Організація і діяльність судів цивільної юрисдикції в Україні
Системно-функціональний аналіз спеціалізації судової діяльності як фактора оптимального функціонування судів цивільної юрисдикції. Аналіз стану та оцінка перспектив подальшого розвитку, вдосконалення цивільного процесуального законодавства в даній сфері.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | автореферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 25.08.2015 |
| Размер файла | 42,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
Організація і діяльність судів цивільної юрисдикції в Україні
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
Загальна характеристика роботи
Актуальність теми дослідження. Актуальність дослідження правових проблем організації і діяльності судів цивільної юрисдикції в Україні зумовлена відсутністю єдиних концептуальних підходів серед науковців, практиків до шляхів, завдань і строків реформування судоустрою в Україні, ігнорування історичних традицій в цій сфері, безсистемністю врахування досвіду європейських держав романо-германської системи права стосовно реалізації на практиці в цих державах принципу інстанційності і спеціалізації. Вирішення проблеми теоретичного обґрунтування створення раціональної системи судів цивільної юрисдикції в Україні, в т.ч. в стислі строки та з мінімальним витраченням ресурсів держави на ці цілі, це не лише завдання суб'єктів судового управління та науковців, які досліджують ці питання, але й проблема і завдання загальнонаціонального значення, оскільки її вирішення обумовлює ефективність судочинства в державі. Оперативне, осмислене, прогнозоване за наслідками, а отже сплановане в часі та забезпечене ресурсами реформування судоустрою, залишається одним з найгостріших питань державно-правового розвитку перехідних суспільств, до яких, безперечно, відноситься Україна.
За роки незалежності України - це одне з перших комплексних досліджень нормативного регулювання організації і діяльності судів цивільної юрисдикції в Україні. Однак вихідні положення, покладені в основу цієї дисертації, розроблені відомими вітчизняними вченими та вченими деяких держав СНД, зокрема такими науковцями, як: В.Ф. Бойко, В.Д. Бринцев, Ю.М. Грошевий, В.В. Долежан, О.С. Захарова, М.І. Клеандров, В.І. Косарєв, В.В. Кривенко, Р.О. Куйбіда, Т.М. Марітчак, І.Є. Марочкін, Л.М. Москвич, І.В. Назаров, П.П. Пилипчук, Д.М. Притика, Ю.Д. Притика, С.В. Прилуцький, В.В. Сердюк, Н.В.Сібільова, М.І.Сірий, В.Я. Тацій С.Г. Штогун та інші.
Проведені дослідження не знімають актуальності проблеми, яку розглядаємо, оскільки стан реформування судоустрою в Україні у 1991-2009 роках свідчить про відсутність позитивних досягнень у цій галузі, чинний Закон України «Про судоустрій України» не забезпечує реалізацію конституційних принців щодо спеціалізації судової діяльності. Проект Закону України «Про судоустрій і статус суддів України», рекомендований Комітетом Верховної Ради України з питань правосуддя 18 червня 2008 р. для прийняття в другому читанні, на думку керівництва Верховного Суду України, не знімає вади чинного Закону й містить ряд положень, що не узгоджуються з Конституцією України, рішеннями Конституційного Суду України, міжнародними зобов'язаннями України. Певне загострення в дослідженні зазначених питань вносить політична заангажованість при прийнятті Парламентом України рішень щодо реформування судової системи України, а також термінологічна і лінгвістична невизначеність в законодавстві про судоустрій, різні методологічні підходи до функцій касації, спеціалізації судової діяльності і різні філософські погляди щодо шляхів розвитку судової влади.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснене відповідно до планів наукових досліджень Академії адвокатури України і є складовою тематичного плану науково-дослідних робіт «Розробка проблем прав людини. Сприяння забезпеченню прав і свобод людини, забезпечення їх правового захисту. Дослідження питань професійного захисту порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи», затвердженого рішенням Вченої ради Академії адвокатури України від 11 лютого 2002 р., протокол №5. Тема дисертації затверджена рішенням Вченої ради Академії адвокатури України від 27 лютого 2006 р., протокол №8, з уточненням від 10 листопада 2008 р., протокол №2.
Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертації є комплексний аналіз найбільш актуальних і найважливіших правових питань організації і діяльності судів цивільної юрисдикції в Україні, в окремих європейських державах романо-германської системи права та спрямоване на одержання об'єктивних даних, необхідних для удосконалення законодавства в сфері судоустрою України.
З огляду на поставлену мету визначено такі дослідницькі завдання:
- проаналізувати загальні та спеціальні принципи організації судової влади і здійснення правосуддя в демократичній державі, в т.ч. крізь призму конституційних принципів організації державної влади в Україні;
- дослідити і обґрунтувати необхідність нових підходів до визначення та запровадження спеціалізації судової діяльності в сучасних кризових умовах;
- дослідити взаємозв'язок існуючої системи судів цивільної юрисдикції і виникнення процесуальних проблем при здійсненні правосуддя;
- провести системно-функціональний аналіз спеціалізації судової діяльності як фактора оптимального функціонування судів цивільної юрисдикції;
- виявити проблеми розмежування поняття цивільна юрисдикція і суміжних процесуальних категорій;
- проаналізувати стан та перспективи розвитку і вдосконалення цивільного процесуального законодавства при організації і діяльності судів цивільної юрисдикції в Україні;
- виробити та обґрунтувати пропозиції і рекомендації щодо внесення змін до законодавства з метою створення інтегрованої у судову систему України підсистему спеціалізованих цивільних судів.
