Політико-правові аспекти державотворення періоду Центральної Ради

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Спеціальність 12.00.01 - історія та теорія держави і права; історія політичних і правових учень

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ПЕРІОДУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

ЗАХАРЧУК Андрій Савович

Київ - 2010

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

державність центральний рада правовий

Актуальність теми дослідження. Вітчизняне державотворення періоду Центральної Ради - один із найбільш складних етапів у розвитку української державності, який характеризується боротьбою за суверенітет і незалежність Української Народної Республіки та розробкою нових політико-правових засад національної держави. Такий державотворчий досвід має непересічне значення з точки зору переосмислення та оцінки процесів державного будівництва останніх 20-и років. Проте взаємозв'язок правотворчих процесів початку ХХ століття та початку ХХІ століття у їх взаємодії залишається малодослідженим у вітчизняній науці історії держави і права.

Досвід державотворення періоду Центральної Ради значною мірою впливає на зміст і характер сучасного державотворення. Так, на початку 90-х років активно використовувався досвід Центральної Ради у сфері законотворення, забезпечення прав національних меншин, реформування судової влади тощо. Окремо слід виділити питання захисту прав людини, власності на землю та ін., які були ключовими як на початку ХХ століття, так і залишаються основоположними для сьогодення. І хоча не всі ідеї Центральної Ради знайшли втілення в сучасному державо- та правотворчому процесі, проте і цей досвід є корисним у контексті модернізації українського суспільства.

Пряме запозичення законодавчих напрацювань Центральної Ради бачимо і в сучасній Конституції України. Йдеться, зокрема, про втілення ідеї малого і великого Герба, що дозволило розблокувати конституційний процес у ніч прийняття Основного Закону. Досвід Центральної Ради оцінювався і враховувався й під час прийняття законодавчих актів, спрямованих на розв'язання міжнаціональних проблем, у тому числі Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р.

Характерно, що чимало інших питань, які розроблялися визначними діячами суспільно-політичної думки того періоду, нині знову виходять на перший план. Так, проблема федералізації, яка так активно дискутується сьогодні в наукових та політичних колах, була близькою і для епохи Центральної Ради. Конституція УНР передбачала надання значних прав місцевим громадам та місцевому самоврядуванню, що, на переконання її розробників, мало забезпечити цілісність держави та дотримання прав і свобод її громадян.

Окремо слід наголосити на зусиллях провідних діячів Центральної Ради, спрямованих на врегулювання економічних проблем в умовах фінансово-економічної кризи, питань права власності на землю, реформування аграрного сектора та ін., що залишаються актуальними і сьогодні.

Варто зазначити, що державно-правові акти УНР заклали фундамент для розбудови сучасної української держави, адже політико-правові ідеали як Центральної Ради зокрема, так і української спільноти в цілому, являли собою прагнення до самостійного життя, надихали наступні покоління на боротьбу за повне державно-політичне визволення. З цим пов'язані такі глобальні процеси історичного розвитку, як консолідація нації, подолання розбіжностей у право розумінні населення окремих регіонів держави, що, зокрема, було втілено в Акті злуки УНР та ЗУНР, відродження у свідомості народу державницького ідеалу, який, за словами М. Грушевського, увійшов у свідомість народних мас, створивши нову суспільну правосвідомість. Саме це дозволило сьогодні визначити роль держави як політичної єдності нації, змісту її діяльності та визначити функції сучасної української держави.

Процеси державотворення в Україні кінця ХХ - початку ХХІ ст. збіглися в часі не лише з періодом докорінних політичних і економічних зрушень, а й з суттєвими змінами в системі міжнародних відносин, переходом від ери конфронтації до відкритості та співробітництва. Це не лише прямі збіги, коли Центральна Рада ухвалила перший ратифікаційний закон в історії українського парламентаризму. Це - проблема зовнішньополітичної орієнтації у її оформленні. Зокрема, позаблоковий статус, питання про який активно обговорюється у Верховній Раді, був предметом жвавих дискусій діячів Центральної Ради та знайшов своє відображення у політиці «власного ґрунту і сили».

Проголосивши державну незалежність, українське суспільство, й Україна як держава, перебувають у пошуках власної національної ідеї. Необхідність консолідації української нації, існування якої наприкінці ХІХ ст. довела вітчизняна суспільно-політична думка, стає невід'ємною складовою сучасного державо- і правотворення. Саме через це ідея державності та політико-правовий зміст державотворчого процесу мають бути в центрі уваги вітчизняних науковців. Окремі аспекти досліджуваної проблеми отримали висвітлення у працях видатних українських політичних та громадських діячів того часу, зокрема, таких, як: Антонович В., Бачинський Ю., Винниченко В., Грушевський М., Дорошенко Д., Кістяківський Б., Кістяківський О., Ковалевський М., Костомаров М., Франко І., Христюк П., Шаповал М., а також сучасних дослідників: Атоян О., Бисага Ю., Єрмолаєв В., Журавський В., Зайчук О., Копиленко О., Ладиченко В., Нижник Н., Никифорак М., Оніщенко О., Палієнко М., Рафальський О., Тищик Б., Фрицький Ю., Шевченко А., Ярмиш О.

Необхідною передумовою успішної реалізації Україною своїх можливостей є широкомасштабне входження до світового і, насамперед, європейського співтовариства, що зумовлювало б її активну співпрацю з різноманітними міжнародними організаціями у питанні реформування національної правової системи. Не випадково питання конституційного процесу в цілому й змісту Конституції України зокрема, стали предметом розгляду Венеціанської комісії «За демократію через право».

