Право на справедливий суд

- доктор юридичних наук, доцент Сердюк Валентин Васильович, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заступник керівника апарату.

- кандидат юридичних наук Городовенко Віктор Валентинович, апеляційний суд Запорізької області, голова суду.

Захист відбудеться 15 квітня 2011 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.03 у Національному університеті «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розіслано 11 березня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Н.П. Матюхіна

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. У період становлення України як правової держави, формування громадянського суспільства актуалізуються дослідження проблем організації та функціонування судової влади. Забезпечення права на справедливий суд є однією з передумов утвердження судової гілки влади як дієвого механізму захисту прав і свобод людини.

Право на справедливий судовий розгляд визначено статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р. Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен при вирішенні справи щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Посилання на обов'язок держави забезпечити особі реальний, а не формальний доступ до справедливого суду містяться в низці рішень Європейського суду з прав людини, а також рекомендаціях і резолюціях Комітету Міністрів Ради Європи.

Конституція України (1996 р.) встановлює, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини 1, 2 ст. 55). Закон України «Про судоустрій і статус суддів» проголошує право особи на судовий захист (ст. 7). Вказується, що кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Для забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки, встановлені законом, в Україні діють суди першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховний Суд України. Кожен має право на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції.

Незважаючи на те, що окремі аспекти імплементації міжнародних стандартів справедливого судочинства були предметом дослідження деяких учених-процесуалістів, в Україні немає монографічних робіт, присвячених проблемі забезпечення права на справедливий суд. Судово-правова реформа, що триває, зумовлює необхідність нового осмислення вже досліджених проблем. Отже, потреба удосконалення системи організаційно-правових гарантій права на справедливий суд зумовлює актуальність дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі організації судових та правоохоронних органів Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» в рамках Державної цільової комплексної програми «Проблеми вдосконалення організації й діяльності судових і правоохоронних органів в умовах формування соціальної, правової, демократичної держави» (номер державної реєстрації 0186.0.09931). Тема дисертації затверджена вченою радою Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого 18.04.2008 р. (протокол № 8).

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є створення концептуальних положень, які розкривають сутність права на справедливий суд, механізм його забезпечення, а також розроблення та наукове обґрунтування на цій підставі пропозицій, спрямованих на вдосконалення законодавства, що регламентує організацію діяльності суду та процедуру вирішення ним юридично значущих справ. Ця мета зумовила необхідність виконання таких завдань:

- здійснити аналіз ґенези поглядів на справедливість і право на справедливий суд в історії філософії, а також співвідношення категорій «справедливість» і «правосуддя»;

- виокремити різноманітні аспекти поняття «право на справедливий суд» у сучасній правовій доктрині та в порівняльно-правовому аспекті;

- вивчити сучасний рівень нормативного регулювання права на справедливий суд, а також змістовні елементи цього права;

- розглянути законні обмеження права на справедливий суд;

- здійснити характеристику правової природи права на справедливий суд та його співвідношення з іншими правами особи;

- проаналізувати міжнародно-правові акти, які містять право на справедливий суд, з точки зору втілення їх у чинному законодавстві;

- розкрити систему організаційно-правових гарантій забезпечення права на справедливий суд і запропонувати шляхи їх вдосконалення;

- виявити місце права на справедливий суд у системі прав людини;

– сформулювати обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства у сфері забезпечення права на справедливий суд.

Об'єктом дослідження виступають правовідносини, що виникають, змінюються і припиняються в процесі реалізації права особи на справедливий суд, а також норми чинного законодавства, що визначають організаційно-правові гарантії забезпечення цього права.

Предметом дослідження є зміст та правова природа права на справедливий суд.

Методи дослідження. У межах дисертації використовується комплекс загальнонаукових і спеціальних методів дослідження й пізнання, що застосовуються у сучасній правовій науці. Загальний діалектичний метод використано в процесі наукового пізнання сутності права особи на справедливий суд систематизації його елементів; системно-структурний - дав можливість проаналізувати зв'язок складових справедливості в судочинстві з іншими засадами правосуддя, дослідити систему гарантій реалізації права особи на справедливий суд та шляхи їх вдосконалення; історичний і порівняльно-правовий методи дозволили простежити становлення й еволюцію права особи на справедливий суд у законодавстві, практиці та юридичній теорії України й зарубіжних держав; формально-логічний метод застосовувався при класифікації елементів і гарантій права особи на справедливий суд у з'ясуванні й роз'ясненні положень чинного законодавства; при обробці результатів узагальнення статистичних даних державних органів використовувалися статистичні методи. Дотримання вимог правильної логічної побудови понять, суджень та умовиводів забезпечило обґрунтованість і достовірність зроблених висновків. Застосування усіх методів дослідження у взаємозв'язку забезпечило повноту й об'єктивність дослідження.

Теоретичне підґрунтя дисертаційної роботи базується на наукових працях і дослідженнях із філософії права, соціології, загальної теорії держави і права, конституційного права, теорії процесуального права й теоретичних основ судоустрою.

Наукове опрацювання теоретичних і практичних аспектів забезпечення права особи на справедливий суд було закладено в дореволюційній правовій доктрині Росії такими вченими, як Є.В. Васьковський, М.В. Духовський, І.Є. Енгельман, В.О. Ключевский, А.Ф. Коні, І.М. Наумов, В.О. Рязановський, І.Я. Фойницький та ін.