Об'єктом дослідження є відносини, що виникають при організації і діяльності судів цивільної юрисдикції в Україні та в окремих європейських державах.
Предметом дослідження є обґрунтування оптимальної організації судової діяльності в сучасних умовах України в сфері цивільної юрисдикції.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить діалектичний метод пізнання правових явищ. При дослідженні теоретичних напрацювань науковців у галузі судового права широко використовувалися, зокрема, в першому розділі роботи, формально-логічний, системно-структурний, системно-функціональний, порівняльно-правовий методи дослідження. Для з'ясування природи спеціалізації судової діяльності в сфері цивільної юрисдикції використовувався діалектичний метод пізнання про таке явище, ґрунтуючись при цьому на загальнонаукових методах аналізу, синтезу, узагальненні, аналогії, що забезпечило можливість виявити взаємозалежність між інстанційною організацією судової влади і спеціалізацією. За допомогою формально-догматичного та порівняльно-правового методів здійснено тлумачення поняття «цивільна юрисдикція» та суміжних категорій в господарському, адміністративному процесі. Зроблені в дисертації висновки і пропозиції ґрунтуються на вимогах формальної логіки відносно визначеності, несуперечності, послідовності й обґрунтованості суджень і здійснюються в рамках загальнотеоретичних і спеціальних конструкцій наукових знань про судоустрій, конституційного, адміністративного, міжнародного права та з використанням понятійного апарату цих наук.
Правову та науково-теоретичну основу дослідження складають Конституція України, вітчизняна і зарубіжна нормативні бази, що визначають судоустрій, спеціалізовану судову діяльність, а також праці з теорії права, конституційного, адміністративного права, роботи вчених, які займаються дослідженням проблем теоретичного і практичного запровадження принципів спеціалізації і інстанційності в системі судів загальної юрисдикції.
Емпіричною базою дисертаційного дослідження є статистичні дані Державної судової адміністрації щодо обсягів фінансування та забезпечення приміщеннями судових установ в 2006-2008 роках та матеріали узагальнень практики Верховного Суду України за 2006-2007 роки, 7 рішень Європейського суду з прав людини, 5 рішень Конституційного Суду України.
Наукова новизна роботи. Наукова новизна роботи полягає у тому, що вперше досліджено проблеми нормативного регулювання організації і діяльності судів цивільної юрисдикції крізь призму концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів та обґрунтовано можливу національну модель спеціалізації судової діяльності як фактор, що забезпечить оптимальне функціонування судів цивільної юрисдикції.
Наукова новизна одержаних результатів розкривається і конкретизується у висновках і пропозиціях, найважливішими з яких є наступні:
? вперше обґрунтована наявна колізія норм Закону України «Про судоустрій України» про порядок призначення або обрання судді на посаду та шляхи її подолання. Посада судді визначається в наказі голови відповідного суду (ч. 4 ст. 61 Закону України «Про судоустрій України»). Водночас ч. 3 вказаної статті встановлює, що особа, призначена на посаду судді чи обрана суддею безстроково набуває статусу професійного судді відповідного рівня і спеціалізації судів. Оскільки спеціалізація судів є конституційним принципом системи судів загальної юрисдикції (ст. 125 Конституції), а не лише спеціалізованих судів, тому правила, викладені в ч. 3 ст. 61 вказаного Закону, про набуття особою статусу професійного судді з обов'язковим визначенням відповідного рівня і спеціалізації судів слід розуміти як обов'язкове правило щодо безумовного визначення у відповідному акті Президента чи Верховної Ради України не лише прізвища особи, обраної (призначеної) на посаду судді, найменування суду, але й спеціалізації (найменування палати). В цьому контексті сучасна практика призначення суддів в апеляційні загальні суди без визначення спеціалізації у відповідних актах Президента і Парламенту є наслідком внутрішньої колізії ст. 61 Закону України «Про судоустрій України»;
? вперше обґрунтовано невідповідність Конституції України практики визначення головами місцевих загальних судів спеціалізації судової діяльності, її скасування, або зміну, оскільки вказана діяльність та компетенція не визначена Законом та суперечить гарантіям незалежності суддів;
- вперше обґрунтована теза, що єдиною ознакою спеціалізації судової діяльності є відповідний нормативний припис в Законі про спеціалізацію в окремій системі судів або про галузеву спеціалізацію в рамках однієї судової установи. Відтак, окрім системи судів адміністративної, господарської юрисдикції конституційний принцип спеціалізації судової діяльності реалізується при здісненні правосуддя у формі цивільного судочинства у відповідних палатах апеляційних загальних судів і у Судовій палаті у цивільних справах Верховного Суду України. Не можуть бути ознаками спеціалізованих судів наявність відокремлених приміщень або автономізація суддівського самоврядування, або рішення суб'єктів судового управління в цій сфері;
? вперше обґрунтована концепція про необхідність в умовах політико-економічної кризи здійснення спеціалізації судової діяльності на базі місцевих загальних судів, шляхом нормативного визначення в Законі відповідних палат в справах цивільної, кримінальної, адміністративної юрисдикцій;
? удосконалено теоретичні обґрунтування помилковості поділу судів на загальні та спеціалізовані, оскільки конституційний принцип спеціалізації є ознакою всіх судів загальної юрисдикції;
- удосконалено класифікацію принципів судової влади та здійснення правосуддя, що включає три основні групи: 1) загальні принципи, які розкривають сутність судової влади і її місце в системі органів державної влади; 2) організаційні принципи, які розкривають побудову судової системи, органів суддівського самоврядування, статус суддів, відповідальності суддів у зв'язку з неналежним виконанням своїх професійних обов'язків тощо та 3) функціональні принципи судової влади, тобто ті, які є основою для здійснення правосуддя в цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних справах;
- удосконалено визначення поняття принципів судової влади, а саме: принципи судової влади - це правила найбільш загального характеру, що визначають місце судової влади в системі органів державної влади, її організаційну побудову та спрямовані на реалізацію поставлених перед нею головних завдань - здійснення правосуддя в усіх формах судочинства;
- удосконалено обґрунтування відновлення три-ланкової судової системи, в якій функції суду першої інстанції будуть виконувати місцеві суди, які матимуть внутрішню спеціалізацію, визначену Законом (палату в цивільних справах, палату в кримінальних справах, палату в адміністративних справах, палату в господарських справах). Другою ланкою мають виступати апеляційні суди, які також матимуть відповідну спеціалізацію. Очолює судову систему Верховний Суд України, як суд касаційної інстанції та який буде діяти у складі судової палати у цивільних справах; судової палати у кримінальних справах; судової палати в адміністративних справах; судової палати у господарських справах.
