Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

УДК 340. 113

ЮРИДИЧНА МОВА ПРАВОЗАСТОСОВНИХ АКТІВ

Спеціальність: 12.00.01 - теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

БАЛТАДЖИ Поліна Миколаївна

Київ 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.

Науковий керівник - доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України ПОГРІБНИЙ Олексій Олексійович, Академія правових наук України, головний учений секретар.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, доцент ТИХОМИРОВ Олександр Деонисович, Київський національний університет внутрішніх справ, професор кафедри теорії держави і права;

кандидат юридичних наук КОВАЛЕВСЬКА Ірина Віталіївна, Міністерство внутрішніх справ України, начальник відділу підготовки і адаптації проектів законодавчих актів управління юридичного забезпечення.

Захист відбудеться „19” грудня 2008 р. о 16 год. 30 хв. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.03 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий 18 листопада 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Т. І. Тарахонич

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Активні правотворчі процеси в незалежній Україні зумовили актуалізацію мовно-технічних проблем у сфері правотворення, правозастосування, інтерпретації та систематизації правових актів. Як доводить практика і дослідження останніх років, питання про мовно-технічний рівень правових актів, які приймаються в державі, є доволі складним. Їх якість суттєво впливає на стан законності та рівень правопорядку. Науково доведено, що недосконалість нормативно-правових актів негативно позначається на формуванні правової свідомості, сприяє різним проявам правового нігілізму. Водночас правову систему країни характеризує не лише законодавство, а й те, як воно впроваджується в життя. Одним із важливих правових засобів механізму реалізації закону виступають правозастосовні акти, удосконалення яких неможливе без усебічного наукового та практичного вивчення проблеми якості текстів відповідних актів, з подальшим упровадженням отриманих результатів у практичну діяльність.

Проблема недосконалості правових актів дедалі частіше стає предметом дискусій та наукових досліджень, але поза увагою залишаються питання техніко-лінгвістичного аспекту актів правозастосовної діяльності.

Актуальність теми зумовлена недостатньою розробленістю методологічної основи моделювання понятійно-термінологічного апарата, відсутністю відповідної уніфікації юридичної термінології, яка передбачає визначення її єдиного нормативного статусу, єдиної семіотичної форми.

Юридична мова традиційно розглядалась у межах інструментальної концепції, унаслідок чого дослідження мали суто прикладний характер. Спостерігалась відсутність системності у зв'язках правників з лінгвістами, що не сприяло науковому вирішенню проблем мови в теоретичній і практичній юриспруденції. Правознавці довгий час ігнорували „мовне питання”, а проблема юридичної мови належала до компетенції лінгвістів. Тому дослідження, які було здійснено за останні роки, знаходяться здебільшого у площині філології.

Певні корективи до вирішення цієї проблеми внесені змінами, які відбулися в юридичній надбудові суспільства. Кількісні та якісні параметри розвитку юридичної практики призвели до суттєвих змін у ставленні до юридичної мови. Разом із тим, питання щодо мовних особливостей актів правозастосовної діяльності у вітчизняній літературі не висвітлювалися, сьогодні в юридичній літературі немає системних науково-обґрунтованих методик підвищення якості вказаних актів.

Аналіз правових текстів відкриває можливості вивчення мови права не лише як юридичного чи лінгвістичного поняття, а й як віддзеркалення мовної свідомості учасників комунікації у правовій сфері.

Нормативна основа дослідження представлена Конституцією України, чинним законодавством, положеннями нормативно-правових актів, які регламентують правозастосовну діяльність, матеріалами правозастосовної практики органів виконавчої влади і управління (укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України), слідчих органів МВС України в Одеській області.

Науково-теоретичною базою дослідження стали праці провідних вітчизняних і зарубіжних учених. Наукові концепції щодо механізму правового регулювання, юридичного процесу, реалізації права, правозастосування, правозастосовних актів розроблено у працях представників вітчизняної та зарубіжної юридичної науки різних історичних періодів, зокрема: В. Авер'янова, С. Алексєєва, Н. Александрової, Ю. Арзамасова, В. Бабаєва, Ж.-Л. Бержеля, Н. Вопленко, М. Гнатюк, Ф. Григорьєва, І. Дюрягіна, О. Зайчука, Л. Коваля, М. Козюбри, О. Коренєва, В. Лазарєва, А. Нашиц, П. Недбайло, Є. Новікова, Н. Оніщенко, І. Погрібного, О. Погрібного, П. Рабіновича, О. Скакун, Т. Тарахонич, О. Тихомирова, Ю. Тихомирова, О. Тенетко, О. Фандалюка, О. Черкасова, Ю. Шемшученка, В. Юсупова та ін.

Питання щодо мови права в радянській літературі зводилося, як правило, до більш вузького, хоча й принципово важливого розділу, присвяченого вивченню мови закону. При цьому в роботах юристів-теоретиків С. Алексєєва, І. Грязіна, Д. Керимова, А. Піголкіна, П. Рабіновича, В. Сирих, А. Черданцева та інших переважав лінгвістично-філологічний підхід до пов'язаного з юридичною герменевтикою мовного питання.

