Конвенція про захист прав людини та основних свобод як складова внутрішнього права та особливості її застосування національними судами держав-членів Ради Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

КОНВЕНЦІЯ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВНИХ СВОБОД ЯК СКЛАДОВА ВНУТРІШНЬОГО ПРАВА ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ЗАСТОСУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИМИ СУДАМИ ДЕРЖАВ-ЧЛЕНІВ РАДИ ЄВРОПИ

Спеціальність: 12.00.11 - міжнародне право

КЛИМОВИЧ ОКСАНА ВОЛОДИМИРІВНА

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі порівняльного і європейського права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор МУРАВЙОВ Віктор Іванович, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри порівняльного і європейського права.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор ДМИТРІЄВ Анатолій Іванович, Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі, професор кафедри міжнародного права;

кандидат юридичних наук, доцент МАЦКО Анатолій Степанович, Київський університет права Національної академії наук України, завідувач відділення міжнародного права, професор кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства.

Захист відбудеться 8 червня 2010 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.10 в залі засідань Вченої ради Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 12.

Автореферат розіслано « 4 » травня 2010 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради М.О. Медведєва

АНОТАЦІЯ

Климович О.В. Конвенція про захист прав людини та основних свобод як складова внутрішнього права та особливості її застосування національними судами держав-членів Ради Європи. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 - міжнародне право. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2010 р.

Дисертацію присвячено дослідженню доктрини, нормативної бази та судової практики з питань реалізації права Конвенції про захист прав людини та основних свобод у внутрішніх системах права та в практиці національних судів зокрема. Особлива увага в дисертації приділяється визначенню напрямків розвитку стандартів у сфері права прав людини, основних методів їх імплементації на рівні держав-членів Ради Європи та їх національними судами, а також розробці наукових рекомендацій щодо приведення у відповідність Конвенції про захист прав людини та основних свобод законодавства та застосування права Конвенції в Україні.

Ключові слова: автономний правовий режим; джерела права; Конвенція про захист прав людини та основних свобод; застосування Конвенції про захист прав людини та основних свобод судами; інкорпорація; імплементації міжнародного права; концепція прав людини; право прав людини, принципи права; принципи міжнародного права; практика Європейського суду прав людини.

АННОТАЦИЯ

Климович О.В. Конвенция о защите прав человека и основных свобод как составляющая внутреннего права и особенности ее применения национальными судами государств-членов Совета Европы. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридичних наук по специальности 12.00.11 - международное право. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченка, Киев, 2010 г.

Диссертация посвящена исследованию доктрины, нормативной базы и судебной практики по вопросам реализации права Европейской конвенции прав человека во внутренних системах права и в практике национальных судов в частности. Особое внимание в диссертации уделено определению направлений развития стандартов в отрасли защиты прав человека, основных методов их имплементации на уровне стран-членов и их национальными судами, а также разработке научных рекомендаций по приведению в соответствие с Европейской конвенцией прав человека украинского законодательства и применения права Конвенции в Украине.

Ключевые слова: автономный правовой режим; источники права; Конвенция о защите прав человека и основных свобод; применение Конвенции о защите прав человека и основных свобод судами; инкорпорация; имплементация межнародного права; концепция прав человека; право прав человека, принципы права; принципы межнародного права; практика Європейського суда по правам человека.

ANNOTATION

Klymovych Oksana. European Convention on Human Rights and Fundamental Freedoms as a component of the internal legal order and specifics of its implementation by the national courts of the Council of Europe member states. - Manuscript.

Thesis for obtaining a scientific degree of candidate of Sciences (Law), specialty 12.00.11 - International Law. - Kyiv Taras Shevchenko National University, Kyiv, 2010.

This thesis considers the impact of doctrine, legal framework and case law regarding implementation of the European Convention on Human Rights and Fundamental Freedoms (ECHR) on the national legal systems of CoE member states, and in particular on the case law of those national courts. It focuses on ascertaining trends in the development of standards for the protection of human rights, the main methods of their implementation by the national courts of member-states, and the development of scientific recommendations for bringing Ukrainian legislation into conformity with the ECHR, as well as the future implementation of such legislation in Ukraine.

The thesis includes a comprehensive analysis of modern concepts regarding the implementation of the international law, human rights law and related case law of the European Court of Human Rights (Court), as well as the national courts of the member states of the Council of Europe (CoE), aimed at developing theoretical and practical recommendations for further harmonization of the internal legal order of Ukraine with the standards developed within the framework of the ECHR.

The research demonstrates that the ECHR has evolved into an autonomous legal regime, consisting of substantive norms, implementation procedures, and monitoring and enforcement mechanisms. It also provides for the liability of states for violations of human rights and fundamental freedoms. The Court is an essential part of the ECHR system, and its decisions often serve as tools for further improvement of national legal systems.

Implementation of the ECHR into domestic legal systems is an example of the supremacy of the international law and its practical realization. Such implementation provides additional support for the view that the classic distinction between monism and dualism does not further the cause of implementing the ECHR. Most member-states of the CoE have recognized superiority of the ECHR over ordinary domestic laws, while many believe it is as fundamental as their national constitutions and/or have incorporated it into these constitutions.

If incorporation of the ECHR is conducted at the stage of realization, particularly at the stage of the development of national legislation, there is higher chance for the effective protection of human rights and fundamental freedoms at the national level. National legislative bodies are responsible for the incorporation of ECHR standards into the national legal order at the initial stages, thereby providing additional tools for the prevention of human rights violations.

An increasing number of states provide their domestic courts with the right to consider national legislation and its compliance with the ECHR. Such a review may lead to further revision of domestic legislation by constitutional courts, amendment of the legislation, or direct application of the ECHR.