Дістали подальший розвиток:
- обґрунтування недоцільності реалізації концепції про створення в сучасних кризових умовах окремої системи цивільних судів на чолі з вищим цивільним судом (касаційна інстанція) та Верховним Судом (перегляд у зв'язку з винятковими обставинами), оскільки: 1) історичним традиціям українського народу в сфері організації державної влади, в т.ч. побудови судової системи не було притаманно виокремлення судів цивільної юрисдикції на чолі з вищим судом в окрему систему спеціалізованих судів; 2) створення окремої системи цивільних судів в Україні не враховує економічну спроможність держави до таких кроків; 3) необхідно враховувати досвід більш економічно розвинутих європейських держав романо-германської системи права, де оптимальну систему судів загальної юрисдикції побудовано за принципом єдиної касаційної інстанції з поєднанням спеціалізації судової діяльності в рамках системи судів певної юрисдикції;
- теоретичне обґрунтування недоцільності створення і поділу місцевих цивільних судів на дільничний суд та окружний цивільний суд, оскільки: 1) неможливо достатньо чітко формалізувати і розмежувати предметну підсудність дільничного і окружного суду (критерій ціни позову не вирішить проблему, спори немайнового характеру, як правило, більш складні); 2) розмежування підсудності вимагає суттєвих змін і доповнень до ЦПК України; 3) необхідно майже вдвічі збільшити місцеві суди, в умовах коли держава не може ресурсами забезпечити існуючу меншу кількість судів.
- обґрунтування вдосконалення процесуальних інститутів, які регламентують акредитацію при судах перекладачів; про наділення суду правом за власною ініціативою залучати до участі у справі перекладача, якщо дійде висновку, що особа внаслідок неспроможності оплати послуг перекладача буде позбавлена судового захисту. В Законі України «Про судоустрій України» мають бути закладені базові настанови, які б відповідали європейським стандартам у регулюванні принципу мови судочинства. Тобто недостатньо сьогодні встановити правило про те, що особа, яка не володіє або недостатньо володіє державною мовою має право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі;
- обґрунтування висновку про необхідність скасування інституту народних засідателів в цивільному судочинстві, та необхідності виключення як з Конституції України (ст. 124) так і з Закону України «Про судоустрій України» (ч. 1 ст. 13) та з ЦПК України (ч. 2 ст. 18, ч. 4 ст. 234) відповідного припису;
- обґрунтування висновку про необхідність вилучення зі ст. 125 Конституції України ч. 3, в якій йдеться про вищі суди як вищі судові органи спеціалізованих судів;
- теоретичне обґрунтування пропозиції про більш глибоке відображення диспозитивного начала у реалізації права на судовий захист та необхідності доповнення ст. 6 чинного Закону України «Про судоустрій України» та ст. 7 проекту Закону України «Про судоустрій та статус суддів» окремою частиною такого змісту: «Суд розпочинає провадження не інакше як на підставі звернення особи до суду».
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання його результатів у науково-дослідницькій роботі щодо обґрунтування спеціалізації судової діяльності задля досягнення оптимального функціонування системи судів загальної юрисдикції
Висновки і рекомендації дисертації можуть бути використані при підготовці й обговоренні остаточного проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Положення дисертації можуть бути використані в навчальному процесі, при розробці відповідних програм спецкурсів за темою організація і діяльність судів цивільної юрисдикції.
Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації були оприлюдненні на науково-практичних конференціях, в тому числі на міжнародній науковій конференції: «Верховенство права в адвокатській діяльності» (14-15 грудня 2007 р. м. Київ); «Проблеми захисту і представництва прав громадян» (14 листопада 2008 р. м. Київ); «Верховенство права в адвокатській діяльності» (18 грудня 2008 р. м. Київ).
Публікації. Основні положення та висновки дослідження викладені в семи публікаціях, з яких чотири - в наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях та три в інших виданнях.
