Презумпція невинуватості в кримінальному процесі України та практиці Європейського суду з прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Академія адвокатури України

Спеціальність: 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза

УДК 343.131.7

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Презумпція невинуватості в кримінальному процесі України та практиці Європейського суду з прав людини

Юдківська Ганна

Юріївна

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі кримінального процесу і криміналістики
Академії адвокатури України.

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Гончаренко Сергій Владленович,

Академія адвокатури України, завідувач кафедри прав людини, міжнародного та європейського права

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор, Шумило Микола Єгорович, Університет економіки і права «КРОК», проректор з наукової роботи кандидат юридичних наук Сірий Микола Іванович, Інститут держави і права НАН України імені В.М. Корецького, провідний науковий співробітник відділу

Захист відбудеться ‹_9__› вересня 2008 року о _15_ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.122.01 Академії адвокатури України за адресою: 01032, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 27.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Академії адвокатури України за адресою: 01032, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 27.

Автореферат розісланий ‹__6_› серпня 2008 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.П. Кучинська

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Приєднавшись у 1997 р. до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), Україна взяла на себе зобов'язання привести у відповідність до неї свої нормативні акти та реалізовувати її принципи і стандарти у практичній діяльності органів держави для забезпечення належного рівня захисту прав і свобод людини. Втім, закріплений у ч. 2 ст. 6 Конвенції та ряді інших міжнародно-правових актів, які набули чинності для України та є частиною її національного законодавства, принцип презумпції невинуватості сьогодні залишається певною мірою декларативним, аніж дієвим в українському кримінальному процесі.

Презумпція невинуватості є джерелом низки процесуальних прав і гарантій підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, без забезпечення яких унеможливлюється справедливе судочинство; вона визначає напрям подальшого розвитку права людини на справедливий суд, а отже ефективне втілення цього принципу на всіх стадіях кримінального процесу залишається одним з першочергових завдань вітчизняної правової науки та практики.

Презумпція невинуватості, фундаментальним сенсом якої є повага до людської гідності, слугує індикатором стану законності і верховенства права в державі. В демократичному суспільстві людина і її гідність визнаються найвищою цінністю (ст. 3 Конституції України), і гарантії презумпції невинуватості є запорукою дотримання прав людини в кримінальному процесі. В законодавстві сучасної Україні цей принцип посідає належне місце як фундаментальна засада судочинства. Як самостійний принцип кримінально-процесуального законодавства презумпція невинуватості закріплена і в проекті нового КПК України (реєстраційний номер 1233 від 13 грудня 2007 р., далі - проект КПК). Однак, сьогодні залишається багато спірних питань, пов'язаних із визначенням змісту презумпції невинуватості, обсягом гарантій її ефективного забезпечення, а також сферою її застосування. Їх ефективне вирішення з урахуванням положень Конвенції у їх тлумаченні Європейським судом з прав людини (далі - Європейський суд), набуває особливої актуальності в умовах судово-правової реформи, вектор якої спрямовано на європейську інтеграцію України через побудову правової держави, забезпечення верховенства права, як це підкреслюється у Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів.

Розвиток технічних засобів і тактичних прийомів розкриття злочинів, зростаючі вимоги до справедливості судочинства, зумовлені апроксимацією українського законодавства та судової практики до міжнародних стандартів, вимагають певного переосмислення змісту презумпції невинуватості на всіх стадіях кримінального процесу та оновленого тлумачення тих ідей, які випливають з цього принципу.

Актуальність теми дисертації посилюється й тим, що в українській кримінально-процесуальній доктрині відсутні комплексні монографічні дослідження принципу презумпції невинуватості, розглянутого крізь призму практики Європейського суду, яка відповідно до чинного законодавства є джерелом права України.

Ступінь наукової розробки проблеми. Принцип презумпції невинуватості викликав інтерес вчених у всьому світі протягом століть - до нього зверталися, коли ліберальні ідеї опановували суспільство та необхідність проведення судових реформ ставала очевидною, але про нього забували при поверненні до репресивних засобів правління. Вагомий внесок у розробку ідей, що випливають з цього принципу, ще за дореволюційних часів зробили С.А. Андреєвський, О.М. Бобрищев-Пушкін, Л.Є. Владимиров, М.В. Духовський, О.С. Жиряєв, А.Ф. Коні, М.М. Розін, І.Я. Фойницький. В перші десятиріччя радянської влади панувала думка про непритаманність цього принципу радянському кримінальному процесу. До нього почали повертатися в п'ятдесяті роки, і особлива заслуга в цьому належить М.С. Строговичу. Крім нього, принцип презумпції невинуватості у радянський період досліджували, зокрема, В.Д. Арсеньев, В.І. Камінська, Ч.С. Касумов, О.М. Ларін, І.А. Лібус, Я.О. Мотовіловкер, І.Л. Петрухін, В.М. Савицький, Г.І. Чангулі та ін. Певним аспектам принципу презумпції невинуватості було приділено увагу провідними українськими вченими в умовах незалежної України: В.Г. Гончаренком, С.В. Гончаренком, Ю.М. Грошевим, М.Й. Коржанським, В.Т. Маляренком, О.Р. Михайленком, М.М. Михеєнком, В.В. Молдованом, В.Т. Нором, М.І. Сірим, В.М. Тертишником, М.Є. Шумилом та ін. Висунуті цими авторами ідеї використані дисертантом як підґрунтя для аналізу поставлених питань в контексті завдання цього дослідження.

