Правове регулювання поземельного кредиту (в українських губерніях російської імперії у другій половині ХІХ – початку ХХ століть)

У підрозділі 2.2 «Організаційне та правове забезпечення приватного поземельного кредиту на рубежі ХІХ-ХХ ст.» відстежено ті зміни, що сталися в правовому регулюванні приватного іпотечного кредиту на межі століть. Політика уряду щодо акціонерних земельних банків в останнє десятиліття ХІХ ст. характеризується певним дуалізмом. З одного боку, це збереження та посилення державного контролю за банками, що надавало можливість впливати на них з метою зниження платежів позичальників, реалізуючи відвертий протекціонізм щодо дворянства. З іншого боку, уряд не задовольнив жодної вимоги представників радикально налаштованого дворянства: перенесення платежів позичальників з початку півріччя на кінець; обмеження дивідендів по акціях банків; утворення за рахунок прибутків банків фонду допомоги землевласникам, що потерпали від стихійного лиха тощо.

Саме завдяки урядовим заходам зі зміцнення поземельного кредиту вже з початку 90-х рр. приватний іпотечний кредит був монополізований десятьма акціонерними банками у всій європейській частині Росії, за винятком Новоросії, тобто Степової України.

Влада розглядала іпотечний кредит як фінансовий засіб стабілізації та зміцнення приватного землеволодіння, уряд вважав, що позика повинна бути недорогою і помірною за своїм розміром, щоб не обтяжувати господарство платежами. Від банків вимагалося суворе дотримання строків та розмірів повторних позик, обмежувалась оцінка при перезаставі маєтків з Дворянського банку в акціонерні, взаємне інформування іпотечних установ щодо попередньої заборгованості позичальників. Проте практика була далека від дотримання цих настанов. Досягти повного контролю над приватним іпотечним кредитуванням та примусити банки стати провідником протекціоністської політики стосовно помісного дворянства уряду остаточно не вдалося. Міністерство фінансів не змогло здешевити вартість іпотечного кредиту для поміщиків шляхом підвищення курсу закладних листів або встановлення обмежень в оцінці земель. Подальший розвиток поземельного кредиту визначав вплив капіталістичних відносин, і саме підприємницька вигода для банкірів була понад усе. У цьому сенсі комерційний зиск прийшов на допомогу уряду. Кредитуючи помісне дворянство, акціонерні земельні банки міцно пов'язали себе фінансовим ланцюгом із поміщицьким господарством і внаслідок цього були конче зацікавлені в його збереженні. Таким чином, природний банківський консерватизм з фінансової сфери екстраполювався на аграрні відносини.

У підрозділі 2.3 «Законодавчо-правова регламентація діяльності приватних земельних банків за часів Столипінських реформ» студіюються ті зміни, що сталися в правовому полі діяльності приватних іпотечних банків під впливом революційних подій 1905-1907 рр. та комплексу політико-правових заходів, що стали відомими як столипінська аграрна реформа.

Революція 1905-1907 рр. відбувалася на тлі глибокої кризи, що мала суттєвий вплив на фінансову систему держави. За статистичними відомостями, у революційні роки обсяги банківських операцій зменшились у всіх іпотечних банках, проте в губерніях аграрного руху - Харківській, Полтавській і Таврійській - він майже повністю зупинився. Прибуток від довгострокових позик суттєво скоротився, а його місце у структурі загального прибутку посів прибуток від штрафних санкцій за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань по кредитних угодах.

Аграрний рух 1904-1905 років та подальші революційні події змусили імператора піти на перегляд аграрної політики. Проте ідея П. А. Столипіна щодо залучення приватних іпотечних банків до реалізації завдань аграрної реформи не отримала широкої підтримки ні серед землевласників, ні в бюрократичних колах. Микола ІІ залишив у силі дію закону від 14 грудня 1893 р. яким заборонялась застава надільної землі приватним особам та приватним кредитним установам. Не виявили бажання брати участь у парцеляції поміщицьких маєтків і правління акціонерних земельних банків.

Загалом схвально ставлячись до столипінської програми реформування сільського господарства, кола фінансової буржуазії, пов'язані з іпотечним кредитуванням, вважали, що це справа виключно держави і проводитись вона повинна саме державними установами і за рахунок державного кошту, принаймні за рахунок самих селян. Головну мету своєї діяльності банкіри вбачали в зароблянні грошей у будь-який спосіб. Система урядового контролю не запобігала зловживанням з боку правлінь іпотечних банків і не заважала обходити вимоги закону та встановлені приписи. Саме недостатнім рівнем урядового контролю було пояснено зловживання у Харківському земельному банку, що трапилися в період керівництва О. К. Алчевського. Посилення урядового контролю було здійснено шляхом уведення інституту міністерських уповноважених. Проте, як свідчать факти, нововведення в галузі контролю не позбавили нових власників банку можливості зловживань.

Послідовно захищаючи приватновласницькі інтереси та запроваджуючи обмеження щодо зростання поземельних оцінок, уряд намагався досягти стабілізації приватного землеволодіння в інтересах усього дворянського стану. У той же час для поміщиків, які не мали можливості вести своє господарство, переобтяжене боргами, або не бажали займатися сільським господарством, зростання земельних цін відкривало можливість якнайвигідніше продати свій маєток. За цих умов влада, не змінюючи свого офіційного ставлення до «надмірної» мобілізації приватновласницької землі, була змушена забезпечити належні правові умови для вигідного відчуження маєтків. Також уряд був змушений враховувати бажання землевласників отримати за допомогою застави кошти, необхідні для зміцнення та розширення власних господарств.

У підрозділі 2.4 «Організаційно-правові засади діяльності приватних установ довгострокового кредитування під час Першої світової війни» висвітлено особливості функціонування приватних земельних банків в умовах війни та лютневих революційних подій 1917 р.

Початок військових подій викликав прогнозовані наслідки на фінансовому ринку. Випуск заставних листів акціонерними земельними банками у 1914 р. скоротився у вісім разів. Падіння курсової ціни заставних листів призводило до суттєвого подорожчання кредиту, що змушувало позичальників відмовлятися від позик. Проте попри скорочення операцій акціонерних іпотечних банків із надання позик, падіння курсових цін на заставні листи та акції становище банків залишалося відносно стабільним. Загальний чистий прибуток 10 акціонерних банків у 1914 р. порівняно з попереднім роком скоротився лише на 90 тис. руб. До того ж це скорочення торкнулося лише окремих банків, банки українських губерній залишилися з тогорічним прибутком.

