Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Правовий статус дипломатичного представництва: проблеми теорії та практики

12.00.11 - міжнародне право

Музика Андрій Ігорович

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України

Науковий керівник:	доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України Малишева Наталія Рафаелівна, Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, провідний науковий співробітник
Офіційні опоненти:	доктор юридичних наук, професор, Баймуратов Михайло Олександрович, Маріупольський державний гуманітарний університет, завідувач кафедри правознавства
	кандидат юридичних наук, доцент Бєглий Олександр Васильович, Національний авіаційний університет, професор кафедри екологічного, повітряного та космічного права

Захист відбудеться 19 лютого 2009 року о 11.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.867.01 в Інституті законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

Автореферат розіслано 17 січня 2009 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.М. Биков

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Однією з визначальних тенденцій розвитку світової цивілізації на сучасному етапі є глобалізація, концепція якої базується на інтеграційній економічній, культурологічній, екологічній, демографічній цілісності та взаємозалежності людського суспільства. Вирішення глобальних проблем людства сьогодні неможливе без тісної співпраці на всіх рівнях, у першу чергу - на міждержавному.

Основною формою встановлення та підтримання офіційних відносин між державами відповідно до норм міжнародного права і практики міжнародного співробітництва є дипломатичні відносини, покликані сприяти розвитку дружніх стосунків між державами, забезпечувати мир, дружбу та безпеку народів. Установлення та розвиток дипломатичних відносин між державами та іншими суб'єктами міжнародного права забезпечується цілою гамою засобів з дотриманням напрацьованих світовим співтовариством норм і принципів міжнародного права. А їх втілення в життя забезпечується з допомогою різного роду інституційних механізмів. Одним із найбільш важливих серед них є дипломатичні представництва - постійні органи зовнішніх зносин держави, що знаходяться на території іншої держави. Дипломатичні представництва, виступаючи від імені держави, що їх заснувала, мають широкі повноваження в усіх політичних та інших питаннях, що виникають у міждержавних взаєминах.

Для України роль і значення дипломатичних представництв на сучасному етапі особливо підвищується у зв'язку з активізацією процесів європейської та євроатлантичної інтеграції, а також у контексті реалізації власних інтересів розбудови демократичної правової держави, у тому числі у зовнішньополітичній сфері.

Правове регулювання функціонування дипломатичних представництв здійснюється нормами як міжнародного, так і національного права.

дипломатичне представництво міжнародне право

Загальний правовий статус дипломатичних представництв, права та обов'язки їх співробітників визначаються кодифікованими нормами міжнародного дипломатичного права. Основним міжнародним договором, який регулює дипломатичні відносини, є Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року (далі - КДЗ). До інших міжнародних договорів, які також мають регулятивний вплив на дипломатичні відносини, належать: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, 1973 року та деякі інші.

Міжнародне дипломатичне право створювалося за часів відсутності міжнародних інститутів, які були б здатні забезпечити його функціонування. Міжнародно-правовий аспект регулювання відповідних відносин традиційно мав саморегулюючий, координаційний характер, і лише останнім часом у зв'язку з появою наднаціональних органів Європейського Союзу, як стверджується в літературі, він почав набувати ознак субординаційного процесу. При цьому відзначається, що внутрішньодержавний аспект регулювання дипломатичних відносин у свою чергу має спрямованість на реалізацію норм дипломатичного права через державні органи і регулюється національним правом.

Майже півсторіччя, що минуло з часів прийняття основного міжнародно-правового акта, яким регулюється діяльність дипломатичних представництв, поставило нові завдання перед теорією та практикою організації та функціонування дипломатичних представництв, зокрема у зв'язку з необхідністю впорядкування правового статусу цих органів та правового становища їх працівників, удосконалення деяких функцій дипломатичних представництв, гарантування безпеки їх діяльності тощо. Звертає на себе увагу зростаюча невідповідність правового регулювання відповідних відносин новим геополітичним, економічним та соціальним змінам у світі. Актуальність теми зумовлена всезростаючим тяжінням до вирішення питань між суб'єктами міжнародного права виключно дипломатичними засобами; наявністю "білих плям" у законодавстві, що регулює дипломатичні відносини і в деяких випадках стає перепоною на шляху реалізації законних прав суб'єктами дипломатичного права; важливістю приведення національного законодавства України, що регулює дипломатичні відносини, у відповідність з міжнародним правом. Потребує вдосконалення також законодавство, що регулює питання охорони дипломатичного представництва з урахуванням всезростаючої терористичної загрози. Почуття незахищеності з боку держави перебування не дає можливості дипломатичному представництву повністю та якісно реалізовувати поставлені перед ним завдання, а через це страждають інтереси держави, яку представляє посольство чи місія, створюються дискомфортні умови життєдіяльності їх працівників. Вирішення цих та інших питань вимагає комплексного наукового дослідження. Водночас слід констатувати, що в сучасній вітчизняній науці міжнародного права не приділяється достатньої уваги відповідним проблемам.

