Правове регулювання поземельного кредиту (в українських губерніях російської імперії у другій половині ХІХ – початку ХХ століть)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет внутрішніх справ

УДК 347.734 (477) ”18/19”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Правове регулювання поземельного кредиту (в українських губерніях російської імперії у другій половині ХІХ - початку ХХ століть)

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

Кириченко Володимир Євгенійович

Харків - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті внутрішніх справ, Міністерства внутрішніх справ України.

Науковий консультант - доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України Ярмиш Олександр Назарович, Апарат Ради національної безпеки і оборони України, керівник Департаменту з питань діяльності правоохоронних органів.

Офіційні опоненти: правовий кредит аграрний

- доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України Рум'янцев Вячеслав Олексійович, Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», декан факультету;

- доктор юридичних наук, професор Никифорак Михайло Васильович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, заступник декана з навчально-методичної роботи юридичного факультету;

- доктор юридичних наук, доцент Макарчук Володимир Степанович, Львівський державний університет внутрішніх справ, професор кафедри теорії та історії держави і права.

Захист відбудеться 26 березня 2011 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.700.02 Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий 21 лютого 2011 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В. О. Серьогін

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Період історії українських земель між Великими реформами 1861 р. та українською революцією 1917-1921 рр. має, безсумнівно, першорядне значення для розуміння сучасної України. Історичний вибір українського народу в 1991 р. зумовив капіталістичний вектор розвитку країни, і ця перебудова дозволяє провести певні паралелі з пореформеним розвитком наших земель у складі Російської імперії. Утвердження капіталістичних відносин спричинило руйнування традиційних як соціальних, так і економічних структур; появу нових господарських форм; індустріалізацію; перебудову державного апарату; реформування фінансової системи та розбудову банківництва; позбавлення від феодальних моральних устоїв та форм мислення; поширення раціоналізму та утилітаризму в суспільній свідомості - усе це прояви капіталістичної модернізації суспільства.

У сучасній Україні тривають перманентні реформи, і її становище подібне до пореформеного не лише за формою, але й змістовно, бо в обох випадках ми маємо справу з переходом до капіталістичного типу суспільства. Як у другій половині ХІХ ст. в Росії, так і сьогодні в Україні сутність перебудови аграрних відносин зводиться до перетворення землі на особливий товар. Певна свобода відчуження і придбання, рух і мобілізація землі - основні риси капіталістичної земельної власності, землі як товару. У процесі цього перетворення формується земельний ринок, який, розвиваючись, стає єдиним, національним, державним ринком. Проте розпад великого радянського сільськогосподарського виробництва і неможливість швидкого формування широкого прошарку фермерських господарств створюють загрозу перетворення України на ресурсну, продовольчо залежну державу. Реформування земельних правовідносин, що триває в нашій країні вже друге десятиліття, не привело до позитивних наслідків, аграрна криза, що виникла із розпадом СРСР, лише посилилась. Фінансово-банківська криза 1993 р. наочно продемонструвала, до яких тяжких наслідків може призвести структурно-функціональна недосконалість банківської системи та хиби в чинному банківському законодавстві. І сьогодні вже вкотре світ поглинула глобальна структурна криза, що у своїй першооснові базується на фінансових проблемах. За оцінкою фахівців, поштовхом для фінансової кризи стала криза «саб-прайм» - під цим англійським терміном економісти розуміють надання іпотечних кредитів для позичальників низької кредитоспроможності.

Наша історія містить приклади неодноразових спроб перебудови аграрного сектора економіки. Усі вони залишили по собі значний слід, змінивши устої землеволодіння і землекористування, а разом із ними - систему фінансових установ, яка їх обслуговувала. Ці суспільні відносини були предметом дослідження багатьох науковців. Наукові та літературні джерела, які становлять історіографію проблеми і в яких так чи інакше порушувалися питання, пов'язані з діяльністю іпотечних банків, доволі різноманітні за походженням, тематикою, жанром, рівнем дослідження. Саме обсяг історіографії, що непрямо стосується предмета дослідження, зумовив виділення окремого розділу в дисертації, присвяченого стану вивченості проблеми та джерельній базі. Здійснений нами аналіз підтвердив відсутність у вітчизняній і зарубіжній історіографії досліджень, що висвітлюють правові аспекти діяльності земельних банків Російської імперії загалом та їх відділень в українських губерніях зокрема.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до «Пріоритетних напрямків наукових і дисертаційних досліджень, що потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 років», затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України № 755 від 5 липня 2004 р., пп. 2, 4, 7, «Пріоритетних напрямків розвитку правової науки на 2005-2010 роки», затверджених постановою загальних зборів відділень Академії Правових Наук України № 20/4-2 від 18 червня 2004 р., а також «Пріоритетних напрямків досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр.», затверджених Вченою радою ХНУВС протокол № 13 від 23 грудня 2005 р.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в тому, щоб, ґрунтуючись на системному аналізі законодавчих та нормативних актів, уже відомих та нещодавно виявлених і ще маловідомих джерел, спираючись на останні розробки істориків права, запроваджуючи нові методологічні досягнення сучасної наукової думки, концептуально та системно відтворити правове регулювання поземельного кредиту та процесу утворення, розвитку і ліквідації установ довгострокового кредиту Російської імперії в Україні, виявити організаційно-правові засади їх діяльності, яка супроводжувала реформування аграрних відносин, узагальнити актуальний для сучасної нормотворчої і правозастосовної практики історичний досвід їх функціонування.

