Політико-правові аспекти державотворення періоду Центральної Ради

Аналізуючи конституційні акти Української Центральної Ради, варто зазначити, що вона зробила все необхідне для правового становлення української державності. Універсали й Конституція УНР є свідченням послідовності процесу вітчизняного державотворення.

Державотворчі процеси охопили й представників української спільноти, що мешкала за межами етнічних українських земель. Відбулося організаційне оформлення українства на теренах Російської держави. Новостворені громадські й політичні структури всіляко підтримували державницьку діяльність Центральної Ради, інформували російське суспільство про мету та зміст українського національного руху. Державницький ідеал українства знаходив своє відображення в еволюції від національно-культурної автономії до ідей федералізму.

Всебічну підтримку державотворча діяльність Центральної Ради отримала й серед українських військових. У численних резолюціях військових з'їздів та зібрань лунали вимоги радикальної зміни державно-правового статусу України. Тому Центральна Рада, не бажаючи загострювати відносини з Тимчасовим урядом, намагалася державницькі прагнення українських військових направити в русло автономізму.

Не сподіваючись на задоволення власних потреб легітимним шляхом, українське селянство й робітництво часто застосовувало неправові, насильницькі методи діяльності. Такий характер відносин становив загрозу процесу вітчизняного державотворення. У цій ситуації зростає роль Центральної Ради. Адже від того, чи зможе вона залишитися лідером українського національного руху, чи здатна вона знайти адекватні правові шляхи досягнення уже сформованого політико-правового ідеалу, залежав успіх вітчизняного державотворення

Події кінця жовтня 1917 року в Петрограді відобразили зміст суперечностей, які сформувались у суспільстві. Проголосивши перехід влади до рук Рад робітничих і солдатських депутатів, більшовики, таким чином, запропонували суспільству нову державно-правову модель розвитку.

У підрозділі 3.2. «Теоретико-правові аспекти становлення та реалізації принципу національно-персональної автономії» досліджується процес формування й реалізації основних політико-правових засад Центральної Ради в національному питанні. У процесі дослідження отримала подальший розвиток теза про те, що успіх державотворчої діяльності Центральної Ради залежав від того, чи отримає вона підтримку з боку національних меншин України.

Варто зазначити, що політико-правові ідеали Центральної Ради ґрунтувались на принципі права націй на самовизначення. Тому її лідери підтримували прагнення представників національних меншин України до реалізації національних пріоритетів, зокрема ідею національно-персональної автономії.

Принципові положення державно-правової концепції Центральної Ради були розроблені Всеукраїнським національним конгресом. Поряд з вимогою автономного статусу України в складі федеративної Росії Конгрес поставив за мету забезпечення прав національних меншин.

Новим кроком у справі вирішення національного питання стало проголошення Центральною Радою Універсалів. Політичні й правові ідеали, викладені в Універсалах, заклали правову основу гармонізації міжнаціональних відносин. У них проголошувалась рівність всіх народів, закріплювались такі принципи природного права, як свобода слова і друку, вірувань, недоторканності особи, вільний розвиток національних мов. Згідно з Універсалами великоруському, єврейському і польському народам надавалось право національно-персональної автономії.

У подальшій діяльності Центральної Ради тенденція залучення представників національних меншин до розробки тактичної і стратегічної лінії державотворчого процесу стала характерною ознакою її діяльності. На нашу думку, це сприяло налагодженню стосунків між українською і неукраїнською демократією. Зумовлені підходи стали свідченням готовності Центральної Ради до порозуміння й рівноправної співпраці з національними меншинами на користь загальноукраїнської справи. Позиція Центральної Ради, зокрема по відношенню до національних меншин, знайшла своє відображення в тексті І Універсалу.

У свою чергу, представники неукраїнських національностей бажали залучитись до співпраці з Центральною Радою з метою підтримки державотворчих тенденцій, направлених на всебічне вирішення національного питання.

Надзвичайною активністю характеризувався національний рух кримських татар, метою якого було самовизначення кримськотатарського народу. Але проти цього категорично заперечував Тимчасовий уряд. Використовуючи ці суперечності, Центральна Рада намагалася всіляко підтримувати національно-визвольний рух на півострові. Разом з тим вона опинилася перед дилемою: погодитися із відродженням державності на півострові, чи включити Крим до складу України.

Нового забарвлення національний чинник набув під час переговорів між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у червні-липні 1917 року. Опираючись на досягнуті домовленості, Рада 3 липня 1917 року оприлюднила текст ІІ Універсалу. Цим актом проголошувалось, що склад Ради поповнюється представниками національностей, що проживали в Україні.

Широкий розмах державотворчого процесу на середину 1917 року, активна участь у ньому представників національних меншин, поставили перед Центральною Радою питання про необхідність перенесення проблем національно-державного будівництва в практичну площину. Власне, Центральна Рада виступила ініціатором вирішення національного питання в загальноросійському масштабі. При цьому йшлося не про державний суверенітет, а про федеративний устрій.

Розбудова жорстко централізованої Російської держави на засадах федералізму стала важливим кроком на шляху до вирішення проблем національно-державного будівництва. Разом з тим непохитна прихильність принципам федералізму (і небажання розвинути їх в напрямку самостійницьких державницьких ідеалів) стала однією із головних причин поразки державотворчого процесу в Україні.

