Розвиток державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки

Шостим компонентом забезпечення сталості стратегічного плану є оптимальне функціонування інфраструктури економіки в діапазоні від її модернізації за наявного стану до формування в інфраструктурі відповідних «точок зростання» нового - постіндустріального суспільства. Заходи щодо захисту інтересів і стимулюванню ділової активності соціуму є останнім - сьомим - функціональним компонентом сталості стратегічного плану.

У третьому розділі - «Оцінка сучасного стану державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки» - проведена оцінка ролі та місця України у міжнародних економічних відносинах; здійснено аналіз розвитку та державної підтримки конкурентоспроможності малого бізнесу; досліджено інноваційну природу сучасних чинників конкурентоспроможності.

Встановлено, що конкурентний статус України в світі знаходиться не на високому рівні. Цей факт підтверджують світові рейтинги та порівняння показників, що характеризують соціальний, інноваційний, інвестиційний та екологічний розвиток з аналогічними показниками інших країн. Так, зокрема в 2010 р. Україна за рейтингом ведення бізнесу займає 142 позицію з 183 країн. За індексом економічної свободи - 162 позицію з 179. При цьому останній показник з кожним роком погіршується. Перелік конкурентних переваг економіки України в порівнянні з країнами, що переходять з першої стадії розвитку (залежності економіки від факторів) до другої стадії (залежності від ефективності), на жаль, дуже короткий і містить лише 18 пунктів.

Конкурентоспроможність країни визначається її здатністю набувати високого конкурентного статусу у міжнародних економічних відносинах. Місце України у міжнародних економічних відносинах визначається двома протилежно направленими векторами - східним і західним, кожен з яких є важливим та має свої переваги й недоліки. З моменту виникнення України на політичній мапі світу як суверенної й незалежної держави й дотепер велике місце в її зовнішньоекономічних відносинах займають пострадянські країни. Крім того, створення ринкових умов господарювання забезпечило державі можливість інтегруватися до різноманітних економічних організацій і союзів.

Процес інтеграції України до світової спільноти є непростим і залежить від багатьох чинників, що мають різний характер і походження. Останнім часом на стан зовнішньоекономічних відносин значний вплив мають різноманітні політичні події як в Україні, так і в різних регіонах світу, які визначають їх спрямованість в той чи інший момент часу. Проте за результатами аналізу загального стану зовнішньоекономічної діяльності країни за попередні роки можна констатувати, що основними економічними партнерами України залишаються країни СНД та ЄС. При цьому важливим є утримання розумного балансу в здійсненні цих відносин, оскільки кожна зі сторін має свої безспірні переваги сировинні чи технологічні, в яких Україна зацікавлена, а також свій інтерес до України як до транзитної держави, що має ненасичений товарами ринок й обмежені паливно-енергетичні ресурси. На третє місце в розвитку зовнішньоторговельних відносин за останні п'ять років вийшли країни Азії, серед яких лідируючу позицію займають країни, що входять до групи так званих “азійських тигрів”.

Україна дедалі більше втягується в процеси інтеграції та глобалізації, що зумовлено взаємозалежністю економік країн світу. Це означає, що тенденції у світовій економіці мають безпосередній вплив на національну економіку. Україна має високі потенційні можливості збільшення конкурентного статусу за рахунок виваженої державної політики, спрямованої на динамічне зростання на інноваційній основі заради міжнародної безпеки та високих стандартів життя населення.

Вихід можливий, насамперед, шляхом структурної модернізації економічного потенціалу України. В ситуації балансування можливі й такі кроки, як політика інтегрування в Європейські структури, посилення стратегічного співробітництва з США, розвиток рівноправного партнерства з РФ. У субрегіональному вимірі (в просторі найближчого оточення) за Україною залишається статус великої регіональної держави із значним потенціалом, що надає їй шанс для активної політики щодо реалізації власних інтересів.

Як свідчить зарубіжний досвід, локомотивом розвитку національної економіки міг би стати малий бізнес. Наведений аналіз показує, що за роки незалежності у цілому були сформовані основні підвалини для розвитку малого бізнесу. Завершується процес самовизначення підприємців як ключового прошарку населення. Мале підприємство поступово набуває рис самодостатнього сектора економіки, з властивими йому особливостями, перевагами, власними закономірностями розвитку.

Проте, незважаючи на те, що за певними кількісними показниками Україна наближається до європейських стандартів, роль цих підприємств в економіці залишається низькою, адже мікро та малі підприємства поки що не роблять значного внеску в розвиток економіки України. З причин незавершеності податкової реформи понад 50% підприємств малого та середнього бізнесу працюють в тіні. Зокрема, значною проблемою наявної системи оподаткування для підприємств є існування великого тіньового сектору економіки - про це зазначили 56% респондентів, згідно опитувань, проведених Міжнародною Фінансовою Корпорацією.

Встановлено, що розширення сфер державного регулювання є одною з основних перепон на шляху ефективного розвитку ринкових відносин в Україні. Створювані державною інституційні адміністративні бар'єри відволікають ресурси, необхідні для повноцінного розвитку бізнесу. Дія інституційних бар'єрів на практиці виражається у підвищенні рівня трансакційних витрат, як середніх, так й сукупних, в економіці.

Законодавство, що регулює діяльність малих підприємств, носить суперечливий характер. Невиконання державою прийнятих на себе зобов'язань породжує невпевненість у завтрашньому дні, призводить до зниження ділової активності населення, стимулює розвиток тіньового бізнесу.

Як показує проведене дослідження, головною проблемою у взаємовідносинах бізнесу й влади в Україні є корупція та фактори, що її супроводжують - нестабільність законодавства та політична нестабільність. Тому поліпшення взаємовідносин між бізнесом і владою можливе лише після усунення причини виникнення корупції в країні.

Іншими фактором, що впливає на ефективність діяльності нових та вже функціонуючих підприємств, є недосконалість системи ліцензування. Найбільш проблемними аспектами в процесі отримання ліцензій визнано велику кількість необхідних документів, тривалі терміни розгляду заявки на видачу ліцензії, часті зміни процедури і незрозумілість висунутих вимог.