Теоретичною основою дослідження стали наукові праці таких вітчизняних вчених, як І.П. Бліщенко, В.Г. Буткевич, Б.І. Гуменюк, В.Н. Денисов, Ю.Г. Дьомін, В.О. Зорін, Д.Б. Левін, І.І. Лукашук, В.М. Репецький, К.К. Сандровський, Г.І. Тункін. Крім того, в роботі автор спирається на науковий доробок інших дослідників відповідної проблематики, зокрема М.О. Баймуратова, Г.Л. Боброва, В.В. Блажея, В.М. Дурденевського, Г.С. Зикова, В.Г. Кардашева, О.А. Ковальова, М.І. Лазарєва, А.П. Мовчана, Ф.Ф. Молочкова, Б.А. Нечитайла, Л.В. Павлової, В.І. Попова, В.А. Романова, Г.Д. Руденка, О.П. Селянінова та інших. Водночас в дисертації використані праці таких зарубіжних вчених, як Г. Гроцій, Р.П. Барстон, Л. Дембінські, К.Е. Джоргенсен, Б.С. Мурті, Л. Оппенгейм, М. Харді та інші.

Однак незважаючи на наявність певних досліджень з цієї проблематики, існує виражена недостатність комплексного аналізу ключових питань дипломатичного права з урахуванням останніх правових, а також політичних, економічних та глобально-трансформаційних змін у суспільстві.

Наукові дослідження проблем правового статусу дипломатичних представництв мають передувати практичній адаптації норм національного права до системи міжнародного права.

Робоча гіпотеза цього дослідження виходить з того, що основним зовнішньополітичним курсом України є інтеграція до таких світових інтеграційних структур, як ЄС та НАТО. Перебіг цього процесу, його тривалість і якісний рівень значною мірою залежать від "мови" та засобів міждержавного спілкування, у першу чергу на дипломатичному рівні, що потребує розвитку як міжнародного дипломатичного права, так і послідовної імплементації його норм до національного законодавства України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний дисертантом напрям наукового дослідження належить до пріоритетних у галузі науки міжнародного права. Дисертацію виконано як складову загального плану науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної Ради України, зокрема програми "Стратегія розвитку законодавства України" (Державний реєстраційний номер 0103U007975).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є підвищення ефективності регулювання правового статусу дипломатичних представництв через усунення прогалин у міжнародному праві та національному законодавстві України, узгодження національного законодавства України у сфері дипломатичних відносин з міжнародним правом.

Для досягнення зазначеної мети перед дослідженням поставлено такі завдання:

· сформулювати бачення сутності права зовнішніх зносин та дипломатичного права як його частини;

· визначити сучасний стан розробленості в науковій літературі питань правового статусу дипломатичних представництв;

· визначити місце національного дипломатичного права в системі права України;

· охарактеризувати роль дипломатичного права у сучасних світових глобалізаційних процесах та його вплив на процеси, пов'язані з євроінтеграцією України;

· дослідити регулююче значення основних міжнародних конвенцій, які встановлюють правовий статус дипломатичних представництв;

· виявити основні прогалини в дипломатичному праві, особливо в тій частині, що стосується привілеїв та імунітетів дипломатичних співробітників та запропонувати способи їх усунення;

· вивчити можливість та доцільність нормативного закріплення та практичного впровадження інституту відповідальності співробітників дипломатичного представництва за скоєні правопорушення на території держави перебування;

· розглянути особливості організації та діяльності українських дипломатичних представництв у сучасних умовах;

· сформулювати рекомендації щодо вдосконалення міжнародно-правових актів, спрямованих на вирішення порушених проблем;

· визначити способи підвищення ефективності законодавства України у сфері регулювання зовнішніх зносин.

Об'єктом дослідження є врегульовані нормами міжнародного права та національного законодавства суспільні відносини у сфері організації та діяльності дипломатичних представництв.

Предметом дослідження є акти міжнародного права та національного законодавства з питань організації та діяльності дипломатичних представництв, практика їх застосування, праці вітчизняних та зарубіжних науковців з цього питання.

Методи дослідження. Методологічною основою роботи є загальнофілософський діалектичний метод, за допомогою якого право дипломатичних зносин розглядається як структура, що розвивається динамічно. Дисертаційне дослідження побудовано на принципі методологічного плюралізму, що обумовило використання широкого спектра наукових методів і підходів під час аналізу проблематики правового статусу дипломатичних представництв. Автором у першу чергу використовувалися загальнонаукові методи дослідження, а саме: формально-логічний, системного аналізу, структурно-функціональний, прогностичний та інші.

Так, формально-логічний метод покладено в основу побудови структури дисертаційного дослідження, визначення його основних елементів та взаємодії між ними. Метод системного аналізу забезпечив сприйняття дипломатичних представництв як цілісного об'єкта пізнання, дав змогу розглянути їх організацію та діяльність у становленні та взаємодії з іншими правовими інститутами. Структурно-функціональний метод надав можливість прослідкувати правовий зв'язок між функціями та структурою дипломатичних представництв та його відображення в міжнародному праві та національному законодавстві України. На основі методу прогнозування розроблено рекомендації та пропозиції щодо подальших напрямків розвитку правового статусу дипломатичних представництв, сформульовано перспективні підходи до реформування вітчизняного законодавства у сфері права дипломатичних відносин.

