Размещено на http://www.allbest.ru/

1

1

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

УДК 343.97

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА ТЕОРІЯ ЗЛОЧИННСТІ

ТА КРИМІНАЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

Спеціальність 12.00.08 - кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

ДРЬОМІН ВІКТОР МИКОЛАЙОВИЧ

Одеса - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі кримінології та кримінально-виконавчого права Одеської національної юридичної академії Міністерства освіти і науки України.

Захист відбудеться «14» травня 2010 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.086.01 в Одеській національній юридичній академії за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 23.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Одеської національної юридичної академії за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Піонерська, 2.

Автореферат розісланий «12» квітня 2010 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.Р. Біла-Тіунова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Процеси, що відбуваються в Україні, привели до прискореної криміналізації суспільства, що проявляється, насамперед, у змінах кількісних і якісних характеристик злочинності, консолідації кримінального світу і розширенні сфери його впливу на суспільство, розпаді або деформації базових державних та громадських інститутів, маргіналізації населення, формуванні правового нігілізму та масової аномії як наслідок втрати ціннісних орієнтацій. Штучна деінституціалізація суспільства стала основною метою багатьох псевдореформаторських змін, які власне були спрямовані на створення сприятливих умов для злочинної діяльності. Так, у 1996 р. рівень злочинності в Україні зріс у порівнянні з 1972 р. більше, ніж на 500%. Загрозливі тенденції криміналізації суспільства та інституціоналізації злочинності вимагають адекватного реагування, у тому числі на науковому рівні.

Феномен злочинності, як відомо, досліджується не тільки кримінологами, але й соціологами, психологами, політологами, однак у сучасній Україні, як і в колишньому СРСР, основний внесок у його вивчення зробили юристи. Широко відомі роботи таких українських вчених, як Ю.П. Аленін, О.М. Бандурка, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, А.М. Бойко, В.В. Василевич, В.О. Глушков, В.В. Голіна, Н.О. Гуторова, В.К. Грищук, І.М. Даньшин, Т.А. Денисова, Є.В. Додін, С.В. Ківалов, О.М. Джужа, А.П. Закалюк, В.С. Зеленецький, А.Ф. Зелінський, Н.А. Зелінська, О.Г. Кальман, О.М. Костенко, О.Г. Кулик, О.М. Литвак, М.І. Мельник, А.А. Музика, В.О. Навроцький, В.І. Осадчий, В.М. Попович, В.В. Сташис, Є.Л. Стрельцов, В.Я. Тацій, В.П. Тихий, В.В. Тіщенко, А.П. Тузов, В.О. Туляков, П.Л. Фріс, М.І. Хавронюк, В.І. Шакун, Н.М. Ярмиш, О.Н.Ярмиш, С.С. Яценко, і багатьох інших, які досліджували кримінологічні, кримінально-правові та криміналістичні аспекти злочинної діяльності. Велике практичне та наукове значення у вивченні злочинності мають фундаментальні дослідження представників російської школи кримінології - Ю.М. Антоняна, Г.А. Аванесова, Ю.Д. Блувштейна, В.М. Бурлакова, Я.І. Гілінського, Г.М. Горшенкова, А.І. Долгової, С.М. Іншакова, І.І. Карпеця, П.О. Кабанова, М.П. Клейменова, В.М. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнєцової, Н.О. Лопашенко, В.В. Лунєєва, Г.М. Міньковського, В.А. Номоконова, В.С. Овчинського, Е.П. Побєгайло, О.Б. Сахарова, Д.А. Шестакова, В.Є. Емінова, О.М. Яковлєва та багатьох інших відомих російських учених.

Значним здобутком сучасної кримінології є накопичення величезного масиву статистичних даних щодо динаміки та структури злочинності, аналіз різних аспектів детермінації та організації профілактичної діяльності. Разом з тим, гостро відчувається дефіцит наукових теорій, які узагальнюють дані процеси та пропонують суспільству нову оцінку кримінальної реальності. Очевидно, що кримінологія не може впродовж багатьох десятиліть ґрунтуватись на теоретичних постулатах, сформульованих ще в роки «боротьби з імперіалізмом». Нині стан теоретичної думки в кримінології характеризується пошуком та обґрунтуванням нових концепцій причин та протидії злочинності. Однією з таких теорій може стати інституціональна теорія злочинності та криміналізації суспільства.

Інституціоналізм не є новітньою концепцією. Ще Е. Дюркгеймом та Р. Мертоном було переконливо доведено, що аналіз девіантної поведінки передбачає вивчення соціальних інститутів, процесу «інституціоналізації порушень інституціональних правил». Формування інституціонального напрямку в правознавстві пов'язане з іменами М. Оріу, Л. Дюгі, Г. Гурвича, П. Сорокіна, Ж. Ренара. Помітне місце в західній науці займає інституціональний підхід до вивчення злочинності в межах теорії «економіки злочинів та покарань» (Т. Шеллінг, Г. Беккер). У 1992 р. Г. Беккер був удостоєний Нобелівської премії за «поширення сфери мікроекономічного аналізу на цілий ряд аспектів людської поведінки і взаємодії». Інтерес до проблем злочинності в контексті інституціональної теорії виявляли лауреати Нобелівської премії М. Фрідмен, Д. Стіглер, Дж. Б'юкенен. Лідером неоінституціонально-еволюційної теорії справедливо називають американського вченого, лауреата Нобелівської премії Д. Норта, який створив широку концепцію інститутів та інституціональної динаміки. Для розвитку інституціональної теорії криміналізації суспільства важливо підкреслити, що в основі інституціоналізму Д. Норта знаходиться теорія людської поведінки.

У 90-х роках минулого століття американські кримінологи С. Месснер та Р. Розенфельд обґрунтували «теорію інституціональної аномії». У 2006 р. за редакцією Р. Розенфельда була опублікована фундаментальна монографія «Злочинність і соціальні інститути». Широко розповсюджена в США теорія інституціональної легітимності, яку виклав Г. Лафрі у своїй книзі «Втрачаючи легітимність: вулична злочинність і послаблення соціальних інститутів в Америці» (1998).