Негативний вплив на розвиток підприємництва справляє, також, відсутність єдиних вимог щодо проведення сертифікації та стандартизації продукції, товарів та послуг. Дозвільна система України характеризується тотальним охопленням підприємств, складністю процедур, їх тривалістю і високою вартістю дозволів. Дозвільні процедури часто супроводжуються неофіційними платежами.

Іншою важливою перепоною для розвитку бізнесу в Україні залишається наявна система перевірок. Основні риси системи перевірок в Україні - це масовий характер, висока вартість а також неефективність виявлення порушень і запобігання ним.

Головною стабільною загрозою для підприємств малої економіки є їхня висока нестійкість та вразливість, як в жодному з інших секторів ринкової економіки. Виходячи саме з цих загроз, сучасний державний менеджмент у постіндустріальних країнах формує політику підтримки малого бізнесу таким чином, щоб максимально нівелювати руйнівний вплив його негативних сторін на його потенційні можливості забезпечити загальнодержавні економічні ефекти. Вагомість такого акценту у державному управлінні процесами сприяння розвитку малої економіки має фундаментальне значення і для країн, що знаходяться у пошуках формування національної політики такого спрямування, що особливо стосується й України.

Найголовніші задачі державного управління щодо сприяння розвитку малої економіки зводяться до наступних:

- по-перше, на законодавчому, бюджетному та організаційному рівнях створювати базу його мобільного існування в умовах ринку, що має прояв у поглиблені його спеціалізації та розширенні коопераційних зв'язків;

- по-друге, створювати умови для зацікавленості малого бізнесу заповнювати неефективні економічні ніші, за умови, відносно, швидкій окупності;

-по-третє, створювати та підтримувати атмосферу конкуренції;

-по-четверте, (і це найголовніше), підтримуючи малих підприємців, зберігати в суспільстві дух підприємництва, без якого ринкова економіка взагалі неможлива.

Визначено, що основними причинами негативних оцінок інноваційної діяльності в Україні на різних рівнях господарської діяльності стала неоднорідність сфер діяльності національної економіки, тобто методика оцінювання враховувала галузі, в яких інновації фактично не продукуються, наприклад, торгівля, житлово-господарський комплекс, сільське господарство тощо. Дуже низькі результати інноваційного розвитку промисловості яскраво характеризують реальний стан занепаду розвитку інновацій у даній галузі.

Оцінюючи сучасні українські реалії, визначено, що негативною тенденцією здійснення інноваційного процесу є низька вартість висококваліфікованої робочої сили. За цією обставиною відбувається міграція за кордон талановитої освіченої молоді. Серед важливих особливостей виокремлено також відсутність взаємозв'язку між вітчизняною наукою і виробництвом, відсутність конкурентних стимулів у підприємств, монополізм, зосередження інновацій переважно на великих підприємствах, що свідчить про занепад розвитку малого венчурного бізнесу, націленість вітчизняних підприємств на придбання іноземної техніки, технології.

За таких умов інновації набувають тіньового характеру. Необхідною передумовою вироблення ефективної регуляторної політики є врахування можливих реакцій на неї та інтересів усіх основних суб'єктів. Дієва державна влада спроможна скоригувати інтереси певних груп і нав'язати їм власну політику. Поширення “тіньової” економіки створює сприятливі умови для використання органами державної влади легальних процедур з метою задоволення певних вузько корпоративних інтересів.

Сучасний стан розвитку держави та національного господарства вимагає здійснення дебюрократизації економіки. Діяльність Уряду в цій сфері має спрямовуватися на звуження адміністративного регулювання, обмеження відомчої та регіональної нормотворчості. Встановлено, що ефективним виходом з даної ситуації є формування регуляторної діяльності держави за програмно-цільовим підходом, прямо протилежним бюрократичному мисленню, що дозволить оптимізувати співробітництво багатьох людей та концентрувати їх зусилля для досягнення визначеної мети - ідеології доцільності, виключення невиправданих зайвих дій і непотрібного дублювання. Доведено, що це сприятиме формуванню громадсько-правових інституцій та організацій саморегулювання, які слідкуватимуть за якістю та безпечністю інноваційної продукції на ринку, реформуванню згідно з європейськими нормами систем стандартизації, удосконаленню законодавства з питань захисту прав споживачів.

Розробка економічної стратегії розвитку інноваційної сфери вимагає забезпечення реалістичної та об'єктивної оцінки досягнень у здійсненні соціально-економічних завдань та наявних ресурсів і можливостей для подальшого виробництва інновацій.

Доведено, що реалізація пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки здійснюється не в межах єдиної національної програми, а методологічно передбачає цілий ряд окремих державних науково-технічних програм. Визначено вагомим недоліком сучасної інноваційної політики в Україні - намагання проводити її для дуже широко окресленої інноваційної сфери. державний політика конкурентоспроможність урядовий

Це призводить до високого рівня розпорошення бюджетних коштів між об'єктами досліджень та послаблення контролю за їх використанням. Враховуючи різноманітність перелічених вище напрямів, зроблено висновок, що у держави відсутня чітка концепція щодо інноваційних пріоритетів. Пропонується спрямувати бюджетні кошти в галузі, які самі повинні формувати фінансові ресурси з метою забезпечення інноваційного прориву, а не бути споживачами цього ресурсу. В результаті відсутності єдиного координуючого центру виникає проблема систематичного недофінансування програм, виконання їх не в повному обсязі або спрямування коштів на розвиток діяльності тільки окремих підприємців.

Таке концептуальне бачення задачі формулювання державних пріоритетів інноваційної діяльності не може бути підґрунтям для формування регуляторної політики у галузі інновацій. Реалізація державних заходів щодо прогресивних технологічних змін потребує побудови системи стратегічного планування та оцінки розвитку технологій відповідно до національних інтересів з визначенням шляхів та засобів економічного розвитку на новій ресурсній і технологічній основі. Виникає потреба у створенні відповідних державних інституцій, які б дозволили започаткувати цю діяльність в Україні та увійшли б у свою мережу подібних державних інституцій.

