Актуальність теми. У сучасних умовах в Україні відбувається активне формування концепції місцевого самоврядування, ведеться пошук найоптимальнішої моделі місцевої влади. Одним з найважливіших завдань юридичної науки є проблема удосконалення конституційно-правового статусу територіальної громади, яка є основою утвердження демократії, головним механізмом організації і функціонування місцевого самоврядування.

Унікальність історії становлення та розвитку інституту територіальної громади полягає не лише в тому, що вона має власні глибинні корені та давні історичні традиції. Втрачаючи та знову виборюючи власну державність, український народ навіть в часи, коли був роз'єднаний сусідами-державами, підтримував місцеве самоврядування, удосконалював територіальну громаду, з надією, що вона стане у майбутньому основою відродження української державності.

Історико-правові аспекти територіальної громади в Україні мають безперечно велике пізнавальне, історико-теоретичне і практичне значення. Дослідження в історико-правовому контексті дає змогу, крім того заповнити прогалини в історико-юридичному знанні про еволюцію місцевої демократії в Україні і на цій основі досягти головної мети - створення неупередженої об'єктивної картини розвитку українського суспільства й державності, поєднання історико-правового досвіду національної системи місцевого самоврядування з розв'язанням його актуальних проблем залучення широких верств населення до вирішення важливих питань місцевого значення.

Актуальність теми дисертаційного дослідження продиктовано і станом її розробки, недоліками і здобутками, які вимагають активного й всебічного їх аналізу, глибокого осмислення цієї важливої історично-правової проблеми. Цілком закономірно, що різні аспекти історичного досвіду розвитку територіальної громади та формування її органів протягом століть привертали увагу різних дослідників, в тому числі істориків держави і права.

Окремі аспекти діяльності територіальних громад або окремої громади досліджували правознавці, історики, економісти: В.Б. Антонович, Д.І. Багалій, О.В. Барвінський, М.Ф. Берлинский, О.В. Бондаревський, М.П. Василенко, М.Ф. Владимирський-Буданов, В.О. Голобуцький, Б.Д. Греков, М.С. Грушевський, М.В. Довнар-Запольський, В.Й. Довженок, І.І. Дядиченко, М.Д. Іванишев, М.В. Закревський, О.Ф. Кістяківський, П.Г. Клепатський, М.М. Ковалевський, М.І. Костомаров, І.П. Крип'якевич, О.М. Лазаревський, Р.М. Лащенко, К.Й. Левицький, Ф.І. Леонтович, І.В. Лучицький, М.О. Максимейко, С.І. Мишецький, Д.П. Міллер, В.Д. Модзалевський, Л.О. Окіншевич, Ю.Л. Панейко, В.Д. Пресняков, В.О. Романовський, Б.А. Рибаков, А.Й. Рогожин, В.І. Сергеєвич, А.О. Скальковський, М. Є. Слабченко, К.О. Софроненко, М.М. Стахів, В.Д. Сурилов, М.М. Тихомиров, А.П. Ткач, І.Я. Франко, І.Я. Фроянов, І.Ю. Черкаський, М.Д. Чубатий, А.П. Шафонський, С.Ю. Юшков, Д.І. Яворницький, М.М. Ясинський та ін., а також сучасні дослідники: А.В. Бойко, Т.Д. Гошко, А.О. Гурбик, Я.Р. Дашкевич, Я.Д. Ісаєвич, М.М. Кобилецький, В.С. Кульчицький, Б.Й. Тищик, І.Б. Усенко, О.О. Шевченко, О.Н. Ярмиш та ін.

Значний внесок у дослідження еволюції територіальної громади в Україні, а також удосконалення її правового регулювання на сучасному етапі розвитку внесли такі вчені в галузі науки історії держави і права та конституційного права як М.О. Баймуратов, О.В. Батанов, Ю.М. Бисага, В.Д. Гончаренко, В.А. Григор'єв, Ю.В. Делія, В.М. Кампо, А.М. Колодій, О.Л. Копиленко, М.І. Корнієнко, М.М. Кравченко, В.С. Куйбіда, В.В. Лемак, М.В. Никифорак, М.Ф. Орзіх, М.В. Пітцик, М.О. Пухтинський, Н.І. Руда, Ю.М. Тодика, О.В. Тимощук, О.Ф. Фрицький, В.М. Шаповал та ін.

Однак, до цього часу не було багатопланового, комплексного історико-правового дослідження проблем формування та функціонування територіальної громади в Україні, її еволюції, ролі і значення у розвитку українського суспільства і держави. Саме це і дає можливість ставити питання необхідності такого дисертаційного дослідження територіальної громади та її органів, посадових осіб у різних періодах розвитку українського суспільства з тим, щоб глибше зрозуміти її роль і значення у формуванні громадянського суспільства і правової держави в сучасній Україні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження виконана в межах і відповідно до комплексної цільової програми "Сучасні проблеми захисту прав людини, удосконалення діяльності органів держави і місцевого самоврядування в умовах розбудови правової держави та громадянського суспільства в Україні" Львівського державного університету внутрішніх справ (№ 0106U003640).

Мета і завдання дослідження - розкриття ґенези становлення і розвитку територіальної громади в період: Київської Русі; входження українських земель до Великого князівства Литовського та королівства Польського; Козацько-Гетьманської держави; в складі Російської імперії; Австро-Угорської монархії; відновлення і розвитку Української держави.