У радянській кримінології інституціональний підхід до вивчення злочинності в його сучасній інтерпретації не застосовувався, хоча певний інтерес до соціальних інститутів був завжди. Видатний кримінолог А.М. Яковлєв уже в 1985 р. приділив серйозну увагу соціальним інститутам у своїй книзі «Теорія кримінології та соціальна практика», а також у монографіях «Соціологія економічної злочинності» (1988), «Соціологія злочинності (кримінологія): Основи загальної теорії» (2001).

В Україні інституціональна теорія як кримінологічна концепція не розроблена. Тим не менш, у працях відомих українських кримінологів ідеться про необхідність аналізу злочинності з позицій інституціоналізму. У контексті віктимологічних досліджень про злочинність як соціальний інститут пише В.О. Туляков. Окремі проблеми інституціоналізації тіньової економіки досліджувалися В.М. Поповичем. Про кримінологічні аспекти інституціональної теорії в межах соціологічних досліджень злочинності пишуть С.А. Гриценко та І.П. Рущенко.

У Росії інституціональний підхід до вивчення злочинності застосовують Н.Б. Бараєва, С.Ю. Барсукова, Л.В. Гевелінг, С.П. Глінкіна, В.М. Єсипов, В.О. Ісправніков, В.В. Колесников, І.М. Клямкін, Л.Я. Косалс, Ю.В. Латов, А.М. Олейник, В.В. Радаєв, Р.В. Ривкіна, Г.О. Сатаров, Л.М. Тимофєєв та інші відомі науковці. Вагомим внеском у розвиток інституціонального підходу до вивчення злочинності стали докторська дисертація Н.Б. Бараєвої «Організована злочинність як соціальний інститут» (2002); дослідження тіньової економіки, засновані на трактуванні її як інституту (комплексу інститутів), здійснені Ю.В. Латовим; праці А.М. Олейника, який досліджував тюремну субкультуру та її вплив на суспільство.

Праці вітчизняних та зарубіжних учених мають велике теоретичне та практичне значення. Однак доводиться констатувати, що у вітчизняній кримінології відсутні дослідження злочинності, які б ураховували не тільки кримінальну ситуацію в Україні, але й кримінологічні аспекти соціально-політичних та економічних реформ, які корінним чином змінили інституціональний дизайн суспільства. Заповнити таку прогалину можливо за допомогою інституціонального аналізу злочинності та криміналізації суспільства. Зазначені вище фактори визначають актуальність теми дисертаційного дослідження і зумовили її вибір.

Зв'язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Робота відповідає плану наукових досліджень кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права Одеської національної юридичної академії на тему «Актуальні проблеми вивчення та попередження злочинності та кримінологічного обґрунтування удосконалення системи кримінальної юстиції в Україні» і є складовою частиною планів науково-дослідних робіт, які здійснюються Одеською національною юридичною академією у відповідності до теми «Традиції та новації в сучасній українській державності та правовому житті» (державний реєстраційний номер 0106U004970) на 2006-2010 роки .

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в теоретичному узагальненні та новому розв'язанні важливої наукової проблеми, що виявляється у створенні цілісної концепції, яка розкриває механізм криміналізації сучасного українського суспільства і сутність злочинності з позицій інституціоналізму як міждисциплінарної методологічної теорії.

Досягнення поставленої мети здійснювалося шляхом вирішення таких основних завдань:

- дослідити еволюцію доктринальних поглядів на злочинність як соціальний феномен у вітчизняній кримінології; визначити основні теоретичні підходи до ідентифікації понять «злочинність» та «злочинець», їх сутності та змісту;

- розкрити природу злочинності як прояву соціальної патології та деструктивності, що руйнує інституціональну цілісність соціуму;

- здійснити дослідження злочинності з позиції теорії соціальної практики та предметної діяльності в рамках інституціонального підходу, виявити механізм зворотного впливу злочинності на суспільство в зазначеному контексті;

- обґрунтувати визначення злочинності як відкритої соціальної системи кримінальних практик на основі інституціонально-синергетичного методу; узагальнити й проаналізувати основні кримінологічні теорії, засновані на економічному неоінституціоналізмі («економіка злочинів і покарань») і теорії злочинності, що базуються на соціологічному інституціоналізмі;

- розкрити зміст і методологічне значення інституціональної теорії криміналізації суспільства, сформулювати її концептуальні основи;

- установити характер і ступінь впливу інституціональної кризи, що виявилася в руйнуванні і деформації соціальних інститутів у пострадянських державах, на процеси криміналізації суспільства;

- здійснити кримінологічний аналіз та з'ясувати співвідношення «офіційної» (зареєстрованої) і фактичної злочинності в Україні в перехідний період;

- надати загальну характеристику процесу криміналізації соціальних інститутів та інституціоналізації кримінальних практик у період перехідного (транзитивного) стану суспільства;

- дослідити специфіку і роль соціальної стратифікації й маргіналізації населення в механізмі криміналізації суспільства в перехідний період;

- розглянути феномен масової соціальної аномії в пострадянських країнах як фактор інституціоналізації злочинності;

- розкрити особливості та ступінь впливу засобів масової комунікації в механізмі інституціоналізації злочинності в умовах деформації культурних традицій і цінностей у транзитивному суспільстві;

- показати роль нових комунікаційних технологій у механізмі інституціоналізації злочинності й «віртуалізації» соціальних інститутів на підставі кримінологічного аналізу мережі інтернета;

- здійснити аналіз «кримінального романтизму» у художній творчості і засобах масової інформації як фактору криміналізації суспільства та інституціоналізації кримінальних практик;

- виявити основні фактори, механізм і ступінь інституціоналізації тіньової та кримінальної економіки;

- охарактеризувати значення і місце корупційної соціальної практики як соціального інституту в структурі суспільних відносин;

- дослідити основні риси, структуру і роль організованої злочинності в криміналізації суспільства як особливого соціального інституту.