В умовах сучасного, технологічно зорієнтованого ринку “середнього світу”, до яких за рівнем розвитку, чисельністю населення, територією належить Україна, проблеми визначення принципів регулювання інноваційної сфери пов'язані з недостатністю, на відміну від великих держав, засобів для фінансування широкого спектру науково-технічних досліджень і свободи маневру на ринку, а також неможливістю вузького позиціонування притаманного малим країнам, оскільки цього недостатньо для підвищення добробуту держави.

У четвертому розділі - «Напрями підвищення ефективності державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки» - визначено умови та засоби активізації інноваційної діяльності; удосконалено монетарну політику для забезпечення економічного розвитку на інвестиційно-інноваційній основі; розроблено засади інформаційно-знаннєвої складової державної політики забезпечення конкурентоспроможності.

Вихідним елементом активізації інноваційної діяльності визначена селективна інноваційно-інвестиційна стратегія, сутність якої полягає у тому, щоб обрати вузькі пріоритетні виробництва, де конкуренція ресурсів зможе у порівняно короткий термін забезпечити успіх та ланцюгову реакцію у більш широких сферах національної економіки. Ця обставина прямо пов'язана зі стратегією структурної перебудови економіки, спрямованої на пріоритетний розвиток в одних сферах і галузях виробництва та скорочення і переорієнтування виробництва в інших галузях і сферах.

Інноваційно-інвестиційний процес має спільну та взаємозалежну сферу реалізації, тісно пов'язану із завданнями структурної перебудови національної економіки. Це означає, що держава має забезпечувати всі сфери - структурну динаміку, стабілізацію очікувань, двохступеневу систему реалізації інноваційної політики.

На першому рівні доцільно запровадити цілісну систему нормативно-правового та організаційного забезпечення структурних перетворень. Ключовими елементами мають стати державна підтримка структурних пріоритетів, створення рівних умов конкуренції, захист прав власності, активізація людського капіталу, особливо в галузі продукування і використання знань, запровадження світових стандартів якості продукції. Одночасне впровадження наслідків фундаментальних досліджень забезпечить функціонування інформаційних потоків, системи середньо- та довгострокової оцінки інновацій (експертизи, експертних рад, комісій та ін.), а також широке громадське обговорення нововведень з метою сприяння розповсюдженню інновацій (пробні ринки для нових виробів тощо). Частка інноваційної продукції має досягти 15 % загального обсягу продукції.

На другому рівні інноваційного циклу держава повинна сприяти розповсюдженню нововведень у галузях, яким характерна об'єктивна непідготовленість підприємств до ризику (космонавтика, ядерна енергетика); на яких внаслідок викривлення конкурентної ситуації на світовому ринку ускладнене використання новітніх технологій (біотехнології, мікроелектроніка); у сфері підготовки кадрів, спроможних засвоїти нові технологічні рішення.

Одним із важливих чинників, що зумовлюють підвищення конкурентоспроможності нашої держави є зростання популярності таргетування інфляції. Вивчення даних щодо частоти досягнення встановлених орієнтирів інфляції в різних країнах дає підстави вважати, що режим таргетування інфляції є ефективною моделлю грошово-кредитної політики для країн з розвинутою ринковою економікою, таких як Великобританія та Швеція.

Зроблено висновок, що на сучасному етапі розвитку економічних відносин в Україні для досягнення мети ефективної організації грошово-кредитних відносин і реалізації незалежної, дієвої та гнучкої монетарної політики необхідно обрати один з трьох варіантів визначення цільових орієнтирів: Національний банк на свій розсуд здійснює політику без конкретного спрямування, але з чітко визначеною метою у стратегії - досягнення стабільності цін; стратегія таргетування грошей, спираючись на певну одиницю виміру грошової маси як проміжний орієнтир; Національний банк зосереджує свою увагу на прогнозуванні інфляції (таргетування інфляції), що дає змогу сконцентрувати монетарну політику на вирішені внутрішніх питань, а встановлення конкретного цільового показника інфляції робить політику Національного банку транспарентною, чим підвищує довіру до нього.

В Україні існують об'єктивні передумови для впровадження саме режиму таргетування інфляції: достатня незалежність НБУ; наявність режиму керованого плаваючого валютного курсу; достатній рівень розвитку банківської системи; наявність нормативних та організаційних механізмів тісної координації грошово-кредитної та фіскальної політики; наявність інфраструктури фінансових ринків, зокрема ринку державних цінних паперів; достатній рівень міжнародних резервів; достатній рівень монетизації економіки.

Виділяючи переваги від впровадження таргетування інфляції в Україні, в першу чергу необхідно звернути увагу на такі позитивні моменти як: зниження цін на імпортні товари; розвиток фінансового ринку; зміцнення валютного курсу; стабілізацію фінансової системи; підвищення прозорості та ефективності функціонування ринку державних цінних паперів.

Разом з тим, за умови переходу до таргетування інфляції в Україні, особливо гостро постане проблема його ефективності, яка, в свою чергу, й визначатиме доцільність зазначеного спрямування монетарної політики. У зв'язку з цим, необхідно створити певні передумови для впровадження інфляційного таргетування та дотримуватись низки принципових параметрів, що дозволить оптимізувати й ефективність самих інструментів грошово-кредитної політики, зокрема: правильно визначити необхідний (цільовий) показник (рівень) інфляції, який повинен бути незалежним від інших показників, тоді як сама інфляція в країні повинна залишатись низькою; абсолютна прозорість діяльності Національного банку (транспарентність); фінансовий ринок повинен розвиватись в розрізі кожного його сегменту, а фінансова система повинна бути стабільною; систематична оцінка минулої, сучасної і, особливо, майбутньої інфляції; узгодження всіх тактичних цілей монетарної політики відносно основної - подолання інфляції шляхом її таргетування.

