Правочини, як інститут цивільного права

У цьому розумінні правочини, укладені громадянином з приводу відчуження будинку, який є спільним подружнім майном, без згоди іншого подружжя, тобто з порушенням вимог Сімейного кодексу України, є протизаконним. Відсутність згоди одного із подружжя на відчуження іншому спільного подружнього майна може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли судом встановлено, що сторони (сторона) в правочині діяли недобросовісно. [5. П. 16.].

Іноді особи, укладаючи правочин, не мають справжнього уявлення щодо всіх його умов, а тому їхня воля формується під впливом неправильних уявлень, тобто якби сторонам було відомо про справжній стан речей, вони не уклали б такий правочин. Він є дефектним.

Відсутність справжнього уявлення про те чи інше явище життя або природи прийнято називати помилкою. У даному випадку під помилкою слід розуміти неправильне сприйняття стороною суб'єкта правочину, предмет або інших істотних умов правочину, що вплинуло на їхнє волевиявлення, і є підстава вважати, що в іншому разі правочин не було б укладено. Враховуючи це, законодавець передбачив, що правочин, укладений внаслідок помилки, яка має істотне значення, може бути визнаний недійсним (ст. 229 ЦК України). Тут мається на увазі не будь-яка помилка, а лише та, яка має істотне значення. Встановлювати істотність помилки має право суд.

Під помилкою, що має істотне значення, як зазначалося вище, слід розуміти помилку щодо істотних умов правочинів. [Гражданский кодекс Украины «Одиссей» 2000. ст. 153.]. Судова практика виходить з того, що помилка, яка стосується мотивів укладання правочинів, не веде до визнання його недійсним.

У залежності від того, яким з особливо зазначених у законі вимог правочини не відповідають, недійсні правочини підрозділяються на певні види.

Перший вид, чи групу з числа таких недійсних правочинів складають правочини, що були укладені з метою, свідомо противною інтересам держави і суспільства, чи, як було б вірніше їх назвати - противні по своєму змісту цивільному законодавству і моральним принципам суспільства.

Тут мається на увазі особлива категорія правочинів, а саме ті з них, що прямо порушують розпорядження закону, а також і інших актів, виданих органами державної влади й керування в обсязі наданої їм компетенції. До них відносяться правочини, що порушують установлений порядок укладання фізичними і юридичними особами, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, при обмеженні правочинами особистих чи майнових прав неповнолітніх дітей, а також у всіх інших випадках їхньої невідповідності вимогам діючого законодавства. У випадку визнання правочинів недійсними по цих підставах суд повинен у рішенні посилатися і на той нормативний акт, вимогам якого правочин не відповідає. До цієї групи недійсних правочинів відносять правочини, укладені юридичними особами в протиріччя з установленими цілями їхньої діяльності. Якщо, наприклад, торгова організація укладе правочин, що передбачає виконання нею будівельних робіт, даний правочин повинен бути визнаний недійсним.

При визнанні даних правочинів недійсними необхідно враховувати, чи відбувалися такі правочини з наміром чи такий намір був відсутній. Тому вважається, що зазначений вид недійсних правочинів має як об'єктивні, так і суб'єктивні ознаки. [9. С. 213.].

Другий вид недійсних правочинів складають правочини, укладені особами, що не володіють достатнім обсягом дієздатності для їхнього укладання. До цих недійсних правочинів відносяться правочини, укладені малолітніми особами, неповнолітніми, обмежено дієздатними, недієздатними, з виходом при їхньому висновку за обсяг дієздатності, установленої для перерахованих осіб законом. Інакше такі недійсні правочини називаються правочинами з пороком суб'єктного складу (ст. ст. 221-224, 226 ЦК).

Третій вид недійсних правочинів - не правочини з пороками волі, що містяться в них. До їхнього числа відносяться правочини, укладені внаслідок помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, при збігу обставин, а також укладені дієздатною фізичною особою, у момент укладання нездатним розуміти значення своїх дій (ст. 225, ст.ст.229-233 ЦК). Усі ці правочини вважаються недійсними, тому що вони не відображають справжньої волі сторін чи однієї з них.