Об'єктом дослідження є злочинність як соціальне явище та суспільні процеси і відносини в їх взаємодії, які сприяють поширенню злочинності в Україні та криміналізації суспільства.

Предмет дослідження становить кримінологічна концепція інституціоналізації злочинності і криміналізації соціальних інститутів, які розглядаються як взаємопов'язані процеси.

Методи дослідження. Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його об'єкта та предмета. Методологічне підґрунтя дисертації склав діалектичний метод. Діалектика, як універсальний філософський метод пізнання і формування наукового світогляду, дає ключ до вивчення злочинності і соціальних процесів, що призводять до криміналізації суспільства, у їх суперечливості, цілісності та розвитку. У процесі дослідження використовувалися загальнологічні методи і прийоми пізнання, зокрема, аналіз і синтез, абстрагування й узагальнення, індукція і дедукція, аналогія і моделювання, опис, характеристика, порівняння.

У роботі використовувалися принципи історизму, об'єктивності і конкретності, принцип єдності предмета і методу вивчення, а також системно-структурний, порівняльний, прогностичний методи. Використання історичного методу дозволило проаналізувати стан і динаміку злочинності з урахуванням конкретного історичного періоду розвитку суспільства, дослідити різні етапи розвитку кримінологічної теорії та інституціональної концепції. Вивчення закономірностей, властивостей і тенденцій криміналізації суспільства здійснювалося із застосуванням методу порівняльного правознавства у його діахронічному та синхронічному варіантах: зіставлення фактів і явищ здійснювалось як у часі (від періоду до періоду), так і в просторі (у їх порівнянні у соціальній реальності пострадянських країн). Широко використовувалось концептуальне порівняння, спрямоване на дослідження генезису інституціональної теорії.

Особливе місце в методології досліджень посів системно-функціональний метод, який дозволив досліджувати злочинність як цілісну систему, виділити окремі елементи її структури, надати їх функціональну характеристику і проаналізувати взаємозв'язки із соціальними, політичними, економічними, культурними факторами. Підставою для висновку про системність злочинності слугує уявлення про неї як інституціоналізовану систему кримінальних практик. Застосування синергетичного підходу сприяло обґрунтуванню системного характеру злочинності.

Робота побудована на застосуванні соціологічного підходу до вивчення злочинності, відповідно до якого злочинність розглядається як соціальне явище - один з різновидів соціальної практики, що є продуктом соціуму. Однією з методологічних основ дослідження є системно-діяльнісний підхід, за допомогою якого обґрунтовується предметна інтерпретація злочинної діяльності й уявлення про злочинну діяльність як соціальну практику. Аксіологічний підхід був використаний при дослідженні етичної природи злочинності й масової соціальної аномії як наслідку втрати ціннісних орієнтацій у транзитивному суспільстві й фактору його криміналізації.

Теоретико-методологічною базою дослідження у рамках вивчення інституціональних основ криміналізації суспільства стали праці таких відомих дослідників, як В.А. Бачінін, О.Е. Бессонова, В.М. Біченков, Е.В. Віленська, В.В. Вольчик, Н.Н. Вопленко, Д.П. Гавра, М.Б. Глотов, Є.І. Головаха, С.А. Гриценко, А.П. Дубнов, В.А. Дубовцев, В.І. Добреньков, Б.А. Ерзнкян, Т.І. Заславська, О.А. Івакін, С.М. Іншаков, З.І.Калугіна, Р.І. Капелюшников, С.Г. Кірдіна, М.І. Ковальова, Л.Я. Косалс, О.Л. Копиленко, О.Д. Куценко, Д.С. Львов, С.О. Макеев, С.І. Максимов, Г.В. Матусевич, І.Г. Мітракова, А.М. Нестеренко, Р.М. Нуреєв, Н.В. Паніна, Е.А. Поздняков, В.М. Полтерович, І.М. Попова, П.М. Рабінович, С.П. Рабінович, В.В. Радаєв, Р.В. Ривкіна, І.П. Рущенко, Ю.М. Оборотов, М.П. Орзіх, В.П. Степаненко, В.Л. Тамбовцев, О.Б. Тарушкін, Д.П. Фролов, М.А. Шабанова, В.М. Шаповал і багатьох інших.

В основу дисертаційної роботи покладено дослідницький підхід з позицій інституціоналізму, що застосовується як методологічна концепція, яка розвивалася представниками правової, соціологічної, економічної, політологічної теорії. У ХХ столітті інституціоналізм став методологічною основою правознавства і державознавства. Понятійно-категоріальний апарат інституціональної теорії криміналізації суспільства сформований соціологічним інституціоналізмом, який опирається на праці засновників соціологічної теорії - О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, М. Вебера. Соціокультурне дослідження інституціоналізації злочинності базується на інституціонально-функціональній теорії культури. Особливе методологічне значення для інституціонального кримінологічного дослідження має концепція інституціоналізації, розроблена Т. Лукманом і П. Бергером, а також категорія хабітулізації та заснована на ній теорія соціальних практик П. Бергера.

Конкретно-соціологічні методи дослідження (анкетування, інтерв'ювання, вивчення документів, контент-аналіз), статистичний метод застосовувалися на етапі збору наукової інформації. Дослідження мало пролонгований характер та здійснювалося понад два десятиліття, у результаті чого був накопичений та узагальнений значний емпіричний матеріал, поданий у дисертації у вигляді статистичних даних, діаграм і таблиць, у яких відображені: кримінальна статистика за останні 40 років, понад три тисячі різних цифрових показників, які відображають результати опитування населення, матеріали контент-аналізів засобів масової комунікації та результати інших емпіричних досліджень. Проводилося пролонговане дослідження суспільної думки про злочинність у вигляді репрезентативних опитувань населення і спостереження за кримінальним середовищем. Опитування здійснювалися автором у 1984 р. (965 респондентів), у 1994 р. (810 респондентів) і 2002 р. (798 респондентів).