Зв'язок роботи з науковим програмами, планами, темами. Напрям дисертаційного дослідження відповідає вимогам ст. 7 Закону України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» від 11 липня 2001 р., узгоджується із вимогами Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361/2006 та Концепції реформування кримінальної юстиції України, затвердженої Указом Президента України від 8 квітня 2008 р. № 311/2008. Робота виконана згідно з планами наукових досліджень Академії адвокатури України і є складовою тематичного плану науково-дослідних робіт «Розробка проблем прав людини. Сприяння забезпеченню прав і свобод людини, їх професійного захисту. Дослідження питань професійного захисту порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи», затвердженого вченою радою Академії адвокатури України (протокол № 5 від 11.02.2002 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою даного дисертаційного дослідження є комплексний аналіз теоретичних і нормативних положень, які стосуються принципу презумпції невинуватості, осмислення його суті, змісту та шляхів реалізації на всіх стадіях кримінального процесу, визначення напрямів удосконалення законодавства для подальшого втілення цього принципу як головної засади справедливого судочинства. Відповідно до цієї мети дослідження в дисертації зроблена спроба розв'язання наступних ключових завдань:

- через вивчення історичних основ та розвитку принципу презумпції невинуватості розкрити його функціональне призначення, місце і роль в сучасній системі гарантій кримінального судочинства;

- окреслити сферу застосування презумпції невинуватості, визначити її зміст, обсяг та складові елементи;

- за результатами виконання перших двох завдань побудувати вдосконалене конституційне та галузеве визначення принципу презумпції невинуватості;

- дослідити механізми реалізації принципу презумпції невинуватості на всіх стадіях кримінального процесу;

- дослідити відповідність чинного українського законодавства та правозастосовної практики тлумаченню принципу презумпції невинуватості та його елементів, що надані Європейським судом з прав людини;

- запропонувати шляхи вдосконалення законодавства та практики для подальшого втілення гарантій презумпції невинуватості відповідно до європейських стандартів справедливого судочинства.

Об'єктом дослідження є теоретичні та практичні аспекти реалізації принципу презумпції невинуватості на всіх стадіях кримінального процесу України та тлумачення цього принципу у практиці Європейського суду з прав людини.

Предметом дослідження є норми права України та рішення Європейського суду з прав людини, які стосуються реалізації принципу презумпції невинуватості в кримінальному процесі.

Методи дослідження. З огляду на поставлені мету і завдання дослідження в роботі використано загальнонауковий діалектичний метод наукового пізнання соціальних явищ. Системно-структурний метод було застосовано для визначення змісту презумпції невинуватості, виділення її складових та вивчення її співвідношення із основними засадами кримінального судочинства. Історичний та порівняльно-правовий методи дозволили простежити історичні витоки та еволюцію поглядів на зміст презумпції невинуватості у вітчизняному законодавстві і практиці, а також у інших країнах, проаналізувати різницю підходів до реалізації цього принципу в країнах загального та континентального права, розуміння сутності цього принципу Європейським судом в динаміці розвитку його практики. Методи логічного аналізу використовувалися при дослідженні норм законодавства, матеріалів кримінальних справ, рішень українських та зарубіжних судів та рішень Європейського суду. Формально-догматичний метод використовувався при формулюванні пропозицій щодо визначення принципу презумпції невинуватості в Конституції та кодексах України та пропозицій щодо нової редакції низки положень законодавчих актів: Кримінально-процесуального кодексу України (та проекту КПК), Кодексу України про адміністративні правопорушення, Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» та ін.

Нормативну базу дослідження складають Конституція України, міжнародно-правові акти в галузі прав і свобод людини, чинне законодавство України, законодавчі акти інших країн, а також проект КПК України.

Теоретичною основою дисертації виступають фундаментальні праці провідних вчених як сучасності, так і минулого у галузі загальної теорії права, кримінального процесу, міжнародного права, теорії прав людини.

Емпіричну базу дослідження складають судова практика українських судів, яка міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень, вивчення матеріалів 300 справ, що порушені за заявами до Європейського суду проти України про порушення прав людини під час кримінального провадження, практика Європейського суду. Було використано також власний досвід роботи дисертантки як адвоката Печерської колегії адвокатів м. Києва.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в цій роботі вперше проведено системне дослідження сукупності гарантій, що випливають із презумпції невинуватості, з огляду на практику Європейського суду. В ній обґрунтовуються теоретичні висновки та даються практичні рекомендації, зокрема:

1. Вперше:

- запропоновано нове конституційне визначення принципу презумпції невинуватості, узгоджене з усталеною практикою Європейського суду, яка набула значення міжнародного стандарту; відповідно сформульовано статті Кримінально-процесуального кодексу та Кодексу про адміністративні правопорушення;

- обґрунтовано, що початок дії презумпції невинуватості визначається моментом, коли розглядається питання про обмеження прав особи, а кінець - моментом набрання вироком законної сили; проте дія принципу презумпції невинуватості частково відновлюється в стадії касаційного провадження, а при постановленні виправдувального вироку вона діє у повному обсязі при перегляді справи у всіх інстанціях;

- визначено роль презумпції невинуватості в досягненні формальної істини в кримінальному процесі;

- досліджено питання провокації злочину правоохоронними органами в контексті принципу презумпції невинуватості та обґрунтовано висновок про несумісність такої провокації із вимогами справедливого судочинства;

- визначено результат взаємодії стандарту «розумного сумніву» та презумпції невинуватості як перевагу, яку надає суспільство при балансі двох варіантів судової помилки - виправдання винуватого та засудження невинуватого;

- визначена сукупність обставин, які сприяють найповнішій реалізації принципу презумпції невинуватості в суді присяжних;

- на підставі різниці стандартів доказування в кримінальному і цивільному процесах обґрунтована зайвість преюдиційної сили виправдувального вироку для цивільного процесу стосовно відшкодування шкоди, завданої злочином.

