Актуальність теми. Прийнята 28 червня 1996 року Конституція України, будучи політико-юридичним та ідеологічним фундаментом реформи правової системи України, у ст. ст.3 і 29 заклала підґрунтя створення в галузевому законодавстві дієвих правозахисних механізмів, які б ґарантували захист такого невід'ємного та невідчужуваного права людини, як право на свободу та особисту недоторканність. Забезпечення зазначених ґарантій покладено на органи дізнання, досудового слідства, прокуратуру й суд. Саме правозастосовна діяльність цих органів у сфері кримінального судочинства, здійснювана в режимі неухильного і якісного виконання вимог законів та інших нормативних актів, повинна створити необхідні умови для вирішення завдань правосуддя, основною метою якого є реальне утвердження в суспільстві верховенства права.

Разом із тим, зрозуміло, що для успішного виконання такої ролі повинні існувати відповідні фактори, які покликані забезпечити ефективність діяльності органів правосуддя та запобігти вчиненню проти нього протиправних дій, що перетворюють правосуддя із засобу захисту суспільних інтересів у об'єкт злочинних посягань, який, зазнаючи аґресивного впливу діянь антисоціальної спрямованості, сам потребує охорони, а отже, об'єктивно втрачає правозахисні властивості. При цьому вчинення таких дій службовими особами, безпосереднім призначенням яких є охорона законності та забезпечення реалізації конституційних принципів, дискредитує всю правозахисну систему держави, обертаючи правосуддя в його антипод, що породжує конфлікти та зневажає права людини.

Тому поряд із низкою процесуальних норм, якими закріплено формальні вимоги щодо порядку застосування правообмежувальних процедур, окреме місце в системі правових ґарантій посідають кримінально-правові норми, зокрема ст.371 КК України, як адекватний засіб запобігання та протидії спробам блокувати дієвість правозахисних механізмів і привнести безладдя у сформований правопорядок.

Аналіз статистичних даних про діяльність відповідних правоохоронних органів, практики Європейського суду з прав людини, щорічних доповідей Уповноваженого Верховної Ради з прав людини свідчить про те, що хоча випадки порушення права громадян на свободу й особисту недоторканність непоодинокі, кількість порушених за даними фактами кримінальних справ незрівнянно мала відносно загальної чисельності подібних порушень, а кількість осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності за їх вчинення, - мізерна. Так, за даними МВС України, загальна кількість злочинів, зареєстрованих за ст.371 КК України в період з 2001 до 2008 року, становить лише 68 випадків (2001 - 4; 2002 - 3; 2003 - 12; 2004 - 9; 2005 - 6; 2006 - 21; 2007 - 8; 2008 (перше півріччя) - 5). Водночас, за даними відділу статистичної інформації та аналітичної роботи Генеральної прокуратури України, за відповідний період звільнено з-під варти у зв'язку з закриттям кримінальної справи за відсутністю події або складу злочину чи у зв'язку з недоведеністю участі в скоєнні злочину 208 осіб. Крім того, за ініціативою прокурора зі слідчих ізоляторів та ізоляторів тимчасового тримання звільнено 1063 незаконно утримувані особи.

Певним аспектам дослідження проблеми кримінальної відповідальності за вчинення розглядуваних злочинів у різні історичні періоди було присвячено роботи таких криміналістів, як А.Я. Асніс, М.І. Бажанов, О.Ф. Бантишев, І.С. Власов, В.К. Глістін, С.А. Денисов, Б.В. Здравомислов, В.Ф. Кириченко, Ю.І. Кулєшов, Я.М. Кульберг, Л.В. Лобанова, Ю.А. Мерзлов, В.О. Навроцький, А.А. Піонтковський, Ю.П. Попова, Ш.С. Рашковська, О.Б. Сахаров, О.Я. Свєтлов, В.І. Суботіна, П.Л. Суріхін, С.І. Тіхенко, І.М. Тяжкова, І.М. Черних, Н.Р. Фасхутдінова та ін. Але на сучасному етапі системне дослідження цих питань набуває особливої значущості з урахуванням тих докорінних перетворень, що відбулися внаслідок реформування вітчизняного законодавства відповідно до панівної ідеї розбудови України як правової, демократичної та соціальної держави. Водночас відсутність належної уваги з боку науковців до зазначених питань створює певний інформаційний вакуум, який позбавляє правозастосовців можливості практичного впровадження теоретично обґрунтованих засобів викриття винних у вчиненні злочинів, передбачених ст.371 КК України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом науково-дослідних робіт кафедри кримінального права Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка, відповідає тематиці пріоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, визначених Наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 року "Про затвердження Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 років", а також узгоджується з Комплексною програмою профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженою указом Президента України № 1376/2000 від 25 грудня 2000 року.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексне розроблення найбільш важливих теоретичних і практичних питань кримінальної відповідальності за завідомо незаконні затримання, привід, арешт і тримання під вартою, а також формулювання на цій основі пропозицій щодо вдосконалення відповідних кримінально-правових норм, кримінально-процесуальних інститутів та оптимізації правозастосовної практики.