На сучасному етапі теоретичну та практично-прикладну цінність мови у праві презентовано Ю. Прадідом, доведено дослідженнями мовознавців і юристів. Слід особливо відзначити роботи українських авторів: Н. Артикуци, Д. Баранника, І. Билі, С. Зархіної, С. Кравченко, А. Красницької, Л. Пригари, В. Радецької, В. Риндюк, Б. Стецюка, З. Тростюк, А. Хворостянкіної, О. Ющика та ін.

У російській юридичній літературі тему представлено роботами В. Баранова, Д. Бєляєва, М. Голєва, Т. Губаєвої, Р. Ромашова, С. Хижняка, Б. Шаріфулліна, К. Шугріної та ін.

Зв'язок права і мови, права і культури в різні часи вивчався видатними правознавцями: І. Ільїним, М. Козюброю, О. Костенко, В. Лазарєвим, П. Недбайлом, П. Новгородцевим, Н. Оніщенко, О. Скакун; був об'єктом дослідження в дисертаційних роботах: І. Зеленко, А. Іванової, Н. Коцюби, Е. Неженець, І. Осики.

У дисертації, ураховуючи напрям дослідження, використано досягнення в галузі таких наук, як лінгвістика, філософія, соціологія, наука управління, логіка, психологія тощо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов'язане з плановою тематикою відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України “Теоретичні проблеми реалізації принципу “верховенства права” в Україні” (номер державної реєстрації 0106U008729).

Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є виявлення закономірностей та особливостей мови актів застосування права і визначення її залежності від рівня професійності, мовної підготовки, загальної та правової культури суб'єктів правозастосування.

Досягнення поставленої мети зумовлює зосередження уваги на виконанні наступних завдань:

здійснити теоретичний аналіз понять «юридична лінгвістика», «юридична мова», «мова права», «юридичний текст», «юридична техніка» з позицій правознавства та лінгвістики;

охарактеризувати значення мовно-технічних методик оптимізації форми правового акта;

виділити основні підходи до визначення ролі юридичної термінології в текстах документів;

з'ясувати недоліки сучасної терміносистеми;

здійснити контекстний аналіз лінгвістично-правових особливостей актів правозастосування; юридичний правовий акт документ

виявити недоліки, характерні для текстів окремих видів правозастосовних актів і визначити їх причини;

виявити зв'язок правової культури та мовної підготовки суб'єктів правозастосування з якісними показниками прийнятих рішень;

розкрити мовну специфіку правових актів, яка визначає місце правозастосовних актів у механізмі правового регулювання;

узагальнити зарубіжний досвід роботи з юридичними текстами з метою його акультурації у правозастосовній діяльності в Україні;

визначити перспективи вдосконалення мови правозастосовних актів.

Об'єктом дослідження є загальні закономірності та особливості функціонування мови в текстах юридичних документів.

Предметом дослідження є юридична мова правозастосовних актів.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є філософсько-світоглядні, загальнонаукові та спеціально-наукові методи, які забезпечили об'єктивний аналіз досліджуваного предмета.

Принцип історизму в його діахронічному і синхронічному аспектах використано для характеристики еволюції мови права і її наукових оцінок.

Специфіку мови права, її функції і роль розглянуто в системній єдності соціально-онтологічних, гносеологічних, комунікативних, культурних вимірів. У роботі використано комплексний підхід, що поєднує в собі методи аналітичної філософії, соціології права, правознавства, теоретичного мовознавства. За допомогою діалектичного методу пізнання здійснювалось дослідження та обґрунтування основних понять, які використовуються в роботі. Історико-правовий метод дозволив простежити взаємозв'язок мови і права, формування мови права як історично зумовленого явища; описово-аналітичний - надав можливість дослідити процес становлення національної системи юридичних термінів в Україні; порівняльний - забезпечив характеристику спільних та відмінних мовно-технічних рис правових актів; метод контекстуального аналізу дозволив дослідити мовну специфіку актів застосування права; системно-структурний - представити мовно-правову культуру як один з визначальних елементів професійності суб'єктів правотворення.

Прогностичний метод застосовувався при визначенні перспектив удосконалення якості правових текстів шляхом вивчення і запозичення зарубіжного досвіду. При формулюванні висновків використано метод формальної логіки.

Науковий пошук здійснено на принципах об'єктивності, плюралізму, істинності тощо.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертаційній роботі привертається увага до юридичної мови як особливої мови, розробленої на основі літературного варіанта національної мови з метою фіксації, збереження і передачі результатів інтелектуальної діяльності, що мають юридичне значення.

Наукову новизну становлять наступні висновки, положення та рекомендації, які визначають особистий внесок автора в дослідження проблеми:

уперше:

визначено поняття юридичної мови правозастосовних актів як мови офіційних документів, укладених суб'єктом правозастосування, які породжують певні правові наслідки, утворюють правовий стан та спрямовані на регулювання конкретних суспільних відносин;

проаналізовано лінгвістично-правові особливості актів правозастосування залежно від суб'єкта, його професійності і мовно-правової культури;

запропоновано авторську дефініцію поняття мовно-правова культура як ступеня особливого розвитку, проявом якого, насамперед, є підготовленість суб'єктів права до сприйняття прогресивних, цивілізованих правових ідей і законів, уміння оцінювати власні знання, навички сприймати і формулювати мову юридичних текстів;