2. Набули подальшого розвитку:

- визначення сукупності правил, що складають зміст презумпції невинуватості;

- положення щодо реалізації принципу презумпції невинуватості під час здійснення заходів процесуального примусу;

- шляхи розв'язання конфлікту права на інформацію (права суспільства отримувати інформацію про хід розслідування кримінальної справи) і презумпції невинуватості;

- правила про допустимість доказів в кримінальному процесі; зокрема, до недопустимих доказів слід віднести докази, отримані із порушенням прав людини, отримані чи оформлені із порушенням встановленого кримінально-процесуальним законом порядку або неуповноваженим на те суб'єктом чи шляхом проведення дій, не передбачених КПК; показання підозрюваного чи обвинуваченого, що були дані ним на досудовому слідстві без адвоката, включаючи випадки відмови від адвоката, та не підтверджені ним у суді; показання свідка чи потерпілого, основані на здогадках, чутках, припущеннях, а також якщо свідок не може вказати джерело їх отримання; також пропонується встановлення порядку розгляду клопотання про виключення недопустимого доказу та асиметрії правил допустимості;

- інститут закриття кримінальних справ з реабілітуючих та нереабілітуючих підстав та питання розгляду позовів про відшкодування шкоди, заподіяної притягненням до відповідальності.

3. Запропоновано шляхи удосконалення:

- процесуального порядку застосування запобіжних заходів, зокрема, розгляду судом подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою;

- реалізації привілею проти самообвинувачення в кримінальному процесі України.

З урахуванням результатів проведеного дослідження обґрунтовано пропозиції про внесення змін та доповнень до ряду нормативних актів.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки дослідження та сукупність пропозицій, які надані на базі комплексного аналізу законодавства і практики Європейського суду, можуть бути спрямовані на вдосконалення українського законодавства та його приведення у відповідність до міжнародних зобов'язань України. Матеріали дослідження можуть бути використані в навчальному процесі, в системі підвищення кваліфікації суддів, прокурорів, адвокатів та при підготовці навчально-методичних матеріалів з даної проблеми.

Результати дослідження враховані в процесі підготовки проекту нової Конституції України (лист голови Комітету з прав людини і основоположних свобод Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права № 276-нк від 12 червня 2008 р.) та доопрацюванні проекту КПК України (лист голови Комітету ВР України з питань правосуддя № 04-30/19-1107 від 6 червня 2008 р.).

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційної роботи обговорювались на засіданнях кафедри кримінального процесу та криміналістики Академії адвокатури України, доповідались авторкою на Науково-практичній конференції «Застосування Правил адвокатської етики» (16-17 травня 2008 р., м. Одеса), на Міжнародній науковій конференції «Методологія сучасної криміналістики» (травень 2008 р., м. Київ, Академія адвокатури України); були використані авторкою при викладанні теми «Гарантії ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод в кримінальному процесі» на семінарах-тренінгах для суддів і адвокатів України в рамках проекту «Кампанія проти катувань і жорстокого поводження в Україні», організованого Харківською правозахисною групою (вересень 2004 - квітень 2005 р., Харків - Київ) та в рамках проекту «Впровадження міжнародних норм в українське судочинство» (Чернігівський громадський комітет з прав людини за підтримки Фонду «Відродження» та посольства США, березень - травень 2005 р.), при підготовці курсу «Права людини в кримінальному процесі» для адвокатів (в межах проекту Харківської правозахисної групи за підтримки Інституту Відкритого Суспільства, Будапешт), та при підготовці курсу «Права людини», який авторка викладає на кафедрі публічного права у Міжнародному Соломоновому університеті, м. Київ.

Публікації. Основні теоретичні положення, висновки та рекомендації, сформульовані в дисертації, відображено у восьми публікаціях, з яких сім статей в наукових фахових виданнях України (одна - у співавторстві).

Структура дисертації обумовлена метою і предметом дослідження, відповідає логіці наукового пошуку та вимогам ВАК України і складається із вступу, чотирьох розділів, які об'єднують вісімнадцять підрозділів, висновків, додатків та списку використаних літературних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 242 сторінок тексту, з них основний текст дисертації 200 сторінок, список використаних джерел на 25 сторінках (315 найменувань).

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається ступінь її наукової розробленості, мета і завдання, теоретичні та емпіричні основи, визначається наукова новизна отриманих результатів дослідження, їх практичне значення, наводяться відомості про апробацію та публікації головних результатів дослідження.

РОЗДІЛ 1 «Історія та сучасний зміст і обсяг гарантій принципу презумпції невинуватості» складається з п'яти підрозділів і висновків.

У підрозділі 1.1. «Історія і сучасність презумпції невинуватості» простежено історію цього принципу, починаючи з його прообразу в римському приватному праві (presumption boni viri) через середні віки та до наших днів. Зазначено, що певні риси цього принципу можна зустріти у Великій хартії вольностей (Magna Charta), в Habeas Corpus Act, у Статуті Великого Князівства Литовського. На теоретичному рівні принцип презумпції невинуватості як такий вперше був сформульований у XVIII ст. Чезаре Беккаріа в книзі «Про злочини і покарання». Принцип, сформульований Беккаріа, було включено в Декларацію прав людини і громадянина 1789 р. Окремі положення цього принципу було втілено в Наказі Катерини ІІ 1767 р., в Статуті кримінального судочинства Російської Імперії 1864 р. Детально освітлено погляди на презумпцію невинуватості відомих дореволюційних вчених, а також процесуалістів радянського періоду; законодавство радянського періоду і практику радянських судів. Розглянуті чинні національні та міжнародно-правові акти, що містять цей принцип.