Державотворча діяльність Центральної Ради в етнополітичній сфері не набула б завершального вигляду без розробки й прийняття відповідної правової бази. На цьому шляху важливою подією став Закон про національно-персональну автономію. Більшість українських дослідників звертає увагу на те, що він мав конституційний характер. Аналізуючи передумови та історію його прийняття, відкидаються інсинуації, ніби Центральна Рада загравала з національними меншинами, аби заручитися їх підтримкою. Підтверджується думка про те, що закон логічно випливав з усього попереднього розвитку Української революції, державницьких ідеалів Центральної Ради та її лідерів.

У процесі подальшого розвитку революції удосконалювалися підходи, направлені на розв'язання національних відносин. Вони набували більшої завершеності, досконалості, характеризувалися конкретними практичними заходами. Однак законотворча діяльність Центральної Ради, направлена на задоволення політико-правових ідеалів етнічних груп, була перервана наступом радянських військ, а згодом відмінена урядом гетьмана П. Скоропадського.

Четвертий розділ «Генеза державницької ідеї в контексті зміни правових засад революції» складається з трьох, логічно пов'язаних між собою підрозділів. Підрозділ 4.1.«Концепція національного державотворення й російська ліберальна державно-правова ідеологія» присвячений проблемам розробки державницької доктрини в період існування Тимчасового уряду, в основу діяльності якого були покладені політико-правові ідеали російського лібералізму.

Після Всеукраїнського національного конгресу Центральна Рада взяла на себе відповідальність за створенню такої системи державно-правових відносин, яка виражала її прагнення до переобрання функцій крайової влади. З метою реалізації поставленої мети було обрано оптимальну, з точки зору правового змісту її реалізації, форму - ведення переговорів з центральною владою.

Не зважаючи на те, що Центральна Рада стала на шлях співробітництва з Тимчасовим урядом, вона не знайшла належної підтримки з боку останнього. Протидія з боку російської влади було зумовлена не лише тим, що політико-правова доктрина уряду захищала принцип єдиної й неподільної Росії. Як засвідчив досвід перебування делегації Центральної Ради в Петрограді, представники російської революційної демократії психологічно були не готові до компромісу з українською стороною. Тому розгляд українського питання набув швидше формально-правового, а не політико-правового характеру. При цьому в політико-правовій доктрині як Тимчасового уряду, так і Центральної Ради ми спостерігаємо спільні точки зору на ідею народного суверенітету.

Небажання Центрального уряду стати на шлях співробітництва не зупинило Центральну Раду в її прагненні сформувати такі політико-правові погляди, які відображали б прагнення до незалежності. Тому проголошенням І Універсалу Центральна Рада задекларувала готовність до реалізації державницького ідеалу, сформованого українською спільнотою на середину 1917 року.

Спостерігаючи за просуванням України до національної державності, Тимчасовий уряд почав демонструвати певне розуміння українських проблем і шукати порозуміння з Центральною Радою шляхом переговорів. Найголовніша ознака цього переговорного процесу - Центральна Рада виступала рівноправним партнером Тимчасового уряду. Сторони дійшли згоди, що Генеральний Секретаріат, доповнений представниками національних меншин, є органом крайового управління, відповідальним перед Тимчасовим урядом. При цьому Центральна Рада залишалася вищим органом влади в Україні й зобов'язувалася не чинити будь-яких дій щодо переходу до автономного устрою без участі Генерального Секретаріату. Санкціонувалося право Ради на розробку проекту автономії України за умови, що його подадуть на остаточне затвердження Всеросійським Установчим зборам. Сторони домовилися про негайне затвердження Центральною Радою обговореного за участю міністрів тексту Універсалу, що мав бути опублікований одночасно з декларацією Тимчасового уряду.

ІІ Універсал, що за змістом був більш поміркованим, став втіленням конкретної домовленості з легітимною владою. Фактично це означало визнання Центральної Ради як крайового органу управління. Хоча право затвердження генеральних секретарів надавалося центральній владі, це був тимчасовий, перехідний етап, оскільки, виступаючи проти самочинного запровадження засад автономії, Центральна Рада сподівалася, що Всеросійські Установчі збори закріплять автономний статус України.

Таким чином, російська й українська демократія змогли сформулювати спільні підходи до подальшого бачення державотворчого процесу, в основу якого було покладено ідею народного суверенітету. На цій основі українська спільнота отримала право на реалізацію власних державно-правових ідеалів.

На жаль, органам державної влади Росії не вдалося створити умови для реалізації сформованого державницького ідеалу. Попри всі успіхи державотворчого процесу, і, зокрема, утвердження права українського народу на власну державність, революційній демократії країни не вдалося розв'язати основоположні суперечності у суспільстві. Це стосується проблем війни та миру, не вдалося у визначені терміни провести вибори до Установчих зборів, також залишилися невирішеними важливі соціально-економічні питання.

Використовуючи невдоволення трудящих мас соціально-економічним становищем, більшовицька партія наприкінці жовтня 1917 року, у результаті збройного перевороту, домоглася від ІІ Всеросійського з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів проголошення радянської влади. Із перемогою більшовиків відбувається докорінна зміна форми й змісту державотворчих процесів. Адже Центральна Рада й Генеральний Секретаріат як орган тимчасового представництва краю, що досі входив до складу Російської держави, визнавали Тимчасовий уряд як вищий орган державного управління. Усунення цієї легітимної структури, правоздатність якої обмежувалась Установчими зборами, звільняло Центральну Раду від будь-яких обов'язків щодо нового режиму, який приходив до влади до часу скликання Установчих зборів. Суперечності в становищі Центральної Ради посилювались і тим, що до цього часу революційна демократія Росії й України не розглядала можливі шляхи розвитку революції з точки зору насильницького завоювання влади. Тому перед лідерами Української революції постало питання, пов'язане з необхідністю надання політичної й правової оцінки більшовицькому перевороту.