Дисертаційне дослідження є узагальненням досвіду державо- й правотворчих пошуків Центральної Ради в контексті реалізації існуючого на той час вітчизняного й зарубіжного державно-правового ідеалу. Воно дає можливість ретроспективно осягнути здобутки державного будівництва того періоду, зробити відповідні висновки з помилок минулого та спрогнозувати і віднайти стратегічні орієнтири розбудови сучасної української держави.

З огляду на зазначене дослідження політико-правових аспектів вітчизняного державотворення періоду Центральної Ради є актуальним та має важливе значення як для історико-правової науки, так і для юридичної практики сьогодення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано у відділі проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України. Дисертаційне дослідження виконано як складову загального плану науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної Ради України за темою «Стратегія розвитку законодавства України» (державний реєстр. № 0103U007975).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розкриття особливостей процесів і явищ, пов'язаних зі становленням і розвитком ідеї української державності, а також її практичної реалізації, в один із визначальних періодів Української революції, з точки зору їх значення для практики і досвіду сучасного державотворення в Україні. Окреслена мета закономірно визначає завдання дослідження:

- визначити сучасні теоретико-методологічні засади вивчення державно-правових процесів початку ХХ століття;

- простежити рецепцію зарубіжних правових доктрин ідеологами українського державотворення на початковому етапі Української революції;

- встановити вплив державно-правових та суспільно-самоврядних форм організації українських земель на ґенезу ідеї вітчизняного державотворення;

- дослідити концепцію національної державності у вітчизняній правовій науці та визначити вплив і взаємозв'язок із сучасною правовою думкою;

- розкрити особливості розвитку політико-правового ідеалу в період існування УНР;

- визначити концептуальні засади основних напрямів державотворення в таких ключових сферах, як захист прав людини та захист приватної власності;

- окреслити особливості функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування у період Центральної Ради;

- здійснити ретроспективний політико-правовий аналіз сучасного державотворення України;

- визначити вплив зовнішніх чинників на політико-правові аспекти державотворення періоду Центральної Ради.

Об'єкт дослідження - суспільні відносини, що склалися у зв'язку із процесами українського державотворення періоду Центральної Ради.

Предмет дослідження - українське державотворення періоду Центральної Ради та його вплив на державотворчі процесі в Україні кінця ХХ - початку ХХІ ст.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну основу дисертації складає сукупність наукових методів дослідження - філософських, загально- та конкретнонаукових. Засадничими принципами наукового пошуку є об'єктивність, усебічність, методологічний плюралізм, конкретно-історичний підхід, єдність теорії та практики, синергізм знання. Базовою методологічною основою є діалектичний метод, який дозволив розглянути державотворчий процес в розвитку з використанням таких понять як «світогляд», «протиріччя», «культура», «трансформація», «свобода» тощо. Діалектичне поєднання ретроспективного та логічного методів дозволило прослідкувати визначальні етапи розвитку держави та права тих країн, до складу яких входили українські землі, відштовхнувшись від категорії «планетарно-історичне» проаналізувати сутність подій в межах локально-історичних соціально-правових формувань.

З урахуванням специфіки проблематики, мети й завдань дослідження, було використано також такі методи та прийоми:

- аналізу, який дозволив з'ясувати сутність окремих подій процесу державотворення, повніше дослідити їх зміст, врахувати різноманіття точок зору щодо сутності зазначеного державно-правового явища;

- синтезу, що дало можливість установити об'єктивну картину змісту, форм і зв'язків структурних компонентів та ознак державотворчого процесу;

- класифікації, для систематизації основних державницьких теорій та в контексті дослідження державотворчих процесів, що дозволило обґрунтувати теоретико-методологічні підходи представників різних теорій до проблеми змісту й сутності вітчизняного державотворення;

- індукції, для формулювання нових теоретичних положень щодо змісту державотворчих процесів, сутності держави та її призначення;

- дедукції, для визначення оптимальних форм держави;

- контент-аналізу документів, дозволив зрозуміти конкретно-історичний зміст подій, пов'язаних як з процесом формування ідей державності, так і з боротьбою за їх реалізацію;

- компаративістики, для порівняння чинних державницьких концепцій, окремих ідей як їхніх складових, що сприяло комплексному дослідженню державотворчих процесів в Україні.

Формально-логічний метод сприяв з'ясуванню та уточненню змісту політико-правових понять і категорій.

Спираючись на дослідницький та евристичний потенціал історичного методу вивчались динаміка та внутрішня логіка процесу державотворення. Такий підхід дав можливість простежити еволюцію процесу становлення української державності, а також наповнити адекватним змістом поняття «держава».

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання. Дисертаційна робота є першим комплексним дослідженням процесу становлення та розвитку ідеології українського державотворення, її практичної реалізації в роки Української революції, а також втілення державно-правової традиції в контексті набутого досвіду, практики сучасного українського державотворення.

У рамках проведеного дослідження:

вперше:

- узагальнено конкретно-історичний досвід створення та функціонування нових національних держав світу початку ХХ ст. та виявлено його основні політико-правові детермінанти;

- визначено, що становлення української держави часів Центральної Ради відбувалося за загальноєвропейською моделлю державності кінця ХІХ - початку ХХ ст. та, відповідно, окреслено основні засади реалізації державно-правових відносин;

- доведено наявність зв'язку між змістом державницької доктрини та історичними умовами її виникнення і розвитку, що є основною умовою об'єктивного розуміння сутності державотворчих процесів;

- визначено теоретико-правовий підхід щодо запровадження нової ідеології державотворення, центральне місце в якій займає положення про забезпечення прав і свобод людини та громадянина;

- виявлено наявність часткової, а в деяких випадках - повної рецепції зарубіжних правових доктрин парламентаризму, конституціоналізму, реалізації принципу народного суверенітету та місцевого самоврядування у діяльності Центральної Ради;

