Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Захист прав та інтересів громадян в практиці органів зовнішніх зносин України

Спеціальність 12.00.11 - міжнародне право

Святун Олексій Володимирович

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник - кандидат юридичних наук, доцент Кучер Борис Іванович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент Інституту післядипломної освіти.

Офіційні опоненти: правовий дипломатичний консульський

доктор юридичних наук, професор Тимченко Леонід Дмитрович, Національний університет Державної податкової служби України, начальник відділу вивчення міжнародного досвіду у сфері оподаткування Науково-дослідного центру з проблем оподаткування;

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Савчук Костянтин Олександрович, Інститут держави і права ім. В.М.Корецького Національної академії наук України, старший науковий співробітник відділу міжнародного права та порівняльного правознавства.

Захист відбудеться 23 травня 2011 pоку o 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.10 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова 36/1.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці ім. М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к.12.

Автореферат розісланий 18 квітня 2011 pоку.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради М.О Медведєва

Загальна характеристика роботи

На сучасному етапі розвитку української державності питання дипломатичного та консульського захисту своїх фізичних та юридичних осіб набувають особливого значення для нашої країни, що пояснюється низкою факторів.

По-перше, процеси світової глобалізації, стрімка зміна економічної кон'юнктури, поглиблення інтеграційних процесів у Європі разом зі спрощенням візових режимів нашої держави з провідними країнами світу призводять до значної активізації міграційних процесів. Зі вступом у силу 1994 р. Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» значно збільшилося число українців, які виїжджають за кордон. Усе більше наших громадян подорожують за межі України, як для пошуку кращої долі, так і з метою отримання сезонної чи тимчасової роботи за контрактом. Разом із контрактним працевлаштуванням із подальшою легалізацією статусу в країні перебування непоодинокими залишаються випадки спроб нелегального в'їзду до країн Західної Європи та Північної Америки. В українських офіційних та неофіційних джерелах, у тому числі й у засобах масової інформації, можна знайти різні оцінки кількості українських трудових мігрантів, які протягом останніх років виїхали з України. При цьому діапазон таких оцінок коливається від 2 до 7 млн. осіб. І це не дивно. Адже вирахувати точну або хоча б приблизну кількість українських заробітчан за кордоном надзвичайно важко, зважаючи на переважно нелегальний характер їх перебування та небажання ставати об'єктом обліку як в українських консульських службах, так і в міграційних службах країн проживання.

По-друге, після розпаду СРСР поза межами незалежної України опинилося багато наших співвітчизників, права яких інколи порушуються. Більшість із них набули громадянства України відповідно до Закону «Про громадянство України» 2001 р., незважаючи на це значна кількість зі згаданої категорії осіб отримала і громадянство країни подальшого проживання, де їх права також порушуються.

По-третє, за роки незалежності, в умовах реформування економіки та переходу до ринкового господарювання, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності призвела до появи великої кількості суб'єктів зовнішньогосподарської діяльності - юридичних осіб, що беруть активну участь у міжнародних контактах в економічній, культурній та інших сферах.

Зовнішньополітична діяльність України, в тому числі й у консульській сфері, щодо захисту прав та інтересів громадян регулюється багатьма національними нормативно-правовими актами, серед яких насамперед: Конституція України від 28 червня 1996 року, Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 р., Закон України «Про дипломатичну службу» від 20 вересня 2001 року, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про Міністерство закордонних справ України» від 12 липня 2006 року, Указ Президента України «Про Консульський Статут України» від 2 квітня 1994 року, Розпорядження Президента України «Про затвердження Положення про дипломатичне представництво України за кордоном» від 22 жовтня 1992 року тощо.

При цьому однією з головних проблем забезпечення за кордоном прав та інтересів громадян нашої країни є те, що поза увагою залишається таке важливе, на думку дисертанта, питання, як формулювання загальних підходів української консульської служби до визначення поняття та масштабів консульського та дипломатичного захисту. Українське законодавство закріплює право громадян та юридичних осіб на захист своїх прав за кордоном, проте в національних нормативно-правових актах відсутня достатня конкретизація того, яким чином та за допомогою яких міжнародно-правових норм здійснюється такий захист. Ідеться про юридичне визначення понять «дипломатичний захист», «консульський захист», що дало б можливість чітко окреслити, що має робити консул задля забезпечення прав та інтересів українського громадянина, а що не належить до його прямої компетенції. При цьому, на наш погляд, не слід активно поєднувати правові форми захисту прав наших громадян за кордоном, зокрема адвокатську допомогу, з можливостями політичного та дипломатичного впливу з боку МЗС України. Важливим у зв'язку з цим є вироблення відповідних принципів такої взаємодії, а також державної підтримки, в тому числі фінансової, діяльності тих адвокатських організацій (як українських, так і закордонних), що надають реальну допомогу в захисті прав громадян України за кордоном .

Незважаючи на зростаючу актуальність питань дипломатичного і консульського захисту, слід зазначити, що різні країни неоднаково трактують окремі аспекти застосування цих інститутів, виходячи з того, що вони ґрунтуються, перш за все, на звичаєвих нормах міжнародного права.