Крім загальнонаукових методів, у дисертації широко використано спеціальні юридичні методи наукового пізнання: формально-юридичний, метод компаративного (порівняльного) правознавства, історико-правовий, емпіричний та інші. За допомогою формально-юридичного методу проаналізовано зміст міжнародно-правових актів, що регулюють дипломатичні відносини, і здійснено дослідження їхньої імплементації до національного законодавства. За допомогою порівняльно-правового методу досліджується ефективність правового регулювання відносин щодо дипломатичних представництв у їх порівнянні з аналогічними інститутами інших держав та інтеграційних утворень. В окремих частинах роботи дисертант також спирається на соціологічний метод дослідження, що надає можливість дослідити проблему з використанням даних конкретно-соціологічних досліджень.

На основі емпіричного методу в дисертації наводяться практичні приклади, а також узагальнено дані, що мають достатню доказову силу та висвітлюють окремі особливості проблеми дослідження в той або інший період часу, у тій або іншій країні або у світовому масштабі.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній науці в нових геополітичних умовах і на основі системного підходу проведено дослідження питань теорії та практики правового статусу дипломатичного представництва.

Уперше:

визначено, що правова природа та регулюючий вплив міжнародних договорів (конвенцій, угод тощо) на дипломатичні відносини є ключовим системоутворюючим елементом дипломатичного права, оскільки не лише вимагає імплементації своїх норм до національних систем права, а через таку імплементацію сприяє гармонізації відповідних правових норм різних національних систем права між собою;

виявлено правовий зв'язок "білих плям" та недоліків у наявній міжнародно-правовій базі та в національному дипломатичному законодавстві з виконанням співробітниками дипломатичної установи своїх функціональних обов'язків;

установлено, що в Україні на конституційному рівні ще не створено належної правової бази для забезпечення виконання державою своїх міжнародно-правових зобов'язань на рівні примату міжнародного права над національним як правової передумови забезпечення дотримання Україною принципу pacta sunt servanda у цій сфері;

доведено, що імплементація Україною норм міжнародного права в національне законодавство має ряд системних недоліків, обумовлених, головним чином, відсутністю нормативно визначеної концептуальної основи такої імплементації та вузьковідомчим підходом до правового регулювання міжнародних відносин, та визначено основні напрямки підвищення ефективності функціонування українських дипломатичних представництв;

на основі проведеного аналізу законодавства України, яке регулює діяльність органів зовнішніх зносин, визначено напрямки його адаптації до міжнародних та європейських норм дипломатичного права з урахуванням активної зовнішньої політики України;

запропоновано способи вирішення низки правових проблем стосовно забезпечення дипломатичних представництв відповідними приміщеннями та набуття цими приміщеннями дипломатичного статусу, стосовно перевірки технічними засобами дипломатичної пошти, що перетинає державний кордон та ін.

Дістало подальшого розвитку:

положення про те, що специфіка правового статусу дипломатичного представництва як закордонного органу держави передбачає необхідність збалансованого узгодження в регулюванні відповідних відносин норм міжнародного права, національного законодавства держави акредитування, а також урахування особливостей законодавства держави перебування.

Внесено такі пропозиції:

запропоновано зміни до Віденської конвенції про дипломатичні зносини (далі в тексті - КДЗ) щодо:

посилення гарантій недоторканості дипломатичного представництва, формування механізму компенсування шкоди дипломатичному представництву з боку держави перебування;

закріплення механізму доступу органів держави перебування на територію дипломатичного представництва за виняткових обставин;

формування інституту відповідальності дипломатичних співробітників за протиправні діяння, які виходять за межі їх компетенції та дипломатичного статусу;

сформульовано пропозицію щодо змін до Кримінального кодексу України з метою посилення кримінально-правових гарантій забезпечення безпеки представників іноземних держав.

Практичне значення одержаних результатів визначається актуальністю та новизною піднятих проблем, орієнтованістю на вдосконалення міжнародної договірно-правової та вітчизняної нормативно-правової бази у сфері права зовнішніх зносин, зокрема дипломатичного. Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає в системному та комплексному осмисленні правового статусу дипломатичного представництва в умовах глобалізації, частковому заповненні прогалин у теорії правового регулювання діяльності Посольства як основного виду серед інших представництв.

Практичні висновки та рекомендації, що містяться в роботі, може бути використано:

· у практичній діяльності органів виконавчої влади, що відповідають за розробку та застосування заходів з реалізації завдань, спрямованих на євроінтеграцію України, а також дипломатичних представництв України за кордоном;

· під час підготовки законодавчих та підзаконних актів України у сфері регулювання зовнішніх зносин, зокрема дипломатичних відносин;

· під час підготовки навчальних програм, методичних та інших матеріалів з курсу міжнародного права, спецкурсу права зовнішніх зносин.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію виконано й обговорено у відділі проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України. Результати наукових досліджень, висновки та пропозиції доповідались на науково-практичних конференціях, зокрема на міжнародному науковому симпозіумі - круглому столі "Євроатлантична безпека - нові виклики" (м. Київ, 29 листопада 2006 року), де дисертант виступив з доповіддю "Роль дипломатичних представництв в укріпленні та розширенні співробітництва з державами-членами НАТО".

Публікації. Основні положення та теоретичні висновки автора знайшли відображення в 4 статтях у фахових виданнях і тезах доповідей та наукового повідомлення на міжнародному симпозіумі.