В умовах воєнного стану та «незручностей» законодавчої процедури, зумовленої конституційною монархією, уряду доводилось невідкладно реагувати на численні проблеми, які потребували законодавчого вирішення, і в багатьох випадках для цього використовували процедуру, передбачену ст. 87 Основних Державних Законів. Так, саме за допомогою цього надзвичайного порядку було впроваджено комплекс урядових заходів, спрямованих на забезпечення безпеки країни. Обмеживши підданих ворожих держав у правах щодо нерухомості, уряд потурбуватися і про те, щоб позбавити іноземців фінансової підтримки, дуже важливої для ведення сільського господарства. Однак правова реалізація таких заходів вимагала врахування як уже існуючих правових норм, так і прийняття додаткових.

Низка проблем виникла із захопленням ворожими військами західних губерній, що обумовило евакуацію державних та приватних установ довгострокового кредиту. Проте якщо зміна місцезнаходження відділень державних іпотечних банків не впливала на їх поточну діяльність, то евакуація правлінь акціонерних земельних банків порушувало статутні умови їх подальшої діяльності.

Банкіри адекватно сприймали ту нестабільність, яка їх оточувала, і розуміли, що можливий перерозподіл приватновласницької землі безумовно приведе до зміни клієнтського складу банків. Однак вони не уявляли собі, щоб нові землевласники не мали потреби у кредитних коштах. Тому, навіть припускаючи, що надання позик буде ускладнено, були готові перейти на надання меліоративних позик та позик на поповнення обігових коштів для ведення господарства. Неочікуваною виявилась лише поява декрету «Про землю».

Підсумки по розділу підведені у відповідних висновках.

Розділ 3 «Державні іпотечні установи - організаційно-правові засади діяльності на українських землях» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Селянський поземельний банк» надано характеристику організаційно-правовим засадам виникнення та діяльності державної станової установи довгострокового кредиту на українських землях Російської імперії від часу її заснування до 1917 р.

Пункт 3.1.1 «Селянський поземельний банк - правові умови заснування та діяльності його українських відділень до середини 90-х рр. ХІХ ст.» присвячений умовам виникнення першої державної селянської іпотечної установи та правовому регулюванню діяльності місцевих відділень Селянського банку на українських землях.

Тривала процедура розроблення та обговорення на різних урядових рівнях установчого документу поземельного банку для селян завершилась прийняттям 18 травня 1882 р. Положення про Селянський поземельний банк. Ще майже рік знадобився Міністерству фінансів, у підпорядкуванні якого перебувала новостворена установа, щоб вирішити організаційні питання і напрацювати відповідні правила та інструкції.

На початок відкриття операцій Селянського банку, а це сталося 10 квітня 1883 р., було утворено 11 його відділень у різних губерніях імперії. Специфіка соціально-політичного становища на Правобережній Україні та інтенсивність соціально-економічного розвитку Лівобережжя зумовили відкриття перших відділень саме на території України. У перший рік діяльності банку їх було відкрито сім - у Київській, Чернігівській, Полтавській, Подільській, Волинській, Катеринославській, Херсонській губерніях. У 1884 р. з'являється відділення в Таврійській губернії, а наступного року розпочинає операції Харківське відділення банку.

За своєю сутністю Селянський поземельний банк був кредитною установою, але за своїм призначенням і тими завданнями, що ставилися перед банком державою, - більше ніж суто фінансовою установою. Подальша діяльність банку в міру вирішення основного завдання - ліквідації селянського малоземелля - мала бути переорієнтована на кредитну діяльність щодо забезпечення селянам сприятливих умов господарювання на отриманих землях.

У пункті 3.1.2 «Реформа станової селянської кредитної установи та правове регулювання її діяльності напередодні революції 1905-1907 рр.» піддано аналізу ті прорахунки, що мали місце у правовому забезпеченні діяльності Селянського поземельного банку протягом першого етапу його існування, більшість з яких було виявлено під час експедиційної перевірки управляючого банком Є. Е. Картавцова, який об'їхав придбані за допомогою банку маєтки в Катеринославській, Херсонській і Полтавській губерніях. Також висвітлено й ті причини, що зумовили реформування цієї кредитної установи в середині 90-х років ХІХ ст., які умовно можна поділити на дві групи залежно від оцінки та ставлення до них царату. Так, до першої групи належать ті негативні фактори, які завдавали шкоди і йшли врозріз із запроваджуваною аграрною політикою. Друга група об'єднала ті фактори, які об'єктивно заважали селянам з вигодою для себе скористатися кредитним ресурсом та суперечили загальним економічним тенденціям розвитку передової європейської кредитної справи. Саме перша група факторів стала прямою підставою для урядових заходів щодо реформування нормативної бази, на підставі якої діяв Селянський банк.

Розроблення, обговорення і прийняття законопроектів, що суттєво змінюють існуючий правопорядок, - багатосуб'єктний процес, а відповідно, досить тривалий. Лише 27 листопада 1895 р. законопроект, який почав розроблятися при Олександрі ІІІ, був затверджений Миколою ІІ і банк отримав новий статут, який порівняно з положенням 1882 р. більш детально унормовував його діяльність.

Проте найзначніша зміна, що сталася у правоздатності банку, - право придбавати у власність землі поміщицьких маєтків - залишилася поза межами статуту, мала статус тимчасової і містилась у думці Державної Ради, що затверджувала статут. Це право мало монопольний характер, бо ані за типовим статутом акціонерних земельних банків, ані за статутом Державного дворянського земельного банку вони такою можливістю наділені не були.

У пункті 3.1.3 «Зміна правового статусу Селянського банку під час Столипінської аграрної реформи» висвітлено особливості діяльності селянської іпотечної установи в умовах війни, революції та реформи.