Мета зумовила наступні завдання дослідження: виявити масив історико-правової, спеціально-юридичної, економічної, загальноісторичної літератури, у якій відображено окремі аспекти історії земельних банків Російської імперії в Україні, та визначити ступінь наукової дослідженості проблеми; на підставі доробків вітчизняних і зарубіжних науковців, опрацювання наявних історичних джерел сформувати концептуальне, теоретичне підґрунтя та джерельну базу дослідження; враховуючи історіографію проблеми, здобутки науковців у галузі теорії наукового знання, кількісну та якісну складову виявлених джерел, розробити методологічну базу дослідження; розширити межі та систематизувати існуючі правові знання щодо установ довгострокового кредиту та їх участі у реформуванні аграрних відносин; визначити співвідношення між приватноправовими та публічноправовими підходами до влаштування іпотечного кредитування; розкрити правовий статус та організаційну будову установ приватного земельного кредиту на українських землях, простежити динаміку їх функціонування, зв'язок з іншими комерційними банками та фінансово-промисловими групами; окреслити правове становище державних кредитних установ в українських губерніях Російської імперії, їх організаційну будову та діяльність; відновити історико-юридичну картину процесів ліквідації державних установ земельного кредиту, їх осередків на території України; розкрити особливості діяльності установ приватного земельного кредиту в умовах української революції 1917-1921 рр. та юридичну процедуру їх ліквідації у міру того, як відбувалося встановлення радянської влади в Україні; надати оцінку ролі установ поземельного кредиту та сформулювати рекомендації щодо впровадження довгострокового кредитування в Україні.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини у сфері довгострокового кредитування в Російській імперії у другій половині ХІХ ст. - на початку ХХ ст.

Предметом дослідження є правове регулювання поземельного кредиту, що надавався установами довгострокового кредитування Російської імперії в Україні у другій половині ХІХ - на початку ХХ століть та особливості правозастосовної діяльності цих установ на українських землях в умовах реформування поземельних відносин.

Досліджуваний період хронологічно обмежений другою половиною ХІХ ст., коли розпочалися Великі реформи, а також початком ХХ ст., точніше його 20-ми роками, коли в Радянській Україні відбулася остаточна ліквідація приватних установ довгострокового кредиту - акціонерних земельних банків. Такі межі необхідні для того, щоб комплексно і послідовно з'ясувати правові аспекти процесів заснування, розвитку та ліквідації іпотечних банків, виявити закономірності, що супроводжували цей рух. У викладенні матеріалу допускається вихід за межі означених рамок, якщо це обумовлено логікою дослідження.

Територія, що студіюється в роботі, є усталеною для такого роду історико-правових і загальноісторичних досліджень. Вона включає дев'ять губерній, які адміністративно сформувались в імперії на початку ХІХ ст.: Київська, Подільська, Волинська; Херсонська, Таврійська, Катеринославська; Чернігівська, Полтавська і Харківська. Термін «Україна» використаний у назві та тексті представленого дослідження як у державно-правовому, так і в географічно-етнографічному значенні.

Методи дослідження. Методологічна база дослідження формувалась на трьох рівнях - філософському, загальнонауковому та спеціально-науковому. У її основу було покладено гносеологічні принципи як базові для аналізу правових явищ і такі, що утворюють спільність теоретичного підґрунтя наукових досліджень, а саме: єдності історичного й логічного; системності; методологічного плюралізму; єдності предмета й методу дослідження; конкретності та об'єктивності.

Щодо філософського рівня, то в дослідженні застосовувалось кілька епістемологічних підходів, насамперед традиційний у юриспруденції метод філософської матеріалістичної діалектики, також синергетичний, антропосоціокультурний, аксіологічний та інституціональний підходи.

Наступний рівень методології цього дослідження становить система загальнонаукових методів, яка традиційно для юриспруденції охоплює переважно методи формальної та діалектичної логіки. До них належать способи оброблення інформації, за допомогою яких можна робити висновки зі знань, отриманих за допомогою інших методів.

На спеціальному рівні використовувався методологічний інструментарій двох наук - історичної та юридичної. Так, методологія історичної науки спрямована на пізнання минулого, що до законодавства, то під час його дослідження застосовувались суто юридичні методи. Особливості застосування методів дослідження докладніше розкрито в окремому підрозділі дисертації.

Наукова новизна одержаних результатів визначається як характером обраної теми, так і новим концептуальним підходом до її висвітлення. У дисертації вперше у вітчизняній та зарубіжній історико-правовій науці вирішено важливу наукову проблему - розроблено і обґрунтовано концепцію структурного і функціонального правового регулювання поземельного кредиту в українських губерніях Російської імперії та відповідно до концепції здійснено комплексний аналіз організаційно-правових засад діяльності системи установ довгострокового поземельного кредиту Російської імперії на теренах України впродовж другої половини ХІХ століття до моменту їх остаточної ліквідації в 20-х роках ХХ століття; уперше виявлено особливості законодавчого регулювання іпотечного банківництва, та його виплив на реформування аграрних відносин, реконструйовано еволюцію правового забезпечення діяльності різних видів поземельних банків. Наукова новизна дослідження та особистий внесок автора зосереджені в наступних висновках та положеннях:

1. У ході дослідження здійснено постановку проблеми, сформовано теоретичну, методологічну та джерельну бази, а саме:

- уперше обґрунтовано актуальність проблеми та потребу в комплексному дослідженні історичного досвіду влаштування довгострокового кредиту на українських землях у складі Російської імперії;

- уперше відібрано та систематизовано масив історико-правової, спеціально-юридичної, економічної, загальноісторичної літератури, у якій відображено окремі аспекти історії земельних банків Російської імперії в українських губерніях. Загальна характеристика цієї історіографії за наслідками аналізу була системно викладена в окремому підрозділі, що дозволило зробити висновок про недостатній ступінь наукової дослідженості проблеми;

- уперше введено в науковий обіг значний масив архівних джерел, завдяки яким розкрито: особливості заснування та функціонування приватних установ довгострокового кредиту; специфіку координації та державного контролю за діяльністю акціонерних земельних банків; умови формування нормативно-правової бази, що унормовувала діяльність держаних земельних банків; специфіку функціонування установ довгострокового кредиту в умовах Першої світової війни; особливості існування установ довгострокового кредиту під час української революції 1917-1921 рр. та умови їх ліквідації;

- з огляду на історико-правовий предмет дослідження, враховуючи виявлену історіографію проблеми, здобутки науковців у галузі теорії наукового пізнання, кількісну та якісну складову виявлених джерел, керуючись методологічним плюралізмом та інтегративним підходом сформовано власну методологічну базу дослідження.