Під науковим керівництвом автора протягом 2000-2002 років здійснювався експеримент з метою запровадження в діяльність кримінально-виконавчих інспекцій методів роботи служб пробації, учасниками якого були Лондонська служба пробації та Управління Державного департаменту з питань виконання покарань в Одеської області.

Емпіричні дані характеризуються репрезентативністю та валідністю, результати, отримані на їх основі, можуть бути визнані обґрунтованими та достовірними.

Наукова новизна одержаних результатів виражається в тому, що вперше у вітчизняній кримінології обґрунтована концепція нового наукового напрямку у вивченні злочинності та криміналізації сучасного українського суспільства, яка створена на основі інституціонального підходу до проблеми злочинності, структури сучасного суспільства, системи криміногенних факторів та окремих видів кримінальних практик, які формуються в самостійні інститути та сприяють криміналізації суспільства.

У роботі запропоновано та обґрунтовано низку нових понять і положень, які мають суттєве значення для формування інституціональної теорії злочинності і криміналізації суспільства, визначення теоретичних основ та концептуальних настанов для практики запобігання та протидії злочинності, а саме:

вперше:

- злочинність і криміналізація українського суспільства розглядаються з позицій інституціональної методології. Сформована інституціональна концепція криміналізації суспільства, в основі якої лежать два взаємопов'язані глобальні процеси: криміналізація соціальних інститутів та інституціоналізація кримінальних практик;

- визначено, що вивчення злочинності в контексті інституціональної теорії ґрунтується на кримінологічному аналізі конкретного інституціонально-правового простору, зміст якого відображає національну й регіональну специфіку досліджуваних об'єктів. Разом з просторовим важливим є часовий чинник, оскільки інституціональний дизайн суспільства, на відміну від властивостей людини як біологічної істоти, перебуває в рухомому, динамічному стані;

- обґрунтовано необхідність нового кримінологічного підходу до характеристики змісту і сутності злочинності. На підставі аналізу кількісних та якісних показників доведено, що злочинність виявляє себе як масове деструктивне явище, різновид протиправної соціальної практики, яка може бути названа кримінальною практикою. Кримінальні практики посягають на базові суспільні відносини і систему чинних соціальних інститутів, загальноприйнятих моральних та етичних стандартів людського співжиття;

- доводиться, що кримінальні практики складаються із зареєстрованих та латентних злочинів, які взаємозв'язані, системно структуровані, соціально-впорядковані і є основою криміналізованих соціальних інститутів;

- обґрунтовується, що зареєстрована і латентна частина кримінальних практик є єдиним соціальним явищем, яке має загальну детермінацію і соціальний механізм прояву. Мільйони злочинців впливають на функціонування суспільства як активні учасники одночасно багатьох соціальних практик, що виявляється в індивідуальній або колективній діяльності. Правомірна активність людини може поєднуватися зі злочинними формами поведінки. Людина опиняється в стані складного мотивованого вибору варіанту поведінки;

- відзначається, що в структурі кримінальних практик домінує колективна кримінальна діяльність. Як наслідок, формується колективна кримінальна психологія - різновид нового колективістського мислення на основі асоціальних цінностей. Істотний вплив на поведінку індивіда здійснюють колективні (корпоративні) цінності. Природним в такій ситуації є виникнення колективних суб'єктів злочинної діяльності;

- аргументується необхідність інституціонального аналізу злочинності як соціальної системи на основі синергетичного підходу. Доводиться, що з позиції інституціоналізму підставою для висновку про системність злочинності служить уявлення про неї як інституціоналізовану систему кримінальних практик. Кримінальні практики, включені в систему найрізноманітніших соціальних практик, утворюють системні взаємозв'язки і взаємообумовленості;

- обґрунтовується, що в кримінологічному розумінні механізм інституціоналізації злочинності постає як соціальний процес, що має три послідовних етапи - типізацію, об'єктивацію і легітимацію кримінальних практик;

- доведено, що в механізмі інституціоналізації злочинності виявляється взаємодія особистісних і соціальних факторів, що обумовлюють певну соціальну активність індивідів. Відтворюється певний тип поведінки, характер і спрямованість якого обумовлені конкретним соціокультурним середовищем;

- аналізуються уявлення про роль засобів масової комунікації як важливого культурологічного чинника інституціоналізації злочинності й найбільш результативного способу розповсюдження стандартів поведінки і певних цінностей;

підкреслюється особлива роль мережі Інтернет у механізмі інституціоналізації злочинності;

- встановлена наявність взаємозв'язку між масовими соціальними детермінантами злочинності та інституціоналізацією злочинності; доведено, що криміналізація в українському суспільстві має особливості, пов'язані з її перехіднім станом, політичними, правовими та економічними реформами, що відбуваються в країні.

- відзначається, що вирішальним чинником прискореної криміналізації українського суспільства стала його деінституціоналізація, що виявилася в окремих випадках у цілеспрямованому руйнуванні раніше усталених соціальних інститутів. Деінституціоналізація як соціальний процес набула особливого розвитку в умовах «транзитивності» української держави й системної кризи, що охопила нашу країну;

- обґрунтовується, що інституціональні зміни в пострадянських державах безпосередньо вплинули на характер та динаміку злочинності і позначилися на процесах криміналізації суспільства. Злочинність, яка тісно пов'язана із соціальними умовами свого існування, у своїх основних видах також має «транзитивний» характер;

- доводиться, що в сучасному українському суспільстві відбувається активний процес інституціоналізації окремих видів кримінальних практик, тобто перетворення злочинності на стійкий соціальний феномен, який постійно відтворюється та, інтегруючись у сформовану систему суспільних відносин, стає нормою поведінки;

- надана кримінологічна характеристика механізмам інституціоналізації окремих видів злочинності, зокрема, тіньовій та кримінальній економіці, організованій злочинності, корупції. Доведено, що організована злочинність, корупція, тіньова економіка проявляють себе як специфічні кримінальні практики, які є основою неформальних, але усталених і впливових соціальних інститутів;