Етапами переходу до таргетування інфляції є домовленість поміж урядом та НБУ про те, що цінова стабільність є головним пріоритетом монетарної політики; державна підтримка досягнення інфляційної цілі (не експансійна); дотримання незалежності НБУ; забезпечення прозорості НБУ (ефективна система комунікацій); покращення даних (зокрема вимірювання інфляції); посилення пруденційного нагляду і регулювання банківської системи; розвиток і вивчення дії трансмісійного механізму (запровадження короткострокової процентної ставки як головного інструменту; розвиток внутрішнього ринку цінних паперів; створення системи аналізу і прогнозування).

На першому етапі більш важливо встановити економічно обґрунтований рівень інфляції як середньострокової цілі та досягати її. Перехід до низьких цільових показників інфляції буде проходити поступово протягом перехідного періоду. Монетарна політика Національного банку не повинна бути стимулюючою у разі гальмування економіки у наслідок шоків пропозиції, зокрема підвищення цін на газ. Уряд може проголосити ціль та опікуватися за зміни у “небазовій” інфляції (прозора та обґрунтована траєкторія зміни цін, які регулюються).

Стосовно державної політики забезпечення конкурентоспроможності інформаційна взаємодія відбувається між системою антикризового управління, в якій в процесі управління має збільшуватися рівень знань стосовно суті і методів демпфіровуваних явищ та процесів кризовості, та економічною системою, де діє кризовість, і відносно котрої управлінське демпфірування кризовості повинно включати і ефект зростання управлінських знань.

Змістовно, сектор реальної економіки як сектор, безпосередньо пов'язаний з матеріальним виробництвом, отриманням прибутку та наповненням бюджету, структурно-адресно формують первинний (галузі, що виробляють різноманітні види сировини - сільське господарство, гірничовидобувна промисловість тощо), вторинний (обробна промисловість, будівництво і т.д.), третинний (послуги транспортних, посередницьких, страхових компаній та осіб вільних професій) та четвертинний (інформаційні технології, освіта, наукові дослідження, глобальний маркетинг та фаховий менеджмент) сектори, в тому чи іншому ступені притаманні як світовій економіці, так і економіці України, зокрема. Натомість, фінансовий сектор економіки, як частина економіки, пов'язана з діяльністю фінансово-кредитних інститутів, подається в розгляді інформаційної взаємодії як його активний об'єкт цілісно, без виділення в ньому його автономного банківського сектора.

Структуризація цих трьох об'єктів інформаційної взаємодії в економічному вимірі за характером її рівневих виразників і за зазначеної загальної умови ускладнення характеру виразників від рівня до рівня має певні особливості, залежні від конкретних об'єктів.

За таких особливостей змісту та рівневої інформаційної взаємодії реального та фінансового секторів економіки, система державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в її рівневій структуризації має діяти саме як «арбітр», по-перше, рівневої узгодженості секторів (по горизонталі), і, по-друге, їх послідовно-іерархічної збалансованості (по вертикалі). Саме це створює потенціал зростання знання в державній політиці забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, причому в напрямку від базового раціонального знання до ціннісно-цільових структур в системі знання, а, отже, визначає і перспективу збільшення коректності та ефективності управлінського знання.

Слід зазначити, що за такого принципу дії інформаційно-знаннєвої складової державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки приріст управлінського знання може відбуватися не тільки внаслідок фіксації неузгодженостей дій реального і фінансового секторів економіки «по горизонталі» чи «по вертикалі» (внаслідок порушення принципу безперервної еволюції складності в порядку зміни рівнів інформаційної взаємодії). Приріст знання може відбуватися і за зовнішньо благополучного стану взаємодії компонентів структури-матриці, передусім, за хибного вектора взаємодії. Так, наприклад, аналіз вже першого - фізичного - рівня взаємодії реального і фінансового секторів в експортноорієнтованому сегменті економіки України, за збалансованості потоків матеріальних і фінансових ресурсів, про що мав би свідчити відповідний рівень антикризового управління, дає й те додаткове випереджувальне знання, що сировинні галузі та галузі із низьким рівнем технологічної обробки, котрі орієнтовані на експорт, є найбільш потужним збудником інфляції (оскільки будь-який значний потік валюти з-за кордону для незбалансованої економіки стимулює в ній інфляцію).

У п'ятому розділі - «Шляхи формування потенціалу забезпечення конкурентоспроможності економіки України» - обґрунтовано заходи макрорегуляторного забезпечення конкурентоспроможності національної економіки; розроблено шляхи мобілізації ресурсних та інноваційних факторів високо конкурентного розвитку; розроблено фінансові пріоритети державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Визначено, що функції держави найкраще обмежені тоді, коли основні свободи закріплені у діючій Конституції. У зв'язку з цим першочерговим завданням держави є створення правової системи, в рамках якої укладаються всі економічні угоди. Функції держави щодо забезпечення конкурентоспроможності, насамперед, пов'язані із формуванням законодавчо-правового поля щодо обмеження монополізму, захисту прав на інтелектуальну власність, створення однакових умов функціонування суб'єктів господарювання у конкурентному середовищі, усунення перепон блокування прав приватної власності, забезпечення інвестиційної привабливості, сприяння ефективному підприємницькому клімату, розвитку інноваційного сектору та стимулювання нарощування обсягів ефективного експорту з вагомою часткою доданої вартості.

Дослідження показали, що у більшості країн, саме держава через реалізацію відповідних функцій є гарантом забезпечення конкурентоспроможності. На рис. 2 наведено основні функції, які узагальнені за досвідом урядів розвинених країн задля забезпечення конкурентоспроможності національної економіки України.

Концептуальні функції держави як гаранта забезпечення конкурентоспроможності економіки України

Таким чином, одним із факторів забезпечення конкурентоспроможності країни є виконання державою відповідних концептуальних функцій. Ці функції базуються на виборі конкурентоспроможності основної концепції економічного зростання.

