Історико-правові засади кримінально-виконавчої політики України

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є обґрунтування історико-правових засад формування кримінально-виконавчої політики України, визначення її сутнісних характеристик та основних напрямів удосконалення на сучасному етапі розвитку українського державотворення.

Для досягнення цієї мети було поставлено такі завдання:

- розкрити джерельну базу та з'ясувати історичний доробок національної наукової думки щодо становлення й розвитку кримінально-виконавчої політики України як цілісного соціально-правового явища;

- визначити поняття, завдання та цілі вітчизняної кримінально-виконавчої політики, встановити її джерела, типи, внутрішні та зовнішні складові, принципи реалізації;

- довести історичну наступність, встановити складність і неминучість процесу перетворення радянського виправно-трудового права на сучасне кримінально-виконавче право;

- обґрунтувати соціальну та правову зумовленість кримінально-виконавчої політики;

- охарактеризувати процес становлення та розвитку сучасної кримінально-виконавчої політики за періодами її законодавчого закріплення, а також особливостями правозастосування з обґрунтуванням пріоритетних напрямів її подальшого удосконалення;

- розкрити загальні історико-правові закономірності розвитку кримінально-виконавчої політики у співвідношенні теорії (політики, права й науки права) та практики виконання й відбування кримінальних покарань, ресоціалізації засуджених;

- встановити місце кримінально-виконавчого права в національній правовій системі, а також основні джерела кримінально-виконавчого права щодо їх відповідності сучасним проблемам і завданням кримінально-виконавчої політики;

- визначити статус та компетенцію керівних органів і структурних підрозділів ДКВС України, запропонувати альтернативний варіант Концепції реформування ДКВС України.

Об'єкт дослідження - суспільні процеси становлення та розвитку кримінально-виконавчої політики України як соціально-правового явища.

Предмет дослідження - історико-правові засади кримінально-виконавчої політики України.

Методи дослідження. У дослідженні застосовано сукупність загальнонаукових і конкретно-наукових методів пізнання, що дали можливість розкрити сутність такого складного явища, яким є законодавчий процес, а також його особливості, пов'язані з правовим забезпеченням кримінально-виконавчої політики України. Ці методи використано у процесі дослідження теоретичних засад кримінально-виконавчої політики України, історичного процесу законодавчого закріплення концептуальних положень кримінально-виконавчої політики України в нормативно-правових актах (розділи 1, 3); герменевтичний - використано для пізнання та інтерпретації текстів монографічних видань, наукових статей, навчальних матеріалів, а також текстів нормативних актів, що уможливило розкриття змісту та узагальнення сформульованих у різні способи властивостей явища, яке досліджується (розділ 3); історико-правовий - застосовано у процесі дослідження генезису кримінально-виконавчої політики, виділення основних періодів її становлення та розвитку в історичному контексті й на сучасному етапі державотворення, пошуку найбільш прийнятих для держави форм такої політики (розділи 1, 2, підрозділи 3.1, 4.1, 4.2, 5.1); порівняльно-правовий (компаративний) - використано при аналізі й зіставленні поглядів учених-істориків права стосовно багатьох аспектів кримінально-виконавчої політики, а також при порівнянні норм чинного кримінально-виконавчого законодавства України та низки відповідних норм інших країн (розділи 1, 3, 5); методи системного та структурно-функціонального аналізу застосовано під час вивчення джерел кримінально-виконавчої політики, нормативно-правової бази дослідження (розділи 1, 3, підрозділи 4.2, 5.2); спеціально-юридичний - використано з метою пояснення окремих правових конструкцій, теорій, принципів, понять, аналізу норм чинного законодавства, виявлення недоліків у ньому (розділи 3, 4, 5); правового моделювання - застосовано для визначення перспектив удосконалення кримінально-виконавчої політики, кримінально-виконавчої системи, науки кримінально-виконавчого права як підґрунтя для розроблення концепцій і доктрин кримінально-виконавчої політики (розділ 5, підрозділи 2.1, 2.3).

Емпіричну базу дослідження становлять систематизовані матеріали статистичної звітності Державного департаменту України з питань виконання покарань (ДДУПВП); зведені дані опитувань персоналу установ виконання покарань (1560 осіб), засуджених у місцях позбавлення волі (2500 засуджених), анонімного опитування громадян Волинської, Львівської, Рівненської, Черкаської та Чернігівської областей (2398 осіб), а також матеріали архівних справ Центрального державного історичного архіву України, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління, Центрального державного архіву громадських об'єднань України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим в юридичній науці монографічним дослідженням історико-правових засад кримінально-виконавчої політики України. Сформульовані положення та рекомендації спрямовано на розв'язання важливої науково-практичної проблеми, що полягає у формуванні концепції державної політики у сфері виконання покарань, а отримані висновки визначають перспективи наукового забезпечення її реалізації на практиці. Зокрема: кримінальна виконавча політика правова