Враховуючи викладене, а також беручи до уваги, що накопичена державами практика є досить значною, інститут захисту прав та інтересів фізичних осіб за кордоном потребує подальшого дослідження та кодифікації норм, які відносяться до дипломатичного та консульського захисту. До речі, до такого висновку прийшла також Генеральна Асамблея ООН. Згідно з резолюцією 51/160 Генеральної Асамблеї від 16 грудня 1996 року Комісія міжнародного права ООН поклала початок дослідженню тематики «дипломатичного захисту» та її кодифікації. Кодифікація та прогресивний розвиток інституту дипломатичного захисту в рамках Комісії міжнародного права ООН виокремили також питання про взаємодію та співвідношення норм цього інституту з нормами споріднених інститутів, в тому числі інституту консульського захисту. Результатом цієї роботи став Проект статей про дипломатичний захист, підготовлений Комісією у 2006 р.

Останні події на Близькому Сході (заворушення та військові дії в Лівії, масові акції протесту в низці арабських держав, що призвели до зміни влади в Єгипті та Тунісі, а також до можливих наступних серйозних змін в Саудівській Аравії, Бахрейні, Йорданії, Йемені та в інших державах), природні катаклізми (землетруси, цунамі, торнадо, повені тощо), що мають місце останнім часом, а також техногенна катастрофа в Японії знову поставили на чільне місце серед інших проблем і проблему захисту прав та інтересів іноземних фізичних та юридичних осіб, що ще раз підкреслює актуальність теми даного дисертаційного дослідження, а також її теоретичне та практичне значення для подальшого розвитку та удосконалення механізму правового регулювання відносин України з іноземними державами.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в рамках наукової теми «Україна в євроінтеграційних правових процесах», що є частиною планової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Інтеграція України у європейські правові, політичні та економічні системи» № 06БФ048-01, яка, у свою чергу, є складовою частиною комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми сталого державного розвитку України».

Об'єктом дисертаційного дослідження є міжнародно-правові відносини у сфері надання дієвого дипломатичного та консульського захисту на універсальному рівні та в європейських державах.

Предметом дисертаційного дослідження є аналіз конкретних засобів і методів здійснення дипломатичного та консульського захисту прав громадян за кордоном, концепцій і доктрин із названої проблематики, розроблених юристами-міжнародниками та державними діячами різних країн, а також практичної реалізації цих концепцій державами у своїх міжнародно-правових відносинах.

Мета і завдання дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб розглянути, проаналізувати та надати правову оцінку існуючій міжнародно-правовій базі дипломатичного та консульського захисту громадян на сучасному етапі, практиці його здійснення іншими державами в порівнянні з особливостями української правової системи; визначити ефективні шляхи та методи їх використання в нашій державі.

У відповідності до поставленої мети в дисертації визначені такі завдання:

- проаналізувати положення доктрини міжнародного права та визначити існуючі підходи до проблеми дипломатичного та консульського захисту, його меж та стандартів здійснення на науковому рівні;

- розкрити зміст понять «дипломатичний захист» та «консульський захист», їх характерні ознаки та співвідношення;

- вивчити еволюцію механізмів реалізації права на дипломатичний та консульський захист;

- визначити головні методи та форми здійснення консульського захисту;

- окреслити правові умови надання дипломатичного та консульського захисту окремим категоріям фізичних осіб (у випадках подвійного та множинного громадянства, особам без громадянства, біженцям тощо);

- висвітлити специфіку надання захисту громадянам Європейського Союзу у третіх країнах;

- проаналізувати відповідність законодавства України міжнародним стандартам щодо надання захисту своїм громадянам за кордоном;

- надати юридичну оцінку можливості надання захисту особам, які мають статус закордонного українця;

- дослідити засоби імплементації Україною міжнародно-правових норм у консульській сфері, а також їх ефективність.

Методи та теоретична основа дослідження. Методологічне підґрунтя дисертації спирається на застосування в дослідженні комплексу наукових методів та підходів, властивих правознавству загалом, і, зокрема, науці міжнародного права, насамперед системно-структурного, діалектичного, формально-юридичного, порівняльно-правового тощо. Для розгляду досліджуваних проблем та визначення основних напрямків розвитку механізмів реалізації права на дипломатичний та консульський захист використовувалися діалектичний системний підхід, а також загальна теорія наукового пізнання суспільно-правових явищ. Крім того, під час проведення дослідження використовувалися такі наукові методи, як історичний, соціологічний, порівняльно-правовий, метод системного аналізу тощо.

Широко використовується в дисертації історико-правовий метод, який дозволив дослідити дипломатичний та консульський захист і його аспекти в історичній ретроспективі. Застосування формально-юридичного та порівняльно-правового методів дало можливість проаналізувати юридичний зміст правових норм у сфері консульського права. Для встановлення співвідношення правових механізмів, а також визначення відповідності законодавства України цим механізмам використовувалися логіко-юридичний та порівняльно-правовий методи.

Порівняння та критичний аналіз різних, інколи цілком протилежних точок зору й різнопланової аргументації юристів-міжнародників, які представляють переважну більшість фахівців, а також основні течії науки міжнародного права, політиків, представників правлячих кіл різних держав, сприяли опрацюванню в дисертації авторської концепції досліджуваної теми.

У дисертаційному дослідженні були використані положення Конституції України, законів і кодексів нашої держави, інших українських нормативних актів, а також законодавство іноземних країн, Статут ООН, документи і матеріали ООН, її спеціалізованих установ, Комісії міжнародного права ООН, положення діючих двосторонніх та багатосторонніх міжнародних договорів, конвенцій, угод із названої теми, що відносяться до питань консульського та дипломатичного захисту, рішення Міжнародного суду ООН, комісій із врегулювання міжнародних спорів і претензій, внутрішньодержавних арбітражних і судових органів. Під час опрацювання теми дисертаційного дослідження дисертант спирався на наукові праці та статті вітчизняних, російських та радянських юристів-міжнародників, які стосуються окремих аспектів консульського та дипломатичного захисту. Науковий контекст дисертації корелюється з працями А. Абашидзе, І. Бліщенка, М. Богуславського, Ю. Боярса, В. Буткевича, Л. Галенської, Б. Ганюшкіна, О. Гріненко, В. Єпіфанова, Л. Заблоцької, О. Задорожнього, Ю. Колосова, В. Кузнєцова, Б. Кучера, Д. Левіна, І. Лукашука, В. Мицика, В. Муравйова, О. Попкової, В. Репецького, К. Сандровського, С. Фурси та ін.