Четвертий вид недійсних правочинів складають правочини, у яких відсутня єдність волі і волевиявлення учасників цих правочинів на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, тобто коли сторони не бажають укладати правочини і не переслідують виникнення певних юридичних наслідків, хоча зовні виражають таку волю. До їх числа відносять мнимі й удавані правочини.

Мнимі правочини - це правочини, укладені лише для виду, без наміру створити юридичні наслідки. [1]

У цих правочинів є воля, але вона не спрямована на те, щоб створити між його учасниками юридичний зв'язок, а на те, щоб створити лише видимість цього зв'язку.

Як правило такі правочини здійснюються в протизаконних цілях, зокрема, щоб сховати майно від арешту, незаконно одержати позичку від банку і т.д. Наприклад, громадянин укладає мнимий договір продажу свого майна, щоб створити враження про відсутність у нього майна.

Удаваний правочин - це правочин, що укладений з метою прикрити інший правочин, який сторони дійсно мали на увазі. Наприклад, купівля-продаж частини дома прикривається договором дарування, щоб не надавати співвласникові права майнової покупки. Отже, тут завжди мають місце два правочини - правочин, укладений з метою створити визначені юридичні наслідки, і правочин, укладений з метою прикрити перший правочин, представити його в очах навколишніх не таким, яким він є насправді.

При здійснені удаваного правочину останній в увагу не приймається і застосовується правила, що регулюють ті правочини, які сторони дійсно мали на увазі. У тому випадку, якщо такий правочин суперечить закону, суд виносить рішення про визнання недійсним укладений сторонами правочин з застосуванням наслідків, передбачених для недійсного правочину, який вони мали на увазі.

П'ятий вид недійсних правочинів складають правочини з пороками форми. Маються на увазі правочини, що повинні в силу закону наділятися у визначену письмову форму (просту чи нотаріальну) і які через недотримання цієї форми у випадках, прямо зазначених у законі, вважаються недійсними.

Усі названі види недійсних правочинів у залежності від того, чи визнаються вони недійсними в силу самого факту невідповідності закону чи за заявою зацікавлених осіб підрозділяються на дві великі групи - правочини нікчемні (абсолютно недійсні) і правочини заперечні (відносно недійсні). У той же час варто пам'ятати, що в цивільному законодавстві існує презумпція правомірності правочинів і вони вважаються правомірними, дійсними, доти, поки їхня недійсність не буде встановлена судом, господарським судом.

Правочини нікчемні - це такі правочини, недійсність яких не залежить від розсуду і бажання сторін, що їх уклали. Вони вважаються недійсними по самому факту їхнього укладання. До них відносяться правочини, противні по своєму змісту цивільному законодавству і моральним принципам суспільства; протистатутні правочини юридичних осіб; правочини, недійсні через недотримання запропонованої законом форми; укладені особами у віці 14 років; правочини з недієздатними; мнимі й удавані правочини. Для визнання всіх цих правочинів недійсними немає необхідності враховувати які-небудь інші обставини, крім невідповідності їх законодавству, тому судового рішення про визнання правочину недійсним не потрібно.

Правочини заперечні - це правочини, що вважаються недійсними тільки в тому випадку, коли вони за заявою зацікавлених осіб визнані такими судом. До заперечних відносяться правочини з неповнолітніми особами - у віці від 14 до 18 років без згоди батьків або попечителів (ст. 221, 222 ЦК); обмеженими в дієздатності (ст. 223 ЦК); особами, що знаходилися в момент укладання правочини в стані тимчасового розладу психіки (ст. 225 ЦК); правочини, укладені внаслідок помилки (ст. 229 ЦК), обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї з сторін з іншою стороною або збігу тяжких обставин (ст. 233 ЦК) і т.д.

Недійсними, усі ці правочини можуть вважатися лише за умови доведеності фактів (відсутності згоди попечителя на укладання правочину, наявність обману, насильства, погрози, помилки і т.д.), що свідчать про порочність даних правочинів. Враховуючи ці факти, природно, може тільки суд.

На практиці нікчемні і заперечні правочини розрізняють відповідно до тексту норм, що містяться у главі 4 «Правочини» ЦК України.