Поставлена мета досягається в ході вирішення таких загальних і конкретних завдань:

з'ясування стану наукового дослідження проблеми, її історіографії, інтерпретації досліджуваних історико-правових явищ і процесів;

вивчення історії територіальної громади та самоврядування як складової історії держави та права України;

встановлення закономірностей та особливостей історико-правового процесу еволюції територіальної громади в Україні, його наступності;

формулювання власного концептуального бачення територіальної громади як державного, політичного та правового явища;

визначення правової, територіальної та економічної основи сільської, міської, волосної громади та їх органів у період Київської Русі;

територіальна громада україна правовий

дати характеристику правових основ формування територіальної громади, її структури та посадових осіб у політичній та правовій системі Великого князівства Литовського та королівства Польського;

провести аналіз соціально-політичних умов, становлення звичаєвого права, козацьких традицій територіальної громади у Запорізькій Січі, визначення місця і ролі територіальної громади у полково-сотенному устрою Козацько-Гетьманської держави;

з'ясувати історичний досвід територіальної громади на українських землях в умовах наступу Російської імперії на самоврядування України, впливу Селянської реформи 1861 р. на одержавлення функцій територіальної громади;

критично оцінити стан місцевого самоврядування на західноукраїнських землях в умовах Австрійської абсолютної монархії, вплив революції 1848 р. на розвиток конституціоналізму і територіальної громади в Австро-Угорській монархії, законодавства про громади в період конституційної монархії та його впровадження на західноукраїнських землях;

дослідити процеси відновлення місцевого самоврядування в період Української Центральної Ради, Гетьманату та Директорії;

висвітлити організаційно-правові особливості формування і діяльності органів місцевого самоврядування у Західноукраїнській Народній Республіці;

з'ясувати співвідношення внутрішніх чинників і зовнішніх впливів у розвитку територіальних громад на українських землях у складі Другої Речі Посполитої, Чехословацької Республіки, монархічної Румунії міжвоєнного періоду;

узагальнити історико-правовий досвід територіальних громад і місцевого самоврядування, сформувати історико-правову основу для стратегії її розвитку в сучасній Україні.

Об'єктом дослідження є місцеве самоврядування, як інститут народовладдя українського народу з його особливостями, своєрідністю формування і функціонування в історичному минулому та на сучасному етапі розвитку.

Предметом дослідження є особливості формування та функціонування територіальної громади в Україні, як основи місцевого самоврядування, її органів, посадових осіб, історико-правовий аналіз організації і функціонування територіальної громади, її структурних підрозділів, удосконалення їх конституційно-правового статусу на нинішньому етапі розвитку.

Методи дослідження. У розв'язанні поставлених завдань автор спирався на широке коло філософських, історичних, соціологічних, політологічних, лінгвістичних, культурологічних та інших джерел, які визначили відповідну сукупність методологічних настанов. Сформоване вітчизняною філософією права вчення про методи пізнання (методологію) обумовило застосування в дослідженні концептуальних підходів, загальнонаукових і спеціально-наукових (спеціально-правових) методів.

Основним завданням антропологічного підходу було висвітлення ролі людини у становленні та розвитку громад в Україні, громадського врядування (самоврядування) та правової реальності, пов'язаної з ними.

Діалектичний підхід дозволив оцінити еволюцію територіальної громади від племінної, родової, сусідської до сільської, волосної та міської громад як нелінійний, проте закономірний історико-правовий процес.

Діалектичний підхід до відносин громада-держава ознаменував спроби винести їх за рамки загальноприйнятної схеми української історії як лінійного і закономірного розвитку української нації на шляху до здобуття державності.

Згідно потребового підходу соціальна природа явищ розглядається як їхня здатність слугувати засобом задоволення потреб суспільства. Саме потребовий підхід спонукав до наукового аналізу ролі та значення громади, органів місцевого самоврядування для задоволення економічних, соціальних, культурних і правових потреб суспільства.

Надзвичайно важливим і до певної міри синтетичним для дослідження історії територіальних громад і місцевого самоврядування є цивілізаційний підхід. Цей концептуальний підхід дозволив розглядати історичний процес розвитку територіальних громад і місцевого самоврядування як історичну та правову традицію українського народу, яка продовжує відігравати важливу роль у формуванні його історичної, суспільної та правової свідомості.

Зазначені концептуальні підходи реалізуються за допомогою низки загально-наукових та спеціально-наукових методів.

Використовуючи історичний, системний, формально-логічний, метод функціонального аналізу автор враховував багатофакторність історичних чинників та їх вплив на еволюцію територіальних органів, їх структурних підрозділів та посадових осіб.

Для оцінки реалізації самоврядних прав на українських землях використовувались діалектичний та історичний, порівняльний (компаративний) і статистичний, формально-логічний та формально-юридичний методи.

З метою одержання найбільш повних результатів при здійсненні дослідження застосовувалися й спеціальні методи - ретроспективний, історико-порівняльний, компаративний (нормативно-порівняльний) та ін. Ретроспективний метод використовувався, насамперед, для вивчення ґенези територіальної громади, впливу на неї історичних умов.

Структурно-функціональний - для виявлення ознак, структури органів територіальної громади, її посадових осіб, їх функцій і повноважень. Нормативно-порівняльний - для формально-логічного тлумачення законодавчих актів, узагальнення юридичних принципів, використаних законодавцем, виявлення напряму законодавчого процесу тощо.

Методика дисертаційного дослідження включає в себе передусім комплексне вивчення проблеми у часі, історії становлення, організації роботи, функцій і компетенції територіальних громад, їх органів і посадових осіб, а також державних органів, що функціонують на тій же території, їх взаємодію.

