду його дітей наймач повинний звільнити займане приміщення.

Умови в правочинах також підрозділяються на відкладальні й скасувальні. Правочин визнається укладеним за відкладальною умовою, якщо права й обов'язки, передбачені правочином, повинні виникнути з настанням умови, щодо якої невідомо наступить вона чи ні. Наприклад, власник передасть у користування майно, якщо його син закінчить ВУЗ. Правочин визнається укладеним за скасувальною умовою, якщо сторони поставили припинення прав і обов'язків у залежності від настання умови. Так, наймач житлового приміщення зобов'язується негайно звільнити його у випадку приїзду родичів наймодавця.

Біржові правочини. Поняття біржового правочину (біржової операції) закріплено у ст. 15 Закону України «Про товарну біржу», у відповідності з яким біржовою операцією визнається правочин, який відповідає сукупності наступних умов:

а) якщо він являє собою купівлю-продаж, постачання чи обмін товарів, допущених до обороту на товарній біржі;

б) якщо її учасниками є члени біржі;

в) якщо він представлений на реєстрацію і зареєстрований на біржі не пізніше наступного за здійсненням правочину дня.

Біржові правочини поділяються на:

- правочини з реальним товаром, які укладаються з метою купівлі-продажу конкретного товару. Різновидність таких правочинів - бартерний правочин;

- ф'ючерсні правочини - це правочини, що передбачають передачу акцій або товару та виплату грошової суми через визначений строк після укладення правочину за ціною, встановлено в правочині. Ф'ючерсні правочини, як правило, укладаються з метою страхування правочинів з реальним товаром;

- правочини з цінними паперами.



Розділ II. Недійсні правочини

2.1 Умови дійсності правочинів

Як уже зазначалося раніше, правочини - правомірна дія громадян і організацій. Тому для того, щоб правочин став дійсним і породжував дійсні наслідки, він повинен відповідати тим вимогам (умовам), що закон установлює для правочинів.

Недійсними правочинами є дії організацій і юридичних осіб, хоча і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих юридичних наслідків внаслідок невідповідності зроблених дій вимогам закону.

Але для того, щоб розглядати недійсні правочини, треба розглянути загальні умови, за якими чинне законодавство визнає правочини дійсними.

Так умови дійсності правочинів - передбачені законом вимоги, яким повинні відповідати правочини.

Ці вимоги (умови) різноманітні і нерідко залежать від характеру того чи іншого правочину. Так, якщо для деяких правочинів законом встановлено особливий порядок укладання (наприклад, можливість продажу громадянам засобів самозахисту тільки через спеціалізовані магазини) чи передбачена реєстрація їх у відповідних державних органах (наприклад, автомобілів у ДАІ), то ці вимоги також охоплюються поняттям умов дійсності правочинів.

Поряд із цим існує ряд загальних вимог, яким повинен відповідати будь-який правочин. До них відносяться наступні вимоги.

По-перше, зміст правочину не може суперечити цивільному законодавству і моральним принципам суспільства. Громадяни і юридичні особи, здійснюючи правочини, повинні враховувати межі допустимості правочинів і призначення їх у суспільстві, дотримуватись вимогам цивільного законодавства.

По-друге, необхідно, щоб особи, що здійснюють правочини, володіли достатнім для укладання правочинів обсягом цивільної дієздатності, тобто воля яких характеризується достатньою психологічною зрілістю. Законодавство (наприклад, ст. ст. 31, 32 ЦК України) встановлює, що від імені осіб, визнаних недієздатними, а також від імені неповнолітніх до 14 років правочини укладають опікуни, батьки, усиновителі. Частково дієздатні особи за віком і обмежено дієздатні внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами можуть укладати правочини відповідно за згодою батьків, усиновителів, піклувальників (ст. ст. 223 ЦК України).