Структура дисертації та її зміст підпорядковані меті та завданням дослідження. Вона складається зі вступу, трьох розділів, розбитих на 10 підрозділів, висновків та списку використаних джерел (229 найменувань). Загальний обсяг дисертації - 197 с., з яких 18 с. - список використаних джерел.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, висвітлено науково-теоретичний досвід, на який спирався автор у процесі дослідження, визначено мету та завдання дисертаційного дослідження, висунуто робочу гіпотезу, викладено зв'язок роботи з науковими програмами, планами та темами, сформульовано мету та завдання дослідження, його об'єкт та предмет, методологічну основу роботи, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості щодо апробації та публікації результатів дослідження, визначено структуру та обсяг дисертації.

Розділ перший "Правове регулювання діяльності постійного дипломатичного представництва" складається з трьох підрозділів, у яких аналізується науково-теоретичний доробок вітчизняних та зарубіжних вчених у сфері дослідження відповідної проблематики, розглядається історія становлення, розвитку та сучасний стан інститутів дипломатичного права на міжнародному та національному рівнях.

У підрозділі 1.1 "Розвиток міжнародно-правових наукових досліджень правового статусу постійних дипломатичних представництв у науці міжнародного права" розглядається стан наукових досліджень проблематики дипломатичного права у міжнародно-правовій науковій літературі. Звертається увага на висловлені деякими вченими прогресивні ідеї та концепції, зокрема щодо обмеження в окремих випадках дипломатичного імунітету від цивільної юрисдикції держави перебування. Відповідні погляди вчених стали теоретичним підґрунтям цього дисертаційного дослідження. Визначення К.К. Сандровським права зовнішніх зносин як галузі міжнародного публічного права із її внутрішнім поділом на підгалузі дипломатичного права, консульського права, а також права спеціальних місій та дипломатичного права міжнародних організацій було обрано дисертантом в якості оптимального теоретичного базису для подальших досліджень.

Водночас автором констатується недостатність комплексних досліджень проблематики статусу дипломатичних представництв у вітчизняній літературі із урахуванням потреб сьогодення, що продиктовані умовами глобалізації та інтеграцією України до європейських та євроатлантичних структур. У процесі аналізу зарубіжної наукової літератури з питань правового статусу дипломатичних представництв автором критикується підхід щодо необміркованого перенесення у вітчизняну практику теоретичних напрацювань та пропозицій іноземних вчених. Застосування іноземного досвіду, на думку дисертанта, є виправданим тільки в разі коригування відповідних положень, виходячи з умов та обставин вітчизняної практики.

У підрозділі 1.2 "Становлення та сучасний стан міжнародно-правового регулювання діяльності дипломатичних представництв" аналізуються проблеми місця дипломатичного права в системі міжнародного права, джерел права цієї підгалузі. З метою забезпечення всебічного підходу до вивчення проблеми автор звертається до питань історичного становлення основних інститутів дипломатичного права, формування перших актів (зокрема, Віденського регламенту про ранги дипломатичних агентів від 19 березня 1815 року), якими регулювалися дипломатичні відносини на етапі їх виникнення та розвитку, починаючи з шістнадцятого століття, зародження та розвиток правил дипломатичного етикету, інших відповідних звичаєвих норм. Розглядаються процеси кодифікації дипломатичного права у двадцятому столітті.

З метою визначення правової природи, сутності та значення засадничого акта дипломатичного права - Віденської конвенції про дипломатичні зносини, детально вивчається діяльність спеціально створеної Комісії міжнародного права ООН з кодифікації та регламентації дипломатичних привілеїв та імунітетів, чинники, які вплинули на ухвалення Комісією відповідних рішень.

У підсумку стверджується, що прийняття Конвенції мало вплив не лише на підгалузь дипломатичного права, але й на дипломатичне право як науку, яка відтепер може спиратися на цілісну систему підгалузі дипломатичного права, принципи та інститути якої належним чином закріплено на міжнародно-правовому рівні. Саме прийняття Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року, а після цього - Конвенції про спеціальні місії, надало можливість чітко відокремити від дипломатичного права такі підгалузі права зовнішніх зносин, як право спеціальних місій та дипломатичне право міжнародних організацій. Разом з тим привертається увага до необхідності сприяння на міжнародному рівні подальшим процесам прогресивного розвитку міжнародного дипломатичного права, формування дієвих процедурних механізмів реалізації норм відповідних міжнародних конвенцій, усунення прогалин міжнародно-правових актів, які ускладнюють розвиток дипломатичних відносин. У цьому контексті наголошується не тільки на доцільності змін до КДЗ, процедура внесення яких матиме тривалий характер, а й на можливостях відповідної співпраці на двосторонньому рівні, укладення двосторонніх міждержавних угод.

У підрозділі 1.3 "Система національного законодавства України у сфері діяльності постійних дипломатичних представництв" констатується неабияке значення національного механізму правового регулювання дипломатичних відносин та невиправдано мала увага до цього питання у вітчизняній юридичній науці. Розглядається система нормативно-правових актів України у сфері регулювання діяльності дипломатичних представництв. Аналізується зміст Закону України "Про дипломатичну службу", підтверджується передовий характер цього акта, його відповідність стандартам міжнародної практики. У контексті аналізу Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку забезпечення приміщеннями закордонних дипломатичних установ" від 29 листопада 2001 року та деяких інших національних актів привертається увага до проблематики забезпечення закордонних дипломатичних представництв належними приміщеннями, недосконалості нормативного механізму виділення земельних ділянок для розташування представництв, наводяться відповідні факти з вітчизняного досвіду.

