Зроблено висновок, що сучасних умовах проблема перепідготовки і перекваліфікації кадрів стає особливо актуальною. Вбачається за доцільне при розробленні окремого проекту закону про безперервну освіту передбачити подібну класифікацію форм такої освіти. Слід закріпити права кожної особи на безперервну освіту, вимоги до такої освіти, механізми забезпечення належної якості та рівня підготовки в закладах такого типу.

У підрозділі 4.2 «Організаційні засади науково-методичного забезпечення діяльності у сфері освіти» зазначено, що наукові дослідження, що проводяться за рахунок коштів державного бюджету, фінансуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки та (або) центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, незалежно від фінансування освітньої діяльності. В першочерговому порядку фінансуються фундаментальні та пошукові дослідження, а також науково-дослідні роботи, що виконуються в рамках пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.

Акцентується увага на тому, що у сфері освіти в цілому здійснюється досить активна міжнародна наукова та науково-технічна співпраця. Форми такої співпраці можуть бути різноманітні, наприклад: провадження спільних наукових досліджень, технічних і технологічних розробок на основі кооперації, спільних науково-технічних програм; провадження досліджень та розробок за спільними координаційними угодами; виконання робіт, передбачених угодою, однією із сторін якої є організація іноземної держави або міжнародна організація.

Серед форм згаданої міжнародної співпраці й спільні дослідження та розробки у міжнародних колективах спеціалістів, міжнародних інститутах та спільних підприємствах, використання власності на науковий та науково-технічний результат на основі договорів між суб'єктами наукової та науково-технічної діяльності. Навчальні заклади України разом із зарубіжними навчальними закладами здійснюють й взаємний обмін науковою та науково-технічною інформацією, використовують об'єднані міжнародні інформаційні фонди, банки даних. Крім того, в їх арсеналі - проведення міжнародних конференцій, конгресів, симпозіумів, взаємний обмін науковими, науково-технічними й викладацькими кадрами, студентами й аспірантами, а також спільна підготовка спеціалістів.

Наголошено на необхідності в усіх регіонах України на базі вищих навчальних закладів створювати науково-технологічні агентства, технополіси та технопарки, бізнес-інкубатори та інші інноваційні структури, забезпечивши їх необхідною державною підтримкою і законодавчою базою. Актуальним завданням є впровадження в навчальний процес ВНЗ інформаційних технологій.

Доцільно ширше залучати наукові підрозділи навчальних закладів до участі в реалізації загальнодержавних (національних), державних (міжвідомчих), галузевих (багатогалузевих), регіональних (територіальних) програм, які є основним засобом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, розв'язання найважливіших природничих, технічних і гуманітарних проблем та їх наукового супроводження.

Підкреслено, що навчальні заклади мають ширше залучатися до виконання державного замовлення на науково-технічну продукцію, яка щорічно формується спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади на основі переліку найважливіших розробок, спрямованих на створення новітніх технологій і затверджується Кабінетом Міністрів України відповідно до чинного законодавства.

У підрозділі 4.3 «Правова регламентація організації та проведення державного інспектування навчальних закладів» зазначається, що державний контроль за діяльністю навчальних закладів незалежно від форм власності здійснюється з метою забезпечення реалізації єдиної державної політики у галузі освіти. Державний контроль проводиться центральними і місцевими органами управління освітою, Державною інспекцією навчальних закладів та іншими уповноваженими органами, які діють на підставі положень, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Державне інспектування навчальних закладів, а також контроль за дотриманням вимог щодо якості освіти, запровадження міжнародних та державних стандартів у сфері освіти здійснює спеціально уповноважений орган - державна інспекція.

Підкреслено, що, незважаючи на те, що система контролю, атестації, акредитації та ліцензування у сфері освіти в Україні достатньо врегульована, робота в цьому напрямі вимагає ще суттєвого вдосконалення. Як запорука забезпечення належної якості освітньої діяльності, система контролю атестації і акредитації у сфері освіти повинна постійно поліпшуватися.

Слід оптимізувати порядок ліцензування, атестації та акредитації вищих навчальних закладів незалежно від форм власності; забезпечити розроблення та застосування основних критеріїв, на основі яких необхідно здійснювати акредитацію вищих навчальних закладів за рівнями підготовки фахівців (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр), зміну їх статусу та назви.

Зроблено висновок, що в Україні необхідно створити інфраструктуру акредитаційних центрів, налагодити систему контролю за виконанням умов ліцензій, виданих вищим навчальним закладам різних форм власності, розробити механізм поетапної інтеграції вищої освіти України в міжнародну систему, який передбачає визнання та нострифікацію в Україні документів про освіту, наукові ступені та звання; запровадження служби міжнародної акредитації, забезпечення впровадження міжнародних та європейських стандартів освіти.

У підрозділі 4.4 «Особливості організації міжнародної співпраці у сфері освіти» наголошено, що для України розвиток всебічних відносин з Європейським Союзом має надзвичайно важливе значення. ЄС відіграє особливу роль як у зовнішній, так і внутрішній політиці нашої держави. Власне, вже з кінця 1990-х років українська влада офіційно визначила, що інтеграція до ЄС є стратегічною метою країни, що відповідає, в цілому, очікуванням значної частини українського суспільства, створює надійні підстави для досягнення демократичного за змістом консенсусу в середовищі політичних еліт України.