У дослідженні проаналізовані ідеї, концепції та правові підходи до проблеми дипломатичного та консульського захисту закордонних авторів: Ч.Ф. Амерасінгха, Я. Броунлі, Е. Борчарда, Г. Бриггса, А.М.Х. Вермеєр-Кюнзлі, Дж. Катберта, Д. Кукош, Л.Т. Лі, Р.Б. Лиллича, Д.П. О'Коннелла, Ж.П. Риттера, Б. Сена, Д. Сюлліжера, Г. Шварценбергера, Е. Уайлера, П. Уейса, Аль-факі Гаміль Хзам Ях'я та ін.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертаційне дослідження є одним із перших у вітчизняній юридичній науці спеціалізованим комплексним аналізом основних правових аспектів дипломатичного та консульського захисту фізичних осіб за кордоном.

Проведене дослідження дозволило одержати такі результати, що мають наукову новизну і виносяться на захист:

- аналіз існуючих підходів до змістового обсягу понять «дипломатичний захист» та «консульський захист» дозволив запропонувати визначення терміну «консульський захист», яке наразі є відсутнім у міжнародному та внутрішньодержавному праві, а саме: це форма дипломатичного захисту, яка полягає у наданні державою, насамперед своїм громадянам, які перебувають за кордоном, захисту у випадках обмеження чи порушення (або спроб обмеження чи порушення) їхніх конституційних та конвенційних прав та свобод, що передбачені багатосторонніми та двосторонніми консульськими угодами;

- проаналізовано еволюцію інституту консула, в результаті чого встановлено, що процес формування повноважень консулів протягом сторіч пройшов етап, коли виникнення подібних інститутів було спричинене передусім розвитком торгівлі, якщо йдеться про Стародавній Світ, а в часи Середньовіччя становлення таких інститутів відбувалося під впливом хрестових походів. Повноваження консулів із часом почали визначатися в національному законодавстві та в міждержавних угодах. Однак згідно з Вестфальським мирним договором 1648 р. консули були позбавлені представницьких функцій держав, їм залишилася лише функція захисту торговельних та цивільних інтересів нації;

- встановлено, що сьогодні у світі набули поширення два підходи до стандартів консульського захисту: стандарт національного режиму та мінімальний міжнародний стандарт, однак останнім часом все більшого розповсюдження набуває стандарт прав людини, згідно з яким кожна держава повинна забезпечувати всім особам, які перебувають під її юрисдикцією, захист прав та свобод людини, передбачених універсальними міжнародними документами в цій сфері;

- отримало подальший розвиток розуміння права на надання дипломатичного та консульського захисту як дискреційного права держави. Проте відмічено, що, зважаючи на поширення стандарту прав людини щодо дипломатичного та консульського захисту, такий концептуальний підхід у частині дипломатичного і консульського захисту не відповідає сучасним тенденціям розвитку міжнародного права, в якому права людини та їх захист посіли центральне місце;

- проаналізовано сучасні механізми міжнародно-правового регулювання щодо надання дипломатичного та консульського захисту, що дозволяє твердити про центральне місце в такому захисті Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р.;

- встановлено, що позови до Міжнародного суду ООН щодо спорів, які виникають із тлумачення та застосування Віденської конвенції 1963 р., стосувалися США. Суд ООН неодноразово визнавав, що Сполучені Штати порушили Конвенцію в частині права громадян інших держав на доступ до консульських посадових осіб, однак жодне рішення США не було виконане. Отже, в наш час великого значення набуває запровадження ефективного механізму моніторингу дотримання положень Віденської конвенції 1963 р. щодо права громадян на консульський захист;

- доведено, що сучасні тенденції розвитку консульського права розширюють коло осіб, які мають право на дипломатичний та консульський захист, тобто повноваження органів зовнішніх зносин щодо захисту прав та інтересів фізичних осіб за кордоном зазнають змін;

- проаналізовано положення норм права Європейського Союзу щодо консульського захисту громадян ЄС у третіх країнах. Встановлено, що в рамках ЄС процедура надання консульського захисту піднесена на новий рівень, тобто визначена набагато більша категорія осіб та ситуацій, коли консульський захист може надаватися.

- зроблені пропозиції щодо внесення змін до чинного законодавства України в частині розширення кола осіб, які мають право на захист своїх прав та інтересів з боку органів зовнішніх зносин України, а також удосконалення процедури надання такого захисту.

Теоретичне та практичне значення роботи. Одержані результати мають теоретичне значення, оскільки містять нові підходи до визначення фундаментального поняття, а також подають розгорнений аналіз існуючих правових механізмів щодо консульського захисту. Результати дисертації можуть бути корисними при розробці та вдосконаленні основних нормативно-правових актів, присвячених регулюванню зовнішньополітичної діяльності України.

Положення дисертації можуть бути використані при викладанні курсів «Міжнародне право» «Право Європейського Союзу», «Право міжнародних організацій» та «Міжнародне кримінальне право», а також при підготовці відповідних підручників і навчальних посібників.

