Державне регулювання системи вищої освіти в Україні

Актуальність теми. Розбудова України як незалежної, демократичної, правової європейської держави потребує створення відповідної системи вищої освіти, спрямованої на забезпечення фундаментальної наукової, загальнокультурної, практичної підготовки фахівців, які визначають темпи й рівень науково-технічного, економічного та соціально-культурного прогресу і здатні до постійного оновлення наукових знань, професійної мобільності, швидкої адаптації до змін у соціально-економічній сфері, у галузях науки, техніки й технології.

На рубежі ХХ-ХХІ ст. сформувалася нова парадигма вищої освіти, заснована на тому, щоб навчити людину жити в інформаційному суспільстві, створити їй умови для безперервного розвитку й набуття в процесі освіти навичок швидкого переключення на суміжні галузі професійної діяльності. У таких умовах незмірно зріс статус вищої освіти в системі не лише професійної підготовки людини, а і її самоосвіти з метою найповнішої реалізації закладених у кожній особі інтелектуальних можливостей.

В українській системі вищої освіти сьогодні відбуваються перетворення, які пов'язані з постійною адаптацією до змінних умов зовнішнього середовища.

Система вищої освіти проникає в усі сфери життя людини, а найтіснішим є її зв'язок із розвитком ринку праці держави. При цьому стимулювання розвитку системи вищої освіти здійснити простими адміністративними методами або шляхом саморегулювання самої освітньої системи видається нам малоймовірним. Необхідною є якісна перебудова системи державного регулювання в освітній сфері, яка передбачає застосування сучасного інструментарію, методів і концепцій державного управління.

Значна частина проблем системи вищої освіти спричинені економічним дисбалансом у державі, постійними політичними кризами, неспроможністю органів публічної влади вчасно приймати ефективні управлінські рішення, реагувати на зміни в суспільстві, щоб адаптувати систему вищої освіти до нових викликів держави.

Основні напрями розвитку системи вищої освіти й механізми її державного регулювання мають бути конкретизовані розвиненою законодавчою базою, достатнім та ефективним бюджетним фінансуванням, досконало продуманою та виваженою концепцією.

Питання управління освітою вивчали В. Андрущенко, В. Бакуменко, Л. Беззубко, В. Бобров, В. Дзоз, Д. Дзвінчук, О. Жабенко, О. Зайченко, О. Іваницька, І. Каленюк, В. Князєв, В. Козубняк, В. Кремень, В. Лутай, В. Луговий, В. Майборода, О. Мінаєв, А. Мерзляк, В. Огаренко, С. Ніколаєнко, Н. Нижник, В. Огнев'юк, Н. Островерхова, Н. Протасова, О. Падалка, Н. Подольчак, В. Тертичка, В. Цвєтков. Реформування вищої медичної освіти розглядає М. Білинська. Правові аспекти фінансування видатків на освіту та науку досліджує А. Монаєнко.

Серед найбільш відомих зарубіжних учених, котрі розробляли проблеми вищої школи, можна назвати Ф. Альтбаха, Г. Келлі, К. Павловського, А. Річардса, П. Скотта та ін. Досить ґрунтовно та всебічно досліджують розвиток сучасної вищої школи російські вчені, а саме: А. Галаган, Б. Гершунський, О. Ліферов, В. Садовнічий та ін. В Україні питання реформування вищої освіти вивчали такі фахівці, як: В. Андрущенко, М. Згуровський, К. Левківський, В. Козаков, К. Корсак, М. Степко та ін.

Незважаючи на велике різноманіття порушених питань та глибину їх дослідження, у сучасній науці окремі їх аспекти державного регулювання вищої освіти залишились не вирішеними. Так, потребує подальших досліджень сучасний стан регулювання системи вищої освіти; недостатньо чітко виділені механізми досягнення ефективності освітньої сфери, потребують обґрунтування напрями вдосконалення бюджетного фінансування вищої освіти та оцінювання її якості.

Актуальність проблеми, недостатнє її відображення в науковій літературі, її теоретичне та практичне значення зумовили вибір теми дисертаційної роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну роботу виконано відповідно до теми науково-дослідної роботи “Планування, прогнозування та державне регулювання мікро- та макроекономічних процесів” (номер державної реєстрації 0102U003195) Класичного приватного університету.

У рамках виконаної теми особисто здобувачем було вдосконалено механізм державного регулювання системи вищої освіти, оцінювання якості вищої освіти шляхом запровадження інституту громадського контролю та його інституціалізації в особі Громадської асоціації контролю вищих навчальних закладів.

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є науково-теоретичне обґрунтування практичних рекомендацій щодо вдосконалення державного регулювання системи вищої освіти. Для її досягнення було поставлено такі завдання:

- уточнити поняття та сутність державного регулювання системи вищої освіти;

- визначити напрями вдосконалення механізму державного регулювання системи вищої освіти;

- дослідити особливості діяльності закладів вищої освіти в Україні;

- визначити шляхи підвищення результативності діяльності дорадчих органів при Президентові України;

- проаналізувати сучасний стан державного регулювання системи вищої освіти;

- дослідити систему бюджетного фінансування вищої освіти;

- удосконалити систему оцінювання якості вищої освіти.

Об'єктом дослідження є процес державного регулювання системи вищої освіти в умовах її реформування.