дістало подальшого розвитку:

визначення сутності мови як активного чинника самореалізації суспільства, як обов'язкового елемента функціонування правової системи, як основного елемента створення юридичного тексту;

характеристика структури та особливості правозастосовної техніки, дотримання правил і прийомів якої визнано однією з гарантій підготовки якісних текстів;

положення про необхідність створення повного реєстру термінів і термінологічних словосполучень, їх уніфікації, стандартизації, розроблення рекомендацій щодо мови, стилю та оформлення актів правозастосування;

характеристика мовного питання у праві в аспекті функціональної реалізації української мови;

виявлення недоліків, характерних для текстів деяких видів правозастосовних актів, найбільш поширеними з яких є: неправильне вживання термінів, перевантаження текстів складними реченнями, порушення логіки викладення інформації, невдалий порядок слів та ін.;

положення про вагомість вивчення зарубіжного досвіду роботи з юридичними текстами;

удосконалено:

визначення категорій „поняття”, „термін”, „дефініція”, при якому поняття - це ідея, термін - її назва, а дефініція - її визначення;

основні методики вдосконалення системи правил і вимог, які є загальними для організації юридичного тексту, але мають певну специфіку щодо документів правозастосовної діяльності.

Практичне значення одержаних результатів. Дисертація містить висновки і положення щодо вдосконалення національного мовно-правничого середовища, термінологічної системи. Положення, сформульовані в роботі, можуть бути враховані законодавчими та правозастосовними органами, насамперед правоохоронними, оскільки саме ця сфера застосування права потребує вдосконалення мовних форм. Висновки і рекомендації автора може бути використано при проведенні мовно-культурної ревізії в органах правотворення, при реформуванні мовного законодавства, з метою більш чіткого оформлення мовно-технічних приписів, щодо розроблення актів застосування права.

Положення дисертації може бути використано у правовиховній, навчально-методичній роботі юридичних навчальних закладів; при викладанні навчальних дисциплін: „Теорія держави і права”, „Порівняльне правознавство”; розробленні спецкурсів: „Мова в юриспруденції”, „Методика роботи з юридичними документами”.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію виконано у відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Положення і висновки дисертації обговорено у відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, на наукових конференціях: „Социально-правовые проблемы совершенствования законодательства Украины: история, теория и практика” (м. Одеса, 23-25 травня 2005 р.; тези доповіді опубліковано); Міжнародній науково-практичній конференції „Управління адміністративно-політичною діяльністю у сфері захисту прав і свобод громадян та забезпечення правопорядку” (м. Одеса, 3 червня 2005 р.; тези доповіді опубліковано); Науково-практичній конференції „Збереження культурної незалежності та сучасні тенденції в контексті прав національних меншин” (м. Одеса, 5 березня 2007 р.;); ІІ Міжнародному науковому семінарі „Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку” (м. Сімферополь, 25-29 квітня 2007 р.; тези доповіді опубліковані); Міжнародній науковій конференції „Треті юридичні читання” (м. Київ, 25-26 квітня 2007 р.; тези опубліковано); Всеукраїнській теоретичній і науково-практичній конференції з правознавства, політології та соціології «Трансформація політичної системи: соціальні перетворення і законодавчий процес» (м. Київ, 22 травня 2007 р.; тези опубліковано); ІІІ Міжнародному науковому семінарі „Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку” (м. Сімферополь, 17-20 квітня 2008 р.);

Публікації. Основні теоретичні положення та практичні результати дисертаційного дослідження викладені в 12 авторських публікаціях, серед яких 6 наукових статей - у журналах і збірниках, що входять до переліку наукових фахових виданнях ВАК України, та 6 - тези доповідей на науково-практичних конференція.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, які поділяються на підрозділи і пункти, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 205 сторінок, з них 26 сторінок - список використаних джерел (252 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, рівень наукового розроблення проблеми, зв'язок з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета і завдання, об'єкт і предмет дослідження, характеризуються методи дослідження; формулюється наукова новизна одержаних результатів, надано відомості про їх апробацію та публікації автора за темою дисертації, про структуру і обсяг роботи.

Розділ 1. „Юридична мова у правовій культурі суспільства” складається з чотирьох підрозділів і висновків до розділу, в яких аналізуються роботи вітчизняних і зарубіжних авторів різних періодів, що стосуються теми дослідження. Мову презентовано як активний чинник самореалізації суспільства, як обов'язкову складову функціонування правової системи, як основний елемент створення юридичного тексту.

У підрозділі 1.1. „Юридична мова: історико-теоретичний аспект” автором досліджено еволюцію мови у правовій сфері суспільного життя, де вона виступає основним засобом правової комунікації.

Історія мови віддзеркалює історію права. Право, у свою чергу, впливає на формування та розвиток мови. Контакти з носіями інших мов, змінювання сповідання релігії, орієнтація на певну країну-еталон, реформування правопису, розроблення галузевих терміносистем тощо - усі ці процеси в більшій чи меншій мірі позначаються на розвитку мови. Зазначене дає можливість вважати мову основним засобом існування права. На науковому рівні це правило проявляється в тому, що здобутки лінгвістики мають бути покладені в основу юриспруденції.