Окремі положення дисертаційного дослідження щодо питань сутності понять дипломатичного та консульського захисту, а також досвіду органів зовнішніх зносин України у сфері надання захисту своїм громадянам за кордоном були використані при підготовці навчально-методичних дисциплін «Міжнародне публічне право» та «Право зовнішніх зносин», що викладаються на кафедрі міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка (довідка про впровадження № 048/11-097 від 13 квітня 2011 року).

Основні теоретичні висновки дисертації використовувалися під час підготовки матеріалів до третього та четвертого засідань Українсько-Російської Міждержавної Комісії, а також під час укладення низки двосторонніх угод в політичній та консульській сферах між Україною та Російською Федерацією (довідка про впровадження № 6111/14-912-1445 від 13 квітня 2011 року).

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення і висновки дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Результати дослідження, принципи та положення роботи презентувалися в рамках семи науково-практичних конференцій: Науково-теоретичної конференції молодих вчених «Актуальні проблеми міжнародних відносин» (м. Київ, 23 жовтня 2008 р.) (тези опубліковані), Сьомої міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів і молодих вчених «Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку» (м. Київ, 26 березня 2009 р.) (тези опубліковані), Конференції молодих вчених «Актуальні проблеми міжнародних відносин» (м. Київ, 22 жовтня 2009 р.) (тези опубліковані), Міжнародної науково-практичної конференції «Сучасні тенденції та перспективи розвитку європейського права: досвід для України» (м. Шамборі та Шамоні, Франція, 9-16 січня 2010 р.) (тези опубліковані), Восьмої міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів і молодих вчених «Шевченківська весна» (м. Київ, 25 березня 2010 р.) (тези неопубліковані), Міжнародної конференції «65 років ООН: досвід та перспективи» (м. Київ, 20 жовтня 2010 р.) (за результатами конференції опублікована стаття), Конференції молодих вчених «Актуальні проблеми міжнародних відносин» (м. Київ, 21 жовтня 2010 р.) (тези опубліковані).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи Святуна О.В. знайшли своє відображення в п'ятьох наукових статтях у фахових виданнях, одній статті в науковому нефаховому виданні та в п'яти тезах доповідей на наукових конференціях, а також були належним чином апробовані, що підтверджується матеріалами дисертаційної справи.

Структура та обсяг дисертації. Структура дисертації зумовлена специфікою мети, завдань та предмета дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, дев'яти підрозділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації складає 225 сторінок, із них 38 сторінок - список використаної літератури з 401 найменування.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, стан розробки цієї теми в науковій літературі, вказується на зв'язок дослідження з науковими програмами; сформульовано об'єкт, предмет, мету і завдання дослідження; схарактеризовано використані методи, визначено наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, форму апробації, подані відомості про структуру та обсяг дисертації.

Перший розділ «Теоретико-правові засади дипломатичного та консульського захисту» присвячений аналізу в доктринальних дослідженнях особливостей правового регулювання правової природи дипломатичного та консульського захисту прав та інтересів громадян за кордоном, а також підходів до поняття та змісту дипломатичного та консульського захисту. Окрім цього, дисертантом розглянуто передумови виникнення правових основ регулювання сфери консульської діяльності і досліджено характерні риси та відмінності дипломатичного та консульського захисту. Цей розділ складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Становлення і розвиток правового захисту прав та інтересів громадян за кордоном» досліджується еволюція правового регулювання щодо здійснення дипломатичного та консульського захисту.

У роботі аналізуються різні концептуальні підходи до моменту виникнення та періодизації історії міжнародного права. У результаті проведеного аналізу наукової літератури дисертант дійшов висновку, що ряд сучасних міжнародно-правових понять існували вже у стародавні часи. А норми в галузі дипломатичних і консульських зносин - це одні з найдавніших норм міжнародного права, підвалини яких було закладено з появою та подальшим розвитком людської цивілізації.

Право зовнішніх зносин - це одна з найдавніших галузей міжнародного права. У найбільш ранні періоди історії, за найбільш низького рівня розвитку міжнародного права, вже існували два інститути: посольське право та право війни. Отже, право зовнішніх зносин виникало і розвивалося передусім як посольське право, тобто сукупність норм, що визначають правовий статус посла. Джерела права зовнішніх зносин пройшли тривалий період розвитку. Із утворенням держав почали складатися особливі звичаї, які згодом поступово знаходили відображення в договорах, що регулювали ці правовідносини.

Активна кодифікація норм права зовнішніх зносин у другій половині ХХ ст. призводить до того, що міжнародні договори стають основними джерелами цієї галузі міжнародного права. У свою чергу норми національного законодавства відбивають основні положення права зовнішніх зносин, із деяких питань встановлюють їх більш детальне регулювання, а також регламентують ті питання, що взагалі не мають вирішення в міжнародному праві.

Дисертант звертає увагу на історію виникнення інститутів дипломатичного та консульського захисту, яка має розглядатися в зумовленості зародження і розвитку інституту консулів. У дисертаційному дослідженні висвітлено питання про походження терміна «консул», а також подано детальний аналіз етапів становлення правового регулювання консульської діяльності. Дисертант аргументує тезу про те, що протягом сторіч функції консульських посадових осіб трансформувалися: від представництва держави за кордоном - до захисту прав та інтересів фізичних та юридичних осіб, які перебувають за її межами.