У підрозділі 4.2. «Українська Центральна Рада й радянська політико-правова доктрина» досліджуються проблеми, пов'язані з пошуком шляхів реалізації ідеї незалежності після більшовицького перевороту. Адже в цей час було перервано загальну тенденцію вітчизняного державотворення, пов'язану зі скликанням Установчих зборів, основне завдання яких полягало у визначенні державного устрою країни.

Доведено, що стоячи перед необхідністю подальшого розвитку державотворчого процесу, Центральна Рада мала відштовхуватися від політико-правових орієнтирів, сформованих у відносинах з Тимчасовим урядом.

Політико-правові ідеали Центральної Ради, у нових умовах становлення української державності, були викладені в ІІІ Універсалі.

Відсутність правової оцінки більшовицького перевороту з боку Центральної Ради, була зумовлена спільним баченням суті соціально-економічних перетворень.

Зміст державотворчого процесу, через призму задоволення інтересів знедолених верств суспільства, був спрямований проти консолідації української нації, що перешкоджало становленню Української держави. Правова недосконалість співвідношення проголошених Універсалом соціально-економічних і політичних реформ полягала, зокрема, у декларованому принципі недоторканності особи з одного боку, а з іншого - в необхідності конфіскації земель окремих категорій населення. Така суперечність зумовила відповідний характер вітчизняного державотворення, при якому ідеал національної держави не став домінуючим. Задекларувавши адекватні більшовицькій політико-правовій доктрині вимоги соціально-економічного характеру, лідери Центральної Ради сподівалися на можливу співпрацю з радянським режимом. Але, відчуваючи можливі ризики такої співпраці, Центральна Рада дистанціювалася від більшовицького режиму проголошенням Української Народної Республіки.

Універсал став помітною віхою в справі національного державотворення. По-перше, тут окреслювалася територія Української Народної Республіки. Це, у свою чергу, знімало з порядку денного проблему українського громадянства. А, по-друге, Центральна Рада зробила ще один крок на шляху до розв'язання національного питання, проголосивши необхідність прийняття закону про національно-персональну автономію.

Дослідженню державотворчого процесу періоду незалежності, проголошеної ІV Універсалом, присвячений підрозділ 4.3. «Розвиток політико-правового ідеалу в період існування Української Народної Республіки». Важливою складовою українського державотворення є те, що на початку 1918 року Україна постала як самостійна, незалежна держава, рівноправний партнер у міждержавних відносинах. Не зважаючи на труднощі, зумовлені прагненням радянської сторони ізолювати представників Центральної Ради, українська делегація змогла, враховуючи внутрішні суперечності в Німеччині та Австро-Угорщині, добитися сприятливого для себе результату.

Враховуючи надбання теоретико-правової доктрини початку ХХ століття, Центральна Рада виходила з необхідності узгодження державно-владних відносин з політико-правовими доктринами союзників.

Державно-правова думка Німеччини відобразила основні принципи лібералізму: особиста свобода та приватна власність як найважливіші суспільні цінності. Домінування зазначених ідеалів забезпечує не лише реалізацію творчих здібностей особистості, її добробуту, але водночас є гарантом державності. Характер відносин між союзниками значною мірою залежав від того, наскільки зміст державотворчого процесу буде відображати їх політико-правові ідеали.

З метою об'єктивного розуміння змісту політико-правових ідеалів доби Центральної Ради необхідно враховувати зрушення, що сталися в правовій психології населення України. В умовах війни (як світової, так і громадянської) та економічної розрухи відбувався процес подальшого зубожіння населення, розклад його соціальної та політичної структури. Як наслідок, відбувалася руйнація традиційних уявлень про правовий порядок і норми суспільної поведінки. Утворюються сприятливі умови для прояву крайніх форм соціального радикалізму. У суспільстві утверджувалася думка, що найбільш сприятливим і ефективним засобом розв'язання соціальних і політичних суперечностей є насильство.

Негативний вплив на формування правових ідеалів населення краю мав заклик більшовиків до ліквідації права власності (гасло «грабувати награбоване»). Із впливом на робітничі маси політико-правових ідеалів більшовиків сформувалося вороже ставлення до права як до явища буржуазного суспільства. У цьому крилася небезпека для вітчизняного державотворення, оскільки свого подальшого поширення набувають класові антагонізми, що, у свою чергу, не сприяло консолідації української спільноти.

У квітні 1918 року антиправовий та антидержавний рух досягають свого найвищого розвитку. Неспроможність Центральної Ради налагодити державне життя шляхом примусу спонукала населення до власної правотворчості. Державотворчі пошуки Центральної Ради розвивалися в напрямку забезпечення соціально-економічних пріоритетів знедоленої частини українського суспільства, основну масу якого становило селянство. Незважаючи на його підтримку, Центральній Раді не вдалося перехопити ініціативу й реалізувати задекларовані політико-правові ідеали.