- встановлено основні ознаки поліархічності української держави часів Центральної Ради;

- визначено концептуальні засади створення національної держави періоду Центральної Ради;

- встановлено, що зовнішньополітична орієнтація Центральної Ради зумовила багатовекторність та позаблоковість зовнішньої політики України;

удосконалено:

- зміст конституційно-правового забезпечення особливостей функціонування виконавчої, законодавчої та судової гілок влади в умовах становлення української державності;

- теоретико-правові підходи до становлення та діяльності Центральної Ради в контексті державотворчого процесу;

- періодизацію діяльності Центральної Ради;

набули подальшого розвитку положення про те, що:

- реалізація програмних засад політичних партій періоду Центральної Ради мала вагомий вплив на вироблення державної політики щодо врегулювання міжнаціональних відносин, земельних питань та реформування соціального забезпечення;

- зовнішній чинник відіграв значну роль у становленні України як незалежної держави на початку ХХ ст.;

- майбутнє української державності, як свідчить досвід діяльності Центральної Ради, значною мірою залежить від того, чи зможе влада забезпечити громадянам реалізацію їхніх природних прав

- визнання незалежності УНР провідними державами світу заклало підвалини реалізації нею міжнародної правосуб'єктності.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що висновки дисертаційного дослідження розширюють знання з історії держави та права України, розвивають теорію права, політичних систем, місцевого самоврядування. Висновки дисертації можуть стати основою для визначення шляхів подальшого розвитку Української держави, що зумовлено запропонованими новими підходами та сформульованими пропозиціями щодо реформування політичної системи, політико-правових засад діяльності всіх гілок влади. Теоретичні досягнення можуть бути використані в навчальному процесі (при викладанні таких навчальних дисциплін як історія держави та права, теорія держави та права, історія вчень про державу та право, конституційне право, політологія, історія України і т. ін.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні та практичні положення, висновки й пропозиції дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях відділу проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України, а також викладені в опублікованих працях дисертанта, серед яких 3 монографії: «Державотворчі пошуки на Слобожанщині в контексті Української революції: політико-правовий аспект (березень 1917 - квітень 1918 рр.)» (Суми, 2002. - 6,5 д. а.), «Державотворчі пошуки в Україні періоду Центральної Ради: політико-правовий аспект» (Суми, 2003. - 11, 12 д. а.), «Державотворення та правотворення доби Української Центральної Ради» (Харків, 2008. - 18,8 д. а) та 25 наукових статей у фахових виданнях.

Теоретичні та методичні аспекти роботи доповідалися на міжнародних, всеукраїнських, обласних наукових конференціях та науково-практичних семінарах: «Социально-экономические проблемы перехода к обществу смешанной экономики» (Суми, 1992); «Социально-экономические аспекты общества при переходе к рынку» (Суми, 1993); «Політична думка в Україні: минуле і сучасність» (Київ, 1993); «Человек: дух, душа, тело» (Київ - Суми, 1996); «Сучасний стан та шляхи реформування соціальної сфери села (на прикладі Сумської області)» (Суми, 2001); «Науково-практична конференція викладачів, аспірантів та студентів Сумського державного аграрного університету» (Суми, 2001); «Історія Сумщини з найдавніших часів до кінця ХІХ ст. Новітня історія Сумщини» (Суми, 2003); «Науково-практичних конференціях викладачів, аспірантів та студентів Сумського національного аграрного університету» (Суми, 2003, 2004, 2005, 2006, 2007, 2008); Міжнародна науково-практична конференція «Аграрний форум-2006» (Суми, 2006); Міжнародна наукова конференція «Інноваційний розвиток суспільства за умов крос-культурних взаємодій» (Суми, 2008); Міжнародна наукова конференція «Громадянське суспільство в Україні: проблеми забезпечення правотворчої діяльності» (Київ, 2008); Міжнародна науково-практична конференція «Інформаційне суспільство в Україні: інформаційно-правова культура, освіта, наука», присвячена Всесвітньому Дню інформаційного суспільства (Суми, 2008); ІХ Всеукраїнська науково-практична конференція «Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні» (Острог, 2008); Міжнародна науково-практична конференція «Аграрний форум-2008» (Суми, 2008). Участь у зазначених конференціях відбувалася у формі доповідей, виступів, повідомлень.

Наукові положення і висновки дисертаційного дослідження апробовані автором при викладанні загальних курсів з історії держави та права України, історії держави та права зарубіжних країн, історії вчень про державу та право, політології, історії України в Сумському національному аграрному університеті.

Публікації. Сформульовані в дослідженні положення, висновки та пропозиції викладені у 25-и наукових статтях, що опубліковані у фахових періодичних виданнях, а також інших наукових публікаціях автора.

Структура дисертації зумовлена її метою та дослідницькими завданнями. Вона складається зі вступу, п'яти розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (445 найменувань). Обсяг дисертації складає 416 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються його мета та завдання, об'єкт і предмет дослідження, методологічні засади, наукова новизна, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, наведені дані щодо апробації та публікації результатів проведеного дослідження, структури та обсягу роботи.