2. Уперше висвітлено процес унормування державою приватної ініціативи українського дворянства та буржуазії щодо заснування приватних установ довгострокового кредиту, на підставі аналізу, включаючи й порівняльно-правовий, надано характеристику організаційно-правовим засадам, що базувались на дозвільній системі засновництва та приматі сепаратного акціонерного законодавства над загальноправовими нормами, що дозволило державі впровадити дієвий контроль над корпоративним середовищем та ринком цінних паперів.

3. Запропоновано змішаний підхід до визначення станового положення засновників-аціонерів приватних установ довгострокового кредиту, доведено, що представники капіталу привносили у банківську справу і сам капітал, і свій досвід, і ділові зв'язки, однак умови успішного ведення бізнесу в імперії з абсолютистською монархічною формою правління вимагали обов'язкової участі дворянства, яке забезпечувало лобіювання інтересів банківництва у владних колах. Щодо національної складової, дістала подальшого розвитку думка, відповідно до якої серед засновників банківської справи домінували особи німецького, єврейського та грецького походження і лише одиниці - російського та українського.

4. Відзначено дуальний характер урядової політики щодо акціонерних іпотечних банків, що було обумовлено правовим становищем цих фінансових установ. Саме іпотечно-правовий механізм фінансово пов'язав капіталістичну банківську установу із феодальним поміщицьким господарством. Отримавши в заставу дворянський маєток, банк ставав заінтересованим у його збереженні, бо предмет застави був джерелом платежів за отриманою позикою. Такі правові умови забезпечували уряду надійний контроль за приватними іпотечними установами, якщо він був поміркованим і не виходив за межі комерційного зиску.

5. Уперше на ґрунті аналізу нормативно-правових актів відтворено механізм державного контролю за діяльністю приватних установ довгострокового кредиту; за допомогою архівних джерел встановлено особливості функціонування цього механізму в умовах різних державних утворень: Російської імперії, Української Народної Республіки, Гетьманату П. П. Скоропадського, Директорії УНР.

6. Висвітлено організаційно-правові засади діяльності унікальної для світової практики державної установи довгострокового кредиту - Селянського поземельного банку та його відділень, перші з яких, враховуючи соціально-політичне становище на Правобережній Україні та інтенсивність соціально-економічного розвитку Лівобережжя, з'явилися саме в українських губерніях Російської імперії. Уперше це було зроблено комплексно та на проміжку часу від зародження ідеї заснування цієї банківської установи до її остаточної ліквідації. Доведено, що внаслідок інтенсивного соціально-економічного розвитку українських земель саме тут одними з перших проходили апробацію та впроваджувались в життя кредитні проекти, проте вони не відображали національної та регіональної специфіки, а становили собою передові елементи уніфікаторської політики царату.

7. Реформи змінювали правове становище Селянського поземельного банку і саме з ними, зокрема, пов'язана періодизація цієї установи. Так, на підставі введення в науковий обіг нових відомчих нормативних актів, і особливо архівних документів, отримали подальший розвиток:

- положення про те, що прийняття нового статуту банку 1895 р. хоча й не вирішило всіх проблем, що виникли в перше десятиріччя правозастосовної практики, проте розширили можливості банку, наділили його не властивими кредитним установам господарськими функціями, зорієнтували на нові виді діяльності, озброїли банк власним капіталом, тим самим ще міцніше закріпивши дуальність кредитної установи, посиливши її комерційні можливості, у той же час перетворивши банк на знаряддя вирішення політичних завдань, потужний фінансовий інструмент ручного керування земельним ринком та аграрною політикою.

- положення про те, що комплекс політико-правових заходів, відомий як столипінська аграрна реформа, відвів Селянському поземельному банку суттєву роль у справі мобілізації землі з метою створення прошарку заможних селян-власників - додаткової, поряд із дворянством, опори державно-монархічного правопорядку. Прийнятий пакет нормативних актів скоригував діяльність банку в нових політико-економічних умовах, змінивши його правовий статус. За допомогою такої унікальної іпотечної установи уряд зміг запустити правовий механізм мобілізації земельної власності, спрямований на заміну феодальних форм землеволодіння приватновласницькими. Саме інститут державного іпотечного кредитування надав можливість в умовах нереволюційної трансформації провести перебудову поміщицького землеволодіння, створивши на його тлі буржуазну земельну власність, що ґрунтувалася на найманій праці, конкуренції та ринкових відносинах.

8. Підтверджена та дістала подальшого розвитку теза про те, що під час проведення столипінської реформи Селянський банк остаточно позбувся статусу пасивного знаряддя консервації системи поземельних відносин, що існувала наприкінці ХІХ ст. Починаючи з 1906 р. банк виходить на перше місце за обсягом операцій серед усіх іпотечних установ імперії, відбувшись як урядовий інструмент формування нестанового землеволодіння. Саме розпродаж банківського «земельного резерву» забезпечив появу справжніх хуторів та відрубів, власники яких не були залучені до общини - низової ланки селянського самоуправління.

9. Уперше на підставі аналізу архівних документів простежено заходи самодержавства з ліквідації іноземного землеволодіння та землекористування під час Першої світової війни, їх юридичне забезпечення та діяльність Селянського поземельного банку як провідної державної установи цієї ліквідаційної компанії. Селянський банк становив собою кредитну установу, зорієнтовану державою на досягнення цілей публічного права, і діяв як орган державної влади, а не як уповноважений казни з управління її майном. Тому саме цей іпотечний банк з особливим правовим статусом міг вирішити проблему ліквідації німецького земельного засилля, що постала перед державою, не допустивши можливих спекуляцій та зловживань.

