Розвиток державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Академія муніципального управління

Спеціальність 25.00.02 - механізми державного управління

УДК 351:330.34.009.12

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління

РОЗВИТОК ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Горник Володимир

Гнатович

КИЇВ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Чернігівському державному технологічному університеті Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий консультант:

доктор економічних наук, професор, Заслужений економіст України Бутко Микола Петрович, Чернігівський державний технологічний університет, завідуючий кафедрою менеджменту та державного управління.

Офіційні опоненти:

доктор наук з державного управління, доцент Жовнірчик Ярослав Федорович,

Національна академія державного управління при Президентові України (м. Київ), професор кафедри регіонального управління, місцевого самоврядування та управління містом;

доктор наук з державного управління, доцент Халецька Аліна Анатоліївна, Донецький державний університет управління;

професор кафедри загального та адміністративного менеджменту;

доктор наук з державного управління, старший науковий співробітник Драган Іван Олександрович, Академія муніципального управління (м. Київ), заступник декана факультету менеджменту.

Захист відбудеться 14 вересня 2011 р. о 14 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.129.01 в Академії муніципального управління Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України за адресою: 01042, Київ, вул. Івана Кудрі, 33, к. 220.

Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Академії муніципального управління Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України (01042, Київ, вул. Івана Кудрі, 33).

Автореферат розісланий 12 серпня 2011 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.П. Піддубна

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В умовах інтеграції України в загальноєвропейські та світові структури й посилення впливу глобалізації на внутрішньо економічні процеси загострюється проблема формування ефективної державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки. Системна фінансово-економічна криза світової економіки суттєво вплинула на економіку України. Важка ситуація склалася в галузевих підкомплексах національної економіки внаслідок значного спаду обсягів виробництва та погіршення ситуації майже на всіх ринках продукції. У зв'язку з цим набувають актуальності дослідження питань, пов'язаних із розробкою на рівні державного управління антикризових механізмів формування конкурентних стратегій, що забезпечують виживання та надійний захист вітчизняних підприємств.

Разом із тим, розвиток ринкових відносин диктує необхідність використання нових методів і підходів державного управління та врахування досвіду країн з розвиненою ринковою економікою. Останній переконливо свідчить, що теоретичною і практичною концепціями вдосконалення забезпечення конкурентоспроможності національної економіки є активізація інноваційної діяльності, мобілізація інноваційних, ресурсних та інформаційно-знаннєвих факторів розвитку економіки.

Сучасні теорії управлінської думки щодо забезпечення конкурентоспроможності базуються на працях представників школи наукового управління Ф. Тейлора, Л. Гілбрейта, класичної чи адміністративної школи управління А. Файоля, Л. Рейлі, П. Стоуна, теорії конкуренції Дж. Робінсона, Ч. Чемберлена. Найбільш суттєвий внесок у розвиток концепції конкурентоспроможності країн внесли американські та західноєвропейські наукові центри, зокрема науково-дослідні групи М. Портера (США), А. Гутмана (Канада), Дж. Даннінга (Великобританія) та ін.

Теоретико-методологічні засади конкуренції, її динаміку, сучасні форми, особливості глобального конкурентного середовища, формування новітніх заходів і забезпечення конкурентних переваг досліджували такі вчені як: Дж. Кейнс, А. Маршалл, Дж. Мілль, Б. Олін, М. Портер, Д. Рікардо, Дж. Робінзон, Дж. Сакс, П. Самуельсон, А. Сміт, Р. Солоу, Й. Шумпетер, Ф. Хайєк, Е. Хекшер, Дж. Хікс. Фундаментальні теоретичні основи державної політики щодо формування конкурентоспроможності суб'єктів національної економіки одержали подальший розвиток у дослідженнях багатьох науковців, але насамперед слід відзначити праці Е. Азроянца, Т. Алтенбурга, В. Бакуменка, О. Білоруса, З. Бжезінського, С. Брю, М. Бутка, І. Валлерстайна, А. Вебера, А. Гальчинського, М. Гельвановського, В. Гейця, Б. Губського, І. Драгана, Я. Жовнірчика, О. Іваницької, Ю. Коробова, А. Кредісова, Д. Лук'яненка, Ю. Макогона, О. Мозгового, Дж. Мура, Б. Нейблаффа, Є. Панченка, Ю. Пахомова, А. Поручника, В. Савчука, Є. Савельєва, В. Сіденко, С. Соколенка, А. Халецької, В. Шевчука, Д. Юданова.

В той же час, залишаються недостатньо вивченими фактори та умови формування державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, форми впливу глобалізації на модифікацію економічної політики, стратегічні завдання підвищення конкурентного статусу України в сучасному глобалізованому світі.

Саме ці проблеми формування державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки та її реалізації обумовили вибір даної теми дослідження, структуру та зміст дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до наукової теми Чернігівського державного технологічного університету “Організація регіональної системи інформаційного забезпечення” в межах науково-дослідної роботи Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України “Дослідження проблем модернізації національного господарства в контексті світових тенденцій сталого розвитку” (номер державної реєстрації 0106U005193). Особисто автором в рамках цих тем досліджено імперативи глобальної конкурентоспроможності у контексті прогресивних глобалізаційних тенденцій та оцінено конкурентний статус України в світовій економічній системі.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розроблення теоретико-методологічних засад та практичних рекомендацій щодо розвитку державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки.