Не останню роль у ставленні союзників до Центральної Ради зіграв факт невиконання українською стороною окремих положень двостороннього договору. Тому німецьке командування дійшло висновку про необхідність формування в Україні більш дієздатного уряду.

П'ятий розділ «Сучасне державотворення в Україні: ретроспективний політико-правовий аналіз, актуальні проблеми минулого й сучасності», в якому здійснено порівняльний аналіз державотворчих пошуків періоду Центральної Ради й сьогодення, складається з двох підрозділів. У підрозділі 5.1. «Політико-правові засади становлення національної державності: традиції, досвід, практика» на основі діяльності Центральної Ради аналізуються політико-правові аспекти досягнення Україною державної незалежності.

У процесі дослідження отримала подальший розвиток теза про те, що після поразки Центральної Ради державотворчі процеси знаходять своє відображення в боротьбі різноманітних політико-правових доктрин. Спробу критичного переосмислення державотворчого досвіду Центральної Ради знаходимо уже в період Директорії Української Народної Республіки.

У результаті протистояння політичних сил, які відображали альтернативні державницькі ідеали, на більшій частині території України встановилася радянська влада. Юридичне закріплення радянської державності розпочалося з прийняттям у 1919 році Основного Закону, який за своїм змістом відповідав тексту першої Конституції Радянської Росії. Проголошуючи класовий характер держави, Конституція обмежувала представницькі можливості селянства. Крім того, з утворенням СРСР було обмежено й національні інтереси окремих народів.

Характерною особливістю радянської правової системи в Україні стала повна рецепція права більшовицької Росії. Вона передбачала домінування принципу революційної доцільності, який був повністю підпорядкований класовим інтересам й ігнорував національні політико-правові пріоритети.

На середину 80-х років ХХ століття в Україні сформувалися політико-правові ідеали, які передбачали оновлення економічних, правових та соціальних інститутів. Поряд з тим в українському суспільстві посилилося прагнення до суверенітету та незалежності. Державотворчі ідеали знайшли своє відображення в програмних вимогах політичних партій, що виникли на хвилі демократизації. Вони відображали традиції партій національно-радикального напрямку початку ХХ століття, що не знайшли свого подальшого розвитку в державотворчих пошуках періоду Центральної Ради.

Другу групу політичних сил становили партії, які займали помірковано-державницьку позицію. Державницькі ідеали цих партій перекликалися з політико-правовими доктринами політичних сил соціально-радикального напряму. Їх прихильність до федеративного устрою, як і в період Центральної Ради, значною мірою зумовлювалася прагненням не допустити погіршення соціально-економічного становища республік, пов'язаного із виходом зі складу Союзу РСР.

Проголошені 16 липня 1990 р. Декларацією про державний суверенітет принципи є відображенням не лише історичної правонаступності з ІV Універсалом Центральної Ради. Їх єднає як сама ідея державної самостійності, історична спроба формування української державності в сучасному їх розумінні, так і пошук шляхів її реалізації.

Втілення проголошених державницьких ідеалів ускладнювалося протистоянням із союзним центром. Виступивши з ідеєю укладення оновленого союзного договору, керівництво Радянського Союзу відобразило тим самим політико-правові ідеали Тимчасового уряду, викладені ним у Тимчасовій інструкції Генеральному Секретаріату. У відповідності з її текстом повноваження Генерального Секретаріату суттєво обмежувались у порівнянні з попередніми домовленостями.

Четвертий з'їзд народних депутатів СРСР ухвалив рішення про проведення всенародного референдуму з питання збереження єдності оновленої радянської федерації. Власне, у референдумі знайшла свою реалізацію проголошена ІІ Універсалом Центральної Ради ідея народного суверенітету. Втілення в сучасному державотворчому процесі принципу народного суверенітету зумовлене прагненням максимального використання можливостей безпосередньої форми демократії з метою досягнення державної незалежності.

Як показав досвід державотворення періоду Центральної Ради, розвиток відносин між Україною й Росією має ґрунтуватись на державницькій традиції обох країн. Україна й Росія мають узгоджувати власні інтереси шляхом переговорів, невтручання у внутрішні справи та поваги до права кожного народу на самостійний розвиток. Зазначені підходи знайшли своє відображення в підписанні Біловезької угоди.

Україна прагне визначитись в новому для себе геополітичному оточенні. Однією з основних проблем, пов'язаних з формуванням модерної української нації і держави, є питання впливів Сходу і Заходу. З огляду на це маємо будувати зовнішню політику не допускаючи помилок, здійснених Центральною Радою, коли її політико-правові ідеали, пов'язані з забезпеченням прав особи, недоторканності інституту приватної власності, дотримання і виконання міжнародних угод не знайшли безпосереднього втілення в практиці державотворення.

У підрозділі 5.2. «Політико-правові аспекти сучасного державотворення» зазначається, що особливості вітчизняного державотворення полягають у відході від радянської системи державності, в основу якої було покладено класовий а не національного аспект. Як засвідчив досвід виборчих кампаній 1917 року, українські політичні партії соціально-радикального спрямування поділяли політико-правові ідеали більшовиків.

Паралельно з подіями, направленими на ліквідацію командно-адміністративної системи, в Україні розгортався новітній конституційний процес. У його основу було покладено принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, що є відображенням традицій, закладених Конституцією Української Народної Республіки 1918 року.