10. Уперше, на підставі системного підходу, висвітлено організаційно-правові засади виникнення, функціонування та ліквідації останньої ланки в правовому механізмі кредитування суб'єктів земельної власності імперії - Державного дворянського земельного банку, покликаного забезпечити державну охорону помісного землеволодіння й політичної влади поміщиків шляхом створення сприятливих умов залучення капіталу в їх феодальні маєтки.

11. Зроблено висновок про те, що фінансова підтримка держави через Дворянський земельний банк дозволила дворянському землеволодінню чинити ефективний спротив процесу земельної мобілізації, особливо в Малоросійських та Південно-Західних губерніях, де висока прибутковість земель у поєднанні зі значним рівнем розвитку сільськогосподарської промисловості забезпечували земельним власникам фінансову сталість.

12. Простежено урядові заходи щодо використання Дворянського земельного банку в аграрній політиці задля вирішення так званого «польського питання». Законодавчо розширивши цільове призначення позик, банку було дозволено надавати кредити російському помісному дворянству на придбання нерухомих маєтків від осіб неросійського походження в губерніях Південно-Західного краю імперії, що, по суті, стало чинником анексіоністської політики царату.

13. Уперше проаналізувавши останні роки існування Державного дворянського земельного банку, що припали на Першу світову війну та Лютневу революцію 1917 р., діяльність якого відбувалась в умовах законодавчого обмеження, доведено, що банк неухильно дотримувався статутних цілей, забезпечуючи дворянство дешевим кредитом, та продовжував справу мобілізації землі в умовах відносно еволюційної трансформації, формування земельного ринку, тим самим сприяючи аграрно-буржуазному розвитку країни. Не ставши на заваді процесу розорення помісного дворянства, як це визначали статутні норми, Дворянський банк надав можливість усім землевласникам за правом народження, які не змогли адаптуватися до капіталістичних умов господарювання, за допомогою інституту іпотеки позбутися успадкованих маєтків з вигодою для себе.

14. Системний підхід до дослідження інституту довгострокового кредитування, насамперед двох державних земельних банків - Селянського та Дворянського, дозволив за допомогою порівняльно-правового методу здійснити компаративістський аналіз нормативних актів, що регулювали їх діяльність, та виявити особливості правового положення, роль цих банківських установ в урядовій аграрній політиці, відмінності в умовах кредитування.

15. Уперше на підставі дослідження архівних джерел було встановлено особливості ліквідації відділень Дворянського та Селянського земельних банків в Україні, простежено законодавчу реакцію урядів Української Народної Республіки, Гетьманату П. П. Скоропадського, Директорії УНР на діяльність відділень державних іпотечних установ на українських землях.

16. Відтворено нормативно-правові умови діяльності приватних установ довгострокового кредиту за часів державних утворень доби української революції 1917-1921 рр., а також визначено особливості більшовицької ліквідаційної процедури приватних іпотечних банків в Україні.

17. За наслідками порівняльного аналізу правового становища установ довгострокового кредиту низки європейських держав дістало подальшого розвитку положення, що процеси його розвитку в Російській імперії визначалися внутрішніми чинниками соціально-економічного і політико-правового характеру і не збігалися з подібними у державах, які перебували на тому ж рівні розвитку, та різнились від загальних закономірностей тою публічною складовою, яка була присутня не лише в державних установах (котрі як такі взагалі відсутні в зарубіжній історії), а й у суто приватних установах довгострокового кредиту. Також уперше відзначено, що ця публічна складова була присутня в акціонерних земельних банках не всупереч бажанням приватних власників, а завдяки їм, саме вона дозволяла ефективно долати негативні наслідки конкурентної боротьби.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки, положення та узагальнення дисертаційної роботи можуть бути використані у: правотворчій діяльності з метою вдосконалення вітчизняного законодавства, що регулює відносини з іпотечного кредитування, створення окремих установ довгострокового кредитування та використання їх при реформуванні аграрних відносин; правозастосовній діяльності банківських установ, що практикують іпотечне кредитування, Міністерства фінансів України, Національного банку України та їх органів на місцях, контрольно-ревізійних органів; навчальному процесі для підготовки нормативних та спеціальних курсів з історії держави і права України, історії України, фінансового та банківського права (вони, зокрема, використовуються в навчальному процесі в Харківському національному університеті внутрішніх справ та його відокремлених підрозділах); правовиховній сфері для підвищення рівня правової культури службовців органів управління фінансами, банкірів, а також населення.

Апробація результатів дисертації. Основні висновки, пропозиції і практичні рекомендації, одержані у процесі дисертаційного дослідження, доповідались і обговорювались на: засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Харківського національного університету внутрішніх справ, на межкафедральному семінарі цієї ж кафедри та кафедри теорії і історії права Навчально-наукового інституту права та масових комунікацій ХНУВС. Вони були оприлюднені на низці наукових та науково-практичних конференцій: VІІ ежегодных историко-правовых чтениях «История государства и права Украины и России: взгляд из ХХІ века» (17-18 мая 2002 г. г. Курск, РФ); на 12 Міжнародних історико-правових конференціях, що проводились Міжнародною асоціацією істориків права протягом 2000-2010 рр.; Всеукраїнській науково-практичній конференції «Наукова спадщина академіка О. О. Малиновського і сучасність» (4-6 грудня 2008 р., м. Рівне); Міжнародній науково-практичній конференції «300 років Конституції Гетьмана України Пилипа Орлика: проблеми становлення і розвитку українського державотворення» (14 травня 2010 р., м. Львів); Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми правового регулювання фінансово-кредитних відносин в умовах кризи: практика застосування і шляхи її вдосконалення» (4-5 червня 2010 р., м. Суми). Загалом на 16 закордонних та міжнародних наукових конференціях та читаннях.

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені в індивідуальній монографії і 32 наукових статтях, з яких 24 статті вміщені у виданнях, визнаних ВАК України як фахові з юридичних наук, 22 статті є одноосібними.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 517 сторінки, з них основного тексту 374 сторінок, список використаних джерел нараховує 1538 найменувань і становить 143 сторінки.