вперше:

- здійснено історико-правовий аналіз та визначено періодизацію кримінально-виконавчої політики України на основних етапах державотворення;

- визначено, що етапи становлення й розвитку кримінально-виконавчої політики - це стадії розроблення та прийняття законодавчих актів, що мають правові межі початку (нижня межа) та закінчення (верхня межа);

- доведено, що кримінально-виконавча політика - це явище правової реальності, складова процесу формування правової держави, у якій панує право як загальна міра свободи, рівності та справедливості в суспільстві, що й визначає зміст законодавчих, а також інших кримінально-виконавчих правових актів;

- розкрито теоретичні засади застосування норм кримінально-виконавчого права як особливої форми реалізації кримінально-виконавчої політики через державно-владну, політико-правову та організаційну діяльність компетентних органів і службових осіб держави;

- сформульовано висновок про те, що правові засади сучасної кримінально-виконавчої політики мають бути закріплені відповідним законом з урахуванням нагальних потреб системи виконання покарань, зокрема правових, інституційних, матеріальних і фінансових;

- встановлено, що в основу кримінально-виконавчої політики більшості провідних країн світу закладено ідею каяття злочинців, суб'єктами реалізації якої є не силові структури та воєнізовані формування, а представники цивільних професій (психологи, педагоги, соціологи, психіатри й інші категорії);

- за допомогою історичного підходу розкрито сутність і зміст сучасного теоретико-правового визначення понять "організаційне забезпечення" та "правове забезпечення" у контексті реалізації кримінально-виконавчої політики;

- запропоновано правовий механізм упровадження положень кримінально-виконавчої політики в системі ДКВС України;

удосконалено:

- теоретичні позиції щодо класифікації та визначення сутності принципів і функцій кримінально-виконавчої політики відповідно до основних ознак, які характеризують функції держави з точки зору сучасної теорії держави та права, конституційного права та окремих галузей права;

- теоретико-правовий аспект функціонування кримінально-виконавчої системи згідно із завданнями сучасної кримінально-виконавчої політики;

- концептуальні засади удосконалення вітчизняних законів та імплементації міжнародних правових актів з питань формування та реалізації кримінально-виконавчої політики України, доповнені авторськими пропозиціями щодо внесення змін і доповнень до Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) України та інших нормативно-правових актів з питань виконання покарань;

- наукові підходи до визначення виховного впливу на засуджених у відповідності з правовими, демократичними та гуманістичними засадами кримінально-виконавчої політики;

дістали подальший розвиток:

- визначення поняття та змісту кримінально-виконавчої політики у співвідношенні: кримінально-виконавча політика - кримінально-виконавче право - наука кримінально-виконавчого права;

- сучасні теоретичні підходи стосовно обґрунтування методологічних засад реалізації кримінально-виконавчої політики в царині законодавства, що має забезпечити максимальну ефективність зусиль держави в досягненні мети кримінального покарання;

- пропозиції вчених і практиків щодо удосконалення політики у сфері виконання кримінальних покарань, визначення її цілей, принципів, стратегії; напрямів діяльності органів та установ виконання покарань;

- положення теорії кримінально-виконавчого права України, що стосуються доктринального тлумачення певних понять, категорій, термінів, пов'язаних з регулюванням суспільних відносин, що виникають у процесі виконання покарань.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дослідження впроваджено як рекомендації в:

- законотворчий процес та правоохоронну практику (акти впровадження Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України від 30 грудня 2009 р. № 04-19/14-3830; Міністерства юстиції України від 30 липня 2010 р.; Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Волинській області від 25 листопада 2009 р. № 2/3-1607, у Львівській області від 23 грудня 2009 р., у Рівненській області від 20 січня 2010 р. № 19/14-283; Апеляційного суду Волинської області від 14 січня 2010 р. № 1.7/19);

- навчальний процес (акт впровадження Волинського національного університету імені Лесі України від 27 листопада 2009 р. № 3/4077).

Окремі положення дисертації може бути використано для подальшого розроблення теоретико-методологічних і прикладних аспектів реалізації кримінально-виконавчої політики, удосконалення її організаційно-правового забезпечення, на основі авторського визначення концептуальних засад національної пенітенціарної доктрини та забезпечення працівників кримінально-виконавчої системи науково обґрунтованими заходами щодо гуманізації, демократизації процесу виконання й відбування кримінальних покарань, дотримання прав людини та громадянина в місцях позбавлення волі.