1905 р. став черговим етапом у розвитку аграрної політики царату. Вже напередодні наочно виявилася криза продворянської консервативної аграрної політики. Перелякані аграрним рухом поміщики не мали сумніву в примусовому відчуженні належної їм землі. Тому в той буремний час портфель земельних пропозицій Селянського поземельного банку майже розпух, незважаючи на те, що в умовах російсько-японської війни уряд був змушений вдатися до певних обмежень у діяльності кредитних установ.

Проте на придбання земель банк міг спрямувати лише власний капітал; інакше кажучи, придбані Селянським банком землі, які не були перепродані селянам і відбивалися на банківському балансі, не повинні були за своєю вартістю перевищувати розмір статутного капіталу, а саме 50 млн руб. Отже, за своїми правовими можливостями, щоб задовольнити земельні пропозиції дворянства, банк мав збувати селянам придбані землі. Водночас стан революційного піднесення селян зовсім позбавив їх бажання купувати землю. Тому, виходячи насамперед із політичної доцільності і задовольняючи економічний інтерес великих землевласників, уряд пішов на скасування правових норм, що обмежували придбання банком земель розміром власного капіталу. Запровадження цих намірів було досягнуто пакетом нормативних актів від 3 листопада 1905 р.

Отже, новий етап реформування діяльності Селянського поземельного банку не був безпосередньо пов'язаний зі зміною основного нормативного документа банку - статуту, як під час попередньої реформи. Зміна правового регулювання розпочалася з підписанням царем указу, який разом із маніфестом та указом про скасування викупних платежів був оприлюднений 3 листопада 1905 р. Зауважимо лише, що в тексті указу згадувалось про подальший «загальний перегляд Статуту Селянського поземельного банку», проте статися цьому не судилося.

У революційний час значущість кредитної установи з не притаманними банку функціями була настільки велика, що за контроль над нею ламали списи такі відомства, як Міністерство внутрішніх справ, Головне управління землеустрою і землеробства (до речі, останнє було підтримано в боротьбі самим прем'єром П. А. Столипіним). Проте переможцем у цьому міжвідомчому протистоянні залишилося Міністерством фінансів. Поряд із цим відбувалася і позавідомча боротьба за контролем над Селянським банком, у якій перемогли урядовці. Сформована система контролю за державними кредитними установами не виходила за межі адміністративно-бюрократичної ланки виконавчої влади. За чинним на той час законодавством народне представництво звільнялося від контролю за діяльністю Селянського банку.

Характерною ознакою діяльності Селянського поземельного банку за часів Столипінської реформи є те, що ця державна установа, кредитна за своїм первинним цільовим призначенням, поступово набувала функцій землевпорядкувальної, а її подальша діяльність землевпорядкувального спрямування відбувалася в ключі відомого надзвичайного указу 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов чинного закону, що стосуються селянського землеволодіння і землекористування», який з правової точки зору не тільки не суперечив, а й був прямою реалізацією принципів, закладених у Положеннях 19 лютого 1861 р.

Пункт 3.1.4 «Законодавчо-правова регламентація діяльності банку в умовах Першої світової війни» присвячений змінам, що сталися у законодавстві Російської імперії з початком війни та обумовили спрямування подальшої діяльності Селянського банку.

За відомостями Генерального штабу, німецьке прикордонне засилля зосередилось у Південно-Західному краї уздовж військово-транзитної дороги Житомир - Новоград-Волинський - Корець та стратегічними шляхами на південь від лінії Київ - Брест і підлягало негайному викоріненню. Розвиток німецького землеволодіння формально був зупинений указом 22 вересня 1914 р., згідно з яким заборонялися правочини, пов'язані з переходом до ворожих підданих права власності на нерухомість. Проте залишалася не вирішеною проблема землеволодінь, які вже існували і перебували у власності підданих ворожих держав. Лише 2 лютого 1915 р. царем був затверджений пакет нормативних актів, який вирішував це питання. Саме цими узаконеннями Селянський банк було залучено до справи боротьби з іноземним землеволодінням та землекористуванням.

Вибудовуючи стратегію боротьби з німецьким засиллям, де одна зі значущих ролей відводилась Селянському банку, та впроваджуючи її у чинне законодавство переважно за допомогою ст. 87 Основних Державних Законів, уряду треба було зважати на те, що діяльність такої специфічної потужної кредитної установи в умовах парламентаризму постійно привертала до себе увагу депутатів Державної Думи, які, усупереч намірам уряду, намагалися реформувати правові устої Селянського поземельного банку та запровадити парламентський контроль над діяльністю банку, а також позбавити його станового статусу.

Утруднювала діяльність Селянського банку і складність завдань, що сформулювали положення 2 лютого 1915 р. перед виконавцями, яка полягала перш за все у правовій площині, а норми положень здебільшого мали загальний характер і викликали багато питань на місцях. Тому коригуючи відповідно до напрацьованої правозастосовної практики окремі норми узаконень від 2 лютого 1915 р. було розроблено правила від 13 грудня 1915 р., значна частина нормативного матеріалу яких присвячувалася саме діяльності Селянського банку як провідній установі у справі ліквідації іноземного землеволодіння.

Проте ані ліквідувати землеволодіння підданих та вихідців із ворожих держав, ані завершити відповідно до столипінської програми перебудову земельного побуту на селі Селянському банку так і не судилося. Тимчасовий Уряд призупинив дію ліквідаційного законодавства щодо іноземних землевласників, пов'язавши його подальшу долю з рішеннями Установчих Зборів і саме від цього ж органу нова влада очікувала вирішення головного питання - земельного, від якого безпосередньо залежало майбутнє іпотечних банків.

У підрозділі 3.2 «Державний дворянський земельний банк» надано характеристику організаційно-правовим засадам виникнення та діяльності державної станової установи довгострокового кредиту на українських землях Російської імперії від часу її заснування до 1917 р.