Імперативами національної конкурентоспроможності з урахуванням сучасних реалій, з одного боку, визначені прискорення економічного розвитку, а з другого - формування практично всього комплексу передумов для реалізації необхідних заходів якісного зростання.

В цьому зв'язку доцільним є дотримання концепції синхронізації економічної політики - поетапного підвищення конкурентоспроможності і ефективності державного управління. Наступний п'ятнадцятирічний період забезпечення конкурентоспроможності економіки України умовно поділено на чотири етапи, назви яких відображають їх принципову суть: - перший етап - адаптивно-створюючий (базовий); другий - інноваційно-нарощувальний; третій - диференційовано-наступальний; четвертий - глобально-інтегрований.

Перший базовий етап поділяється на 2 субетапи. Так, зокрема 1 субетап передбачає реалізацію у 2012-2013 рр. за наступними напрямами: забезпечення динамічного зростання показників соціально-економічного розвитку країни, ліквідація диспропорцій розвитку.

2 субетап цього етапу (2014-2015 рр.) передбачає розширення міжнародного співробітництва, подальша інтелектуалізація виробництва.

Другий етап - інноваційно-нарощувальний також поділяється на 2 субетапи. З них 1 субетап (2016 -2017 рр.) передбачає підвищення якості життя населення, забезпечення збалансованого розвитку за рахунок ефективного використання інноваційного потенціалу.

На 2 субетапі другого етапу (2018 - 2018 рр.) відбудеться удосконалення механізмів державної підтримки інноваційного розвитку, досягнення економічної незалежності.

Третій етап - диференційовано-наступальний також поділено на 2 субетапи. З них 1 субетап (2020 - 2021 рр.) передбачає стабілізацію зовнішньо-торгівельного балансу, подальшу інтелектуалізацію виробництва.

2 субетап цього етапу (2022-2023 рр.) передбачає стимулювання внутрішнього попиту.

Останній четвертий етап - глобально-інтегрований (2024-2026 рр.) передбачає активізацію інтеграційних процесів на інноваційно-інвестиційній основі.

З метою реалізації імперативів національної конкурентоспроможності на 1 етапі можливе формування спеціального бюджету держави, що може здійснюватися за рахунок Державного бюджету через виділення частини коштів із Спеціального та Загального фондів Державного бюджету України на цільове проведення заходів щодо підвищення конкурентоспроможності держави, через залучення внутрішніх позик, коштів вітчизняних підприємців на правах співучасті у реалізації об'єктів бюджету. За таких обставин розподіл спеціального бюджету України доцільно формувати наступним чином:

Аграрний сектор - не менше 50% цього бюджету - оскільки саме він є найбільш стійким, має найшвидшу економічну віддачу і найвищу вітчизняну конкурентоспроможність на світовому ринку, потребуючи, водночас, великої кількості працівників у весняно-осінній період, що має бути і фактором оптимізації стосовно зменшення навантаження безробіття для промисловості.

Будівельний сектор ? 20% спеціального бюджету України як сектора (нежитлове, житлове, промислове, автодорожнє і залізничне будівництво), що потребує великої кількості робочих місць різної кваліфікації, при додатковій умові того, що одне робоче місце на будівництві забезпечує 7 робочих місць в інших галузях. Тому тут є реальним досягнення швидкої економічної віддачі із забезпеченням сучасної інфраструктурної модернізації держави і, зокрема, із виконанням робіт на проведення чемпіонату Євро-2012.

Машинобудівний сектор ? 20% спеціального бюджету України - як сектора (приладо-, верстатобудування, кранобудування, тракторобудування, автомобілебудування, вагонобудування, суднобудування, літакобудування), що чи не найбільше потребує санації і водночас є основою (як певний мультиплікатор) зростання обсягу робіт і для перших двох пріоритетних секторів, і для проблемних металургійної, хімічної, енергетичної, електротехнічної, електронної та інших галузей національної економіки.

Інші сектори ~ 10 % спеціального бюджету України, чи ті сектори, котрі є або суміжними з пріоритетними, або забезпечують розвиток інфраструктури та підвищення зайнятості в Україні.

ВИСНОВКИ

У дисертації зроблено теоретичне узагальнення та наведено нове вирішення наукової проблеми обґрунтування теоретико-методологічних засад та розроблення науково-практичних рекомендацій щодо розвитку державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки. Отримані в процесі дослідження результати підтвердили покладену в його основу гіпотезу, а їх узагальнення дало змогу сформулювати наступні висновки і внести пропозиції, що мають теоретичне й практичне значення.

1. З метою теоретичного осмислення і практичного вирішення проблем конкурентоспроможності національної економіки проведено аналіз ґенези управлінської думки й основних інструментів її забезпечення. Встановлено, що в міру розвитку економіки і ринкових інститутів розвивалися теорії управління, виникла концепція управління бізнесом. З появою вартісного підходу до управління та концепції управління вартістю конкурентоспроможність стала макроекономічною категорією й основою становлення нової економічної системи держави. Визначено, що державна політика забезпечення конкурентоспроможності національної економіки має конкретизуватися в пріоритетах державного регулювання кризових ситуацій на різних рівнях ієрархії конкретних економічних систем та в залежності від форм власності таких систем, розташовуючись в діапазоні від прямих директивних приписів до індикативних рекомендацій.

Встановлено, що вектор державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки зумовлюється новою, доцільною цивілізаційною моделлю економіки, яка відповідає постіндустріальному (інформаційно-мережевому) суспільству та в його «антитезисному» форматі є протиставленим фінансовій економіці. Розподіл пріоритетів секторів соціально орієнтованої ринкової економіки (приватний, колективний і державний) є динамічним і визначається станом певної «цивілізаційної картини світу». При цьому фінансово-банківська сфера із основної перетворюється в важливий, але тільки «обслуговуючий» сектор економіки.