удосконалено:

- наукові погляди на проблеми маргіналізації та стратифікації суспільства в контексті інституціоналізації злочинності;

- наукові уявлення про детермінацію злочинності в транзитивний період розвитку суспільства;

- концепцію інформаційної кримінології, у рамках якої вивчається сучасне інформаційне середовище, яке сприяє інституціоналізації злочинності, взаємозв'язок явищ «інформація - злочинність»;

- характеристику механізмів поширення такого явища, як «кримінальний романтизм». Доводиться, що героїзація злочинців, популяризація «кримінальних авторитетів» створює в суспільстві морально-психологічні умови для інституціоналізації злочинності як звичайної соціальної практики;

набули подальшого розвитку:

- система наукових уявлень про визначення поняття злочинності у вітчизняній кримінології;

- підхід до аналізу сутності та функціональної спрямованості злочинності з позицій предметної діяльності;

- аналіз феноменології злочинності в перехідний період.

4. Практичне значення одержаних результатів. Дисертація має теоретико-прикладний характер, висновки та пропозиції автора становлять науковий та практичний інтерес. Подана концепція інституціонального підходу до процесів криміналізації суспільства значно розширює уявлення про механізми детермінації та відтворення злочинності.

Висновки та рекомендації автора можуть бути використані: у науково-дослідній сфері - при наступній розробці теоретичних проблем сутності та детермінації злочинності, причин криміналізації суспільства, розробці системи соціальних заходів щодо протидії цим процесам; сфері правотворчості - для удосконалення чинного законодавства, спрямованого як на попередження криміногенних процесів в українському суспільстві, так і на протидію злочинності; правозастосовній діяльності - для підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів як соціальних інститутів з особливим правовим статусом; навчальному процесі - при розробці та викладанні курсу «Кримінологія», спеціальних курсів, при підготовці відповідних підручників та навчальних посібників.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження пройшли належну апробацію, а саме:

- при підготовці рішень Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів», від 4 квітня 2008 року «Про заходи щодо реалізації національної антикорупційної стратегії та інституційного забезпечення антикорупційної політики», від 11 вересня 2009 року «Про стан злочинності у державі та координації діяльності органів державної влади у протидії злочинним проявам та корупції» (Акт впровадження від 10.03.2010 № 2/9-512-2-5);

- у процесі роботи у якості керівника Одеського центру з проблем вивчення організованої злочинності та корупції у міжнародному проекті «Центри з вивчення транснаціональної злочинності та корупції (TraCCC) в Україні, Росії, Грузії та США» на підставі договору між Американським університетом (Вашингтон, США) та ОНЮА (2002-2005 рр.). Розроблено діючий веб-портал «Одеський центр з вивчення організованої злочинності та корупції» (http://www.inter.criminology.org.ua);

- у процесі участі в українсько-американській програмі «Верховенство права», яка здійснювалась Національним інститутом юстиції США та Академією правових наук України (1999-2000 рр.). У межах цього проекту під керівництвом автора дисертації розроблено діючий веб-сайт «Кримінологія та кримінальна юстиція в Україні» (http://www.criminology.org.ua);

- у процесі участі в якості українського координатора проекту Британської Ради з розвитку партнерських зв'язків (REAP), який координувався Департаментом міжнародного розвитку Великобританії (2000-2002 рр.) з метою розробки разом з ученими Ноттінгемського університету навчального курсу «Міжнародно-правові стандарти прав людини в сфері кримінальної юстиції та пенітенціарної системи», який у даний час викладається в ОНЮА;

- у процесі участі у міжнародному проекті «Система кримінальної юстиції в Україні», який координувався Департаментом міжнародного розвитку Великобританії і здійснювався Центром з прав людини Школи права Ноттінгемського університету та кафедрою кримінології та кримінально-виконавчого права ОНЮА. У рамках цієї програми під науковим керівництвом автора здійснювався експеримент спільно з Державним департаментом з питань виконання покарань України та Лондонською службою пробації (2000-2002 рр.);

- у процесі розробці проекту Закону України «Про боротьбу з тероризмом» у складі колегії відповідальних редакторів та робочої групи експертів, створеної на базі Антитерористичного центру при СБУ (Лист СБУ від 4 січня 2002 р. за №33/6);

- у процесі роботи у якості керівника робочої групи, яка розробляла проект Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» (Договір з Центром правової реформи і законопроектних робіт при Міністерстві юстиції України від 15.12.1999 р.).

Матеріали дослідження були використані при читанні лекцій на тему «Проблеми протидії організованій злочинності та корупції в контексті політико-правової ситуації в Україні»» в Американському університеті (Вашингтон, США), а також у Школі права Піттсбурзького університету (Піттсбург, США) - січень-лютий 2005 р.

Результати дисертаційного дослідження пройшли апробацію на понад тридцяти національних та міжнародних конференціях, наукових семінарах, зокрема: міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми боротьби зі злочинністю в сфері економічної діяльності» (Харків, 1998); міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми боротьби з організованою злочинністю в регіоні» (Харків, 1999); міжнародному семінарі з питань практичного застосування європейських конвенцій у сфері кримінального права, організованому Радою Європи (Одеса, 1998); міжнародній конференції з програми регіональних партнерських зв'язків REAP - Conference Proceedings: The Role of Higher Education in the Development of Democracy and an Open Society (Київ, 1999); колоквіумі «Реформування системи кримінального судочинства у частині захисту прав людини у країнах Центральної та Східної Європи» (Ноттінгем, 2000); міжнародній науково-практичній конференції «Новий Кримінальний кодекс України: питання застосування і вивчення» (Харків, 2001); міжнародному семінарі «Інформаційне забезпечення боротьби з організованою злочинністю» (Одеса, 2002); науково-практичному семінарі «Корупція: регіональні та галузеві тенденції, проблеми попередження» (Одеса, 2003); 3-й річній конференції Європейського кримінологічного товариства (Хельсінкі, 2003); 4-й річній конференції Європейського кримінологічного товариства (Амстердам, 2004); 3-й та 4-й міжнародних конференціях «Інформаційні технології та безпека (Партеніт, Україна, 2003, 2004); міжнародному науково-практичному семінарі «Боротьба зі злочинністю та права людини» (Одеса, 2006); 5-й міжнародній науково-практичній конференції «Уголовное право: стратегия развития в ХХI веке» (Москва, 2008) тощо.