У підрозділі 1.2. «Поняття та предмет дипломатичного і консульського захисту» розглядаються підходи науковців до змісту терміна «дипломатичний захист», виділяються його характерні риси та співвідношення з поняттям «консульський захист».

Виходячи з положень існуючих концепцій, у дисертації зроблений висновок, що більшість вчених-міжнародників не відокремлюють поняття консульський захист від дипломатичного чи розглядають його комплексно як складову частину/форму дипломатичного захисту. Так історично склалося, що в більшості випадків наводяться риси, притаманні саме консульському захисту, коли йдеться про ознаки та характеристики дипломатичного захисту. Це насамперед пов'язано з тим, що консульський захист, як і дипломатичний, здійснюється державою за допомогою механізмів та інструментів, що надаються їй в першу чергу міжнародним правом, та із залученням можливостей наявних дипломатичних, а також консульських установ і своїх представників за кордоном.

У роботі відзначається, що в юридичній літературі найбільш поширеним є розуміння дипломатичного захисту як процедури, за допомогою якої держава захищає особисті та майнові права своїх громадян у випадку їх порушення внаслідок міжнародно-протиправної поведінки іншої країни.

Дипломатичний захист у цьому розумінні був відомий міжнародній практиці задовго до появи самої ідеї міжнародного права. Проблематика дипломатичного захисту піднімалася в роботах юристів, які стояли біля витоків науки міжнародного права. Так, питання, що розглядаються в дисертаційному дослідженні, піднімалися у працях Ф. Суареса, Ф. Аквінського та Е. де Ваттеля. Особливо активно досліджувати дипломатичний захист розпочали у другій половині ХХ сторіччя й на початку ХХІ. Результатом цього став Проект статей про дипломатичний захист, підготовлений Комісією міжнародного права ООН у 2006 р. У дисертаційній роботі аналізується визначення дипломатичного захисту, закріплене у Проекті, а також визначаються характерні ознаки цього поняття, а саме: суб'єктів дипломатичного захисту, якими є держави; об'єкта та підстав здійснення дипломатичного захисту.

Розглядаючи рішення Постійної палати міжнародного правосуддя (у справі Палестинських концесій Мавромматіса 1924 р. та у справі залізниці Паневежис-Салдутишкис 1939 р. дисертант робить висновок про те, що тривалий час у міжнародному праві панувала точка зору, за якої, здійснюючи дипломатичний захист порушених прав та інтересів свого громадянина, держава захищає в першу чергу свої власні права. При цьому в роботі відзначається, що в сучасній науці існують різні підходи до питання про те, чи зобов'язана держава надавати захист своїм громадянам, чи це є її правом. У роботі зазначено, що перевагу, однак, має підхід, відповідно до якого це є дискреційним правом кожної держави.

Окрема увага в дисертаційному дослідженні приділяється співвідношенню понять дипломатичний та консульський захист. Автор зосереджує увагу на істотних відмінностях, які існують між цими явищами. Зокрема, відмінності існують у межах реалізації, в рівні представництва, в самій правовій природі дипломатичного та консульського захисту.

Аналіз концепцій правової природи дипломатичного та консульського захисту, а також вивчення підходів, які застосовуються в Німеччині та Сполучених Штатах Америки, дали підстави автору запропонувати власне визначення консульського захисту як такого, що є відсутнім у юридичній та правозастосовчій літературі.

У підрозділі 1.3. «Особливості дипломатичного та консульського захисту» досліджується практика ряду держав світу щодо проблеми надання захисту своїм громадянам, а також обсяг такого захисту.

Автор стверджує, що історично склалося два підходи щодо стандарту оцінки ставлення до іноземців: мінімальний міжнародний стандарт та стандарт національного режиму. Відповідно до мінімального міжнародного стандарту держава перебування іноземця повинна забезпечити йому життя, свободу, гідність та право власності, а також розслідувати та притягати до відповідальності інших осіб за злочини, вчинені проти іноземців. Згідно з національним стандартом, держава перебування повинна ставитися до іноземців так само, як вона ставиться до своїх власних громадян. Іншими словами, іноземці не можуть претендувати на рівень захисту вищий, ніж надається громадянам країни перебування.

Останніми роками набуває поширення третій стандарт консульського захисту, який ґрунтується на положеннях Статуту ООН та інших фундаментальних міжнародно-правових актах - стандарт прав людини. Відповідно до цього стандарту консули мають право вимагати від держави перебування іноземця, щоб стосовно нього дотримувалися положення універсальних документів у галузі захисту прав людини, в першу чергу - Загальної декларації прав людини, а також Міжнародних пактів про громадянські та політичні права, й відповідно про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.

Другий розділ «Міжнародно-правове регулювання дипломатичного та консульського захисту» складається з трьох підрозділів, у яких подано загальну характеристику правових умов здійснення дипломатичного та консульського захисту, універсального механізму здійснення дипломатичного і консульського захисту, а також практики здійснення дипломатичного та консульського захисту в рамках Європейського Союзу.

У підрозділі 2.1. «Правові умови здійснення дипломатичного і консульського захисту» висвітлюються особливості здійснення захисту для різних категорій осіб.

У доктрині міжнародного права поширеною є позиція, відповідно до якої для здійснення дипломатичного та консульського захисту статус громадянства, тобто існування постійного правового зв'язку між особою і державою, повинен бути постійним і без будь-якої перерви з моменту завдання шкоди до моменту винесення рішення про цю претензію. При цьому не всі юристи-міжнародники дотримуються точки зору, що, крім громадянства, особа повинна ще володіти дійсним та ефективним зв'язком із державою свого громадянства (принцип Ноттебома), оскільки визнання принципу Ноттебома як міжнародного звичаю необґрунтовано позбавило б мільйони людей, котрі мешкають поза межами держави свого громадянства (у випадку, звичайно, коли це їх єдине громадянство), дипломатичного захисту.