Вирішальним моментом на шляху демократичної трансформації політичної системи стало прийняття Верховною Радою Конституції України. Однак її прийняття поставило чимало як практичних, так і теоретичних проблем. Однією з найбільш складних є взаємодія законодавчої і виконавчої гілок влади. Досвід державотворення періоду Української революції дає нам приклад гармонізації відносин між Центральною Радою як законодавчою структурою, та Генеральним Секретаріатом як органом виконавчої влади. В основі їх діяльності було покладено принцип взаємної відповідальності за зміст і характер державотворчого процесу. Завершального вигляду він набрав після проголошення IV Універсалу, коли Центральна Рада сформувала на пропорційній основі, уряд - Раду народних міністрів. По суті, в Україні була встановлена парламентська республіка.

Вивчення досвіду Центральної Ради є актуальним ще й тому, що процеси сучасного державотворення зазнали на собі впливу нерідко протилежних концепцій державності, зокрема й авторитарних. До внесення змін до Конституції центральне місце в системі вищих органів державної влади належало Президенту. З метою здійснення подальших конституційних повноважень була утворена Адміністрація Президента, статус і функції якої домінували над Кабінетом Міністрів і місцевими державними адміністраціями. Подібної централізації влади не знала жодна демократична країна світу і якої не було в колишньому Радянському Союзі. Таким чином спостерігаємо розбіжності в стратегії розвитку української державності, яка полягала в поступовому переході від парламентської до президентської моделі.

Важливим недоліком у взаємодії виконавчої та законодавчої гілок влади стала політична неструктурованість державної влади. Як наслідок, у Верховній Раді України не склалася політична (конструктивна) більшість, сформована за партійною ознакою, як могла б впливати на формування уряду, з одного боку, а з іншого - Президент і уряд також не мали необхідної більшості, щоб, спираючись на неї, законодавчо забезпечити програму своєї діяльності. На основі аналізу досвіду державотворення періоду Центральної Ради доведено, що в умовах партійного протистояння політичні дискусії набувають гострого, а часом і жорсткого протистояння. Розв'язання існуючих суперечностей можливе за умови врахування й сприйняття політико-правових ідеалів політичних опонентів. Сформований компроміс породжує не тільки колективну відповідальність за зміст і характер державотворення, а й сприяє вищому рівню політичної й правової культури суспільства. При цьому важливо, на відміну від досвіду Центральної Ради, щоб в державотворчому процесі враховувалися державницькі концепції всього спектру політичних сил - від соціально-радикального до національно-державного.

Зазначені суперечності зумовили необхідність подальшої трансформації політичної системи. За своїм правовим змістом зміни та доповнення, внесені до Конституції України 2004 р., відповідають політико-правовим засадам Конституції УНР 1918 р. Ці два документи пронизані ідеєю народного суверенітету, демократичністю виборчого процесу, декларують принцип розподілу влади.

Також вбачається певний ретроспективний взаємозв'язок у питаннях територіального устрою. У період Лютневої революції Тимчасовий уряд рекомендував утворювати на місцях ради об'єднаних громадських організацій. Така ситуація сприяла тому, що представники українського визвольного руху створили Центральну Раду, яка, на їхню думку, мала стати органом місцевого управління в Україні. У зв'язку з цим перед Центральною Радою постала низка складних проблем, пов'язаних зі створенням механізму управління Україною. Однією з найбільш складних - була проблема державно-територіального устрою. Стоячи на засадах широкого місцевого самоврядування, лідери Центральної Ради використовували традиційну для української політико-правової думки ідею федералізму, що мала забезпечити належне управління великою територією.

Враховуючи досвід державотворчої діяльності Центральної Ради, яка в Конституції УНР 29 квітня 1918 р. закріплювала федеративний устрій України, отримала подальший розвиток думка про необхідність прийняття закону про державно-територіальний устрій. Крім того, вирішення проблем державно-територіального устрою передбачало розробку державної етнонацiональної політики, принципів управління етнічними процесами, методів i засобів соціально-економічного, політичного i правового регулювання міжетнічними відносинами.

Центральна Рада надавала великого значення вирішенню національно-культурного питання, яке мало реалізуватися у формі національно-персональної автономії. У зв'язку з цим важливою складовою державотворчого процесу стало поповнення Центральної Ради на пропорційній основі представниками національних меншин. У складі Генерального Секретаріату утворювалось Секретарство міжнаціональних справ. Демократичного розв'язання національне питання набуло з проголошенням ІІІ Універсалу, в якому знайшла своє відображення ідея національно-персональної автономії. Логічним завершенням державницької діяльності Центральної Ради щодо національних меншин, стало прийняття Закону про національно-персональну автономію.

Подальше вирішення проблем сучасного державотворення можливе за умови врахування об'єктивних факторів розвитку й становлення території України. Сьогодні в основу територіального устрою покладено радянський принцип поділу території на області, який не враховує вищезазначені фактори. Така форма територіального устрою не враховує традиції історичного й державно-правового розвитку українських земель. На наш погляд, це може бути федерація окремих регіонів (земель). Федеративний устрій унеможливлює клановий характер центральної влади, передбачає докорінні зміни державно-територіального устою: на місці 25 областей створення 10-11 земель у відповідності з історичним районуванням. Це, у свою чергу, дозволить визначити оптимальні форми державної влади, провести реформу державно-територіального устрою, підвищити роль представницьких органів влади.