Розробка власного бачення шляхів реалізації права особи на справедливий суд ґрунтується на вивченні праць сучасних вітчизняних і російських учених, зокрема, О.Б. Абросимової, О.А. Банчука, О.С. Безнасюка, М.С. Бондаря, В.Д. Бринцева, Л.О. Воскобітової, В.В. Городовенка, Ю.М. Грошевого, М.А. Гурвича, К.Ф. Гуценка, С.Л. Дегтярьова, М.Л. Ентіна, В.М. Жуйкова, М.І. Клеандрова, О.Р. Куйбіди, В.О. Лазарєвої, В.М. Лебєдєва, В.Т. Маляренка, І.Є. Марочкіна, Т.Г. Морщакової, Л.М. Москвич, О.М. Овчаренко, І.Л. Петрухіна, Д.М. Притики, І.А. Приходька, П.М. Рабиновича, О.І. Рабцевич, В.О. Ржевського, Х.У. Рустамова, М.П. Селіванова, В.В. Сердюка, Н.В. Сібільової, В.С. Скоморохи, О.М. Толочка, Н.М. Чепурнової, М.С. Шакаряна, П.І. Шевчука, С.В. Шевчука, О.Г. Шило, В.І. Шишкіна, С.Г. Штогуна, В.В. Яркова та ін.

Теоретичне обґрунтування дисертаційного дослідження базується на працях таких зарубіжних науковців, як Ж.-Л. Бержель, Е. Бредлі, А. Гарапон, Д. Гом'єн, М. де Сальвіа, І. Джекоб, М. Дженіс, Л. Зваак, М. Каппеллетті, Р. Кей, П. Магнуссон, Н. Моул, Дж. Оберто, Дж. Ролз, К. Харбі, Д. Харис та ін.

Нормативну базу даної наукової роботи складають: положення міжнародно-правових актів (Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (1966 р.), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), рекомендацій і резолюцій Комітету Міністрів Ради Європи); норми Конституції й законодавства України та зарубіжних держав, що стосуються забезпечення права особи на справедливий суд.

Емпіричну базу дослідження становлять: 1) узагальнення даних судової статистики судів загальної юрисдикції за 2001-2010 рр.; 2) рішення Конституційного Суду України, Верховного Суду України, судів України; 3) практика і статистичні дані Європейського суду з прав людини; 4) узагальнення практики діяльності кваліфікаційної комісії суддів загальних судів Харківського апеляційного округу за 2004-2008 рр.; 5) узагальнення досвіду організації роботи модельних судів України; 6) узагальнення судової практики місцевих загальних судів Сумської області 2005-2008 рр.

Результати дисертаційного дослідження засновані на особистому досвіді автора, отриманому при розгляді й вирішенні справ у складі судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Сумської області (2005-2008 рр.), судді Верховного Суду України (із 2009 р. по т.ч.), а також під час виконання обов'язків члена кваліфікаційної комісії суддів загальних судів Харківського апеляційного округу (2004-2009 рр.).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній юридичній науці на монографічному рівні, з урахуванням положень Конституції й законів України, міжнародно-правових стандартів у царині судоустрою, законодавства зарубіжних країн, а також правозастосовчої практики вітчизняних суддів і Європейського суду з прав людини комплексно досліджено правову природу права особи на справедливий суд, сформульований зміст і елементи цього права, обґрунтовано необхідність удосконалення існуючої системи організаційно-правових гарантій забезпечення права особи на справедливий суд і чинного законодавства, яке регулює відповідні правовідносини. Результати дослідження, які відбивають особистий внесок автора в розробку зазначеної проблеми, зводяться до такого:

Уперше в українській юридичній науці:

- поняття «справедливий суд» розглядається в єдності двох аспектів: матеріальної (змістовної) справедливості, яка міститься у змісті судового рішення та процесуальної (процедурної) справедливості, яка передбачає розгляд справи відповідно до визначених законом судових процедур;

- обґрунтовано, що справедливість є важливим критерієм оцінки ефективності й легітимності в діяльності судової влади;

- доведено, що справедливість є невід'ємним елементом змісту судового рішення, в якому відображається результат діяльності суду з розгляду правових спорів;

- зміст права на справедливий суд розкривається через аналіз його елементів, які виступають у тісному взаємозв'язку, сукупність яких у різних країнах різниться, що зумовлено як особливостями історичних передумов його становлення, так і сутнісними характеристиками правових систем;

- право на справедливий суд аналізується у вузькому і широкому аспектах, розглядається як процесуальна правова гарантія, що передбачена нормами міжнародного права й закріплена на законодавчому рівні, забезпечення якого є прямим обов'язком держави;

- обґрунтовується необхідність на конституційному рівні закріпити право на справедливий суд;

- представлено систему організаційно-правових гарантій права на справедливий суд, які поділяються на інституціональні (незалежність та неупередженість суду, утворення суду на підставі закону, компетентність суддів) та процесуальні (розумний строк розгляду справи, наявність системи альтернативних (позасудових) інститутів вирішення правових спорів, виконання судових рішень);

- доведено необхідність введення юридичної відповідальності сторін по справі за умисне затягування судового процесу;

- доведено потребу впровадження юридичної відповідальності за невиконання судового рішення суб'єктами, зобов'язаними цим рішенням на вчинення певних дій.