Key words: autonomous legal regime; sources of law; European Convention on Human Rights; implementation of the European Convention on Human Rights by courts; incorporation; implementation of international law; human rights concepts; human rights law; principles of law; principles of international law; case law of the European Court on Human Rights.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У другій половині ХХ століття як реакція на жахи Другої світової війни відбувся стрімкий розвиток міжнародного права прав людини та створення регіональних систем захисту прав людини. Європейська система захисту прав людини була започаткована з заснуванням Ради Європи, метою утворення якої стало утвердження принципів верховенства права, демократії та захисту прав всіх осіб, які знаходяться під юрисдикцією держав-членів Ради Європи. Одним з перших документів, прийнятих Радою Європи, стала Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 року (далі - ЄКПЛ або Конвенція). Механізм ЄКПЛ включає як норми самої Конвенції, так і Протоколи до неї та рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). В більшості держав-членів Ради Європи ЄКПЛ інкорпорована в національні правові системи шляхом відображення у внутрішньому законодавстві, внаслідок чого наприкінці ХХ сторіччя в конституціях багатьох європейських держав закладено механізм реалізації норм міжнародних договорів у внутрішньому правопорядку. Хоча ЄСПЛ формально не здійснює перегляду рішень національних судів та органів державної влади та не може зобов'язати їх до перегляду своїх рішень, але прийняття рішень ЄСПЛ все частіше веде до перегляду законодавства та практики його застосування органами державної влади держав-учасниць ЄКПЛ. Тому ЄКПЛ стала основою найбільш ефективної системи захисту прав людини, що розвинулась у межах європейського правового простору.

Україна підписала ЄКПЛ ще в 1992 році, але процес приведення національного законодавства у відповідність з нею й досі триває. Адже мова йде не про миттєву зміну законодавства чи політики, а про створення постійно діючих механізмів захисту прав людини та основних свобод, що закріплені у Конвенції, а також аналіз законодавства, практики його застосування та внесення необхідних змін. Актуальність теми дослідження зумовлена теоретико-правовою потребою дослідження цього питання та прагненням України виробити власні правові механізми та засоби приведення національного законодавства у відповідність до європейських стандартів у галузі прав людини.

На формування окремих позицій роботи вплинули дослідження українських науковців у сфері загальної теорії держави і права: М.І. Козюбри, П.М. Рабіновича, О.Ф. Скакун, історії та філософії права: О.В. Грищук, П.Ф. Мартиненка, А.А. Мережка, конституційного права: М.В. Тесленко, В.М. Шаповала, Н.М. Сергієнко, судових систем: Ю.М. Грошевого, Р.О. Куйбіди, М.С. Строговича, вітчизняних дослідників міжнародного права та права прав людини: В.Г. Буткевича, М.В. Буроменського, М.М. Гнатовського, В.Н. Денисова, А.І. Дмитрієва, В.І. Євінтова, В.К. Забігайла, Л.Г. Заблоцької, О.В. Задорожнього, А.С. Мацка, М.М. Микієвича, В.В. Мицика, В.І. Муравйова, О.В. Святун, Л.Д. Тимченка, С.В. Шевчука, А.Л. Федорової.

Попри те, що вітчизняні вчені зверталися до аналізу окремих проблем застосування права ЄКПЛ у внутрішньому праві держав-учасниць, спеціальних комплексних досліджень цієї проблеми в Україні немає. Вимагають подальшого дослідження теоретичні та практичні аспекти застосування ЄКПЛ в правових системах держав-учасниць ЄКПЛ та в Україні зокрема, а також визначення ролі національних органів в процесі захисту прав і свобод та забезпечення виконання ними міжнародно-правових зобов'язань держав.

Теоретичне підґрунтя дисертаційної роботи становлять праці таких іноземних науковців, як: Ф. Алстон, Д. Анцилотті, Я. Броунлі, А. Біянчі, Й. Ван дер Вайєр, М. Вебер, П. Ван Дейк, А.С. Гавердовський, П. Кароцца, Г. Кельзен, М. Коскенямі, Х. Лаутерпахт, І.І. Лукашук, Д.Б. Льовін, Х. Мендес, Р.А. Мюллерсон, Л. Оппенгейм, Б. Сімма, А. Тріндаде, Б.М. Топорнін, Г. Тріпель, В.О. Туманов, Є.Т. Усенко, А. Фердрос, Д. Фініс, Г.Г. Фріцморіс, С.В. Черниченко, В.Є. Чиркін, Д. Шелтон, Ю.Л. Шульженко, М. Шоу, Д. Харіс, Л. Хенкін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до наукової теми кафедри порівняльного і європейського права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Україна в євроінтеграційних правових процесах», що є частиною планової теми Інституту міжнародних відносин «Інтеграція України у європейські правові, політичні та економічні системи» (№ 06БФ048-01) у рамках комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми сталого державного розвитку України».

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз сучасних концепцій реалізації права ЄКПЛ у внутрішніх системах права держав-учасниць ЄКПЛ та України зокрема і розробка на цій основі науково-теоретичних та практичних рекомендацій щодо подальшого приведення у відповідність до Конвенції внутрішнього права України.