Наголошено, що на сьогодні мова в Україні переживає складний період. За умов політичної свободи мовна практика стала хаотичною, що негативно впливає на культурну та політичну консолідацію суспільства. Ситуацію ускладнено білінгвізмом, який фактично існує в Україні.

У підрозділі наводиться аналіз існуючих у літературі підходів до розуміння понять „юридична мова”, „мова права”, „мова закону”, „мова нормативно-правових актів”, які подекуди вживаються як синоніми, що, на думку дисертанта, є не зовсім правильним. Мова у праві представлена як ієрархічна система: фундаментальною субстанцією якої виступає мова права - основа правотворчості, засіб правової комунікації, результат взаємодії різних правових систем, різних наукових шкіл, теорій та напрямків, різних мов. У межах мови права визначено теоретико-науковий елемент - мову юридичної науки, літератури і освіти, для якої характерна певна неофіційність, стилістична свобода, відкритість, гнучкість. Наступним змістовним елементом мови права є мова правових текстів (мова офіційного характеру, яка в межах цього дослідження визначається як юридична мова), - конструкція, складовими якої є мова законів і підзаконних актів, мова правозастосовних актів, мова інтерпретаційних актів. Аналіз функціональної спрямованості мови дав можливість визначити низку її первинних функцій: комунікативну, регулятивну, пізнавальну, консолідаційну.

Узагальнивши позиції та погляди дослідників, автор запропонував визначення основного, центрального поняття: юридична мова - це особлива мова, що розроблено на основі літературного варіанта національної мови з метою фіксації, збереження і передачі результатів інтелектуальної діяльності, що мають юридичне значення. Юридична мова визнана невід'ємним чинником правової системи з певними традиціями, функціями та особливостями, серед яких основними можна назвати значну абстрагованість; високий ступінь стандартизації складників, відсутність емоційно-експресивних засобів, певний набір текстоутворюючих компонентів семантико-синтаксичного, лексичного і структурно-композиційного планів, послідовно виражену орієнтацією на запобігання двозначності та тісний взаємозв'язок мови і права.

У підрозділі 1.2. „Мова як форма буття правових актів” автор приділив увагу вивченню мовно-технічних особливостей побудови спеціального тексту - тексту юридичного документа, що зумовлено розумінням значущості оформлення правових актів у цілому та правозастосовних, зокрема.

Аналізуючи визначення, наявні в юридичній літературі, автор підкреслює відсутність єдності у поглядах на це поняття. Юридична техніка розуміється як сукупність засобів написання правових актів, чи техніка юридичної діяльності в цілому; визнається як визначальна в юриспруденції чи повністю ігнорується як правова категорія. На цій основі дисертант робить висновок, який дав можливість об'єднати різні підходи та визначення. Основними елементами діяльності, спрямованої на вироблення та реалізацію юридичних норм, названо засоби, методи, прийоми та правила; метою юридичної техніки - забезпечення високої якості правових актів; найпоширенішими сферами застосування юридичної техніки - правотворчість та правозастосування.

Ігнорування техніки правозастосування проявляється у відсутності узгодженості між актами, у появі суперечностей актів застосування права із законами і іншими формами права. Технічна організація правозастосовних актів представлена як комплексний набір елементів: правил-вимог, засобів (інструментів), прийомів. У роботі пропонується детальний аналіз мовних правил перетворення акта-волевиявлення на акт-документ. Негативним наслідком порушення мовних правил (вимог) може стати правова помилка - причина негативних, іноді суспільно небезпечних наслідків. Нечіткий, розпливчастий правовий текст відбивається у свідомості суб'єктів, що в результаті впливає не лише на процес правозастосування, а й на ефективність усього механізму правового регулювання.

Виходячи із цього, юридична техніка правозастосовних актів визначається автором як методика складання, оформлення і оптимізації форми актів застосування права, що складається з науково обґрунтованих та практично доведених методів, правил, прийомів та засобів, завдання якої - забезпечення умов розуміння акта. Роль та значення юридичної техніки правозастосовного акта визначено низкою завдань, серед основних названо: забезпечення матеріальної форми буття і оптимізації текстів правозастосовних актів; гарантія єдності та визначеності правозастосування; підвищення рівня правової культури у процесі правозастосування.

У підрозділі 1.3. „Особливості юридичної термінології: сучасні виміри і підходи (юридична терміносистема в Україні)” термін визнається первинним матеріалом вираження волі суб'єкта права, початковою ланкою побудови юридичного тексту.

Описово-аналітичний метод дозволив простежити шлях формування і становлення сучасної терміносистеми України. Звернено увагу на характерний для сучасного термінознавства факт протиставлення понять термінології і терміносистеми. У роботі визначення термінологію як набір „передтермінів” - лексичних одиниць звичайної мови і терміносистеми як кінцевого продукту свідомого упорядкування термінів, складовою якої виступає „термінополе” (система понять, об'єднаних загальною семантичною ознакою). Мінімальним мовним знаком ієрархічної системи є термін, основна функція якого полягає у відтворенні у свідомості людини найбільш повного уявлення про об'єкт. Визнавши динамізм та можливу варіативність термінів, автор характеризує юридичний термін як узагальнене найменування державно-правового поняття, якому притаманна системність, однозначність та точність у межах конкретної термінології, змістовна єдність терміноелементів, емоційна нейтральність, варіативність понятійного змісту, сучасність та реальність.