В результаті аналізу стверджується, що національним законодавством України досить чітко врегульовано відносини, що можуть стосуватись діяльності дипломатичних представництв. З другого боку, питання гарантування безпеки приміщень дипломатичних представництв та особистої безпеки їх співробітників потребують подальшої розробки.

Розділ другий "Теоретичні та практичні аспекти функціонування постійного дипломатичного представництва" складається з чотирьох підрозділів, у яких здійснюється комплексне багатоаспектне дослідження дипломатичних представництв з точки зору їх завдань, функцій, внутрішньої побудови та діяльності, а також розглядаються питання встановлення дипломатичних відносин та заснування дипломатичних представництв, дипломатичного корпусу тощо.

У підрозділі 2.1 "Установлення дипломатичних відносин та заснування дипломатичних представництв" розглядається порядок та умови визнання держав, установлення дипломатичних відносин та заснування дипломатичних представництв, взаємозв'язок та взаємозалежність відповідних категорій та процедур. У цьому контексті звертається увага на проблеми суб'єктного складу дипломатичних відносин у зв'язку із появою в науці нетрадиційних поглядів щодо розширення кола суб'єктів міжнародного права. Стверджується необхідність наявності у суб'єктів дипломатичного права суверенітету як обов'язкової умови встановлення дипломатичних відносин. Підкреслюється, що встановлення дипломатичних відносин являє собою політико-правовий акт, який виражає відношення однієї держави до іншої, тоді як заснування дипломатичного представництва являє собою акт організації засобів реалізації політичного та економічного діалогу між двома державами.

В роботі розглядаються форми дипломатичних представництв, класи їх глав відповідно до КДЗ, стадії початку дипломатичної місії, процес акредитування, зокрема проблемні питання так званої "складної акредитації", зміни статусу дипломатичної місії, а також низка матеріальних питань, пов'язаних із заснуванням дипломатичних представництв. Висвітлюються недоліки процедури вибору місця розташування представництва, його забезпечення приміщенням, охорони такого приміщення. Пропонується визначити в КДЗ, з якого моменту у держави перебування виникають обов'язки щодо охорони дипломатичного представництва.

Розглядається питання припинення дипломатичних відносин та діяльності дипломатичного представництва. Пропонується закріплювати на двосторонньому рівні строки, протягом яких дипломатичні співробітники повинні залишити територію держави перебування в разі розірвання дипломатичних відносин.

У підрозділі 2.2 "Функціональні завдання дипломатичного представництва та засоби їх здійснення" досліджуються функції дипломатичних представництв, передбачені частиною першою статті 3 КДЗ. Центральну роль має функція представництва держави акредитування. Зважаючи на це, аналізується визначення представництва в міжнародному праві, його відмінність від традиційного цивільно-правового представництва. Відмінність полягає у подвійній природі міжнародно-правового представництва. З одного боку, певна держава представляє себе іншій через дипломатичне представництво, зокрема під час офіційних прийомів. З другого боку, функція представництва полягає у фактичному контакті, певній взаємодії органів двох держав з метою вирішення певних спільних питань.

Досліджується функція захисту інтересів держави акредитування, обмірковується проблематика цієї функції в контексті впливу фактора суверенітету держави перебування та інших політичних обставин, реалізації функції захисту інтересів своєї держави без втручання у внутрішні справи держави перебування. На основі попереднього досвіду науки міжнародного права формулюються умови правомірності дипломатичного захисту.

Висвітлюється функція ведення переговорів, функція заохочення дружніх відносин та інформаційна функція. Автором пропонується вирішити питання розробки окремого факультативного протоколу до КДЗ, яким буде закріплено перелік законних способів збору інформації з метою забезпечення прозорості дипломатичної діяльності та унеможливлення прикрих випадків обвинувачення дипломатів у шпигунстві.

Ведучи мову про засоби реалізації зазначених вище функцій, автор розглядає право на свободу пересування дипломатичного представника територією іноземної держави, а також обов'язок держави перебування утримуватись від втручання до функціонування засобів комунікації дипломатичного представництва. Водночас у дослідженні робиться висновок, що на цей момент у КДЗ не існує норми, яка б передбачала відповідальність держави перебування за порушення зазначеного обов'язку. Така відповідальність, на думку дисертанта, повинна мати компенсаційний характер.

Досліджується статус дипломатичної пошти, зокрема через регулювання відповідного питання законодавством низки держав. Автором надано пропозиції щодо унеможливлення використання дипломатичної пошти як засобу контрабанди, вивезення культурних цінностей, а також для забезпечення терористичних актів (контроль за допомогою технічних засобів, встановлення вагових обмежень тощо). Висвітлюється проблематика діяльності торговельно-економічної місії при диппредставництві, напрямки діяльності таких місій, дискусія щодо доцільності їх існування, розглядаються функції консульських відділів диппредставництв.