Основний зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, його зв'язок з науковими програмами, темами, визначаються його мета і завдання, об'єкт, предмет, схарактеризовано методи дослідження, використані в роботі, сформульовано наукову новизну і практичне значення роботи, наведено дані про апробацію та публікацію результатів дослідження, структуру і обсяг роботи.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади та джерела дослідження» складається з трьох підрозділів, у яких аналізується історіографія проблеми, джерельна база та методологічний інструментарій дослідження.

У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробленості проблеми» розкрита історіографічна основа дисертаційного дослідження. Історіографія, безпосередньо присвячена дослідженню правового регулювання діяльності установ довгострокового кредиту в Російській імперії, не є численною. Спеціальні, комплексні монографії з цієї проблематики практично відсутні. Проте існує досить багато наукових праць, що торкаються названої тематики (нагадаємо, що її складовою є найдискусійніші явища - гроші та земля), автори яких з різних світоглядних та наукових позицій намагаються з'ясувати та пояснити ці складні проблеми. Дослідження групуються за різними напрямами, течіями, вченнями, школами. Що стосується правового аспекту цих наукових праць, то в деяких він наявний, але вкрай фрагментарно, а там, де на нього звертають окрему увагу, авторство в багатьох випадках належить не фахівцям у галузі юриспруденції. Цей масив наукової літератури створювався протягом трьох періодів - дореволюційного, радянського, сучасного.

Дореволюційні дослідження можна розподілити на кілька груп. До першої слід віднести поточні студії фахівців у галузі банківництва - економістів та юристів, які розглядали предмет свого наукового інтересу під кутом зору вдосконалення існуючої системи кредитування, та на дослідження суто історичної спрямованості, зорієнтовані на виявлення закономірностей розвитку, що базувалися на аналізі вже напрацьованого історичного досвіду. Серед авторів цієї групи слід назвати таких фахівців, як: О. М. Анциферов, І. А. Базанов, В. П. Безобразов, С. С. Бехтєєв, В. В. Бистрелін, Г. Б. Бланк, М. І. Боголєпов, М. Х. Бунге, М. В. Варадінов, О. І. Васильчиков, М. Ф. Владимирський-Буданов, С. Ю. Вітте, Ф. Ф. Воропонов, М. Гельрот, М. Я. Герценштейн, О. К. Голубєв, О. М. Гур'єв, Н. Д. Дювернуа, Г. О. Євреїнов, О. Н. Зак, М. О. Каблуков, О. І. Камінка , М. О. Каришев, Л. А. Кассо, І. І. Кауфман, О. А. Кауфман, В. О. Ключевський, П. Л. Кованько, О. Д. Красік, Г. А. Крестовников, М. М. Кутлер, М. О. Курчанський, Є. І. Ламанський, І. І. Левін, В. І. Ленін, К. Маркс, Ф. Енгельс, О. Ф. Масловський, Д. І. Мейер, В. П. Мещерський, П. П. Мігулін, В. В. Морачевський, В. О. Мукосєєв, О. Немеровський, Ів. Х. Озеров, М. О. Осілов, М. О. Павлов, Я. І. Печерін, М. В. Пономарьов, Л. Родбертус, Ф. Самарін, П. М. Семенов, В. Ю. Скалон, М. М. Соболев, П. Б. Струве, Ф. Г. Тернер, М. І. Туган-Барановський, О. Ф. Фортунатов, В. І. Фролов, Л. В. Ходський, С. С. Хрульов, М. К. Цеймерн, К. Ч-въ [Шумков], О. О. Чупров, Г. Ф. Шершеневич, О. В. Яковлев.

Радянський період змінив акценти в історико-правових дослідженнях. Унаслідок ліквідації приватної власності на землю, а потім - й інституту довгострокового кредиту до історії іпотечного банківництва зверталися лише задля ілюстрування соціально-економічних процесів та кризових явищ. Інтерес до цієї проблематики повертається лише в 60-х - на початку 80-х рр. ХХ ст. Таким чином, другу групу історіографії становлять розвідки науковців Всеукраїнської (Української) академії наук у 1918-1934 рр.: А. Е. Кристера, Є. І. Кельмана, В. І. Синайського, М. М. Гершонова, О. О. Малиновського, В. П. Завітневича, а також праці радянських науковців: А. Я. Авреха, О. М. Анфімова, М. С. Атласа, Д. О. Батуринського, В. І. Бовикіна, В. О. Вдовіна, В. Є. Власенка, Й. Ф. Гіндіна, С. М. Дубровського, П. А. Зайончковського, Л. Г. Захарової, Л. М. Іванова, Н. Карпова, І. Д. Ковальченка, В. С. Коновалова, А. П. Кореліна, М. Ю. Лачаєвої, К. Литвака, П. І. Лященка, І. І. Мінца, А. Г. Михайлюка, О. М. Мойсеєвої, Т. Моісеєнко, В. Обожда, Є. Осокіна, П. Н. Першина, О. П. Погребинського, Д. П. Пойди, Н. А. Проскурякової, Л. Разумова, Ю. Л. Райского, О. П. Реєнта, А. Й. Рогожина, М. А. Рубача, Н. Б. Селунської, Ю. Б. Соловйова, С. П. Трапезникова, В. Г. Тюкавкіна, Л. Ю. Шепельова, Е. М. Щагіна.

До третьої історіографічної групи, що почала формуватися за часів незалежності України, увійшли праці сучасних дослідників, зокрема: С. С. Акманова, Є. В. Білової, В. В. Бочарова, І. М. Власюка, О. А. Гавриленка, О. М. Головка, В. Д. Гончаренка, Л. М. Горенка, І. М. Заріцької, Л. Р. Ігнатової, Г. І. Корогод, А. П. Кореліна, О. М. Краснікової, А. К. Литвиненка, С. О. Ломової, А. М. Лушакової, В. С. Майстренка, В. І. Міщенко, М. В. Никифорака, Д. О. Пашенцева, Ю. П. Присяжнюка, В. О. Рум'янцева, М. Рум'янцева, О. Ф. Скакун, В. Д. Терещенка, О. В. Тимощука, О. І. Тихонова, А. О. Ткаченка, І. Б. Усенка, Н. О. Устіної, О. Є. Фіногентової, С. О. Фролова, В. Шевченка, І. В. Шиляєвої, М. А. Якименка, О. Н. Ярмиша.