Підкреслено, що у сфері освітянської співпраці існують такі основні стратегічні напрямки: посилення міжнародної позиції освітянських та наукових закладів України; орієнтування українських установ на пошук партнерів країн ЄС, СНД, США; підтримка створення міцних партнерських стосунків з найкращими закладами зарубіжних країн, надання переваги інтегрованій співпраці (освіта/дослідження); підтримка та заохочування наукових проектів співпраці в традиційно сильних українських галузях за участю молодих науковців.

Визначено, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері освіти, інші центральні органи виконавчої влади України, яким підпорядковані навчальні заклади, Вища атестаційна комісія України разом з іншими державними установами, організаціями розуміючи важливість процесів взаємодії у галузі освіти, проводять роботу, пов'язану з встановленням еквівалентності атестатів і дипломів, із міжнародним визнанням навчальних курсів, кваліфікацій, вчених ступенів і звань. З цією метою мають бути розроблені та реалізовані заходи щодо взаємного визнання і встановлення еквівалентності документів про вищу і післядипломну професійну освіту, про вчені звання України та іноземних держав.

Зроблено висновок, що для інтеграції у світовий освітній простір та виконання Україною домовленостей згідно до Болонського процесу необхідно: істотно підвищити ефективність і якість міжнародної діяльності українських навчальних закладів, розширити експорт освітніх послуг, постійно запроваджувати нові спільні освітні програми.

Постала необхідність у залучені до процесів інтеграції та реформування у галузі освіти громадськості. Цікавою формою міжнародної співпраці громадських освітянських інституцій може стати створення спільних (міжнародних) навчально-виховних та педагогічних закладів, проведення спільних семінарів з питань обміну досвідом у сфері проведення освітянської реформи в різних країнах.

Головною метою інноваційної освіти є збереження та розвиток творчого потенціалу людини. Проте сьогодні недостатньо творчості та проектування. Освіта повинна бути пронизана загальнолюдськими цінностями та культурними надбаннями нації. Для цього перш за все необхідно зробити так, щоб вона розвивала гармонійне мислення, яке базується на поєднанні внутрішньої свободи особистості та її соціальної відповідальності, а також толерантності. Саме ці характеристики особистості сьогодні включені до переліку основних цінностей світової цивілізації, задекларованих у документах ООН.

Розділ 5 «Правове регулювання організаційних засад забезпечення фінансової діяльності у галузі освіти» присвячено характеристиці особливостей економіко-правового регулювання діяльності у сфері освіти, уточненню основних принципів та джерел фінансування освіти, розгляду правових засад цільового використання фінансових ресурсів та вдосконаленню організаційно-правового механізму фінансування у сфері освіти.

У підрозділі 5.1 «Особливості економіко-правового регулювання діяльності у сфері освіти» наголошується на тому, що в сучасних умовах всі види освіти підпорядковуються вирішенню широкого кола економічних, політичних та соціальних завдань, пріоритетність яких обумовлюється державними інтересами. Формування в Україні ринкової економіки, здійснення соціально-економічних перетворень в суспільстві суттєво впливають на всі сфери діяльності, докорінним чином змінюють принципи фінансування освітянської діяльності, пріоритети в роботі навчальних закладів, їх правовідносини як з окремим громадянином, так і з державою в цілому.

В Україні існують певні стандарти обов'язкової освіти в межах яких, вона є безоплатною і забезпечена бюджетним фінансуванням. В державі обов'язковою проголошено загальну середню освіту, що ж стосується інших видів навчання (дошкільного, середнього спеціального, вищого), то в цих секторах освіти, передбачається багатоканальне фінансування. Тобто реалізація конституційних норм у галузі освіти потребує коштів, обсяг яких обмежується фінансовими можливостями держави і джерелами її фінансування, нарівні з державою, можуть бути окремі особи, приватні та благодійні організації і ін.

Розділ IV «Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база навчальних закладів» Закону України «Про освіту» встановлює джерела фінансування, основні принципи здійснення фінансово-господарської діяльності та матеріальну базу державних навчальних закладів і не регулює питання фінансового забезпечення приватних навчальних закладів. Недосконалість законодавства щодо розвитку приватних закладів освіти та недостатнє висвітлення окремих аспектів їх фінансування перешкоджає розвитку приватного сектора в освітній галузі.

Аналіз законодавчої бази щодо фінансування освіти та документів, які дозволяють зробити висновки про реальне виконання цих актів, свідчить, що сьогоднішня ситуація з фінансуванням освіти не повною мірою відповідає законодавчій базі. Загальні фінансові витрати для розвитку системи освіти в цілому базуються на нормах законодавства про освіту в частині фінансування системи освіти і заходів, спрямованих на забезпечення державних гарантій педагогічним та іншим працівникам організацій системи освіти, проте, як правило, цих коштів ніколи не буває вдосталь.

Зазначено, що протягом останніх років в Україні приділялася велика увага підвищенню рівня фінансування освіти. Аналіз динаміки бюджетного фінансування освіти дозволяє зробити висновки про певне поліпшення ситуації, проте, незважаючи на те, що на сьогодні близько 20 % видаткової частини бюджету спрямовуються на фінансування освіти, до виконання передбаченого положеннями Закону України «Про освіту» фінансування освіти у розмірі не меншому, ніж 10 % валового внутрішнього продукту ще досить далеко.