Помилковим вважає автор ототожнення юридичного терміна та правового поняття. Юридичне поняття - це категорія, яка визначає змістовну сторону права, що ж до терміна, то він належить до форми права. Посередником між поняттям і терміном визнано дефініцію. Підкреслено, довідково-нормативне значення дефініцій у правозастосовних актах, особливо якщо: термін позначає об'єкти, відносини чи явища, що не відбито в законодавстві; поняття виникло через переосмислення слів загального вжитку або при використанні спеціальних чи іншомовних слів; у понятті використовуються слова, які можуть зумовити множинність змістовних асоціацій; поняття по-різному трактуються юридичною наукою та правозастосовною практикою. У зв'язку із чим сформульовано мовні правила підготовки дефініцій.

Автор на сучасному синхронному зрізі визначає, що існують два шляхи формування і поновлення словникового складу мови: формування лексичного фонду у процесі природного, історичного розвитку мови (як ілюстрацію продемонстровано еволюцію терміна „товариш”); звернення до лексичного фонду інших мов - запозичення. Виправданість вживання іншомовних слів може бути доведена або шляхом безпосереднього випробування - експериментального впровадження до мовного середовища, що є досить довготривалим процесом, або шляхом, який в умовах нестабільності та непрогнозованості мовної політики є більш перспективним - зваженого відбору термінів і висловів, їх затвердження і зобов'язання вживати при складанні правових документів.

У підрозділі наголошується на важливій ролі перекладача у процесі запозичення. Пропонується в пошуках об'єктивних стандартів якості правового перекладу, звернути увагу на світовий досвід у цій сфері. Перекладачам правничих текстів рекомендовано дотримуватися таких основних правил: поважати культурні особливості іншої правової системи (перекладати не просто слова, а, у широкому розумінні, правову культуру); визнавати та відтворювати в перекладі стиль правової системи, відбитий у мові, з якої здійснюється переклад.

Правникам рекомендовано: надавати детальні інструкції щодо перекладу (специфікація роботи, мета та роль документа, який має бути перекладено, тощо); поважати мовну номенклатуру (семантику термінології згідно з особливостями правової системи походження тощо).

У підрозділі 1.4. „Правовий документ в аспекті мовної культури” вирішується одне з поставлених автором завдань - виявити зв'язок мовної підготовки та правової культури суб'єктів з якісними показниками прийнятих рішень, проаналізувати фактори формування мовно-правової культури суспільства як гарантії сприйняття і розуміння юридичних текстів. Аналіз змісту та специфічних ознак категорій „правова культура” - „мовна культура” дозволив охарактеризувати мовно-правову культуру суб'єктів як один з визначальних факторів якості правозастосування. Провідною характерною ознакою мовно-правової культури суспільства визнано ставлення до державності власної країни, до національної мови, до духовно-культурної спадщини. Правова культура розглядається в поєднанні з мовною культурою як елементи, що складають системну єдність, як фактори вдосконалення правотворчих процесів у цілому і процесів правозастосування, зокрема.

Мовна культура юристів, на думку автора, зумовлена статусом і авторитетом юридичної мови. Поки мову права не буде визнано еталоном офіційно-ділової мови, мовна культура юристів залишатиметься на низькому рівні. Значимість права, його високий статус, його мова - це показники рівня культури суб'єктів правотворення, показники їх поваги до громадян, для яких створюються документи. Тому, формулюючи правові приписи, автори зобов'язані поважати та не порушувати мовні норми.

Правова культура є особливим баченням правового життя суспільства, яке охоплює всі її сторони (також і негативні), мовна культура - це певний набір знань, поглядів і традицій. Мовно-правова культура - це рівень розвитку, проявом якого є підготовленість до сприйняття прогресивних, цивілізованих правових ідей і законів, уміння оцінювати власні знання, навички сприймати і формулювати мову юридичних текстів. Це один з індикаторів професійності суб'єкта правозастосовної діяльності; ознака високої фахової культури правника.

Звернено увагу на те, що сьогодні спостерігається певний перекіс: низький рівень мовної культури, недостатня підготовка, навіть при бездоганному володінні нормативно-правовою базою, можуть стати на заваді видання законного акта. І навпаки, бездоганне володіння мовними прийомами, уміння правильно формулювати думки не можуть компенсувати відсутність об'єктивних знань. Виховання фахівця забезпечується попередньою підготовкою і освітою - професійною орієнтацією, професійним відбором - виявленням відповідних здібностей, спеціальною підготовкою, професійною адаптацією.

Враховуючи це, пропонується переглянути підходи до професійної підготовки. Перспективною визнано практику розроблення і впровадження в навчальний процес комплексу спеціалізованих мовних дисциплін для правників, реалізації державних програм і проектів.

Розділ 2. „Мовно-правовий аналіз правозастосовних актів” складається з трьох підрозділів, які присвячені розгляду мовно-технічних особливостей актів застосування права і перспективам їх удосконалення.

У підрозділі 2.1. „Акти застосування права: характерні мовні особливості та ознаки” автор, узагальнивши визначення, що існують в юридичній літературі, характеризує „акт застосування права ” - як правовий акт, виданий компетентним суб'єктом на підставі норми права, у встановленому законом порядку і формі, з метою індивідуального регулювання суспільних відносин.