2.3 Наслідки визнання правочинів недійсними

Наслідки визнання правочинів недійсними виражаються насамперед у тім, що укладені правочини вважаються позбавленими позитивного юридичного значення і не створюють для сторін тих прав і обов'язків, на встановлення яких вони були спрямовані. Це загальні наслідки, що настають по будь-якому недійсному правочину.

Право вимагати визнання правочину недійсним належить стороні, яка діяла під впливом помилки. Проте під впливом помилки можуть перебувати обидва учасники правочину. Наприклад, громадянин продає музею картину, яка, на його думку, написана художником В.М. Васнецовим. Працівники музею, придбавши картину, також впевнені в цьому. Згодом встановлюється, що це копія. Тут допускаються помилки обидві сторони і, отже, кожна з них вправі пред'явити позов про визнання правочину недійсним.

Законом встановлені наступні найважливіші наслідки недійсності правочинів, виконаних (цілком чи частково) сторонами:

Якщо недійсний правочин сторонами виконаний, то загальним наслідком визнання його недійсним буде також і повернення сторін у первісне положення - двостороння реституція, тобто настання обов'язку для сторін повернути один одному усе виконане по недійсному правочину. Повертається отримане по правочину в натурі, а при неможливості цього кожна сторона відшкодовує вартість отриманого.

Двостороння реституція настає по всіх правочинах, визнаних недійсними через недотримання сторонами, що уклали правочин, встановлення для неї вимог, а також по значному числу спеціальних видів недійсних правочинів: по правочинах, що є недійсними через недотримання запропонованої для них законом письмової (простої чи нотаріальної) форми; правочини з пороками суб'єктного складу; по правочинах, укладених дієздатними громадянами, у момент укладання, які не віддавали звіт своїм діям; правочинам, укладеним під впливом омани. Двостороння реституція настає і по позастатутних правочинах юридичних осіб, якщо сторони при цьому діяли не навмисне, тобто без наміру порушити встановлені законом заборони.

Оскільки поводження учасників недійсних правочинів іноді зв'язано з заподіянням майнової шкоди, то відповідно статті цивільного кодексу одночасно покладають на цих осіб обов'язок відшкодувати збиток, заподіяний ї їхньої вини іншим особам, з якими вони не повинні були укладати правочин. Зокрема, такі наслідки настають по недійсних правочинах з пороками суб'єктного складу, якщо дієздатна сторона знала чи повинна була знати, що укладає правочин з особою, що не володіє належним обсягом дієздатності. Такі ж додаткові наслідки у виді цивільно-правової відповідальності несе винна сторона у зв'язку з укладанням правочинів із громадянами, що знаходяться в момент укладання правочину в стані тимчасового розладу психіки.

Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винуватий у виникненні помилки: позивач, відповідач чи треті особи. Інше становище при розв'язанні питання про відшкодування збитків, заподіяних сторонами у зв'язку з укладанням правочину. Діюче законодавство (ч.2 ст. 229 ЦК України) виходить з того, що сторона, за позовом якої правочин визнано недійсним, вправі вимагати від іншої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведе, що помилка виникла від іншої сторони. Якщо це не буде доведено, особа, за позовом якої правочин визнано недійсним, зобов'язана відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна.

Отже, відшкодування збитків (у вигляді позитивної шкоди у майні) тій чи другій стороні ставиться у залежність від того, хто винуватий у виникненні помилки. Якщо є вина відповідача, позивачеві відшкодовуються витрати, втрата або пошкодження майна, якщо ж вину відповідача не доведено, відповідальність покладається на позивача, що припускається винним у виникненні помилки. Тоді він має відшкодувати своєму контрагенту понесені ним витрати, втрату або пошкодження майна.

Протиправність поводження осіб, що схилили чи змусили укласти з ними правочини інших осіб внаслідок обману, насильства, погроз у зв'язку із сформованими для цих останніх осіб важкими обставинами чи зловмисними діяннями їхніх представників, сумнівів не викликає. Тому, наслідки, що зв'язуються звичайно з визнанням правочину недійсним, тут виникають лише для сторони потерпілої. Їй повертається все те, що було нею передано по правочину. Вона відновлюється в первісному положенні - настає так звана одностороння реституція.