2. Визначено, що на формування конкурентних переваг у країні впливає низка факторів, що потребують врахування при формуванні державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, а саме: рівень політичної стабільності в країні; соціально-економічні параметри країни, рівень відповідності (відставання чи випередження) параметрів інфраструктури країни міжнародним і національним нормативам; тип соціально-економічної системи та модель державної економічної політики; природно-кліматичні, географічні, екологічні параметри країни; внутрішня забезпеченість факторами виробництва; оптимальний технологічний простір, підприємницька й інноваційна активність у країні; рівень міжнародної інтеграції і кооперування країни.

Доведено, що в державній політиці забезпечення конкурентоспроможності орієнтація національної економіки на валові показники стає неадекватною меті підвищення міжнародної конкурентоспроможності. Нові умови формування конкурентоспроможності національної економіки в сучасних умовах глобалізації вимагають переорієнтації державної політики на показники вартості, якості та паритету національних активів.

3. Обґрунтовано форми впливу глобалізації на модифікацію державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, серед яких: вихід глобалізації за суто економічні межі і охопленням нею практично всіх основних сфер суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, а також самі умови існування людства; зміна ролей національних та всесвітніх економічних відносин в умовах глобалізації, де останні виходять на перший план; реалізація сценарію розвитку глобалізації в концепції сталого розвитку згідно з яким процес глобалізації знайде нову якість і буде здійснюватися в рамках нової цивілізаційної парадигми; розмивання та знецінення регулюючих функцій національної держави у зв'язку із глобалізацією, що вже не може, як колись, захищати національну економіку від небажаних зовнішньоекономічних впливів. В таких умовах, щоб витримати боротьбу за споживача з відомими зарубіжними компаніями, українські підприємства повинні не тільки забезпечувати міжнародні вимоги за якістю, але й бути у змозі перевищувати ці вимоги. Завдання України після вступу до СОТ, а також інтеграція в ЄС вимагають адаптації до міжнародних та європейських стандартів.

4. Уточнено понятійно-категорійний апарат державної політики у сфері управління національною економікою. Доведено, що категорії “конкурентоспроможність” і “економічна безпека”, які характеризують національну економіку, перебувають у тісній взаємодії, що в умовах глобалізації набуває нових, додаткових акцентів. Обґрунтовано, що поняття конкурентоспроможності де-факто включає поняття ефективності й доповнюється тим, що вимагає забезпечення економічної безпеки. В основу виділення рівнів конкурентоспроможності покладено носіїв конкуренції або конкурентних переваг. У цьому відношенні органічно вибудовувана п'ятирівнева система її формування: локальний рівень - підприємства, фірми, їх корпоративні об'єднання тощо; регіональний - у районі, області, місті, територіально-виробничих комплексах; національний - у країні; міжнаціональний - як суб'єкти конкурентної боротьби діють не окремі країни, а об'єднання країн, котрі попередньо домовляються проводити погоджену економічну політику, тобто створюють сукупні конкурентні переваги (Євросоюз, НАФТА та ін.); глобальний - у світовому масштабі.

5. Встановлено, що проблемність реалізації сценарію підвищення конкурентоспроможності національної економіки з позицій її інституціонального забезпечення (на національному та світовому рівні) кореспондує із проблемністю його здійсненності з позицій рушія розвитку. Ключовим визначено технологічний уклад, оскільки він має сполучатися саме з реальним сектором економіки, і як з балансом - протидією розростанню фінансоміки, і як з одним із основних засобів демпфірування фінансово-економічної кризи. Відтак виникає проблема «рушійності рушія», а їм є технологічний уклад.

Розроблено оптимістичний сценарій підвищення конкурентоспроможності національної економіки, ґрунтуючись на технологічному укладі як рушії цього розвитку та виходячи із структурної гетерогенності наявних в національній економіці репрезентативних типів технологічних укладів від третього до п'ятого, який повинен сам бути гетерогенним і містити дві складові, котрі умовно можна позначати як периферійну та базову. Периферійній складовій мають відповідати виробництва третього і четвертого технологічних укладів із їх прискореним підтягуванням до цільового для економіки України шостого укладу.

6. Обґрунтовано концептуальні засади оптимізації конкурентоспроможності на державному рівні у двох взаємопов'язаних аспектах: автономному та загальному. Автономний аспект конкурентоспроможності передбачає створення відповідного державного інституту, загальний - включення конкурентоспроможності і як проблеми, і як засобу в систему антикризового управління. З позицій загального аспекту, тобто включення конкурентоспроможності в систему антикризового управління - таке управління має ґрунтуватися на двох сполучених вимірах часу: синхронному та діахронному, де синхронний вимір часу інформаційно-субстратно (за спільністю економічних характеристик) пов'язує в собі показники економічної безпеки та конкурентоспроможності певної економічної системи, а, дещо ширше й відкритості економіки як умови та способу їх функціонування.

Першою позицією в діахронному часовому вимірі антикризового управління через державну політику підтримки національної конкурентоспроможності є врахування стадії конкурентоспроможності. Другою позицією в діахронному часовому вимірі антикризового управління через конкурентоспроможність є прийняття управлінських рішень з їх біфуркацією на застосування стандартного (цінова конкуренція) чи нестандартного (нецінова конкуренція) підходів. Раціональним для антикризового управління національною економікою України має бути певне цільове взаємодоповнення у використанні цих підходів.

7. Сформовано модель функціонування та визначено стратегічні завдання державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в контексті антикризового управління. Згідно з цією моделлю, тією мірою, якою в слабких сигналах міститься необхідність позитивних структурних змін у системі конкурентоспроможності, ці сигнали надходять в контролінг стратегічних завдань, де з'ясовується сутність необхідних перетворень в стратегічному плані. Другою після контролінгової основи особливістю стратегічних завдань є те, що стратегічний план, з яким вони взаємодіють, повинен мати індикативну природу, тобто бути не директивним, а рекомендаційним, орієнтувальним планом. Третьою особливістю стратегічних завдань державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в контексті антикризового управління є те, що вони реалізуються в режимі доповнення до стратегічного плану. Обґрунтовано основні аспекти інституалізації стратегічного плану та його функціонального забезпечення.