Автор основну увагу приділив акту-документу, що об'єктивно позначає дії владних суб'єктів права і від якості якого залежать його значення та юридична сила.

Виявлення ефективності прийнятого акта пов'язане з визначенням відповідності мети та кінцевого результату цього акта. Акт у вигляді письмово оформленого акта-документа демонструє результат процесу застосування права і виступає його основною, кінцевою ланкою.

Приділяється увага порівнянню мовних характеристик нормативних актів і актів застосування права. Труднощі, пов'язані з розмежуванням різних видів правових актів, пояснюються не тільки специфікою деяких правових актів, в яких нормативні приписи тісно переплітаються з ненормативними розпорядженнями, а й з відсутністю абсолютного і вичерпного переліку питань, що регулюються ненормативними актами. Підкреслюється тотожність номінативного апарату нормативно-правових актів та актів правозастосування („постанова” чи „указ”).

Автор наголошує, що під впливом часу та практичної необхідності з метою упорядкування юридичної роботи, систематизації та документальної чіткості стандартні форми актів-документів мають бути закріплені в нормативних актах.

Вирішальними юридичними факторами, що впливають на правильне застосування правових норм, визнано ефективність і адекватність рішень реаліям сьогодення і вимогам національного законодавства, підготовленість суб'єктів, відповідність текстів правилам сучасного правопису.

У підрозділі 2.2. „Юридична мова окремих видів правозастосовних актів” розглядаються мовно-структурні і технічні особливості текстів актів застосування права - актів вищих органів виконавчої влади і процесуальних актів слідчих органів системи МВС України в Одеської області.

У пункті 2.2.1. „Особливості мови розпорядчих актів (на прикладі актів вищих органів виконавчої влади)” висвітлюється проблема якості актів управління, прийнятих у процесі внутрішньо-організаційної роботи вищих органів влади, де акти управління - це втілення владних повноважень компетентного державного органу. З'ясовується суть поняття „акт управління”, досліджено різні підходи та позиції. Зроблено висновок, що через перебільшення обсягу загальнонормативних положень та зміщенням повноважень нерідко стирається межа між законами та указами Президента, актами Президента та уряду, результатом чого стає дублювання актів. Звертається увага на доцільність класифікувати укази залежно від їх юридичної сили. Відсутність чіткої межі між указами та розпорядженнями ускладнює процес правозастосування та потребує додаткових зусиль для чіткого розмежування.

Проаналізувавши основні види актів вищих органів влади (указ, постанова, розпорядження), автор доходить висновку, що документи цієї групи обов'язково повинні відповідати як загальним вимогам: дотримання принципу компетенції органу; відповідність акта матеріальному змісту правової норми; цілеспрямованість; визначеність форми, передбаченої правовою нормою, так і спеціальним мовно-технічним вимогам: стислість і точність викладення інформації, виключення подвійного тлумачення; складання, по можливості, простих, таких, що розглядають одне питання, документів; структуризація тексту документа, поділ його на умовні смислові частини: вступ, основна частина, висновок; широке використання трафаретних і типових текстів при описі ситуацій, що повторюються.

У пункті 2.2.2. „Особливості мови процесуальних актів (на прикладі актів правоохоронних органів)” увагу приділено процесуальним актам - документам, які є невід'ємною складовою процесуальної форми та надійною умовою успішного провадження процесуальних заходів. Для аналізу обрано обвинувальний висновок - найбільший за обсягом, а також складний за кількістю використовуваних мовно-технічних засобів і прийомів акт. Він є завершальним етапом досудового слідства, над текстом працює тільки одна особа, що є показовим з погляду мовно-правової культури.

Звертається увага на певні проблеми, які виникають у процесі оформлення описової частини. Описова частина потребує від уповноваженої особи динаміки та логіки мислення, переконливого аргументування, що, на жаль, не завжди має місце. При роботі зі складними реченнями, прикметниковими і дієприкметниковими зворотами, які кількісно переважають у тексті процесуальних документів, допускаються деякі типові помилки: обтяження складного речення доповненнями; прагнучи передати в одному реченні максимум інформації, автор подекуди втрачає логічний зв'язок; перевантаженість складних речень зайвою інформацією, що може призвести до граматичної неузгодженості членів речення. Для процесуальних актів на відміну від розпорядчих актів, характерний прямий порядок слів (підмет - присудок). Звернено увагу на те, що правильне вживання термінів забезпечується професійною підготовкою автора. У процесі розслідування справ, пов'язаних з різними сферами життя (торгівлею, промисловістю, наукою тощо), слідчий за потреби знайомиться з професійною (неюридичною) термінологією, яка використовується в цій сфері. Це дає можливість більш точно передати суть справи. При включенні таких термінів до тексту обвинувального висновку може виникнути потреба надати пояснення окремих понять, явищ, процесів. Водночас автор не рекомендує захоплюватися тлумаченнями.