Пункт 3.2.1 «Правові умови виникнення і розвитку установи дворянського земельного кредиту та його українських відділень» присвячений умовам виникнення державної дворянської іпотечної установи та правовому регулюванню діяльності на українських землях місцевих відділень цього банку. «Хвилина розчарування», яку передбачав Олександр ІІ після реформи 1861 р., розтягнулася на десятиліття. Убивство імператора дозволило противникам ліберального політичного курсу взяти гору і спрямувати свої зусилля на забезпечення щедрою фінансовою допомогою дворянства, що поступово занепадало. Маніфест 29 квітня 1881 р. визначив новий вектор урядової політики - забезпечити державну охорону помісного землеволодіння та політичної влади поміщиків. Нарешті, за висловом Олександра ІІІ, настав час зробити що-небудь, щоб допомогти дворянству, і міністр фінансів отримав пряму вказівку царя щодо заснування державної установи для відкриття землевласникам кредиту на вигідніших, ніж ті, що існували на той час умовах.

3 червня 1885 р. думка Державної Ради щодо Положення про Державний дворянський земельний банк була затверджена Олександром ІІІ. Незважаючи на зусилля консерваторів від уряду, М. Х. Бунге вдалося заснувати Дворянський банк як звичайний кредитний інститут, що надало підстави опонентам звинуватили особисто М. Х. Бунге у викривленні «височайшої волі». Щодо ліберальної преси, то вона, як і праві, засудила урядову політику «підгодовування розорених поміщиків».

За обсягом нормативного матеріалу прийняте положення не відрізнялось від Положення про Селянський поземельний банк, проте, на відміну від останнього, було краще структуроване. Окремо слід відзначити транспорентну складову, що закладалась у діяльність банку. Вона полягала в обов'язковому оприлюдненні інформації щодо діяльності Дворянського банку шляхом публікації щорічних та щомісячних звітів у «Віснику фінансів, промисловості і торгівлі».

Щодо формування мережі відділень Дворянського банку, то спочатку відділення відкривалися при філіях Державного банку та казенних палатах. До кінця 1885 р. було відкрито 13 відділень на території європейської Росії, із них 6 відділень в українських губерніях, а саме: Полтавське і Харківське відділення були відкриті 21 грудня 1885 р.; Катеринославське, що поширювало свою юрисдикцію на Херсонську губернію, відкрилося 22 грудня 1885 р.; Київське, яке обслуговувало власне Київську губернію, а також Волинську та Подільську губернії, розпочало свою діяльність разом із Таврійським та Чернігівським відділеннями 28 грудня 1885 р.

Започаткована М. Х. Бунге тенденція до інтеграції двох станових іпотечних установ не обмежилась лише призначенням на посади управляючих банків однієї особи. Так, на початок 1887 р. діяльність Дворянського земельного банку здійснювалась на місцях через 25 відділень, які, за винятком Київського, були з'єднані з відділеннями Селянського банку.

Перші роки правозастосовної практики виявили низку питань, що не отримали висвітлення в установчому документі, а прийняті за цей час нормативні акти змінювали окремі статті Положення про банк і потребували подальшої систематизації. Підсумки цієї систематизації були підбиті 12 червня 1890 р., відповідна думка Державної Ради була затверджена царем. Порівняльний аналіз положення та статуту банку свідчить про загальне збільшення нормативного матеріалу на 23 статті, переважно за рахунок деталізації окремих норм установчого акта.

Окрім цих кроків, владою було прийняте рішення щодо реструктуризації так званого Золотого банку - Товариства взаємного поземельного кредиту. Заходи, спрямовані на стабілізацію фінансового стану товариства, до яких вдався уряд протягом 80-х рр. ХІХ ст., на жаль, себе не виправдали. Тому Державній Раді довелось визнати за доцільне реорганізувати товариство шляхом передання його справ у ведення Особливого відділу Дворянського банку.

У пункті 3.2.2 «Організаційно-правове забезпечення діяльності Дворянського земельного банку на рубежі ХІХ - ХХ ст.» проаналізовано подальші зміни, які відбувались у нормативно-правовій базі, що унормовувала діяльність станової іпотечної установи. Новий спадкоємець трону Микола Олександрович підтвердив свою відданість курсу батька щодо протекціонізму помісного дворянства та ще до коронування на підставі свого одруження 14 листопада 1894 р. височайшим маніфестом закріпив пільги позичальникам Дворянського банку в користуванні позиками.

Проте не все зводилось до пільг. За своїм статутним призначенням банк існував для підтримки спадкових дворян шляхом надання їм позик під заставу земель, які знаходились у їх власності. Тобто за своїм цільовим спрямуванням позика була суто меліоративною. Сприяння ж купівлі земель, як це за своєю статутною метою робив Селянський банк, не належало до компетенції Дворянського банку. Між тим політична ситуація в Західному краї, зокрема на Правобережжі, змушувала уряд вдаватися до протекціоністських дій, спрямованих на збільшення у цьому геополітично важливому регіоні кількості російських землевласників. Тому 6 червня 1894 р. Микола ІІ затвердив думку Державної Ради, яка визначала правила надання позик Дворянським банком на купівлю маєтків.

І все ж таки більшість нормативних актів, що приймалися на межі століть, мали за мету запровадити чергові пільги. Така тенденція дуже непокоїла нового міністра фінансів С. Ю. Вітте, який уже мав досвід оновлення статуту Селянського банку і вважав за доцільне посилити свій вплив на дворянську кредитну установу. Запропоновані міністром законодавчі пропозиції набули форми змін до статуту Дворянського земельного банку та дістали височайше затвердження 21 лютого 1900 р. Окрім інших змін, Дворянський банк набув право викуповувати за власний кошт частину заставленого маєтку. Проте правозастосування отриманого Дворянським банком права не мало свого поширення у зв'язку з активізацією операцій Селянського банку та розширенням його можливостей на земельному ринку.

Пункт 3.2.3 «Державний дворянський земельний банк в умовах Столипінських реформ та Першої світової війни: правова характеристика діяльності» висвітлює нормативно-правові особливості діяльності державної дворянської іпотечної установи в складних умовах першої російської революції 1905-1907 рр. (завдяки якій розпочалися перетворення політичного устрою країни на конституційну монархію та розбудова парламентаризму), столипінських перетворень та Великої війни.