Відповідно до сформульованої мети були поставлені такі завдання:

провести ретроспективний аналіз розвитку національного кримінального та кримінально-процесуального законодавства з питань, що регулюють процедуру забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність у сфері кримінального судочинства та відповідальність за порушення відповідних нормативних приписів;

визначити відповідність кримінального законодавства, що встановлює відповідальність за незаконне вчинення зазначених дій, принципам криміналізації;

дослідити ознаки протиправності затримання, приводу, арешту та тримання під вартою в їх кримінально-процесуальному та кримінально-правовому аспектах через дослідження їх об'єктивних і суб'єктивних ознак;

установити й проаналізувати юридично значущі ознаки досліджуваних діянь, що дозволяють відмежувати їх від суміжних складів злочинів;

сформулювати теоретичні та практичні рекомендації, спрямовані на вдосконалення норм кримінального законодавства, а також кримінально-процесуальних процедур обмеження права особи на свободу та особисту недоторканність, з метою створення оптимальних умов для ефективного здійснення правосуддя.

Об'єктом дослідження є правовідносини, що виникають у зв'язку із затриманням, приводом, арештом і триманням під вартою.

Предметом дослідження є кримінально-правова характеристика завідомо незаконних затримання, приводу, арешту та тримання під вартою.

Методи дослідження. Мета й завдання дисертаційної роботи зумовили вибір відповідних загальнотеоретичних і спеціально-наукових методів: порівняльно-правового, історико-правового, логіко-правового, системного аналізу, статистичного та інших. Завдяки порівняльно-правовому методу встановлено відповідність вітчизняних норм, що реґламентують порядок застосування запобіжних заходів, пов'язаних з обмеженням права на свободу та особисту недоторканність, міжнародно-правовим стандартам щодо дотримання прав особи у сфері кримінального судочинства. Історико-правовий метод дав можливість проаналізувати етапи становлення та розвитку як кримінально-процесуальних норм, що встановлювали порядок затримання та арешту, так і кримінально-правових норм, що передбачали відповідальність за їх незаконне застосування. За допомогою логіко-правового методу й методу системного аналізу вдалося дослідити об'єктивні та суб'єктивні ознаки злочинів, передбачених ст.371 КК України, та виявити недоліки в конструкції зазначеної норми. З використанням конкретно-соціологічного методу було проведено інтерв'ювання співробітників слідчих підрозділів прокуратури та ОВС з питань застосування заходів процесуального примусу, яке сприяло з'ясуванню позиції правозастосовних органів щодо розуміння ознак аналізованих злочинів. Статистичний метод забезпечив обґрунтування теоретичних положень роботи статистичною інформацією.

Нормативну базу дослідження склали Конституція України, чинне кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство України та країн СНД, нормативно-правові акти міжнародного права, прецедентні рішення Європейського суду з прав людини, інші нормативні акти, які реґулюють питання, пов'язані із застосуванням запобіжних заходів, що обмежують право особи на свободу та особисту недоторканність.

Теоретичною основою дисертації стали наукові праці провідних українських і зарубіжних учених у галузі загальної теорії права, філософії, соціології, кримінального, кримінально-процесуального права, кримінології та в інших галузях знань.