У дисертаційному дослідженні відзначено, що нині найбільше число іноземних громадян - це ті, хто виїжджає за кордон у пошуках роботи. Автор підкреслює, що захист передбачений лише щодо тих трудящих-мігрантів та їхніх сімей, які законно перебувають у відповідній державі.

Окрема увага приділяється захисту державами своїх громадян, які перебувають на території держави, що є учасником збройного конфлікту. Правовий статус іноземців-некомбатантів на території такої держави підпадає під дію конкретних міжнародних конвенцій, присвячених захисту в умовах збройних конфліктів. Серед них можна виділити: Женевську конвенцію «Про захист цивільного населення під час війни» 1949 р. (IV Конвенція); Додатковий протокол до Женевських конвенцій 1949 р. 1977 р. (Протокол І); Московську угоду про першочергові заходи щодо захисту жертв військових конфліктів 1993 р. (прийнята в рамках СНД) тощо. У роботі відзначено, що статус громадян іноземних держав на території держави перебування, яка перебуває в умовах збройного конфлікту, аналогічний статусу іноземців у мирний час, за деякими винятками.

Що стосується захисту осіб із подвійним громадянством (біпатридів), то в дослідженні зазначено, що за загальним правилом одна з держав громадянства особи може надавати захист особі від протиправних дій третьої держави. Однак сучасний стан зовнішніх зносин держав має випадки, коли одна держава громадянства здійснювала дипломатичний захист щодо держави іншого громадянства особи.

Ґрунтуючись на науковій літературі в галузі міжнародного права, автор зазначає, що у випадку, коли захисту потребує особа без громадянства або біженець, такий захист може бути наданий, якщо названі особи постійно проживають у державі здійснення захисту на час завдання шкоди і на час офіційного подання вимоги.

Підрозділ 2.2. «Універсальний механізм здійснення дипломатичного і консульського захисту» присвячений аналізу чинних міжнародно-правових актів у сфері права зовнішніх зносин та практики Міжнародного Суду ООН з питань здійснення захисту прав фізичних осіб за кордоном.

У дисертаційному дослідженні подано коротку характеристику джерел сучасного консульського права, на яких ґрунтуються консульські зносини між державами: міжнародні багатосторонні та двосторонні договори, міжнародні звичаї, внутрішні державні законодавчі та інші правові акти, рішення та постанови міжнародних організацій та рішення Міжнародного Суду ООН.

Основні аспекти щодо дипломатичного захисту закріплені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., п. «b», ст. 3 якої до функцій дипломатичних установ за кордоном відносить захист у державі перебування інтересів акредитуючої держави та його громадян у межах, що допускаються міжнародним правом.

Головним міжнародно-правовим актом у галузі консульського права є Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р. У ст. 5 цієї Конвенції передбачена ціла низка випадків, які відносяться до функцій консульської посадової особи щодо здійснення захисту громадян: надання допомоги та сприяння громадянам (фізичним або юридичним особам) держави, що акредитує (п. «е»); охорона інтересів громадян (фізичних та юридичних осіб) держави, що акредитує, у випадку наступництва «mortis causa» на території держави перебування відповідно до законів та правил держави перебування (п. «g»); охорона в рамках, установлених законами та правилами держави перебування, інтересів неповнолітніх та інших осіб, які не володіють повною дієздатністю, та є громадянами держави, що акредитує, особливо у випадках, коли необхідним є встановлення над такими особами опіки чи піклування (п. «h»); із дотриманням практики та порядку, прийнятих в державі перебування, представництво або забезпечення відповідного представництва громадян держави, що акредитує, в судових та інших установах держави перебування з метою отримання, відповідно до законів і правил держави перебування, розпоряджень щодо попередніх засобів, спрямованих на сприяння правам та інтересам цих громадян, як у зв'язку з їх відсутністю або через інші причини, коли громадяни не можуть своєчасно здійснити захист своїх прав та інтересів.

Дисертант звертає увагу на положення ст. 36 Конвенції 1963 р., яка покликана полегшити виконання консульських функцій щодо громадян акредитуючої держави. Саме тут закріплено, що консульські посадові особи можуть вільно вступати у відносини з громадянами держави, яка акредитує, і мати доступ до них. Так само і громадяни акредитуючої держави мають аналогічну свободу в тому, що стосується зносин із консульськими посадовими особами й доступу до них (п. «1а»). Ст. 36 передбачає право кожного громадянина вимагати у разі свого арешту або затримання, щоб про це було невідкладно повідомлено консульському представництву держави його громадянства, на території консульського округу якого цю особу затримано.

У дисертації розглядаються положення Факультативного протоколу до Віденської конвенції про консульські зносини стосовно обов'язкового врегулювання спорів, який закріплює обов'язок держав-учасниць цього Протоколу передавати на розгляд до Міжнародного Суду ООН усі спори, що виникають стосовно тлумачення або застосування положень Конвенції.