Предметом дослідження є теоретичні та практичні засади формування механізмів державного регулювання системи вищої освіти в Україні.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що пропоновані механізми державного регулювання системи вищої освіти та їх запровадження у практику діяльності органів державної влади дадуть змогу посилити демократизацію управління, дадуть поштовх розвитку вищих навчальних закладів, покращать якість підготовки фахівців для різних галузей економіки держави. вища освіта фінансування оцінювання

Методи дослідження. Для перевірки гіпотези дослідження та виконання поставлених завдань використано загальнонаукові методи: проблемно-цільовий та структурно-функціональний аналіз основних теорій і практики управління системи освіти - для виділення й обґрунтування механізмів її державного регулювання; історико-логічне вивчення наукових праць провідних учених у сфері державного управління, загальної теорії управління та управління освітою; конкретно-історичний аналіз - для уточнення основних понять, що зазнали змін у процесі розвитку системи вищої освіти; абстрактно-логічний метод - для теоретичного узагальнення й формулювання висновків.

Методологічною базою дослідження є наукові праці вітчизняних та зарубіжних учених. Інформаційною базою дослідження є закони України; укази Президента України; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, статистичні матеріали державних органів статистики, дані провідних вищих навчальних закладів.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що:

вперше:

- визначено засади застосування механізму освітнього страхування фізичних осіб та розширення його інституціональної основи шляхом створення Фонду підтримки вищої освіти, мета діяльності якого полягатиме у фінансовому забезпеченні навчання студентів;

удосконалено:

- підхід до організації бюджетного фінансування вищої освіти шляхом розподілу бюджетних повноважень між органами державної влади: пропонується видатки Державного бюджету спрямовувати на оплату праці професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів, а з місцевих бюджетів фінансувати утримання будівель, матеріально-технічної бази, оплату комунальних послуг вищих навчальних закладів;

- оцінювання якості вищої освіти шляхом запровадження інституту громадського контролю та його інституціалізації в особі Громадської асоціації контролю діяльності вищих навчальних закладів, мета якої полягатиме в налагодженні тісної співпраці з Державною службою зайнятості України та її регіональними відділеннями і спільній розробці єдиних критеріїв оцінювання якості освітніх послуг;

- механізм державного регулювання системи вищої освіти через розробку державної стратегії розвитку вищої освіти, яка містить концепцію прогнозування та програмування розвитку вищої освіти;

набуло подальшого розвитку:

- обґрунтування ефективності діяльності дорадчих органів при Президентові України через створення координаційної ради при Президентові України з реалізації національних проектів, що дасть змогу посилити координацію та контроль за виконанням освітніх національних програм і проектів в Україні;

- визначення дефініції поняття державного регулювання системи вищої освіти як системи економічних, соціальних, правових, політичних та організаційних форм і методів впливу держави на суб'єктів освітніх процесів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що застосування запропонованих напрямів удосконалення державного регулювання системи вищої освіти забезпечує створення передумов для ефективного контролю якості підготовки фахівців у системі вищої освіти та її зв'язок з ринком праці.

Результати досліджень використані в діяльності органів управління освіти Запорізької обласної державної адміністрації (довідка № 09-1/923 від 25.06.2008 р.), Харківської обласної державної адміністрації (довідка № 12/123 від 09.07.2008 р.).

Теоретичні розробки дисертаційної роботи використовуються в навчальному процесі Класичного приватного університету при викладанні таких дисциплін: “Управління освітою”, “Менеджмент у державному та муніципальному управлінні” (довідка № 371 від 07.05.2008 р.).

Особистий внесок здобувача. Наукові положення, розробки, висновки та рекомендації, які виносяться на захист, одержано здобувачем самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні результати дисертаційної роботи доповідались та обговорювались на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: “Актуальні проблеми інноваційно-інвестиційного розвитку економіки України” (м. Харків, 2007 р.), “Проблеми державного управління та місцевого самоврядування в умовах сучасного політичного вибору України ” (м. Запоріжжя, 2007 р.), “Стратегія регіонального розвитку: формування та механізми реалізації” (м. Одеса, 2007 р.), “Наука і освіта - 2008” (м. Софія, 2008 р.), “Наука і вища освіта” (м. Запоріжжя, 2008 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 11 наукових праць загальним обсягом 4,05 д. а., з них 6 - у фахових виданнях.

Структура й обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, викладених на 205 сторінках, додатку, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 230 сторінок. Робота містить 6 рисунків, 17 таблиць, 1 додаток, список використаних джерел, який включає 162 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету та завдання роботи; викладено найбільш вагомі результати, що характеризують науково-практичну новизну дослідження; зазначено практичне значення та можливості застосування одержаних результатів.

У першому розділі - “Теоретичні основи державного регулювання вищої освіти” - визначено суть і особливості державного регулювання системи вищої освіти, обґрунтовано необхідність внесення змін у державне регулювання та фінансування системи вищої освіти.

Система вищої освіти безпосередньо пов'язана з розбудовою незалежної держави, національною й економічною безпекою, економічними та політичними перетвореннями, здоров'ям і майбутнім нації та є одним з ключових елементів життєзабезпечення держави.

Вищу освіту особа здобуває у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.

Роль держави у вищій освіті полягає в тому, щоб визначити, яких саме освітніх результатів суспільство й держава бажали та могли б досягти. При цьому необхідно враховувати, що окремі суб'єкти також мають певні переваги щодо здобуття вищої освіти, але вирішує ці питання безпосередньо сама особа. У цьому аспекті держава повинна виступати тільки гарантом прав громадян на освіту, але не приймати рішення за них.