5. Публікації. Основні положення та результати дисертаційної роботи викладені у 92 публікаціях, серед яких 4 монографії, з них одна індивідуальна обсягом 35, 8 ум. друк. аркушів та 3 колективних, у яких автором написані самостійні розділи за темою даної дисертації; у 48 наукових статтях у виданнях, перелік яких затверджений ВАК України, з яких 3 статті написані в співавторстві, при цьому автору належить не менше 50 % матеріалу, який написаний самостійно та відображає зміст дисертації; у 34 публікаціях, які додатково відображають зміст дисертації, у 6 навчально-методичних посібниках.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, що містять дев'ятнадцять підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 422 сторінки, з яких основний текст дисертації становить 363 сторінки. Список використаних джерел займає 58 сторінок і складається з 591 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі розкривається сутність та обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються ступінь наукової розробленості досліджуваної проблеми, об'єкт та предмет дослідження, його зв'язок з науковими програмами і планами, характеризуеться ступінь наукової новизни отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення, наводяться дані щодо апробації результатів дослідження, структури і обсягу дисертації.

Розділ 1. «Еволюція уявлень про злочинність: від одиничних злочинів - до соціального інституту» містить шість підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Наукові підходи до визначення злочинності» аналізуються погляди українських та російських учених щодо визначення поняття «злочинність», серед яких основними є: 1) визначення злочинності на основі формальних ознак злочину; 2) сутнісно-змістовні визначення з метою дослідження злочинності як відносно відокремленої соціальної системи (підсистеми), якій властиві самодетермінація та самовідтворення. Доводиться, що методологічно важливою є оцінка злочинності як однієї зі специфічних різновидів людської активності. Такий підхід відкриває перспективу дослідження її взаємозв'язків з іншими проявами людської активності в контексті історично обумовлених особливостей соціального середовища. Робиться висновок, що злочинність слід аналізувати в контексті широких соціальних зв'язків, у яких задіяна людина.

У підрозділі 1.2. «Проблема сутності злочинності в кримінології» розглядаються наукові підходи до розуміння сутності злочинності в тісному зв'язку із сутнісною характеристикою осіб, які вчинили злочини. В умовах зниження моральних вимог у суспільстві пошук сутності злочинності має бути перенесений у сферу людської поведінки, пов'язаної з моральними особливостями особистості та людського співжиття. Якщо злочини визначаються як діяння, вони є продуктом діяльності людини. З цього випливає, що злочинність не може характеризуватися без звернення до сутності особи «діяча» і особливостей його практичної діяльності як центральної категорії соціальної активності. Сутність людини пізнається через характер її практичної діяльності, завдяки якій людина змінює світ, проявляє себе в цьому світі. Вивчення природи злочинності слід пов'язувати з пізнанням як соціальної, так і біологічної сторін людської сутності, які характеризують цілісність людини, як особистості. Цілісність особистості проявляє себе як певна якісна повнота, внутрішня єдність, що виражається в її системності, структурності, стійкості, відокремленості та самостійності цілого, у способі її існування.

Доводиться, що всі злочинні діяння об'єднує така властивість як соціальна деструктивність. Злочини руйнують інституційну цілісність соціуму, тобто стійкість сформованих і загальноприйнятих відносин у суспільстві.

У підрозділі 1.3. «Злочинність як предметна діяльність» розглядаються питання змісту злочинності з позицій предметної діяльності. Відмічається, що проблема діяльності має філософський, соціологічний та психологічний зміст. Злочинність не є особливим видом людської активності, не знаходиться за межами соціальної діяльності, а є самою діяльністю, виявляючись в тій чи іншій формі в повсякденному житті людей. Основною, або конститутивною, характеристикою діяльності є її предметність. Злочинність виступає лише як один із проявів людської активності та знаходиться у закономірних зв'язках з іншими видами діяльності людини. Предметний характер злочинної діяльності проявляється в конкретних потребах, цілях та мотивах, що є важливою обставиною для характеристики злочинності як різновиду соціальної активності (А.Ф. Зелінський, А.П. Закалюк). Предметність злочинності виявляється в тому, що злочинність здійснює зворотний вплив на суспільство. Механізм зворотного впливу заснований на тому, що злочинна діяльність глибоко імплементована в соціальну тканину суспільства - економічні, політичні, соціальні відносини. Предметність злочинності обумовлює її самодетермінацію. Самодетермінація злочинних форм поведінки здійснюється через взаємообумовленість різних видів діяльностей, якими займається та чи інша людина (діяч). Один вид предметної діяльності породжує інший вид предметної діяльності. Відбувається обмін діяльностями. Злочинна діяльність одних індивідів втягує у свою орбіту інших людей, які стають залежними від цієї діяльності. Формується порочне коло. Люди ведуть злочинний спосіб життя, створюють злочинне середовище існування, яке самі не тільки конструюють, а й відтворюють за рахунок інших людей. У кримінологічному розумінні відтворення злочинності постає як соціальний процес, уособлюючи безперервно триваючі цикли обміну результатами предметної діяльності.

У підрозділі 1.4. «Злочинність як соціальна практика» досліджується кримінологічне значення соціальної практики, розглядається її універсальний характер, визначається роль кримінальних практик в інституціоналізації злочинності. Відзначається, злочинність проявляє себе не тільки як правове явище, але і як різновид широко розповсюдженої деструктивної соціальної практики людей, що виявляється в індивідуальній або колективній предметній діяльності. В силу характеру та спрямованості цієї діяльності вона кваліфікується як злочинна діяльність, що дозволяє віднести її до різновиду соціальних практик, який автор визначає як «кримінальні практики». З позицій предметності людської діяльності пропонується класифікація кримінальних практик.