Наукова новизна одержаних результатів. Вона полягає, насамперед, у підходах до історико-правового пізнання як до складноструктурного явища з урахуванням його історичної ретроспективи та перспективи.

Новизна дисертаційного дослідження конкретизується у таких положеннях.

Уперше:

– історія територіальної громади та самоврядування в Україні розглядається як процес формування суспільної цінності, яка здатна акумулювати інші політичні, правові та соціальні цінності - демократію, законослухняність, права людини, соціальний, релігійний, мовний плюралізм, забезпечити громадянську самоідентифікацію та засади громадянського суспільства в Україні;

– встановлено, що роль і значення територіальної громади і місцевого самоврядування як цивілізаційного чинника полягає в об'єднанні українського суспільства, подоланні певної цивілізаційної різниці між двома історичними досвідами українського етносу. Історія територіальної громади - спільний історичний досвід українського народу, один із факторів демократичної консолідації суспільства;

– визначено істотні ознаки наступності як невід'ємної складової процесу розвитку територіальної громади та самоврядування, яка представляє собою зв'язок між етапами розвитку певної територіальної спільноти і полягає в неперервному, обумовленому існуванням закономірностей підсистем суспільства, збереженні тих чи інших його елементів або відносин між його структурними частинами. Наступність у розвитку територіальної громади дозволяє розглядати її як історичну традицію українського народу в управлінні та самоорганізації;

– здійснено комплексний аналіз правової, територіальної, матеріально-фінансової, соціальної основи територіальної громади з виділенням і обґрунтуванням особливостей основних етапів історії територіальної громади та самоврядування в Україні;

– запропоновано поряд з традиційними критеріями періодизації історії територіальної громади та самоврядування в Україні, правовий критерій, в основі якого правові засади, на яких реалізувалося право об'єднуватися у територіальні громади та здійснювати самоврядування. На основі цього критерію виділено два тривалі періоди в історії громад України. У першому періоді право на об'єднання в громади та самоврядування здійснювалося на основі феодального привілею, у другому - на основі закону;

– систематично досліджено правову основу територіальної громади та її форму у Київській Русі, у правовій системі Великого князівства Литовського та Королівства Польського, у Козацько-Гетьманській Україні. Встановлено особливості та функції громади Запорізької Січі, повноваження її посадових осіб;

– розкрито еволюцію територіальної громади на українських землях у складі Російської імперії в умовах послідовної політики царської влади, спрямованої на ліквідацію автономії України, стимулювання процесу уніфікації суспільного життя і запровадження своєї системи врядування.

У результаті порівняння обґрунтовано відмінності між російською "общиною" та українською "громадою", які обумовлювалися відмінностями у способі життя, історичному досвіді, здатності до самоорганізації, відносинах власності. В історичній перспективі ці відмінності спричинили несприйняття українським народом, насамперед селянством, більшовицьких ідей, в значній мірі базованих на принципах архаїчного общинного комунізму;

– подано сучасну оцінку громадської теорії самоврядування, характерної для австрійської та австро-угорської моделі самоврядування, на західноукраїнських землях у середині ХІХ - на початку ХХ століття. Обґрунтовано, що після революції 1848 року відбувся перехід від самоврядування територіальних громад, базованого на феодальному привілеї, до самоврядування, встановленого і гарантованого законом централізованої держави, до організації територіальної громади в дусі суспільної самостійності, тобто розпочався процес формування сучасного (модерного) самоврядування;

– узагальнено досвід відносин держави та територіальних громад в період відновлення української державності ХХ століття, здійснено комплексне дослідження формування місцевих органів державної влади та місцевого самоврядування у період Української Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, Західноукраїнської Народної Республіки;

– відтворено цілісну наукову картину організації територіальних громад і діяльності самоврядних органів на українських землях у складі Другої Речі Посполитої, Чехословацької Республіки і Румунської монархії, де громади залишалися не тільки елементом державницької та громадської традицій, а й осередком боротьби українців за свої національні, соціальні та економічні права.

Дістали подальший розвиток:

– ідея про територіальні громади та самоврядування як історичні форми народовладдя, практична реалізація народного суверенітету;

– положення про те, що у перспективі розвиток територіальної громади повинен здійснюватися як основи місцевого самоврядування, громадянського суспільства, починаючи з удосконалення її правової, територіальної, матеріально-фінансової та соціальної основи;

– історико-правові знання про співвідношення власного та запозиченого історичного досвіду в еволюції територіальної громади та місцевого самоврядування в Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що результати дисертаційного дослідження сприятимуть більш адекватному уявленню про ґенезу, становлення і розвиток територіальної громади в Україні. Вони дають можливість врахувати багаті традиції функціонування територіальної громади, її органів протягом різних періодів історії Української держави і суспільства.

Основні положення і висновки дисертації можуть бути використані у науково-дослідній роботі - для подальшої розробки правового статусу територіальної громади, її органів і посадових осіб, для удосконалення концепції місцевого самоврядування в Україні, концепції адміністративно-територіальної реформи; удосконалення і збагачення змісту навчального процесу у вивченні історії держави і права України, державного будівництва та місцевого самоврядування, муніципального права у навчальних закладах усіх рівнів, де викладаються ці дисципліни, підручників і навчальних посібників.