Управління освітою передбачає оптимізацію державних управлінських структур, децентралізацію управління; перерозподіл функцій та повноважень між центральними місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та навчальними закладами; перехід до програмно-цільового управління; поєднання державного і громадського контролю; запровадження нової етики управлінської діяльності, що базується на принципах взаємоповаги, позитивної мотивації; прозорість розроблення, експертизи, апробації та затвердження нормативно-правових документів; створення систем моніторингу ефективності управлінських рішень, їх впливу на якість освітніх послуг на всіх рівнях; організацію експериментальної перевірки та експертизи освітніх інновацій; впровадження новітніх інформаційно-управлінських і комп'ютерних технологій; демократизацію процедури призначення керівників навчальних закладів, їх атестації; удосконалення механізму ліцензування, атестації та акредитації навчальних закладів; підвищення компетентності управлінців усіх рівнів; більш широке залучення до управлінської діяльності талановитої молоді.

У галузі освіти механізм управління являє собою процес узгодженого впливу суб'єктів управління на галузь освіти, а також застосування певної послідовності відповідних процедур та інструментів, що забезпечують перехід від старого до нового стану з метою досягнення заданих цілей.

Необхідність державного регулювання системи вищої освіти визначається двома аспектами: неспроможністю ринку надати освітні послуги в повному обсязі та певної якості; відмовою від жорсткого адміністративного управління системою вищої освіти.

Названі аспекти в певному значенні протилежні. Вони визначають рух до побудови моделі державного регулювання системи вищої освіти з двох сторін: від звичайного конкурентного ринкового механізму і від командного відомчого управління.

Тому державне регулювання системи вищої освіти ми визначаємо як систему економічних, соціальних, правових, політичних та організаційних форм і методів впливу держави на суб'єктів освітніх процесів, яка створює умови для реалізації ними тих цілей та завдань, які одночасно відповідали б як стратегічним інтересам держави, так і безпосереднім інтересам самих цих суб'єктів. При цьому державний вплив повинен формувати, з одного боку, попит на освіту, з іншого - пропозицію освітніх послуг. Поєднання інтересів держави з інтересами всіх інших суб'єктів в освіті можливо на основі агрегації продуктів вищої освіти: держава отримує розвиток людського потенціалу, а індивіди, колективи, фірми - розвиток особи, людський та інтелектуальний капітал.

Для вдосконалення механізму державного регулювання системи вищої освіти ми пропонуємо розробити державну стратегію розвитку вищої освіти. Зазначимо, що на сьогодні такої стратегії не розроблено. Існує Державна програма розвитку вищої освіти на 2005-2007 рр., затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2004 р., та Концепція Державної програми розвитку освіти на 2006-2010 рр., затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2006 р. Однак в державній стратегії відсутні розробки щодо застосування концепції прогнозування та програмування системи вищої освіти, що робить вищенаведені документи незавершеними. Наша пропозиція полягає у розробці такої концепції, схематичний вигляд якої подано на рис. 1. З цього рисунка видно, що державне регулювання системи вищої освіти має починатися з визначення стратегії розвитку вищої освіти. Розроблена стратегія буде загальною підставою для здійснення органами державного управління освітою заходів щодо розвитку системи вищої освіти. Вона безпосередньо пов'язана з прогнозуванням вищої освіти. Ці два явища взаємозумовлюють одне одного. Без даних прогнозу розвитку системи вищої освіти неможливо розробити науково обґрунтовану стратегію. Самі основні параметри прогнозу розрізнятимуться залежно від наявності і здійснення тієї або іншої стратегії розвитку.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1 Механізм державного регулювання системи вищої освіти

Крім того, прогнозування вищої освіти має власний зміст. Найбільш складною проблемою у прогнозуванні вищої освіти є визначення характеру зв'язку вищої освіти з ринком праці.

Стратегія і прогноз, у свою чергу, визначають розробку програм за конкретними напрямами розвитку вищої освіти. Найбільш актуальні програми розвитку системи вищої освіти пов'язані з двома моментами: з інформатизацією вищої освіти та з її гуманізацією.

Перше зумовлено зміною технологій вищої освіти, друге - рівнем розвитку суспільства й національним багатством країни. Крім того, при аналізі розробки програм у системі вищої освіти варто брати до уваги наявність синхронності й копіювання елементів програмування в різних країнах. Цей факт підтверджується порівняльним аналізом розроблених і прийнятих програм у сфері вищої освіти в різних країнах.

Чинники, що визначають необхідність державного регулювання системи вищої освіти, його суть і основні принципи, стратегію та основні прогнозні припущення розвитку системи вищої освіти, становлять концептуальну основу державного регулювання системи вищої освіти. Далі необхідно опрацьовувати механізм впливу держави на сферу вищої освіти, який включає конкретні форми й методи регулювання (див. рис. 1).

У механізмі державного регулювання системи вищої освіти нами виділено два блоки: форми прямого впливу держави та економічні методи регулювання. До першого блоку можна віднести правове забезпечення системи вищої освіти, регулювання відносин у системі вищої освіти й елементів дозвільної системи у сфері освіти (ліцензування, атестація та акредитація, а також прямий адміністративний контроль якості вищої освіти).

У другому блоці зосереджені різні форми фінансування вищої освіти: бюджетне фінансування, інші форми альтернативного багатоканального фінансування, інвестування в освіту. Сюди ж відносяться інші інструменти фіскального регулювання, механізми кредитування, цінове регулювання на ринку освітніх послуг.

Завдання державного регулювання розвитку вищої освіти полягають у тому, щоб спрямувати навчально-виховний процес у вищих навчальних закладах на задоволення потреб держави, враховуючи сучасні економічні умови, виховання свідомості, патріотизму, забезпечення потреби суспільства та ринку праці в конкурентоспроможних, компетентних і відповідальних фахівцях; адаптувати відповідні спеціальності, виходячи з реальних потреб різних галузей економіки; проводити постійний моніторинг якості вищої освіти, а також здійснювати оцінювання діяльності вищих навчальних закладів; упорядкувати діяльність вищих навчальних закладів щодо надання якісних освітніх послуг їх кінцевим споживачам; створити прозорі механізми ціноутворення на освітні послуги.