Розділ перший «Джерельна база та новітні підходи дослідження вітчизняного державотворення періоду Центральної Ради» складається з двох логічно взаємозв'язаних підрозділів. У підрозділі 1.1. «Стан наукової розробки проблеми» наголошується, що нагромадження й систематизація знань з історії вітчизняного державотворення є складовою частиною новітнього українського дослідницького процесу, витоки якого сягають другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Результати тривалих теоретичних напрацювань щодо державотворення знаходимо в працях історика українського права М. Василенка, історико-етнографічній та фольклористичній спадщині Д. Бантиш-Каменського, О. Бодянського, Т. Калиновського, М. Максимовича, Я. Марковича, Р. Марковича, В. Полетики, В. Рубана, О. Шафонського, теоретичних напрацюваннях кирило-мефодіївських братчиків та громадівців - Т. Рильського, Б. Познанського, П. Житецького, П. Чубинського, М. Михальчука, О. Русова, Ф. Вовка, І. Лучицького, О. Кониського, М. Лисенка, М. Старицького, І. Нечуй-Левицького, М. Ковалевського, С. Подолинського, історичних працях М. Маркевича, М. Костомарова, В. Антоновича, мовознавчих дослідженнях О. Потебні, К. Михальчука, І. Франка, А. Кримського, В. Науменка, Є. Тимченка, літературознавчих студіях М. Шашкевича, Я. Головацького та І. Вагилевича в Галичині й М. Максимовича та І. Срезневського - в Наддніпрянській Україні, працях М. Зібера і М. Туган-Барановського у сфері економіки та суспільствознавства.

Проте, за відомих обставин, в українській радянській правовій та суспільно-політичній літературі ця тема тривалий час була заборонена. У 30-х роках минулого століття була перервана практика синтезного підходу до дослідження проблем українського державотворення, біля витоків якого стояли фахівці юридичної, історичної та політичної галузей науки.

Боротьба за державну незалежність зумовила появу численної української політичної еміграції. Важливим аспектом її діяльності у ХХ ст. стали навчальні та наукові установи. У державно-правових дослідженнях українських вчених-правознавців поза межами України можна виділити два (основні) періоди: міжвоєнний (1920-1939 рр.) та повоєнний (1945-1991рр.).

Міжвоєнний (між Першою та Другою світовими війнами) період розвитку державно-правових досліджень у середовищі української еміграції фактично розпочинається із втратою державної незалежності УНР (УНР - ЗУНР) та масовим вимушеним виїздом на еміграцію значної частини українських діячів науки та культури, у т.ч. і ряду відомих вчених-правознавців. У цей час створюються та функціонують Український соціологічний інститут у Відні, Український Вільний Університет у Відні (незабаром перенесений до Праги), Українська Господарська Академія в Подєбрадах, Український Високий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова в Празі, та згодом - Український Науковий Інститут у Берліні і Український Науковий Інститут у Варшаві.

У державно-правових дослідженнях українських вчених характерними були питання аналізу процесу національного державного будівництва в Україні у 1917-1920 рр., правового обґрунтування необхідності створення тих чи інших державно-правових інститутів (М. Грушевський, В. Винниченко, П. Христюк, М. Шаповал, Д. Дорошенко та ін.). Знаковою рисою політико-правових досліджень цього періоду був аналіз документів діяльності органів державної влади, політичних партій, але він мав недостатньо високий науково-теоретичний і фаховий рівень, ступінь наукової розробки проблеми й об'єктивність. Однак у контексті дослідження правових і політичних аспектів державотворення періоду Української Центральної Ради ці праці стали вагомим досягненням і не втрачають свого наукового значення й сьогодні.

На початку 90-х років, в умовах кризи комуністичної ідеології, посилився інтерес до можливих альтернатив суспільного і державно-правового розвитку, варіантів національно-державного будівництва. Діяльність Української Центральної Ради стала предметом посиленої уваги дослідників. Вагомим здобутком у дослідженні цієї проблеми стала монографія О. Копиленка. Її теоретичною й методологічною основою є праці М. Грушевського. Зазначимо, що монографія О. Копиленка вийшла у світ у той час, коли вітчизняна правова наука лише почала відкривати для себе визначні постаті національно-державних змагань 1917-1920 рр., тому її поява стала визначальною працею у вивченні вітчизняного державно-правового процесу 1917-1918 років.

На основі аналізу праць М. Грушевського, М. Костомарова, В. Антоновича постання Центральної Ради досліднику здається не випадковим, оскільки в другій половині ХІХ - ХХ ст. в українській правовій та політичній думці сформувались державницькі погляди щодо майбутнього України (ідея федералізму М. Драгоманова, а також концепції І. Франка, М. Грушевського Д. Донцова, Б. Кістяківського та ін.).

На початку ХХ ст. українська спільнота, в образі політичних партій, ставила за мету покласти в основу формування української державності вимоги широких верств населення: робітників, селян, солдатів, які утворення української державності тісно пов'язували з реалізацією соціалістичного ідеалу, але в питанні державного устрою далі ідеї «федеративно-демократичної республіки» не йшли.

У розділі досліджується процес утворення Центральної Ради, аналізується міжнародне становище УНР, зміна її зовнішньополітичних орієнтирів під час переговорів у Брест-Литовську. Причини поразки Центральної Ради зумовлені глибокими суперечностями між державно-правовими орієнтирами української влади та її стосунками з державами, що її не підтримували. Зокрема, Україна виявилась затиснутою, з одного боку Росією, з іншого - Німеччиною.

Прагнення вітчизняних науковців до осмислення державотворчих процесів на основі нових методологічних підходів, можливість доступу до раніше недоступних архівних джерел, спонукали до появи праць, в яких здійснена спроба новітнього вивчення проблем, пов'язаних із діяльністю Центральної Ради. На увагу, у контексті зазначених підходів, заслуговують праці О. Мироненка, В. Солдатенка, В. Верстюка.