Емпірична база дослідження включає результати вивчення й узагальнення слідчої, прокурорської та судової практики, а також статистичних даних ГІЦ МВС України, відділу статистичної інформації та аналітичної роботи Генеральної прокуратури України, управління узагальнення судової практики Верховного Суду України про кількісні показники застосування запобіжних заходів, пов'язаних з попереднім ув'язненням особи, та наслідків порушення при цьому вимог закону; підсумки анкетного опитування 145 працівників слідчих підрозділів ОВС і прокуратури Луганської області щодо юридичних ознак злочинів, передбачених ст.371 КК України; дані, отримані за результатами вивчення 150 архівних кримінальних справ у яких провадилися затримання, приводи та арешти, а також п'яти кримінальних справ, порушених за ст.371 КК України, що розслідувалися слідчими підрозділами прокуратур Рівненської, Миколаївської, Дніпропетровської та Донецької областей. Також ураховувався особистий досвід роботи дисертанта слідчим.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що за змістом розглянутих питань дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням ознак завідомо незаконних затримання, приводу, арешту та тримання під вартою як кримінально караних діянь.

Найбільш важливими з числа теоретичних положень, висновків і практичних пропозицій, що сформульовані в дисертації, є такі:

вперше:

комплексно та системно розглянуті питання, пов'язанні зі з'ясуванням соціальної обумовленості криміналізації завідомо незаконних затримання, приводу, арешту та тримання під вартою;

з урахуванням принципів криміналізації діянь висловлюється пропозиція щодо декриміналізації завідомо незаконного приводу як діяння, з яким можна успішно боротися заходами дисциплінарного впливу;

викладено авторську позицію щодо розуміння безпосереднього об'єкта досліджуваних злочинів як правовідносин, що забезпечують процесуальну діяльність органів досудового розслідування, прокурорського нагляду та судового контролю, спрямовану на досягнення завдань правосуддя через реалізацію конституційного права особи на свободу та особисту недоторканність, при застосуванні запобіжних заходів у вигляді затримання та арешту під час досудового розслідування кримінальної справи;

основним критерієм істотності заподіяної шкоди при незаконному застосуванні до особи затримання, арешту або тримання під вартою, визнається порушення кримінально-процесуальних засад, зокрема принципів недоторканності особи, презумпції невинуватості та змагальності;

згідно з загальноприйнятими правилами юридичної техніки наводяться аргументи на користь конкретизації юридичної природи правовідносин, що поставлені під охорону ст.371 КК України, шляхом використання в тексті закону терміна "кримінально-процесуальне затримання". Також доводиться необхідність збереження терміна "арешт";

обґрунтовується, що de lege lata до числа суб'єктів злочинів, передбачених ст.371 КК України, повинні бути віднесені професійні судді всіх судових ланок, які законодавчо наділені контрольними повноваженнями щодо забезпечення законності обмеження права особи на свободу та особисту недоторканність на стадії досудового розслідування. Разом із тим, зважаючи на пропозицію розробників проекту КПК України йменувати відповідного суддю "слідчим суддею", що недвозначно вказує на особливий статус цього учасника кримінально-процесуальних правовідносин, у розумінні de lege ferenda обґрунтовується доцільність включення до розділу XVIII "Злочини проти правосуддя" КК України окремої норми про відповідальність слідчого судді за постановлення завідомо незаконного рішення про затримання, арешт та тримання під вартою особи;

у ході дослідження завідомості як ознаки суб'єктивної сторони розгляданих діянь дістало обґрунтування твердження про помилковість ототожнення презумпції обізнаності в процедурних питаннях, що випливає з процесуального статусу суб'єктів цих злочинів, із презумпцією здійснення кожного незаконного затримання, арешту й тримання під вартою умисно, оскільки процедура, в основу якої закладено суб'єктивну оцінку достатності підстав за внутрішнім переконанням і яка має лише ймовірний характер, містить у собі природу помилок;

удосконалено:

визначення родового об'єкта злочинів проти правосуддя як системи правовідносин, якими забезпечується реалізація судової влади в цивільному, господарському, адміністративному, кримінальному та конституційному судочинстві, а також процесуальна та післяпроцесуальна діяльність компетентних державних органів, що сприяють судовій діяльності та втілюють у життя її результати;

арешт протиправність право свобода

сформульовано пропозиції щодо вдосконалення чинної редакції ст.371 КК України;

набуло подальшого розвитку:

наукова позиція про те, що об'єктом будь-якого злочину є правовідносини;