Удосконалено:

- ґенезу уявлень про справедливість в аспекті співвідношення категорій «право», «справедливість» і «правосуддя»;

- можливості обмеження права на справедливий суд із урахуванням практики Європейського суду з прав людини;

- класифікацію міжнародно-правових актів, що регламентують право на справедливий суд;

- поняття «суд» в аспекті практики Європейського суду з прав людини;

- поняття «неупередженості» суддів у тісному взаємозв'язку з незалежністю й об'єктивністю суддів;

– організаційно-правові гарантії права на справедливий суд;

- пропозицію введення інституту медіації у кримінальному судочинстві;

- положення щодо співвідношення судового і виконавчого провадження із відзначенням їхнього тісного взаємозв'язку;

Набули подальшого розвитку ідеї та положення:

- про зміст права на справедливий суд у практиці Європейського суду з прав людини, у тому числі з точки зору забезпечення принципу верховенства права;

- про втілення критеріїв справедливого судового розгляду, передбачених практикою Європейського суду з прав людини, у чинному законодавстві;

- про вдосконалення інститутів процесуального і судоустрійного законодавства в аспекті забезпечення права особи на справедливий суд;

- про удосконалення діяльності державних органів, які здійснюють виконання судових рішень.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що вони сприятимуть подальшому розвитку юридичної науки, вдосконаленню законодавства щодо права особи на справедливий суд і гарантій його забезпечення. Висновки і пропозиції, сформульовані в дисертації, можуть бути використані: (а) у науково-дослідницьких цілях - для подальшої розробки наукових основ справедливості в судочинстві, поглиблення наукового обґрунтування системи гарантій права на справедливий суд; (б) у правотворчій діяльності - при вдосконаленні нормативного регулювання права особи на справедливий суд, розробці нових нормативно-правових актів у цій царині; (в) у правозастосовчій діяльності - для забезпечення єдності в застосуванні законодавства, що встановлює гарантії права особи на справедливий суд; (г) у навчальному процесі - при проведенні лекційних курсів і семінарських занять з таких дисциплін, як «Організація судових та правоохоронних органів», «Організація роботи суду», «Судове право», «Порівняльне судове право», для підготовки підручників, навчальних посібників, у науково-дослідницькій роботі студентів; (д) у правовиховній сфері запропоновані положення можуть бути використані як науково-теоретичний матеріал у роботі з підвищення рівня правової культури правознавців, державних службовців, населення в цілому.

Апробація результатів дослідження. Теоретичні висновки, сформульовані в дисертації, розглядалися й обговорювалися на засіданнях кафедри організації судових та правоохоронних органів Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Основні її положення, висновки та пропозиції викладені автором на: серії науково-практичних семінарів «Забезпечення діяльності кваліфікаційних комісій суддів: добір кандидатів, атестація і дисциплінарна відповідальність суддів» (м. Донецьк, 21-22 лютого 2007 р., м. Харків, 30-31 грудня 2007 р., м. Ялта, 13-14 липня 2008 р.); науково-практичних семінарах: «Удосконалення норм кримінально-процесуального законодавства України» (м. Луганськ, 20 березня 2008 р.), «Проблеми судової реформи в Україні» (м. Харків, 9 квітня 2008 р.); міжнародних науково-практичних конференціях: «Проблеми кримінального права, процесу та криміналістики» (м. Одеса, 9 жовтня 2009 р.), «Восьмі осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 13-14 листопада 2009 р., «Проблеми та перспективи розвитку вітчизняного права» (м. Дніпропетровськ, 19 лютого 2010 р.).

Окремі результати дослідження використовувалися автором під час роботи суддею апеляційного суду Сумської області, Верховного Суду України, а також під час викладання кримінального процесу в Сумській філії Харківського національного університету внутрішніх справ протягом 2008-2009 навчального року.

Публікації. Основні положення наукових пошуків відображені в 5-ти наукових статтях, опублікованих у фахових періодичних виданнях із юридичних наук, затверджених ВАК України, та тезах 5-ти доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура роботи. Композиційна побудова дисертації зумовлена завданнями, що стояли перед дисертантом, і необхідністю логічного й послідовного викладу матеріалу. Робота складається зі вступу, 2-х розділів, що містять 5 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації становить 283 сторінки, обсяг основного тексту - 185 сторінок, обсяг додатків - 45 сторінок. Список літератури містить 467 найменувань.

право справедливий суд людина

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, характеризуються ступінь її наукової розробки і зв'язок із науковими програмами, визначаються мета, основні завдання, об'єкт, предмет і джерела дослідження, його методологічні засади, розкриваються наукова новизна і практичне значення отриманих результатів, наводяться відомості про апробацію основних результатів роботи.

Розділ 1 «Право на справедливий суд: поняття та зміст» складається із 3-х підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Категорія «справедливість»: філософсько-правовий аналіз» досліджено історичний розвиток, теоретичне й філософське обґрунтування концептуальних засад втілення принципу справедливості у судочинстві.

Аналізуючи історичну еволюцію концепції справедливості, можна простежити значні зміни у формі, в якій вони представлені. Якщо в періоди античності та середньовіччя справедливість вважалася якістю особистості, то пізніше вона стає ознакою дій і процедур. Відповідно до двох вимірів соціального буття - персонального та інституційного - можна виділити два поняття справедливості: а) справедливість як характерна риса особистості, що належить до чотирьох головних ознак людини поряд із розважливістю, мужністю та розумом (мудрістю); б) справедливість, що стосується соціальних інститутів, (родина, господарство, школа), а також політична справедливість, що стосується права, держави і політики. Політична справедливість постає як розумний розподіл прав, свобод, посад і шансів, а соціальна справедливість убачається у розподілі певних життєвих благ.