При цьому правочин, укладений особою, визнаною недієздатною, або неповнолітнім до 14 років, є недійсним з моменту його укладання незалежно від бажання учасників правочину і навіть проти їхнього бажання, а також незалежно від пред'явлення позову про недійсність правочину в суді. Вимоги про недійсність правочину у зазначених випадках можуть бути заявлені як батькам (усиновителям), опікунами, так і дієздатним учасником правочину. Недійсність такого правочину зв'язана з поновленням сторін у попередньому стані, а при неможливості такого поновлення кожна із сторін повинна відшкодувати іншій стороні вартість одержаного у грошах.

Крім того, законодавець з метою максимальної охорони майнових інтересів недієздатної особи покладає на дієздатного учасника правочину, який знав або повинен був знати про недієздатність свого контрагента, додатковий обов'язок. За цим обов'язком дієздатна особа повинна відшкодувати недієздатній понесені нею видатки, втрату або пошкодження майна (ст. 226 ЦК України).

Як бачимо, встановлюючи додатковий обов'язок дієздатного контрагента, законодавець враховує і об'єктивний фактор укладання правочину з недієздатними і суб'єктивний фактор - вину дієздатної сторони у формі умислу або необережності; вона знала або повинна була знати про недієздатність другої сторони.

Правочини, укладені частково і обмежено дієздатними особами, можуть бути визнані недійсними за позовом їх батьків, усиновителів, піклувальників. У випадку визнання правочину недійсним набувають такі самі правові наслідки, що і при недійсності правочину, укладеного з неповнолітнім до 14 років.

Іноді бувають випадки, коли цілком дієздатна особа перебуває, наприклад, у стані сильного душевного хвилювання, внаслідок чого не може розуміти значення своїх дій. Законодавець, враховуючи подібні життєві ситуації і охороняючи майнові інтереси цих осіб, встановив правило, за яким правочини, укладені громадянином (хоч і дієздатним), який у момент його укладання перебував у стані, що не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цього громадянина.

Для визначення наявності такого стану на момент укладання правочину суд повинен призначити судово-психіатричну експертизу.

Вимоги про визнання правочину недійсним розглядаються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Із змісту вказаної норми, яка спрямована на захист інтересів осіб, позбавлених можливості з тих чи інших причин розуміти значення своєї поведінки, випливає, що такий правочин має бути визнаний недійсним і за позовом спадкоємців потерпілого.

2.2 Поняття та види недійсних правочинів

Як вже було сказано раніше, недійсними правочинами є дії організацій і юридичних осіб, хоча і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, але не створюють цих юридичних наслідків внаслідок невідповідності зроблених дій вимогам закону.

Відступ від запропонованих законом умов, необхідних для дійсності правочинів, можуть виявитися по-різному. Тому цивільному праву відомі різні види недійсності правочинів, і для них установлені різні правові наслідки.

Недійсними через невідповідність закону може бути визнаний тільки такий правочин що відбувся. У випадках, коли сторони ще домовляються і не уклали і писемній формі попереднього договору, а знаходяться на стадії переговорів, їхні дії не можна вважати правочином. Питання про юридичне значення цих дій зважується за правилами, що регламентують порядок висновку правочинів, а не по нормах, що визначають їхню дійсність.

Будь-який правочин, якщо він не відповідає хоча б одній з вимог закону, визнається недійсним. [1]. Термін «закон» у даному випадку варто тлумачити в широкому змісті, тобто як будь-яку норму права.

Недійсним може бути весь правочин або його частина. При недійсності істотної частини правочину, тобто пунктів, що визначають його предмет, юридичну чи природну ціль і т.п., весь він цілком не має сили. При недійсності несуттєвих частин правочину інші його частини, що не суперечать закону, дійсні. Недійсність частини правочину не спричиняє недійсності інших його частин, якщо можна припустити, що правочин був би здійснений і без включення недійсної його частини. [1]. Так, при продажу частки у спільній власності сторонній особі з порушенням прав привілейної купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав і обов'язків покупця (п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 28 квітня 1978 р.). У даному випадку співвласник вправі у межах встановлених законом строку вимагати переведення на нього прав і обов'язків покупця по укладеному правочинові.