Окремо слід згадати науковців далекого зарубіжжя, які приділили увагу цієї проблематиці, а саме: Д. Аліни-Пізано, Г. Аухагена, Д. Бовуа, Р. Гільфердинга, К. Мацузато, Т. Оуена, Д. Пеллот, В. Прейера, М. Такесі, Е. Тері, С. Хока тощо.

Щодо теоретичного підґрунтя дослідження, то з'ясуванню основних теоретичних характеристик у галузі фінансового права, банківництва сприяли роботи В. Б. Авер'янова, Є. О. Алісова, О. Ф. Андрійко, О. М. Бандурки, О. О. Вишнєвського, М. А. Дамірлі, Н. Ю. Єрпильової М. П. Кучерявенка, В. Д. Лагутіна, С. В. Мочерного, О. О. Олійник, О. П. Орлюк, П. С. Пацурківського, О. В. Петришина, О. О. Погрібного, П. М. Рабіновича, Л. А. Савченко, О. Ф. Скакун, Г. Ю. Шемшученка, Є. О. Харитонова, М. В. Цвіка тощо.

Отже, аналіз вітчизняної та зарубіжної наукової літератури свідчить, що в українській науці історії держави і права самостійна комплексна проблема організаційно-правових засад довгострокового кредиту Російської імперії на українських землях у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. до цього часу спеціально не досліджувалась і вивчається вперше.

У підрозділі 1.2 «Теоретико-методологічне підґрунтя дослідження» висвітлено підходи та фактори, що вплинули на формування методології дослідження. Обираючи методологічну основу історико-правового дослідження, ми виходили з того, що методологія є структурним утворенням та обіймає в собі окремі складові рівні. З численних підходів, що існують у сучасній науці, ми зупинилися на класифікації, яка виокремлює філософський, загальнонауковий та спеціально-науковий рівні або типи.

Довелося відмовитися від моністичного підходу хоча б тому, що на рівні спеціально-наукових методів є можливість скористатися методологічним арсеналом як загальної історії, так і юридичної науки, бо від початку історико-правове пізнання відрізняється інтегративністю і в його межах тісно взаємодіють як історична, так і юридична наукові дисципліни.

Щодо філософського рівня, то в його основу покладено гносеологічні принципи як базові для аналізу правових явищ і такі, що утворюють спільність теоретичного підґрунтя наукових досліджень, а саме: єдності історичного й логічного; системності; методологічного плюралізму; єдності предмета й методу дослідження; конкретності та об'єктивності. Зауважимо, що будь-який принцип, будучи спрямованим на практику пізнання об'єкта, перетворюється на метод, прикладом чого може бути принцип історизму, що виявляє себе в історичному та логічному методах.

У дослідженні застосовано кілька епістемологічних підходів, передусім традиційний у юриспруденції метод філософської матеріалістичної діалектики, а також наближений до нього синергетичний підхід, який дозволив розглядати на нормативну реальність крізь призму категорійної антитези «порядок - хаос», коли порядок пов'язують із наявністю усталених законів і закономірностей, а хаос - із домінуванням непередбачених випадковостей. Саме те, що правова культура і свідомість суб'єктів правовідносин є складником предмета дослідження, хоча й іншого, допоміжного порядку, зумовило застосування антропосоціокультурного підходу, певною мірою підпорядковано. У свою чергу аксіологічний підхід до аналізу державно-правових явищ допоміг розкрити політико-правові цінності як змістоутворюючі підстави людського буття, що задають напрям і мотивацію людському життю, діяльності, конкретним учинкам. Нарешті інституціональний підхід у поєднанні з аксіологічним дозволив розглядати в єдності правові інститути, правила, процедури та правові цінності, на підставі яких суб'єкти правовідносин будували свою поведінку.

Загальнонауковий рівень методології цього дослідження становить система методів, яка традиційно для юриспруденції обіймає в собі переважно методи формальної та діалектичної логіки - способи оброблення інформації, за допомогою яких можна робити висновки зі знань, отриманих шляхом застосування інших методів. Насамперед слід назвати методи що базуються на принципі єдності протилежностей: аналізу та синтезу, індукції та дедукції, сходження від конкретного до абстрактного та від абстрактного до конкретного. Однак слід зазначити, що окремо вищенаведені загальнонаукові методи застосовувались рідко, частіше використовувалось поєднання цих методів, а також визначались напрями використання спеціально-наукових методів. Так, методи аналізу та індукції об'єднувались в аналітично-індуктивний метод та супроводжувались застосуванням методу сходження від абстрактного до конкретного. У свою чергу метод сходження від конкретного до абстрактного мав свій прояв у синтетично-дедуктивному методі.

Методологічна специфіка історико-правового дослідження взагалі і нашого зокрема полягає в поєднанні на спеціальному рівні методологічного інструментарію двох наук - історичної та юридичної. Так, методологія історичної науки, спрямованої на пізнання минулого, дозволила виявити передумови реформування банківської системи в середині ХІХ ст., яке передувало реформуванню аграрних відносин, будови відповідної нормативної бази, виокремленню основних етапів цих процесів, реакцію суспільства на зусилля держави змінити поземельні відносини. З огляду на традиційну відсутність єдності серед науковців у питанні історичної методології було використано пропозицію акад. І. Д. Ковальченка виокремлювати наступні спеціально-історичні методи: історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний та історико-системний.