8. Виявлено, що конкурентний статус України в світі знаходиться не на високому рівні. Місце України у міжнародних економічних відносинах визначається двома протилежно направленими векторами - східним і західним, кожен з яких є важливим та має свої переваги й недоліки. При цьому важливим є утримання розумного балансу в здійсненні цих відносин, оскільки кожна зі сторін має свої безспірні сировинні чи технологічні переваги, в яких Україна зацікавлена, а також свій інтерес до України як до транзитної держави, що має ненасичений товарами ринок й обмежені паливно-енергетичні ресурси. Наголошено, що вихід можливий, насамперед, шляхом структурної модернізації економічного потенціалу України.

Проаналізовано зарубіжний досвід та показано, що локомотивом розвитку національної економіки міг би стати малий бізнес. Проте, незважаючи на те, що за певними кількісними показниками Україна наближається до європейських стандартів, роль цих підприємств в економіці залишається низькою, адже малі підприємства поки що не роблять значного внеску в розвиток економіки України. Встановлено, що розширення сфер державного регулювання є одною з перепон на шляху ефективного розвитку ринкових відносин в Україні, оскільки створювані державною інституційні адміністративні бар'єри відволікають ресурси, необхідні для повноцінного розвитку бізнесу. Дія інституційних бар'єрів на практиці проявляється у підвищенні рівня як середніх, так й сукупних трансакційних витрат в економіці.

9. Проведено аналіз та виявлено достатньо низький стан інноваційного розвитку галузей національної економіки. Визначено негативні тенденції здійснення інноваційного процесу, що сприяють тіньовому характеру інновацій, а саме: низька вартість висококваліфікованої робочої сили; відсутність взаємозв'язку між вітчизняною наукою і виробництвом, відсутність конкурентних стимулів у підприємств, монополізм, зосередження інновацій переважно на великих підприємствах, націленість вітчизняних підприємств на придбання іноземної техніки, технології. Встановлено, що ефективним виходом з даної ситуації є формування регуляторної діяльності держави за програмно-цільовим підходом, що дозволить оптимізувати співробітництво багатьох людей та концентрувати їх зусилля для досягнення визначеної мети - ідеології доцільності, виключення невиправданих зайвих дій та непотрібного дублювання. Доведено, що цьому сприятиме жорсткий контроль з боку громадських організацій.

Розроблено дворівневу систему реалізації інноваційної політики. На першому рівні пропонується запровадити цілісну систему нормативно-правового та організаційного забезпечення структурних перетворень. На другому рівні держава має сприяти розповсюдженню нововведень у галузях: яким характерна об'єктивна непідготовленість підприємств до ризику (космонавтика, ядерна енергетика); на яких внаслідок викривлення конкурентної ситуації на світовому ринку ускладнене використання новітніх технологій (біотехнології, мікроелектроніка); у сфері підготовки кадрів, спроможних засвоїти нові технологічні рішення.

10. Визначено, що в Україні існують об'єктивні передумови для впровадження режиму таргетування інфляції з метою удосконалення монетарної політики як умови підвищення конкурентоспроможності економіки. Запропоновано створити певні передумови для впровадження інфляційного таргетування та дотримуватись низки принципових параметрів, що дозволить оптимізувати й ефективність самих інструментів грошово-кредитної політики, зокрема: правильно визначити необхідний (цільовий) показник (рівень) інфляції, який повинен бути незалежним від інших показників, тоді як сама інфляція в країні повинна залишатись низькою; абсолютна прозорість діяльності Національного банку (транспарентність); фінансовий ринок повинен розвиватись в розрізі кожного його сегменту, а фінансова система повинна бути стабільною; систематична оцінка минулої, сучасної і, особливо, майбутньої інфляції; узгодження всіх тактичних цілей монетарної політики відносно основної - подолання інфляції шляхом її таргетування.

11. Розроблено інформаційно-знаннєву складову державної політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, принципом дії якої є приріст управлінського знання, що відбувається не тільки внаслідок фіксації неузгодженостей дій реального та фінансового секторів економіки «по горизонталі» чи «по вертикалі» (внаслідок порушення принципу безперервної еволюції складності в порядку зміни рівнів інформаційної взаємодії), але й і за зовнішньо благополучного стану взаємодії в умовах хибного її вектора.

12. Узагальнено концептуальні функції держави як гаранта забезпечення конкурентоспроможності економіки України. Доведено, що функції держави щодо забезпечення конкурентоспроможності пов'язані із формуванням законодавчо-правового поля щодо обмеження монополізму, захисту прав на інтелектуальну власність, створення однакових умов функціонування суб'єктів господарювання у конкурентному середовищі, усунення перепон блокування прав приватної власності, забезпечення інвестиційної привабливості, сприяння ефективному підприємницькому клімату, розвитку інноваційного сектору та стимулювання нарощування обсягів ефективного експорту з вагомою часткою доданої вартості.

Визначено імперативи національної конкурентоспроможності з урахуванням сучасних реалій. З одного боку, це прискорення економічного розвитку, а з другого - формування практично всього комплексу передумов для реалізації необхідних заходів якісного зростання. Наголошено на доцільності дотримання концепції синхронізації економічної політики шляхом поетапного підвищення конкурентоспроможності та ефективності державного управління. Запропоновано наступний п'ятнадцятирічний період забезпечення конкурентоспроможності економіки України умовно поділити на чотири етапи, назви яких відображають їх принципову суть, а саме: перший етап - адаптивно-створюючий (базовий); другий - інноваційно-нарощувальний; третій - диференційовано-наступальний; четвертий - глобально-інтегрований.