Особистий внесок здобувача. Дисертація виконана самостійно. Усі сформульовані положення та висновки є результатом особистих досліджень автора. У монографії "Організація індивідуального запобігання злочинам у кримінально-виконавчій установі", підготовленій у співавторстві, автору належить 25 % змісту; у навчальному посібнику "Кримінологія: довідник термінів, основні визначення, рекомендовані джерела", підготовленому у співавторстві, автору належить 15 % змісту; у навчальному посібнику "Загальні засади призначення покарань в Україні", підготовленому у співавторстві, автору належить 15 % змісту.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дослідження апробовані автором під час виконання й обговорення його на засіданні кафедри теорії та історії держави і права Волинського національного університету імені Лесі Українки, а також на кафедрах кримінології та кримінально-виконавчого права, теорії та історії держави і права Національної академії внутрішніх справ.

Теоретичні положення та висновки дослідження оприлюднено на 17 міжнародних, всеукраїнських, регіональних наукових і науково-практичних конференціях, симпозіумах, семінарах, круглих столах.

Публікації. Результати дослідження викладено у 27 наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України,

а також в одній індивідуальній, одній колективній монографіях, трьох колективних навчальних посібниках, 17 статях в інших виданнях (тезах доповідей і повідомлень на міжнародних та всеукраїнських науково-теоретичних і науково-практичних конференціях).

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, що включають 18 підрозділів, висновків, 31 додатку, списку використаних джерел (532 найменування). Повний обсяг дисертації становить 588 сторінок, з них загальний обсяг тексту - 395 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ 1. "Історіографія, джерельна та теоретична база дослідження" складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 "Стан наукового розроблення проблем кримінально-виконавчої політики" систематизовано наукові теорії, що обґрунтовують юридичну суть кримінально-виконавчої політики, обумовленої історичним чинником її розвитку на сучасному етапі розбудови правової держави.

На основі порівняльного аналізу концепцій, запропонованих сучасними дослідниками кримінально-правової політики України (Л.В. Багрій-Шахматов, І.Г. Богатирьов, Є.М. Бодюл, А.П. Гель, С.Д. Гусарєв, Т.А. Денисова, О.М. Джужа, А.П. Закалюк, О.І. Зубков, Р.А. Калюжний, А.М. Колодій, О.Г. Колб, Л.А. Луць, В.А. Льовочкін, В.О. Меркулова, П.П. Михайленко, Г.О. Радов, А.Х. Степанюк, В.М. Трубніков, П.Л. Фріс, А.Є. Шевченко, Ю.С. Шемшученко, О.І. Ющик, О.Н. Ярмиш) встановлено, що за роки незалежності України наукові інтерпретації сучасного кримінально-виконавчого процесу значно розширили свою проблематику та наразі включають усі складові цього сегменту суспільних відносин, зокрема: політику держави у сфері виконання кримінальних покарань; становлення та розвиток кримінально-виконавчого законодавства; формування системи виконання й відбування кримінальних покарань та її вдосконалення; практичну діяльність органів й установ виконання покарань та громадських організацій, об'єднань й органів місцевого самоврядування, що залучаються до процесу виправлення і ресоціалізації засуджених; співвідношення кримінально-виконавчого права України з міжнародними актами й стандартами в цій сфері; накопичення та систематизацію знань з теорії та практики виконання покарань.

За роки незалежності кримінально-виконавча система України зазнала істотних змін, пов'язаних передусім із необхідністю творення нової джерельної бази, поступово вивільняючись від попередньої (радянської) і залучаючи кращі міжнародні джерельні стандарти. Однак з точки зору методології теорії права необхідно визначитись із самим поняттям "систематизація джерел кримінально-виконавчого права". А це зобов'язує проаналізувати всі визначення, що функціонують у процесі систематизації та упорядкування кримінально-правових актів, і з позицій розуміння зазначених проблем внести відповідні корективи.

У підрозділі 1.2 "Теоретико-правові та методологічні питання концептуального визначення кримінально-виконавчої політики України в науковій юридичній літературі" подається огляд різних підходів до трактування як самого поняття "політика", що ототожнюється з усвідомлено організованою діяльністю органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, громадських об'єднань, партій тощо і яка визначається їх інтересами та цілями, так і такої її складової, як кримінальна політика, що визначає основні напрями, методи та засоби боротьби держави зі злочинністю, завдання, форми та зміст діяльності правоохоронних органів і громадських організацій, що беруть участь у її здійсненні. Ця діяльність є багатогранною і включає: швидке й повне розкриття злочинів, установлення осіб, винних у їх вчиненні, та забезпечення правильного застосування законодавства про кримінальну відповідальність; правильну юридичну кваліфікацію вчиненого злочину з призначенням відповідного покарання; належне виконання призначеного за вироком суду покарання.

Останніми роками склалися сприятливі можливості для теоретико-концептуального визначення кримінально-виконавчої політики України в контексті юридичної діяльності (С.Д. Гусарєв та ін.). Сучасна методологічна база досліджень проблем юридичної діяльності формується на основних положеннях праворозуміння, поєднання та взаємодоповнення юридичного позитивізму, соціологізму, інтегративної юриспруденції, а також на ідеях верховенства права, визнання прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності, розмежування права та закону, пріоритету закону щодо підзаконного акта. Відповідно до цього, стратегію, основні форми й методи реалізації кримінально-виконавчої політики, процес її формування та розвитку прямо чи опосередковано визначає комплекс соціальних факторів.