Дисертант відповідно аналізує рішення Міжнародного Суду ООН, позови до якого були подані на підставі зазначеного Факультативного протоколу, а також у зв'язку із порушенням відповідачем (яким у всіх трьох випадках були Сполучені Штати Америки) ст. 36 Віденської конвенції про консульські зносини. Тут ідеться про рішення у справах Парагвай проти США від 1998 р., Німеччина проти США (справа братів ЛаГрандів) від 2001 р., а також справи Мексика проти США (справа Авена та інших мексиканських громадян проти США) від 2004 р. У дисертації зазначено, що у всіх цих випадках США були визнані винними в порушенні ст. 36 Віденської конвенції 1963 р. в частині неповідомлення консульських установ про арешт та затримання їхніх громадян. Однак Сполучені Штати жодного разу не виконали рішення Міжнародного Суду ООН щодо необхідності утриматися від виконання смертних вироків стосовно громадян держав-позивачів. Таким чином, дисертантом зроблений висновок про те, що існуючий механізм забезпечення виконання положень Віденської конвенції про консульські зносини є неефективним та потребує вдосконалення.

Окрема увага в дисертаційній роботі приділяється сучасним тенденціям розвитку консульських правовідносин взагалі і захисту прав та інтересів громадян за кордоном зокрема. У першу чергу це стосується змінення стандарту консульського захисту, оскільки з розвитком міжнародного права прав людини на консулів почали покладатися завдання захисту прав та інтересів не тільки громадян держави акредитації, а й інших категорій осіб. Крім того, останнім часом набуває поширення концепція «керівної держави», яка полягає в тому, що одна чи більше держав-членів призначаються як «керівна держава» в третій країні для забезпечення захисту громадян певної держави, що не має свого консульського представництва у третій державі. Ця концепція розроблена в рамках Європейського Союзу і набуває все більшого застосування державами-членами цього інтеграційного об'єднання.

Серед характеристик новітньої практики консульського захисту можна також відзначити роль консулів у захисті групових прав своїх громадян, обміну в'язнями та у випадках викрадення дітей.

У підрозділі 2.3. «Практика здійснення дипломатичного та консульського захисту в Європейському Союзі» розкривається специфіка здійснення захисту громадян держав-членів ЄС у третіх країнах. Право на дипломатичний та консульський захист громадян ЄС у третіх країнах із боку дипломатичних або консульських представництв іншої держави-члена ЄС було вперше запроваджене Договором про Європейський Союз 1992 року. Із того часу в ЄС було прийнято ряд нормативно-правових актів, у яких визначено порядок реалізації захисту громадян ЄС, механізми надання допомоги, а також окреслено пріоритетні сфери вдосконалення правової бази ЄС.

Набуття чинності Лісабонськими договорами у грудні 2009 р. дещо розширило компетенцію ЄС щодо дипломатичного та консульського захисту. Виходячи зі змісту ст. 23 Договору про функціонування Європейського Союзу, в дисертації зроблений висновок про те, що в ЄС буде прийнята низка нових нормативних актів у вигляді директив, які є інструментом гармонізації національного права держав-членів у відповідності до стандартів ЄС. Це, у свою чергу, спонукає держави-члени трансформувати внутрішнє законодавство відповідно до спільної мети - забезпечення ефективного консульського захисту громадян ЄС у третіх країнах.

Третій розділ «Забезпечення прав та інтересів громадян України за кордоном» структурно складається з трьох підрозділів, в яких висвітлена практика української держави щодо захисту прав своїх громадян, які перебувають в інших країнах.

У підрозділі 3.1. «Нормативно-правовове регулювання зовнішньополітичної діяльності України в консульській сфері» подається характеристика історичних етапів становлення української консульської служби - від часів Київської Русі до здобуття Україною незалежності в 1991 р. У роботі проаналізовано, що досить багато у сфері розбудови інституту консулів було зроблено за часів Української Народної Республіки, однак, зважаючи на досить короткий термін існування УНР, ці здобутки так і не були реалізовані. Після утворення в лютому 1944 р. Народного Комісаріату закордонних справ Української РСР в його складі було запроваджено консульський відділ із чітко окресленими правами й обов'язками, які обмежувались територією України. Новий етап у розвитку вітчизняного зовнішньополітичного відомства й у діяльності консульської служби України розпочався із прийняттям Декларації про незалежність України 24 серпня 1991 р. Він позначився створенням широкої мережі консульських установ України за кордоном і реорганізацією структури консульської служби. Саме консульська служба України почала розробляти основи візової політики нашої держави та концепції громадянства, займатися питаннями двостороннього й багатостороннього співробітництва України з іншими країнами в цій галузі.

Дисертант аналізує положення українського законодавства в консульській сфері. При цьому зазначено, що консульська діяльність в нашій державі ґрунтується на положеннях Конституції України, ст. 3 якої закріплює: «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність». У частині 3 ст. 25 Конституції передбачено, що держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами, а що стосується іноземців, то згідно зі ст. 26 іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов'язки, як і громадяни України. За винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. На підставі цього в дисертації зроблений висновок, що в нашій державі переважає стандарт національного режиму щодо консульського захисту. У той же час, зважаючи на те, що відповідно до ст. 9 міжнародні договори, належним чином ратифіковані Україною, становлять частину національного законодавства, відзначається: в нашій державі в частині консульського захисту набуває поширення стандарт прав людини консульського захисту.

Нормативно-правова база щодо здійснення захисту прав та інтересів громадян України за кордоном є досить широкою. До неї, крім вже згаданої Конституції, необхідно віднести: Віденську конвенцію про консульські зносини від 24 квітня 1963 року, Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 р., Закон України «Про дипломатичну службу» від 20 вересня 2001 року, Постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про Міністерство закордонних справ України» від 12 липня 2006 року, Указ Президента України «Про Консульський Статут України» від 2 квітня 1994 року, Розпорядження Президента України «Про затвердження Положення про дипломатичне представництво України за кордоном» від 22 жовтня 1992 року. Всі ці документи повною мірою закріплюють обов'язок України надавати через дипломатичні та консульські представництва захист своїм фізичним та юридичним особам, які перебувають за межами нашої держави. Крім того, відзначається, що ще одним джерелом консульських зносин є двосторонні консульські конвенції, укладені з 42 державами світу.