Для досягнення мети дослідження було вирішено наступні завдання:

- провести аналіз ґенези управлінської думки й основних інструментів її забезпечення з метою теоретичного переосмислення і практичного вирішення проблем державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки;

- визначити фактори і умови формування державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки;

- обґрунтувати форми впливу глобалізації на модифікацію державної політики забезпечення конкурентоспроможності;

- уточнити понятійно-категорійний апарат державної політики в сфері управління національною економікою;

- розробити оптимістичний сценарій підвищення конкурентоспроможності національної економіки;

- обґрунтувати концептуальні положення оптимізації конкурентоспроможності на державному рівні;

- сформувати модель функціонування та визначити стратегічні завдання державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в контексті антикризового управління;

- обґрунтувати напрями підвищення конкурентного статусу України та конкурентоспроможності її малого бізнесу у відповідності до європейських стандартів;

- оцінити стан інноваційного розвитку галузей національної економіки та розробити заходи щодо вдосконалення інноваційної політики;

- удосконалити механізми здійснення монетарної політики України як умови підвищення конкурентоспроможності економіки;

- розробити інформаційно-знаннєву складову державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки;

- узагальнити концептуальні функції держави як гаранта забезпечення конкурентоспроможності економіки України та визначити імперативи національної конкурентоспроможності.

Об'єктом дослідження є державне управління національною економікою.

Предметом дослідження є розвиток державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки.

Методи дослідження базуються на загальнонаукових засадах і фундаментальних постулатах економічної теорії та науки «Державне управління». Фундаментальну основу дослідження становлять категоріальний апарат, історико-логічний і системний підходи до аналізу економічних явищ і процесів у контексті глобалізації. Для реалізації поставлених завдань у роботі застосовано методи наукової абстракції, аналізу і синтезу (для обґрунтування моделі сумісного інтеграційного розвитку та сучасного феномену глобальної конкуренції), системного узагальнення (для визначення стрижневих понять конкурентоспроможності; для розкриття системної сутності державної політики забезпечення конкурентоспроможності; обґрунтування імперативів конкурентоспроможності у контексті прогресивних глобалізаційних тенденцій тощо), порівняльного аналізу (для визначення параметрів конкурентоспроможного розвитку галузей національної економіки), факторного аналізу (для обґрунтування суперечностей сучасного етапу розвитку економічної системи; для визначення сучасної конфігурації державної політики), статистичного якісного і кількісного порівнянь, кластерного аналізу, експертних оцінок (для визначення конкурентоспроможності національної економіки України та селективного оцінювання її потенціалу).

Інформаційною базою дослідження є Закони України, Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, матеріали Державного комітету статистики України, дослідження вітчизняних і зарубіжних учених, інформаційні матеріали ряду міжнародних асоціацій та рейтингових агентств, український інтернет-ресурс.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає у комплексній розробці на базі конструктивного аналізу існуючих економічних та управлінських концепцій нових методологічних і науково-методичних засад становлення та розвитку конкурентоспроможності суб'єктів національної економіки в умовах глобальної конкуренції через призму сучасної державної політики.

Вперше:

- теоретично обґрунтовано двовекторність державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, де «економічний вектор» відповідальний за створення та підтримку середовища конкурентоспроможності суб'єктів національної економіки, а «соціально-економічний вектор» сприяє високому рівню якості життя населення та зумовлюється новою, доцільною цивілізаційною моделлю економіки, яка відповідає постіндустріальному (інформаційно-мережевому) суспільству, але у його «антитезисному» форматі протиставлений фінансовій економіці;

- розроблено методологічний інструментарій державної політики, що полягає в реалізації оптимістичного сценарію підвищення конкурентоспроможності національної економіки, ґрунтуючись на технологічному укладі, як рушії цього розвитку, і виходячи із структурної гетерогенності наявних в національній економіці репрезентативних типів технологічних укладів від третього до п'ятого який сам має бути гетерогенним і містити дві складові, котрі умовно можна позначати як периферійну третього і четвертого технологічних укладів і базову шостого укладу;

- запропоновано концептуальні положення оптимізації конкурентоспроможності на державному рівні у двох взаємопов'язаних аспектах: автономному, що передбачає створення відповідного інституційного середовища, котре складається з ієрархічно різних державного, регіонального, галузевого, виробничого та громадського рівнів і загальному, що передбачає включення конкурентоспроможності і як проблеми, і як засобу в систему антикризового управління на двох сполучених вимірах часу: синхронному та діахронному;

вдосконалено:

- систему стратегічних завдань державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки на основі обґрунтування моделі її функціонування в контексті антикризового управління, згідно якої в ній діють три вихідних блоки, що зумовлює варіативну необхідність коригувань стратегічного плану: динаміка змін зовнішнього та внутрішнього середовища відповідної (економічної, соціально-економічної, соціоприродної) системи, котра відображає спонтанну в тому числі й кризову самоорганізацію соціально-економічних процесів; динаміка цивілізаційних артефактів, яка відображає творчо-продуктивні зміни науково-технічного, соціально-культурного та світоглядного (ідеологічного) характеру; цивілізаційні імперативи, тобто певні ціннісно-цільові та моральні сталі орієнтири людського буття;

- підходи до формування стратегічного плану забезпечення конкурентоспроможності національної економіки шляхом його інституалізації (прийняття закону «Про стратегічне планування»; розроблення 5-річної програми модернізації економіки на основі нового технологічного укладу; забезпечення управлінської культури, адекватної вимогам інноваційного розвитку; стимулювання застосування передових технологій управління; форсованого впровадження інформаційних технологій; модернізації системи освіти) і функціонального забезпечення (реалізація податково-бюджетної політики та використання фінансово-інвестиційної системи як компонент фінансової підтримки стратегічного плану; стабілізація фінансового ринку; впровадження опосередкованої цінової політики держави та заходів щодо захисту й розширення внутрішнього ринку та збереження виробничого потенціалу; оптимальне функціонування інфраструктури економіки; провадження заходів щодо захисту інтересів і стимулювання ділової активності соціуму);