Структура дисертації складається із вступу, трьох розділів, що включають дев'ять підрозділів, висновків та списку використаних нормативних актів та наукових праць.
Повний обсяг дисертації становить 187 сторінок, з них 167 сторінки основного тексту. Список використаних джерел налічує 215 найменувань і займає 20 сторінок.
Основний зміст
судовий цивільний юрисдикція законодавство
У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь її наукової розробки, визначаються об'єкт і предмет дослідження та завдання дослідження, його методологічні та теоретичні засади, відображається наукова новизна роботи, положення та пропозиції, що виносяться на захист, висвітлюється її теоретичне та практичне значення, апробація результатів дослідження, зазначаються публікації за темою дослідження.
Розділ перший «Реалізація судової влади в Україні через здійснення правосуддя у формі цивільного судочинства» складається з двох підрозділів і присвячується огляду нормативного регулювання організації і діяльності судових установ в окремих державах Європи, а також в ретроспективі в державних утвореннях в межах території Україні в часи гетьманщини, Російської імперії, Української Народної Республіки, в Українській РСР. Аналізується спеціалізація судової діяльності, як умова, що забезпечить оптимальне функціонування судової влади.
У підрозділі 1.1. «Міжнародно-правові та історичні фактори впливу на процеси реформування судової влади в Україні в сфері цивільної юрисдикції» зазначається, що проблеми або здобутки процесуального оформлення всіх форм судочинства не тільки можна але й потрібно розглядати крізь призму судоустрою в державі. В першу чергу мову потрібно вести про існування певної моделі судової системи в державі, яка, як правило, визначається в Конституції держави. В Конституції України закріплене класичне розуміння доктрини поділу влади, тобто державна влада в Україні поділяється на три гілки, кожна з яких виконує різні функції: законодавчу, виконавчу та судову. Ст. 124 Конституції України встановлює, що найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суду України. Поряд з тим мають бути створені вищі спеціалізовані суди. Вочевидь, що ці суди мають виконувати функції касації, але питання полягає в тому як ці функції будуть розмежовані між Верховним Судом і вищими спеціалізованими судами. Це одне з головним питань, оскільки у межах існуючої інстанційної системи відбувається галузеве структурування судів за окремими юрисдикціями, що впливає на особливості їх організації. Отже, визначена Конституцією доктрина судоустрою держави є визначальним чинником в оформленні структури судової влади. Саме ця обставина обумовлює напрямок підготовки відповідних проектів законів та інших організаційних заходів.
Сутність касаційної системи оскарження судових рішень у європейських країнах романо-германської системи права полягає в тому, що рішення у справі, розглянуте першою та апеляційною інстанцією та яке набуло законної сили, може бути переглянуто, вирішено по-іншому або скасовано судовою інстанцією вищого рівня, на яку покладено функції забезпечення однаковості судової практики. Така інстанція є найвищою в судовій системі і має назву касаційного суду. Касація властива тільки інстанційно організованій системі судочинства, в якій касаційний розгляд здійснює спеціальний судовий орган, виключною функцією якого є перегляд справ. Оскільки Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції він не може бути позбавлений функції касації, яка визначена ст. 129 Конституції як одна з основних засад судочинства. Касація є останньою судовою інстанцією в таких країнах, як Франція, Бельгія, Італія та Нідерланди, касаційні постанови у зазначених країнах не підлягають подальшому перегляду.
Вибір моделі організації і діяльності судової влади, в т.ч. спеціалізації судової діяльності обумовлюється не лише правовими традиціями, але й, не в останню чергу, економічною спроможністю держави забезпечувати функціонування більшої кількості судових установ. В європейських держав широко розповсюджена спеціалізація саме у цивільному судочинстві на рівні судів першої та апеляційної інстанції без створення вищих цивільних судів на чолі з верховним (вищим) судом як єдиною касаційною інстанцією.