Однією зі сфер практичного втілення справедливості є практика правозастосування. Все процесуальне законодавство спрямоване на вирішення проблеми формальної справедливості, коли йдеться про безстороннє і послідовне застосування однакових правил до всіх. Однак така безсторонність, у разі її абсолютизації, може призвести до порушення принципів змістовної справедливості. Вочевидь, щоб уникнути цього, юридична практика має виходити з пріоритетності індивідуальності, ретельно вивчати обставини у кожному конкретному випадку.

У сучасній теорії права справедливість визнана необхідним елементом, сутнісною невід'ємною характеристикою правосуддя, що проявляється у такому: 1) справедливість є базовим елементом концепції верховенства права, яка вимагає визначальну роль права у суспільному житті; 2) справедливість визнана принципом правосуддя, засадничим елементом будь-якої діяльності суду з розгляду й вирішення юридично значущих справ; 3) справедливість виступає метою і завданням процесуального законодавства, пронизуючи формулювання усіх його інститутів; 4) справедливість розглядається необхідним елементом змісту судового рішення, в якому відображається результат діяльності суду із захисту й відновлення порушеного або оспорюваного права, захисту інтересів суспільства від незаконних посягань; 5) справедливість є важливим критерієм оцінки ефективності й легітимності в діяльності судової влади.

У підрозділі 1.2. «Міжнародно-правове регулювання права на справедливий суд» аналізуються міжнародно-правові акти, які містять положення з питань організації й діяльності судової влади. Право на справедливий суд перебуває у тісному зв'язку з усіма основними загальновизнаними принципами відправлення правосуддя. Інституціалізація засад справедливості на міжнародному рівні відбувалася поступово. Всі міжнародно-правові документи як універсального, так і регіонального характеру, які закріплюють право на суд, визначають справедливість як невід'ємну характеристику суду. Якщо на першому етапі становлення цього права воно закріплювалося переважно у національному законодавстві країн (до середини ХХ ст.), наступний етап характеризувався універсалізацією стандартів щодо справедливого судочинства у різноманітних міжнародно-правових актах, то сучасний етап розвитку нормативного регулювання цього питання відрізняється активним втручанням міжнародних організацій у діяльність країн із забезпечення реалізації права на справедливий суд у національному законодавстві та правозастосовній практиці.

У підрозділі 1.3. «Правова природа права на справедливий суд» вивчаються передумови становлення, сутність і складові цього права.

Аналіз вживаних у науковій юридичній літературі термінів дозволяє констатувати змістовний збіг понять «право на справедливий суд», «право на судовий захист» і «право на суд». Право ж на доступ до суду є вужчим за змістом, виступає елементом права на справедливий суд і є тотожним праву на звернення до суду. Термін «справедливий» має бути невід'ємною складовою формулювання цього права, оскільки він відображає вимоги до процесуальної діяльності суду вирішення юридично значущих справ і результатів судового розгляду. Термін «справедливий» відповідає загально прийнятним цінностям людства, очікуванням суспільства щодо ролі суду.

Право на справедливий суд у науковій юридичній літературі використовується в різних значеннях, а саме як: 1) суб'єктивне право особи; 2) форма захисту законного права та охоронюваного законом інтересу; 3) принцип судочинства (правосуддя, судової влади); 4) правовідношення.

Право на справедливий суд не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням за умови дотримання декількох передумов. По-перше, не допускається встановлення жодних обмежень права особи на звернення до суду. Отже, незаконними є обмеження щодо можливості оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів і посадових осіб держави, а також звернення до суду з вимогою про захист порушених або оспорюваних прав особи чи охоронюваного законом інтересу. По-друге, право особи на суд може бути зумовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством. Одночасно порядок звернення до суду не повинен містити прихованих, фактичних обмежень для реалізації особою свого права.

Право на справедливий суд у контексті норм Конвенції із захисту прав людини і основоположних свобод 1950 р. складається із інституціональних, органічних, процесуальних та спеціальних елементів.

Розділ 2 «Організаційно-правові проблеми реалізації права на справедливий суд» складається із 2-х підрозділів, поділених на пункти.

У підрозділі 2.1. «Гарантії забезпечення інституціональних елементів права на справедливий суд» досліджуються організаційно-правові засоби оптимізації судового устрою, спрямовані на забезпечення вказаного права.

У пункті 2.1.1. «Незалежність та неупередженість суду» розглядаються проблеми забезпечення незалежного і неупередженого судового розгляду. Незалежність суду є основною передумовою функціонування авторитетної судової влади, здатної забезпечити об'єктивне правосуддя, ефективно захистити права і свободи людини. Незалежність суду є невід'ємним елементом права особи на справедливий суд і означає незалежну процесуальну діяльність суддів під час розгляду й вирішення спорів про право на основі матеріального й процесуального законодавства, керуючись професійною правосвідомістю і в умовах, що виключають сторонній вплив на них.

Однією із складових елементів незалежності суду є неупередженість суддів, яка вимагає, щоб суддя при розгляді справи був суб'єктивно вільним від особистих уподобань або упереджень стосовно учасників процесу (суб'єктивна неупередженість), а його дії повинні виключати будь-які обґрунтовані сумніви щодо цього (об'єктивна неупередженість). Суддя не може мати інтересів при відправленні правосуддя окрім одного - постановлення справедливого і законного рішення.

Категорія «об'єктивність» тісно пов'язана з незалежністю та неупередженістю суддів. Якщо об'єктивність судді проявляється при встановленні й оцінці фактичних обставин справи, то неупередженість - це ставлення судді до учасників процесу. В динаміці розвитку процесуальних відносин ці поняття є рівнозначними, тому забезпечення незалежності й неупередженості суддів завжди сприяє зміцненню їх об'єктивності.