На початку ХХ ст. до нормотворчого процесу, на який у кінці ХІХ ст. впливала лише внутрішньоурядова боротьба політичних течій, що існували у владній верхівці, долучаються й представницькі інституції. Починаючи з маніфесту 26 лютого 1903 р., що проголосив основні напрямки перебудови у державній сфері, зокрема в діяльності державних кредитних установлень, у владних колах розпочалася боротьба за встановлення впливу і контролю за державним кредитом. Однак лише Державна Рада зберегла за собою більш-менш реальні важелі впливу на кредитні установи, що ж до Державної Думи, то цей контроль був суто умовним та зосереджувався на адміністративних витратах.

Наслідки російсько-японської війни та революції 1905-1907 рр. змусили уряд вдатися до непопулярних правових заходів, спрямованих на покриття збитків, що виникали на курсових різницях при розміщенні заставних листів. Відновлення первинних умов кредитування, що існували на початку операцій банку, привело до поліпшення фінансового стану Дворянського банку і навіть дозволило Миколі ІІ за рахунок запасного капіталу утворити 21 лютого 1913 р. недоторканний фонд на згадку про трьохсотліття царювання дому Романових.

Щодо забезпечення майнових інтересів дворянського стану під час революційних подій 1905-1907 рр., то 26 квітня 1906 р. думкою Державної Ради Селянському банку було надано право здійснювати операції із землями, заставленими в Дворянському банку, за умови взяття на себе боргів означеної установи. Враховуючи майже об'єднане адміністративне управління цими кредитним установами, переведення боргу відбувалося без юридичних та бюрократичних обтяжень - простим записом у книзі Дворянського банку.

У післяреволюційні часи відбувалася гостра дискусія та розглядались відповідні законопроекти, спрямовані на реформування установ державного іпотечного кредиту. Унаслідок політичних інтриг і компромісів було домовлено про реорганізацію Селянського банку в безстановий Державний земельний банк та збереження за Державним дворянським земельним банком свого станового статусу. Проте вбивство прем'єр-міністра П. А. Столипіна змінило розстановку владних сил і реорганізація не відбулась.

На початку ХХ ст. всі говорили про майбутнє зіткнення народів, і все ж таки війна стала повною несподіванкою. Щодо державних іпотечних установ, то уряд вдався до правового досвіду, напрацьованого під час російсько-японської війни, ухваливши положення Комітету фінансів від 23 липня 1914 р., яким обмежувалась подальша діяльність Дворянського банку.

Повернення до ідеї реорганізації та до питання подальшої діяльності Дворянського банку було порушено вже в умовах Лютневої революції на засіданні Тимчасового Уряду 22 березня 1917 р., у якому міністр фінансів М. І. Терещенко усно повідомив присутніх про наміри щодо проведення реорганізації двох державних станових іпотечних установ шляхом їх об'єднання в Державний земельний банк.

Загальна невизначеність напрямку як політичних, так і економічних перетворень повною мірою стосувались і майбутнього Державного дворянського земельного банку, подальша доля якого безпосередньо залежала від вирішення одного з головних питань і російської історії, і революційних подій 1917 р. - питання про землю.

Підсумки по розділу підведені у відповідних висновках.

Розділ 4 «Ліквідація установ довгострокового кредиту в Україні» складається з двох підрозділів, присвячених останньому етапу діяльності державних та приватних іпотечних установ, а також правовим умовам їхньої ліквідації.

У підрозділі 4.1 «Ліквідація державних земельних банків» відстежено заходи щодо ліквідації державних земельних банків та їх осередків, розташованих на українських землях. Революційні події 1917 р. не лише створили правові підстави для ліквідації системи іпотечного банківництва Російської імперії, а й дали поштовх до складного процесу державотворення в Україні. Розгалужена мережа місцевих відділень Дворянського та Селянського банків опинилась на території різних державних утворень, що й обумовило ускладнення ліквідаційної процедури.

Однак проголошення трьома декретами ліквідації та сама ліквідація - це не одне й те саме, процедура розтягнулася в часі та виявилася багатоетапною. Так, на першому етапі, що тривав з кінця 1917 до кінця 1918 рр., Тимчасова комісія з управління Державними земельними банками вирішувала підготовчі питання. Наступний етап припадає на осінь 1918 та кінець 1919 рр., коли спеціально створена Центральна Ліквідаційна комісія у справах колишніх Державних земельних банків здійснила безпосередню ліквідацію Дворянського земельного та Селянського поземельного банків. Під час завершального етапу, що тривав до середини 1920-х років, відбувалась ліквідація тих місцевих відділень державних установ довгострокового кредиту, які знаходились на території України, та завершувалося складання зведеного загального ліквідаційного балансу.

Проте державотворчі процеси, що почали відбуватися на українських землях після жовтня 1917 р., обумовили самостійне існування українських відділень Дворянського та Селянського земельних банків у складі низки державних утворень. І лише в міру того як після 5 лютого 1919 р. Радянська влада встановлювала контроль над українськими землями, було поновлено роботу Всеукраїнської ліквідаційної комісії з іпотечних установ, що знаходилась у віданні Комісаріату фінансів України і Народного банку, яка і здійснила остаточну ліквідацію українських відділень державних установ довгострокового кредиту.

Підрозділ 4.2 «Ліквідація приватних установ поземельного кредиту» присвячений висвітленню правових умов діяльності приватних земельних банків у складі державних утворень доби української революції 1917-1921 рр. та подальшої їх ліквідації. Після повалення Тимчасового уряду, разом із проголошенням створення Української Народної Республіки, ІІІ Універсал Центральної Ради від 7 листопада 1917 р. скасував в Україні приватну власність на землю. Ця подія та заборона операцій із землею, зруйнували земельний ринок та створили правові умови, які унеможливлювали використання цих кредитних установ для потреб селянства. Ліквідація поміщицького землеволодіння знищила основну клієнтуру акціонерних іпотечних банків.

Сподівання на краще повернулися до банкірів з приходом до влади консервативно налаштованого уряду гетьмана П. П. Скоропадського. «Грамота до всього українського народу», що визначила підвалини земельної реформи, відновила право приватної власності на землю як фундамент культури й цивілізації. Грамота скасовувала законодавство колишнього Українського уряду, так само як і Тимчасового уряду російського. Поступово умови банківського існування повертались до дореволюційних часів. Українські акціонерні земельні банки та Земський банк Херсонської губернії відновлювали практику своїх з'їздів, налагоджували стосунки із владою, засновували Бюро з'їздів представників земельних банків, що діють в Україні, на кшталт колишнього Комітету з'їздів у Петербурзі.