- елементи державної політики щодо розвитку національної економіки шляхом розроблення дворівневої системи реалізації інноваційної її складової, де на першому рівні пропонується запровадити цілісну систему нормативно-правового та організаційного забезпечення структурних перетворень, а на другому рівні держава повинна сприяти розповсюдженню нововведень у галузях, яким характерні: об'єктивна непідготовленість підприємств до ризику; ускладнення використання новітніх технологій внаслідок викривлення конкурентної ситуації на світовому ринку; спроможність засвоїти нові технологічні рішення у сфері підготовки кадрів;

- механізми здійснення монетарної політики України як умови підвищення конкурентоспроможності економіки шляхом впровадження режиму таргетування інфляції зі створенням певних передумов, зокрема: визначення цільового показника інфляції, який повинен бути незалежним від інших показників; абсолютна прозорість діяльності Національного банку (транспарентність); розвиток фінансового ринку в розрізі кожного його сегменту, стабільність фінансової системи; систематична оцінка минулої, сучасної і, особливо, майбутньої інфляції; узгодження всіх тактичних цілей монетарної політики відносно основної - подолання інфляції шляхом її таргетування;

- складові державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки шляхом їх доповнення інформаційно-знаннєвою, принципом дії якої є потенціал зростання управлінського знання, що відбувається в рівневій структуризації реального, фінансового секторів та системи антикризового управління, де держава діє як «арбітр», по-перше, рівневої узгодженості секторів (по горизонталі), і, по-друге, їх послідовно-іерархічної збалансованості (по вертикалі) за характером інформаційної взаємодії: фізичним, сигнальним, лінгвістичним, семантичним, колективної поведінки, навчання, відтворення та еволюції;

дістали подальший розвиток:

- систематизація факторів та умов формування державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, що враховує сучасні тенденції підвищення міжнародної конкурентоспроможності, а саме: рівень політичної стабільності в країні; соціально-економічні параметри країни, рівень відповідності параметрів інфраструктури країни міжнародним і національним нормативам; тип соціально-економічної системи і модель державної економічної політики; природно-кліматичні, географічні, екологічні параметри країни; внутрішня забезпеченість факторами виробництва; оптимальний технологічний простір, підприємницька й інноваційна активність у країні; рівень міжнародної інтеграції і кооперування країни; переорієнтація оцінок з валових показників на показники вартості, якості та паритету національних активів;

- теоретичні підходи до визначення ступеня впливу глобалізації на модифікацію державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, що відображається у таких формах як: вихід глобалізації за суто економічні межі і охопленням нею практично всіх основних сфер суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, а також самі умови існування людства; зміна ролей національних та всесвітніх економічних відносин в умовах глобалізації, де останні виходять на перший план; реалізація сценарію розвитку глобалізації в концепції сталого розвитку згідно з яким процес глобалізації знайде нову якість і буде здійснюватися в рамках нової цивілізаційної парадигми; розмивання та знецінення регулюючих функцій національної держави у зв'язку із глобалізацією, що вже не може, як колись, захищати національну економіку від небажаних зовнішньоекономічних впливів;

- понятійно-категорійний апарат державної політики в сфері управління національною економікою, а саме: уточнено сутність поняття «конкурентоспроможність», яке включає поняття ефективності й доповнюється тим, що вимагає забезпечення економічної безпеки, оскільки навіть високоефективний економічний суб'єкт, не забезпечений необхідним рівнем захисту від конкурентів, ще не може вважати себе конкурентоспроможним; «система формування конкурентоспроможності» за рівнями виходячи з носіїв конкуренції або конкурентних переваг: локальний; регіональний; національний; міжнаціональний; глобальний;

- узагальнення функцій держави як гаранта забезпечення конкурентоспроможності економіки України за досвідом урядів розвинених країн, а саме: обґрунтування напрямів довгострокового економічного зростання на засадах інноваційності, створення умов для ефективного виробництва та підприємницької діяльності, вибір пріоритетних напрямів у фундаментальній науці та інженерії та їх фінансування, формування орієнтирів вертикальної мобільності, яка забезпечує мобілізацію соціальних ресурсів та інтеграцію суспільства, створення ділового клімату, сприятливого для діяльності державного і приватного секторів у сфері інновацій та конкурентоспроможності; налагодження органічної співпраці національного капіталу, науки та виробництва, розроблення та реалізація системи стимулювання, створення і комерціалізації новітніх технологій, створення конкурентоспроможної інфраструктури, створення необхідних передумов для формування економіки знань, сприяння розвитку інтелектуального потенціалу, захист результатів інтелектуальної діяльності;