Зміни законодавства про судоустрій, які відбулися у липні 2010 р., спрямовані на укріплення гарантій незалежності й неупередженості суддів, що проявляється у такому: (а) підвищення рівня матеріального забезпечення суддів; (б) юридична відповідальність за втручання в діяльність судді при здійсненні правосуддя; (в) конкурсний добір кандидатів на посади суддів; (г) чіткі критерії притягнення суддів до дисциплінарної та інших видів відповідальності; (д) автоматичний порядок розподілу справ у суді.

У пункті 2.1.2. «Утворення суду на підставі закону» розглядається один із елементів права особи на справедливий суд. Частина 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р. передбачає, що кожна деталь у питаннях, які стосуються судоустрою, повинна регулюватися законодавством через офіційний акт парламенту. Утворення суду на підставі закону як елемент права особи на справедливий суд проявляється у таких аспектах: (а) законодавчому визначенні системи судів; (б) процедурі їх утворення; (в) забороні на створення надзвичайних (особливих) судів; (г) законності складу суду, який має вирішувати справу.

Для забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки, встановлені законом, в Україні діють суди першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховний Суд України. У побудові судової системи необхідним і достатнім є наявність 2-х інстанції, звернення до яких є необмеженим - (а) суд, що розглядає справи по суті (суд першої інстанції) і (б) суд, що наділений повноваженнями з повного перегляду справи й виправлення судових помилок (апеляційний суд). Звернення до вищих судів може бути пов'язано з певними обмеженнями щодо строків, порядку звернення до суду вищої інстанції, а також процедури допуску до розгляду справи в такому суді. Побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях).

Правовий статус Верховного Суду України як найвищого судового органу має бути зміцнений за рахунок наділення його рядом повноважень. По-перше, Верховний Суд України повинен мати повноваження взяти у своє провадження і розглянути по суті будь-яку справу, яка перебуває на розгляді в судах загальної юрисдикції, з огляду на її складність або важливе значення для суспільства. Така зміна підсудності повинна мати місце як з ініціативи суддів Верховного Суду України, так і за клопотанням сторін по справі. По-друге, перегляд справи Верховним Судом України у порядку, передбаченому новим процесуальним законодавством, має здійснюватися як по питаннях матеріального, так і процесуального права, що дасть можливість реально впливати на правозастосовну практику. По-третє, постанови Пленуму Верховного Суду України мають носити обов'язковий характер для судів і містити роз'яснення порядку застосування чинного законодавства.

У пункті 2.1.3. «Компетентність суддів» доводиться, що поняття «компетентний суд» включає два аспекти: (а) компетенція суду або сукупність його повноважень і предмета відання; (б) відповідність судді займаній посаді (професіоналізм, компетентність судді). Забезпечення права на справедливий суд вимагає високого рівня фахової підготовки суддів.

Важливими засобами підвищення рівня компетентності суддів відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є такі: (а) запровадження конкурсного добору кандидатів на посади суддів; (б) уніфікація процедури призначення суддів на посади вперше, зосередження усіх відповідних повноважень у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України і Вищій раді юстиції; (в) обов'язок кандидатів на посади суддів пройти навчання у Національній школі суддів і спеціалізованому навчальному закладі; (г) обов'язок усіх суддів проходити періодичне навчання (підвищення кваліфікації) в Національній школі суддів України.

Відзначається, що невирішеною залишається доля осіб, які перебували у резерві суддівських кадрів при кваліфікаційних комісіях суддів загальних судів апеляційних округів. Пропонуємо допустити цих осіб до участі у конкурсі на заміщення існуючих суддівських вакансій на час перехідного періоду, що дозволить вирішити гостру проблему дефіциту кадрів у судах.

У підрозділі 2.2. «Гарантії забезпечення процесуальних елементів права на справедливий суд» досліджуються процесуальні засоби реалізації прав особи при зверненні до суду.

У пункті 2.2.1. «Процесуальні гарантії забезпечення права на справедливий суд» вказується, що «суд» у практиці Європейського суду з прав людини має відповідати таким критеріям: незалежність, неупередженість, створення на підставі закону, компетентність. Судова процедура має містити такий мінімальний набір процесуальних гарантій: публічність (відкритість) судового розгляду, змагальність процесу і рівність сторін, розумний строк розгляду справи, виконання рішення суду. Рекомендація Комітету Міністрів РЄ від 14.05.1981 р.№ R(81)7 «Про шляхи полегшення доступу до правосуддя» рекомендує вжити заходи щодо полегшення або заохочення примирення сторін чи дружнього врегулювання спору до прийняття його до провадження і під час розгляду.

У пункті 2.2.2. «Розумний строк розгляду справи» аналізуються строки розгляду судових справ за чинним законодавством та проблеми, які виникають у цій царині. Удосконалення механізму дотримання судами розумного строку розгляду справи має виходити з таких принципових позицій. По-перше, слід зосередити оскарження дій суддів щодо порушення розумних строків розгляду справи в рамках дисциплінарного провадження. По-друге, варто підсилити юридичну відповідальність сторін за неналежну поведінку, спрямовану на затягування провадження по справі. По-третє, слід встановити у процесуальному законодавстві підстави (критерії) подовження строків розгляду справ, виходячи із таких обставин, як складність справи, поведінка заявника, дії органів влади під час судового розгляду, дії сторін по справі. По-четверте, з метою розвантаження судової системи держава має створювати мережу альтернативних (позасудових) інститутів вирішення правових спорів та спрощувати судові процедури.