У підрозділі 1.2. «Спеціалізація судової діяльності як фактор оптимального функціонування судової влади» зазначається, що відповідно до ст. 19 Закону України «Про судоустрій України» на сьогодні в системі судів загальної юрисдикції утворені загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні суди. Одночасно законодавець в ч. 3 вказаної статті допускає запровадження спеціалізації суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції. Такий підхід виправданий, оскільки законодавство більшості галузей динамічно змінюється, а за існуючого навантаження судді, принаймні місцевих судів, просто фізично не в змозі вчасно і належним чином вивчати зміни та доповнення до всіх нормативних актів. Зрозуміло, що вказана можливість спеціалізації судді має на меті покращити оперативність вирішення правових спорів і своєчасно захистити права і інтереси особи, тобто підвищити якість судової діяльності. Конкретні форми реалізації принципу спеціалізації індивідуальні для кожної держави, оскільки є результатом її історичного розвитку, традицій, розвинутості правової системи і соціально-економічного стану суспільства. Вважається, що створення окремої системи спеціалізованих судів є переважно результатом політичної доцільності та економічної спроможності створити і утримувати ще одну складову системи. Спеціалізація судової діяльності судів цивільної юрисдикції здійснюється за різними критеріями. Імперативно в нормі права визначена спеціалізація суддів лише загального апеляційного суду та Апеляційного суду України, в яких утворюються судова палата у цивільних справах та судова палата у кримінальних справах, а стосовно останнього суду - ще й військова судова палата (ч. 5-6 ст. 25 Закону України «Про судоустрій України»). У складі Верховного Суду України обов'язково діють судові палати у цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справах та діє Військова судова колегія (ч. 2 ст. 48 Закону України «Про судоустрій України»). Спеціалізація суддів у місцевих судах законодавцем не передбачена, як і те, що голова місцевого суду та його заступник не наділені повноваженнями запроваджувати спеціалізацію суддів. Посада судді визначається в наказі голови відповідного суду (ч. 4 ст. 61 Закону України «Про судоустрій України»). Водночас ч. 3 вказаної статті встановлює, що особа, призначена на посаду судді чи обрана суддею безстроково набуває статусу професійного судді відповідного рівня і спеціалізації судів. Оскільки спеціалізація судів є конституційним принципом системи судів загальної юрисдикції (ст. 125 Конституції), а не лише спеціалізованих судів, тому правила, викладені в ч. 3 ст. 61 вказаного Закону, про набуття особою статусу професійного судді з обов'язковим визначенням відповідного рівня і спеціалізації судів слід розуміти як імператив щодо безумовного визначення у відповідному акті Президента чи Верховної Ради України не лише прізвища особи, обраної (призначеної) на посаду судді, найменування суду, але й спеціалізації (найменування палати). В цьому контексті сучасна практика призначення суддів в апеляційні загальні суди без визначення спеціалізації у відповідних актах Президента України і Верховної Ради України є наслідком внутрішньої колізії ст. 61 Закону України «Про судоустрій України». Проблемні питання спеціалізації судової діяльності прямо кореспондуються з гарантіями незалежності суддів. Так, відповідно до ч. 1 ст. 62 Закону України «Про судоустрій України» суддя може бути переведений до іншого суду за його письмовою заявою. Проте згоди судді на зміну спеціалізації в місцевому загальному суді, наприклад, з розгляду справ цивільної юрисдикції на справи кримінальної юрисдикції, в місцевому загальному суді закон не вимагає. Так само Закони України «Про судоустрій України», «Про статус суддів» не вимагають згоди судді при переведенні з однієї посади на іншу в межах одного суду. Така практика не відповідає міжнародним стандартам незалежності суддів. Так, у п. 15 Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя зазначається, що за винятком системи регулярної зміни (ротації) кадрів, судді не можуть бути переведені з одного суду до іншого чи з одної посади на іншу без їхньої особистої згоди. Видається, що конституційний принцип спеціалізації системи судів загальної юрисдикції передбачає створення саме спеціалізованих судів, а не підсистем спеціалізованих та загальних судів, як про це визначено в законодавстві України. Категорія «загальні суди» в Конституції не згадується, тому законодавець в ст. 19 Закону України «Про судоустрій» невиправдано посилається на Конституцію як на підставу створення в системі судів загальної юрисдикції загальних та спеціалізованих судів окремих судових юрисдикцій.
Звісно, в Конституції України йдеться про побудову системи судів за принципом спеціалізації, а не суддів за визначеною спеціалізацією. Однак важко не погодитись, що апеляційні загальні суди та й Верховний Суд організовані за принципом спеціалізації судової діяльності, яка відбувається у відповідних палатах. В умовах економічної кризи недофінансування видатків на утримання судів не тільки не зменшиться, але й може вкрай негативно позначитись на виплаті заробітної плати суддям та працівникам апарату судів. В таких умовах необхідно зосередитись на організаційних аспектах вирішення проблем спеціалізації судової діяльності з урахуванням принципів територіальності та інстанційності. Зокрема, пропонується принцип спеціалізації суддів місцевих та інших судів загальної юрисдикції визначити в Законі «Про судоустрій України» як визначальний принцип незмінюваності суддів, а відтак їх незалежності. Такий підхід відповідає основним принципам незалежності судових органів і певною мірою може допомогти у подоланні проблеми формування суддівського корпусу, про що в літературі неодноразово зазначалося. Необхідно визнати, що на період подолання економічної кризи держава Україна не може забезпечити реалізацію конституційного принципу побудови системи судів загальної юрисдикції на основі їх спеціалізації шляхом утворення додаткових судових установ. При цьому можлива і доцільна побудова системи судів загальної юрисдикції на основі спеціалізації суддів за галузевим критерієм та шляхом утворення відповідних палат. Необхідно погодитись, що за умов визначення в законі структурних підрозділів судів, що діють за галузевою спеціалізацією, а не за предметною спеціалізацією (не за певною категорією справ), в цьому випадку необхідно говорити не про спеціалізацію суддів, а про побудову системи судів за принципом спеціалізації. Наявність відгалужених судів (господарської, адміністративної юстиції) не спростовують цю тезу, оскільки, по-перше, вони також побудовані за галузевою спеціалізацією, по-друге, поділ судів на загальні та спеціалізовані не є конституційною константою. Звісно, важко знайти правові аргументи, які б виправдовували існування загальних судів, оскільки в цьому випадку необхідно спростувати конституційну настанову про організацію усіх загальних судів України на принципах їх спеціалізації. Отже, принциповим моментом, що засвідчує відсутність спеціалізації судової діяльності в сфері цивільної юрисдикції є застаріла система організації і роботи місцевих неспеціалізованих судів, які законодавець визначає як загальні.