Питання національно-визвольної революції включені до узагальнюючої праці В. Кременя, Д. Табачника, В. Ткаченка, багатотомної праці під загальною редакцією І. Кураса, де проблемам Української революції присвячено другий том. Укладачі тому, на основі широкої документальної бази здійснили аналіз теоретико-правових моделей національного державотворення. З'ясовано політико-правові погляди політичних і громадських діячів у контексті їх подальшого впливу на державотворення в Україні. Окремим аспектам державотворчого процесу періоду Центральної Ради присвячені наукові розвідки В. Журавського, О. Рафальського.

Дослідження процесу формування політико-правових ідеалів Центральної Ради, шляхом розширення документальної бази дає можливість проаналізувати глибинну сутність її діяльності. У цьому контексті безперечну цінність становить академічне видання «Українська Центральна Рада. Документи і матеріали». Тут вперше здійснено спробу систематизації документальних матеріалів, присвячених діяльності Центральної Ради (більше 400 документів).

Одним із важливих аспектів вітчизняного державотворення є аналіз радянської державно-правової доктрини. Адже в недалекому минулому поза увагою залишались питання, пов'язані з формами й методами встановлення радянської державності, її легітимності. В останні роки з'явилася низка праць, що дозволяє певною мірою закрити прогалини зазначених аспектів вітчизняного державотворення (В. Рум'янцев, С. Лозовий, В. Сокальський, О. Атоян).

Важливу роль у розвитку й становленні української державності відігравала зовнішньополітична діяльність Центральної Ради. Проблемі переговорів у Бресті присвячено ряд праць вітчизняних дослідників, які розглядали це питання як через призму становлення вітчизняної дипломатії, так і в контексті ведення переговорів з представниками Четвертного союзу (Д. Вєдєнєєв, І. Гошуляк, Д. Будків).

Характерною рисою сьогодення є створення фундаментальних досліджень, у тому числі енциклопедичних видань, що є вагомою ознакою розвитку державно-правової науки. Чільне місце серед них належить шеститомній «Юридичній енциклопедії». Це перше в Україні видання, яке дає читачеві об'єктивну, науково вивірену інформацію у сфері державно-правового життя, розкриття суті та форм його людського виміру, змісту, напрямів розвитку та функціонування правових інститутів і процесів. Значне місце в енциклопедії займає висвітлення внеску українських та зарубіжних мислителів минулого й сучасних науковців у розвиток державно-правових проблем, національних проблем державотворення, правотворчості, розкриття процесу державно-правової розбудови сучасної України.

Вітчизняні дослідники чимало зробили для наукового відтворення персонального внеску у відродження національної державності видатних діячів, учасників революції.

Слід відзначити, що проблема українського державотворення періоду Центральної Ради на регіональному рівні досліджена недостатньо. Переважна більшість науковців, торкаючись тематики пов'язаної з розробкою та реалізацією державницьких ідеалів, зосереджує увагу на подіях, що розгорталися в Києві.

Процеси державотворення розглядаються крізь призму формування ідей державності населенням окремих регіонів України, аналізу державно-правових доктрин національних та загальноросійських політичних партій, їх практичної реалізації в процесі державотворення, протистояння з більшовицькою політико-правовою доктриною.

Зважаючи на те, що радянська суспільна наука розглядала події 1917-1920 рр. З точки зору підготовки й здійснення соціалістичної революції та побудови класової держави (через що питання про необхідність державно-правового дослідження діяльності Центральної Ради не ставилось), на наш погляд, сьогодні маємо значний доробок, пов'язаний з вивченням державотворчої діяльності Центральної Ради.

Підрозділ 1.2. «Сучасні теоретико-методологічні засади вивчення державно-правових процесів початку ХХ століття» ґрунтується на необхідності гармонійного поєднання існуючих методів правового дослідження. Звернення до сучасної методології як умови всебічного вивчення політико-правових засад вітчизняного державотворення, пов'язане з використанням синергетичного підходу. Поєднання синергетичного й цивілізаційного підходів дозволяє не лише дослідити різноманіття національних правових культур і специфіки національно-державних утворень, але встановити характер та межу взаємодії між ними. Слід по-новому дослідити питання, пов'язані з пріоритетом державних інтересів над особистими, примат держави над правом, свободу вищої державної влади від власних законів тощо.

Аналізуючи правові та політичні аспекти державотворення періоду Центральної Ради, необхідно звернути увагу на державно-правові форми функціонування Росії. Важливим елементом дослідження є аналіз політичних і правових ідей, концепцій, теорій, що виникли в умовах української й російської дійсності. Варто взяти до уваги й те, що будь-які зміни в державі та у праві пов'язані з їх попереднім усвідомленням людьми. Такі зміни відображаються, перш за все, у людській свідомості, у ставленні людської спільноти до соціально-політичного та правового оточення.

Державотворчі процеси періоду Центральної Ради слід розглядати з точки зору історико-логічного методу як у світовому, так і в регіональному масштабі. Політико-правові ідеї Французької революції, буржуазних революцій ХІХ ст. були тим помітним чинником, що визначав зміст державницьких концепцій в українських землях кінця ХІХ - початку ХХ століть.

Вагоме місце в дослідженні державотворчих процесів періоду Української революції посідає державно-правова ідеологія, що виникає на історичній основі. Мається на увазі соціальний, економічний, політичний та історико-культурний аспекти розвитку території України.

Дослідження феномену Центральної Ради потребує переосмислення на якісно новому рівні таких фундаментальних проблем історії держави та права, як становлення державної влади, її відповідність правовій формі діяльності з точки зору взаємозв'язку, взаємозалежності політики, закону і права.