Мета і завдання дослідження визначені з урахуванням актуальності обраної теми та стану її наукового опрацювання. Оскільки в сучасній науці міжнародного права зазначена тема в її сучасному стані розглядалась фрагментарно, дисертант поставила за мету проведення комплексного дослідження права ЄКПЛ, в тому числі доктрини, внутрішнього права її держав-учасниць та судової практики, механізмів реалізації та засад застосування ЄКПЛ національними органами, зокрема судами, держав-учасниць ЄКПЛ з метою визначення напрямків розвитку стандартів у галузі прав людини та вироблення рекомендацій щодо подальшого приведення законодавства України у відповідність до стандартів Ради Європи.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішити такі завдання:

- узагальнити сучасне бачення сутності права прав людини, природи та статусу ЄКПЛ з урахуванням історичних аспектів становлення та розвитку концепції прав людини і права ЄКПЛ;

- проаналізувати доктринальні підходи до питання реалізації норм міжнародного права у внутрішніх правових системах з погляду порівняльного правознавства та імплементації права ЄКПЛ у внутрішнє право держав-учасниць зокрема і здійснити порівняльно-правовий аналіз механізмів імплементації ЄКПЛ у їх правові системи;

- вивчити особливості ЄКПЛ як автономного правового режиму;

- проаналізувати особливості судової імплементації норм міжнародного права та роль судових органів держав-членів Ради Європи в імплементації права ЄКПЛ;

- проаналізувати конституційні основи імплементації ЄКПЛ до внутрішніх правових систем та правової системи України зокрема;

- дослідити вплив ЄКПЛ на правові системи держав-членів Ради Європи шляхом аналізу впливу ЄКПЛ на правотворчу та правозастосовчу діяльність органів державної влади;

- на підставі проведеного аналізу розробити рекомендації щодо подальшої імплементації ЄКПЛ в правову систему України.

Об'єктом даного дослідження є комплекс правовідносин в сфері захисту прав людини та основних свобод, які виникають у процесі реалізації ЄКПЛ в правових системах держав-членів Ради Європи.

Предметом дослідження є право ЄКПЛ, положення внутрішнього права, що є основою реалізації ЄКПЛ в правових системах держав-членів Ради Європи, доктрина міжнародного права з цих питань та судова практика.

Методи дослідження визначаються його метою і завданнями. Для обґрунтування одержаних результатів у дисертаційній роботі автор використала фактологічну базу із застосуванням широкого спектру загальнотеоретичних і спеціально-наукових методів, а саме: історико-правовий (надав можливість висвітлити генезис права прав людини та ЄКПЛ, правове підґрунтя її розвитку та еволюцію у напрямку перетворення в автономний правовий режим); порівняльно-правовий (сприяв можливості дослідити систему уявлень про реалізацію міжнародного права у внутрішніх правових системах); формально-юридичний (дав змогу проаналізувати юридичний зміст міжнародно-правових документів, які складають основу ЄКПЛ, а також нормативних актів внутрішніх правопорядків держав-учасниць ЄКПЛ), системного аналізу (використовувався при дослідженні місця ЄКПЛ та її ролі у процесі утворення регіональної системи захисту прав людини та її впливу на внутрішні системи права держав-учасниць); функціональний (надав можливість охарактеризувати механізм реалізації ЄКПЛ). В дослідженні застосовувались також методи кількісного і якісного порівняння, аналізу і синтезу, абстрагування, описово-аналітичний метод, аналіз літературних і інформаційних джерел та підходів до вивчення міжнародних і вітчизняних правових засад застосування ЄКПЛ.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням доктрини, внутрішнього права та судової практики через призму реалізації ЄКПЛ та засад застосування її національними органами, зокрема судами, держав-членів Ради Європи.

Результати наукового дослідження знайшли своє відображення у таких висновках і положеннях:

Вперше в українській науці:

- запропоноване комплексне бачення сутності права прав людини та процесу реалізації ЄКПЛ в національних правових системах;

- обґрунтовано думку, що право ЄКПЛ має всі необхідні ознаки автономного правового режиму, тобто містить механізм контролю за її виконанням та передбачає відповідальність держав за порушення окремих норм; її застосування та забезпечення виконання не обмежується моніторинговими функціями, а включає механізм розгляду справ Європейським судом з прав людини (далі - Суд), що все частіше має наслідком внесення змін до національного законодавства; доведено, що реалізація ЄКПЛ в правових системах держав-учасниць є прикладом дії принципу примату міжнародного права, що підтверджує недоцільність звертання до теорії монізму чи дуалізму як основного критерію для визначення механізму реалізації ЄКПЛ у відповідній правовій системі;

- доведено, що найбільш ефективним способом імплементації ЄКПЛ у національне законодавство є її інкорпорація на стадії реалізації, а саме на стадії законотворчої діяльності у формі постійного контролю за відповідністю діючого законодавства та законопроектів праву ЄКПЛ;

- встановлено, що вплив ЄКПЛ на правові системи держав-учасниць не обмежується послідовним виконанням рішень Суду по суті справ. Основний обов'язок по забезпеченню реалізації та узгодженості національного законодавства і ЄКПЛ в правових системах держав-учасниць покладається на законодавчі органи;

- встановлено, що більшість держав-членів Ради Європи здійснили інкорпорацію ЄКПЛ у внутрішнє законодавство і ЄКПЛ, як і інші міжнародні договори, посідає місце вище за звичайні закони, але є субординованою конституції, є інкорпорованою безпосередньо до конституції;

- виявлено тенденцію до надання судам різних рівнів держав-учасниць ЄКПЛ права здійснювати аналіз національного законодавства на предмет його відповідності ЄКПЛ.

Удосконалено:

- розуміння доктринальних підходів, що слугували основою створення і розвитку європейської системи захисту прав людини;

- розуміння необхідності подальшого реформування правової системи України, зокрема щодо забезпечення права власності, свободи думки, совісті і віросповідання, свободи від катувань або не людського, чи такого, що принижує людську гідність ставлення; права на справедливий суд, в тому числі виконання судових рішень.

Набули подальшого розвитку:

- сучасні теоретико-правові уявлення про природу та сутність права прав людини, у контексті яких зроблено висновок про застосування норм щодо прав людини як імперативних норм загального міжнародного права (jus cogens), що дає можливість їх застосування як в договірних, так і позадоговірних відносинах;

- теоретико-правові уявлення про роль національних органів у здійсненні функції контролю та перевірки на відповідність ЄКПЛ внутрішнього законодавства держав-учасниць. Автор дійшла висновку, що у випадку виявлення протиріч між національним законодавством та правом ЄКПЛ може відбутись: застосування права ЄКПЛ як норми прямої дії, що має переважну силу поряд з національним законодавством; звернення до конституційного суду для здійснення контролю щодо відповідності ЄКПЛ національного закону; визнання судом недійсним закону чи підзаконного нормативного акту, що не відповідає ЄКПЛ, з направленням відповідного повідомлення до органу, який ухвалив цей нормативний акт.

Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їх використання у роботі Верховної Ради України, Конституційного Суду України, Міністерства юстиції України, судів загальної юрисдикції. В роботі сформульовано конкретні пропозиції щодо вдосконалення застосування права Конвенції, з'ясовано правові наслідки встановлення невідповідності Конвенції національного законодавства. Практичні рекомендації автора направлялись до Національної комісії з верховенства права та утвердження демократії, Міністерства юстиції України, Комітету Верховної Ради України з питань правової політики для врахування під час здійснення законопроектних робіт та аналізу законодавства України на відповідність праву Конвенції, (Довідка про впровадження від 28 квітня 2010 року № 267/04-10; Довідка впровадження від 29 квітня 2010 року № 01-34/04-10). Теоретичні положення, обґрунтовані автором у дисертаційному дослідженні, можуть бути використані в навчальному процесі при підготовці курсів та спецкурсів «Міжнародне публічне право», «Міжнародний захист прав людини», «Європейська система захисту прав людини». Результати дисертаційного дослідження впроваджено в навчальний процес кафедри порівняльного та європейського права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка при підготовці навчально-методичних матеріалів з низки дисциплін, що передбачають вивчення положень права Ради Європи.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійно виконаною науковою працею, в якій висвітлені власні ідеї і розробки автора, що дозволили вирішити поставлені завдання. Використані в дисертації положення та ідеї інших авторів мають відповідні посилання і використані лише для підкріплення ідей дисертанта. Усі наукові результати, теоретичні та методичні положення і висновки, викладені у дисертаційному дослідженні, отримані автором особисто.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації оприлюднені у доповідях на науково-практичних конференціях, зокрема на таких як: науково-практична конференція «Актуальні питання права» (Атланта, 14 жовтня 2009 року); Міжнародна науково-практична конференція «Захист прав людини в контексті кримінального процесу» (Київ, 31 березня - 2 квітня 2007 року); «Актуальні проблеми судової реформи в Україні» (Київ, 14 грудня 2006 року); 7-а щорічна науково-практична конференція НаУКМА (Київ, 18 жовтня 2001 року); «Моніторинг доступності суду для звернень громадян в Україні» (Львів, 10 серпня 2000 року); Щорічні слухання з прав людини (Київ, 10 грудня 1997 року); «Філософська антропологія: проблеми, методи, ідеї» (Львів, 15 жовтня 1996 року).

Публікації. Основні наукові положення дисертаційного дослідження викладено дисертантом у 12 наукових статтях у фахових виданнях, з них 7 опубліковано у фахових виданнях згідно з переліком, затвердженим ВАК України, та 5 тез доповідей на наукових конференціях та семінарах.

Структура дисертації зумовлена її метою, завданнями і предметом. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, поділених на 9 підрозділів, висновків (до кожного розділу і загальних висновків до всієї роботи) та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 205 сторінок, з яких 25 сторінок - список використаних джерел, який налічує 407 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації та рівень її розробки, зв'язок з науковими планами, визначається мета і завдання дослідження, його об'єкт, предмет, дається характеристика методологічних підходів, використаних автором, розкривається наукова новизна дослідження, а також практичне значення й апробація його результатів, зазначаються використані джерела, описана структура та обсяг дисертації.

Розділ 1 «Розвиток права прав людини та становлення європейської системи захисту прав людини» присвячений дослідженню поняття та генезису права прав людини, з'ясуванню правової природи та значення права прав людини, а також дослідженню становлення європейської системи захисту прав людини і складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Розвиток права прав людини» автор аналізує розвиток права прав людини як комплекс норм, що регулюють питання захисту прав людини, а також суспільно-політичні, філософські вчення щодо прав людини, історичні етапи розвитку концепції, співвідношення позитивних та природних прав, етапи нормативного закріплення права прав людини.

Досліджуючи принципи, покладені в основу міжнародних стандартів прав людини, дисертант звертає увагу на різноманітні підходи до розуміння природи прав людини, що формувались людством протягом тисячоліть, у релігійних, філософських, політичних та правових джерелах і збереглися в сучасній науці та практиці. Так, наприклад норми Конституції США, Франції, Італії та Іспанії втілюють природно-правову концепцію прав людини, Конституції Німеччини і Австрії - концепцію позитивізму, а Конституція СРСР ґрунтувалась на марксистсько-ленінській теорії, відповідно до якої права людини «даруються» державою. Саме розвиток міжнародного права прав людини, який відбувся у другій половині ХХ століття, змусив багатьох юристів ще раз звернутись до природного права та теорії про переважну силу міжнародного права поряд з національним, тобто до сучасної теорії примату міжнародного права. Аналіз праць українських політологів, філософів та правників давнини та сучасності дає підстави стверджувати, що українська суспільствознавча думка розвивалась паралельно з розвитком європейського суспільствознавства, у напрямку підвищення рівня його гуманності.

Високо оцінюючи роль природно-правової доктрини в ідеологічному обґрунтуванні та становленні прав людини, не можна сказати, що вона була єдиною у визначенні взаємодії особи і держави, їй протистояв позитивістський підхід до природи прав людини та її відносин з державою. Основи сучасного розуміння прав людини були закладені у XVII-XVIII ст. у працях видатних мислителів Просвітництва, які відстоювали право на життя, свободу, власність як основу взаємовідносин особи і влади. Погляди Локка і Монтеск'є, насамперед про розподіл влади та забезпечення прав і свобод громадян, справили вплив не тільки на наступні наукові концепції, але й на державно-правову практику.