У підрозділі 2.3. „Удосконалення юридичної мови в Україні в контексті міжнародного досвіду” однією з гарантій якості правозастосовного акта визнано інформаційну забезпеченість та обізнаність суб'єкта, уміння оперативно реагувати на зміни, що відбуваються в суспільстві та законодавстві. Інакше є загроза відставання правосвідомості, що призводить до помилок (неправильне вживання термінів, перекручування споріднених понять, неправильний переклад) до порушення вимог об'єктивності та адекватності текстів. Звернуто окрему увагу на відсутність контролю та системи персональної відповідальності суб'єкта правозастосування за якість прийнятого рішення. Держава має забезпечити: мовне законодавство і пильно стежити за його дотриманням, опікуватися одночасно розвитком усіх складників національної культури (мовою, її правописом, її відбиттям іншими абетками); забезпечити умови діяльності установ, комітетів та відділів, що займаються лінгвістичними експертизами та термінологічним плануванням. Мовна політика має стати проекцією політики національної.

Рекомендовано закріпити практику співробітництва правознавців з лінгвістами, яка матиме системний характер. Необхідно здійснювати систематичні консультації осіб, від яких залежить підготовка якісних правових текстів, адже рівень мовної підготовки, культури та мовного виховання залишає бажати кращого. Так у Німеччині діє Товариство німецької мови, яке здійснює консультації з лінгвістичних проблем, надає інформацію та рекомендації з питань вибору та значення дефініцій, складання тексту, роз'яснення правил правопису; у Канаді нормотворчу роботу сконцентровано у Відділі законодавства Міністерства юстиції. У відділі 26 двомовних легістів (legist - у франкомовних країнах - законознавець) - 13 франкомовних і 13 англомовних. Як консультанти працюють два юристи-лінгвісти і дві групи редакторів. Співробітництво лінгвістів і правознавців дасть можливість комплексно підійти до вдосконалення юридичної мови.

Потреба підвищення якості всіх документів, що укладаються в процесі управлінської діяльності, свідчить про необхідність формування самостійного напряму оптимізації текстів. До переліку завдань цього напряму повинне входити розроблення правил створення текстів конкретних видів правозастосовних актів з урахуванням усіх рівнів мовної організації текстів і можливих способів укладання текстів.

У Висновках сформульовано найбільш суттєві й важливі результати і положення дисертаційного дослідження, автором наведено теоретичні узагальнення та нове вирішення наукового завдання щодо юридичної мови правозастосовних актів. Загальні висновки за результатами дисертаційного дослідження зводяться до наступного.

Мова визнана невід'ємним чинником правової системи з певними традиціями, функціями, особливостями та ментальними, культурними рисами. Мова складає національну першооснову при реформуванні правової системи, тому виділення мови права в самостійний розділ юриспруденції, який базується на синтезі лінгвістики та юриспруденції, позитивно вплине не лише на мову закону, а й у цілому на юридичну практику.

Проаналізовано основні позиції в розумінні статусу і ролі мови у праві, визначено її функціональне призначення. Запропоновано авторську дефініцію поняття „юридична мова” - це особлива мова, розроблена на основі літературного варіанта національної мови з метою фіксації, збереження і передачі результатів інтелектуальної діяльності, що мають юридичне значення. Поняття „мова правозастосовних актів” подано як юридичну мову офіційних документів, укладених суб'єктом правозастосування, які породжують певні правові наслідки, утворюють юридичний стан та спрямовані на регулювання конкретних суспільних відносин.

Охарактеризовано завдання юридичної техніки актів застосування права, яке полягає: у необхідності формування єдиної системи організації правозастосовних актів та підвищення якості їх підготовки; у повному якісному та оптимальному перетворенні акта-волевиявлення на акт-документ; рекомендації адекватних мовних понять; передбаченні можливих колізій та прогалин; прогнозуванні наслідків правозастосування.

Проаналізовано історичний шлях становлення, джерела поповнення і сучасні умови реалізації системи юридичних термінів в Україні як атрибуті державності. У зв'язку з тим, що сфера права постійно розвивається, процес формування та вдосконалення терміносистеми не може бути завершеним. Юридична термінологія потребує періодичної систематизації та контролю, що надасть можливості досягти взаєморозуміння між фахівцями в межах певної галузі та збагатити міжгалузеві та міжмовні контакти. Підкреслено роль і значущість дефініцій як загально-правового феномена, у процесі правозастосування. Вони мають не лише довідкове, а й певне нормативне значення і можуть активно використовуватись у процесі правозастосування, особливо у випадках виявлення недостатньої чіткості конкретних нормативних приписів, суперечок в юридичній практиці.

Аналіз індивідуальних актів продемонстрував необхідність проведення чіткої лінії між найменуваннями нормативних і індивідуальних документів, що сприятиме встановленню системності правових актів, їх ієрархічності. Труднощі, пов'язані з розмежуванням різних видів правових актів, пояснюються відсутністю абсолютного і вичерпного переліку питань, що регулюються індивідуальними актами.

На підставі аналізу номінативного апарату правозастосовних актів подано існуючі визначення термінів „постанова”, „наказ”, „розпорядження”. Це дало можливість довести: відсутність чіткої межі між указами та розпорядженнями, що ускладнює процес правозастосування та потребує додаткових зусиль для чіткого розмежування; доцільність класифікувати укази залежно від їх юридичної сили; невиправданість визначення належності наказів до різновиду нормативно-правових актів; що факт поєднання в одному акті норм нормативного та індивідуального призначення, по-перше, не відповідає правилам юридичної техніки, по-друге, ускладнює розуміння документа щодо його дії в часі.