Відповідальність судді за порушення строків розгляду справи має наступати лише у випадку винного порушення з боку судді, що буде відповідним чином документально доведено. Держава, виходячи з практики Європейського суду з прав людини, має відшкодовувати шкоду сторонам по справі у разі порушення права особи на розгляд його справи протягом розумного строку. Це має відбуватися як у разі порушення з вини судді, так і з вини інших органів держави, які брали участь у розгляді справи. Виходячи з цивільно-правових принципів відшкодування шкоди, рішення про присудження компенсації має прийматися судом, тобто шляхом звернення особи, права якої порушені, з відповідним позовом. Передумовою для подання позову для отримання завданих стороні по справі збитків має бути відповідне рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України або Вищої ради юстиції про притягнення судді до відповідальності за судову тяганину.

У пункті 2.2.3. «Альтернативні (позасудові) інститути вирішення правових спорів» відзначається, що у цивільному судочинстві інститути альтернативного (позасудового) вирішення спорів є досить розвиненими. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів є додатковим засобом правового захисту і не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Звернення до альтернативних суду інститутів є правом, а не обов'язком особи, яка потребує правового захисту. Таке право може бути передбачено цивільним або господарським договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав, a також мати місце за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності відповідного положення у договорі. При реформуванні кримінального судочинства має бути впроваджений і детально врегульований інститут медіації.

У пункті 2.2.4. «Виконання судових рішень» вказується, що виконання судових рішень, обов'язковість яких закріплена на конституційному рівні (п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України), конкретизується в процесуальних кодексах і пов'язується з набранням рішенням законної сили. Європейський суд з прав людини наголошує, що виконання будь-якого судового рішення є невід'ємною частиною справедливого судового розгляду («Кайсин проти України», 2001 р.).

Судовий захист прав та інтересів громадян і організацій не закінчується винесенням судового рішення, а продовжується у виконавчому провадженні, відіграючи вагому роль у забезпеченні права особи на справедливий суд. Спроби деяких учених розмежувати діяльність суду із захисту порушених прав і виконання рішень суду фактично зводять нанівець всю процесуальну діяльність суду щодо вирішення юридично значущих справ, якщо, наприклад, суд задовольнив інтереси позивача, а рішення залишилося невиконаним. Невиконання судових рішень, як і відсутність їх стабільності, зводять нанівець соціальну цінність правосуддя.

З метою підвищення рівня виконання судових рішень слід вжити ряд організаційних заходів. Варто вивчити досвід інших країн щодо організації недержавних служб судових виконавців задля оцінки можливості його запровадження в Україні.

Ще одним важливим чинником забезпечення виконання судових рішень є встановлення ефективних механізмів юридичної відповідальності за невиконання рішення суду суб'єктами, вказаними в цьому рішенні. Адміністративна і кримінальні відповідальності за невиконання судового рішення здатна суттєво підвищити ефективність виконання судових рішень, оскільки особа, зобов'язана судом до вчинення певних дій, буде знати про можливість притягнення до відповідальності за невиконання відповідних зобов'язань. Одночасно відшкодування особою матеріальної шкоди, завданої злочином, має бути однією з умов звільнення її від кримінального покарання та його відбування, зокрема, звільнення від відбування покарання з випробуванням, умовно-дострокове звільнення тощо.

Висновки

У дисертаційному дослідженні здійснено вирішення наукового завдання щодо визначення концептуальних засад сутності права особи на справедливий суд, механізму його забезпечення, а також розробки та наукового обґрунтування на цій підставі пропозицій, спрямованих на вдосконалення законодавства, що регламентує організацію діяльності суду та процедуру вирішення ним юридично значущих справ:

1. Враховуючи багатоаспектність феномена справедливості, можна зазначити, що в сучасній філософії права справедливість виступає як: а) правова цінність, що набуває рис універсальності (аксіологічний елемент); б) кінцева мета права, ідеал суспільного розвитку (телеологічний елемент); в) критерій оцінки чинного позитивного права й інструмент легітимації чинних норм і правових інститутів (легітимаційний елемент); г) взірець, стандарт поведінки людей у їх співіснуванні та взаємодії (нормативний елемент).

2. Поняття «справедливий суд» у сучасному розумінні має два аспекти: а) матеріальна (змістовна) справедливість, яка полягає в тому, що кожне судове рішення має бути справедливим по суті; б) процесуальна (процедурна) справедливість, яка передбачає розгляд справи відповідно до визначених законом судових процедур.

3. Суб'єктивне право на справедливий суд можна розглядати у вузькому і широкому аспектах. У першому сенсі це правомочність звернення до суду за захистом порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. У широкому аспекті це право є сукупністю правомочностей, які забезпечують безперешкодне звернення до суду, особисту участь у справі, право бути вислуханим законним складом суду, оскаржувати судове рішення, вимагати його виконання, а також повне й ефективне відновлення у правах.

4. Право на справедливий суд є суб'єктивним правом особи, яке забезпечує реалізацію інших прав особи в разі їх невизнання, оспорювання або порушення іншими суб'єктами правовідносин, у тому числі державою в особі її органів та посадових осіб. Право на справедливий суд належить до процесуальних прав-гарантій, закріплених на національному рівні, в забезпеченні яких держава відіграє помітну роль. Остання повинна полягати як у вчиненні активних дій, спрямованих на створення конкретних механізмів забезпечення цього права, так і в утриманні від учинення дій, що можуть створювати фактичні правові перешкоди у його реалізації.