Що ж стосується винної сторони то закон наголошує на протиправні її поводження і тому, виконане по правочину цією стороною і навіть невиконане, а тільки належне бути переданим, стягується в доход держави. Це адміністративна по своїй природі санкція, що не властива нормам цивільного права, як частки права. Це повною мірою відноситься і до недопущення реституції, тобто стягнення всього отриманого в доход держави. Представляється, що майбутнє цивільне законодавство України повинне містити тільки один вид наслідків - двосторонню реституцію, а якщо дії сторін будуть містити ознаки чи злочину адміністративного правопорушення, то до них повинні застосовуватися відповідні санкції, але вже містяться в нормах публічного права. Крім того, оскільки цим протиправним поводженням винної сторони потерпілій стороні заподіюється і матеріальний збиток, то на винного одночасно і покладається обов'язок (ці вільно-правова відповідальність) відшкодувати потерпілій стороні збитки (ст. 229 ЦК)

Поводження осіб, що уклали правочин, який суперечить публічному порядку (ст. 228 ЦК), і діяльність юридичних осіб, що виразилася в здійсненні правочинів, свідомо протиправних їхнім статутам (ст. 227 ЦК), є також протиправними. Відповідно і закон, реагуючи на такого роду дії, вважає за можливе застосовувати до учасників цих правочинів тільки адміністративні санкції - стягнення отриманого і належного бути отриманим по правочину в доход держави.

І лише у випадках невинності в здійсненні цих правочинів однієї зі сторін, тобто при відсутності в неї наміру на порушення встановлених державою заборон, закон допускає однобічну реституцію - наслідок, обумовлений тільки фактом недійсності правочину. Зрозуміло, про яке-небудь відшкодування збитку один одному (незалежно від виду наслідків, що наступили), не може бути і мови, тому що обидві сторони, що уклали правочин, діяли протиправно.

Крім названих основних наслідків недійсності правочинів, закон визначає й інші: припинення дії правочину на майбутній час, відшкодування винною стороною збитку потерпілій стороні (крім повернення її майна).

Окрім основних наслідків, таких як двостороння або одностороння реституція, визнання правочину недійсним тягне у деяких випадках і інші наслідки, а саме обов'язок винної сторони відшкодувати іншій стороні понесені витрати, втрату або пошкодження її майна.

Як сказано в ст. 236 ЦК «якщо за недійсним правочином права і обов'язки передбачалися на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється [1. ст. 236]. Це значить, що отримане сторонами майно залишається в кожної з них, але вимагати подальшого виконання вони вже не вправі. Це правило поширюється на всі недійсні правочини, у тому числі й ті, визнання недійсності яких залежить від волі зацікавлених осіб.

Висновок

У даній роботі були розглянуті правочини як підстави виникнення, зміні чи припинення цивільних правовідносин: поняття, значення і види правочинів; засоби вираження волі в правочинах та їх форма; умови дійсності правочинів, недійсності правочинів - їх поняття, види та наслідки визнання правочинів недійсними.

Аналіз джерел і літератури по проблемі, зроблений з урахуванням вітчизняної правової науки, дозволяє прийти до наступних висновків:

Ст. 202 діючого Цивільного Кодексу визначає правочини я к дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав чи обов'язків. Однак таке визначення не є точним і тому наука цивільного права визначає правочини як правомірне, тобто дозволене законом, а також хоча і не передбачене законом, але не суперечне йому дія громадян чи юридичних осіб, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків;

Правочинам властивий ряд особливостей, які відрізняють їх від інших юридичних фактів. Це вираження волі особи зовні; дія, спрямована на досягнення визначеного результату - установлення, зміна або припинення цивільних правовідносин; це завжди дії, вчинені фізичними, юридичними особами і державою як суб'єктами цивільного права; це завжди правомірні дії, вчинені для досягнення дозволених законом цілей;

Діюче цивільне законодавство і наука цивільного права проводять визначену класифікацію правочинів, підрозділяючи їх на окремі види, що має велике теоретичне і практичне значення. В основу класифікації покладені різні критерії, ознаки, що характеризують той чи інший вид правочинів;