Реальна економічна ситуація є основною перешкодою на шляху виконання законодавства у даній сфері. Кошти бюджетів усіх рівнів, що виділяються на освіту на сучасному етапі, не дозволяють не тільки здійснювати реконструкцію навчальних закладів та їх розвиток, а й навіть повністю фінансувати витрати на соціально захищені статті (виплата заробітної плати), не забезпечують покриття значної частини витрат на харчування, оплату комунальних послуг, поточне утримання будівель і споруд, що належать освітнім установам. Кошти на розвиток освітніх установ, зміцнення їх навчально-матеріальної бази в бюджеті практично не передбачені.

Зроблено висновок, що питання фінансування освіти (як бюджетне, так і позабюджетне) не слід розглядати автономно без їх тісної прив'язки до економічного розвитку країни. Так, бюджетне фінансування освіти значною мірою залежить від обсягу державного бюджету та необхідності подолання дефіциту фахівців у стратегічно важливих для держави напрямах, а потреба бізнесу у висококваліфікованих фахівцях є підставою та стимулом для розвитку, в основному, позабюджетних джерел фінансування освіти. Отже, сучасні механізми фінансування освіти мають розглядатися та розвиватися у напрямі, з одного боку, зростання обсягів бюджетного фінансування, з іншого - розвитку взаємодії установ освіти з бізнесом, налагодження партнерських взаємозв'язків з роботодавцями.

Існує необхідність у розробці нових підходів до формування ефективної моделі фінансування освіти в умовах обмеженості фінансових можливостей країни щодо фінансування сфери освіти.

Удосконалення фінансового забезпечення системи освіти необхідно здійснювати за такими напрямами:

- поступове збільшення асигнувань з бюджетів усіх рівнів на функціонування системи освіти з метою досягнення у найближчі роки фінансування освіти на необхідному рівні;

- ефективне використання бюджетних коштів на основі удосконалення існуючого механізму фінансування освіти та запровадження постійного моніторингу їх використання;

- залучення позабюджетних джерел фінансування освіти, а саме коштів фізичних і юридичних осіб, шляхом запровадження на рівні законодавства стимулюючих заходів та створення умов для залучення додаткових коштів до цієї галузі. Зрозуміло, що це має відбуватися без зниження освітніх стандартів і розмірів бюджетного фінансування.

Наголошено також на необхідності удосконалення законодавства із зазначених питань.

Країна не може в повній мірі забезпечити потреби освітніх закладів, але не зважаючи на фінансові, законодавчі і інші негаразди, суспільству необхідно забезпечити молодь якісними та професійними освітніми послугами, адже це єдина передумова успіху як молодих громадян, так і держави загалом.

У підрозділі 5.2 «Основні принципи та джерела фінансування освіти» наголошується на тому, що система фінансового забезпечення освіти має створити стабільні передумови для розвитку всіх напрямів галузі з метою формування високого освітнього рівня української нації. Досягнення цієї мети передбачає вивчення механізму бюджетного фінансування галузі освіти, який свідчить: в Україні запроваджена багаторівнева модель фінансування освіти, яка передбачає залучення до фінансування освіти бюджетів різних рівнів; бюджетне фінансування загальної середньої та дошкільної освіти здійснюється на основі нормативів, що розраховуються, виходячи з вартості навчання одного учня та його утримання в навчальному закладі; бюджетне фінансування вищої та середньої спеціальної освіти здійснюється шляхом формування та виконання державного замовлення в цій сфері; одним із напрямів бюджетного фінансування освіти є фінансування заходів, спрямованих на залучення позабюджетних джерел.

Акцентовано увагу на необхідності уточнення поділу функцій між різними рівнями державної влади у сфері освіти, зокрема в частині фінансування освіти та координування роботи щодо фінансового забезпечення освітнього простору в Україні. Обґрунтовується необхідність розробки програми реформування фінансування освіти з бюджетів всіх рівнів.

Бюджетні фінансові нормативи у сфері освіти у тому вигляді, в якому вони існують на сьогоднішній день, фактично встановлюють мінімальний обсяг фінансування цієї сфери на одну особу, на основі якого визначається гарантований державою мінімальний обсяг витрат на освіту в цілому. Зрозуміло, що ефективне функціонування механізму фінансування освіти, коли здійснюється тільки «мінімальне» фінансування і фактично відсутня інвестиційна складова, що, наприклад, не дає можливості здійснювати закупку нових комп'ютерів, поповнювати бібліотечні фонди тощо, неможливе.

У стратегічному плані для реальної оцінки ситуації з фінансуванням освіти необхідним вбачається визначення обсягів не тільки мінімальних, а й таких нормативів, які б забезпечували рівень фінансування, зумовлений об'єктивними потребами її функціонування і розвитку. Наявність об'єктивних нормативів дозволяє бачити перспективу розвитку фінансування освіти та дає підстави для оцінки реальної ситуації з фінансуванням освіти в державі.

Поточне бюджетне фінансування могло б здійснюватися з огляду на об'єктивні нормативи фінансування освіти та з урахуванням можливостей бюджетів усіх рівнів. З іншого боку, наявність такої інформації була б корисною для розроблення напрямів позабюджетного фінансування освіти і могла б стати стимулом для здійснення інвестицій в цю галузь, наприклад, обсяги інвестицій, які не перевищують об'єктивні (а не мінімальні!) нормативи фінансування освіти, могли б мати певний пільговий режим їх реалізації.