5. Серед міжнародно-правових актів, які регламентують право особи на справедливий суд, можна виділити акти універсального (прийняті органами ООН) і регіонального (ухвалені регіональними міжнародними організаціями) характеру. Іншою підставою для класифікації є наявність чи відсутність міжнародного механізму контролю за дотриманням виконання вимог відповідного акта. Найбільш поширеними серед цих механізмів є Комітет з прав людини ООН і Європейський суд з прав людини. Можна також виділити міжнародно-правові документи, що встановлюють право на справедливий суд, яке поширюється на усіх осіб (універсальне), і право на справедливий суд для певних категорій осіб, зокрема біженців, військовополонених, жертв війни, дітей (спеціальне).

6. Право на справедливий суд у контексті норм Конвенції із захисту прав людини і основоположних свобод 1950 р. складається з інституціональних, органічних, процесуальних та спеціальних елементів. Інституціональні елементи включають вимоги щодо суду як установи (незалежний, неупереджений, створений на підставі закону), органічний елемент - це доступ до суду, процесуальні елементи характеризують вимоги щодо процедури судового розгляду (публічність, забезпечення наданих процесуальним законом прав осіб-учасників судового розгляду, рівність сторін у процесі й змагальність, розумний строк розгляду справи, виконання остаточного судового рішення), а спеціальні елементи втілюються у гарантіях прав осіб у кримінальному провадженні (презумпцію невинуватості, достатність часу і можливостей для ознайомлення із висунутим обвинуваченням, право на захист, правовий захист свідків, надання обвинуваченому перекладача).

7. Проведений нами аналіз законодавства засвідчив необхідність внесення таких змін і доповнень до нього з метою забезпечення права особи на справедливий суд:

· У напрямку забезпечення незалежності й неупередженості суддів: (а) при вирішенні питання про відвід судді керуватися чинним законодавством і практикою Європейського суду з прав людини щодо визначення обставин, які перешкоджають участі судді у розгляді справи; (б) розробити механізм запобігання зловживанню правом на відвід судді, запровадивши правило: у разі повторного заявлення відводу судді, якщо це питання по цій же справі вже було вирішено не на користь заявника, суд, який розглядає справу, може відмовити у його задоволенні самостійно; (в) удосконалити процедуру вирішення питання про відвід судді у процесуальному законодавстві, виключивши участь судді, який розглядає справу, від прийняття відповідного рішення.

· У напрямку забезпечення законності складу суду: (а) доповнити пункт 3 статті 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» реченням такого змісту: «Утворення судів - це одноразове рішення Президента України, спрямоване на визначення кількості судів, штатної кількості суддів у кожному суді, територіальної підсудності судів та їх географічного місця розташування. Визначення особового складу судів, їх організаційної структури та призначення суддів на адміністративні посади в судах не охоплюється змістом даного поняття»; (б) доповнити Закон України «Про судоустрій і статус суддів» положенням, що суди є юридичними особами і мають відповідні реквізити (печатку, самостійний баланс і рахунки в установах банку); (в) ужити заходів для належного функціонування автоматизованої системи документообігу суду.

· У напрямку вдосконалення добору кандидатів на посаду суддів: (а) при реалізації нового порядку конкурсного добору кандидатів на посади суддів врахувати досвід, напрацьований кваліфікаційними комісіями суддів апеляційних округів; (б) вирішити долю кандидатів на посади суддів, які нині перебувають в обласних резервах на заміщення посад суддів місцевих судів шляхом допуску цих осіб до добору кандидатів на посаду суддів Вищою кваліфікаційною комісією суддів України у спрощеному порядку; (в) зобов'язати Міністерство охорони здоров'я України розробити нормативи (критерії) визначення фізичного і психічного здоров'я кандидатів на посаду суддів; (г) доповнити ст. 10 Закону України «Про міліцію» від 20.12.1990 р., яка визначає обов'язки міліції, обов'язком всебічної перевірки відомостей, наданих кандидатом на посаду судді, за дорученням голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

· У напрямку забезпечення дотримання судами розумних строків розгляду справ: (а) зосередити оскарження дій суддів щодо порушення розумних строків розгляду справи в рамках дисциплінарного провадження; (б) встановити у процесуальному законодавстві підстави (критерії) подовження строків розгляду справ, виходячи з таких обставин, як складність справи, поведінка заявника, дії органів державної влади під час судового розгляду, дії сторін по справі; (в) передбачивши порядок відшкодування державою шкоди, завданої невиправданим затягування справи судом; (г) з метою розвантаження судової системи держава має створювати мережу альтернативних (позасудових) інститутів вирішення правових спорів та спрощувати судові процедури.

· У напрямку вдосконалення законодавства про забезпечення позасудового вирішення правових спорів слід прийняти спеціальне законодавство щодо порядку проведення процедури медіації у кримінальному судочинстві, засноване на таких засадах: (1) медіація допустима у справах по нетяжким і середньої тяжкості злочинам; (2) суб'єкти медіації, їх права та обов'язки мають бути чітко визначені у КПК України; (3) справа повинна передаватися на медіацію за згодою (наявності відповідних клопотань) правопорушника і потерпілого; (4) при затвердженні обвинувального висновку по справі прокурор за наявності відповідних підстав та згоди обвинуваченого і потерпілого приймає рішення про направлення справи на медіацію; (5) при проведенні попереднього судового розгляду справи суддя вивчає питання про направлення справи на медіацію і за наявності належних підстав приймає відповідне рішення; (6) строк проведення медіації не зараховується до строку проведення досудового слідства, судового розгляду. Передача справи на медіацію є підставою для зупинення провадження по кримінальній справі, яке відновлюється після завершення процедури медіації; (7) рішення за підсумками медіації може бути визнане пом'якшуючою обставиною або стати підставою для: а) закриття справи; б) звільнення особи від кримінальної відповідальності; в) звільнення особи від відбування покарання; г) призначення покарання, яке є менш суворим, ніж передбачено санкцією статті КК України за цей злочин; (8) рішення, прийняте за підсумками медіації, затверджується медіатором за умови згоди з ним потерпілого і правопорушника, оформлюється у письмовій формі та є обов'язковим для виконання сторонами; (9) процедура медіації має проходити на засадах конфіденційності, законності, справедливості, професійності, врахування особистості потерпілого і правопорушника, дружньої обстановки, неформальності й суттєво відрізнятися від розгляду справи у судовому порядку.