У підрозділі 1.2. «Зміст і обсяг гарантій, що випливають з презумпції невинуватості» йдеться про те, що в основі презумпції невинуватості лежить моральний та політичний принцип, що запроваджує обов'язок суду бути незалежним, захищає свободу суддів в оцінці вини як фундаментальний принцип верховенства права. Презумпція невинуватості є як чинником справедливості, так і механізмом, який забезпечує правильність вирішення справи. Європейський суд тлумачить принцип презумпції невинуватості як один з наріжних каменів Конвенції, зазначаючи його вплив на всю систему гарантій, передбачених ст. 6 для кримінального провадження. У цьому сенсі презумпція невинуватості є фундаментальною засадою судочинства, навколо якої і завдяки якій створюється решта кримінально-процесуальних прав і обов'язків.

Зміст принципу презумпції невинуватості в кримінальному процесі складають наступні проаналізовані у даному підрозділі правила: жоден невинуватий не повинен бути притягнений до кримінальної відповідальності та засуджений; обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях; вину обвинуваченого має бути доведено відповідно до процедури та в порядку, передбаченому законом; обов'язок доведення вини покладається на сторону обвинувачення; недоведена винуватість обвинуваченого за своїми правовими наслідками дорівнюється доведеній невинуватості; всі сумніви у винуватості особи тлумачаться на її користь; притягнення особи як обвинуваченого не породжує початок реалізації кримінальної відповідальності; судове слідство проводиться тільки відносно підсудних і тільки в межах пред'явленого їм обвинувачення; тільки суд і лише у вироку може визнати особу винуватою та застосувати до неї кримінальне покарання.

Підрозділ 1.3. «Сфера застосування принципу презумпції невинуватості» присвячено питанню галузевої належності принципу презумпції невинуватості. М.С. Строгович та його послідовники визначають цей принцип виключно як галузевий принцип кримінально-процесуального права; деякі автори (В.П. Нажимов та ін.) об'єднують його із принципом забезпечення права обвинуваченого на захист в єдиний принцип кримінального процесу. Конституція України, як і Конвенція, закріплює право користуватися гарантіями презумпції невинуватості тільки у сфері кримінально-процесуальних відносин. Втім, значна кількість правопорушень, які в українському праві відносяться до адміністративних, є кримінальними з точки зору Конвенції. Таким чином, на осіб, притягнутих до адміністративної відповідальності за ці правопорушення, Конвенція поширює всі права і гарантії обвинувачених у кримінальному процесі, включаючи презумпцію невинуватості. Дисертантка підтримує думку тих вчених (В.М. Кудрявцев, І.Л. Петрухін та ін.), які вважають принцип презумпції невинуватості міжгалузевим, сфера дії якого пов'язана з тими галузями права, які визначають процедуру встановлення винуватості особи у вчиненні правопорушення та притягнення її до юридичної відповідальності. Презумпція невинуватості є не суб'єктивною думкою, а об'єктивним правовим станом, в силу якого закон вважає обвинуваченого невинуватим.

У підрозділі 1.4. «Межі дії презумпції невинуватості» обґрунтовується висновок, що презумпція невинуватості, як і право на захист, починають діяти з моменту, коли розглядається рішення про обмеження прав особи (наприклад, про затримання, привід, обшук, опитування тощо). Таке обмеження стає можливим вже в стадії дослідчої перевірки інформації про злочин, яка здійснюється і шляхом оперативно-розшукових заходів, і шляхом опитування осіб, в тому числі потенційних обвинувачених. Презумпція невинуватості діє до набрання законної сили обвинувальним вироком суду, але її дія частково відновлюється у стадії касаційного провадження або перегляду справи в порядку виключного провадження (зокрема, щодо правила тлумачення сумнівів). При постановленні виправдувального вироку презумпція невинуватості діє у повному обсязі при перегляді справи у всіх інстанціях.

У підрозділі 1.5. «Презумпція невинуватості та об'єктивна істина в кримінальному процесі» йдеться про зв'язок принципу презумпції невинуватості із принципом з'ясування істини. Деякі дослідники (Г.В. Печников та ін.) вважають, що презумпція невинуватості в усіх випадках органічно пов'язана з об'єктивною істиною, яка встановлюється в кримінальній справі, незалежно від того, постановлюється в справі обвинувальний чи виправдувальний вирок, тому що істина вимагає одного: стверджувати слід лише те, що доведено. Проте в роботі уточнюється, що відповідно до презумпції невинуватості, принцип доведеності обвинувачення означає, що істинність висновків суду про фактичні обставини кримінальної справи є вимогою для обвинувальних вироків. При постановленні обвинувального вироку мають бути досягнуті і матеріальна істина (відповідність висновків суду фактичним обставинам справи - в іншому разі вирок підлягає скасуванню в силу ст. 367 КПК), й істина формальна (процесуальна) - відповідність висновків суду формальним правовим умовам. Якщо сторона обвинувачення не надала допустимих, достовірних і достатніх доказів для переконання суду у винуватості обвинуваченого, суд має постановити виправдувальний вирок та досягти цим формальної істини. Формальна істина власне і є породженням презумпції невинуватості - недоведена винуватість дорівнює доведеній невинуватості.

РОЗДІЛ 2 «Дія принципу презумпції невинуватості на початкових стадіях кримінального провадження та під час досудового слідства» складається з чотирьох підрозділів і висновків.