- імперативи національної конкурентоспроможності, які з одного боку, визначені прискоренням економічного розвитку, а з другого - формуванням практично всього комплексу передумов для реалізації необхідних заходів якісного зростання, що передбачає дотримання концепції синхронізації економічної політики - поетапного підвищення конкурентоспроможності і ефективності державного управління.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть слугувати науковою основою для розроблення загальнодержавної стратегії зовнішньоекономічної політики підвищення рівня ефективності використання експортного потенціалу України у забезпеченні конкурентоспроможності національної економіки, яка відповідає вимогам і потребам як внутрішнього, так і зовнішнього глобального середовища. Пропозиції автора використано Комітетом Верховної Ради України з питань економічної політики в процесі вдосконалення нормативно-правової бази у сфері розвитку державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки та розроблення заходів у сфері формування інноваційної моделі розвитку України (довідка № 04-17/12-268 від 04.05.2011 р.). Результати досліджень враховані Міністерством промислової політики України при розробці пріоритетних напрямів промислового розвитку, що визначені Концепцією загальнодержавної цільової програми розвитку промисловості України на період до 2017 року (довідка № 97-23/221 від 29.03.2011 р.). Структурними підрозділами Харківської обласної державної адміністрації в своїй практичній роботі використані пропозиції щодо впровадження інституційних механізмів регулювання міжрегіональних зв'язків та фінансового забезпечення регіонів (довідка № 01-45/2916 від 19.04.2011 р.). Результати наукових досліджень використані українським державним підприємством «Укрхімтрансаміак» при розробленні пропозицій Міністерству промислової політики України в частині визначення інституційних чинників, які відіграють роль економічних регуляторів і стимуляторів стратегічного розвитку України (довідка № 87/4 від 22.04.2011 р.). Результати проведеного дослідження впроваджено в навчально-методичну діяльність Інституту підготовки кадрів промисловості Міністерства промислової політики України в 2009-2010 рр. при підготовці фахівців з державного управління (довідка № 94 від 31.03.2011 р.).

Особистий внесок здобувача полягає в одноосібно виконаному науковому дослідженні, яке відображає авторський підхід до розв'язання проблеми становлення та розвитку державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки. Усі наукові результати, які виносяться на захист, одержані автором особисто.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дисертації доповідались і обговорювались на наукових, науково-практичних конференціях, конгресах і семінарах, зокрема: “Ринкова трансформація економіки: стан, проблеми, перспективи” (м. Харків, 2010), “Проблеми формування нової економіки ХХІ століття” (м. Дніпропетровськ, 2010), “Ринкова трансформація економіки: стан, проблеми, перспективи” (м. Харків, 2010), “Розвиток легкої промисловості в умовах активізації євроінтеграційних процесів” (м. Київ, 2010), “Пріоритети нової економіки знань в ХХІ сторіччі” (м. Дніпропетровськ, 2010), “Антикризові механізми регіонального та муніципального розвитку” (м. Київ, 2010), “Методологія та практика менеджменту на порозі ХХІ століття: загальнодержавні, галузеві та регіональні аспекти” (м. Полтава, 2010), “Фінанси України” (м. Дніпропетровськ, 2010), “Спецпроект: аналіз наукових досліджень” (м. Дніпропетровськ, 2010), “Проблеми формування та оцінки ефективності функціонування сучасних землегосподарських систем” (м. Київ, 2010), “Інвестиційні пріоритети епохи глобалізації: влив на національну економіку та окремий бізнес” (м. Дніпропетровськ, 2010), “Актуальні проблеми регіонального управління та місцевого самоврядування” (м. Київ, 2011), “Государственное регулирование экономики и повышение эффективности деятельности субъектов хозяйствования” (м. Мінськ, 2011), “Держава і право: проблеми становлення і стратегія розвитку” (м. Суми, 2011).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи опубліковано в 43 наукових працях, в тому числі у одноосібній та колективній монографіях, 27 наукових праць у наукових фахових виданнях з державного управління. Загальний обсяг публікацій становить 41,52 обл.-вид. арк., з них 35,7 обл.-вид. арк. належить автору.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 406 сторінок. Робота містить 21 таблицю на 20 сторінках, 16 рисунків на 14 сторінках, додаток на 2 сторінках. Список використаних джерел містить 333 найменування на 32 сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито сутність і стан проблеми, що розв'язується; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну, встановлено практичну корисність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі - «Теоретичні засади державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки» - визначено конкурентоспроможність як макроекономічну категорію та основу становлення нової економічної системи держави; обґрунтовано фактори і умови формування державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки; встановлено форми впливу глобалізації на модифікацію державної політики забезпечення конкурентоспроможності.

Проведено аналіз наукових підходів визначення конкурентоспроможності економіки у сучасній вітчизняній та закордонній літературі. Встановлено, що в міру розвитку економіки та ринкових інститутів розвивалися і теорії управління, виникла концепція управління бізнесом. З появою вартісного підходу до управління і концепції управління вартістю конкурентоспроможність стала макроекономічною категорією і основою становлення нової економічної системи держави. Однак, у зв'язку із сучасною фінансовою кризою в світі потребують зміни підходи до розуміння антикризового державного управління. Отже існує необхідність зміни вектору державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки. Адже криза за своєї природи може приймати не тільки глобальні масштаби, коли присутність держави в антикризовому управлінні є обов'язковою (імперативною), але й має амбівалентний - одночасно і руйнівний, і відтворювальний характер, коли, власне, відтворювальний потенціал кризи - в усій його інноваційній повноті - може актуалізувати саме держава. Така подвійна необхідність державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, в залежності від особливостей певної кризи, має конкретизовуватися, по-перше, в пріоритетах державного регулювання кризових ситуацій (реальний, фінансовий сектори економіки, конкретна галузь чи регіон, інноваційний розвиток, вдосконалення економічного законодавства тощо). По-друге, антикризові дії держави мають принципово розрізнятися на різних рівнях ієрархії конкретних економічних систем (мікро-, мезо- та макрорівнях) та в залежності від форм власності таких систем (державна, акціонерна, приватна), розташовуючись в діапазоні від прямих директивних приписів до індикативних рекомендацій.