теоретичне положення згідно з яким діяльність суду, яка дозволяє ще на досудових стадіях кримінального процесу оперативно реаґувати на факти порушення законності з боку органів досудового розслідування, допущені при застосуванні до особи заходів процесуального примусу, розглядається як самостійна судово-контрольна функція.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що автор сформулював пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства, яке встановлює відповідальність за завідомо незаконні затримання, привід, арешт, тримання під вартою. Рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності застосування ст.371 КК України та оптимізацію процедур, пов'язаних з обмеженням конституційного права особи на свободу та особисту недоторканність, можуть бути використані:

у правотворчості - для подальшого вдосконалення чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства України (Лист Комітету Верховної Ради України з питань забезпечення правоохоронної діяльності вих. № 04-19/14-1593 від 04.07.2008 р.);

у правозастосовній діяльності органів досудового розслідування, прокурорського нагляду й судового контролю (Акт впровадження в діяльність Генеральної прокуратури України вих.06/2-233 від 17.07.2008 р.);

у навчальному процесі - при підготовці навчальних і методичних посібників та викладанні курсів "Кримінальне право України" та спецкурсів з окремих кримінально-правових або кримінально-процесуальних питань (Акт впровадження у навчальний процес Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка від 15.05.2008 р.);

у науково-дослідній роботі - для подальших теоретичних розробок проблем кримінальної відповідальності за вчинення завідомо незаконних затримання, приводу, арешту та тримання під вартою.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на спільному засіданні кафедр кримінального права та кримінального процесу і правосуддя Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. Про окремі теоретичні положення та практичні рекомендації доповідалося на конференції молодих учених "Проблеми розвитку юридичної науки у новому столітті" (Харків, 2002 р.); всеукраїнських науково-практичних конференціях "Актуальні проблеми кримінального судочинства України" (Донецьк, 2003 р.) та "Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні" (Острог, 2005 р.), а також на всеукраїнському науково-практичному семінарі "Актуальні проблеми вдосконалення кримінально-процесуального законодавства" (Дніпропетровськ, 2004 р.) і на науково-методичному семінарі "Проблеми застосування кримінального права України" (Луганськ, 2005 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладено в тринадцяти публікаціях, сім з яких опубліковані у наукових фахових виданнях ВАК України.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, що об'єднують вісім підрозділів і п'ять пунктів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 221 сторінку, з них основний текст - 180 сторінок, додатки (4) - 9 сторінок, список використаних джерел (280 найменувань) - 31 сторінка.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається об'єкт і предмет, мета, завдання та методологічна основа дослідження, висвітлюється зв'язок роботи з науковими програмами та планами, формулюються положення, які характеризують її наукову новизну, викладаються найважливіші результати дослідження, пояснюється їхнє теоретичне і практичне значення, наводяться дані щодо їх апробації.

Розділ перший "Соціальна обумовленість кримінально-правової заборони завідомо незаконних затримання, приводу, арешту та тримання під вартою" складається із двох підрозділів, присвячених розгляду питань історико-правового аспекту становлення кримінальної відповідальності за завідомо незаконні затримання, привід, арешт, тримання під вартою та відповідності кримінально-правової заборони зазначених діянь принципам криміналізації на сучасному етапі.

У підрозділі 1.1 "Історико-правовий аспект становлення та розвитку кримінально-правової відповідальності за завідомо незаконні затримання, привід, арешт та тримання під вартою" визначаються історичні витоки криміналізації діянь, передбачених у статті 371 КК України, та досліджуються етапи розвитку кримінально-правових норм, що встановлювали відповідальність за незаконні затримання, привід, арешт та тримання під вартою.

На підставі вивчення історії розвитку кримінальної відповідальності за завідомо незаконні затримання й арешт дисертант доходить висновку, що протягом тривалої історії вітчизняної законотворчості та правозастосування запобіжні заходи, пов'язані з обмеженням свободи та особистої недоторканності особи (арешт, затримання), виступали як необхідний елемент у механізмі правового реґулювання і, являючи собою насильницький вплив уповноважених органів і службових осіб держави на особистість, завжди були ефективним засобом забезпечення суспільних (державних) інтересів у кримінальному судочинстві. Проте відсутність чіткої законодавчої реґламентації підстав і порядку їх застосування на сотні років стало благодатним ґрунтом для посадових зловживань, тяганини та корупції. Усвідомлення необхідності правових реформ, а з нею й того, що навіть соціальна обумовленість примусових заходів не здатна змінити їхню природу, що містить у собі потужну руйнівну для правових свобод силу, приходить тільки з поширенням у Європі ліберальних ідей, що проголосили "презумпцію свободи", яка у свою чергу стала підґрунтям для законодавчих перетворень, результатом яких була поява ряду кодифікацій, покликаних упорядкувати норми кримінально-процесуального та кримінального законодавства. Цим було покладено початок інституту кримінальної відповідальності посадових осіб за незаконні арешти та тримання під вартою. Про проґресивність даних норм і відповідність їх загальнолюдським цінностям, що не зазнають девальвації навіть при зміні державних формацій, свідчить факт їх відтворення в законодавстві СРСР, а пізніше в сучасному законодавстві незалежної України.