У підрозділі 2.3 "Структура та персонал дипломатичного представництва. Дипломатичний корпус" досліджуються структурні та кадрові питання діяльності дипломатичного представництва. Наводяться критерії визначення кількісного складу співробітників дипломатичного представництва. Досліджується співвідношення класів, рангів та посад дипломатичних агентів, визначення яких не є чіткими у дипломатичній практиці. Автор привертає увагу до того, що в Україні дипломатичний ранг певного співробітника часто збігається з обійманою ним посадою, крім того, дипломати окрім своїх дипломатичних рангів мають ранги державних службовців. Зважаючи на такий стан речей, міжнародною практикою вже давно порушено питання щодо скасування дипломатичних рангів. Автор вважає такий спосіб вирішення проблеми доцільним, оскільки МЗС України є суто цивільною установою і використання дипломатичних рангів лише створює умови для необґрунтованої нерівноправності співробітників та можливості відповідних зловживань.

Звертається увага на нечіткість низки пунктів КДЗ, якими врегульовано питання розмежування категорій дипломатичного персоналу, проблему віднесення до нього адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу. Пропонуються наявні в науковій літературі способи вирішення відповідних суперечностей. Аналізуються ролі глави дипломатичного представництва, тимчасового повіреного у справах, радників посольства та аташе, функції та співвідношення цих посад. Окрема увага приділяється проблемам підготовки кадрів для роботи у сфері міжнародних зносин. Висвітлюються проблеми освіти у відповідній сфері, висловлюється занепокоєння зниженням привабливості роботи в дипломатичних структурах, що має прояв у повільному омолодженні керівного складу МЗС України. Стверджується необхідність розробки нормативної бази, яка б поліпшувала статус дипломатичних працівників, впроваджувала нові стимули, нові мотивації.

Розглядаються правові проблеми недипломатичного складу посольства, членів сім'ї співробітників представництва. Звертається увага на необхідність врегулювання на двосторонньому міждержавному рівні питань щодо кола членів родини співробітника, виходячи з поваги до законодавства та звичаїв окремих країн, якими може бути легалізовано полігамію або одностатеві шлюби. Окремо розглядається інститут дипломатичного корпусу, його природа та сутність.

У підсумку автор приходить до висновку щодо необхідності усунення відповідних прогалин КДЗ (зокрема, доцільності визначення в тексті Конвенції поняття "дипломат"), обґрунтованої потреби у зменшенні ролі звичаєвого регулювання дипломатичних відносин у процесі прогресивного розвитку міжнародного права.

У підрозділі 2.4 "Особливості організації внутрішньої роботи дипломатичного представництва" розглядаються питання внутрішнього функціонування дипломатичної установи, фактори ефективності її роботи, структурної побудови, напрямків діяльності окремих підрозділів, процедурних моментів планування роботи. Окрема увага приділяється проблемам гарантування безпеки діяльності дипломатичного представництва. Виділяються аспекти цієї проблеми, відповідні завдання системи захисту дипломатичних представництв, досліджується роль офіцера безпеки в організації відповідних охоронних заходів. Поряд з цим, розглядаються питання забезпечення режиму таємності роботи дипломатичного представництва, організації таємного діловодства. У підсумку наводяться пропозиції щодо оптимізації внутрішньої роботи дипломатичного представництва, наголошується на провідній ролі у цих процесах сприйняття та залучення новітніх технологій та засобів, зокрема передачі інформації.

Розділ третій "Правовий статус співробітників дипломатичного представництва: Теоретичні та практичні питання" складається з чотирьох підрозділів, у яких розглядаються теоретичні та практичні питання привілеїв та імунітетів дипломатичних співробітників, а також особливості їх відповідальності.

У підрозділі 3.1 "Поняття дипломатичних привілеїв та імунітетів. Теорії їх походження” розглядається історичне становлення дипломатичних привілеїв та імунітетів, відповідні теорії їх походження. Надаючи певну перевагу теорії функціональної необхідності дипломатичних привілеїв та імунітетів, автор звертає увагу на недосконалість кожної з основних теорій, оскільки всі вони створювалися в певних історичних умовах, коли не існувало єдиного міжнародно-правового документа щодо дипломатичних привілеїв та імунітетів. Для визначення природи та сутності привілеїв та імунітетів слід застосовувати всі основні теорії в комплексі, з урахуванням загальних принципів КДЗ.

У підрозділі 3.2 "Привілеї та імунітети дипломатичного представництва як органу держави, що акредитує" визначаються основні привілеї та імунітети, які надано дипломатичному представництву. Дається характеристика кожного їх виду. Автор висловлює пропозиції щодо посилення правових гарантій непорушення відповідних імунітетів, зокрема через покладення на державу перебування обов'язку щодо компенсування завданої дипломатичному представництву шкоди у випадку, коли вона сама організувала або спровокувала порушення недоторканості приміщень диппредставництва приватними особами, не виявила необхідної пильності, щоб запобігти порушенням, або не покарала винних за порушення. Разом з тим автор вважає, що норми, які регулюють недоторканість дипломатичного представництва, мають враховувати інтереси держави перебування. Зокрема, пропонується внести до КДЗ зміни, якими державі перебування буде надано право доступу на територію дипломатичного представництва у виняткових випадках.