14 грудня 1918 р. гетьман П. П. Скоропадський зрікся влади. Разом із цим приватні установи довгострокового кредиту втратили останню надію на своє майбутнє, бо дві політичні сили - націоналістична, репрезентована Директорією, та радянська, представлена з'їздом Рад України, що продовжили змагання за владу на теренах України, не були прихильниками збереження приватної власності на землю. Новий землепорядок, що почав запроваджуватися Директорією УНР за допомогою нормативних актів на підконтрольній території, в умовах відсутності ринку землі не передбачав місця для іпотечних установ.

У свою чергу в листопаді 1918 р. в Україні був оприлюднений Маніфест Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України, який проголосив перемогу в Україні радянської влади та окреслив заходи щодо здолання наслідків політики П. П. Скоропадського. У міру того, як Червона армія встановлювала контроль над українськими землями, на них розпочиналися ліквідаційні заходи. У травні 1919 р. за пропозицією14-го відділу Народного банку його місцеві контори утворили комісії з ліквідації земельних банків у Харкові, Одесі, Києві та Полтаві. До середини 1920 р. було завершено складання ліквідаційних балансів, і таким чином ліквідацію приватних земельних банків в Україні було закінчено.

Підсумки по розділу підведені у відповідних висновках.

У висновках дисертаційної роботи наведено теоретичні узагальнення і нове вирішення важливої наукової проблеми у вітчизняній історії права, що полягає в системному дослідженні організаційно-правових засад діяльності й особливостей правового становища і правозастосовної практики установ довгострокового кредиту Російської імперії в Україні у контексті аграрних реформ, що відбувалися в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. На підставі положень дисертації автором здійснено концептуальні узагальнення щодо основних тенденцій, закономірностей виникнення, розвитку та ліквідації земельних банків в українських губерніях.

Аграрний розвиток Російської імперії в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. характеризується станом перманентного реформування в контексті загальної капіталістичної перебудови. Важливим механізмом, що інтегрував сільське господарство в єдину капіталістично орієнтовану економіку країни, було кредитування, особливо така його складова, як інститут довгострокового іпотечного кредиту. Запроваджена державною владою аграрна реформа 1861 р. дала життя земельному ринку імперії та перетворила землю на товар, і, власне, за допомогою іпотечної системи кредитування царський уряд розраховував впливати на подальші процеси мобілізації земельної власності.

Державно-правова концепція щодо іпотечного кредитування не була незмінною протягом усього часу існування цього інституту. У 60-х рр. ХІХ ст. загальне сприйняття владою правової моделі організації довгострокового кредиту ґрунтувалось на ліберальних засадах, що передбачали приватну ініціативу та безстановість.

За відсутністю в Російській імперії спеціального законодавства, спрямованого на регулювання відносин у галузі іпотечного банківництва, закладення акціонерних банків відбувалось за допомогою дозвільної (привілейованої) системи засновництва на підставі норм загального цивільного законодавства. Останнє виходило із системних принципів регулювання іпотечних відносин, які були закріплені ще в римському праві. Не обходилось і без безпосередньої участі верховної влади, завдяки чому такі локальні нормативні акти, як банківський статут, перетворювались на складові частини сепаратного законодавства держави. І лише після того, як правозастосовна практика виправдовувала дозволену приватну ініціативу, влада внормовувала ці відносини шляхом прийняття спеціальних законодавчих актів.

Уряд, дозволяючи появу приватних установ довгострокового кредиту, потурбувався, щоб закріпити на законодавчому рівні правові важелі впливу на їх діяльність. Урядовий контроль здійснювався у двох площинах: по-перше, у суто адміністративній, де його було покладено на Особливу канцелярію з кредитної частини Міністерства фінансів, по-друге, у самоврядній, де контроль здійснювався за допомогою міжбанківської представницької установи - З'їзду представників установ російського земельного кредиту та його постійно діючого виконавчого органу - Комітету з'їзду.

Кризові явища в сільському господарстві, неспроможність селян викупити надільні землі, відсутність доступних фінансових ресурсів як для придбання землі, так і для влаштування прибуткового господарства змусили владу долучитися до участі в розбудові іпотечного кредитування. Від західної правової моделі, відповідно до якої держава не брала участі в установах довгострокового кредиту, віддаючи все на відкуп приватній ініціативі, уряду довелося відмовитись. Поява нової державної станової іпотечної установи супроводжувалась потужним протистоянням ліберальних і консервативних владних і навколовладних кіл та припала на початок царювання Олександра ІІІ, з ім'ям якого багато дослідників пов'язують епоху так званих контрреформ. Селянський поземельний банк, за задумом уряду, повинен був слугувати консервації станових елементів у пореформеній системі землеволодіння. Проте, як наслідок компромісу у владних структурах, банк було утворено за зразком звичайної іпотечної установи, не позбавленої комерційної складової.

Невиправданість сподівань, що покладалися на реформу 1861 р., а також на те, що все владнається саме собою, занепад поміщицького господарства, прискорений світовою аграрною кризою, обумовили перемогу консервативного урядового крила в питанні дарування помісному дворянству пільгового поземельного кредиту. Влада пішла на матеріальні витрати, створивши Державний дворянський земельний банк. Це був другий крок після заснування Селянського банку у втіленні нової концепції розбудови іпотечної кредитної системи, де держава зі стороннього спостерігача перетворилась на провідного учасника. Разом із тим, було завершено створення системи іпотечного банківництва та правового механізму кредитування суб'єктів земельної власності.

Селянський банк за час втілення в життя програмних настанов Столипінської реформи накопичив цінний досвід не лише в галузі фінансових операцій, а й у землевпорядкувальній справі, окрім того, він довів, що зміг впоратися зі значним власним земельним фондом. Тому з початком Першої світової війни, яка на порядок денний поставила питання безпеки в державі, уряд уже мав у своєму розпорядженні «зброю» для боротьби із засиллям іноземної земельної власності. Присутність землевласників-чужинців спостерігалась у всіх українських губерніях, проте в передвоєнні часи їх кількість відчутно зросла у Південно-Західному краї. Для зупинки німецького землеволодіння вистачило одного царського указу, однак юридична складність питання - позбавлення підданих ворожих держав набутої земельної власності - вимагала певного часу для напрацювання відповідних законодавчих норм та запуску багатовідомчого ліквідаційного механізму.