Зроблено висновок, що для нормального розвитку сфери освіти необхідно на законодавчому рівні передбачити такий механізм фінансування цієї сфери, у якому не тільки б визначався рівень «мінімального» фінансування освіти, а приймався, і такий механізм, який би забезпечував фінансування освіти у необхідних, адекватних сьогоднішнім реаліям обсягах.

Зазначено, що державне замовлення у сфері освіти фактично консервує існуючу структуру підготовки фахівців, оскільки існуючий механізм формування і виконання державних замовлень не відповідає повною мірою вирішенню проблем забезпечення економіки країни певного виду фахівцями в необхідних обсягах. Відсутність порядку формування державного замовлення у сфері освіти унеможливлює визначення реальної потреби держави у підготовці необхідної кількості фахівців робочих професій та спеціалістів із вищою освітою.

Підкреслено, що фактично механізм державного замовлення у галузі освіти не відповідає концептуальним засадам державного замовлення, визначеним Законом України «Про поставки продукції для державних потреб». Для того, щоб механізм державного замовлення у галузі освіти був ефективним необхідно, щоб він базувався на:

- аналізі ринку праці, визначенні необхідного обсягу фахівців кожної спеціальності у важливих для держави галузях економіки, формуванні законодавчої бази із зазначених питань;

- законодавчому врегулюванні порядку укладення державного контракту між замовником державного замовлення та його виконавцем, укладанні угоди між навчальним закладом та студентом, спрямованої на забезпечення відпрацювання у державному секторі економіки кожного фахівця, який навчався за державним замовленням, та подальшого відшкодування витрачених на його навчання коштів, якщо він не відпрацював передбачений угодою термін.

Тільки в такому випадку реалізація державного замовлення буде обґрунтованою і не витрачатимуться марно кошти, а процес формування і реалізації державного замовлення набуде закінченого та логічного вигляду.

У підрозділі 5.3 «Правові засади цільового використання фінансових ресурсів у сфері освіти» зазначається, що фінансування освіти всіх видів не може здійснюватися лише за рахунок бюджету. Така ситуація склалася, передусім тому, що стандарти, законодавчо встановлені в освітній сфері не відповідають можливостям їх бюджетного забезпечення коштами.

За таких умов цілком природним є те, що в освітніх закладах усіх типів широко практикується залучення різних позабюджетних джерел фінансування, які на сьогоднішній день стають все більш поширеними і є надійним джерелом фінансування освітніх установ.

Зазначимо, що, зважаючи на всі позитивні моменти, позабюджетне фінансування не є заміною бюджетного фінансування. Воно має доповнювати бюджетне, і у будь-якому випадку не повинно призвести до того, щоб держава почала скорочувати бюджетний перерахунок коштів. Крім того, позабюджетне фінансування не повинно призводити до скорочення освітньої діяльності у навчальних закладах на користь, наприклад, розширення сфери надання платних послуг.

Аналіз моделі фінансування державних навчальних закладів з позабюджетних джерел свідчить про недостатню урегульованість на законодавчому рівні окремих аспектів такої діяльності. Так, Законом України «Про освіту» та іншими законодавчими актами визначається принципова можливість запровадження платного навчання, проте не встановлюється механізм прийняття такого рішення.

Зокрема, не визначаються підстави, за яких може бути введено платне навчання (можливо, при недостатності бюджетного фінансування?), не встановлюється максимальний обсяг платних послуг, який може надавати державний навчальний заклад з тим, щоб при цьому не створювалися перешкоди для якості процесу навчання в межах бюджетного фінансування.

Зроблено висновок, що невизначеність законодавства та непрозорість процесу платного та безплатного навчання, з одного боку, створює підстави для зловживань, з іншого - нечіткі вимоги до використання державних ресурсів у державних навчальних закладах для здійснення платного навчання дозволяє встановлювати плату за навчання нижчу, ніж в приватних навчальних закладах, що може розцінюватися як недобросовісна конкуренція.

Найкращим виходом із зазначеної ситуації було б розділення процесів безплатного та платного навчання та механізмів надання платних та безплатних послуг. Такий підхід унеможливлює зловживання шляхом включення обов'язкових безплатних послуг, що фінансуються з бюджету, до складу платних, а також створив би для навчальних закладів всіх форм власності рівні умови, упереджуючи можливість непрозорого використання державної власності для надання платних освітніх послуг.

У підрозділі 5.4 «Вдосконалення організаційного механізму фінансування у сфері освіти» наголошено, що одним із перспективних напрямів удосконалення механізму фінансування освіти є створення на законодавчому рівні стимулів для залучення якомога більшого числа споживачів платних освітніх послуг до процесу отримання освіти як у державних, так і приватних навчальних закладах. Йдеться передусім про те, що частина бюджетних коштів, які передбачаються на фінансування освіти, не передається безпосередньо закладу освіти, а спрямовується на стимулювання потенційних споживачів платних освітніх послуг.

Зазначається, що в останні роки спостерігається тенденція до зростання кількості бажаючих здобути вищу освіту на платній основі, що створює постійно зростаючий попит на платні послуги недержавних вузів і платні відділення державних вузів. Як видно, процедура розподілу бюджетних коштів на надання кредитів для здобуття вищої освіти (які можуть виявитися й не кредитом, а бюджетним фінансуванням) є достатньо непрозорою та практично на кожному етапі містить достатньо можливостей для прийняття суб'єктивних рішень.