Підрозділ 2.1. «Презумпція невинуватості та свобода слова: межі висловлювань посадових осіб щодо обвинувачених та висвітлення у пресі незавершених судових процесів» присвячено конфлікту між правом суспільства отримувати інформацію про хід розслідування кримінальної справи та правом обвинуваченого не виглядати в очах громади злочинцем до набрання вироком суду законної сили. На підставі детального аналізу значного масиву практики Європейського суду з прав людини, а також аналізу практики українських судів зроблено висновок, що ствердження посадовою особою держави вини підозрюваного чи обвинуваченого до того, як цю вину буде встановлено законним вироком суду, створює порушення принципу презумпції невинуватості; в той же час влада може інформувати суспільство про кримінальні переслідування, що тривають, про існуючі підозри, про арешт певних осіб до тієї міри, до якої така інформація не становить формального твердження про вину і не створює упереджене відношення до кримінальних розслідувань та судових процесів. Це означає необхідність для посадових осіб пильно зважувати кожне сказане публічно або написане слово по відношенню до підозрюваного чи обвинуваченого.

В підрозділі 2.2. «Застосовність принципу презумпції невинуватості до відсторонення обвинувачених від посади та звільнення з роботи» висловлюється думка, що відсторонення обвинуваченого від посади згідно зі ст. 147 КПК України слід застосовувати лише з дозволу суду та за наявності в матеріалах справи такої сукупності фактичних даних, яка свідчила б про те, що особа намагається, завдяки своєму службовому становищу, продовжити злочинну діяльність чи перешкоджати встановленню істини по справі. При дотриманні цих гарантій тимчасове відсторонення від посади як засіб процесуального примусу щодо посадової особи, обвинуваченої у скоєнні посадового злочину, не буде вступати у конфлікт із презумпцією невинуватості. Звільнення на підставі переконаності роботодавця в невідповідності особи займаній посаді через наявність підозри у скоєнні злочину та порушену кримінальну справу, лежить в сфері трудових правовідносин, та як таке не становить втручання в презумпцію невинуватості. В той же час, якщо причиною звільнення вказано вчинення обвинуваченим злочину, стосовно чого ще не постановлено вирок, - це буде суттєвим порушенням права обвинуваченого вважатися невинуватим до набрання законної сили обвинувальним вироком.

В підрозділі 2.3. «Затримання особи та взяття під варту у світлі вимог презумпції невинуватості» йдеться про роль презумпції невинуватості при вирішенні конфлікту між правом людини на свободу та особисту недоторканість, з одного боку, та правом держави застосовувати запобіжні заходи для забезпечення розслідування кримінальної справи - з іншого. Особливого значення набуває презумпція невинуватості під час розгляду судом подання про обрання особі запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою. На суд покладається обов'язок зважити всі обставини, що є в матеріалах слідства, та вислухавши як сторону обвинувачення, так і сторону захисту, прийняти законне та обґрунтоване рішення, керуючись презумпцією невинуватості, яка при розгляді питання про обрання запобіжного заходу створює презумпцію залишення на свободі. На основі аналізу численних рішень Європейського суду піддається критиці існуюча в Україні практика, а також ряд положень чинного кримінально-процесуального законодавства та проекту КПК України, які не приділяють достатньої уваги питанню гарантій під час обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, та пропонується авторська редакція цих положень.

У підрозділі 2.4. «Сумісність деяких інших заходів процесуального примусу із вимогами презумпції невинуватості» йдеться, зокрема, про примусовий характер певних оперативно-розшукових заходів. На думку дисертантки, презумпція невинуватості вимагає, щоб підозрювані та обвинувачені були піддані лише тим обмеженням, які необхідні для правомірного ходу кримінального провадження. Тобто заходи процесуального примусу повинні бути передбачені законом, мати легітимну мету (виконання завдань кримінального судочинства), та бути пропорційними переслідуваній меті. Положення презумпції невинуватості про обґрунтування обвинувачення лише доказами, одержаними законним шляхом, має враховуватись при здійснені всіх оперативно-розшукових заходів та заходів процесуального примусу. Законність передбачає чітку нормативну регламентацію меж допустимої діяльності, яка проводиться як під час дізнання і досудового слідства, так і ще до порушення кримінальної справи. В цьому підрозділі також приділено увагу питанню сумісності із презумпцією невинуватості провокації злочину правоохоронними органами (оперативна закупівля, дача хабара поміченими купюрами тощо) та зазначено, що здійснення оперативно-розшукової діяльності не порушує принцип справедливості кримінального судочинства, включаючи презумпцію невинуватості, якщо єдиною метою цієї діяльності є викриття злочинів. При цьому доведення злочину не означає його провокацію, презумпція невинуватості стоїть на заваді перевірці оперативно-розшуковими заходами здатності суб'єкта протистояти спокусі скоїти злочин, якщо йому пропонується така можливість.

РОЗДІЛ 3 «Презумпція невинуватості під час судового розгляду справи» складається зі вступу, п'яти підрозділів і висновків.

У підрозділі 3.1. «Перенесення тягаря доведення на обвинуваченого в кримінальному процесі - міжнародні стандарти» коротко простежено історію правила onus probandi як одного з ключових елементів презумпції невинуватості, його суть та логічне обґрунтування. Зазначено, що певні виключення з заборони покладати тягар доведення вини на обвинуваченого існують в світовій практиці, зокрема що стосується mens rea елементу правопорушення. Сьогодні встановлений обов'язок обвинуваченого доводити свою невинуватість існує в законодавстві багатьох країн, переважно це стосується справ про порушення безпеки руху, тероризм, відмивання грошей, участь у заборонених організаціях. При цьому практика і національних судів цих країн, і Європейського суду постійно змінюється і розвивається з огляду на питання пропорційності такого втручання в презумпцію невинуватості.