Одержані результати дисертації можуть використовуватися як науково-методологічні основи для дослідження проблем, пов'язаних з розвитком конкурентоспроможності України.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії:

1. Горник В. Г. Державна політика забезпечення конкурентоспроможності національної економіки: умови, важелі та механізми: [монографія] / В. Г. Горник. - Донецьк: Юго-Восток, 2011. - 400 с.

2. Горник В. Г. Інвестиційно-інноваційний розвиток промисловості: монографія / В. Г. Горник, Н. В. Дацій. - К. : Вид-во НАДУ, 2005. - 200 с. Авторський внесок: визначено стан та запропоновано шляхи підвищення конкурентоспроможності промисловості.

Статті у наукових фахових виданнях:

3. Горник В. Г. Вплив світогосподарських зв'язків на конкурентоспроможність держави / В. Г. Горник // Інвестиції : практика та досвід. - 2008. - № 19. - С. 56-58.

4. Горник В. Г. Державна політика забезпечення конкурентоспроможності малого та середнього бізнесу / В. Г. Горник // Інвестиції : практика та досвід. - 2008. - № 20. - С. 59-61.

5. Горник В. Г. Державне регулювання розвитку зовнішньої торгівлі / В. Г. Горник // Економіка та держава. - 2008. - № 8. - С. 104-106.

6. Горник В. Г. Модифікація чинників конкурентоспроможності держави / В. Г. Горник // Економіка та держава. - 2008. - № 6. - С. 115-117.

7. Горник В. Г. Елементи забезпечення конкурентоспроможності економіки України / В. Г. Горник // Економіка та держава. - 2009. - № 7. - С. 125-127.

8. Горник В. Г. Етапи підвищення конкурентоспроможності держави в умовах глобалізації / В. Г. Горник // Інвестиції : практика та досвід. - 2009. - № 17. - С. 85-87.

9. Горник В. Г. Конкурентоспроможні механізми державної політики розвитку підприємництва / В. Г. Горник // Інвестиції : практика та досвід. - 2009. - № 18. - С. 83-86.

10. Горник В. Г. Обґрунтування стратегії забезпечення конкурентоспроможності держави / В. Г. Горник // Економіка та держава. - 2009. - № 3. - С. 104-106.

11. Горник В. Г. Заходи державного регулювання інвестиційної діяльності у національному виробництві / В. Г. Горник // Науково-методичний журнал. - Т. 147. Вип. 135. Державне управління. - Миколаїв : Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2010. - С.86-89.

12. Горник В. Г. Механізми державної політики розширеного відтворення та створення достатнього рівня потенціалу національної економіки // [Електронний ресурс] / В. Г. Горник // Державне управління: удосконалення та розвиток. - 2010. - № 11. - Режим доступу до журналу : http: // www.dy.nayka.com.ua

13. Горник В. Г. Оцінка ролі держави в умовах глобалізації світогосподарських зв'язків [Електронний ресурс] / В. Г. Горник // Державне управління: удосконалення та розвиток. - 2010. - № 12. - Режим доступу до журналу : http: // www.dy.nayka.com.ua

14. Горник В. Г. Реалізація інноваційної моделі розвитку промислового комплексу та його адаптації до вимог світової організації торгівлі / В. Г. Горник // Науковий вісник Академії муніципального управління: Серія «Управління» Вип. 4(14). Державне управління та місцеве самоврядування / За заг. ред. В. К. Присяжнюка, В. Д. Бакуменка. - К. : Видавничо-поліграфічний центр Академії муніципального управління. - 2010. - С.55-64.

15. Горник В. Г. Сутнісна складова державної політики забезпечення конкурентоспроможності / В. Г. Горник // Економіка та держава. - 2010. - № 2. - С. 121-123.

16. Горник В. Г. Сутність державної промислово-інноваційної політики / В. Г. Горник // Інвестиції : практика та досвід. - 2010. - №21. - С. 62-66.

17. Горник В. Г. Фактори формування конкурентоспроможності національної економіки / В. Г. Горник // Економіка та держава. - 2010. - № 11. - С. 97-100.

18. Горник В. Г. Фінансове забезпечення інноваційно-інвестиційної діяльності промислового комплексу України / В. Г. Горник // Науковий вісник Академії муніципального управління: Серія «Управління» Вип. 3/2010. Державне управління та місцеве самоврядування / За заг. ред. В. К. Присяжнюка, В. Д. Бакуменка. - К. : Видавничо-поліграфічний центр Академії муніципального управління. - 2010. - С.275-282.

19. Горник В. Г. Бюджетно-податкова політика в стратегії забезпечення конкурентоспроможності держави / В. Г. Горник // Економіка та держава. - 2011. - № 5. - С. 102-123.

20. Горник В. Г. Вплив глобалізації на модифікацію чинників конкурентоспроможності держави / В. Г. Горник // Науковий вісник Академії муніципального управління: Серія «Управління» Вип. 2/2011. Державне управління та місцеве самоврядування / За заг. ред. В. К. Присяжнюка, В. Д. Бакуменка. - К. : Видавничо-поліграфічний центр Академії муніципального управління. - 2011. - С.88-95.

21. Горник В. Г. Грошово-кредитна політика як чинник впливу на конкурентоспроможність національної економіки / В. Г. Горник // Економіка та держава. - 2011. - № 4. - С.93-95.

22. Горник В. Г. Державна політика сприяння розвитку бізнес-середовища / В. Г. Горник // Інвестиції: практика та досвід. - 2011. - №5. - С. 80-83.

23. Горник В. Г. Зміна ролі держави в умовах структурної модернізації національної економіки / В. Г. Горник // Інвестиції : практика та досвід. - 2011. - № 8. - С. 79-81.

24. Горник В. Г. Механізми формування конкурентних переваг країни, які забезпечують національну безпеку і відповідають національним інтересам / В. Г. Горник // Інвестиції : практика та досвід. - 2011. - №4 - С. 64-68.

25. Горник В. Г. Міждержавне регулювання інвестиційних проектів в умовах глобалізації / В. Г. Горник // Інвестиції : практика та досвід. - 2011. - №3. - С. 68-71.