Отримані результати використовуються при читанні курсу "Конституційне право України" та спецкурсу "Проблеми організації і діяльності місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування" у Львівському державному університеті внутрішніх справ.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною науковою працею, результатом власних досліджень автора. В монографії - "Місцеве самоврядування: - Кн.1. Організація роботи сільського, селищного голови", опублікованій у співавторстві з А.О. Чемерисом, П.І. Шевчуком, А.Й. Серантом та ін. - За заг. ред. А.О. Чемериса. - 1 вид. - Львів: Ліга-Прес, 1999. - 320 с.; 2 вид., доп. - Львів: Ліга-Прес, 2000. - 344 с.; 3 вид., доп. - Ліга-Прес, 2003. - 390 с., автору дисертації належить підрозділ 1.1 Зародження та розвиток місцевого самоврядування: історичний аспект; підрозділ 1.4 Конституційно-правові засади місцевого самоврядування; 2.1 Досвід самоврядування сільських громад в Україні (основні функції сільських громад); підрозділ 2.2 Керівники сільських громад в Україні ХІІ - початок ХХ ст. (старости і війти).

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на міжкафедральному семінарі кафедр: історії держави, права та політико-правових учень; теорії та філософії права Львівського національного університету ім.І. Франка; історії та теорії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ.

Низку його положень було виголошено у доповідях і наукових повідомленнях на 23-х міжнародних, всеукраїнських і регіональних науково-практичних конференціях: Перших всеукраїнських правничих Драгоманівських читаннях "Конституціоналізм Михайла Драгоманова і проблеми сучасного українського конституціоналізму" (До 110-річчя виходу в світ "Вольного Союза" - "Вільної Спілки") (Львів, лютий 1995); Міжнародній науковій конференції, присвяченій 125-річчю з дня народження Академіка Станіслава Дністрянського (Львів, листопад 1995); Міжнародній науковій конференції "Іван Франко - письменник, мислитель, громадянин" (Львів, вересень 1996); Третій регіональній науковій конференції "Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні" (Львів, лютий 1997); Науково-практичній конференції "Самоврядування та самоорганізація територіальних громад" (Львів, червень 1999); Міжнародній науково-практичній конференції "Проблеми малих міст України" (Львів-Золочів, травень 2000); Загальнопольській ХLII конференції кафедр і закладів конституційного права "Система джерел права в Конституції Республіки Польщі" (Наленчув, червень 2000); Науковій конференції, присвяченій 45-й річниці наукової праці професора Яна Шренявського (Перемишль, жовтень 2000); Міжрегіональній науково-практичній конференції "Місцеве самоврядування в Україні: досвід, проблеми та перспективи розвитку" (Чернівці, грудень 2000); Сьомій регіональній науково-практичній конференції "Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні" (Львів, лютий 2001); Міжнародній науковій конференції "Свободи громадян в Польщі та Україні: сьогодення і перспективи" (Перемишль, 2001); Міжнародній конференції "Через розвиток самоврядних територіальних громад - до громадянського суспільства" (Львів, грудень 2001); Міжнародній науковій конференції "Правові і соціальні аспекти розвитку територіального самоврядування у Польщі і Україні" (Перемишль, вересень 2002); Науковій конференції "Організаційно-правові та економічно-фінансові причини розвитку господарської інфраструктури в Польщі і Україні" (Перемишль, грудень, 2002); Дев'ятій регіональній науково-практичній конференції "Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні" (Львів, лютий 2003); Науковій конференції "Проблеми дотримання Конституції України і Польщі" (Перемишль, жовтень 2003); Всеукраїнській науково-практичній конференції "Сучасні проблеми захисту прав людини в умовах розбудови правової держави та громадянського суспільства в Україні" (Львів, травень 2004); Науковій конференції "Юридичний процес як основа механізму правового регулювання в Україні" (Львів, травень 2005); Науковій конференції "Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні" (Львів, жовтень 2005); Третій українсько-польській науково-практичній конференції "Регіональне і місцеве самоврядування в нових умовах: партійна публічна адміністрація і безпосередня демократія" (Львів, березень 2006); "Звітній науковій конференції факультету з підготовки слідчих ЛьвДУВС" (Львів, лютий 2007); Науково-практичній конференції "Проблеми забезпечення конституційних прав громадянина в кримінальному судочинстві" (Львів, жовтень 2007); "Звітній науковій конференції факультету з підготовки слідчих ЛьвДУВС" (Львів, лютий 2008).

Результати дослідження використані автором для підготовки навчальних програм, планів семінарських занять з курсу "Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні" та спецкурсу "Проблеми організації та діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування", при читанні лекцій та проведенні семінарських занять з курсу та спецкурсу у Львівському державному університеті внутрішніх справ.

Публікації. За темою дисертації опубліковано 1 індивідуальну монографію, 21 наукову статтю у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, 12 тез доповідей за матеріалами конференцій.

Структура та обсяг дисертації. Відповідно до мети, завдань дослідження дисертація складається із вступу, 7 розділів, які поділені на 19 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (417 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 439 сторінок, з яких основного тексту - 405 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність і необхідність проведення дослідження теми дисертації, визначається його мета і завдання, об'єкт і предмет проведеного наукового пошуку, формулюється наукова новизна і викладаються основні положення, що виносяться на захист, висвітлюється наукове і практичне значення одержаних результатів, вказується на її апробацію та публікації автора з теми дисертаційного дослідження.

Розділ І. "Джерела, історіографія та методологія дослідження територіальних громад в Україні" присвячений аналізу історико-правової літератури із проблем, пов'язаних з історією розвитку місцевого самоврядування, територіальних громад, які функціонували на всій території України, незалежно від входження її частин до різних держав-сусідів, а також методології дослідження.

У підрозділі 1.1 "Джерела та історіографія" виділяються передусім історико-правові, історичні, економічні праці фахових дослідників місцевої демократії, самоврядування, територіальної громади в Україні.