У другому розділі «Теоретико-правова ідеологія вітчизняного державотворення», що складається з трьох підрозділів, охоплено коло проблем, пов'язаних з теоретичним аналізом політико-правових аспектів державотворення наших, з'ясовано специфіку та загальні риси державницьких доктрин тих країн, з якими в різні часи була пов'язана політична доля України. У підрозділі 2.1. «Зарубіжна політико-правова доктрина» було проаналізовано західноєвропейську та американську державницьку ідеологію у контексті сприйняття українською спільнотою західної політико-правової доктрини. Розгляд праць таких мислителів як Ж. Боден, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо дав можливість сформувати основні принципи політико-правової ідеології, пов'язаної з реалізацією права на державну незалежність. Згідно з концепціями мислителів, складовими чинниками державотворення мало стати утвердження державно-правового статусу етнічних територій, проблеми, пов'язані із формуванням національної ідентичності як основної складової держави.

Майбутнє української державності залежить від того, чи зможе влада забезпечити громадянам реалізацію їхніх природних прав. Саме тому теорія природного права й суспільного договору стала теоретичним обґрунтуванням становлення національної державності, проголошувала право націй на самовизначення, оскільки в ній закладено тезу про право людини змінювати такий державний порядок, де нація не може повною мірою самовдосконалюватись і розкрити власні здібності.

Дж. Локк і Ш. Монтеск'є вважають, що свобода є правом робити все, що дозволено законами. Тому, на наш погляд, проблема рамок свободи, шляхом свідомого дотримання закону, постає однією із головних в українському державотворенні.

Природно-правова традиція мала визначальний вплив на Американську і Французьку революції й зумовила виникнення держави сучасного типу - демократичної, конституційно-правової, де визначено межі свободи людини. Орієнтація на правові засади мала стати складовою ідеології вітчизняного державотворення. У майбутній українській Конституції мали знайти своє відображення основні засади держави нового типу - принцип природного права та розподілу влад, пріоритет прав людини.

Поряд з тим політико-правові методи, що супроводжували становлення державності, мали неправовий, жорстокий характер. Перспективи вітчизняного державотворення були пов'язані з тим, чи відобразить політико-правова доктрина необхідність захисту державної незалежності збройним шляхом.

Успіхи вітчизняного державотворення значною мірою залежали від ефективності державно-владного механізму. Державотворчий досвід США свідчить, що функції державного управління здійснюються розгалуженою системою спеціально створених органів. Це пов'язано з наявністю таких владних інститутів, як глава держави і уряд, парламент, а також суди. Тут формується держава, яка не допускає деспотичного використання своїх повноважень.

Поділ політико-правової думки на різноманітні, за змістом, державно-правові течії відбувався в процесі боротьби між феодалізмом і капіталізмом. Тому утворення партій зумовлене поглибленням суперечностей у державно-правових відносинах, а основним змістом їх діяльності стали вимоги такої форми державної влади, як представницько-конституційна держава, що уособлювала на практиці ідею парламентаризму. Практичне втілення ідея парламентаризму в її основних сучасних вимірах вперше знайшла саме в Англії. Йдеться про представницький характер парламенту, його діяльність на постійній основі, двопалатну структурованість, а головне - визнання за парламентом функції законотворення.

Зазначимо, що український державотворчий процес має будуватись із врахуванням особливостей парламентаризму в окремих країнах. Це стосується проблем двопалатного парламенту, визначення характеру і змісту депутатського мандату, принципу виборчої системи.

Глибина розробки зарубіжною політико-правовою думкою ідеї державності була пов'язана із ставленням як європейських мислителів, так і урядів до українського питання.

Політико-правові ідеали європейських мислителів з означеного питання носили здебільшого полемічний характер, оскільки виражали погляди й інтереси двох протилежних таборів: про- та антиросійського. Найбільш прихильною до України була німецька політико-правова думка та політичні доктрини її союзників. Предметом їх аналізу стали питання, пов'язані із відродженням української державності, та шляхи побудови незалежної Української держави.

Важливим фактором, що вплинув на формування та розвиток ідеї української державності, стала боротьба слов'янських народів за створення незалежних держав. За цих умов лідери польського визвольного руху визнали право українського народу на державну незалежність. Але уже на рубежі ХІХ - ХХ століть політико-правова ідеологія більшості діячів польського національно-визвольного руху ігнорувала право українського народу на державну незалежність й базувалася на територіальних претензіях до України. У свою чергу, політико-правові ідеали російських політичних партій не були направлені на реалізацію права української нації щодо утворення власної держави.

Державно-правові ідеали початку ХХ ст. формувалися під знаком народного представництва, закріплюючись у гаслах про необхідність скликання Установчих зборів. Доведено, що, на відміну від Заходу, ідея Установчих зборів набула в Росії значного поширення. Тому, за певних обставин, українська спільнота могла використати Установчі збори як представницький орган з метою реалізації державницького ідеалу.

З кінця ХІХ століття відбувається трансформація російської правової доктрини в напрямку від правового нігілізму до ліберальних ідей. У межах ліберальної традиції зароджується російська філософія права. Право сприймалося як умова творчої реалізації особистості. Подальший розвиток концепції природного права знайшов своє відображення в ідеї про право людини на достойне існування, реалізацію якого має забезпечити держава, що знаходимо в поглядах В. Соловйова.

Зазначені політико-правові ідеали не були безпосередньо пов'язані з проблемами вітчизняного державотворення, оскільки центральною постаттю доктрини виступав окремо взятий індивід, а не людська спільнота. Разом з тим, у контексті ідеї української державності, зазначені політико-правові ідеали мали важливе значення при умові здобуття Україною державної незалежності. Саме в дихотомії держава - особа держава має забезпечити реалізацію природних прав і свобод індивіда.