Навпаки, вектор «озмістовлення» державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, який зумовлюється новою, доцільною цивілізаційною моделлю економіки, потребує більш суттєвого обґрунтування, і в силу тих сутнісних обставин, що така модель (і, навіть, саме усвідомлення її необхідності) тільки формується. На загал, подібна економічна модель має відповідати постіндустріальному (інформаційно-мережевому) суспільству, але у його «антитезисному» форматі протиставлення фінансовій економіці. Це зумовлюється тими небезпеками, котрі фінансова економіка створює для майбутнього нашої цивілізації, перетворюючись в реальну «фінансову зброю масового ураження».

В загальних рисах подібна модель нової економіки має бути моделлю соціально орієнтованої ринкової економіки із її трьома секторами - приватним, колективним і державним, де розподіл пріоритетів секторів є динамічним і визначається станом певної «цивілізаційної картини світу». Змістовно, сектори економіки повинні відповідати певній органічній стратифікації соціуму за його поведінковими і ментальними ознаками, необхідному взаємодоповненню таких секторів один одним. Особливим моментом і сутнісного бачення затребуваної моделі постіндустріальної економіки, і її реального запровадження, є в ній нові місце і функції переформатовуваного сучасного сектора фінансової економіки. Таке переформатування, передусім, полягає в перетворенні фінансово-банківської сфери із нинішнього де-факто штаба економіки та джерела команд в важливий, але тільки «обслуговуючий» сектор економіки.

Встановлено, що на формування конкурентних переваг у країні впливає ряд груп факторів, які потребують врахування при формуванні державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, а саме: рівень політичної стабільності в країні; соціально-економічні параметри країни, рівень відповідності (відставання чи випередження) параметрів інфраструктури країни міжнародним і національним нормативам; тип соціально-економічної системи і модель державної економічної політики; природно-кліматичні, географічні, екологічні параметри країни; внутрішня забезпеченість факторами виробництва; оптимальний технологічний простір, підприємницька й інноваційна активність у країні; рівень міжнародної інтеграції і кооперування країни.

Незважаючи на великий потенціал України для участі у глобальних економічних процесах, цей потенціал мало того, що не використано, але і з кожним роком втрачається. Розширене відтворення використовуваних суспільних ресурсів є найважливішим фактором конкурентоспроможності національної економіки. Нові умови формування конкурентоспроможності національної економіки в сучасних умовах глобалізації вимагає переорієнтації державної політики на показники вартості, якості та паритету національних активів.

Для подальшої оцінки конкурентоспроможності національної економіки доцільно дати характеристику кожній з виявлених умов. Умовами формування державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки повинні стати застосування сучасних показників її оцінки. За основу необхідно взяти оцінку дефіциту ресурсів і стан депресії наших активів. На даний час рівень конкурентоспроможності нашої країни вимірюється традиційними валовими показниками економічного розвитку без урахування стану і якості ресурсної бази, завдяки якої ці показники здобуваються.

Для того щоб підняти конкурентоспроможність національної економіки, щоб глобалізація привносила позитивний ефект в інтеграційні процеси, необхідно мати національні конкурентні переваги, на основі яких країна матиме паритетне становище для подальшої конкуренції з розвиненими країнами. Але сучасна державна економічна політика функціонує в умовах несиметричної емісії активів з боку економічних контрагентів, яка не містить механізму підвищення конкурентоспроможності національної економіки, а спрямована на вирішення короткострокових фінансових завдань.

Встановлено, що модифікація сучасної державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки відбувається у зв'язку з виходом глобалізації за суто економічні межі, в яких її схильні трактувати більшість дослідників, і охопленням нею практично всіх основних сфер суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, а також самі умови існування людства.

По-друге, що потребує врахування у державній політиці, так це зміна ролей національних та всесвітніх економічних відносин в умовах глобалізації, де останні виходять на перший план. Визнано, що передача норм господарського поводження, яка одержала технологічну основу у вигляді нових інформаційних технологій, на світовий рівень, призвела до використання глобалізації як нового способу міжнародної конкурентної боротьби.

По-третє, усе більша кількість прихильників знаходить відображення сценарію розвитку глобалізації в концепції сталого розвитку. Ця модель існує поки на концептуально-теоретичному рівні, вона політично продекларована, формально підтримана більшістю держав (стратегії, програми та плани переходу до сталого розвитку розроблені більш ніж у 100 країнах), але досі немає інформації про те, що хто-небудь із них зробив реальні та помітні кроки для здійснення трансформаційного сценарію. Світ, як і раніше, дотримується традиційної нестійкої моделі розвитку, що може призвести до глобальної катастрофи. При переході до моделі сталого розвитку, якщо все-таки такий перехід відбудеться, процес глобалізації знайде нову якість і буде здійснюватися в рамках нової цивілізаційної парадигми.

По-четверте, глобалізація, об`єктивно веде до розмивання та знецінення регулюючих функцій національної держави, що вже не може, як колись, захищати національну економіку від небажаних зовнішньоекономічних впливів. Воно тим більше не в змозі регулювати ті економічні, соціальні та культурні процеси, які виплеснулися за національні межі, набули самостійності, стають некерованими. Міжнародні економічні процеси переростають із міждержавних - таких, що більш-менш ефективно регулюються в однобічному, дво- або багатобічному порядку національними державами, у позадержавні - тобто глобальні, які майже або зовсім не піддаються державному регулюванню.