Науковий образ минулого територіальної громади в Україні створювався представниками не тільки української історико-правової чи історичної науки.

Проте саме українська історіографія має поважні традиції у цій сфері, змістом яких було і залишається створення уявлення про історію територіальних громад і самоврядування в Україні з позиції української національної спільноти, спільним знаменником цієї позиції є позитивна оцінка територіальної громади, як середовища, де українці в умовах багатовікової бездержавності, розділення української території, багаторазової денаціоналізації провідної верстви українства, зберігали громадську, державну та правову традицію.

Протилежну оцінку територіальній громаді давала, як правило, російська історіографія. Найчастіше вона послуговувалась "політичним замовленням" російського царату, якому була необхідна наукова основа ліквідації автономії України.

Однак вивчати російську історіографію необхідно не тільки з огляду на її фактологічний матеріал. Протиставлення "общини" та громади, характерне для російської історіографії, дозволяє додати аргументів на користь національної ідентифікації територіальної громади в Україні.

Потребують детального аналізу історичні знання про територіальну громаду в Україні, отримані представниками польської, чеської, словацької, литовської, румунської історичної науки.

Однак до аналізу цих праць, які в сукупності ми можемо умовно назвати "європейською історіографією", необхідно підходити вибірково, оскільки значна частина їх положень є вторинними чи описовими. Поряд з цим, певною цілісністю володіють і наративи іноземних учасників подій в Україні. Інтерес до їх праць виправданий певним рівнем об'єктивності, неупередженості. Проте більшість з них є описовими і не піднімаються на рівень історичного синтезу.

На основі дослідження наукових джерел автором констатується різноманітність інтерпретацій історії територіальної громади в працях основоположників української історико-правової та історичної науки М.С. Грушевського, М.Ф. Владимирського-Буданова, М.І. Костомарова, М.К. Любавського, Ф.І. Леонтовича та ін. Це надає можливість автору надалі класифікувати теоретичні підходи до розуміння історії територіальної громади, здійснити їх критичний аналіз, виділити основні напрями досліджень. За кожним напрямом узагальнено здобутки української історіографії. На думку автора, історія територіальних громад Київської Русі достатньо повно відображена у працях М.С. Грушевського, В.Й. Довженка, Я.Д. Ісаєвича, П.П. Толочка, І.Я. Фроянова, М.М. Тимощука. Увагою до самоврядування міст Галицько-Волинської держави відзначаються праці К.О. Софроненко, В.С. Кульчицького, Б.Й. Тищика, І.Й. Бойка. Поширення магдебургського права на українських землях і його роль в історії самоврядування в Україні - предмет досліджень М.С. Грушевського, І.П. Крип'якевича, А.О. Яковліва, а також сучасних дослідників Т.Д. Гошко, М.М. Кобилецького, А.А. Фенчака та ін.

Фундаментальні знання про адміністративно-правову організацію Великого князівства Литовського та королівства Польського, про територіальну основу громади того часу пов'язані з іменами таких вчених як П.Г. Клепатський, М.К. Любавський, М.В. Довнар-Запольський, М.Г. Крикун, А.О. Гурбик, О.А. Купчинський.

Автор стверджує, що ні в історичній, ні в історико-правовій науці немає спеціальних комплексних праць про територіальну громаду в період козаччини, проте є низка праць про Запорізьке козацтво, Козацько-гетьманську державність, серед яких особливої уваги заслуговують праці Д.І. Яворницького. Об'єктом історіографічних досліджень у дисертації стали щоденник посла німецького імператора Рудольфа ІІ Еріха Лясоти про запорізьких козаків, "Історія Хотинської війни" Якова Собєського, "Опис України" французького інженера Гійома Левасера де Боплана.

Цінними історіографічними джерелами для дослідження процесу введення російської общини замість української громади на землях Південної України є праці вчених Запорізького державного університету А.В. Бойка, О.Я. Марченка, І.О. Сомка.

Інтерес до історії громад і самоврядування на українських землях у складі Австрії та Австро-Угорщини характерний для праць В.С. Кульчицького, М.В. Никифорака та ін. Автор виділяє праці Івана Франка, у яких учений аналізує проблемні питання розвитку територіальних громад у Галичині та Буковині.

На підставі аналізу наукових праць з історії національної революції 1917-1921 рр., автор доводить, що об'єктивне узагальнення історичного досвіду державного будівництва неможливо без розуміння процесів демократизації місцевого управління, ролі територіальних громад у розбудові української державності.

Про актуальність досліджень історії територіальних громад в Україні можна отримати уявлення з аналізу тематичного опису сучасних досліджень, основні концепції яких проаналізовані у підрозділі.

Окремо у підрозділі вивчаються чисельні пам'ятки права та архівні матеріали, які містять знання з історії територіальної громади в Україні, проводиться їх систематизація у вигляді джерельної бази дослідження.

У розділі 1.2 "Методологія дослідження" визначено основні концептуальні засади, на яких базується робота, обґрунтовано необхідність використання системи концептуальних підходів, загальнонаукових і спеціальних методів та засобів дослідження. Насамперед автор узагальнив погляди науковців і запропонував своє розуміння територіальної громади, її ознак як складного історичного та правового явища. Відтак загальна стратегія дослідження такого явища потребувала певного синтезу концептуальних підходів, тобто світоглядних ідей.