Доцільно, на думку дисертанта, змінити концепцію кредиту на освіту, а саме - встановити загальновизнану процедуру особистого освітнього кредиту, тобто надати можливість для особистого освітнього кредитування громадян комерційним банкам. При цьому громадянин, якщо він згодний отримати вищу освіту на платній основі, але ще не має в своєму розпорядженні достатніх засобів для оплати освітніх послуг, бере в банку довгостроковий кредит, який з відсотками відшкодовується з його майбутніх доходів. Роль держави у функціонуванні цього інституту полягає в забезпеченні стимулів для комерційних банків здійснювати таке довгострокове кредитування, наприклад, шляхом надання їм податкових пільг. До того ж банки матимуть право вимагати від громадянина ті або інші гарантії повернення кредиту (порука, застава тощо).

Зроблено висновок, що однією з необхідних умов подальшого розвитку системи освіти України є надійна банківська система, яка дозволить запровадити різні механізми отримання якісної вищої освіти.

Розділ 6 «Основні напрями розвитку конституційного права громадян на освіту в Україні» присвячено вивченню підстав для розвитку конституційного права на освіту в Україні, напрямів розвитку конституційного права громадян на освіту в Україні, розвитку гарантій права громадян на освіту в Україні.

У підрозділі 6.1 «Підстави для розвитку конституційного права на освіту в Україні» наголошується на тому, що перспективи розвитку конституційного права на освіту в Україні пов'язані передусім зі змінами у суспільстві та системі освіти, які вимагають перш за все удосконалення законодавчого регулювання. Особливості соціокультурних процесів в Україні визначають зміст конституційно-правових новацій, напрями та форми їх реалізації детермінуються безпосередньо особливостями функціонування вітчизняної політико-правової системи.

Назріло питання і законодавчого закріплення розподілу сфер відповідальності виробників освітніх послуг та держави у галузі забезпечення стандартів вітчизняної освіти, що є суттєвим для гарантування доступності якісної освіти. Роль державних органів влади в розвинених країнах досить велика з точки зору надання відповідного статусу вищим навчальним закладам та їх дипломам. В Україні потрібні додаткові законодавчі гарантії держави стосовно якості освіти у тій складовій, яка має відношення до комерційного сектору і де поки що громадяни залишаються наодинці з ринком освітніх послуг.

Загальним недоліком нинішньої системи законодавчого регулювання ринку освітніх послуг є відсутність чітких параметрів і напрямів структурної перебудови галузі у відповідності з потребами ринкової економіки. Освітнє законодавство має бути переорієнтоване не на забезпечення абстрактного права громадян на освіту, а на реалізацію конкретних освітніх програм, що гарантують їм рівень освіти, достатній для успішної участі у ринковій економіці.

Важливим напрямом удосконалення нормативно-правового регулювання освітнього ринку є оптимізація його комерційної та соціоцентричної орієнтації.

Удосконалення законодавчого регулювання конкурентно-комерційних відносин у межах ринку освітніх послуг має орієнтуватися на виконання таких стратегічних завдань: переведення конкуренції між виробниками освітніх послуг зі сфери цінової конкуренції у сферу боротьби за якість; визначення позиції держави як регулюючого чинника ринку освітніх послуг: по-перше, забезпечення державою стабільного ринкового розвитку суспільства; по-друге, чітке визначення державою «правилах гри» для суб'єктів ринку освітніх послуг; по-третє, виконання самою державою взятих на себе зобов'язань у сфері організації ринку освітніх послуг; законодавче стимулювання координації та співробітництва виробників освітніх послуг, особливо через освітні програми різних рівнів; запровадження державного моделювання стратегій розвитку освітнього ринку. Це моделювання може мати різні виміри в залежності від його мети і відповідно - показників, які кладуться в його основу. Але в будь-якому вигляді воно здійснюється у вигляді репрезентативної інформаційної моделі, в яку закладені прогнози динаміки розвитку; створення цілісної системи управління ринком освітніх послуг з боку держави.

Зроблено висновок, що необхідні зміни як у Конституції України, так і у галузевому законодавстві, які б більш чітко визначали механізми забезпечення права на освіту у національно-мовному аспекті і в результаті адаптують вітчизняне законодавство у цій сфері до загальноєвропейських норм. Пріоритетом тут має бути чітке формулювання законодавцем правових норм, що визначають гарантії суб'єктів права на освіту та механізми судового захисту означеного права у випадку його порушення.

У підрозділі 6.2 «Напрями розвитку конституційного права громадян на освіту в Україні» наголошується, що сьогодні освітня галузь є складовою практично всіх матеріально-виробничих та духовно-практичних процесів і сфер життєдіяльності, що мають місце у сучасній українській громадськості. Освіта є одним з найбільш потужних ресурсів соціально-економічного розвитку, фактором становлення ефективних механізмів державного та соціального управління, складовою становлення самоврядних механізмів функціонування міст та сіл України, найбільш потужним чинником розвитку культури, одним з пріоритетних компонентів модернізації країни на шляху до євроінтеграції. У ракурсі забезпечення прав людини освіта також є невід'ємною частиною практично всіх прав людини і громадянина, оскільки без достатнього рівня інтелектуального розвитку, компетенції, навичок та знань людей неможливі реалізація та гарантування жодного права чи громадянської свободи.