На нашу думку, необхідно забезпечити на рівні органів законодавчої та виконавчої влади єдиний підхід до встановлення стандартів державного регулювання освіти. Останнім часом у практиці державного регулювання вищої освіти можна спостерігати неузгодженість прийнятих підзаконних актів Міністерства освіти і науки України з освітнім законодавством. Так, Міністерством освіти і науки України був прийнятий наказ від 25 грудня 2007 р. № 1172 “Про затвердження Умов прийому до вищих навчальних закладів України”, який встановив ще один документ про освіту: сертифікат Українського центру оцінювання якості освіти, тоді як Закони України “Про освіту” та “Про загальну середню освіту” не встановлюють такого виду документа про освіту.

Ми вважаємо, що аргументом на користь державного втручання в систему вищої освіти є неспроможність ринку освітніх послуг. Вся недосконалість ринку цих послуг працює в напрямі недоспоживання освіти, оскільки люди не бажають платити за доходи, що отримуються суспільством у цілому, а також не здатні правильно оцінити довгострокові вигоди. Ті ж, хто розуміє розмір цих доходів, зазвичай не хочуть оплачувати всі витрати самостійно.

Щоб забезпечити розвиток системи вищої освіти, її ефективне державне управління, держава повинна відігравати пріоритетне значення у фінансуванні вищої освіти. Основний аргумент на користь підвищення обсягів бюджетного фінансування системи вищої освіти полягає в тому, щоб забезпечити належне управління освітньою галуззю. Високорозвинута система вищої освіти надасть можливість готувати необхідні кадри для всіх галузей економіки держави, а також забезпечить конкурентоспроможність держави на міжнародній арені.

Тому ми вважаємо, що бюджетні ресурси системи вищої освіти мають бути сконцентровані, насамперед, на вирішенні найважливіших завдань розвитку вищої освіти, забезпеченні випереджальної підготовки висококваліфікованих кадрів для науки й реального сектора економіки.

У зв'язку з необхідністю державного регулювання та належного бюджетного фінансування системи вищої освіти ми пропонуємо розробити Національний проект “Освіта”, що передбачатиме створення нових ВНЗ і бізнес-шкіл, виділення грантів, заохочення кращих викладачів, а також талановитих студентів і аспірантів. У рамках цього проекту ми пропонуємо передбачити конкурси інноваційних ВНЗ, премії викладачам ВНЗ. У Державному бюджеті на відповідний рік необхідно буде передбачити відповідну суму на державне фінансування цього проекту. Для реалізації Національного проекту має бути створена координаційна рада при Президентові України з реалізації пріоритетних національних проектів. Головою цієї ради має бути Президент України, заступником голови ради - Міністр освіти і науки України. Робочим органом цієї ради має стати секретаріат. Створення такого координаційного органу надасть змогу посилити державний моніторинг якості системи вищої освіти та прийняти відповідні підзаконні акти Президентом України для врегулювання системи вищої освіти.

У другому розділі - “Сучасний стан державного регулювання системи вищої освіти” - проаналізовано стан системи вищої освіти, досліджено ефективність бюджетного фінансування системи вищої освіти, здійснено прогнозування розвитку системи вищої освіти в Україні.

Протягом 1960-1990 рр. в Україні кількість вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації збільшилася на 14 (зі 135 до 149), тобто один заклад утворювався приблизно кожні два роки. За удвічі менший 16-річний період з 1990 р. до 2006 р. кількість таких закладів зросла на 196 (зі 149 до 351). У середньому на рік відкривалося 13 закладів, тобто майже стільки, скільки раніше протягом трьох десятиріч. При цьому інтегральний фінансовий ресурс реально не збільшився, кількість кваліфікованих викладачів зросла незначно, матеріально-технічна база також. Техніко-технологічне оснащення вищої школи в умовах глибокої економічної кризи середини 1990-х pp. у багатьох випадках просто перетворилося на музейну експозицію. Характерно, що в 1994 р. (кризовий рік найбільших темпів падіння валового внутрішнього продукту) зареєстровано рекордну кількість нових вищих навчальних закладів - 73. Висновок очевидний: частина “новоутворень” має відверто низьку якість. Замість концентрації дефіцитного інтелектуального потенціалу й фінансового ресурсу відбулося їх розпорошення.

Українська модель управління розвитком вищої освіти є надто централізованою. Адміністративне державне втручання переважає не лише в державних, а й у приватних ВНЗ. Альтернативна вища освіта не має змоги виконувати свою роль через надмірний податковий тиск і використання непрямих методів державного регулювання. Централізація управління та відірваність освіти від реальних потреб суспільства й вимог економічного розвитку призводить до зниження гнучкості та ефективності системи.

Станом на початок 2008 р. функціонує 351 вищий навчальний заклад ІІІ-ІV рівня акредитації, серед них 224 державних, у яких навчається 1 958 272 студентів, 12 комунальних, у яких навчається 36 821 студентів, 115 приватних, у яких навчається 377 369 студентів. У 2007 - 08 н. р. вища освіта - це 351 навчальний заклад усіх форм власності (табл. 1).

Таблиця 1

Вищі навчальні заклади ІІІ - ІV рівнів акредитації на початок 2007/08 н.р. за формами власності

Відбувається збільшення кількості вищих навчальних закладів, але між тим фактично немає структурних змін щодо рівнів акредитації. Крім того, аналіз кількості студентів за період між 1995/96 н.р. та 2007/08 н.р. показав, що вона збільшилася майже в 3 рази, і кількість вищих навчальних закладів зросла на 100 одиниць. Така динаміка свідчить про те, що із зростанням кількості ВНЗ збільшується й кількість студентів.