· У напрямку вдосконалення законодавства щодо виконання судових рішень: (а) вивчити можливості використання досвіду інших країн з організації недержавних служб судових виконавців в Україні, виходячи з таких передумов: 1) у особи при виконанні судового рішення має бути альтернатива щодо звернення до державної або приватної служби з примусового виконання рішень суду; 2) платність послуг приватних судових виконавців; 3) добровільність звернення до приватного судового виконавця; 4) однакова юридична сила дій і актів державних та приватних судових виконавців; (б) підсилення юридичної відповідальності за невиконання судового рішення суб'єктами, вказаними в ньому.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Прокопенко О. Б. Проблеми становлення справедливої судової влади / О.Б. Прокопенко // Вісн. Верховн. Суду України. - 2008. - № 4. - С. 12-15.

2. Прокопенко О. Б. Організаційно-правові засади призначення суддів загальних судів на адміністративні посади / О.Б. Прокопенко // Вісн. Верховн. Суду України. - 2008. - № 9. - С. 28-34.

3. Прокопенко О. Б. Організаційно-правові гарантії забезпечення неупередженості суддів / О.Б. Прокопенко // Вісн. Верховн. Суду України. - 2009. - № 5.- С. 2-6.

4. Прокопенко О. Б. Деякі питання забезпечення розумного строку розгляду справ судами загальної юрисдикції / О.Б. Прокопенко // Проблеми законності. - 2010. - № 107. - С. 183-196.

5. Прокопенко О. Б. Законні підстави для обмеження права особи на справедливий суд / О.Б. Прокопенко // Право України. - 2010. - № 9. - С. 234-243.

6. Прокопенко О. Б. Проблеми забезпечення права на справедливий судовий розгляд в апеляційній інстанції / О.Б. Прокопенко // Вісн. Луган. держ. ун-ту внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. - 2008. - № 3. - С. 235-239.

7. Прокопенко О. Б. Примирення потерпілого й обвинуваченого як гарантія забезпечення права особи на справедливий суд / О.Б. Прокопенко // Збірник тез доповідей та наук. повідомлень учасників наук.-практ. семінару молодих учених та здобувачів «Проблеми судової реформи в Україні» / Під заг. ред. А. П. Гетьмана. - Х. : Вид-во «Кроссроуд», 2008. - 140 с. - С. 82-85.

8. Прокопенко О. Б. Деякі аспекти нормативного забезпечення права особи на справедливий суд / О.Б. Прокопенко // Науковий збірник матеріалів Міжнар. наук.-практ. конференції «Проблеми кримінального права, процесу та криміналістики». - Одеса : Міжнар. гуманітарн. ун-т, 2009. - С. 524-527.

9. Прокопенко О. Б. Деякі питання визначення конкурсних засад при доборі кандидатів на посади суддів загальних судів / О.Б. Прокопенко // Збірник тез Міжнар. наук.-практ. конференції «Восьмі осінні юридичні читання».- Хмельницький : Вид-во Хмельницького ун-ту управління та права, 2009. - Ч. 2. - С. 160-162.

10. Прокопенко О. Б. Деякі теоретичні питання співвідношення категорій «справедливість» і «правосуддя» / О.Б. Прокопенко // Збірник наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 44. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2009. - С. 65-71.

Анотація

Прокопенко О. Б. Право на справедливий суд. - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.10 - судоустрій; прокуратура та адвокатура. - Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». - Харків, 2011.

На підставі аналізу філософської й теоретичної літератури автором обґрунтовано, що справедливість є важливим критерієм оцінки ефективності й легітимності в діяльності судової влади. Одночасно справедливість представлена невід'ємним елементом змісту судового рішення, в якому відображається результат діяльності суду із захисту й відновлення порушеного або оспорюваного права, захисту інтересів суспільства від незаконних посягань. Поняття «справедливий суд» розглядається в єдності двох аспектів: матеріальної (змістовної) справедливості, яка полягає в тому, що кожне судове рішення має бути справедливим по суті; процесуальної (процедурної) справедливості, яка передбачає розгляд справи відповідно до визначених законом судових процедур. Аналізується широкий спектр міжнародно-правових актів, на підставі чого визначено критерії справедливості правосуддя. Право на справедливий суд розглядається як процесуальне право-гарантія, закріплене в чинному законодавстві. Зміст права особи на справедливий суд розкривається через аналіз його елементів, які виступають у тісному взаємозв'язку, зміст яких у різних країнах різниться, що зумовлено як особливостями історичних передумов його становлення, так і сутнісними характеристиками правових систем. Представлено систему організаційно-правових гарантій забезпечення права особи на справедливий суд і запропоновано шляхи їх удосконалення.