У підрозділі 1.2 "Відповідність кримінально-правової заборони завідомо незаконних затримання, приводу, арешту та тримання під вартою принципам криміналізації діянь на сучасному етапі" з'ясовується доцільність збереження кримінальної відповідальності за завідомо незаконні затримання, привід, арешт і тримання під вартою на сучасному етапі.

За результатами дослідження основних принципів криміналізації діянь зроблено висновок про те, що склади злочинів, передбачених ч.1 та ч.2 ст.371 КК України, а саме завідомо незаконні затримання, арешт і тримання під вартою, на сучасному етапі відповідають основним принципам криміналізації, а тому, безумовно, повинні зберігатися в кримінальному законодавстві України. Разом із тим, визнано доцільним декриміналізувати завідомо незаконний привід як діяння, з яким можливо успішно боротися заходами дисциплінарного впливу.

Розділ другий "Об'єктивні ознаки завідомо незаконних затримання, приводу, арешту та тримання під вартою" складається з двох підрозділів та п'яти пунктів, у яких досліджуються зміст об'єкта й об'єктивна сторона кожного з діянь, передбачених ст.371 КК України; дається аналіз доктринального визначення складоутворюючих понять і пропонується ряд рекомендацій щодо вдосконалення кримінального та кримінально-процесуального законодавства.

У підрозділі 2.1 "Об'єкт завідомо незаконних затримання, приводу, арешту та тримання під вартою" розглядаються родовий і безпосередній об'єкти злочинів, передбачених ст.371 КК України.

Визначаючи об'єкт злочинів, передбачених ст.371 КК України, дисертант виходить з поширеної в юридичній літературі точки зору, що об'єктом злочину є охоронювані кримінальним законом від злочинних посягань суспільні відносини. Та оскільки з огляду на соціальну цінність такі відносини не можуть існувати поза нормативним уреґулюванням, адже тільки це дозволяє забезпечити стабільність і відносну тривалість їхнього функціонування, а також дає принципову можливість створювати, зберігати й розвивати об'єктивно сформовану структуру й систему відповідних соціальних зв'язків, об'єктом злочину пропонується вважати тільки такий вид суспільних відносин, як правовідносини.

Аналізуючи сформульовані в кримінально-правовій теорії позиції щодо сутності родового об'єкта досліджуваних діянь, автор доходить висновку, що, забезпечуючи кримінально-правову охорону правосуддя, законодавець не виходив з процесуального значення цього поняття, а вкладав в останнє більш широкий зміст, вважаючи за необхідне захищати всяку діяльність, спрямовану на здійснення завдань правосуддя. Розуміння комплексного та системного характеру правосуддя в його кримінально-правовому значенні зумовило визначення родового об'єкта злочинів проти правосуддя як системи правовідносин, якими забезпечується реалізація судової влади в цивільному, господарському, адміністративному, кримінальному та конституційному судочинстві, а також процесуальна та післяпроцесуальна діяльність компетентних державних органів, які сприяють судовій діяльності та втілюють у життя її результати.

Досліджуючи безпосередній об'єкт розгляданих злочинів через з'ясування суб'єктного складу і визначення соціальних функцій учасників правовідносин, що виникають з приводу охоронюваного кримінальним законом порядку обмеження права особи на свободу та особисту недоторканність, дисертант доводить, що з набранням чинності ч.2 ст.29 Конституції України, положення якої, стали підґрунтям для здійснення самостійної судово-контрольної функції, пов'язаної із забезпеченням законності затримань, арештів і тримання особи під вартою на стадії досудового розслідування, основним безпосереднім об'єктом досліджуваних діянь виступають правовідносини, що забезпечують процесуальну діяльність органів досудового розслідування, прокурорського нагляду та судового контролю, спрямовану на вирішення завдань правосуддя через реалізацію конституційного права особи на свободу та особисту недоторканість, при застосуванні запобіжних заходів у вигляді затримання й арешту під час досудового розслідування кримінальної справи.