Аналіз демографічного розподілу вказує на те, що в центральних, південних та північних областях України навчається більше студентів, ніж в інших регіонах України, оскільки тут найбільша густота населення. Виняток серед західних регіонів становить лише Львівська область, де зосереджена велика кількість вищих навчальних закладів.

Найбільше студентів навчається саме у вищих навчальних закладах державної форми власності. На другому місці за кількістю студентів - вищі навчальні заклади приватної форми власності. А на третьому - відповідно, вищі навчальні заклади комунальної форми власності. Як бачимо, у населення існує стійкий попит на освітні послуги в державних закладах освіти.

Найбільше вищих навчальних закладів типу університет, інститут зосереджено в Дніпропетровській, Донецькій, Львівській, Харківській, Одеській, Луганській і Запорізькій областях та в м. Київ. Академій найбільше зосереджено в Дніпропетровській, Харківській, Львівській, Одеській областях та в м. Київ. Спостерігається парадоксальне явище: збільшення кількості студентів не показує приросту населення України, виходячи з реальної демографічної ситуації в країні, хоча зростання кількості студентів веде до збільшення кількості ВНЗ.

На нашу думку, збільшення кількості студентів у вищих навчальних закладах усіх типів є наслідком того, що один і той самий студент може здобувати вищу освіту за декількома спеціальностями, у тому самому чи в іншому ВНЗ.

Якщо порівняти основні тенденції розвитку вищої освіти України з іншими країнами, можна відзначити ряд недоліків, які самі вкажуть на потрібний напрям дій. Загальний показник охопленості населення вищою освітою становить 40,6% і відповідає середньому рівню. Але частка видатків на вишу освіту в загальних видатках держави - 10,7% - відповідає рівню країн, які перебувають у такому самому стані виробничої кризи, як і Україна. Для розвинених країн цей показник становить 20-25%, а для нових індустріальних країн, що розвиваються швидкими темпами, - 30-40%. Отже, вища освіта погребує уваги та фінансової допомоги держави, особливо в період виходу з економічної кризи.

За даними статистики, відносні обсяги державного фінансування вищої освіти значно зменшились. Якщо проаналізувати динаміку фінансування вищої освіти за останні 60 років, то можна побачити, що у 1942 р. на вищу освіту виділялося 12,6% видаткової частини бюджету, у 2007 р. - 4,9%, тобто приблизно утричі менше. Такий стан бюджетного фінансування освіти свідчить про тенденції до перерозподілу бюджету в бік стратегічно важливих напрямів розвитку економіки та країни в цілому.

Основним джерелом фінансування системи вищої освіти в Україні є Державний бюджет України. Значною також є частка студентів, які навчаються за кошти фізичних та юридичних осіб, тобто кошти батьків студентів і зацікавлених підприємств і компаній. Останнє є позитивним, оскільки забезпечується цільове використання коштів юридичних осіб і автоматично розв'язується проблема працевлаштування. Низька частка студентів, що забезпечуються коштами суб'єктів підприємництва та місцевими бюджетами, свідчить про невідлагодженість механізмів фінансування.

На нашу думку, ефективність використання фінансових ресурсів, спрямованих в освіту, забезпечуватиметься на основі таких базових принципів її фінансування, як поступовий перехід до формування видатків державного та місцевих бюджетів на освіту на основі встановлених нормативів; забезпечення підзвітності та прозорості використання коштів; формування державного замовлення на підготовку фахівців у вищих навчальних закладах різних форм власності на конкурсній основі з урахуванням якості освітніх послуг.

Таким чином, можна зробити висновки, що бюджетне фінансування вищої освіти поступово переорієнтовується на споживачів освітніх послуг - студентів, на відміну від практики фінансування постачальників освітніх послуг - вищих навчальних закладів. Держава намагається зменшити дію адміністративних методів регулювання вищої освіти та розширити поле економічних відносин у цій царині.

Прогноз розвитку системи вищої освіти посідає чільне місце в загальній системі науково-технічних, економічних та соціальних прогнозів. Прогнозування підготовки спеціалістів тісно пов'язане з іншими галузями наукового прогнозування. Чинники, від яких залежать обсяги підготовки спеціалістів на перспективу, мають такі параметри: прогноз розвитку окремих галузей народного господарства та окремих економічних регіонів; зміни демографічної ситуації; матеріальні трудові, фінансові можливості держави; соціальні наслідки масової підготовки спеціалістів.

Особливо слід виокремити визначення оптимальної структури підготовки кадрів: за рівнем кваліфікації, формами навчання, групами спеціальностей, а також забезпечення ефективності використання матеріальних, кадрових та фінансових ресурсів.

Проведені нами дослідження показали, що загальний прийом студентів за державним замовленням на денну форму навчання протягом 2001-2005 pp. збільшився на 16%, за контрактом на заочну форму навчання - на 39%. Має значну перевагу навчання за контрактом на заочній формі навчання й у вищих навчальних закладах III-IV рівнів акредитації. Частка студентів заочної форми навчання становить 84,2%. Слід відзначити, що зростання прийому студентів за контрактною формою навчання відбулось у вищих навчальних закладах III-IV рівнів акредитації - на 53,4% (держбюджет при цьому збільшився лише на 20%).