Становлення доктрини вітчизняного державотворення значною мірою було зумовлене формою державного правління в Росії. Російська влада не спромоглася гармонізувати державно-правові відносини шляхом переходу до конституціоналізму і, як наслідок, вдосконалити форму правління. Відсутність правових, легальних основ для розвитку ідеології вітчизняного державотворення мала негативний вплив на процес становлення Української держави.

У підрозділі 2.2. «Державно-правові та суспільно-самоврядні форми організації українських земель і їх вплив на ґенезу ідеї вітчизняного державотворення» вперше здійснена спроба проаналізувати вплив державно-правових та самоврядних інституцій на становлення та розвиток державницької політико-правової доктрини. Формування державно-правової ідеології, як свідчить світовий досвід, найбільшої активності набуває за умов існування або власної державності, або ж під впливом на державотворчий процес об'єктивних і суб'єктивних факторів. Водночас формування й реалізація державно-правових ідеалів значною мірою залежить від усвідомлення власної етнічної ідентичності, що зумовлена особливостями державно-територіального устрою.

У процесі дослідження отримала подальший розвиток думка про те, що з кінця ХVІІІ століття в Україні відбувається впровадження імперських владних структур. Зазнає змін державно-територіальний устрій. Це, у свою чергу, вплинуло на процес формування державно-правових ідеалів.

Скасування кріпосного права, епоха лібералізму кінця ХІХ - початку ХХ ст. створили широкі можливості для суспільно-політичної діяльності. Саме земства звернули увагу уряду на такі суттєві питання державного життя, як обмеження селянства в правах, необхідність скликання народного представництва та ін.

Правова свідомість українських селян пореформених десятиліть характеризувалася збереженням патріархальних норм звичаєвого права. Станова самобутність українських селян, у поєднанні з соціально-правовими обмеженнями в адміністративних і судових повноваженнях, недосконалість сільської демократії, зумовила їх другорядну роль у суспільстві.

Реалізація «мотивів свободи» була тією чи іншою мірою справою інтелігенції. Саме з ініціативи української демократичної інтелігенції було створено політично-координаційний центр всього українства - Центральну Раду. В основу української політико-правової доктрини початку XX століття була покладена думка про те, що носієм національно-державної ідеї може бути лише українське селянство.

Не зважаючи на труднощі державотворчого процесу, які спричинили занепад державно-правового життя українського народу, приєднання Галичини до Австро-Угорської держави мало ряд позитивних наслідків, зокрема проникнення в українське суспільство передових європейських політико-правових доктрин.

Поряд з тим суперечності в становищі української спільноти зумовлювались економічною та соціальною відсталістю, низьким рівнем правової культури. До цього слід додати засилля поляків в органах місцевого самоврядування. Зазначені обставини не дозволили повною мірою скористатися правами і свободами, гарантованими австрійською конституцією та законодавством.

Підрозділ 2.3. «Концепція національного державотворення у вітчизняній правовій і політичній думці» визначив процес національно-державного відродження, який було започатковано в останні десятиріччя ХVIII століття на хвилі національно-визвольних рухів у Європі. Він також увібрав у себе ідеї західноєвропейської державної традиції й політико-правової доктрини.

З розвитком буржуазного права попередня теза «ми інші, ніж вони, бо в нас інша мова, право та віра» набрала вигляду «ми інші за історією, мовою, характером, духом, тому ми вимагаємо нашого права у нашій державі на нашій території». На Сході України такий розвиток національної свідомості був перерваний після розгрому Кирило-Мефодіївського братства і відновився на ґрунті діяльності хлопоманів, українофілів, громадівців.

Важливу роль у процесі становлення національної самосвідомості відіграла діяльність Харківського й Київського таємних товариств. Державницька доктрина товариств передбачала вирішення національного питання шляхом перетворення Росії у федеративну республіку.

Період після скасування кріпацтва позначився помітним інтересом української інтелігенції до проблем державотворення. Однак спроби, направлені на відродження державницької традиції, натикались на антинаціональну політику царизму.

У 80-90-х роках ХІХ ст. в Україні з'явилася низка організацій молоді, які не тільки прагнули оволодіти творчою спадщиною й досвідом державотворчої діяльності своїх попередників, а й намагалися збагатити цей досвід у галузі теорії й практики українського державотворення.

На межі ХІХ-ХХ ст. українська державницька ідея вступила у фазу нового теоретичного й практичного розвитку. Реалізація ідеалу розглядалось крізь призму конституційної регламентації державно-владних відносин, прав і свобод людини, взаємовідносин особи й держави. Український конституціоналізм знаходить своє відображення в концепціях Т. Шевченка, М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Винниченка, І. Франка, Ю. Бачинського.

З виникненням і становленням фахової юридичної науки вітчизняна державно-правова думка збагатилася працями таких всесвітньо відомих учених-правників, як О. і Б. Кістяківські, М. Палієнко, М. Ковалевський та інші. Теоретико-правові погляди спрямовувались на дослідження етичної природи права, його соціальної сутності, яка відображає значення юридичних інститутів у державному житті. Розглядаючи дихотомію держава - особистість, більшість із них надавала перевагу інтересам людини, де держава зобов'язана створити умови для реалізації прав і свобод індивіда.

Політичне пожвавлення української громадськості кінця ХІХ століття створило умови для переростання українського національного руху у нову фазу політичної діяльності. Утворення українських партій, розробка ними державно-правової доктрини, опозиційної монархічній формі правління, стало свідченням нової якості процесу вітчизняного державотворення. Саме тут були закладені основоположні принципи, які мали безпосередній вплив на державотворчу діяльність Центральної Ради.