На основі текстів розпорядчих та процесуальних актів охарактеризовано особливості лінгвістичної структури (будови) правозастосовного акта, визначено його мовні характеристики. Із цієї позиції основними елементами є: речення, слово (сукупність слів), розділові знаки. Зазначено, що на відміну від структури речень (у тематичному плані) нормативного акта, де структура основного тексту документа завжди подана в розділах, кожний з яких має власну тему, що прямо впливає на структурний розвиток думки, правозастосовний акт має одну заявлену в заголовку до тексту тему. Це й визначає структуру речень. Можливі відступи від літературної норми характерні лише для правової сфери реалізації мови і виправдані необхідністю точно передавати взаємозв'язок юридичних понять і нюансів думки автора текстів.

Термінологічний пласт в актах застосування права складають терміни-словосполучення. Їх найбільш типові групи:

ад'єктивні (прикметник + іменник) - трудовий договір, дисциплінарне стягнення, суспільна небезпека тощо;

іменні (іменник + іменник у родовому відмінку) - склад злочину, конфіскація майна тощо;

іменні словосполучення різного типу - спадкування за заповітом, право на приватну власність, злочин проти особи, посягання на майно, призначення на посаду тощо.

Доведено необхідність збільшення уваги до складних за будовою терміносполучень. Причиною помилки може стати упущення одного з елементів.

У роботі запроваджено поняття мовно-правової культури як елемента особливого розвитку, проявом якого, насамперед, є підготовленість людини до сприйняття прогресивних, цивілізованих правових ідей і законів, уміння і навички сприймати мову юридичних текстів, а також оцінювати власні знання. Сучасна мовно-правова культура правознавців має будуватися на комутації - здатності знаходити, встановлювати та використовувати зв'язки для вдосконалення засобів взаємодії, навчання та передачі вмінь і навичок, обміну інформацією, установлення контактів і вирішення конфліктів. Такі вміння потребують культивації та розвитку.

Рекомендовано деталізувати стандарт, своєрідну професіограму суб'єктів правозастосовної діяльності, основу якої складатимуть: володіння правовою базою, уміння аналізувати ситуації, навички проведення правової експертизи і здійснення досліджень, мовна підготовка, ціннісна правова орієнтація, культура мови, володіння правилами складання документації, мистецтво бути почутим і зрозумілим - у межах компетенції адресата. Виявлено вирішальні фактори, що впливають на правильне застосування правових норм, основними серед яких названо: професіоналізм кадрів, ефективність і адекватність реаліям сьогодення, відповідність текстів вимогам національного законодавства, мовно-технічним правилам, правилам сучасного правопису.

Доведено необхідність під час підготовки юристів більше уваги приділяти мовній підготовці, розвивати навички роботи з документами, для працівників регулярно проводити консультування щодо роботи з текстами. Необхідно створити умови для ефективної роботи спеціалізованих установ і структур, діяльність яких спрямовано на проведення моніторингів і здійснення контрольно-ревізійних заходів у сфері правотворення. Особлива роль має відводитись науковому супроводженню.

На підставі наявних у літературі визначень дисертант формулює авторську дефініцію поняття правозастосовного акта як різновиду правового акта, виданого компетентним органом держави чи посадовою особою на основі нормативного акта для одноразового використання та обов'язкового виконання, адресатом якого виступають конкретні суб'єкти. Здійснений аналіз доводить подвійний характер природи акта застосування права. З одного боку, це державно-владний акт, і це зближує його з нормативним, а з іншого - він стосується конкретної ситуації, що свідчить про індивідуальний характер. Названі особливості визначають специфіку тексту акта.

Проаналізовано типові помилки, які мають місце в процесуальних актах: неправильне вживання термінологічного апарату, складність вибору відповідного синоніма, перевантаження речень, невдалий порядок слів. Вироблено ряд рекомендацій, які дозволять уникнути помилок як мовно-технічного, так і юридичного характеру.

Удосконалено спеціальні мовно-технічні вимоги, які висуваються до текстів розпорядчого характеру: стислість і точність викладення інформації, виключення подвійного тлумачення; складання, по можливості, простих, таких, що розглядають одне питання, документів; структуризація тексту документа, поділ його на умовні смислові частини: вступ, основна частина, висновок; широке використання трафаретних і типових текстів при описі ситуацій, що повторюються.

Акцентовано увагу на такому важливому компоненті мовної політики, як оптимізація текстів, під якою розуміється пошук оптимального (найкращого) формату системи текстів як на рівні структури правових текстів, так і на рівні мовних засобів. Факторами мовної політики визнано поліетнічність і двомовність, коли питання співвідношення мов за їх комунікативними функціями та особливостями вживання в різних сферах соціального життя тісно пов'язане з механізмами політичного управління, національної узгодженості та стабільності. Важливим інструментом мовної політики є закон про мову. Запропоновані Верховною Радою України законопроекти можуть стати основою нового конструктивного мовного законодавства України, проте потребують термінологічного доопрацювання і вдосконалення, а також конкретизації механізму притягнення до відповідальності в разі порушення мовного законодавства.