Підрозділ 3.2. «Зміст і вимоги привілею проти самообвинувачення» присвячено складовій частині презумпції невинуватості - праву не свідчити проти себе. Цей привілей виник в системі англосаксонського права, в якій обвинувачений завжди був стороною спору - на відміну від інквізиційного процесу, який розглядає його лише як свого роду «об'єкт дослідження» (вираз Л.Є. Владимирова), з якого необхідно добути певні свідчення, а тому дача показань для нього має бути правом, а не обов'язком. Відповідно, процесуальна реалізація цього привілею в країнах загального права відрізняється від її реалізації у кримінальному процесі країн континентального права. Англосаксонський кримінальний процес не виділяє показання обвинуваченого як самостійне джерело доказів, його показання відносяться до показань свідків, і за умови згоди обвинуваченого давати показання до нього застосовується процедура допиту свідка, включаючи відповідальність за дачу неправдивих показань і за відмову відповідати на запитання суду. В кримінальному процесі України обвинувачений не попереджається про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань чи за відмову від дачі показань - принцип захисту проти самообвинувачення закріплено у ст. 63 Конституції України. Вказано на вади існуючої практики та прогалини в чинному законодавстві і проекті КПК, що становлять загрозу цьому принципу, та запропоновано законодавчі шляхи вдосконалення його реалізації.

У підрозділі 3.3. «Презумпція невинуватості як основа правил доказової діяльності - допустимість доказів» розглядається така вимога презумпції невинуватості, як ґрунтування обвинувачення лише на доказах, одержаних законним шляхом. Пропонується варіант законодавчого закріплення правила про допустимість доказів, визначення переліку недопустимих доказів, встановлення процедури розгляду клопотання про виключення недопустимого доказу, а також «асиметрії правил допустимості» - коли сторона обвинувачення отримає докази невинуватості особи з порушенням закону, але результат слідчої дії сумнівів у достовірності не викликає, сторона захисту вправі використати такий доказ. Наводиться аналіз практики Європейського суду з питань обґрунтування обвинувачення доказами, отриманими із порушенням закону, в її динаміці.

Підрозділ 3.4. «Принцип тлумачення сумнівів на користь обвинуваченого» присвячено недостатньо дослідженому в науковій літературі правилу in dubio pro reo, що є елементом презумпції невинуватості. Суть цього правила полягає в тому, що якщо на підставі доказів, які розглядаються в кримінальному процесі, у суду не виникає безсумнівного переконання в доведеності винуватості обвинуваченого, тобто якщо докази спірні або допускають різне тлумачення, рішення має прийматися на користь обвинуваченого. Це правило тісно пов'язано із питанням вірогідності та достовірності в кримінальному процесі. Зазначено, що висновок, зроблений на підставі того чи іншого доказу не може бути нічим іншим ніж вірогідним судженням. В суді протікає процес доказування, який є перетворенням вірогідного знання по ключових питаннях винуватості в достовірне знання шляхом накопичення доказів, оцінки їх у сукупності, перевірки версій, висунутих аргументів та контраргументів. Презумпція невинуватості виступає головним чинником який має контролювати цей процес. Сумнів у винуватості особи сприяє всебічному та повному вивченню всіх обставин, пояснень, доводів, формуючи поступово внутрішнє переконання. Якщо при остаточному аналізі сумнів все ще залишається, він робить неможливим постановлення обвинувального вироку. Правило про тлумачення сумнівів також нерозривно пов'язане із суддівським розсудом - оцінкою доказів за внутрішнім переконанням. Презумпція невинуватості вимагає, щоб суд починав свою роботу, рухаючись від стану недовіри до обвинувального висновку до стану виправданої переконаності щодо винуватості підсудного. Поєднання прискіпливого аналізу із високим рівнем доказового стандарту приводить до мінімальної вірогідності судової помилки. Висловлюється думка, що співвідношення стандарту розумного сумніву та презумпції невинуватості виражає результат оцінки суспільством балансу двох несправедливостей - виправдання винуватого та засудження невинуватого. презумпція невинуватість кримінальний судочинство

У підрозділі 3.5. «Презумпція невинуватості в суді присяжних» аналізується значення презумпції невинуватості при розгляді справи присяжними з огляду на те, що запроваджений Конституцією України і проектом КПК розгляд кримінальних справ судом присяжних в Україні є питанням найближчого майбутнього. На підставі аналізу діяльності як дореволюційного суду присяжних, так і сучасного досвіду зарубіжних країн, зокрема Росії; доводиться, що саме в суді присяжних презумпція невинуватості набуває найповнішої реалізації. Питання винуватості особи змінює в ньому свій зміст та надає додаткових підстав для виправдання підсудного. Крім того, особливості правил про докази в суді присяжних полегшують дію цього принципу. Одним з проявів презумпції невинуватості в суді присяжних є той факт, що виправдувальний вердикт присяжних є обов'язковим для головуючого судді, а обвинувальний вердикт не перешкоджає ухваленню виправдувального вироку, якщо головуючий визнає, що в діях підсудного відсутній склад злочину або що не встановлено подію злочину.

РОЗДІЛ 4 «Презумпція невинуватості поза рамками судового розгляду обвинувачення по суті» складається з вступу, чотирьох підрозділів і висновків.