ВИСНОВКИ

У Висновках викладено основні результати дослідження, обґрунтовано ряд основних та узагальнюючих положень, що винесені на захист, сформульовані пропозиції й рекомендації щодо практичної реалізації досвіду державотворення доби Центральної Ради.

Головними науковими результатами є:

1. На основі проведеного аналізу політико-правової спадщини державницької доктрини, автор дійшов висновку, що правова ідеологія українського державотворення періоду Центральної Ради інтегрувала в себе світову державницьку традицію та характеризувалася світоглядно-аксіологічною цілісністю, системоутворюючим чинником якої виступала ідея державної незалежності.

2. Доведено значення й роль українських політичних партій у процесі формування державно-правових ідеалів. На момент утворення Центральної Ради українська політико-правова думка підійшла не лише з цілісною, сформованою попередніми століттями, ідеєю державності. Вона несла й могутню правову традицію та новий рівень правової культури, що зумовило зміну правосвідомості всієї нації.

3. Аналіз зарубіжних правових доктрин природного права дозволив виявити наявність часткової, а в деяких випадках повної рецепції Центральною Радою ідей парламентаризму, конституціоналізму, реалізації принципу народного суверенітету та місцевого самоврядування.

4. Простежено формування нових політико-правових засад державотворення після проголошення Центральною Радою IV Універсалу; доведено, що основна відмінність політико-правових ідеалів УНР полягає в їх орієнтації на розбудову демократичних засад державно-владних відносин, тоді як політико-правові ідеали більшовицького режиму подібної основи не мали.

5. Встановлено взаємозв'язок між рівнем правової культури та характером революційних подій 1917-1918 років. Зокрема, визначено, що відсутність розуміння суспільством демократичних категорій спричинила неправові форми захоплення влади в Росії та нівелювала альтернативи вибору політико-правових ідеалів.

6. Переосмислено функції держави в період соціальних потрясінь, зокрема встановлено, що держава в цей період виступає правовим інструментом самозахисту нації. Саме цю функцію і намагалася виконати Центральна Рада через прийняття Універсалів як нормативних інструментів захисту нації та її державності.

7. Встановлено значний вплив правової системи більшовицької Росії на формування радянської правової системи в Україні. Це зумовило домінування принципу революційної доцільності, який був повністю підпорядкований класовим інтересам та ігнорував національні політико-правові пріоритети.

8. Проаналізовано правові засади зовнішньої політики Центральної Ради і визначено, що саме суперечності політико-правових ідеалів діячів Центральної Ради та її союзників стали передумовою поразки Центральної Ради як на зовнішньополітичній арені, так і всередині держави.

9. Доведено наявність правонаступництва Верховною Радою України традицій державотворення Центральної Ради. Проголошення Декларації про державний суверенітет і Акта незалежності України та їх схвалення на Всеукраїнському референдумі стали свідченням відродження політико-правових ідеалів Центральної Ради, що дозволить сучасній українській державі досягти ідеалів людської свободи, індивідуальної самореалізації, а це, у свою чергу, сприятиме консолідації українського суспільства в напрямку розбудови демократичної, правової, соціальної держави.

10. З'ясовано, що правова ідеологія Центральної Ради і відповідно весь процес державотворення у цей період ґрунтувалися на філософії людиноцентризму як прояву гуманістично орієнтованої політики і практики створення держави. Таким чином, в умовах сучасного державотворення надзвичайної ваги набуває проблема формування не лише політико-правових ідеалів, але й морально-етичних орієнтирів, що дозволить мобілізувати зусилля суспільства на розбудову держави.

11. Окреслено основні перспективні завдання науково-дослідної роботи у напрямі становлення української державності, пошуку політико-правових пріоритетів вітчизняного державотворення, що передбачають подальшу підготовку кадрів і зміцнення науково-дослідних інституцій, які комплексно вивчають політико-правові проблеми зародження, розвитку й утвердження української держави.

12. Встановлено, що український політико-правовий ідеал є амбівалентним ідеї права: він характеризується, з одного боку, відсутністю фатальної несумісності, з іншого - будь-якої абсолютизації (чи навіть ідеалізації) права. За певних обставин ідея правосвідомості може набути розвитку, в інших умовах вона не знайде власної реалізації. Відповідно, успіх вітчизняного державотворення неможливий без визнання безумовної цінності права і його реалізації в повсякденній діяльності соціального суб'єкта, а також без такої трансформації державно-правових інститутів, які б стимулювали розвиток позитивно-правових дій і блокували негативно-правові.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

1. Захарчук А.С. Державотворчі пошуки на Слобожанщині в контексті Української революції: політико-правовий аспект (березень 1917 - квітень 1918 рр.) / А.С. Захарчук. - Суми, ВАТ «Сумська обласна друкарня». Видавництво «Козацький вал». - 139 с.

2. Захарчук А.С. Державотворчі пошуки в Україні періоду Центральної Ради: політико-правовий аспект / А.С. Захарчук. - Суми, ВАТ «Сумська обласна друкарня». Видавництво «Козацький вал». - 194 с. Наукове видання. - Бібліогр.: с. 195-214.

3. Захарчук А.С. Державотворення та правотворення доби Української Центральної Ради / А.С. Захарчук. - Х., "Право", 2008. - 274 с. - Бібліогр.: с. 275 - 298.