Аналіз даних щодо загального випуску студентів у вищих навчальних закладах станом на 1 липня 2007 р. показав, що спостерігається тенденція зменшення випуску студентів, які навчалися за державним замовленням (денна форма навчання - зменшення на 4,5%, заочна - на 22,5%) та значне зростання випуску студентів за контрактом (денна форма навчання - збільшення в 1,9 рази, заочна - у 2,56 рази). Водночас, аналізуючи цей показник у розрізі ВНЗ за рівнями акредитації, можна стверджувати, що у ВНЗ III-IV рівнів акредитації значно зріс випуск студентів за контрактом (денна форма навчання - у 2,4 рази, заочна - у 3,6 рази). Слід відзначити зменшення випуску фахівців за держзамовленням у цих закладах (денна форма навчання - на 7%, заочна - на 33%).

Важливим показником, що характеризує розвиток системи вищої освіти в Україні, є чисельність педагогічного та адміністративно-обслуговуючого персоналу у вищих навчальних закладах.

У вищих навчальних закладах III-IV рівнів акредитації за 2001-2006 рр. спостерігається зменшення чисельності персоналу, що забезпечує навчально-виховний процес за рахунок держбюджету, (-8,75%) та значне збільшення за контрактною формою навчання (+82,6%). Що стосується частки педагогічного персоналу, що фінансується з держбюджету, то у ВНЗ III-IV рівнів акредитації вона становила у 2001 р. - 71,5%, у 2005 р. - 54% (зменшення на 17,5%).

Найвища вартість навчання - в юридичних вищих навчальних закладах, класичних та ВНЗ зі статусом національного. Найнижча вартість навчання прослідковується в державних педагогічних, технологічних та деяких приватних ВНЗ. У свою чергу, порівняно висока вартість навчання у 2004 р. була також у державних технічних університетах.

Отже, відбувається переорієнтація підготовки студентів та застосування форми навчання приватних вищих навчальних закладів, які краще забезпечені професорсько-викладацьким складом та матеріально-технічною базою.

У третьому розділі - “Удосконалення державного регулювання системи вищої освіти” - визначено механізми вдосконалення бюджетного фінансування, а також механізми вдосконалення державно-громадського контролю в системі вищої освіти.

Відповідно до ст. 64 Закону України “Про вищу освіту”, фінансування вищих навчальних закладів державної форми власності здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, призначених для фінансування спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі освіти і науки, інших центральних органів виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади.

Хотілось би зазначити, що система вищої освіти фінансується на основі бюджетно-кошторисного методу. Його сутність полягає в тому, що державні й комунальні бюджетні установи одержують на свої видатки бюджетні асигнування з державного бюджету на основі кошторисів. Кошториси вищих навчальних закладів державної форми власності складаються на кожний рік і затверджуються розпорядниками вищого рівня: Міністерством освіти і науки України або іншим органом державної влади, у підпорядкуванні якого перебуває заклад освіти.

Визначено, що має місце неефективність розподілу фінансових ресурсів. Існує ризик того, що кошторисне фінансування вищих навчальних закладів призводить до штучного завищення їх керівниками своїх видатків, зокрема до роздування штатного розпису, перевищення вартості освітньої послуги. На нашу думку, цю проблему можна легко вирішити, розробивши механізми перевірки обґрунтованості бюджетних запитів вищих навчальних закладів.

Ми пропонуємо інший механізм бюджетного фінансування системи вищої освіти. Основна ідея цього механізму полягає в тому, що державний компонент системи вищої освіти, тобто заробітна плата, надбавки до заробітної плати професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів оплачується з коштів Державного бюджету України, а регіональний компонент системи вищої освіти, тобто утримання будівель, матеріально-технічної бази вищих навчальних закладів, комунальні послуги, покриваються за рахунок коштів місцевих бюджетів. Відповідно до цього, необхідно в Бюджетному кодексі України закріпити відповідні бюджетні повноваження за центральними та місцевими органами державної влади, а саме: фінансування державного компоненту системи вищої освіти має здійснюватися відповідним центральним органом виконавчої влади як головного розпорядника бюджетних коштів, у підпорядкуванні якого перебуває відповідний вищий навчальний заклад державної форми власності, а фінансування регіонального компоненту вищої освіти має здійснюватися місцевими державними адміністраціями з відповідних місцевих бюджетів.

Така пропозиція пов'язана з тим, що вищі навчальні заклади постійно недофінансовуються з державного бюджету України, особливо це стосується поточних видатків вищих навчальних закладів, має місце дефіцит бюджетних коштів в оплаті комунальних послуг. У такій ситуації вищі навчальні заклади вимушені шукати додаткові джерела фінансуванням своєї діяльності, наприклад, збільшувати кількість студентів, що навчаються на платній формі навчання.

Головний недолік діючого механізму бюджетного фінансування вищої освіти, на нашу думку, полягає в тому, що неефективно спочатку централізувати кошти в державному бюджеті України, а потім перерозподіляти їх на місця для фінансування поточних видатків та оплати комунальних послуг. Держава через Бюджетний кодекс України може передбачити механізм фінансування поточних видатків вищих навчальних закладів, не спрямовуючи фінансових ресурсів до державного бюджету України.

Головною перевагою запропонованого механізму є те, що в його основу покладено принцип децентралізації бюджетного фінансування системи вищої освіти. Але тут потрібно враховувати, що різні регіони мають свою специфіку, причому не тільки в економічному, а й у географічному плані.

В умовах жорсткої кризи бюджетного фінансування прагнення залучити додаткові ресурси у сферу освіти активізувало розробку й початок упровадження інституту освітнього страхування. Воно широко практикується на Заході, і більше ніж два роки його ідея обговорюється в Україні. Ми вважаємо, що для введення цього інституту для студентів платних місць у ВНЗ має бути розроблена державна програма “Освітнє страхування”. Такий механізм страхування студентів передбачає, що не менше ніж за п'ять років до вступу до ВНЗ батьки школяра повинні визначити його майбутню професію, а за півтора роки до закінчення школи - конкретний ВНЗ. Виходячи із цього, батьки учнів укладають два договори: перший - із страховою організацією про страхування життя дитини, включаючи плату за повний курс навчання у ВНЗ; другий - з некомерційною організацією - Фонд підтримки вищої освіти про платне місце у ВНЗ. Сума страхування розрізнятиметься залежно від обраного ВНЗ, наприклад, 5-6 тис. дол. США - для технічного ВНЗ, більше ніж 10 тис. дол. США - для гуманітарного ВНЗ.