Утворення українських політичних партій стало об'єктивно зумовленим етапом еволюції українського національно-визвольного руху. Перед його провідниками постійно стояла дилема: або спиратися на широкі верстви українського суспільства (що відповідало національним прагненням лідерів українського руху), або йти в середовище міського, індустріального, переважно зрусифікованого, пролетаріату й спролетаризованих верств села та дрібнопромислового робітництва. Поряд із негативними явищами, такими як організаційна кволість, ідеологічний догматизм тощо, діяльність українських політичних партій підготувала вступ українського національно-визвольного руху в стадію безпосереднього державотворення. У цей період політична боротьба спричинила появу цілої плеяди талановитих діячів, які взяли активну участь у розбудові національної держави в 1917 - 1918 роках.

Характерна особливість державно-правової культури української громади в Галичині полягала в тому, що вона акцентувала увагу на національній єдності, а не соціальній стратифікації суспільства. Тут майже не було місця для пролетарського класового розуміння державно-правової системи. Ідея української національної державності народжувалася в умовах демократичної виборчої системи.

Під кутом зору державно-правового прогресу існування самодержавства знаменне тим, що саме в цей період населення, через вибори до Державної думи, отримало змогу брати участь у законотворчій діяльності, що зумовило певну еволюцію політико-правових підходів, ставлення українського суспільства до закону, влади та інших державних і правових інституцій. Означений період вітчизняного державотворення характерний тим, що рівень правової культури тогочасного суспільства був одним із визначальних чинників, що зумовили державницьку долю українського народу в ХХ столітті.

У третьому розділі «Еволюція державницької доктрини на початковому етапі Української революції», який складається з двох підрозділів, аналізується процес розвитку та реалізації ідеології вітчизняного державотворення в нових історичних умовах: від початку Першої світової війни до кінця першого періоду діяльності Центральної Ради. У підрозділі 3.1. «Реалізація політико-правового ідеалу в діяльності суб'єктів державотворчого процесу» розглядається реалізація державницького ідеалу, що формувався в цей період.

Наявність у політико-правових платформах національних партій заяв про схильність до монархічної форми правління, що ґрунтується на засадах конституціоналізму, стала свідченням достатньо високого рівня їх державницької зрілості. Адже, будучи з самого початку свого існування прихильниками республіканського устрою, вони тим самим показали, що незалежність України для них важливіша, ніж програмні постулати.

У політико-правових ідеалах національних політичних партій державницька доктрина знаходить своє відображення у формі автономії в складі Російської Федеративної Республіки. Разом з тим, виходячи з поліетнічного складу населення України, сформульовано тезу про забезпечення прав національних меншин.

У середовищі певної частини українського суспільства державницький ідеал набуває самовираження у формі самостійницького статусу України. Але він не знайшов підтримки в українському суспільстві значною мірою через те, що її прихильниками були представники заможних верств. Крім того, в українському національно-визвольному русі великого впливу набуває соціалістична ідеологія. Тому в складі Центральної Ради практично не знайшлося місця тим силам, які поділяли загальнонаціональні, а не соціалістичні політико-правові ідеали.

Свідченням того, що в українському суспільстві не набула завершеного вигляду національно-державна доктрина, стала тактична лінія національних політичних партій під час виборчої компанії до органів місцевого самоврядування. Політико-правові ідеали українських партій, за винятком партій національно-радикального напрямку, знайшли своє відображення у створенні виборчих блоків з російськими партіями соціалістичної орієнтації і, таким чином, підтвердили пріоритет соціально-класового, а не національно-державного чинника. У свою чергу, характер і зміст державотворчого процесу значною мірою визначався впливом загальноросійських політичних партій, їх державно-правовими ідеалами.

Державотворчі пошуки характеризувалися високою активністю численних осередків загальноросійських, польських, єврейських партій. Державницькі пріоритети загальноросійських партій знаходили своє відображення в двох напрямках. Перший, до якого схилялись меншовики, есери, кадети, мав відбуватися в правовій площині, еволюційним шляхом.

Протилежної політико-правової доктрини дотримувалися більшовики. Стоячи на класових позиціях, вони були прихильниками перманентного розвитку революції до її соціалістичного етапу. При цьому використовували не лише мирні, легальні форми, але були прихильниками насильницьких методів боротьби.

Помітний вплив на розвиток революції здійснили єврейські партії. Вони висували гасло національно-культурної автономії. У цьому контексті лідери єврейського національного руху прагнули до тісної співпраці з українським національним рухом.

Незважаючи на те, що польський рух справляв менший вплив на процеси вітчизняного державотворення, зазначимо, що більшість політичних партій підтримувала прагнення українського народу до незалежності.

З подальшим утвердженням ідеї національної державності Центральна Рада поступово набирала ознак всеукраїнського представницького органу. У зв'язку з цим відзначимо значущість ідеї народного волевиявлення в контексті розвитку концепції вітчизняного парламентаризму.

Діяльність Центральної Ради характеризувалася непростими відносинами з Тимчасовим урядом. Адже тільки за наявності дотичних точок зору на процеси національно-державного будівництва був можливий подальший розвиток вітчизняного державотворення. Компромісу було досягнуто на основі політико-правових пріоритетів, в основу яких покладено ідею народного суверенітету. Формою його реалізації мали стати Установчі збори. Проте подальший розвиток подій показав, що центральна влада не була послідовною у своїх діях щодо виконання досягнутих домовленостей.

Відчуваючи загрозу державницьким прагненням українського народу, пов'язану з наростанням кризових явищ у державі, Центральна Рада обґрунтувала новий зміст ідеї Установчих зборів. Суть її полягала в тому, що всі народи, які населяли Росію, володіють суверенним правом на власну незалежність. Досягти її можна шляхом проведення регіональних (національних) Установчих зборів.