В підрозділі 4.1. «Сумісність із вимогами презумпції невинуватості повернення справи на додаткове розслідування» критикується інститут повернення кримінальної справи на додаткове слідство як такий, що створює загрозу вимогам справедливого судочинства та презумпції невинуватості та може слугувати підґрунтям для упередженості та обвинувального ухилу суду, якому не повинно бути місця в правовій державі. Презумпція невинуватості несумісна із правом суду за браком зібраних досудовим слідством доказів вини підсудного надати органу досудового слідства повторну можливість відшукати підстави для винесення обвинувального вироку. Підтримано думку деяких вчених (В.Т. Маляренко та ін.) про те, що хоча в останній редакції проекту КПК цей інститут відсутній, в той же час запропоноване в проекті повернення справи прокурору є, фактично, завуальованою формою повернення справи на додаткове розслідування.

В підрозділі 4.2. «Реабілітуючі та нереабілітуючі підстави закриття кримінальної справи» аналізується сумісність із презумпцією невинуватості поняття закриття кримінальної справи з нереабілітуючих обставин. Доводиться, що за змістом презумпції невинуватості особа, щодо якої закрито кримінальну справу, є невинуватою в будь-якому разі, незалежно від підстав закриття справи. В той же час, право на реабілітацію не співпадає з правом на визнання невинуватості: підставою для виникнення права особи на реабілітацію є встановлення незаконності притягнення її до кримінальної відповідальності, а не невстановлення її вини. Аналізуються підстави закриття кримінальної справи та висловлюється думка щодо підстав, за яких у особи виникає право на реабілітацію; пропонуються відповідні зміни до проекту КПК. Також наголошується, що закриваючи кримінальну справу з нереабілітуючих підстав, суди повинні керуватися принципом презумпції невинуватості, який забороняє будь-які ствердження доведеності вини при відсутності постановленого згідно із законом обвинувального вироку (рішення Європейського суду у справі Грабчук проти України від 21 вересня 2006 р.).

Підрозділ 4.3. «Поширення гарантій презумпції невинуватості на компенсаційні процеси після закриття кримінальної справи та виправдувального вироку» продовжує тему закриття кримінальних справ під кутом зору питання відшкодування судових витрат та компенсації. За усталеною практикою Європейського суду сама по собі відмова відшкодувати особі, кримінальне переслідування щодо якої припинено, необхідні витрати є правовим наслідком не-карного характеру та, відповідно, не несе в собі порушення презумпції невинуватості. Втім, рішення про таку відмову може порушити питання щодо ч. 2 статті 6 Конвенції, якщо обґрунтування, яке не можна відокремити від положень резолютивної частини, зводиться, по суті, до встановлення вини обвинуваченого (рішення Європейського суду у справі Пантелеєнко проти України від 29 червня 2006 р.). Тобто, відмовляючи особі у праві на відшкодування її витрат після закриття кримінальної справи проти неї, суди не повинні висловлювати думку, що особа фактично є винуватою. З іншого боку, не буде становити порушення принципу презумпції невинуватості посилання суду на існуючий «стан підозри», але після винесення виправдувального вироку висловлювання будь-яких сумнівів стосовно невинуватості виправданого є неприйнятними.

Підрозділ 4.4. «Гарантії презумпції невинуватості в цивільному судочинстві» присвячено порівняно новій для українського права тематиці - різниці стандартів доведення в кримінальному і цивільному процесі. Досліджується питання преюдиційного значення вироку в кримінальній справі для подальшого цивільного процесу за позовом потерпілого, спираючись на практику Європейського суду, а також на запроваджені в інших державах стандарти. Стандарти доказування є виправдано високими у кримінальному процесі, аби запобігти серйозним наслідкам помилкового засудження, в той час як стандарти у цивільному процесі є менш суворими. Доводиться думка, що виправдувальний вирок в кримінальній справі, за умови визнання високого стандарту доведення поза розумним сумнівом, в теоретичному плані не має відношення до цивільного спору, адже він є свідченням того, що обвинувачення не довело вину поза розумним сумнівом, а питання доведеності вини на підставі більш м'якого стандарту в кримінальному провадженні не розглядається. На думку автора, виключення з п.4 ст.61 ЦПК преюдиційної сили виправдувального вироку буде сприяти практичній реалізації принципу in dubio pro reo з одного боку, та додасть додаткових гарантій потерпілому з іншого боку. Можливість стягнути компенсацію жертві злочину з виправданого підсудного не буде втручанням в презумпцію невинуватості, навпаки - така можливість саме і свідчить про надання вагомого значення питанню щодо стандарту доведення поза розумним сумнівом, допустимості доказів й існуванню формальної істини в кримінальному процесі.

Висновки

Відповідно до мети та завдань дослідження у висновках до роботи пропонуються зміни до законодавчих актів, метою яких є вдосконалення гарантій презумпції невинуватості в контексті сучасних вимог до справедливого судочинства та з урахуванням практики Європейського суду.

1. Запропоновано таке формулювання статті 62 Конституції України:

Нікого не можна вважати винуватим у вчиненні злочину чи іншого протиправного діяння і не можна піддавати покаранню, доки його вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком або відповідною постановою суду, що набрала законної сили.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину чи іншого протиправного діяння. Обов'язок доведення вини обвинуваченого та спростування доводів, наданих на захист обвинуваченого, лежить на стороні обвинувачення.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Недоведена винуватість обвинуваченого за своїми правовими наслідками дорівнюється доведеній невинуватості.

2. Також запропоновано вдосконалене формулювання принципу презумпції невинуватості у статті 14 Проекту КПК України:

1. Нікого не можна вважати винуватим у вчиненні злочину і не можна піддавати покаранню, доки його вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком, що набрав законної сили.

2. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Відмова підозрюваного, обвинуваченого, підсудного обвинуваченого від дачі показань не може бути сприйнята як доказ його винуватості.