Підкреслюється, що кількісні та якісні показники кримінальних практик свідчать про процеси їх інституціоналізації. Кримінальні практики проникають у правове інституційне поле і стають частиною нових системних відносин. Зростання рівня злочинності та розширення сфери впливу кримінальних практик об'єктивно сприяють деформації існуючих інститутів та формуванню нових за своєю сутністю, криміналізованих інститутів, заснованих на інших соціальних цінностях. Відбувається руйнування легального інституційного простору, який функціонує в рамках тієї чи іншої соціальної системи.

У підрозділі 1.5 «Злочинність як система: синергетичний підхід» злочинність розглядається як соціальна система. Серед широкого спектру обговорюваних питань, пов'язаних з цією проблемою, автор виділяє: 1) застосування системного методу при оцінюванні тих чи інших кримінологічних явищ і процесів (злочинність, причини, заходи попередження та ін.); 2) визнання злочинності самостійною соціальною системою (підсистемою), вбудованою в широку соціальну систему (А.І. Долгова). Вихідними для системного аналізу злочинності виступають такі поняття як «людина», «поведінка», «суспільство», «право», що відображають певні рівні соціальної дійсності, серед яких категорія «людина» є центральною. Основним фактором, що дозволяє вважати злочинність системним явищем, є те, що в основі злочинності лежать не кримінально-правові дефініції, а людська діяльність, соціальна практика, що реалізується в рамках конкретних соціальних систем. Предметність певних видів злочинної поведінки обумовлює взаємозв'язок різних видів діяльності між собою і показує, що основою системності злочинності є людина «діяльна», яка включена одночасно в різні соціальні взаємозв'язки. Фактично підставою для висновку про системність злочинності служить уявлення про неї як інституціоналізовану систему кримінальних практик. Кримінальні практики, включені в систему найрізноманітніших соціальних практик, у тому числі соціально-позитивних, утворюють системні взаємозв'язки і взаємообумовленості. Системність злочинності більш глибоко пізнається за допомогою синергетичної методології. У сучасний період синергетика сформувалася як міждисциплінарний напрямок досліджень. У дисертації робиться висновок, що з точки зору синергетики, в основі інституціоналізації злочинності як системи лежить властивість самоорганізації, якісний перехід від хаосу до порядку, яким би змістом не був наповнений цей процес. Системність людській поведінці, у тому числі кримінальній, надають соціальні інститути.

У підрозділі 1.6 «Злочинність у контексті інституціональних теорій» автор простежує розвиток інституціонального підходу до злочинності. Злочинність аналізується крізь призму економічного та соціологічного інституціоналізму. Автор детально аналізує основні підходи до злочинності в руслі економічного неоінституціоналізму (Т. Шеллінг, Г. Беккер), інтитуціональну теорію аномії, висунуту американськими ученими Р. Розенфельдом і С. Меснером, теорію «інституціональної легітимності» Г. Лафрі. Розглядаються концепції інституціонального підходу до злочинності російських учених Н. Б. Бараєвої, Я.І. Гілінського, В. В. Колесникова, Ю. В. Латова, А. М. Олейника. Аналізуються визначення поняття «соціальний інститут», категорія «неформальний інститут», яка є основною в інституціональній концепції криміналізації сучасного суспільства. Доводиться, що в основі утворення «неформальних» інститутів перебувають неправові й переважно кримінальні практики. Саме в межах неформальних відносин, заснованих на спільній злочинній діяльності, створюються умови для виникнення більшості «тіньових», «неформальних», або «кримінальних» інститутів, які претендують на своє місце в легальній системі організації суспільства.

Розділ 2 «Особливості криміналізації суспільства в перехідний період» складається із чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Феноменологія злочинності в перехідний період» відмічається, що криміналізація в українському суспільстві має власні закономірності та кримінологічні особливості, пов'язані з політичними, правовими та економічними реформами, що відбуваються в країні. Особливістю українського суспільства є те, що протягом усього періоду незалежності воно перебуває в перехідному (транзитивному) стані, що безпосередньо позначається на процесах його криміналізації. У транзитивних країнах, до яких належить Україна, як правило, спостерігається значне зростання злочинності. З метою кримінологічного аналізу аналізуються три періоди в розвитку радянської держави, що істотно відрізняються в порівняльному плані політичною ситуацією, станом економіки, особливостями правового регулювання й, як наслідок, характером та динамікою злочинності.

Відмічається, що значна частина злочинів латентна і залишається без реагування правоохоронних органів. Офіційні дані про рівень злочинності істотно розходяться із заявами і повідомленнями громадян про вчинені злочини. З 1990 р. по 2008 р. включно було зареєстровано понад 29 млн. заяв і повідомлень про вчинені злочини. Кількість осіб, які були притягнути за ці роки до кримінальної відповідальності, менша приблизно в сім разів і не досягає 4 млн. Тільки в 2008 р. подано 1,5 млн. скарг на незаконні дії або бездіяльність міліції за заявами громадян про вчинені злочини. Аналізуючи наведені статистичні дані та рівень латентної злочинності, автор зазначає, що злочинність за своїми якісними та кількісними характеристиками, територіальною поширеністю, соціально-демографічними ознаками осіб, до неї залучених, є стійким соціальним явищем, яке відповідає характеру розвитку суспільства в цілому.

У підрозділі 2.2. «Криміналізація суспільства як інституціональна криза»

доводиться, що причини масштабної криміналізації суспільства криються в особливостях політико-правової та економічної ситуації в країні, що охоплюється поняттям «інституціональна криза».