Підрозділ 3.2. «Здійснення дієвого консульського захисту громадян України за кордоном» присвячений висвітленню практики української держави у сфері забезпечення ефективного консульського захисту своїх громадян за кордоном.

У роботі зазначено, що в Україні досі на законодавчому рівні відсутнє визначення поняття «консульський захист». Виходячи із внутрішніх інструкцій Міністерства закордонних справ України, в роботі подається аналіз ситуацій, що їх на практиці українська консульська служба розглядає як такі, в яких громадянин за кордоном може розраховувати на захист та допомогу. До таких ситуацій відноситься: інформування громадян про особливості законодавства країни перебування, в разі хвороби чи смерті громадянина, його арешту, надання допомоги чи сприяння жертвам торгівлі людьми в поверненні їх на батьківщину тощо.

Автор дає позитивну оцінку діяльності Центру допомоги громадянам України за кордоном, який був заснований в 2005 р. при Міністерстві закордонних справ України.

У дисертації аналізується відповідність українського законодавства діючим міжнародним та європейським стандартам щодо захисту прав трудящих-мігрантів та членів їх сімей. Сьогодні Україна є учасницею цілої низки двосторонніх угод із питань працевлаштування громадян за кордоном, а також їх соціального забезпечення. Водночас у роботі зазначено, що захистом із боку нашої держави можуть користуватися лише ті громадяни, які перебувають в іноземних державах на законних підставах.

Окрема увага в дисертаційному дослідженні акцентується на захисті прав українських моряків, які працюють на кораблях з українським або іноземними прапорами. У цьому випадку ідеться про забезпечення права на життя, мінімальних соціальних стандартів праці моряків, захист моряків від злочину піратства. У роботі висвітлюються підходи вітчизняного міністерства закордонних справ до практики надання морякам - громадянам України допомоги та захисту.

Відповідно дисертант розглядає можливості надання захисту з боку української держави представникам закордонного українства. За різними оцінками в наш час за кордоном постійно проживає понад 20 млн. етнічних українців. Їх правове положення визначається Законом України «Про правовий статус закордонних українців» 2004 р., а також рядом підзаконних актів. Відповідно до цих документів Українська держава передбачила можливість надання допомоги закордонним українцям. Проте фактично чіткі форми і засоби здійснення такої допомоги в законодавстві не встановлені. Це дає підстави час від часу етнічним українцям, які перебувають під кримінальним переслідуванням в інших державах, вимагати від України дипломатичного та консульського захисту. Проблема захисту закордонних українців набуває особливої актуальності у зв'язку з судовим процесом, який триває у ФРН проти Івана Дем'янюка, обвинуваченого у причетності до вбивства тисяч людей у роки Другої світової війни. Дисертант відзначає, що зараз відсутні міжнародно-правові підстави для дипломатичного захисту І. Дем'янюка, оскільки він залишив територію України ще в 1943 р. і з того моменту ніколи на проживав на території нашої держави. Крім того, українське законодавство з питань консульської служби передбачає надання консульського захисту виключно громадянам України.

У підрозділі 3.3. «Розбудова української консульської служби та проблеми вдосконалення чинного законодавства щодо захисту прав та інтересів громадян України за кордоном» визначаються пріоритетні сфери реформування нормативно-правової бази консульської служби України щодо підвищення рівня захисту українських громадян за межами нашої держави.

У цьому зв'язку необхідно відзначити необхідність зосередження зусиль на правовому врегулюванні статусу українських трудящих-мігрантів. Безперечно, найнадійнішим правовим механізмом у цій сфері є укладення відповідних двосторонніх угод із визначеним у них порядком працевлаштування громадян, відповідальністю сторін за їх соціальний захист, страхове та пенсійне забезпечення тощо. Крім того, одним із пріоритетних напрямків діяльності Міністерства закордонних справ України та безпосередньо Департаменту консульської служби залишається робота зі зверненнями громадян. Невід'ємною складовою частиною роботи закордонних дипломатичних установ України є й залишається поширення інформації, спрямованої на підвищення рівня знань про міграційне та трудове законодавство конкретної іноземної держави, правил дій у типових проблемних ситуаціях.

Дисертант відмічає, що в наш час існує нагальна потреба внесення відповідних змін до Розділу ІІ Консульського статуту України «Функції консула щодо юридичних осіб і громадян України» шляхом розширення переліку осіб, яким надається консульське сприяння, і внесення до нього осіб без громадянства, які постійно проживають на території України. На думку автора, вказаний Розділ Консульського статуту також потребує значної деталізації функцій консульської посадової особи із врахуванням загальноприйнятої міжнародної практики, наявних стандартів консульського захисту. В документі серед іншого пропонується прописати обов'язки та права консула в його правовідносинах з особами, яким надаються консульські послуги, опіка та захист. Чисельні внутрішні інструкції МЗС України, що стосуються консульської сфери, потребують додаткової експертної оцінки Міністерства юстиції України з метою встановлення їх відповідності чинному законодавству України, а також подальшої консолідації в єдиний документ, на кшталт, Підручника з консульської практики Зовнішньополітичного відомства ФРН.