3. Обов'язок доведення вини підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а також обов'язок спростування доводів, наданих на його захист, покладається на особу, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора, а у випадках, передбачених цим Кодексом, - на потерпілого.

4. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, і на припущеннях. Доказ, визнаний недопустимим в порядку, передбаченому цим Кодексом, підлягає виключенню.

5. Висновок про винуватість особи повинен бути підтверджений достатньою сукупністю належних і достовірних доказів. Усі сумніви щодо доведеності вини вирішуються на користь підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Недоведена винуватість обвинуваченого за своїми правовими наслідками дорівнюється доведеній невинуватості.

6. Судове слідство проводиться тільки відносно підсудних і тільки в межах пред'явленого їм обвинувачення.

3. Запропоновано включення положення про презумпцію невинуватості до Кодексу України про адміністративні правопорушення в такій редакції:

Стаття 9-1. Презумпція невинуватості.

1. Нікого не можна вважати винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, доки його вину не буде доведено в порядку, передбаченому цим Кодексом та встановлено постановою, що набрала законної сили, судді, органу, посадової особи, що розглядав справу.

2. Особа, притягнута до адміністративної відповідальності, не зобов'язана доводити свою невинуватість.

3. Висновок про винуватість особи у вчиненні адміністративного правопорушення повинен бути підтверджений достатньою сукупністю належних і достовірних доказів. Всі сумніви у винуватості особи, притягнутої до адміністративної відповідальності, тлумачаться на користь цієї особи. Притягнення до адміністративної відповідальності не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, і на припущеннях.

4. Особа підлягає адміністративній відповідальності тільки за ті адміністративні правопорушення, по відношенню до яких встановлено її вину».

4. Положення про запобіжний захід у вигляді взяття під варту та порядок його обрання в останній редакції проекту КПК слід вдосконалити, виклавши в наступній редакції:

а) Частина 1 статті 126: «1. Взяття під варту є винятковим запобіжним заходом, який застосовується слідчим суддею, суддею, судом тільки за наявності достатньої сукупності доказів, які вказують на вчинення злочину затриманою особою, при існуванні достатніх даних вважати, що інші запобіжні заходи не забезпечать виконання підозрюваним, обвинуваченим, підсудним процесуальних обов'язків, покладених на нього цим кодексом.

Обов'язок доведення обґрунтованості тримання під вартою лежить на особі, яка здійснює дізнання, слідчому, прокурорі.

Всі сумніви щодо доведеності обґрунтованості тримання особі під вартою тлумачаться на користь звільнення затриманого чи обрання йому запобіжного заходу, не пов'язаного із позбавленням волі.»

б) Частини 2 і 3 ст. 136: «2. Розгляд подання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою здійснюється за обов'язкової участі особи, щодо якої отримано подання.

Одержавши подання особи, яка здійснює дізнання, слідчого або прокурора про обрання затриманому запобіжного заходу - передачі під нагляд міліції чи взяття під варту, слідчий суддя до закінчення сімдесяти двох годин з моменту затримання особи знайомиться з матеріалами, що були підставою для її затримання, з'ясовує, чи ознайомлені з цими матеріалами підозрюваний чи обвинувачений та захисник, при необхідності надає їм час для ознайомлення; після цього опитує підозрюваного чи обвинуваченого, при необхідності опитує особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо вони з'явилися, після чого залежно від наявності до того підстав виносить постанову:

1) про відмову в обранні запобіжного заходу і про звільнення затриманого - якщо не підтвердилася підозра у вчиненні злочину або відсутні підстави для обрання запобіжного заходу;

2) про обрання затриманому запобіжного заходу, не пов'язаного з триманням під вартою, і про його звільнення з-під варти;

3) про обрання затриманому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

3. В постанові про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту повинні бути зазначені:

- підстави та умови обрання запобіжного заходу з посиланням на наявну у справі сукупність доказів, яка повинна бути необхідна та достатня для їх достовірного встановлення;

- докладний аналіз встановлених підстав та умов для обрання запобіжного заходу, з наведенням вичерпних мотивів застосування запобіжного заходу.»

5. Вдосконалення положення про обґрунтування обвинувачення лише доказами, отриманими законним шляхом, знайшли своє відображення у наступній редакції статті 152 Проекту КПК та у запропонованому доповненні її статтею 152-1: «Стаття 152. Допустимість доказів

1. Допустимість доказів визначається законністю їх джерела, умов і способів одержання.

2. Недопустимими визнаються докази:

а) отримані із порушенням прав людини, гарантованих Конституцією України і Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод;

б) отримані чи оформлені із порушенням встановленого кримінально-процесуальним законом порядку;

в) отримані неуповноваженим на те суб'єктом;

г) отримані шляхом проведення дій, непередбачених КПК;

д) показання підозрюваного чи обвинуваченого, що були дані ним на досудовому слідстві без адвоката, включаючи випадки відмови від адвоката, та не підтверджені ним у суді;

е) показання свідка чи потерпілого, основані на здогадках, чутках, припущеннях, а також якщо свідок не може вказати джерело їх отримання.

3. Недопустимі докази, які свідчать на користь обвинувачення, не мають юридичної сили, не можуть бути використані в ході судового розгляду для доведення обставин, що підлягають доведенню згідно із цим Кодексом, та мають бути виключені з переліку доказів.

4. Недопустимі докази, що свідчать на користь захисту, не підлягають виключенню з переліку доказів та використовуються на підтвердження невинуватості підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

Стаття 152-1. Виключення недопустимих доказів

1. Учасники справи мають право заявити суду клопотання про виключення з переліку доказів будь-якого доказу, що свідчить на користь обвинувачення, із зазначенням підстав та мотивів такого клопотання.