Доведено, що теоретичне визначення кримінально-виконавчої політики можливе лише на основі здобутків наук, що не лише розробляють проблеми протидії злочинності (кримінологія, кримінальне право, кримінально-виконавче право), а й досліджують проблеми ресоціалізації засуджених (пенітенціарна психологія, пенітенціарна педагогіка, теорія виховання).

У підрозділі 1.3 "Історико-правові джерела з формування вітчизняної кримінально-виконавчої політики у другій половині ХVІІІ ст. та до здобуття Україною незалежності" проведено комплексний історико-правовий аналіз умов, у яких формувалася кримінально-виконавча політика, від найдавніших часів з акцентом на період виведення цієї політики на державний рівень, починаючи з другої половини ХVІІІ ст. і до 90-х років ХХ ст. Виявлення на цьому шляху конкретних норм, понять, інститутів та юридичних конструкцій, визначення засобами історико-порівняльного методу їх спільних і відмінних рис дало змогу відібрати зі значного національного спадку кращі зразки й види кримінально-виконавчої діяльності для використання в сучасних умовах.

Першим пенітенціарним законом, що діяв на теренах України, можна вважати артикули 31 та 32 розділу ІV Статуту Великого князівства Литовського 1588 р. Викладені в них умови тримання в тюрмах ув'язнених різних категорій донині відображено у кримінально-виконавчому законодавстві України.

У формуванні української кримінально-виконавчої системи від ХVІІІ ст. значну роль відіграли такі визнані на той час джерела, як магдебурзьке право та "судові обрядки" Запорізької Січі. У період Козацької держави (від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського) поряд з джерелами на кшталт "Руської правди" в Україні діяли й інші правові норми, зокрема Литовські статути, Гадяцький трактат І. Виговського, Слободищевський пакт Ю. Хмельницького. Вітчизняні дослідники наголошують на важливості такої пам'ятки українського права ХVІІІ ст., як "Права, за якими судиться малоросійський народ" 1743 р., що використовувалась у пенітенціарному праві аж до початку ХХ ст. Різноманітні історичні й історико-правові джерела засвідчують прогресивність кримінального права Гетьманщини, у якому важливе місце посідали передові на той час принципи покарання: законність; визнання особи винною і такою, яка підлягає покаранню лише за вироком суду; гуманність та ін.

Під впливом соціологічного напряму, що почав утверджуватися в теорії і практиці виконання покарань у Російській імперії наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., в українських губерніях репресивні засоби покарання все більше поступалися місцем засобам виправлення особи злочинця. У цей же час утвердилися традиції патронажної діяльності з влаштування долі ув'язнених після звільнення з місць позбавлення волі.

Хоч на початку ХХ ст. перемогла тенденція поширення на Україну російського права й підвалин пенітенціарної системи, був період, коли Україна намагалася побудувати свою державу, відповідно, власну правову систему.

Це порівняно короткий в історії період (1917-1922 рр.) під загальною назвою "Українська революція": Українська Народна Республіка часів Центральної Ради, Українська держава Гетьмана П. Скоропадського, Українська Народна Республіка часів Директорії, незважаючи на всі несприятливі обставини, а також вплив кримінального законодавства Російської імперії й Тимчасового уряду, продовжив генетичну наступність власне української пенітенціарної політики на цьому етапі українського державотворення.

З початком творення радянської моделі кримінально-виконавчої політики (1917-1924 рр.) пенітенціарні системи РРФСР та УРСР використовували переважно попередню правову базу, що залишилася у спадок від Російської імперії. Першим систематизованим актом радянського виправно-трудового права слід вважати Виправно-трудовий кодекс РРФСР (1924 р.). У подальшому радянська влада спромоглася створити потужну уніфіковану й розгалужену карально-виконавчу систему на базі Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік (1958 р.), Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР та союзних республік (1969 р.), Кримінального кодексу (КК) УРСР (1960 р.) і Виправно-трудового кодексу УРСР (1970 р.), що відповідала потребам тогочасного тоталітарного режиму, забезпечуючи його внутрішню міцність суворими партійно-адміністративними установками, які нерідко суперечили кримінально-виконавчому законодавству, призводячи до непоправних втрат.

Водночас радянська кримінально-виконавча система залишила помітний слід у вітчизняній пенітенціарній історії як з точки зору удосконалення законодавчої бази, розвитку науки кримінально-виконавчого права, так і у практичній площині - створення потужної матеріально-технічної бази установ виконання покарань та засобів їх забезпечення, що використовується і нині.