Підкреслено, що до найбільш важливих проблем напряму розширення гарантій конституційного права на освіту слід віднести: 1) розширення повноважень органів місцевого самоврядування у галузі фінансування та матеріального забезпечення освітніх закладів. Значною мірою вирішення вказаної проблеми пов'язано з проведенням в Україні політичної та адміністративної реформ і становленням самоврядної моделі державного управління; 2) становлення державно-громадської системи освіти та управління освітніми закладами. Цей аспект розширення гарантій права на освіту пов'язаний як з залученням додаткових ресурсів для розвитку освітньої галузі, так і з нормативно-правовим забезпеченням участі в організації освітнього процесу споживачів освітніх послуг або їх представників. У першому випадку мова йде про законодавче оформлення максимально можливої за існуючих умов розширеної системи позабюджетного фінансування освітніх установ з боку юридичних та фізичних осіб; 3) підтримка спонсорства та благодійництва в освітній сфері. У всьому світі спонсорські кошти є одним з основних ресурсів розвитку освіти. Зокрема, система опікунських (наглядових) рад освітніх закладів у низці розвинених країн функціонує саме на фінансовому фундаменті спонсорування їх діяльності приватними фізичними та юридичними особами; 4) розширення можливостей суб'єктів громадянського суспільства щодо організації освітньої діяльності. Особливо це стосується корпоративної освіти, конфесійної освіти, нетрадиційних форм освіти тощо. Порівняння вітчизняної системи освіти з європейськими аналогами свідчить про значно вужчий спектр форм освітньої діяльності в Україні. Це не може не позначитися на обсязі задоволення права на освіту українських громадян. Вирішення проблеми можливе за рахунок законодавчого перегляду і послаблення процедур акредитації та ліцензування освітньої діяльності; 5) запровадження механізмів соціального партнерства у галузі освіти, особливо щодо розвитку професійної та післядипломної освіти.

Зроблено висновок, що основні напрями удосконалення конституційно-правового забезпечення права на освіту визначаються загальними тенденціями розвитку українського суспільства. Вони пов'язані з розробкою та прийняттям нової Конституції України, наданням статусу конституційного Закону «Про освіту», удосконаленням на цій основі існуючих та прийняттям низки нових законів та підзаконних актів.

У підрозділі 6.3 «Розвиток гарантій права громадян на освіту в Україні» зазначається, що гарантіям прав і свобод людини і громадянина в сучасних наукових дослідженнях надається пріоритетне вивчення. На їх основі, проектуючи тематику на сферу освіти, можна зробити висновок, що гарантії права на освіту - це система умов, засобів і способів, які забезпечують фактичну реалізацію, охорону та захист конституційного права людини і громадянина на освіту, при яких особистість може реально захистити і відстоювати на законних підставах передбачену Конституцією України, законодавчими актами можливість реалізації зазначеного права.

Гарантії права на освіту доцільно поділити на соціальні та юридичні. Перші стосуються наявності соціальних ресурсів, достатніх для забезпечення необхідного для суспільства та громадянина рівня гарантій права на освіту. Другі відображають адекватність нормативно-правового регулювання права на освіту реальним потребам та можливостям у досліджуваній сфері суспільства та громадянина.

Аналіз юридичної літератури дає підстави виділити серед соціальних гарантій гарантії економічні, соціально-політичні, ідеологічні та організаційні.

Механізм охорони конституційного права людини і громадянина на освіту охоплює систему правових норм, що охороняють суспільні відносини в галузі освіти і безпосередню діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування й інших суб'єктів, направлену на створення умов для реалізації суб'єктивного права, виконання юридичних обов'язків в освітній сфері всіма громадянами, органами й організаціями

Зроблено висновок, що в Україні загалом створено достатньо ефективну систему гарантування права громадян на освіту та його окремих складових. Однак динамічний розвиток українського суспільства та його освітньої сфери потребує постійного удосконалення конституційно-правових механізмів гарантування та захисту зазначеного права. Цей процес реалізується як через удосконалення існуючих нормативно-правових актів, так і через прийняття нових законів.

Загальноправовою основою розвитку гарантій права на освіту є процес удосконалення конституційного регулювання освітньої галузі. Змістом вказаного процесу є удосконалення освітньої та суміжних галузей законодавства. Орієнтирами розвитку гарантій права на освіту українських громадян є європейські стандарти у цій галузі.

Висновки

В дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми - визначення сутності, специфіки правового регулювання та практичної діяльності щодо управління у сфері вищої освіти в Україні. Здійснений аналіз теоретичних засад, специфіки правового регулювання і практичної діяльності державних органів управління та освітянських установ дозволив сформулювати низку положень та висновків, які в сукупності утворюють єдину концепцію адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні. В результаті проведеного дослідження сформульовано ряд висновків, пропозицій та рекомендацій, спрямованих на удосконалення організаційно-правового, методологічного та методичного забезпечення ефективності функціонування вищої освіти в Україні. Основні з них такі:

Насамперед акцентовано увагу на тому, що в останні роки як в науковій літературі, так і в засобах масової інформації все частіше ведуться дискусії щодо зниження ефективності вітчизняної системи вищої освіти. Приєднання України до Болонського процесу зобов'язує державне управління країни, в першу чергу, завершити модернізацію та реформування вищої освіти і надалі здійснювати освітні послуги з урахуванням європейських норм і стандартів. Одночасно слід пам'ятати, що поліпшити діючу систему вищої освіти, лише частково модернізуючи окремі її підрозділи, застосовуючи вибіркові методи й технології, без кардинальних змін самої системи, неможливо.