Прагнення України динамічно інтегруватися до світової економіки припускає необхідність використання загальновизнаних у міжнародному співтоваристві правил участі у глобальному процесі світового економічного розвитку, і в першу чергу, забезпечення якості й конкурентоспроможності продукції. Вступ України до світової організації торгівлі передбачає вихід економіки України у відритий світовий торговельно-економічний простір, де необхідно боротися за ринки збуту продукції з провідними компаніями. В таких умовах, щоб витримати боротьбу за споживача з відомими зарубіжними компаніями, українські підприємства повинні не тільки забезпечувати міжнародні вимоги за якістю, але й бути у змозі перевищувати ці вимоги. Завдання України після вступу до СОТ, а також інтеграція в ЄС вимагають адаптації до міжнародних та європейських стандартів.

Визначено, що глобалізація призводить до модифікації не тільки напрямів та заходів державної політики, але й понятійно-категорійного апарату, який нею використовується. Такі категорії як конкурентоспроможність і економічна безпека - як характеристики національної економіки, перебувають у тісній взаємодії, котра в умовах глобалізації набуває нових, додаткових акцентів. На загал, конкурентоспроможність може розглядатися як безпосередній індикатор рівня економічної безпеки, оскільки остання, будучи одним із базисних напрямів державної політики, характеризує здатність національної економіки до розширеного самовідтворення, метою якого є задоволення потреб населення за протистояння дестабілізуючій дії факторів, котрі утворюють загрозу нормальному розвитку країни, що є досяжним тільки за гарантування високих конкурентних позицій національної економіки у світовій системі господарювання.

Тому закон України «Про основи національної безпеки», прийнятий Верховною Радою України у 2003 р., відносить до переліку пріоритетів національних інтересів створення саме конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки.

Обґрунтовано, що поняття конкурентоспроможності де-факто включає поняття ефективності й доповнюється тим, що вимагає забезпечення економічної безпеки, оскільки навіть високоефективний економічний суб'єкт, не забезпечений необхідним рівнем захисту від конкурентів, ще не може вважати себе конкурентоспроможним. Якщо не вибудувана система такої безпеки, конкурентні переваги його не врятують і, більш того, можуть стати здобиччю конкурента. Тому, спрощено, можна казати, що конкурентоспроможність інтегрує в собі і ефективність, і безпеку.

В теорії управління поняття національної конкурентоспроможності ставиться під сумнів, а аналіз конкурентоспроможності пропонується обмежувати рівнем товарів і фірм. Це свідчить про те, що проблематика конкурентоспроможності ще недостатньо розроблена й вимагає подальшого системного дослідження.

В основу виділення рівнів конкурентоспроможності, як такої, можна покласти носіїв конкуренції або конкурентних переваг. У цьому відношенні органічно вибудовувана п'ятирівнева система її формування: локальний - підприємства, фірми, їх корпоративні об'єднання тощо; регіональний - у районі, області, місті, територіально-виробничих комплексах; національний - у країні; міжнаціональний - як суб'єкти конкурентної боротьби діють не окремі країни, а об'єднання країн, котрі попередньо домовляються проводити погоджену економічну політику, тобто створюють сукупні конкурентні переваги (Євросоюз, НАФТА та ін.); глобальний - у світовому масштабі.

У другому розділі - «Методологічні основи державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки» - доведено необхідність формування оптимістичного сценарію формування державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки; обґрунтовано концептуальні положення оптимізації конкурентоспроможності на державному рівні; визначені стратегічні завдання державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в контексті антикризового управління.

Встановлено, що в Україні, в контексті кризових проблем її економіки і вже існуючих можливостей антикризового управління, на часі термінове розроблення способів створення сучасної інфраструктури для структурної перебудови економіки на інноваційних засадах і механізмів для інвестиційного регулювання процесу відтворення суспільного продукту. Це має дозволити за посткризової стабілізації економіки перейти від вкрай звуженого відтворення на консервативній технологічній основі до модернізованого і розширеного, яке тільки й може забезпечити конкурентоспроможність національної економіки, причому з досить великим темпом зростання.

Відтак трансформація технологічних укладів та організаційної структури виробництва - у тому числі і в превентивному контексті антикризового управління - повинна бути фундаментальною основою всіх економічних реформ. Структурна перебудова економіки має від початку здійснюватися на новій цивілізаційній платформі, передусім, із переорієнтацією розвитку національної економіки України з екологічно брудних - сировинних і оборонних галузей - на цивільні наукоємні галузі та ті, що забезпечують споживчий попит. Очевидно це не є простим самоплинним процесом, оскільки потрібні значні субвенції - і, в першу чергу, - в інфраструктуру сільського господарства та переробні галузі АПК, спроможні підняти їх якісний технологічний рівень, котрого вже досягли розвинуті країни. Це стосується і автошляхів та потужностей АПК, що вже довгий час не може задовольнити своїх споживачів за найкращих у світі чорноземів продукцією вітчизняного виробництва.

Визначено, що господарство і соціум України, зберігаючи та підсилюючи певні свої наробки світового рівня у п'ятому та четвертому технологічному укладах (літако- та суднобудування, технології освоєння космосу, створення нових матеріалів), інтенсифікуючи і стимулюючи розвиток вже існуючих деяких наробок у рамках п'ятого технологічного укладу (інформаційні технології, робототехніка, методи розпізнавання образів та програмування, штучний інтелект тощо - наприклад, на базі Інституту кібернетики ім. В.М. Глушкова) та формуючи необхідні «точки зростання» шостого технологічного укладу (передусім, в біотехнології) - тобто реалізуючи все це «чисто економічно», а також відтворюючи себе неповторно культурно і толерантно-цивілізаційно тільки й зможе «вписатися» в парадигму «нової керованості» економікою.