З урахуванням одного з визначальних принципів побудови судоустрою в державі - принципу доступності правосуддя, пропонується спеціалізацію судової діяльності здійснити в межах цивільної, адміністративної, кримінальної юрисдикції у складі місцевого загального районного, районного у містах, міського та міськрайонного суду. Таким чином, місцеві загальні суди мають розглядати усі цивільні справи, а також адміністративні, кримінальні та інші справи, віднесені до їх підсудності.
В апеляційних загальних судах окрім судової палати у цивільних справах та судової палати у кримінальних справах утворюється палата в адміністративних справах.
Розділ 2. «Правове регулювання цивільного судочинства» складається з 3-х підрозділів.
У підрозділі 2.1. «Цивільна юрисдикція - поняття та правові проблеми розмежування суміжних категорій» зазначається, що Конституція, ЦПК України інші Закони України не містять нормативного визначення поняття юрисдикція. В науковій літературі України одностайного розуміння правової природи юрисдикції немає. Одна група дослідників поняття «юрисдикція» пов'язує лише з діяльністю державних судів, компетенція яких визначена законом. Друга група авторів під юрисдикцією розуміє повноваження не лише судових органів, але й будь яких інших владних органів. На відміну від ЦПК України 1963 р. новий ЦПК України 2004 р. містить категорію цивільна юрисдикція як назва другої глави цього Кодексу. Впадає в око певна тотожність компетенції судів щодо розгляду цивільних справ або підвідомчості цивільних справ, що розглядаються судами в порядку цивільного судочинства. При цьому законодавець в новому ЦПК (ч. 1 ст. 15) справедливо врахував конституційні гарантії захисту судом прав і свобод людини і громадянина (ст. 55 Конституції України), а не лише гарантії щодо розгляду судом справи по спорах, що виникають з перелічених правовідносин. Це передусім пов'язано з розширенням способів захисту прав, свобод та інтересів осіб, які застосовуються судом. Аналіз ст. 15 «Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ» ЦПК України 2004 р. дає підстави говорити, що законодавець певною мірою ототожнює цивільну юрисдикцію з підвідомчістю цивільних справ судам та під цивільною юрисдикцією розуміє наявність у суду повноважень щодо здійснення за правилами цивільного судочинства розгляду справ про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. В ЦПК України 1963 р. вказаний «умовний» перелік справ, що розглядаються за правилами цивільного судочинства іменувався інститутом підвідомчості цивільних справ судам. Виникає питання про підстави введення категорії «цивільна юрисдикція» в новому ЦПК: як альтернативи інституту підвідомчості визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ чи як тотожної категорії яка позначає все ж інститут підвідомчості?
Вказана новела («цивільна юрисдикція) в ЦПК України 2004 р. обумовлена різними чинниками. Зокрема, в назві Глави 3 «Підвідомчість цивільних справ судам», в назві ст. 24 «Цивільні справи, що розглядаються судами» ЦПК України 1963 р. порушені формально-логічні та лінгвістичні правила позначення певного явища в нормі права. Вочевидь, якщо йдеться про цивільну справу, вона має бути розглянута в суді за правилами цивільного судочинства. Проте, не всі справи, що підвідомчі судам відповідно до ст. 24 ЦПК України 1963 р. та ст. 15 ЦПК України 2004 р. можна віднести до цивільних. Законодавець у новому ЦПК України правомірно в багатьох випадках уникає застосування категорії «цивільна справа» в контексті нормативного регулювання процесуальних відносин, проте в Загальних положеннях ЦПК України 2004 р., зокрема в ст. 1, в ч. 3 ст. 2 Кодексу та в інших випадках цивільне судочинство пов'язується лише з розглядом цивільних справ. Такий стан речей був допустимий в умовах існування двох юрисдикцій (кримінальній, цивільній). В сучасних умовах поділ юрисдикцій має відбуватись за формалізованими в нормі права критеріями. Необхідно зазначити, що в залежності від суб'єктного складу та характеру спору цивільна справа може розглядатись в порядку цивільного, - господарського чи адміністративного судочинства. В ч. 1 ст. 15 ЦПК України реалізована формула визначення підвідомчості цивільних справ за методом виключення з цього кола справ віднесених до юрисдикції господарського або адміністративного суду. В цьому контексті виглядає зайвою ч. 2 ст. 15 ЦПК України про те, що Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного.
Видається, що правова проблема розмежування суміжних юрисдикцій має бути вирішена через призму забезпечення вільного доступу до правосуддя, в т.ч. процесуальними засобами. Проблема розмежування суміжних юрисдикцій виникла внаслідок створення відокремлених спеціалізованих судів. Рух в напрямку диференціації правил: підвідомчості справ господарським судам (ст. 12 ГПК України), визначення компетенції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за суб'єктною ознакою, за характером правовідносин тощо, визначення цивільної юрисдикції за методом виключення з цього кола справ віднесених до юрисдикції господарського або адміністративного суду призвело не стільки до вирішення існуючих проблем, а до стрімкого виникнення інших питань. Видається, що такий розвиток подій мав бути прогнозованим, оскільки різна юрисдикція обумовлюється різницею справ та різницею судових установ, що їх розглядають. Виходом з вказаного становища або орієнтиром на шляху до подолання цих правових проблем є, як зазначалося, реальне забезпечення реалізації принципу вільного доступу до правосуддя. Такий підхід означає, що проблеми різних юрисдикцій (підвідомчості справ судам різних юрисдикцій) не повинні торкатися особи, яка звертається за судовим захистом порушених, оспорюваних прав а і т.і. Видається, що засобом забезпечення безумовного права на судовий захист є система судів першої інстанції, яка виключає множину судових установ виокремлених за критерієм розгляду і вирішення справ за правилами різних юрисдикцій. Суд першої інстанції певного регіону має вирішувати на розгляд якої палати передати розгляд тої чи іншої справи. Досягнення єдності судового захисту має розглядатись саме в організаційно-функціональному підході до цієї проблеми. З іншого боку, єдність судового захисту має бути забезпечена процесуальними засобами, що передбачає запровадження єдиного універсального процесуального кодексу для цивільного господарського та адміністративного судочинства. Вочевидь, такий універсальний процесуальний кодекс має містити процесуальні інститути, які притаманні лише певним формам судочинства. Питання дихотомії права, визначення критеріїв співвідношення та розмежування публічних та приватноправових відносин є однім з найскладніших у правовій доктрині, тому окреслення судово-юрисдикційного розподілу через призму публічності і приватності правовідносин, реалізацією одним з суб'єктів спору владних повноважень є досить спірним вибором на цьому шляху.