Аналізуючи правову матерію міжнародно-правових актів, в яких відбулось закріплення на універсальному та регіональному рівні тих норм права прав людини, які вже були відображені в актах внутрішнього права окремих держав, дисертант прийшла до висновку, що всі ці акти утворюють єдиний масив норм, спрямованих на захист прав людини, для позначення якого все частіше вживається поняття «право прав людини». Право прав людини характеризується специфічними ознаками, має свою специфічну сферу та предмет правового регулювання. Таким предметом є, з одного боку, визначення межі, до якої може бути обмежена свобода індивіда на користь держави та її обсяг, а з іншого - забезпечення, охорона та захист прав та свобод людини від свавілля з боку держави. Існують і спеціальні принципи, на яких ґрунтується право прав людини: 1) визнання індивіда найвищою цінністю будь-якого суспільства; 2) пріоритетність обов'язку держав щодо захисту та гарантування прав індивіда поряд з іншими обов'язками держави; 3) принцип особистої свободи індивіда.

У підрозділі 1.2. «Становлення міжнародної системи захисту прав людини» розглянуто процес становлення системи, питання комплексності та юридичної сили права прав людини на сучасному етапі його розвитку.

Дисертантом розглянуто засади міжнародного правопорядку, що є підставою для подальшого розвитку права прав людини. Так, положення Загальної декларації прав людини 1948 року стали обов'язковим джерелом міжнародного права двома шляхами: деякі з них отримали статус міжнародного звичаю, інші - шляхом інкорпорування їх у Статут ООН. Загальна декларація прав людини, хоча й не має обов'язкової сили у розумінні параграфу 1(а) статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, але набула її у розумінні параграфу 1(б) цієї ж статті, як звичай, що відображає загальну практику, яка визнана в якості правової норми. Це, в свою чергу, створює обов'язок держав-членів відповідно до статті 55 та статті 56 Статуту ООН забезпечувати ці права. Кожна держава має право встановлювати правила, які регулюють захист осіб на її території, але колективна гарантія має на меті забезпечити, щоб такі правила і їх застосування відповідали загальним принципам права, які визнані цивілізованими націями.

Аналізуючи наявні в сучасній науці тенденції розвитку міжнародного права та новітніх його галузей (таких як міжнародне космічне право) дисертант дійшла висновку, що у другій половині ХХ століття стала надаватись перевага саме договірному способові творення норм міжнародного права, хоча раніше загальне міжнародне право ототожнювалось виключно зі звичаєвим правом. Договори стають дедалі могутнішим засобом реалізації інтересів суб'єктів міжнародних відносин, і оскільки вони є результатом консенсусу, а іноді й компромісу у стосунках між обмеженим колом суб'єктів, вони іноді можуть вступати у конфлікт зі звичаями, а навіть загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями. Саме тому на сучасному етапі розвитку міжнародного права відбувається повернення до концепції імперативних норм міжнародного права (jus cogens), яка базується на твердженні, що міжнародне право забороняє укладання угод, які вимагають від держави змінити свою політику, законодавство чи структуру судів таким чином, що вони не зможуть більше повністю чи на рівних умовах захищати життя, свободу, честь і власність осіб, що перебувають під їх юрисдикцією. Саме принципи права виступають орієнтирами для реформування національних правових систем в країнах, які бажають увійти у європейський правовий простір, в тому числі і в Україні, а ступінь їх абстрактності зумовлює їх конкретизацію відповідно до регіональних чи національних правових традицій, особливостей правової системи та сфери відносин, що регулюються. Визнання принципів захисту прав людини принципами jus cogens як у формально-юридичному, так і у ідеологічному розумінні сприяє застосуванню їх як у договірних, так і позадоговірних стосунках, що, в свою чергу, утворює додаткові гарантії забезпечення прав людини в міжнародному праві.

Дисертант дійшла висновку, що право прав людини утворює комплексну галузь права, що включає норми міжнародного приватного та публічного права, норми національного права, правову доктрину, теорію природних прав, яка, не будучи формалізована у конкретних нормативний актах чи судових рішеннях, все частіше стає підґрунтям для творення таких норм. Особливістю права прав людини є те, що воно має на меті забезпечити поза межами внутрішніх правових систем захист та охорону прав, які на національному рівні регулюються нормами з різних галузей права.

У підрозділі 1.3. «Cтановлення європейської системи захисту прав людини» проаналізовано передумови та процес становлення європейської системи захисту прав людини, основою якої є ЄКПЛ.

У дисертації розкрито процес створення європейської системи захисту прав людини, який розпочався з моменту утворення Ради Європи. Ідеї, відтворені у ЄКПЛ, вже були закріплені в Декларації незалежності США 1776 року і Декларації прав людини та громадянина 1789 року, а також в Статуті ООН та Загальній декларації прав людини 1948 року. Їх формалізація та інституційне закріплення відбулось шляхом створення Європейської системи захисту прав людини, яка включає цілий ряд документів і механізмів, зокрема, до таких належать: Європейська Угода щодо осіб, які беруть участь в розгляді звернень Європейською Комісією та ЄСПЛ від 6 травня 1969 року; Європейська Угода щодо осіб, які беруть участь в розгляді звернень Європейським Судом прав людини від 5 березня 1996 року; Європейська конвенція щодо заборони тортур, нелюдського та такого, що принижує людську гідність, ставлення від 26 листопада 1987 року і два Протоколи до неї; Європейська Хартія регіональних мов та мов національних меншин від 5 листопада 1992 року і Рамкова конвенція щодо захисту прав національних меншин від 1 лютого 1995 року.

Саме система, створена на основі ЄКПЛ, будучи основою європейської системи захисту прав людини, є найбільш повною і розвинутою. Ефективність ЄКПЛ пояснюється наявністю дієвого механізму колективного забезпечення її реалізації, перетворенням ЄКПЛ на автономну систему з ефективним механізмом забезпечення, для позначення якого в міжнародному праві все частіше застосовують поняття «автономний правовий режим».