Так ідея про природність територіальної громади, як об'єднання людей, про об'єктивність зв'язків людини, громади, держави стала засадою антропологічного підходу. Досягнення юридичної антропології як складової наукової антропології дозволили вивчити історичні закономірності правового буття українців в об'єктивно-історичній системі громадських регуляторів поведінки, де реалізувалися можливості (суб'єктивні права) та необхідності (суб'єктивні обов'язки).

Відтак основним завданням антропологічного підходу було висвітлення ролі людини у становленні та розвитку громад в Україні, громадського врядування (самоврядування) та правової реальності, пов'язаної з ними.

Визнання у результаті застосування антропологічного підходу людини як творця історії громад, громадського самоврядування та самоврядного громадського права акцентувало увагу на внутрішніх чинниках розвитку досліджувальних явищ. Інші чинники, їх багатство та різноманітність виявлені у результаті застосування діалектичного підходу.

Діалектичний підхід не тільки дозволив оцінити кількісні та якісні зміни у розвитку досліджуваних явищ, а й проаналізувати діалектику відносин громад з іншими суспільними інститутами. Автор вважає, що найцікавішими здобутками цього підходу є встановлення діалектичних взаємозв'язків історії громад та історії державності в Україні на різних етапах.

У дисертації також описана діалектика внутрішніх і зовнішніх чинників у розвитку громади та самоврядування в період входження українських земель до складу інших держав, співвідношення національного та ненаціонального у традиції самоврядування.

Пізнавальні можливості, забезпечені діалектичним підходом, історично розкрилися з допомогою двох інших підходів: потребового (соціально-змістовного) та порівняльно-історичного. Аксіоматична ідея потребового підходу про соціальну природу, соціальну сутність явищ як їх здатність задовольняти потреби людей спонукала у ході дослідження виявити та проаналізувати потреби територіальної громади на різних етапах її розвитку, а також способи та форми їх задоволення.

Зрештою, саме потребовий підхід змусив автора доводити, що об'єднання в громаду та її ефективне врядування дозволяє найбільш повно реалізувати потреби мешканців сіл, селищ і міст.

Історія територіальної громади та самоврядування володіє широкими можливостями порівняльних досліджень. Традиції порівняльного підходу, як одного із найбільш продуктивних, розвиваються у сучасних дослідженнях територіальної громади, самоврядування та муніципального права.

Еволюція сучасних історичних підходів ще більше ускладнила одну з непростих проблем сучасної світової історіографії - історичний синтез. Історія громад і самоврядування в Україні також є окремим історичним синтезом чи складовою національного історичного синтезу, тому потребує синтетичного підходу до її дослідження. За таких умов провідним в історичних дослідженнях стає цивілізаційний підхід, який дозволяє прослідкувати історію громад і самоврядування в Україні як історичну та правову традицію українського народу, як цінність, яка відіграла і продовжує відігравати важливу соціальну функцію у формуванні історичної і суспільної свідомості української спільноти.

Описаний концептуальний підхід реалізується за допомогою певних методів - як загальнонаукових, так і власне методів науки історії держави і права. Методи ґрунтуються на принципах пізнання, описаних автором і зорієнтованих на обрані ним об'єкт і предмет дослідження. У дисертації йдеться про принципи всесторонності, комплексності, практики. Основними методами, обраними автором і описаними у цьому підрозділі, є діалектичний, системного аналізу, синергетичний, статистичний, порівняльний (компаративний), формально-логічний.

В сукупності всі ці підходи, принципи та методи наукового пізнання дали оптимальну уяву про ті чи інші сторони еволюції територіальної громади в Україні у різні періоди історичного розвитку.

Розділ 2. "Становлення та розвиток територіальних громад в період Київської Русі" присвячений аналізу історико-правового розвитку сільських, міських та волосних громад, їх правової, територіальної, економічної основи та органів.

У підрозділі 2.1 "Сільські громади, їх правова, територіальна і економічна основи" автор узагальнив відомості про становлення та розвиток територіальних громад у Київській Русі із літописів, інших письмових джерел, підтвердив висновки М.Д. Іванишева, М.К. Любавського, Ф.І. Леонтовича, М.С. Грушевського про те, що територіальна громада в Україні з її звичаями і традиціями формувалася з глибокої давнини. Процес розвитку територіальних громад почався з родин і родів, до сусідської, сільської та міської громади.

При слабкому розвиткові загальної об'єднаної влади, яка би здійснювала правоохоронні функції від "лихих" людей, самі громади здійснювали ці функції у "формі гуртової солідарності й заснованої на ній кругової поруки й заступництва з метою боротьби зі злочинством і лихими людьми задля суду й покарання".

Таким чином, кругова відповідальність громади формувалася на гуртовій солідарності. Територіальна громада з одного боку в цей період була невеликою і відповідала за злочин, вчинений на її території, з другого боку - це був союз вільних, її члени самі розпоряджалися собою і укладали між собою вільні угоди.

Згодом виникає необхідність правового регулювання суспільних відносин. В ХІ ст. приймається "Руська Правда". Аналіз її третьої редакції показав, що про верв (громаду) вона прямо говорить, або має її на увазі у 15 статтях. У багатьох статтях вона покладала матеріальну відповідальність за злочини, вчинені на території верви (громади), насамперед на конкретну особу - злочинця, а верв (громада) відповідає лише тоді, коли того не знайдено.