Підрозділ 2.2 "Об'єктивна сторона завідомо незаконних затримання, приводу, арешту та тримання під вартою" присвячено з'ясуванню термінологічної наповненості понять "затримання", "привід", "арешт" і "тримання під вартою" в їх кримінально-правовому аспекті; визначенню й аналізу можливих форм вчинення кожного зі злочинів, передбачених у ст.371 КК України, а також дослідженню такої кваліфікуючої ознаки, як "тяжкі наслідки".

Дисертант обґрунтовує думку про те, що за своїми об'єктивними ознаками склади злочинів, передбачених ст.371 КК України містять пряму вказівку на їхню протиправність - незаконність їх здійснення, що є ознакою бланкетної диспозиції кримінально-правової норми та потребує звернення до інших нормативних приписів, які містяться в правових актах інших галузей права. При цьому наголошується, що всі ознаки складу злочину містяться в статті Кримінального кодексу, а одержання правової інформації з інших нормативних джерел є лише їх певною деталізацією. Критерієм заподіяння істотної шкоди при незаконному застосуванні до особи затримання, арешту або тримання під вартою визнано порушення кримінально-процесуальних засад, зокрема принципів недоторканності особи, презумпції невинуватості та змагальності.

Пункт 2.2.1 "Об'єктивна сторона завідомо незаконного затримання" присвячено визначенню й аналізу можливих форм вчинення незаконного затримання.

Розкриваючи зміст поняття "затримання", уживаного в диспозиції ст.371 КК України, автор доходить висновку, що його термінологічне значення випливає зі змісту тих правових процедур, що утворюють безпосередній об'єкт кримінально-правової охорони. Так, під "затриманням" варто розуміти виключно захід процесуального примусу, що полягає в короткочасному обмеженні свободи особи, підозрюваної у вчиненні злочину, за який може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі, на підставах та в порядку, передбачених законом. З урахуванням наведених міркувань щодо сутності незаконного затримання в контексті кримінально-правової заборони вчинення зазначеного діяння визнано доцільним конкретизувати юридичну природу правовідносин, що поставлені під охорону ч.1 ст.371 КК України, шляхом використання в тексті закону терміна "кримінально-процесуальне затримання".

Визначаючи можливі форми вчинення незаконного затримання, автор доходить висновку, що до їх числа слід віднести:

1) затримання всупереч умовам щодо правомірності застосування цього примусового заходу;

2) затримання за відсутності до того правових підстав. При цьому до умов правомірності застосування кримінально-процесуального затримання віднесено: порушення кримінальної справи; наявність обґрунтованої підозри у вчиненні злочину, що карається позбавленням волі; відсутність правових перешкод, пов'язаних зі статусом підозрюваної особи (наявність імунітету від затримань). Характеризуючи підстави затримання, передбачені в кримінально-процесуальному законі, дисертант акцентує увагу на тому, що законодавча вимога документування факту затримання шляхом складання про це протоколу є суттєвою ґарантією забезпечення прав і свобод особи в кримінальному судочинстві, а отже, її іґнорування утворює самостійну форму незаконного затримання.

Пункт 2.2.2 "Об'єктивна сторона завідомо незаконного приводу" містить визначення й аналіз можливих форм вчинення незаконного приводу.

Розгляд кримінально-процесуальних норм, які реґламентують правовий статус учасників кримінального судочинства і застосування примусових заходів, дозволив дійти висновку, що можливими формами незаконного приводу є:

1) застосування примусового доставлення до осіб, котрі на за яких умов не можуть бути піддані приводові;

2) привід за наявності поважних причин неявки або можливості добровільної явки;

3) привід за відсутності про це відповідної постанови.

У пункті 2.2.3 "Об'єктивна сторона завідомо незаконного арешту" визначаються й аналізуються можливі форми вчинення незаконного арешту.