Розділ 2 «Вплив ЄКПЛ на внутрішнє право держав» складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу механізмів реалізації міжнародного права та ЄКПЛ зокрема у внутрішніх правових системах, а також змін, яких зазнало законодавство та правозастосовча практика держав-учасниць ЄКПЛ внаслідок приведення правової системи у відповідність до вимог ЄКПЛ та як реакція на рішення ЄСПЛ.

У підрозділі 2.1. «Дія міжнародного права у внутрішньому праві держав» проаналізовано класичні та сучасні підходи до питання дії міжнародного права у внутрішньому праві держав, питання співвідношення міжнародного та внутрішнього права та механізми/способи реалізації теорії примату міжнародного права в правових системах. Наслідком розгляду цього питання є висновок про те, що посилення взаємодії міжнародного та національного права призвело до того, що моністична концепція примату міжнародного права набула більш суттєвого обґрунтування в доктрині міжнародного права, незважаючи на відсутність серед вчених єдиного підходу до цього питання, а теоретична дискусія про дотримання принципів монізму чи дуалізму як основного критерію для визначення позиції держав на міжнародній арені, вичерпала себе. Обговорення цього питання поступово трансформується у вирішення більш практичних питань співвідношення систем національного та міжнародного права, а саме реалізації принципу примату міжнародного права на практиці, в національних правових системах. В сучасних умовах міжнародне право вимагає від держав обрання таких способів реалізації норм міжнародного права на національному рівні, які забезпечать добросовісне виконання їх міжнародних зобов'язань. Тобто мова йде про примат міжнародного права на стадії реалізації, коли норма міжнародного права не анулює автоматично норму національного права, що їй не кореспондує, але вимагає створення як на міжнародному, так і внутрішньому рівні умов для її ефективної реалізації.

Розглянувши теоретичні підходи до взаємодії міжнародного та національного права у поєднанні принципів суверенної рівності держав, принципу сумлінного дотримання міжнародних договорів та принципу міжнародного співробітництва, що передбачає право держав у силу їх суверенної рівності самим визначати суть своїх правових систем, автор дійшла висновку, що поєднання цих принципів і є основою організації процесу практичної реалізації норм міжнародного права шляхом їхнього відображення у внутрішньодержавному праві чи визнання прямої дії таких норм. Для позначення цього процесу остаточно закріпився термін «імплементація», яка може відбуватись різними способами, основними з яких є відсилання, інкорпорація, легітимація, рецепція, трансформація, узгодження та виконання.

У підрозділі 2.2. «Статус ЄКПЛ в національних правових системах держав-членів Ради Європи» проаналізовано статус ЄКПЛ в ієрархії внутрішніх правових норм. Такий статус суттєво відрізняється в державах-членах Ради Європи. Так, в деяких державах статус ЄКПЛ визначається конституційними положеннями (наприклад Австрія, Болгарія, Чехія, Кіпр, Естонія, Грузія, Греція, Франція, Латвія, Молдова, Нідерланди, Македонія, Португалія, Румунія, Росія, Словаччина, Словенія, Іспанія і Україна). В інших державах статус ЄКПЛ визначений в рішеннях вищих судів (наприклад Бельгія, Італія, Німеччина, Литва, Швейцарія). В державах, які визнали пріоритетність норм міжнародного права щодо внутрішньодержавного права, ЄКПЛ має пріоритет щодо внутрішнього права, в деяких державах ЄКПЛ стала частиною національного законодавства і отримала статус, рівний з іншими актами законодавства (наприклад в Данії, Фінляндії, Італії, Ісландії, Ліхтенштейні, Литві та Швеції). Всі держави Центральної та Східної Європи, які ратифікували ЄКПЛ після 1989 року, без винятку, інкорпорували її в свої правові системи. Правові системи цих держав характеризувалися дуалістичним підходом до міжнародного права, що за умови застосування класичних підходів є перешкодою для прямої дії міжнародних договорів у внутрішніх правових системах.

Аналізуючи механізми реалізації ЄКПЛ у внутрішніх правових системах, дисертант звертає увагу, що в переважній більшості випадків видається спеціальний парламентський акт: акт ратифікації чи спеціальний впроваджувальний акт, як це відбувається в країнах з загальною системою права чи в скандинавських країнах, тобто відбувається інкорпорація. Інкорпорація є найбільш поширеним способом імплементації ЄКПЛ до внутрішніх правових систем, що надає національним органам можливість залагодити ситуацію у випадку порушення прав людини до того, як справа буде передана до ЄСПЛ, оскільки вирішення конфлікту на національному рівні й надалі залишається найбільш бажаним рішенням. Інкорпорація ЄКПЛ, в поєднанні з наданням ЄКПЛ переваги над національним правом у випадку протиріччя між ними, надає можливість національним органам державної влади повністю виконувати рішення ЄСПЛ.

Більшість держав-учасниць ЄКПЛ здійснили її інкорпорацію в національне законодавство, і в більшості держав-учасниць ЄКПЛ, як і інші міжнародні договори, посідає місце вище за звичайні закони, але є субординованою конституції. Особливістю ЄКПЛ є те, що вона створена для захисту особи від неправомірних діянь національних органів державної влади. В цьому сенсі ЄКПЛ відіграє ту ж функцію, що й конституції, тобто поєднує риси конституційного і міжнародного права. ЄСПЛ неодноразово звертався до ЄКПЛ як конституційного інструмента європейського порядку в сфері прав людини. В цьому розмінні практика ЄСПЛ суттєво вплинула на формування європейської конституційної юриспруденції. В рішеннях часто розкриваються протиріччя між внутрішнім правом та правозастосовчою практикою, з одного боку, та ЄКПЛ з іншого, результатом чого є зміни у внутрішньому праві та практиці.