Проблемність реалізації сценарію підвищення конкурентоспроможності національної економіки з позицій її інституціонального забезпечення (на національному і світовому рівні) кореспондує із проблемністю його здійсненності з позицій рушія розвитку. Ключовим в ідентифікації такого рушія є те, що він має сполучатися саме з реальним сектором економіки - і як з балансом - протидією розростанню згадуваної фінансоміки, і як з одним із основних засобів демпфірування нинішньої фінансово-економічної кризи. Відтак виникає, власне, проблема «рушійності рушія», а їм є технологічний уклад. Відтак оптимістичний сценарій підвищення конкурентоспроможності національної економіки, ґрунтуючись на технологічному укладі, як рушії цього розвитку і виходячи із структурної гетерогенності наявних в національній економіці репрезентативних типів технологічних укладів - від третього до п'ятого - повинен сам бути гетерогенним і містити дві складові, котрі умовно можна позначати як периферійну і базову.

Периферійній складовій мають відповідати виробництва третього і четвертого технологічних укладів із їх прискореним підтягуванням до цільового для економіки України шостого укладу. Таке підтягування повинно діяти ніби пунад «прохідним» для виробництв п'ятим укладу (і четвертим укладу - для виробництв, нині пов'язаних з третім укладу) в сенсі синергетичного метасистемноного переходу, тобто діяти як надбудова нових можливостей виробництва над попередніми, котрі в дещо змінному режимі також продовжують функціонувати. Це має бути при певному залишенні для виробництв основної спрямованості їх діяльності (металургійна, машинобудівна, хімічна промисловість тощо) - тобто того, що визначає характер їх ядра, а в реальній економіці пов'язано з усталеним міжнародним поділом праці, регіональними особливостями, зайнятістю населення - «переформатування» виробництв під технології шостого укладу, під його ключовий фактор.

Обгрунтовано, що конкурентоспроможність, по суті, має двовекторний характер, де «економічний вектор» відповідальний за створення і підтримку середовища, конкурентоспроможності суб'єктів національної економіки, а другий вектор - сприяє високому рівню якості життя населення.

Кризові явища 2007-2009 рр. з переходом їх на 2010-2011 рр. значно погіршують наявну ситуацію та ускладнюють проведення державою політики підтримки власної конкурентоспроможності. Водночас це ставить нагальну проблему оптимізації конкурентоспроможності на державному рівні. Перспективним розв'язання проблеми бачиться у двох взаємопов'язаних аспектах, котрі можна умовно назвати автономним і загальним. Автономний аспект передбачає стосовно конкурентоспроможності створення відповідного державного інституту, загальний - включення конкурентоспроможності і як проблеми, і як засобу в систему антикризового управління.

З позицій автономного аспекту реалізація подібної системи вимагатиме відповідного інституційного середовища, котре складатиметься з ієрархічно різних державного, регіонального, галузевого, виробничого та громадського рівнів, з різними ступенями повноважень та відповідальності.

Ключовим елементом цього середовища має стати Рада національної конкурентоспроможності - основний координаційний центр, який повинен проводити моніторинг, узгодження, розробку комплексу програмних документів, супровід та контроль відповідних рішень. Крім Ради автономний аспект має безпосередньо бути притаманним і поточній діяльності уряду. Діяльність уряду держави, стосовно управління конкурентоспроможністю, повинна концентруватися на наступних основних напрямках: створення і підтримка стабільного та передбачуваного загального економічного та політичного середовища; формування сприятливих рамкових умов для динамічного та вільного від бюрократичного свавілля функціонування ринків (розвиток інфраструктури, конкурентна політика, регуляторна реформа, забезпечення доступу до стратегічної інформації); створення середовища, сприятливого до інновацій й технологічної модернізації, адекватного стратегічному баченню загальних перспектив економічного розвитку країни та регіонів тощо.

З позицій загального аспекту - включення конкурентоспроможності в систему антикризового управління - таке управління має ґрунтуватися на двох сполучених вимірах часу: синхронному і діахронному, де синхронний вимір часу інформаційно-субстратно - за спільністю економічних характеристик - пов'язує в собі показники економічної безпеки та конкурентоспроможності певної економічної системи, а дещо ширше - і відкритості економіки - як умови і способу їх функціонування.

Першою позицією в діахронному часовому вимірі антикризового управління через державну політику підтримки національної конкурентоспроможності є врахування стадії конкурентоспроможності, в якій знаходиться чи вся національна економіка, чи її окремі економічні системи (регіони, галузі, підприємства, фірми й організації), а саме: факторна, інвестиційна, інноваційна стадія.

Другою позицією в діахронному часовому вимірі антикризового управління через конкурентоспроможність є прийняття управлінських рішень з їх біфуркацією на застосування стандартного (цінова конкуренція) чи нестандартного (нецінова конкуренція) підходів. Раціональним для антикризового управління національною економікою України має бути певне цільове взаємодоповнення у використанні цих підходів. Підхід на основі цінової конкуренції має бути значно масштабнішим, оскільки переважна більшість економічних систем національної економіки знаходиться у факторній стадії конкурентоспроможності, де головним, як зазначалося, є цінова політика. Значно обмеженішим, для окремих підприємств і організацій, - власне, таких, що інноваційно-технологічно вже зараз орієнтовані у майбутнє, актуально знаходячись в інвестиційній стадії конкурентоспроможності, і певною мірою, потенційно - в інноваційній стадії, має застосовуватися другий підхід на основі нецінової конкуренції.