Підкреслено, що досконалість і повнота законодавчої бази у сфері освіти є першою необхідною умовою як формування та реалізації самої державної освітньої політики, так і забезпечення можливості ефективного функціонування системи вищої освіти. Аналіз нормативно-правових актів про вищу освіту свідчить, що при всій прогресивності нормативно-правових документів, прийнятих в останні роки й спрямованих на розвиток вищої школи, для них все ще характерна суперечливість, неоднозначність тлумачення, неконтрольованість виконання низки положень. Державна освітня політика щодо модернізації системи вищої освіти у контексті Болонського процесу буде ефективною тільки тоді, коли чинне законодавство розроблятиметься у контексті європейської інтеграції. Тому вирішення цих проблем потребує внесення суттєвих змін до нормативно-правових актів або розробки та прийняття нового Закону «Про вищу освіту», а також поглибленого аналізу відповідності законодавства України в галузях освіти і науки, інноваційного розвитку міжнародним стандартам, прийнятих у розвинутих країнах світу.

Сьогодні вищі навчальні заклади країни приймають на навчання 70 % випускників шкіл. За прогнозами європейських експертів, для надання якісної освіти Украйні достатньо мати 40-50 вищих навчальних закладів, зі статусом автономної діяльності.

Саме тому протягом декількох останніх років основна дискусія щодо подальшої долі вищої освіти України точиться навколо проблеми надання автономії вищим навчальним закладам. Ця проблема - центральна для реформування усієї системи вищої освіти України. Адже вища освіта є інноваційною галуззю, котра за своєю природою потребує розмаїття поглядів і підходів до проведення досліджень, викладання і управління. Централізована, авторитарна система, що існує в українській вищій освіті, за своєю природою не є сумісною з таким розмаїттям і, у певному розумінні, не є сумісною з самою вищою освітою. Інший недолік авторитаризму полягає у тому, що він як неринковий механізм нездатний швидко реагувати на зміни в потребах ринку праці.

Визначено, що однією з найважливіших ознак автономності вищого навчального закладу є навчання студентів за навчальними планами, затвердженими ним самим. Подоланню авторитаризму в українській системі вищої освіти істотно допомогло б також обмеження змісту державного і галузевих стандартів вищої освіти, зокрема, через встановлення більш загальних вимог до освітніх і освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти.

Підкреслено, що освітня діяльність на території України здійснюється вищими навчальними закладами на підставі ліцензій, які видаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Обов'язковою умовою видачі ліцензії університетам є наявність у них необхідної матеріально-технічної, науково-методичної та інформаційної бази, бібліотеки, науково-педагогічних кадрів за нормативами, що встановлюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки. Разом з тим підсумкові екзамени приймають Державні екзаменаційні комісії, голови яких затверджуються Міністерством.

Охарактеризовано механізм акредитації вищого навчального закладу. Акредитація - це підтвердження певного рівня якості освітніх послуг, а також їхньої відповідності потребам окремих професійних галузей у країні. Саме вона є підставою для продовження терміну дії ліцензії. За результатами акредитації напрямів, спеціальностей та вищих навчальних закладів видаються сертифікати у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Звернуто увагу на ще однин нелогічний факт в системі вищої освіти, який полягає в дипломах «державного зразка», положення про які регламентує Закон України «Про вищу освіту». Даний механізм видання диплому є нічим іншим як інструментом, що забезпечує залежність вищих навчальних закладів від Міністерства освіти і науки, адже дипломи видаються саме Міністерством, а не ліцензованим і акредитованим університетом.

Зроблено висновок, що якщо дотримуватись принципу автономності вищих навчальних закладів, тоді рішення щодо умов прийому на навчання для здобуття вищої освіти також повинні прийматися самими університетами.

Акцентовано увагу, що більшість студентів приходить до аудиторій ВНЗ зі шкільної лави. І головним завданням викладачів навчальних закладів є виділення індивідуальних якостей студента і формування єдиного морального стриженя, котрий і дозволить їм стати мужніми, свідомими, інформаційно розвиненими і відданими своїй справі фахівцями. Зокрема, таке виховання, повинно розроблятися з урахуванням його спілкування з однолітками за межами ВНЗ, впливу не кращих взірців масової культури, вікової легковажності.

Наголошується, що такої сукупності завдань і проблем, котрі постають сьогодні, галузь вищої освіти ще не знала. Досвід роботи вищих навчальних закладів показує, що основними напрямами її удосконалення є:

- розвиток нормативної та організаційно-структурної складової (удосконалення законодавчої та відомчої нормативно-правової бази, підвищення ефективності організаційно-управлінської діяльності, удосконалення структури та управління в межах конкретного вищого закладу освіти та ін.);

- підвищення ефективності навчального процесу (покращення якості викладання, розробка і впровадження нових методик навчання, удосконалення методичної роботи, поліпшення якості педагогічного процесу, застосування нових методів організації навчального процесу, широке залучення новітніх технологій, передусім інформаційних тощо);

- удосконалення соціальної, психологічної, виховної роботи (підвищення ефективності професійної орієнтації та професійного відбору, психологічного супроводження навчального процесу, соціальної роботи та соціальних досліджень).