Статті та тези доповідей

4. Захарчук А.С. Духовні засади державності в посланні Й. Сліпого і сучасність / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 7. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Спілка юристів України, 2000. - С. 132 - 135.

5. Захарчук А.С. До питання розвитку ідеї державності і проблема особистості (деякі аспекти творчої спадщини М. Драгоманова, М. Міхновського, Д. Донцова) / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 8. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Спілка юристів України, 2000. - С. 509 - 513.

6. Захарчук А.С. Українська Центральна Рада і її державотворча діяльність (до проблеми пошуку джерел в історико-юридичній літературі) / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 9. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Спілка юристів України, 2000. - 45 - 54.

7. Захарчук А.С. Україна і світ: до проблеми пошуку змісту співробітництва / Андрій Захарчук, Олександр Данильчук // Вісник Університету внутрішніх справ. Вип. 12. Ч. 1. - Х.: 2000. - С. 260 - 268.

8. Захарчук А.С. Українська Центральна Рада: до питання державно-правового статусу та проблема періодизації / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 11. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Спілка юристів України. 2000. - С. 63 - 73.

9. Захарчук А.С. Українська Центральна Рада і традиції державно-територіального устрою України: теоретико-правовий і практичний аспекти / Андрій Захарчук, Олександр Данильчук // Парламентська реформа: теорія та практика. Зб. наук. праць. Вип. 6. - К.: 2001. - С. 107 - 116.

10. Захарчук А.С. Розвиток ідей державності в програмних документах партій України національно-радикального напрямку на зламі ХІХ - ХХ століть / А.С. Захарчук // Актуальні проблеми політики. Зб. наук. праць. Вип. 10 - 11. - О.: Юридична література, 2001. - С. 372 - 378.

11. Захарчук А.С. Політико-правові ідеали населення Лівобережної України і Слобожанщини у виборчих кампаніях 1917 р. / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 13. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2001. - С. 53 - 60.

12. Захарчук А.С. Проблема представницьких органів у державно-правовій традиції Росії XVІІІ - початку ХХ століття / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 15. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2002. - С. 57 - 63.

13. Захарчук А.С. Політико-правові аспекти державотворення Центральної Ради в контексті ментальності українського селянства / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 16. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2002. - С. 411 - 416.

14. Захарчук А.С. Українська Центральна Рада в період зламу монархічної державно-правової традиції Росії / А.С. Захарчук // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2002. - Вип. 37. - С. 134 - 141.

15. Захарчук А.С. Українська Центральна Рада: теоретико-правовий і методологічний аспекти дослідження / А.С. Захарчук // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 19. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2003. - С. 156 - 161.

16. Захарчук А.С. Джерельна база дослідження історії держави і права періоду Центральної Ради / А.С. Захарчук // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 20. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2003. - С. 69 - 74.

17. Захарчук А.С. Ідея національної державності в творчій спадщині Тараса Григоровича Шевченка / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 21. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2003. - С. 114 - 120.

18. Захарчук А.С. Націотворчі витоки державотворення (до проблеми етногенезу українського народу) / А.С. Захарчук // Підприємництво, господарство і право. - 2003 - №4. - С. 101 - 104.

19. Захарчук А.С. Державна концепція в програмах політичних партій України початку ХХ століття / А.С. Захарчук // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2004. - №4. - С. 16 - 27.

20. Захарчук А.С. Національне питання в програмах політичних партій і течій Росії початку ХХ століття / А.С. Захарчук // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2004. - №5. - С. 16 - 23.

21. Zakharchuk A. Polish national liberation movement as a factor of state independence formation in Ukraine (XIX - XX centuries) / А. Zakharchuk // Journal of Modern Science, 1/2/2006, II Year. - P. 25 - 29.

22. Захарчук А.С. Теоретико-правові засади вітчизняного державотворення / А.С. Захарчук // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2006. - №1. - С. 11 - 21.

23. Захарчук А.С. Матеріали засідань Української Центральної Ради як джерело дослідження її державотворчої діяльності: до проблеми відносин з Тимчасовим урядом / А.С. Захарчук // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2006. - №3. - С. 23 - 33.

24. Захарчук А.С. Політична система сучасної України: становлення, розвиток та особливості трансформації / А.С. Захарчук // Юридична Україна. - 2006. - №4. - С. 26 - 29.

25. Захарчук А.С. До проблеми формування і становлення радянської політичної системи / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 31. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2006. - С. 75 - 79.

26. Захарчук А.С. Ґенеза моделі національної державності періоду Української революції (лютий 1917 - січень 1918 рр.) / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 34. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2006. - С. 565 - 571.

27. Захарчук А.С. Слобідська Україна - до проблеми державно-правового становища / А.С. Захарчук // Гуманітарно-економічні дослідження. Зб. наук. праць. - Т. 3. - Миколаїв - Одеса: ТОВ ВіД, 2006. - С. 49 - 53.

27. Захарчук А.С. Аграрне законодавство Центральної Ради в контексті вітчизняного державотворення / А.С. Захарчук // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2007. - №8. - С. 22 - 27.

28. Захарчук А.С. До проблеми становлення ідеї української державності: дослідження феномена крізь призму політичної антропології / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 37. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - 2007. - С. 122 - 126.

29. Захарчук А.С. До проблеми гармонізації вітчизняного й міжнародного права: теоретико-правовий аспект / А.С. Захарчук // Питання та проблеми розвитку правової держави в Україні. Зб. наук. статей: - Суми: Видавництво «Козацький вал», ВАТ «Сумська обласна друкарня», 2009. - С. 217 - 225.