Сформована нормативна база передбачала декілька правових режимів, що різнились між собою ступенем жорсткості правового регулювання, залежно від того, на якій відстані від кордону з Німеччиною та Австро-Угорщиною знаходились маєтки. Враховувалась і стратегічна складова, як це мало місце із Харківською губернією, на яку поширили режим прикордонних територій. За цих правових умов на Селянський поземельний банк було покладено специфічну місію - контролювати ліквідаційний процес, який повинен був відбуватися на добровільних засадах, і в разі політичної та економічної доцільності брати в ньому участь, сприяючи найбільш оптимальній мобілізації землі, що належала іноземним підданим та вихідцям із ворожих держав. Незважаючи на бюрократичні традиції, з певним зволіканням уряд все ж зміг напрацювати ліквідаційне законодавство, проте налагодити ефективну роботу відомчого механізму так і не вдалося.

Революційні події 1917 р. не лише створили правові підстави для ліквідації системи іпотечного банківництва Російської імперії, а й дали поштовх до складного процесу державотворення в Україні. Розгалужена мережа іпотечних банків опинилась на території різних державних утворень, що й обумовило ускладнення ліквідаційної процедури.

Окрім звичайних процедур, ліквідаторам треба було впорядкувати земельні фонди, що перебували в розпорядженні банків, а також вирішити питання щодо зобов'язань за емітованими банками цінними паперами, що забезпечувались гарантією держави. Проте всупереч позиції ліквідаційної комісії, яка намагалась дотримуватись юридичних формальностей, радянський уряд прагнув невідкладного завершення ліквідації зайвих банківських установ. І ті дрібні виплати за банківськими цінними паперами, що здійснювалися у межах ліквідаційної процедури до осені 1920 р., було припинено, завдавши «чергового удару по міжнародному банківському та фінансовому капіталу».

Що ж до українських відділень колишніх державних земельних банків, то разом з приватними земельними банками їх майбутнє визначалось насиченими подіями доби української революції 1917-1921 рр. Так, за прикладом російського робітничо-селянського уряду, що обрав за мету ліквідацію державних іпотечних банків, Центральна Рада прийняла рішення щодо ліквідації місцевих відділень Дворянського та Селянського банків.

За часів владування гетьмана П. П. Скоропадського земельне питання розглядалося дещо по-іншому. І на відміну від Російської Республіки та Української Народної Республіки, Українська Держава відчувала потребу в іпотечному кредитуванні. Тому й було обрано стратегію не ліквідації, а реорганізації царського надбання. Відділення Державного дворянського земельного банку, його Особливого відділу та Селянського поземельного банку було реорганізовано в безстанову іпотечну установу - Державний земельний банк, що повинен був функціонувати на зразок Селянського банку.

Проміжній добі Директорії був притаманний переважно декларативний характер, її нормативно-правові акти безпосередньо не торкнулися іпотечного кредитування, уряд встиг лише проголосити скасування гетьманського та відновлення законодавства УНР і був змушений поступитися більшовикам у боротьбі за владу. Перемога радянської влади зумовила поновлення дії резолюцій І з'їзду Рад України про визнання Української республіки федеративною частиною Російської республіки та поширення на її територію декретів і розпоряджень робітничо-селянського уряду Російської Федерації.

Отже українські відділення довелось ліквідовувати двічі, хоча на час другої ліквідації вони вже існували в реорганізованому вигляді - як Державний земельний банк. Саме тому, з формальної точки зору, українські відділення не зазнали націоналізації з подальшою ліквідацією, як це мало місце в Росії, а були просто ліквідовані.

На відміну від українських відділень державних земельних банків, які юридичною «пуповиною» були пов'язані з материнськими установами, акціонерні земельні банки за своїм правовим статусом були юридичними особами. Політика Центральної Ради зруйнувала земельний ринок та створила правові умови, які унеможливлювали використання іпотечних кредитних установ.

Надія на краще у фінансових колах, пов'язаних з акціонерними земельними банками, з'явилася після проголошення Української Держави та приходом до влади консервативно налаштованого уряду гетьмана П. П. Скоропадського. Гетьман сподівався повернутися до дореволюційної аграрної моделі, що базувалась на непорушності приватної власності та законодавстві Столипінської реформи. Однак чергова зміна влади після зречення П. П. Скоропадського позбавила акціонерів та банкірів будь-яких сподівань на подальше існування, бо дві політичні сили - націоналістична, репрезентована Директорією, та радянська, представлена з'їздом Рад України, - що продовжили змагання за владу на теренах України, не були прихильниками збереження приватної власності на землю. Травневим декретом 1920 р. влада поклала край розрахункам у межах ліквідаційної процедури і вже через кілька місяців затвердила ліквідаційні баланси.

Так, на тривалий час в Україні припинив існування один із важливих інститутів банківництва - інститут іпотечного кредитування. Його відродження розпочалося із здобуттям Україною незалежності та відновленням приватної власності.

Сьогодні в Україні сформовано однорівневу модель іпотечного кредитування, що існує виключно в площині відносин між комерційними банками та їх позичальниками. Проте окрім історичного досвіду, ми маємо приклади світової практики, де широко використовується дворівнева модель іпотечного кредитування, яка за допомогою інвесторів забезпечує рефінансування операцій іпотечного кредитора, тобто банку, за рахунок довгострокових фінансових ресурсів. Зазначена модель потребує наявності розвинутої ринкової інфраструктури, фінансових інструментів та механізмів. У пореформені часи брак цих складників компенсувала держава, створивши одну з найефективніших систем довгострокового кредитування земельних власників, що базувалась на класичних принципах римського приватного права.

Список праць, опублікованих за темою дисертації

Монографія:

1. Кириченко В. Є. Установи довгострокового кредиту Російської імперії в Україні (друга половина ХІХ-початок ХХ ст.): історико-правове дослідження : [монографія] / В. Є. Кириченко. - Х. : Контраст, 2010. - 688 с.