Територіальною основою сільської громади переважно було село, де проживало населення, зайняте у сфері землеробства, тваринництва, промислів. У писемних джерелах є кілька назв, що визначають сільські поселення часів Київської Русі: "село", "сільце", "погост", "двір", "дім", "деревня". Кожна з цих назв вказує, в основному, на певний тип поселення. Найчастіше зустрічається назва "село", що означало поселення, де жили смерди. "Погостом" джерела називають центральне поселення певної сільської округи, можливо, громади-верві, де знаходились спільні ринок, церква, органи управління громади тощо. Назвами "двір" і "дім" визначались садиби окремих феодалів, центри феодальних володінь. "Деревньою" називалися нові невеликі поселення, створені вихідцями з великого села. "Село", "погост", "деревня" були неукріпленими поселеннями, а "дім" і "двір" були своєрідними замками. Тип громади, характерний для цього часу - це землеробська (сусідська великосімейна) громада, перехідна ланка від первісного до класового суспільства.

Чітку уяву про населені пункти і верв (громаду) нам дає аналіз археологічних і правових джерел. Так, біля села Комарівка Переяслав-Хмельницького району Київської області давньоруське селище розташовувалося на лівому березі Дніпра, займаючи надзаплавну терасу територією вісім гектарів. Поблизу селища знаходилась значна маса надзаплавного чорнозему. Археологічними дослідженнями виявлено близько 50 селянських дворів. Певної планувальної структури село не мало, двори були розташовані безсистемно. Подібні давньоруські поселення виявлено в Чернігівщині, Черкащині, в Галичині, Надпоріжжі.

Економічною основою сільської територіальної громади була колективна власність на землю. Але саме виробництво здійснювалося силами окремої сім'ї, яка була власником продуктів своєї праці.

Згодом у сільській громаді чітко виступає невідповідність між індивідуальним господарством і колективною власністю на землю. Колективна власність на землю в умовах індивідуального господарства була гальмом у розвитку виробничих сил і мусила поступитися місцем приватній власності. Приватна власність членів громади на землю є характерною саме для українських селян, оскільки українці значно раніше, у порівнянні з іншими народами, перейшли до приватного способу життя. З іншого боку, вона виникла не відразу, а поступово формувалася з общинної власності шляхом збільшення періодів між переділами землі, вилучення з них певних ділянок і нарешті їх припинення. Поряд з цим існували також ділянки, які взагалі виключалися з перерозподілів, постійно залишаючись у користуванні окремих домогосподарств.

Таким чином, аналіз правових, історичних, археологічних джерел показує, що сільська громада, її правова, територіальна, економічна основи знаходилися на високому рівні розвитку, що відповідав феодальному суспільству і державі Київської Русі.

У підрозділі 2.2 "Міські і волосні громади та їх органи" аналізується діяльність міських і волосних громад та їх органів.

За висловом М.С. Грушевського, "міське життя було тільки дальшим ступенем розвою сільського", а територіальні громади міст були більш складними і різноманітними. У наукових джерелах древньоруські городища-замки характеризуються такими ознаками: невеликі розміри укріплень, забудова жилих споруд вздовж валу, конструктивний зв'язок їх частин з оборонними спорудами, наявність сільської округи. Вони називалися "города", "гради", вказується, що вони за розмірами оборонних конструкцій і забудови не відрізняються від фортець.

Найбільша кількість городищ (100) площею від 0,3 до 1 га, була розміщена у Середнім Подністров'ю, багато з них були сільськими садибами-замками феодалів-землевласників, центрами феодальних вотчин. Місто тісно було зв'язано з сільськогосподарською округою, залишаючись для неї господарським, адміністративно-політичним і культурним центром. Давньоруські міста мали виражений аграрний характер.

Аналіз показує, що становлення міських форм життя в Київській Русі відбувалося за трьома основними шляхами містоутворення: торговельно-ремісничим, общинно-феодальним і державним. Відбувалися вони одночасно, але не в однакових умовах розвитку і відігравали різну роль у соціально-економічній і політико-правовій історії давньоукраїнського міста.

У ХІІ-ХІІІ ст. міста Київської Русі поділяють за розмірами і кількістю населення на чотири групи. До першої відносять найбільші центри, площа яких наближалася або перевищувала 100 гектарів: Київ (360-380), Чернігів (250), Галич (250), Переяслав (150), Володимир-Волинський (80) та ін. Другу групу становили міста, площа яких дорівнювала 10-50 гектарів: Новгород-Сіверський (30), Любеч (10), Перемишль (10), Звенигород (16), Луцьк (10) та ін. Третя група - це міста, укріплена площа яких мала від 2,5 до 10 гектарів. До четвертої групи належали дрібні містечка площею від 1 до 2,5 гектара.

За підрахунками П.П. Толочка загальна кількість міського населення Київської Русі в ХІІ-ХІІІ ст. становила 510-520 тисяч чоловік. У великих містах проживало від 10 до 50 тисяч чоловік, у середніх - 3-5, у малих - 1-2 тисячі чоловік.

За свідченням літописних, наукових джерел у містах Галицько-Волинської держави проживало багато іноземців (вірмен, євреїв, німців, болгарів, арабів, італійців, скандинавів). Більшість з них жили самоврядними громадами. Всі іноземні громади підпорядковувались князівській адміністрації у містах. Окремі міські громади Галицько-Волинської держави вже на початку ХІV ст. жили за магдебургським правом.

Наприкінці ХІ ст. спостерігається формування міських волостей (міст-держав) у Київській Русі, що проходило на основі консолідації місцевих сил, прийняло рельєфні форми. Про це свідчить така знаменна подія, як з'їзд князів у Любечі в 1097 р., який знаменував собою остаточний розпад Київської Русі на три великих волості: Київську, Чернігівську і Переяславську. Аналіз джерел показує, що діяльність князів значною мірою керувалася громадами волосних міст, де вони князювали.