У випадку, якщо застрахований учень не витримає вступного конкурсу на платне відділення або пройде за загальним конкурсом на його безкоштовне місце, фонд повертає страхові кошти. Фінансові ресурси Фонд видаватиме ВНЗ у формі сплати вартості за навчання, яке буде надаватися ВНЗ на умові повного відшкодування вартості навчання.

Для управління всією програмою “Освітнє страхування” створений Фонд підтримки вищої освіти діятиме через страхові компанії. Страхові компанії передаватимуть Фонду розвитку вищої освіти велику частину зібраних страхових премій (тут може бути зосереджене до 80% внесків). Фонд прагнутиме збільшувати ці кошти, зокрема розгортаючи комерційні проекти, і направлятиме їх на потреби вищої освіти, зокрема фінансування ВНЗ. Наприклад, почне видавати їм кредити, забезпечені банківською гарантією або заставою матеріальних цінностей, якими володіє ВНЗ. При цьому ВНЗ повинен узяти на себе зобов'язання прийняти на комерційне навчання певну кількість випускників школи в конкретному році. Він буде зацікавлений наочно працювати зі школою, що дасть змогу підвишити рівень підготовки абітурієнтів. Отримані від Фонду кошти ВНЗ зможе погасити страховими полісами після зарахування застрахованих молодих людей. Позитивним моментом, на наш погляд, є те, що, можливо, Фонду вдасться добитися координації навчальних програм шкіл і ВНЗ. Роль держави в інституті освітнього страхування повинна полягати в гарантуванні вкладених населенням коштів.

Якість вищої освіти традиційно пов'язують із змістом та формою навчального процесу, що, як правило, зумовлено кваліфікацією та досвідом викладачів. Але швидкоплинність змін, що відбуваються у світі, примушує переглянути усталені погляди. Для визначення якості освітньої послуги в системі вищої освіти ми встановили, що існують такі показники, як: 1) чисельність працівників, зокрема штатних і позаштатних, вищого навчального закладу; 2) освітній ценз викладачів, зокрема викладачів, що мають науковий ступінь доктора і кандидата наук за профілем відповідної спеціальності; 3) успішність студентів, зокрема відсоток відсіву студентів і атестованих на “добре” і “відмінно”; 4) кількість студентів, які отримали диплом з відзнакою; 5) кількість одиниць устаткування і науково-методичної допомоги (наприклад, комп'ютерів і підручників); 6) кількість студентів, які продовжили навчання у вищому навчальному закладі за фахом; 7) кількість студентів, які працюють або знайшли роботу за фахом після закінчення даного вищого навчального закладу; 8) кількість студентів, які брали участь у міжнародних, всеукраїнських та обласних олімпіадах за фахом.

Взагалі будь-яка оцінка якості є відносною, тому що залежить від безлічі суб'єктивних та об'єктивних факторів. Бажано було б внести конкурентні відносини в систему організації оцінки якості сфери освіти в ціломуі і системи вищої освіти зокрема.

Слід зазначити, що в Концепції Державної програми розвитку освіти на 2006-2010 рр., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2006 р., наголошується на поєднанні державного і громадського контролю. Проте, варто зазначити, що в Україні досі не створено системи громадської оцінки якості вищої освіти. Тому вважаємо за потрібне започаткувати державно-громадський контроль за діяльністю вищих навчальних закладів.

З метою отримання громадської оцінки якості системи вищої освіти пропонуємо створити Громадську асоціацію контролю діяльності вищих навчальних закладів, яка разом із Державною службою зайнятості України та її регіональними відділеннями буде виробляти спільні критерії оцінювання якості освітніх послуг для різних типів вищих навчальних закладів, виходячи також із потреб ринку праці.

Засновниками такої можуть бути: Міністерство освіти і науки України, навчально-методичні об'єднання з різних спеціальностей, асоціації державних та недержавних вищих навчальних закладів, відповідні наукові установи, регіональні та муніципальні департаменти й управління освіти при місцевих державних адміністраціях та органах місцевого самоврядування, різні громадські комісії та об'єднання з освітніх питань, а також регіональні служби зайнятості та Державна служба зайнятості України.

Співпраця Громадської асоціації контролю діяльності вищих навчальних закладів, регіональних служб зайнятості та Державної служби зайнятості України дасть змогу оцінити рівень реальної підготовки випускників вищих навчальних закладів як підготовлених фахівців, їх затребуваність на ринку праці та визначити реальні проблеми і прогалини в підготовці спеціалістів за відповідним напрямом, що надасть можливість точно встановити основні проблемні питання працевлаштування випускників вищих навчальних закладів. Таким чином, буде забезпечена реальна інтеграція та взаємодія системи вищої освіти з ринком праці, що дасть державі змогу вчасно реагувати через відповідні механізми державного управління на сигнали, які будуть надходити з ринку праці та відповідно втручатися через органи державного управління освітою як у систему вищої освіти загалом, так і в діяльність вищих навчальних закладів.

Введення цього інституту громадського контролю дасть змогу також визначити якість надаваних освітніх послуг вищими навчальними закладами для споживачів освітніх послуг. Пропонований нами інститут громадського контролю стане також елементом освітнього моніторингу якості вищої освіти.