Що ж до законодавства та нормативної бази, то під час їх дослідження застосовувались юридичні методи, які посіли провідне місце серед спеціально-наукових методів, насамперед формально-догматичний метод (іноді його називають логічно-юридичним або спеціально-юридичним). Більше ніж за півстоліття в Російській імперії було напрацьовано масив законодавчих та підзаконних нормативних актів, що регулювали питання утворення та функціонування кредитних установ, урядового контролю за їх діяльністю, порядок надання позик тощо. Також слід згадати хоча і менший за обсягом, проте теж суттєвий законодавчий доробок українських національних держав у галузі регулювання поземельного кредиту. Тому саме прийоми формально-догматичного методу - класифікації та систематизації - дозволили дослідити це розмаїття правових норм.

З'ясуванню внутрішнього змісту тексту правових документів, адекватному використанню термінів, тлумаченню дій, учинків учасників правовідносин, інтерпретації наукових дискусій, що велись у засобах масової інформації, сприяв герменевтичний, або пізнавально-процедурний метод.

Важливість використання порівняльного методу аналізу в дослідженні права підкреслював і широко пропагував ще в ХІХ ст. відомий історик права, уродженець Харківської губернії М. М. Ковалевський. Зазначений метод у юриспруденції використовують як на макро-, так і на мікрорівнях. Саме на мікрорівні порівняльний метод використано в дослідженні, причому застосовувалось як зовнішнє порівняння, коли зіставлялося банківське законодавство провідних європейських країн із правовим досвідом Російської імперії, так і внутрішнє порівняння, тобто таке, що відбувалося в межах національної законодавчої системи.

Як бачимо із наведеного, неможливо лише одним методом охопити предмет історико-правового дослідження у всій його повноті, саме поєднання принципів плюралізму та єдності предмета й методу дозволяє забезпечити інтегративний підхід до формування методологічної бази дослідження, бо методи, які становлять базу дослідження, повинні бути юридизованими, а точніше інтегрованими, і засобом такої інтеграції чи то єдності є саме предмет дослідження. Саме ця інтегративна сукупність, за допомогою якої утворюється методологічна основа, дозволяє вирішити поставлені перед дисертаційним дослідженням завдання.

Використання зазначених підходів та методів у єдності, взаємодії та певній послідовності дозволили вийти за межі звичайного локального сприйняття різних видів установ довгострокового кредиту. Це дозволило сформувати власну концепцію структурного функціонального правового регулювання поземельного кредитування, яка, як сукупність положень, є способом розуміння, сприйняття та трактовки правового регулювання довгострокового кредиту в межах фінансовій системі держави.

У підрозділі 1.3 «Джерельна база дослідження» надано характеристику банківського інституту й окремих інститутів цивільного законодавства царату; нормативно-правових актів доби Української Центральної Ради, Гетьманату П. П. Скоропадського, Директорії УНР; відомчих актів Міністерства фінансів Російської імперії та інших міністерств і відомств; оприлюднених джерел: статистичних, довідкових та енциклопедичних; документів, що зберігаються в архівосховищах України та Російської Федерації; періодики; мемуарної літератури.

Значна частина основних вимог до організації та діяльності установ довгострокового кредиту в пореформені часи була нормативно закріплена в законодавчих актах, уміщених у Звід законів Російської імперії та Повне зібрання законів Російської імперії (різних видань). Нормативні акти часів Першої світової війни оприлюднювались в офіційному виданні - Зібранні узаконень і розпоряджень уряду, виданих при Урядуючому Сенаті Російської імперії. З 1901 р. його було поділено на два розділи. Саме до другого розділу вміщували затверджені урядом статути товариств і компаній, приватних кредитних установ, а також інші законодавчі акти, що поширювали свою дію на ці установи.

Використано також збірки нормативно-правових актів Міністерства фінансів, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства торгівлі та промисловості, Міністерства юстиції, Головного управління землеустрою та землеробства, інструкції, циркуляри, коментарі до законодавчих актів, судова практика і роз'яснення Урядуючого Сенату з питань банківництва.

Не менш важливим джерелом інформації є видання Комітету з'їздів земельних банків. Оприлюднення матеріалів з питань іпотечного кредитування здійснювали й урядові установи; до цього різновиду джерел можна віднести публікації різноманітних державних комісій та нарад, які утворювалися з метою розроблення законодавчих пропозицій.

У Російській імперії існувала низка видань, у яких друкувались офіційні повідомлення уряду: «Урядовий вісник», «Вісник фінансів, промисловості і торгівлі», «Торгово-промислова газета». Матеріали, що розміщувались у цих виданнях, дають уявлення про поточний стан урядової політики щодо приватних та державних установ довгострокового кредиту та містять значний фактичний матеріал. Відомості, що ілюструють відносини між акціонерними земельними банками та державними становими іпотечними установами, містяться у звітах цих банків.

Окрім зазначених вище видань, до джерельної бази дослідження входить і архівний матеріал. Значний обсяг документів з розглядуваної тематики перебуває на зберіганні у фондах Російського державного історичного архіву (м. Санкт-Петербург). З огляду на правовий характер дослідження значну цінність як історично-правове джерело становлять документи фондів Державної Ради, а саме матеріали загальних зборів департаментів Державної Ради (Ф. 1152). Також корисними є документи фонду Комітету Міністрів (Ф. 1263), Ради Міністрів (Ф. 1276), та канцелярії Міністерства внутрішніх справ у справах дворянства (Ф. 1283). Було використано матеріали міжвідомчої Комісії з питань з'ясування вартості казенних залізниць (Ф. 277), Відділу сільської економіки і сільськогосподарської статистики Міністерства землеробства (Ф. 395).