Більшість пострадянських держав зіткнулося не тільки з необхідністю будівництва нового інституційного апарату, а й з додатковими проблемами перехідного періоду, пов'язаними з визначенням їх територіальних, а також соціокультурних меж. Протиріччя, пов'язані з політичним і соціокультурним протистоянням, особливо гостро відчула на собі Україна, яку протягом усього періоду незалежності потрясають глибокі політичні та економічні кризи. У дисертації робиться висновок, що колишні соціалістичні республіки стали свого роду «полігоном», на якому відпрацьовувались новітні економічні, політичні та культурологічні технології побудови так званого «ринкового» суспільства західного типу. Проте непідготовленість і форсованість реформ, вплив царюючої багато років адміністративно-командної системи управління економікою, привели не тільки до тотальної криміналізації суспільства, але і зруйнували діючу інституціональну основу держави. Інституціональна криза внаслідок криміналізації суспільства охопила не лише економічну сферу, але й систему органів влади та управління, а також судові та правоохоронні органи. Криміналізація суспільства і інституціональна криза проявили себе як взаємодетермінуючі процеси.

У підрозділі 2.3. «Взаємозв'язок криміналізації та трансформації соціальної структури суспільства» відзначається, що ступінь і характер включеності різних верств населення в економічне, політичне, громадське життя найбезпосереднішим чином позначаються на поведінці, впливають на соціальний статус особи і спосіб життя в цілому. Одним із найбільш помітних явищ, що характеризує процес відтворення злочинності, є зміни в соціальній структурі українського суспільства перехідного періоду. Люмпенізація широких верств населення є основою для поширення девіантної поведінки та криміналізації соціальних відносин. Невизначеність, граничність соціального статусу таких людей характеризує їх як маргінальних особистостей. Структура маргінальної частини суспільства дуже неоднорідна і залежить від системи негативних соціальних факторів. Доводиться, що різні соціальні групи схильні до криміналізації більшою чи меншою мірою.

Звернуто особливу увагу на те, що у сферу злочинної діяльності втягуються традиційно «благонадійні» верстви населення. Представники соціальних груп, які втратили попереднє усталене соціальне становище, отримали назву «нові маргінали». Виділяють два основних фактора залучення їх до злочинної діяльності: соціально-економічні реформи, які поставили інтелігенцію на межу виживання, і зростання «попиту» на високо інтелектуальні форми злочинної діяльності.

Робиться висновок, що криміналізація суспільства, яка полягає в ураженні суспільства злочинністю і поширенні кримінальної ідеології, є загрозою для легітимної інституціональної структури суспільства.

У підрозділі 2.4. «Криміналізація та деінституціоналізація влади» зазначено, масштабне реформування суспільства в пострадянських країнах призвело на початку дев'яностих років до генералізованої інституційної кризи. Доводиться, що злочинність прагне до самовідтворення, впливаючи на базові державні інститути. Штучна деінституціоналізація влади стала основною метою багатьох псевдореформаторських змін, які, по суті, були спрямовані на створення сприятливих умов для злочинної діяльності.

Підкреслюється, що криміналізація постає не тільки як процес розповсюдження кримінальних практик, але і як неспроможність держави в особі її владних інститутів виконувати свої функціональні обов'язки. Існуюча система кримінальної юстиції не відповідає новим суспільним вимогам і не забезпечує належного стану правопорядку. Проникнення злочинності у владу, присвоєння нею функцій держави створює реальні загрози національній безпеці. Державні інститути внаслідок криміналізації втрачають свою легітимність. Втрата легітимності розглядається як одна з важливих ознак деінституціоналізації влади.

Деінституціоналізація органів правопорядку та судової системи зумовлена масштабною корупцією, яка у свою чергу сприяла криміналізації суспільства і розширеному відтворенню злочинності. Збільшення матеріальних і кадрових ресурсів органів забезпечення правопорядку жодним чином не позначилося на стані захищеності суспільства від злочинних проявів. Високий рівень корупції, участь суддів і співробітників правоохоронних органів у криміналізованій економіці, «кришування» кримінальних структур не тільки істотно знижують авторитет і ефективність інститутів правопорядку, але фактично сприяють руйнуванню інституційних основ держави.

Розділ 3. «Механізм інституціоналізації кримінальних практик» складається з шести підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Концептуальні основи теорії інституціоналізації кримінальних практик» відмічається, що розкриття механізму інституціоналізації кримінальних практик є центральною проблемою в рамках теми дисертаційного дослідження.

Автор зазначає, що окремі кримінальні практики можуть мати властивості та ознаки, що дають підставу говорити про них, як про інституціоналізоване соціальне явище. Широка розповсюдженість злочинної поведінки в суспільстві створює об'єктивні та суб'єктивні основи для інституціоналізації окремих кримінальних практик. Мільйони злочинців є носіями особливої ідеології, заснованої на специфічних соціальних цінностях і установках. Доводиться, що розширення сфери «неформального» сектору в структурі поведінки людини, до якого належить і злочинна поведінка, є наслідком інституційної трансформації. Формальне і неформальне, легальне і нелегальне становлять єдину систему, що охоплює господарську діяльність, політику, адміністративну, правоохоронну і правозастосовну діяльність. Механізм інституціоналізації кримінальних практик пов'язаний з практичною діяльністю людей. Об'єктивована соціальна реальність є інституціональною і має примусову силу над індивідом. Інституціоналізація - динамічний процес виникнення, встановлення та передачі соціального порядку. Теорія, висунута Т. Лукманом і П. Бергером, розглядається в дисертації як базова концепція інституціоналізації кримінальних практик і формування кримінальних соціальних інститутів. Відповідно до цієї теорії перший етап інституціоналізації кримінальних практик - типізація. Необхідною умовою типізації є хабітуалізація (узвичаєння) злочинної діяльності. Другий етап інституціоналізації - об'єктивація, тобто процес, за допомогою якого екстерналізовані продукти людської діяльності набувають характеру об'єктивності. Об'єктивація передбачає перетворення інститутів в об'єктивну соціальну реальність. Третій етап інституціоналізації - легітимація, тобто когнітивні та нормативні інтерпретації інституційного порядку, що сприймаються в процесі соціалізації.