Досліджується інститут дипломатичного притулку. Зважаючи на суперечливість практики застосування цього інституту, автор пропонує вирішувати відповідні проблеми укладанням двосторонніх міждержавних угод на стадії встановлення дипломатичних відносин.

Окремо розглядаються податкові пільги та звільнення від інших оплат дипломатичного представництва, звертається увага на зловживання цими пільгами з посиланням на досвід інших країн, пропонуються законодавчі способи вирішення відповідних проблем.

В зазначеному аспекті, крім того, автор повертається до аналізу проблем гарантування безпеки диппредставництв, пропонуючи вирішувати важливі питання внутрішньої охорони диппредставництв на двосторонньому міждержавному рівні. Відповідні угоди мають регламентувати чисельність особового складу внутрішньої охорони диппредставництва та її озброєння, взаємодію внутрішньої та зовнішньої охорони, просторові межі та часові проміжки дій внутрішньої охорони під час відвернення загрози, можливість взаємодії з іншими воєнізованими підрозділами країни перебування, особливості переміщення територією держави перебування.

У підрозділі 3.3 "Привілеї та імунітети співробітників дипломатичного представництва" досліджуються особисті привілеї та імунітети, які надаються співробітникам дипломатичного представництва. Розглядається класифікація привілеїв та імунітетів, їх суб'єкти. Особиста недоторканість дипломатичного агента є ключовим інститутом, з якого походять інші привілеї та імунітети, тому автором висловлюються пропозиції щодо необхідності посилення гарантій її дотримання, зокрема пропонуються зміни до КК України. Окремо розглядається недоторканість резиденції дипломатичного агента.

Досліджується імунітет дипломатичних агентів від юрисдикції держави перебування, що поділяється на імунітет від кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикції, від виконавчих дій органів держави перебування та від давання показань. Звертається увага на недоліки та прогалини КДЗ щодо регулювання винятків, за яких дипломатичний агент підлягає цивільній юрисдикції держави перебування. Для усунення цих недоліків пропонуються способи розмежування за таким принципом: "дипломат виступає як офіційна особа" - "дипломат розглядається як приватна особа"; формулюються відповідні зміни до КДЗ. Крім того, пропонується обмежити дипломатичний імунітет також у сфері застосування адміністративної відповідальності за порушення правил дорожнього руху, що, на думку автора, стане перепоною для відповідних зловживань з боку дипломатів.

Висвітлюється проблематика службового імунітету, його співвідношення з дипломатичним, питання відмови від імунітету, привілеї та імунітети членів родини дипломата, адміністративно-технічного персоналу диппредставництва, статус приватних домашніх працівників та дипломатичних агентів, що проїжджають територією третьої держави. Автор виявляє суттєві недоліки міжнародно-правового регулювання відповідних питань і наголошує на необхідності внесення відповідних змін до КДЗ та розв'язання відповідних проблем на рівні двосторонніх угод.

У підрозділі 3.4 "Особливості юридичної відповідальності дипломатичних агентів на території держави перебування" на основі аналізу регулювання інституту відповідальності дипломатичних агентів дисертант приходить до висновку, що після прийняття КДЗ у 1961 році питання визнання дипломатичного агента persona non grata стало врегульованішим, але разом з тим така форма відповідальності є недостатньою в сучасних умовах. Автор пропонує способи вирішення питання про відповідальність дипломата. За протиправну діяльність в межах компетенції дипломатичного представника відповідальність повинна нести держава акредитування, а у разі вчинення дипломатичним представником дій, які виходять за межі його компетенції, відповідальність держави акредитування виникає лише тоді, коли ці дії не пов'язані з майновими правами, професійною та комерційною діяльністю дипломатичного агента. Для того щоб забезпечити персональну відповідальність дипломата у випадках, коли він виступає не як офіційна особа, пропонуються відповідні зміни до КДЗ.

Висновки

Стан дослідження питання правового статусу дипломатичних представництв у науці міжнародного права вказує на наявність певних "білих плям" в теорії дипломатичного права. Зокрема, не існує єдиного погляду на доцільність застосування терміна "право зовнішніх зносин" і виділення відповідної сукупності правових норм в окрему галузь міжнародного публічного права з виділенням в її структурі підгалузей дипломатичного права, консульського права, права спеціальних місій та дипломатичного права міжнародних організацій. Часто до дипломатичного права включається право спеціальних місій, хоча відповідна група правових норм є кодифікованою окремо від норм дипломатичного права. В роботі обстоюється точка зору необхідності визначення "права зовнішніх зносин" як галузі, до якої на правах підгалузі входить дипломатичне право.

Дослідження з питань правового статусу дипломатичних представництв традиційно характеризуються однобічним підходом до розкриття проблеми. Зокрема, відсутній порівняльний аналіз співвідношення міжнародного права з національним щодо регулювання функціонування дипломатичного представництва. У дослідженні проведено порівняння норм міжнародного права з нормами внутрішньодержавного права України щодо правового статусу дипломатичних представництв, виявлено суперечності та неузгодженості між ними та окреслено шляхи їх подолання.

Визначено необхідність поділу міжнародно-правових інструментів регулювання правового статусу дипломатичних представництв на основні та допоміжні. До основних слід віднести КДЗ, а до допоміжних, зокрема, Конвенцію про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, 1973 року.