Організаційно-правові засади діяльності приватних та державних кредитних установ Російської імперії на українських землях розкрито за допомогою документів Загальної канцелярії Міністерства фінансів (Ф. 560), його Особливої канцелярії з кредитної частини, що зберігаються у фонді Ф. 583. Матеріали щодо правового регулювання діяльності державних кредитних установ зберігаються в окремих фондах: Державного банку - Ф. 587; Селянського поземельного банку - Ф. 592; Державного дворянського земельного банку - Ф. 593. Діяльність Селянського банку в умовах Першої світової війни зафіксована документами фонду Ф. 1082, присвяченого землеволодінню та землекористуванню підданих держав, що воюють з Росією. Питання ліквідації земельних банків були розкриті за допомогою матеріалів, що зберігаються у фонді Центральної ліквідаційної комісії з ліквідації земельних банків (Ф. 594).

У процесі роботи над дослідженням розглянуто матеріали як Центрального державного архіву вищих органів державної влади та управління України, так і фондів місцевих архівів, а саме: Державного архіву Житомирської області, Державного архіву Київської області, Державного архіву Львівської області, Державного архіву Полтавської області та Державного архіву Харківської області.

Так, Державний архів Київської області зберігає документи щодо діяльності Київського відділення Селянського поземельного банку (Ф. 1635), Київського відділення Державного дворянського земельного банку (Ф. 1640). Репрезентативними також є матеріали фонду Київського земельного банку (Ф. 1636).

Окремі матеріали, що стосуються теми дисертаційного дослідження зберігаються у фондах Державного архіву Полтавської області, насамперед це матеріали стосовно діяльності Полтавського земельного банку (Ф. 93), а також документи, що залишилися після ліквідації Полтавського відділення Селянського поземельного банку (Ф. 79) та Полтавського відділення Державного дворянського земельного банку (Ф. 827).

Колекція документів про життєдіяльність іпотечних банків Державного архіву Харківської області є найбільш численною. Фонд Харківського земельного банку (Ф. 71) охоплює проміжок часу з 1871 по 1919 рр. і містить документи про заснування банку, його відносини з акціонерами, внесення змін до статуту банку, листування з Особливою канцелярією з кредитної частини та Державним банком, документообіг, що відтворює правовідносини банку з Харківськими відділеннями Селянського та Дворянського банків тощо. Щодо одиниць зберігання фондів Харківського відділення Селянського поземельного банку (Ф. 73) та Харківського відділення Державного дворянського земельного банку (Ф. 72), то вони представлені насамперед кресленнями, планами дач і земельних ділянок, матеріалами щодо оцінки маєтків та індивідуальними справами з надання кредитів позичальникам. Саме такі матеріали зосереджені в архівних колекціях місцевих архівів, про що наочно свідчить видання присвячене цілісним описам фондів земельних банків Новоросійського краю за матеріалами Одеського Дніпропетровського та Кіровоградського архівів, що вийшло друком у київському виданні Академ-періодика в 2010 р.

Підсумки по розділу підведені у відповідних висновках.

Розділ 2 «Приватні установи довгострокового кредиту на українських землях - організаційна будова та правове забезпечення діяльності» складається з чотирьох підрозділів, диференційованих за основними етапами розвитку приватних іпотечних установ.

У підрозділі 2.1 «Правові умови виникнення і розвиток приватних земельних банків на українських землях до початку 90-х рр. ХІХ ст.» розкрито процес заснування та становлення приватних установ довгострокового кредиту на українських землях. Кризовий стан державних фінансів пореформеної Росії обумовив негативне ставлення владних кіл до участі казенних грошей у довгостроковому іпотечному кредитуванні сільськогосподарського виробника, незважаючи на те, що його потребувало помісне дворянство. Поміщики теж не виявили підприємницької ініціативи, зокрема й через нестачу коштів. Виняток становила Херсонщина - тут питання про заснування земельного банку порушили самі поміщики і вже у травні 1864 р. в Одесі було засновано кредитне товариство, що отримало назву «Земський банк Херсонської губернії». А у червні 1866 р., скориставшись прикладом українських поміщиків, уже загальноімперська ініціатива знайшла свою реалізацію шляхом утворення Товариства взаємного поземельного кредиту.

Скутість підприємницької ініціативи дворянства поєднувалась із численними твердженнями про нестачу грошей та потребу в розвитку державою поземельного кредиту. Усе це формувало неабиякий попит на іпотечні кредити та підвищувало комерційну привабливість для підприємців заробити на наданні таких фінансових послуг, а відтак зростала зацікавленість до акціонерної форми організації банківської справи. До того ж в імперії вже було створено відповідне нормативно-правове підґрунтя. Діяла концесійна система акціонерного засновництва, яка робила локальні нормативні акти одним із важливих елементів акціонерного права.

Справа зрушила з місця саме в українських губерніях, проте ставлення уряду до іпотечних акціонерних банків залишалося настороженим, на відміну від сприйняття кредитних товариств землевласників. Департамент державної економії Державної Ради, даючи згоду на заснування Харківського земельного банку, відзначав, що дає її лише «як дослід».

Засновницька лихоманка була унормована 31 травня 1872 р. шляхом затвердження тимчасового порядку заснування приватних кредитних установлень, який уповноважив міністра фінансів затверджувати їх статути. Для поземельних банків зразковими визнавалися статути Харківського, Тульського та Полтавського банків. Протягом року міністр затвердив вісім статутів акціонерних земельних банків, серед яких дві кредитні установи було засновано в українських губерніях - Київський та Бессарабсько-Таврійський банки

Уряд не обмежився лише скрупульозним контролем за змістом банківських установчих документів. У жовтні 1873 р. правліннями банків було подано до уряду спільне клопотання щодо проведення з'їзду своїх представників з метою координації власної діяльності. Клопотання задовольнили, але за умови того, що участь у зібранні братимуть представники всіх іпотечних кредитних установ, а не тільки акціонерних банків, і проходити з'їзд буде під головуванням, яке визначить уряд.

Публічне та приватне у системі акціонерного іпотечного земельного кредитування Російської імперії не завжди знаходились у рівновазі, проте активність приватної ініціативи, особливо капіталу українських губерній, давала можливість знаходити компроміс із консервативно налаштованим урядом, підтримуючи баланс, необхідний для прогресивного розвитку фінансових інституцій.