Так, у залежності від того, чи випливає дія, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, від одного, двох чи більше осіб, правочини підрозділяються на однобічні, двосторонні і багатобічні (ч.2 ст. 202). Однобічним є правочин, для здійснення якого досить волі і дії тільки однієї сторони. Двостороннім називаються правочин, що складається з погоджених між особами зустрічних волевиявлень (дій) двох сторін. Багатобічним є правочин, що складається з погоджених між особою волевиявлень (дій) трьох чи більше сторін;

По співвідношенню виникаючих з правочинів прав і обов'язків сторін вони підрозділяються на платні і безоплатні. Платними називаються правочини, у яких майновому наданню однієї сторони відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони. У безоплатних правочинах обов'язок зробити дії майнового характеру лежить на одній стороні, що не вправі вимагати зустрічного майнового надання;

У залежності від моменту, з якого правочини вважаються укладеними, вони підрозділяються на консенсуальні і реальні. Консенсуальні правочини вважаються укладеними з моменту досягнення сторонами правочину. Реальний правочин вважається укладеним при досягненні сторонами правочину по всіх істотних умовах і передачі речі однією стороною іншій;

За значенням підстави правочини підрозділяються на каузальні й абстрактні. Каузальними називаються правочини, у яких правова підстава очевидна зі змісту правочину або підставу можна зрозуміти по самому типу даного правочину. Абстрактними називаються правочини, зі змісту яких не можна установити, заради якої мети він зроблений;

Усі названі види недійсних правочинів у залежності від того, чи визнаються вони недійсними в силу самого факту невідповідності їхньому чи закону, за заявою зацікавлених осіб, у свою чергу підрозділяються на дві великі групи - правочини нікчемні - це такі правочини, недійсність яких залежить від розсуду і бажання сторін, що їх уклали. Правочини заперечні - це правочини, що вважаються недійсними тільки в тому випадку, коли вони за заявою зацікавлених осіб визнані такими судом;

Наслідки визнання правочинів недійсними виражаються насамперед, у тім, що укладені правочини вважаються позбавленими позитивного юридичного значення і не створюють для сторін тих прав і обов'язків,на встановлення яких вони були спрямовані;

Законом установлені наступні найважливіші наслідки недійсності правочинів, виконаних (цілком чи частково) сторонами: якщо недійсний правочин сторонами виконаний, то загальним наслідком визнання його недійсним буде також і повернення сторін у первісне положення - двостороння реституція; наслідки, що зв'язуються звичайно з визнанням правочину недійсним, тут виникають лише для потерпілої сторони - одностороння реституція; Що ж стосується винної сторони то закон наголошує на протиправності її поводження і тому, виконане по правочину цією стороною і навіть невиконане, а тільки належне бути переданим, стягується в доход держави.

Перелік використаної літератури

1. Цивільний кодекс України. Київ «Атіка» 2003.;

2. Науково-практичний коментар до Цивільного Кодексу, К. 2006, Юрінком;

3. Закон України «Про товарну біржу» від 10.12.1991;

4. Закон України «Про нотаріат» від 02.03.1993;

5. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28.04.1978 «Про судову практику по справах про визнання угод недійсними»;

6. Притыка Д.Н., Карабань В.Я., Ротань В.Г. Научно-практический комментарий к гражданському законодательству Украины, т. 1. Киев - Севастополь Институт юридических исследований, 2000;

7. Гражданское и семейное право Украины. Учебно-практический справочник. Харьков, Одиссей, 1999;

8. Цивільне право. Частина перша. Редакційна колегія: Боброва Д.В., Дзера О.В., Кузнєцова Н.С., Підопригора О.А. К., Вентурі, 1997;

9. Советское гражданское право. Под редакцией В.А. Ряснецева, ч. 1;

10. Советское гражданское право. Под редакцией В.Ф. Маслова и А.А. Пушкина, ч. 1;

11. Шахматов В.П. «Составы противоправных сделок и обусловленные ими последствия». Томск, 1967;

12. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. № 6. 1993;

13. Советское гражданское право. Под редакцией В.Т. Смирнова, Ю.К. Толстого, А.К. Юрченко. Ч.1;

14. Советское гражданское право. Под редакцией В.П. Грибанова и С.М. Корнеева. Т.1.

Размещено на Allbest.ru