На підставі всебічного аналізу терміна "арешт" було обґрунтовано, що використання в кримінальному законі, на відміну від кримінально-процесуального закону, саме терміна "арешт," з огляду на динамічний характер правових актів галузі кримінально-процесуального права, забезпечує стабільність кримінального законодавства, залишаючи незмінним формулювання відповідної статті Кримінального кодексу навіть за умови суттєвих змін у нормативному матеріалі іншої галузевої належності, а також дозволяє охопити коло тих процесуальних процедур, що становлять зміст правовідносин, якими забезпечується реалізація права особи на свободу та особисту недоторканність.

З урахуванням суттєво оновленої процедури взяття особи під варту, як можливі форми вчинення незаконного арешту дисертант визначає:

1) порушення процесуальних вимог щодо порядку ініціювання та розгляду питання про обрання зазначеного запобіжного заходу;

2) відсутність відповідних процесуальних і матеріальних підстав, зокрема притягнення особи як обвинуваченого або визнання її підозрюваним у вчиненні злочину, що карається позбавленням волі строком більше ніж на три роки.

Пункт 2.2.4 "Об'єктивна сторона завідомо незаконного тримання під вартою" присвячено визначенню й аналізу можливих форм вчинення незаконного тримання під вартою.

Усупереч традиційному розумінню тримання під вартою як процесу застосування арешту, тобто певної діяльності, яка здійснюється на виконання судового акта про взяття особи під варту, дисертант обґрунтовує твердження, що в кримінально-правовому аспекті це поняття вживається в значенні процесу застосування не тільки арешту, а будь-якої процедури обмеження свободи та особистої недоторканості особи за судовим рішенням, зокрема затримання, оскільки підвищена суспільна небезпечність таких дій зумовлюється їх тривалістю. При цьому тримання під вартою в аналізованому складі злочину може бути вчинено шляхом двох альтернативних діянь: дії - незаконного продовження строків тримання під вартою та бездіяльності - незаконного тримання під вартою особи, стосовно якої відпали підстави для застосування запобіжного заходу, зокрема тоді, коли спливли встановлені законом терміни перебування під вартою.

Пункт 2.2.5 "Суспільно небезпечні наслідки злочинів, передбачених ст.371 КК України" містить визначення можливих наслідків розгляданих злочинів і дослідження такої кваліфікуючої ознаки, як "тяжкі наслідки".

Автором встановлено, що склади злочинів, передбачених чч.1 та 2 ст.371 КК України, за конструкцією об'єктивної сторони є формальними й повинні визнаватися закінченими з моменту позбавлення потерпілого особистої свободи внаслідок протиправного застосування щодо нього затримання, арешту або тримання під вартою. Разом із тим обґрунтовується доцільність передбачити в окремій нормі відповідальність судді, який при здійсненні контрольних повноважень постановив завідомо незаконне рішення про затримання, арешт або тримання під вартою, адже невжиття з боку відповідних контролюючих інстанцій адекватних заходів, спрямованих на попередження порушення або відновлення порушених прав, незалежно від того, чи зазнала особа внаслідок таких дій реального обмеження особистої свободи, набуває суспільної небезпеки в момент постановлення судом відповідного рішення, оскільки породжує у громадян відчуття повної незахищеності від незаконних дій правоохоронних органів, а з ним і зневіру у правосудді.

Визнаючи, що в реальній дійсності незаконні затримання та арешти спричиняють й такі наслідки, що виходять за рамки понять "нормальна діяльність", або "право особи", вражаючи, перш за все людину як біологічну та соціальну істоту, яка потерпає незалежно від того, чи є формальні підстави визнати злочин закінченим, дисертант додатково обґрунтовує доцільність застосування такого техніко-юридичного прийому опису ознак складу злочину, як використання оцінного поняття "тяжкі наслідки" з властивим йому універсалізмом, що дозволяє охопити якомога більший спектр ознак злочину, що з часом змінюється небезпекою конкретних посягань.

Розділ третій "Суб'єктивні ознаки завідомо незаконних затримання, приводу, арешту та тримання під вартою" складається з двох підрозділів, у яких досліджуються суб'єкт і суб'єктивна сторона.

Підрозділ 3.1 "Суб'єкт завідомо незаконних затримання, приводу, арешту та тримання під вартою" присвячений характеристиці ознак суб'єктів злочинів, передбачених ст.371 КК України.