Розкривається роль Комісії ООН з міжнародного права в кодифікації норм дипломатичного права з метою дослідження природи норм дипломатичного права та процесу їх переходу від неписаної форми до формально вираженої.

На основі аналізу процесу розроблення та підписання КДЗ доводиться, що вона мала велике значення для науки міжнародного права, адже дала змогу досліджувати дипломатичне право, зокрема, правовий статус дипломатичних представництв як певну зведену систему, що, у свою чергу, створило передумови для виділення окремих підгалузей права зовнішніх зносин.

КДЗ є обов'язковою до виконання усіма державами - суб'єктами міжнародного права, які її ратифікували. Крім того, враховуючи що КДЗ містить загальні принципи міжнародного права, які за своєю суттю є обов'язковими до виконання усіма державами, можна говорити про обумовленість загальнообов'язковості норм КДЗ не тільки ратифікацією Конвенції.

З урахуванням практики міждержавних відносин визначено необхідність доповнення КДЗ нормами, які б не лише констатували порядок дій у певних ситуаціях, але й містили б чітко окреслену процедуру реалізації, що, у свою чергу, сприяло б уникненню непорозумінь між різними державами-учасницями КДЗ та формуванню одноманітної практики застосування Конвенції. Як приклад - чітко визначена процедура оголошення дипломатичного агента persona non grata у разі порушення ним законів країни перебування.

Вважається за необхідне доповнити КДЗ окремими нормами, які б передбачали посилений захист дипломатичних представництв та їх співробітників на території країни перебування з урахуванням певних особливостей регіону, у якому знаходиться представництво. Особлива увага має звертатися на захищеність дипломатичних представництв від загрози з боку терористичних організацій та злочинних угруповань.

На основі аналізу нормативної бази робиться висновок, що питанню забезпечення приміщеннями дипломатичних представництв України за кордоном приділяється велика увага. Проте, незважаючи на чітке нормативне закріплення порядку оренди та придбання приміщень для дипломатичних представництв, існує нагальна потреба у детальній юридичній регламентації для забезпечення максимально можливого рівня їх безпеки. Така потреба підкріплюється зростанням кількості протиправних посягань з боку терористичних та інших злочинних організацій.

Аналіз норм КДЗ у частині, що регулює питання заснування дипломатичного представництва, вказує на певні недоліки. Не визначено, з якого часу у разі оренди дипломатичним представництвом будівлі для своїх офіційних цілей воно набуває правового статусу "приміщення представництва". Вважаємо, що врегулювання цього питання можливе введенням норми в КДЗ, яка б чітко передбачала, що в разі оренди будівлі для офіційних цілей іноземного дипломатичного представництва воно набуває статусу "приміщення дипломатичного представництва" одразу після підписання договору оренди та виконання внутрішньодержавних процедур його засвідчення в державних органах країни перебування. Саме з цього моменту виникає зобов'язання держави перебування забезпечувати охорону такого представництва.

У результаті аналізу функцій дипломатичного представництва виявляється, що КДЗ потребує внесення уточнень, зокрема в частині регулювання інформаційної функції. Вважаємо за необхідне включити до КДЗ ті засоби збору інформації, які є законними і мають бути дозволені у всіх країнах. Така норма надасть можливість уникнути обвинувачень дипломатичних агентів у шпигунстві з боку країни перебування.

На основі аналізу норм КДЗ, а також практики їх застосування державами робиться висновок про необхідність введення до КДЗ норм, які б чітко визначали мінімум заходів з боку держави перебування щодо забезпечення охорони вільних зносин представництва.

Визначено легальні способи збору інформації в країні перебування та обґрунтовано пропозицію щодо їх включення в окремий факультативний протокол до КДЗ з метою надання таким засобам характеру загальноприйнятих.

Оскільки з положень КДЗ випливає, що держава перебування або третя держава, через яку транзитом прямує дипломатична пошта у супроводженні дипломатичного кур'єра, не можуть ані оглянути, ані перевірити вміст цієї пошти, держава перебування фактично втрачає можливість захистити себе від вивезення, наприклад, речей, які мають історичну цінність або речей, які заборонено до ввозу чи вивозу. Враховуючи зростаючі загрози з боку терористичних організацій, з метою гарантування безпеки авіаційних перевезень, вважається за необхідне доповнити КДЗ нормою, яка б передбачала можливість відповідних органів країни перебування констатувати на кордоні, що дипломатична пошта не містить нічого забороненого для перевезення. У будь-якому разі органи держави перебування не мають права знайомитись зі змістом документів, які містяться в дипломатичній пошті. У зв'язку з цим робиться наголос на необхідності застосування технічних засобів, здатних контролювати вміст дипломатичної пошти на предмети, ввіз чи вивіз яких з країни перебування заборонено. При цьому обов'язковою умовою є унеможливлення ознайомлення з документальними матеріалами диппошти.

На основі практики іноземних органів зовнішніх зносин робиться висновок про необхідність анулювання дипломатичних рангів у системі МЗС України, оскільки такі ранги сприяють поширенню нерівноправності серед співробітників МЗС України, але не виконують ніякої дисциплінуючої функції. Оскільки МЗС України є суто цивільною установою, вважається за необхідне залишити за співробітниками МЗС України лише ранги державних службовців.