Визначено стратегічні завдання державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в контексті антикризового управління є реалізацією безпосередніх цілей діяльності економічної (соціально-економічної, соціоприродної) системи будь-якого їх ієрархічного рівня за умов дії кризових явищ і процесів як екзогенного (глобального, національного, регіонального), так і ендогенного походження.

Обґрунтовано модель функціонування системи стратегічних завдань державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в контексті антикризового управління. За моделлю в ній діють три вихідних блоки, що зумовлює варіативну необхідність коригувань стратегічного плану:

* динаміка змін зовнішнього і внутрішнього середовища відповідної (економічної, соціально-економічної, соціоприродної) системи, котра відображає спонтанну - у тому числі й кризову - самоорганізацію соціально-економічних процесів;

* динаміка цивілізаційних артефактів, яка відображає творчо-продуктивні зміни науково-технічного, соціально-культурного та світоглядного (ідеологічного) характеру;

* цивілізаційні імперативи - певні ціннісно-цільові та моральні сталі орієнтири людського буття.

Тією мірою, якою в слабких сигналах міститься послання про необхідність (і можливість) позитивних структурних змін у системі конкурентоспроможності, ці сигнали надходять в контролінг стратегічних завдань де з'ясовується суть необхідних перетворень в стратегічному плані. Динаміка цивілізаційних артефактів напряму надходить в контролінг стратегічних завдань для відповідного «дешифрування» і врахування в коригуваннях стратегічного плану, а цивілізаційні імперативи напряму сполучаються з стратегічним планом для забезпечення його цивілізаційної стабільності за умов потенційних системних змін плану.

Другою - після контролінгової основи - особливістю стратегічних завдань є те, що стратегічний план, з яким вони взаємодіють, повинен мати індикативну природу - тобто бути не директивним, а рекомендаційним, орієнтувальним планом. Така індикативність, що є відображенням властивості можливого іманентного вдосконалення стратегічного плану через стратегічні завдання, містить водночас і дві взаємопов'язані проблеми - інформаційну і організаційну.

Третьою особливістю стратегічних завдань державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в контексті антикризового управління є те, яким чином буде реалізуватися, власне, сам стратегічний план, в режимі доповнення до котрого, як показано, мають діяти стратегічні завдання. І тут також існують дві свої проблеми. Умовно їх можна позначити як проблему інституалізації стратегічного плану і проблему його функціонального забезпечення.

Інституалізація стратегічного плану має діяти в широкому діапазоні сприяння його здійсненності - від нормативно-законодавчого до формування відповідного корпусу управлінсько-інформаційних технологій. В цілому, інституалізація стратегічного планування має виходити із низки ключових положень і, передусім: прийняття закону «Про стратегічне планування», із визначенням цілей і пріоритетів довгострокового, середньострокового й річного соціально-економічного розвитку; надання концепції довгострокового соціально-економічного розвитку України на період до 2020 року правового статусу планового документу; розроблення 5-річної програми модернізації економіки на засадах т.зв. «ковзного планування» і на основі нового технологічного укладу; встановлення цільових показників роботи державних інститутів розвитку, корпорацій і агентств по напрямках своєї діяльності, із створенням виробництв нового технологічного укладу, конкурентоспроможних на світовому ринку, та формуванням механізмів відповідальності за їхнє своєчасне здійснення; створення управлінської культури, адекватної вимогам інноваційного розвитку із введенням принципів конкурсності, професіоналізму й об'єктивності у систему підбору й розміщення керівних кадрів та топ-менеджерів; стимулювання застосування передових технологій управління; форсоване впровадження інформаційних технологій; введення жорстких нормативів терміну розгляду заявок на проведення сертифікації, дослідницьких, стендових і клінічних випробувань із скороченням обов'язкових процедур одержання дозволів на застосування нових технологій; модернізація системи освіти.

Особливим є й те, що існуюча податково-бюджетна політика, котра як компонент підтримки стратегічного плану в нормальному - сталому - функціонуванні виконує роль певного «ресурсного рушія» реалізації плану, забезпечує можливість конверсії цього вихідного ресурсу в його конкретні форми: фінансові, матеріальні, енергетичні, інформаційні тощо. Національна фінансово-інвестиційна система як другий компонент підтримки функціонування стратегічного плану має виконувати роль «точкового донора» для відповідних стратегічних сфер економіки держави.

Оскільки стратегічний план може стало реалізовуватися тільки за умов стабільної фінансової системи держави, то це регламентує відповідні заходи щодо стабілізації фінансового ринку як третього функціонального компоненту плану. Цінова політика держави в забезпеченні сталого функціонування стратегічного плану - як його четвертий компонент підтримки - має впливати на реалізацію плану опосередковано, через синхронне виконання своїх трьох основних завдань: проведення цінової лібералізації, державного регулювання цін (тарифів) на окремі види товарів (послуг) та здійснення контролю за їх стримуванням. Забезпечення сталого функціонування стратегічного плану значною мірою залежить від того, що можна охарактеризувати як «гарантовану реальність» реального сектора економіки. Це потребує низки заходів щодо захисту й розширення внутрішнього ринку та збереження виробничого потенціалу як п'ятого функціонального компоненту стратегічного плану.