В кінці ХІ ст. Київська Русь переживала період пожвавлення росту волостей. Ускладнюється й сама система волостей, в середині яких виникають міські центри, що тяжіють до незалежності від головного міста. В межах волості (міста-держави) формуються більш дрібні волості, які очолюються своїми містами.

Аналіз структури Галицько-Волинського князівства показує, що його територія поділялася на менші округи, які звалися волостями. Були волості Галицька, Перемишльська, Теребовлянська, Белзька, Ярославська, Сяноцька, Самбірська, Городоцька, Львівська, Жидачівська, Коломийська та ін. Устрій міст у Галицько-Волинському князівстві був такий самий, як і в інших землях Київської Русі - з перевагою боярсько-патриціанської верхівки, з розподілом на сотні і вулиці, з вічем, на якому виступали рядові жителі.

Місто і сільська округа (земля) складали адміністративну єдність, яка в умовах тодішньої Русі була неминучим, історично необхідним явищем, подібним до міських і сільських трибів Риму, міських і обласних демів Афін.

Основними органами самоврядування у містах Київської Русі були віче і князь. Віче - це народні збори, що були складовою частиною давньоруського суспільства, вони скликалися у Х, ХІ, ХІІ століттях. Повноваження вічевих зборів були досить широкими: запрошення і обрання князя, прийняття його або зняття; громада радилася з князем, пред'являла йому свої вимоги; обговорювала і вирішувала різні поточні питання. В джерелах немає випадків, щоб князь користувався вічем як знаряддям, скликав його для виконання своїх розпоряджень. Це свідчить про незалежність міської громади у Київській Русі.

З іншого боку князь мав також досить широкі повноваження у всіх сферах врядування, він міг вільно розпоряджатися своєю волостю. Своєю владою князь міг розпочати війну, укладати договори, видавати нормативні акти, інколи з радою бояр. Участь громади в цих справах була можливою, але не обов'язковою.

Вивчення територіальної громади Київської Русі, взаємодії міських і сільських громад, традиційного розподілу влади між князем і вічем та їх співпраці свідчить про збагачення вітчизняного досвіду здійснення влади народу.

Розділ ІІІ. "Організаційна будова та правове забезпечення діяльності територіальних громад на українських землях у складі Великого князівства Литовського та Королівства Польського" присвячений вивченню організаційної будови та правового забезпечення діяльності територіальних громад, органів місцевого самоврядування на українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського та Королівства Польського у XIV-XVI ст. ст.

У підрозділі 3.1 "Організаційно-правові засади функціонування територіальних громад у політичній та правовій системах Великого князівства Литовського і Королівства Польського" визначається вплив політичної і правової системи на еволюцію територіальної громади, місцевого самоврядування на українських землях, які входили до Великого князівства Литовського та Королівства Польського.

Вже у другій половині XIV ст. Литовська держава настільки зміцнилась, що стала однією з найбільших держав у Європі, захопила значну частину Білорусії та України (майже половину земель Київської Русі). Литовські князі здобули ці землі майже без боротьби, сутички відбувалися тільки з монголо-татарами. Литовці здобули прихильність місцевого населення передусім тому, що воювали з татарами, виганяючи їх з України. Окрім цього, литовські князі майже нічим не відрізнялися від місцевих князів і бояр - розмовляли тією ж мовою, майже всі були православної віри, добре знали місцеву культуру, звичаї, дотримувались їх і шанували. "Ми старини не рухаєм, а новини не вводимо", писали вони у своїх розпорядженнях, законах, залишаючи без змін місцеве самоврядування, господарські установи, правові форми, місцеві звичаї.

Процес централізації Великого князівства Литовського не був одноразовим актом. Паралельно з новими адміністративно-територіальними утвореннями існували деякі дрібні удільні князівства Чернігово-Сіверщини, а також відроджувалися великі, зокрема Київське і Волинське.

Зовсім інша ситуація була у Галичині, де відбулися докорінні зміни у державно-правовому становищі краю у перші десятиліття після її захоплення Польщею. Вже в 1350-1358 рр. Галичина була перейменована у "Королівство Русь", а король Польщі іменував себе "королем і спадковим володарем Русі". В кінці ХІV - на початку ХV ст. в інтересах польських магнатів галицькі землі почали включатися до складу Королівства Польського.

В 1434 р. були ліквідовані їх політико-адміністративний устрій і правові інститути. На території Галичини вводилось польське право, і вона була перетворена у польську провінцію.

Та частина Галичини, яка дістала назву Буковина, в 1359 р. увійшла до складу Молдавської держави, а в першій половині ХVІ ст. разом з Молдавією підпала під владу султанської Туреччини. Закарпаття в складі Угорщини зберігало територіальні утворення, що існували раніше. Значна частина подільських земель до 1393 р. перебувала в руках закарпатського князя Ф. Коріатовича.

Міжусобиці князів і магнатів, часті війни з монголо-татарами ускладнювали діяльність територіальних громад, погіршували становище населення цих земель.

Політична система істотно змінилася після підписання Кревської унії (1385 р.), угоди про династичний союз між Великим князівством Литовським і Польщею.

Найближчим наслідком Кревської унії було засилля польської знаті в державному апараті Литви, що спричинило незадоволення литовських феодалів, згодом Литва змушена була визнати залежність від Польщі. В 90-х роках великий князь Вітовт ліквідував найбільші князівства в Україні та Білорусії. Прямим наслідком цього було також посилення гніту литовських феодалів в українських землях, що спричинило ріст незадоволення серед селян.