З огляду на об'єктивну сторону злочинів, передбачених ст.371 КК України, коло їх суб'єктів обмежено рамками тієї процесуальної діяльності, що складає зміст таких примусових заходів, як затримання, привід, арешт і тримання під вартою. Їх застосування, будучи формою реалізації владних функцій, указує на справедливість віднесення службових осіб даної категорії саме до представників влади за ознакою здійснення ними повноважень щодо невизначено широкого кола осіб від імені органу влади, обов'язковість вимог і розпоряджень якого забезпечується примусовим впливом. Специфікою такого представництва є реалізація владних повноважень у сфері правосуддя як особливій сфері державно-правових відносин, де їхні учасники мають відповідні статусні властивості.

Виходячи з поняття загальнопроцесуальної правоздатності до числа суб'єктів завідомо незаконного затримання, за ознакою службової особи, що має право затримувати особу за підозрою в скоєнні злочину, були віднесені начальники органів дізнання, (або службові особи, які відповідно до ст.101 КПК віднесені до органів дізнання), слідчі як органи досудового слідства та прокурори, що здійснюють нагляд за виконанням законів органами досудового розслідування. При цьому віднесення до числа спеціальних суб'єктів цього злочину начальників органів дізнання, а не дізнавачів чи осіб, що провадять дізнання, ґрунтувалося на тому, що згідно з основним принципом організації діяльності державних органів - принципом єдиноначальності, уся повнота повноважень відповідного органу дізнання покладається на його начальника.

Визначаючи коло суб'єктів завідомо незаконного приводу, дисертант виходив із того, що за своїм процесуальним призначенням привід є заходом забезпечення доказово-пізнавальної діяльності таких учасників кримінального судочинства, як слідчий, прокурор, дізнавач та особа, що провадить дізнання, адже саме з їх правом викликати будь-яких осіб для допиту як свідків, потерпілих, підозрюваних або обвинувачених, кореспондується можливість примусового доставлення таких осіб для дачі необхідних свідчень.

Оскільки в результаті проведення "малої судової реформи" прокурори були позбавлені права на санкціонування арештів, а повноваженнями щодо обрання зазначеного запобіжного заходу на стадії досудового розслідування були наділені виключно професійні судді місцевих судів, саме їх було визнано єдиними спеціальними суб'єктами завідомо незаконного арешту. Виходячи з того, що через специфічність цієї судової діяльності, здійснюваної з метою забезпечення додержання конституційних прав і свобод громадян ще на досудових стадіях, в теорії кримінального процесу такого суддю запропоновано йменувати "слідчим суддею", визнано доцільним використати зазначену назву спеціального суб'єкта безпосередньо в тексті запропонованої в роботі кримінально-правової норми.

У висновках роботи викладено основні положення та результати проведеного дослідження, які мають теоретичне та практичне значення. Ці рекомендації спрямовуються на підвищення ефективності застосування норм кримінального та кримінально-процесуального законодавства. Визначено поняття затримання, приводу, арешту та тримання під вартою в кримінально-правовому аспекті, виокремлено істотні ознаки, які характеризують розглядані злочини. У ході дослідження здійснено юридичний аналіз елементів складів злочинів, передбачених ст.371 КК України, що дозволило виявити особливості кваліфікації за цією нормою. Установлено ознаки, за якими аналізовані злочини відмежовуються від суміжних складів та дисциплінарних проступків.

Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення законодавства, яке реґулює питання відповідальності за завідомо незаконні затримання, привід, арешт та тримання під вартою та застосування заходів процесуального примусу у сфері кримінального судочинства. З урахуванням цього, визнано доцільним викласти ст.371 КК України в такій редакції:

"Стаття 371. Завідомо незаконні кримінально-процесуальне затримання або тримання під вартою затриманої або заарештованої особи

1. Завідомо незаконне кримінально-процесуальне затримання, - …

2. Завідомо незаконне тримання під вартою затриманої або заарештованої особи, - …

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки або були вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, - …".

Також визнано доцільним доповнити чинний Кримінальний кодекс України новою нормою такого змісту:

"Стаття 371-1. Постановлення слідчим суддею завідомо незаконного рішення про кримінально-процесуальне затримання, арешт або тримання під вартою особи

1. Постановлення слідчим суддею завідомо незаконного рішення про кримінально-процесуальне затримання, арешт або тримання під вартою особи, - …

2. Ті самі дії, що спричинили тяжкі наслідки або вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, - …".

Список опублікованих автором праць за темою дисертації