У підрозділі 2.2. «Суб'єкти цивільної юрисдикції» зазначається, що Цивільний процесуальний кодекс України визначає суб'єктів цивільно-правової юрисдикції через призму інстанційності. Так, ст. 107 ЦПК України встановлює, що усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами як судами першої інстанції. Апеляційною інстанцією у цивільних справах, відповідно до ст. 291 ЦПК України є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується. Норма, що визначає касаційну інстанцію у цивільних справах в ст. 323 ЦПК України носить бланкетний характер і відсилає до Закону України «Про судоустрій України», в якому має бути зазначено цей суд.
В окремих випадках Закон визначає суб'єкта цивільно-правової юрисдикції через призму провадження у зв'язку з винятковими обставинами. Відповідно до ч. 2 ст. 357 ЦПК України справа в порядку провадження у зв'язку з винятковими обставинами розглядається колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності. Одночасно законодавець визначив спеціального суб'єкта цивільної юрисдикції за критерієм наявності неоднакового застосування судами касаційної інстанції одного і того самого положення закону. В цьому випадку справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати (ч. 3 ст. 357 ЦПК України).
Відповідно до певного виду юрисдикції її суб'єкти визначені також Законом України «Про судоустрій України». Так, суб'єктами цивільної юрисдикції відповідно до вказаного Закону є: 1) місцеві загальні суди районів, районів у містах, міські та міськрайонні суди (ст. 21 Закону України «Про судоустрій України»; 2) судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів областей, міст Києва та Севастополя, Автономної Республіки Крим, судова палат у цивільних справах Апеляційного суду України (ст. 25 Закону України «Про судоустрій України»; 3) Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України (ст. 25 Закону України «Про судоустрій України».
Неважко помітити певний паралелізм визначення суб'єктів цивільної юрисдикції, їх повноваження в ЦПК і Законі «Про судоустрій України». В ст. 1 Закону «Про судоустрій України» встановлено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Звісна річ правосуддя в Україні здійснюється виключно судами в рамках або межах визначеної юрисдикції. В цьому контексті Закон «Про судоустрій України» встановлює види судів загальної юрисдикції (ст. 18), і, як зазначалося, види і склад і загальну компетенцію цих судів. В той же час лише ЦПК України встановлює виключне коло суб'єктів цивільної юрисдикції в контексті здійснення правосуддя.
Ст. 1 Закону України «Про судоустрій України» попри її назву «Судова влада» не містить визначення цього поняття, однак в ній зазначається, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно на підставах, у межах та порядку, передбачених Конституцією та Законами України. В ст. 129 Конституції визначено, що судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.
В літературі судова влада визначається як незалежна самостійна гілка влади, яка здійснюється уповноваженими на те державними органами - судами, призначенням якої є розв'язання виникаючих у суспільстві правових конфліктів. Окрім сутнісних ознак судової влади (суб'єкти судової влади, її об'єкти, специфіка її здійснення), окрему групу її ознак складають функціональні ознаки. Головною функцією суду має бути визнано здійснення правосуддя за різними категоріями справ. Інші функції реалізуються у межах здійснення правосуддя і, таким чином, мають похідний від нього характер. Отже, функціонування судової влади в сфері цивільної юрисдикції можна уявити як процес проведення цивільного судочинства суддею одноособово чи колегією суддів відповідно до Конституції України, ЦПК України, Закону України «Про міжнародне приватне право» та інших актів законодавства України.
У підрозділі 2.3. «Процесуальні проблеми в сфері цивільної юрисдикції» зазначається, що обраний в Україні шлях розвитку судочинства через виділення нових судових підсистем (спеціалізованих судів у рамках судів загальної юрисдикції) поєднаний з прийняттям нових процесуальних кодексів - є концептуально помилковим, оскільки в такому випадку послаблюється єдність судової системи і практики застосування норм матеріального і процесуального права. З іншого боку, такий підхід ускладнює судовий механізм, призводить до зниження рівня доступності до правосуддя.
Частина 1 ст. 2 ЦПК України встановлює, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, ЦПК України та Закону «Про міжнародне приватне право». Імператив визначення актів цивільного судочинства у вказаній нормі застосовано помилково, оскільки цивільне судочинство включає процесуальні норми, які містяться і в інших законодавчих актах, наприклад, в Сімейному кодексі України.