30. Захарчук А.С., Цыганок Н.Г. Крестьянство и становление командно-административной системы // Социально-экономические проблемы перехода к обществу смешанной экономики. (Тезисы докладов Международной научно-практической конференции 23 - 24 июня 1992 года). - Сумы, 1992. - С. 35 - 37.

31. Захарчук А.С., Шпак В.А. Государство как фактор духовно-экономического развития общества // Социально-экономические аспекты общества при переходе к рынку. (Тезисы докладов Международной научно-практической конференции 27 - 28 декабря 1993 года). - Сумы, 1993. - С. 84 - 86.

32. Захарчук А.С., Салабай В.Ф. Кирило-Мефодіївське товариство: до питання про формування основних програмних вимог // Політологічний вісник: Матеріали Всеукраїнської науково-методичної конференції «Політична думка в Україні: минуле і сучасність». Київ, 1 - 4 лютого 1993 року. Ч. 1. - К.: НМК ВО, 1993. - С. 29 - 37.

33. Захарчук А.С., Скловский И.З. Пошук джерел вітчизняної самосвідомості в історіософському контексті творів Григорія Сковороди // Социально-экономические и политические процессы общества в переходный период (материалы докладов международной научно-практической конференции). - Сумы, 1995. - С. 79 - 82.

34. Захарчук А.С., Проценко М.Г. Проблеми духовності у спадщині Г. Сковороди // Человек: дух, душа, тело. (Материалы докладов и выступлений на научно-теоретической конференции. 13 - 14 ноября 1996 года). - Киев - Сумы, 1996. - С. 52 - 54.

35. Захарчук А.С. Соціальні аспекти перетворень на селі на сучасному етапі державотворення // Сучасний стан та шляхи реформування соціальної сфери села (на прикладі Сумської області). Матеріали науково-практичного семінару. - Суми: Видавництво «Слобожанщина», 2001. - С. 54 - 56.

36. Захарчук А.С. Сумщина в контексті державотворчих процесів в Україні (березень - жовтень 1917 р.) // Матеріали п'ятої Сумської наукової історико-краєзнавчої конференції (20 - 21 листопада 2003 р.). Ч.ІІ. Історія Сумщини з найдавніших часів до кінця ХІХ ст. Новітня історія Сумщини. - Суми: СумДПУ ім. А.С. Макаренка, 2003. - С. 117 - 120.

37. Захарчук А.С. Ідея Установчих зборів у програмних вимогах соціалістичних партій Росії початку ХХ століття // Матеріали науково-практичної конференції викладачів, аспірантів та студентів Сумського НАУ (2 - 18 квітня 2003 р.). - Суми, 2003. - С. 311 - 312.

38. Захарчук А.С. Концепція державного суверенітету в політико-правовій доктрині Нового часу // Матеріали науково-практичної конференції викладачів, аспірантів та студентів Сумського НАУ (5 - 21 квітня 2005 р.). - Суми, 2005. - С. 535.

39. Захарчук А.С. Сумщина в останній період діяльності Центральної Ради // Матеріали шостої Сумської наукової історико-краєзнавчої конференції. - Суми: СумДПУ ім. А.С. Макаренка, 2005. - С. 87 - 91.

40. Захарчук А.С. Проблеми правової культури українського селянства в контексті вирішення аграрного питання періоду Центральної Ради // Аграрний форум 2006: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (25 - 29 вересня 2006 р., Суми, Україна). - Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. - С. 304 - 305.

41. Захарчук А.С. До проблеми права власності на землю в громадсько-політичній думці Росії середини ХІХ століття // Аграрний форум 2008: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (15 - 18 жовтня 2008 р., Суми, Україна). - Суми: ВТД «Університетська книга», 2008. - С. 345 - 346.

42. Захарчук А.С., Костюк С.А. До проблеми становлення правової системи в сучасній Україні // Інноваційний розвиток суспільства за умов крос-культурних взаємодій. Матеріали міжнародної наукової конференції. Секція 1. Роль політики в розробці та запровадженні інноваційних моделей розвитку. 20 - 21 лютого 2008 р., м. Суми. - Суми, 2008. - С. 196 - 198.

43. Захарчук А.С. Інформаційні процеси в Україні: до проблеми гармонізації законодавства. // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Інформаційне суспільство в Україні: інформаційно-правова культура, освіта, наука», присвячена Всесвітньому Дню інформаційного суспільства (16 - 17 травня 2008 р., Суми, Україна). - Суми, 2008. - С. 128 - 130.

44. Захарчук А.С. Російська революція й Україна: розвиток державотворчого процесу періоду Центральної Ради. // Матеріали ІХ Всеукраїнської науково-практичної конференції «Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні» (30 - 31 травня 2008 року). - Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2008. - С. 30 - 32.

45. Захарчук А.С. Концепція громадянського суспільства в програмних вимогах політичних партій та об'єднань сучасної України // Громадянське суспільство в Україні: проблеми забезпечення правотворчої діяльності: Матеріали міжнародної наукової конференції (7 квітня 2008 р. м. Київ) / За ред. академіка Академії правових наук України О.В. Скрипнюка. - К.: НДІ приватного права і підприємництва, 2008. - С. 128 - 132.

Размещено на Allbest.ru