ВИСНОВКИ

У дисертації подано теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання вдосконалення державного регулювання системи вищої освіти шляхом визначення напрямів і механізмів його вдосконалення. Отримані в процесі дослідження результати підтвердили покладену в його основу гіпотезу, а їх узагальнення дає змогу сформулювати такі висновки і внести пропозиції, що мають теоретичне й практичне значення.

1. Державне регулювання системи вищої освіти визначено як систему економічних, соціальних, правових, політичних та організаційних форм і методів впливу держави на суб'єктів освітніх процесів, яка створює умови для реалізації ними тих цілей і завдань, які одночасно відповідали б як стратегічним інтересам держави, так і безпосереднім інтересам самих цих суб'єктів.

2. За результатами дослідження встановлено, що механізм державного регулювання системи вищої освіти має полягати у поєднанні державної стратегії розвитку вищої освіти із концепцією прогнозування та програмування вищої освіти. Удосконалений механізм державного регулювання системи вищої освіти дасть змогу вдосконалити діяльність органів державного управління у сфері освіти; спрямувати навчально-виховний процес у системі вищої освіти на всебічний розвиток особистості, задоволення її потреб, виховання свідомого громадянина, забезпечення запитів суспільства та ринку праці в конкурентоспроможних, компетентних та відповідальних фахівцях; визначити відповідальність виробників освітніх послуг за надану їх якість.

3. Особливості діяльності закладів вищої освіти в Україні полягають у тому, що навчально-виховний процес у вищих навчальних закладах ще далекий від досконалості, не відповідає сучасним потребам розвитку людини та вимогам розвитку ринкової економіки. Знизився престиж педагогічної й наукової праці, відбувається відплив перспективної творчої молоді в інші галузі економіки та за межі України, має місце процес старіння педагогічних і науково-педагогічних кадрів. Діюча мережа вищих навчальних закладів малоефективна через їх численність. Територіальна розпорошеність вищих навчальних закладів та їх різне підпорядкування не сприяють впровадженню ефективного управління галуззю на загальнодержавному рівні й на рівні регіонів. Поки що відсутня відповідальність за якість наданих освітніх послуг. Порушилися партнерські зв'язки підприємств та організацій з вищими навчальними закладами. Роботодавці поки що не беруть участі у формуванні змісту вищої освіти та забезпеченні належної професійно-практичної підготовки молоді.

4. Існуюча модель державного управління вищою освітою не повністю відповідає сучасним вимогам демократичності: розширення впливу громадської думки на прийняття адекватних управлінських рішень, динамічне реагування на потреби суспільства, перерозподіл функцій управління між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Недостатньо ефективно проводиться моніторинг якості вищої освіти, а також оцінювання діяльності вищих навчальних закладів та оприлюднення його результатів. Ці проблеми посилюють необхідність державного втручання у розвиток вищої освіти.

5. Потребує вдосконалення діяльність суб'єктів державного регулювання освітньої сфери. У зв'язку з цим запропоновано створити координаційну раду при Президентові України з метою координації та контролю за виконанням різноманітних освітніх програм і проектів. Створення такого органу надасть змогу посилити президентський контроль у сфері освіти та оптимізувати роботу органів державного управління освітньою сферою, наукових установ з метою розробки державної стратегії розвитку вищої освіти, вироблення єдиної державної освітньої політики, а також визначити пріоритетні напрями розвитку вищої освіти на законодавчому рівні.

6. Встановлено, що відносні обсяги бюджетного фінансування вищої освіти за останні десять років значно зменшились, що свідчить про тенденції до перерозподілу коштів Державного бюджету України в бік стратегічно важливих напрямів розвитку економіки та країни в цілому. Бюджетне фінансування не стимулює розвитку вищих навчальних закладів. Брак бюджетних коштів не забезпечує належного фінансування поточних видатків вищих навчальних закладів. Вищі заклади освіти не можуть планувати свою поточну діяльність, поліпшувати свою матеріально-технічну базу.

7. Дослідження системи бюджетного фінансування вищої освіти дало змогу вдосконалити підхід до організації бюджетного фінансування системи вищої освіти. Зокрема, запропоновано виділити видатки з Державного бюджету України на фінансування оплати праці професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів, а з місцевих бюджетів у зв'язку з постійним дефіцитом коштів у Державному бюджеті України на фінансування поточних видатків вищих навчальних закладів фінансувати видатки вищих закладів освіти на утримання будівель, матеріально-технічної бази, оплату комунальних послуг. У зв'язку з цим необхідно в Бюджетному кодексі України закріпити відповідні бюджетні повноваження центральних та місцевих органів державної влади щодо фінансування видатків з Державного та місцевого бюджету на розвиток вищої освіти. Такий механізм децентралізації бюджетного фінансування видатків дасть змогу оптимізувати фінансування бюджетних коштів на розвиток вищих навчальних закладів та покращити ефективність їх діяльності.

8. З метою застосування механізму освітнього страхування фізичних осіб запропоновано створити Фонд підтримки вищої освіти, діяльність якого полягатиме в оплаті навчання студентів у вищих навчальних закладів через механізми освітнього страхування фізичних осіб. Створення такого Фонду надасть можливість майбутнім абітурієнтам ще зі школи вносити необхідні страхові платежі через страхові компанії, які при вступі до вищого навчального закладу на контрактній основі будуть слугувати необхідною сумою оплати за весь період навчання. Такий механізм полегшить фінансове навантаження для сімей у майбутньому при оплаті за надані вищим навчальним закладом освітні послуги та створить прозорість та прогнозованість надходження фінансових ресурсів у сферу вищої освіти.