У підрозділі 2.3 «Вплив ЄКПЛ на законодавство окремих держав-членів Ради Європи» автор розглянула ті зміни, яких зазнали внутрішні системи права держав-членів Ради Європи у процесі приведенням свого внутрішнього права у відповідність до вимог ЄКПЛ. Таке узгодження є складовою більш загального обов'язку добросовісного виконання міжнародних договорів і обставин, що з них виникають. Якщо держава не приводить своє внутрішнє право у відповідність до вимог міжнародного права, то це теж може розглядатись як порушення. Тобто, ЄСПЛ може розглядати питання не лише щодо прийняття нормативних актів, що суперечать ЄКПЛ, але й про неприйняття законодавства, що необхідне для реалізації ЄКПЛ у внутрішній правовій системі, або про не відміну закону, що суперечить ЄКПЛ.

У дисертації наводяться приклади рішень ЄСПЛ, які хоча й не є формально обов'язковими для застосування в державах-членах Ради Європи, є офіційним тлумаченням стосовно конкретної справи; і хоча не існує також чіткого формального зобов'язання змінювати у зв'язку з прийняттям такого рішення законодавчу практику, стаття 1 ЄКПЛ зобов'язує держави-учасниці реагувати на порушення ними прав і свободи людини, і, у більшості випадків, наслідком прийняття рішення ЄСПЛ, в якому констатувався факт порушення, закріплених в ЄКПЛ, є саме зміни у законодавстві держави. Тлумачення ЄКПЛ, здійснене ЄСПЛ у мотивувальній частині рішень щодо конкретних держав, набувають статусу джерела права ЄКПЛ і дедалі частіше беруться до уваги державами-учасницями в процесі законотворення. Іноді сама передача справи на розгляд ЄСПЛ є достатнім стимулом або значною мірою прискорює внесення поправок до актів законодавства.

Аналізуючи вплив, який здійснила ЄКПЛ на внутрішні правові системи, автор зосередила увагу на підходах, що застосовуються ЄСПЛ для здійснення тлумачення ЄКПЛ. ЄСПЛ розглядає ЄКПЛ як мінімальний стандарт і постійно здійснює прогресивну інтерпретацію ЄКПЛ, часто звертається до позитивного досвіду окремих держав-членів, оскільки вважає ЄКПЛ «живим інструментом», зміст якого повинен тлумачитись таким чином, щоб реально забезпечити ефективний захист прав осіб. Наслідком такого прогресивного тлумачення ЄКПЛ є законодавче закріплення позитивного досвіду одних держав-членів Ради Європи у внутрішньому законодавстві інших, поступова уніфікація норм щодо захисту прав людини у внутрішніх правових системах. Тобто законодавче закріплення мінімальних та прогресивних стандартів, вироблених ЄСПЛ, залишається вагомою складовою реалізації ЄКПЛ. Оскільки більшість держав-учасниць ЄКПЛ є державами з тривалою історією розвитку правової системи і правові механізми, які в них склались, не є випадковими, а є проявом культурних, моральних та соціальних традицій тієї чи іншої нації, то кожна з цих держав намагається забезпечити домінування власної правової традиції в межах своєї юрисдикції.

Розділ 3 «Застосування ЄКПЛ національними судами держав-членів Ради Європи» присвячений аналізу практики застосування ЄКПЛ судами різних рівнів держав-учасниць ЄКПЛ на основі якого вироблені рекомендації щодо подальшого реформування правової системи України і складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Застосування ЄКПЛ конституційними судами окремих держав-членів Ради Європи» відображено досвід застосування ЄКПЛ конституційними судами держав-членів Ради Європи. Автор дійшла висновку, що конституційні суди відіграють важливу роль в ефективному забезпеченні прав і свобод. В минулому пряме застосування ЄКПЛ національними судами заперечувалось на тій підставі, що права і свободи, які містяться в ЄКПЛ, є занадто абстрактними і не можуть використовуватись суддями чи адвокатами в конкретних правових системах. Перевага надавалась застосуванню національного права, а до ЄКПЛ звертались лише у випадку виникнення сумнівів щодо застосування національного законодавства. Такий підхід є застарілим, оскільки ЄКПЛ та Протоколи до неї не розглядаються більше як статичний каталог основних прав та свобод. Хоча ЄСПЛ і визнавав необхідність традиційного підходу до інтерпретації ЄКПЛ, виходячи з положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, він свідомо обрав динамічний підхід до інтерпретації ЄКПЛ, щоб адаптувати ЄКПЛ до соціальних, економічних та моральних реальностей держав-членів Ради Європи.

Тому, незважаючи на те, що в більшості держав-учасниць ЄКПЛ прецедент не є джерелом права, конституційні суди у своїй практиці звертаються як до тексту самої ЄКПЛ, так і до прецедентів ЄСПЛ. І саме завдяки використанню розширеного тлумачення, здійсненого ЄСПЛ, конституційні суди держав-учасниць ЄКПЛ, та України зокрема, здійснюють захист прав людини та системне узгодження підзаконних актів та національних конституцій, спираючись на право ЄКПЛ.

У підрозділі 3.2. «Застосування ЄКПЛ судами загальної юрисдикції держав-членів Ради Європи» проаналізовано застосування ЄКПЛ судами загальної юрисдикції держав-членів Ради Європи.

У дисертації ґрунтовно досліджено питання щодо місця і ролі судів у здійсненні норм міжнародного права. Виявлено, що незважаючи на відсутність єдиного підходу, очевидним є зростання ролі судів в застосуванні міжнародного права. Суди рідко застосовують ЄКПЛ відокремлено від внутрішнього законодавства. Найчастіше норми ЄКПЛ використовуються як допоміжні, поряд з нормами внутрішнього права. У випадку відсутності відповідної норми внутрішнього права або існування сумнівів щодо її відповідності ЄКПЛ суди звертаються до норм ЄКПЛ, навіть якщо сторони не зробили на неї посилання.