Реалізація права на судовий захист певною мірою стикається з проблемою вибору того чи іншого виду судочинства в рамках якого особа може реалізувати своє право на судовий захист. Аби з'ясувати питання компетенції суду щодо розгляду цивільних справ, пересічний громадянин має, відповідно до закладеної в ч. 1 ст. 15 ЦПК України формули визначення компетенції суду цієї юрисдикції, встановити чи не відноситься певний спір до юрисдикції спеціалізованих судів. Відповідно до п. ч. 1 ст. 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Одночасно в цьому випадку на суд покладається обов'язок повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ. Складніше пересічному громадянину у випадку відмови у відкритті провадження у справі, якщо суддя дійте висновку, що заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства (п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України). В цьому випадку суд не зобов'язаний повідомляти заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ. Видається, що вищенаведене положення ЦПК України про закриття провадження у справі або відмова у такій процесуальній дії суперечить конституційним гарантіям на судовий захист, встановленим ст. ст. 55, 124 Конституції України. Вказана теза знаходить підтвердження у рішенні Конституційного суду в справі №1 - 2/ 2002 від 9 липня 2002 р. [206]. В цій справі Конституційний Суд вирішив, що положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Видається, що у випадку помилкового звернення особи до суду іншої юрисдикції за захистом своїх прав саме судова влада має вирішувати цю проблему, а не особа, що шукає захисту.
Розділ 3. «Принципи організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні» складається з 4-х підрозділів.
У підрозділі 3.1. «Загальна характеристика принципів організації судової влади та здійснення правосуддя» зазначається, що закріплення на конституційному рівні гарантій, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави та те, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції), фактично вказує на те, що право в Україні почали розглядати в новому аспекті. Його вже не обмежують тільки позитивістсько - нормативістським сприйняттям і тлумаченням. Право в нашій державі все більше переходить на позиції природного права. А це означає, що слід переосмислити, удосконалити керівні ідеї усього права, в першу чергу принципи права. Адже принципи права - це явища, що не тільки пов'язують право з політикою, економікою, духовним життям суспільства, а забезпечують єдність різних власне правових процесів.
У Конституції України закріплені основні засади судочинства, такі як: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів у доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення касаційного та апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов'язковість рішень суду. З огляду на те, що в теорії права найбільш вживаним є термін «принципи», а у Конституції України зазначається на «засади судочинства» то виникає запитання як співвідносяться ці поняття?
Подобные документы
Система судів загальної юрисдикції в Україні. Поняття ланки судової системи та інстанції, повноваження місцевих судів, їх структура, правовий статус голови та суддів. Види та апеляційних судів: загальні та спеціалізовані. Колегіальний розгляд справи.
контрольная работа [29,7 K], добавлен 17.11.2010Історичні аспекти розвитку та становлення господарських судів в Україні. Система, склад, структура, повноваження та ключові принципи діяльності господарських судів. Проблемні питання юрисдикції господарських, загальних та адміністративних судів.
курсовая работа [58,1 K], добавлен 06.02.2014Становлення сильної і незалежної судової влади як невід’ємна умова побудови в Україні правової держави. Способи підвищення ефективності засобів боротьби з підлітковою злочинністю. Особливості принципу спеціалізації у системі судів загальної юрисдикції.
статья [20,9 K], добавлен 19.09.2017Характеристика системи судів загальної юрисдикції. Повноваження вищих спеціалізованих судів. Порядок призначення судді на адміністративні посади, причини звільнення. Аналіз Вищої кваліфікаційної комісії суддів України: склад, строки повноважень її членів.
дипломная работа [101,3 K], добавлен 20.04.2012Виокремлення та аналіз змісту принципів функціонування судової влади. Поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі. Оскарження до суду рішень чи дій органів державної влади. Засади здійснення судового конституційного контролю.
статья [351,1 K], добавлен 05.10.2013Аналіз особливостей судової системи України, яку складають суди загальної юрисдикції і Конституційний Суд України. Функції, завдання місцевих судів, дослідження правового статусу апеляційних судів. Компетенція найвищого судового органу - Верховного Суду.
реферат [21,2 K], добавлен 17.05.2010Історико-правовий аспект розвитку юрисдикції судових інститутів України за спеціалізацією. Міжнародний досвід спеціалізації органів правосуддя (на прикладі Великобританії, Німеччини, США, Росії) та його роль у розбудові спеціалізованих судів України.
диссертация [197,9 K], добавлен 17.05.2011Система судів загальної юрисдикції та діяльність вищих спеціалізованих судів як касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ. Склад та повноваження Верховного Суду України, його голови та пленуму.
контрольная работа [22,7 K], добавлен 17.11.2010Дослідження основних засад судової реформи в Україні, перспектив становлення суду присяжних. Аналіз ланок у законі про судоустрій, судових структур притаманних різним країнам світу. Огляд рішень апеляційних загальних судів, ухвалених у першій інстанції.
курсовая работа [48,4 K], добавлен 14.12.2011Загальні положення про цивільну юрисдикцію. Визначення підсудності як основи побудови судів цивільної юрисдикції. Дослідження поняття, видів підсудності цивільних справ та з'ясування порядку її визначення у законодавстві України та міжнародних договорах.
курсовая работа [52,9 K], добавлен 18.03.2011