Рецензії: Греченко В. А. Установи довгострокового кредиту: історико-правовий аналіз 100 років потому / В. А. Греченко // Вісник Харківського нац. універ. внутрішніх справ. - 2010. - № 4(51). - С. 431-433; Тищик Б., Бойко І. Нове ґрунтовне наукове дослідження з історії держави і права України / Б. Тищик, І. Бойко // Вісник Львівського універ. Серія юрид. - Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2011. - Вип. 52. - С. 394-396;

Статті у фахових наукових виданнях:

2. Кириченко В. Є. Пореформене малоземелля у контексті селянського правосприйняття (на прикладах українського досвіду) / В. Є. Кириченко // Південноукраїнський правничий часопис. - 2008. - № 3. - С. 230-234.

3. Кириченко В. Є. Заснування державного селянського кредиту в Російській імперії (пореформений законотворчий досвід) / В. Є. Кириченко // Науковий вісник Нац. унів. ДПС України (екон., право). - 2009. - № 3. - С. 171-178.

4. Кириченко В. Є. Правосуб'єктність клієнтів Селянського поземельного банку / В. Є. Кириченко // Уч. зап. Таврического нац. универ. им. В. И. Вернадского. Серия «Юрид. науки». - 2008. - Т. 21. - № 2. - С.20 -28.

5. Кириченко В. Є. Урядовий контроль за акціонерними іпотечними банками в умовах кризових явищ кінця ХІХ - початку ХХ ст. / В. Є. Кириченко // Ученые записки Таврического нац. универ. им. В. И. Вернадского. Серия «Юрид. науки». - 2009. - Т. 22. - № 1. - С.43-51.

6. Кириченко В. Є. Акціонерні земельні банками та установи державного іпотечного кредиту в період революції 1905-1907 рр. (співпраця та досвід правового регулювання) / В. Є. Кириченко // Вісник Запорізького юрид. ін-т ДДУВС [зб. наук. праць]. - 2009. - № 3. - С. 215-228.

7. Кириченко В. Є. Селянське право Російської імперії (загальні, місцеві та звичаєві норми) / В. Є. Кириченко // Вісник Запорізького юрид. ін-т ДДУВС [зб. наук. праць]. - 2009. - № 4. - С. 252-261.

8. Головко О. М., Кириченко В. Є. Закон у системі права Російської імперії (термін, поняття, категорія) / О. М. Головко, В. Є. Кириченко // Вісник Харківського нац. універ. внутр. справ. - 2009. - № 3. - С. 34-43.

9. Головко О. М., Кириченко В. Є. Обмежувальне законодавство в сфері іноземного землеволодіння і землекористування в російській державі під час першої світової війни / О. М. Головко, В. Є. Кириченко // Вісник Харківського нац. універ. внутр. справ. - 2009. - № 4(47). - С. 38-49.

10. Кириченко В. Є. Система акціонерних банків земельного кредиту в Росії в останнє двадцятиріччя ХІХ ст. / В. Є. Кириченко // Держава і право: Зб. наук. праць. Юрид. і політ. науки. - Вип. 44. - К. : ІДП ім. В. М. Корецького НАН України, 2009. - С. 397-406.

11. Кириченко В. Є. Влаштування державного кредиту для дворянства в російській імперії (пореформений законотворчий досвід) / В. Є. Кириченко // Держава і право: Зб. наук. праць. Юрид. і політ. науки. - Вип. 47. - К. : ІДП ім. В. М. Корецького НАН України, 2010. - С. 425-434.

12. Кириченко В. Є. Правові та організаційні засади діяльності Селянського поземельного банку / В. Є. Кириченко // Вісник Харківського нац. унів. ім. В. Н. Каразіна, № 841.- 2009. - Вип. 1. - С. 193-198.

13. Кириченко В. Є. Реформа Селянського поземельного банку 1895 року (розробка та прийняття статуту) / В. Є. Кириченко // Вісник Харківського нац. унів. ім. В. Н. Каразіна, № 872.- 2009. - Вип. 6. - С. 212-218.

14. Кириченко В. Є. Досвід правозастосування норм Положення про Селянський поземельний банк 1882 р. / В. Є. Кириченко // Право і безпека. - 2008. - Т. 7. - № 2. - С. 131-137.

15. Кириченко В. Є. Правові підвалини формування мережі акціонерних банків земельного кредиту у 60-ті - 70-ті роки ХІХ ст. : практика українських губерній / В. Є. Кириченко // Право і безпека. - 2009. - № 1. - С. 103-113.

16. Кириченко В. Є. Урядовий контроль над акціонерними іпотечними банками після революції 1905-1907 рр. / В. Є. Кириченко // Право і безпека. - 2009. - № 2. - С. 107-113.

17. Кириченко В. Є. Реформа Селянського поземельного банку 1895 року (причини та передумови) / В. Є. Кириченко // Право і безпека. - 2009. - № 3. - С. 68-74.

18. Кириченко В. Є. Організаційно-правові засади діяльності установ довгострокового кредиту Російської імперії у дореволюційній історіографії / В. Є. Кириченко // Право і безпека. - 2009. - № 4(31). - С. 52-61.

19. Кириченко В. Є. Правові умови діяльності Державного дворянського земельного банку під час революційних подій 1905-1907 рр. / В. Є. Кириченко // Право і безпека. - 2009. - № 5(32). - С. 41-47.

20. Кириченко В. Є. Правове регулювання корпоративних та комерційних зв'язків акціонерних земельних банків (70-ті роки ХІХ ст. - початок ХХ ст.) / В. Є. Кириченко // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Зб. наук. пр. Дон. юрид. ін-ту ЛДУВС ім. Е. О. Дидоренка. - 2010. - № 1. - С. 238-244.

21. Кириченко В. Є. Державна влада та акціонерні земельні банки під час Першої світової війни (досвід взаємодії) / В. Є. Кириченко // Вісник Львівського універ. Серія юридична. - Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2010. - Вип. 51. - С. 133-142.

22. Кириченко В. Є. Правові умови діяльності Державного дворянського земельного банку в останнє десятиліття його існування / В. Є. Кириченко // Право і безпека. - 2010. - № 1(33). - С. 38-45.