Встановлено, що ефективне застосування судами норм міжнародних договорів залежить від того, наскільки повно вони інкорпоровані у внутрішнє законодавство, та від правильного їх розуміння. В більшості держав-членів Ради Європи прецедентне право не посідає того місця серед джерел права, яке воно посідає в державах з англосаксонською системою права, проте зростає його використання у внутрішніх правових системах у зв'язку із застосуванням ЄКПЛ і на основі інтерпретації її норм ЄСПЛ. Суди у всіх країнах Європи звертаються до ЄКПЛ та рішень ЄСПЛ, щоб попередити конфлікти між внутрішнім законодавством та ЄКПЛ, і таким чином, зростає їх правотворча функція. Зростаючий вплив рішень ЄСПЛ на практику держав-учасниць ЄКПЛ не означає, однак, що всі питання прав людини та основних свобод вирішуються виключно судами.

У підрозділі 3.3. «Проблеми реформування правової системи України в світлі застосування ЄКПЛ її національними судами» автор проаналізувала зміни, що відбулися у внутрішній правовій системі України у зв'язку з приведенням її у відповідність до ЄКПЛ і дійшла висновку, що надавши згоду на обов'язковість ЄКПЛ, Верховна Рада України не вирішила усі питання, пов'язані із реалізацією її положень у внутрішню правову систему. Необхідність подальшої інкорпорації ЄКПЛ у внутрішнє право є очевидною, що неодноразово підкреслював ЄСПЛ.

У дисертації здійснено аналіз окремих положень внутрішнього законодавства України та запропоновано конкретні зміни, що сприятимуть подальшому приведенню внутрішнього права України у відповідність до вимог ЄКПЛ. Так, потребує подальшого удосконалення кримінально-процесуальне законодавство України, з метою повного забезпечення передбаченого статтею 5 ЄКПЛ право особи на свободу та особисту недоторканність та визначення підстав для обмеження цього права у разі затримання чи арешту. Невирішеним залишається питання про запровадження в Україні судового порядку розгляду питань при попередньому розгляді справи суддею і підготовці її до судового розгляду, що не повністю відповідає вимогам ЄКПЛ та її тлумаченню, що здійснено ЄСПЛ у його рішеннях.

Положення ст. 6 ЄКПЛ передбачають право на справедливий суд і регламентують, зокрема, участь захисника у кримінальному судочинстві, гарантують право особи захищати себе особисто чи користуватися правовою допомогою захисника, або одержувати таку допомогу безоплатно. Чинне національне законодавство України недостатньо регулює питання, пов'язані із забезпеченням права особи на захист від кримінального обвинувачення з використанням правової допомоги захисника, не передбачає механізму забезпечення обвинуваченого (підсудного) безоплатною юридичною допомогою захисника за призначенням.

До кримінально-процесуального законодавства України доцільно ввести поняття «розумний строк» для врегульовано питання щодо строків розгляду судами кримінальних справ, оскільки чинним законодавством України це питання недостатньо врегульовано, а відповідно до п. 1 ст. 6 ЄКПЛ кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним та безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

Чинним кримінально-процесуальним законодавством України не передбачено право особи на оскарження постанови про проведення обшуку, що є порушенням статті 8 ЄКПЛ. Також діюче законодавство не передбачає ефективних засобів правового захисту прав людини при обранні чи зміні запобіжного заходу на стадіях судового розгляду. Потребує подальшого реформування законодавство про прокуратуру та судоустрій.

Саме з метою виправленнях цих та рядку інших недоліків кримінального процесу та судоустрою вже понад 10 років працюють робочі групи по розробці нового кримінально-процесуального законодавства України, працюють також комісії з питань судової реформи та реформи кримінальної юстиції. Але жоден з розроблених ними проектів поки що не набув статусу закону.

Відповідно до статті 46 ЄКПЛ, держави-учасниці зобов'язуються виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі. На виконання цього обов'язку в Україні створена і з 2006 року діє система юридичної експертизи актів законодавства та їх проектів на відповідність ЄКПЛ. Здійснення такої експертизи має на меті унеможливити подальші порушення ЄКПЛ, спричинені недосконалістю правового регулювання в національному правовому полі. Така експертиза є обов'язковою щодо всіх законопроектів, а також підзаконних нормативних актів, на які поширюється вимога державної реєстрації. Також на Міністерство юстиції України покладено обов'язок щодо забезпечення постійної періодичної перевірки чинних законів і підзаконних актів на відповідність ЄКПЛ та практиці ЄСПЛ, перш за все у сферах, що стосуються діяльності правоохоронних органів, кримінального провадження, позбавлення свободи. Оскільки ЄСПЛ у своїх рішеннях щодо України вже неодноразово вказував, що порушення прав, гарантованих ЄКПЛ, спричинені саме недоліками у чинному законодавстві, то здійснення експертизи проектів, а також чинного законодавства на відповідність ЄКПЛ та практиці ЄСПЛ є найбільш дієвим та ефективним засобом попередження порушення прав людини, гарантованих ЄКПЛ.

Для судів України застосування ЄКПЛ та практики ЄСПЛ набули особливої актуальності з прийняттям 23 лютого 2006 року Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який увібрав у себе рекомендації, викладені у численних резолюціях Комітету Міністрів Ради Європи. Загалом, в Україні ще повинні відбутись значні зміни щодо інтеграції в європейську систему захисту прав людини. Суди й надалі не часто застосовують норми міжнародно-правових документів та ЄКПЛ зокрема, але існує тенденція до подолання консерватизму правників, й поглиблення розуміння того, що ЄКПЛ є ратифікованою державою міжнародною угодою, яка є складовою правової системи України.