Визначено, що вищі навчальні заклади сьогодні намагаються самостійно вирішувати свої проблеми. Провідні фахівці активно працюють над удосконаленням законодавчої бази освітянської галузі. Щороку вони готують і подають до Верховної Ради України, її комітетів десятки науково обґрунтованих законопроектів, поправок та доповнень до чинних законодавчих актів. Ця робота потребує подальшої координації, адже неприпустимо, щоб слушні і потрібні суспільству пропозиції фахівців найвищої кваліфікації губилися в коридорах влади, а самі автори залишались непочутими. Позитивним уявляється той факт, що науково-педагогічні склади ВНЗ всіх відомств багато й плідно працюють над вдосконаленням своєї (відомчої) нормативної бази. Такі напрями діяльності необхідно посилити й активізувати.

Підкреслено, що існуюча структура освітянських установ в цілому відповідає поставленим перед ними завданням. Ректорати, вчені ради мають власну, чітко визначену компетенцію і здійснюють реальне керівництво всіма сторонами діяльності ВНЗ. У деяких закладах вищої освіти для організації навчально-виховного процесу створені інститути (об'єднання кафедр з факультетом) як складові університету. Такі надбудови створюють лише незручності для кафедр у мобільному вирішенні їх проблем (бюрократизм, заангажованість та втрата часу). Тому інститути потрібно або ліквідувати як неефективний елемент ВНЗ, або реформувати і чітко визначити їх повноваження та відповідальність. Структура й механізм управління ВНЗ повинні бути диверсифікованими і гнучкими.

Акцентовану увагу на тому, що кафедра - це основний, базовий структурний підрозділ, який наповнює навчальний процес реальним змістом. Робота з кафедрами потребує поліпшення в плані підвищення їхньої прийнятності до освітянських інновацій, активізації творчого ставлення до навчального процесу, бажання шукати, знаходити і застосовувати на практиці нові методи і форми роботи.

Обґрунтовується необхідність у застосуванні подальших заходів для підвищення рівня координації і синхронізації наукових досліджень ВНЗ. Сьогодні науковці здатні розв'язувати складні завдання як фундаментального, так і прикладного характеру. Запропоновано зосередити організаційні заходи на цілеспрямованому використанні цього потенціалу, запобіганні дублюванню досліджень. З цією метою необхідно чітко організувати ефективну роботу Міністерства освіти і науки України та інших міністерств, координації науково-дослідних робіт освітянських установ.

Підкреслено нагальну необхідність поліпшення роботи щодо організації наукових досліджень за замовленнями галузевих організацій. Важливим напрямом наближення наукових досліджень до потреб практики, посилення прикладності результатів наукового пошуку є більш тісна співпраця з практичними галузевими органами і організаціями, залучення до творчих колективів найбільш досвідчених і кваліфікованих фахівців.

Стає усе більш очевидним, що необхідна розробка довгострокової програми структурної адаптації національної освітньої політики до нових міжнародних умов.

При розробці стандартів враховуються процеси створення єдиного освітнього простору в Європі. Рекомендації щодо нормативних вимог визначаються згідно з Лісабонською конвенцією і Болонською декларацією.

Підкреслено очевидність, що смислом і основним показником прогресу людства є розвиток кожної окремої людини на основі її здібностей. До того ж це - головний важіль подальшого прогресу суспільства, особливо в умовах переходу до науково-інформаційних технологій, а потім - і суспільства знань, де успіх у виробництві й життєдіяльності залежатиме насамперед від розвитку людини. У зв'язку з цим істотно актуалізується не тільки з огляду на інтереси окремої людини, а й суспільства в цілому, завдання - якомога більше наблизити навчання і виховання кожної дитини до її здібностей та особливостей. В дисертації цей принцип запропоновано вважати визначальним під час проведення будь-яких змін в освіті. Бо саме він дозволить досягти найвищої якості освіти і, що надзвичайно важливо, не всупереч природі кожної людини, а завдяки її пізнанню й розвитку.

Зауважено, що зроблено лише перший крок в науковому аналізі сучасної вищої освіти в Україні. Здійснено спробу розглянути вищу освіту як складну комплексну систему.

Отже, дисертація охоплює найважливіші питання розвитку адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні. Однак вирішення даних проблем є дуже складним завданням, тому вимагає продовження досліджень з метою внесення нових пропозицій та рекомендацій щодо удосконалення адміністративно-правового регулювання вищої освіти.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Курко М. Н. Адміністративно-правове регулювання вищої освіти в України : монографія / М. Н. Курко. -- Х. : Вид-во Харківського національного ун-ту внутр. справ, 2010. -- 376 с.

2. Курко М. Н. Окремі організаційно-правові засади становлення і розвитку вищої освіти в Україні / М. Н. Курко // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. -- 2010. -- № 1. -- С. 533-538.

3. Курко М. Н. Проблеми ефективності вищої освіти в Україні / М. Н. Курко // Право і суспільство. -- 2010. -- № 4. -- С. 120-123.

4. Курко М. Н. Державне управління у галузі вищої освіти України / М. Н. Курко // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. -- 2010. -- № 3. -- С. 163-171.

5. Курко М. Н. Особливості утворення навчальних закладів усіх типів і рівнів акредитації в Україні / М. Н. Курко // Право і суспільство. -- 2010. -- № 5. -- С. 129-135.

6. Курко М. Н. Роль вищої освіти в умовах становлення правової держави / М. Н. Курко // Форум права. -- 2010. -- № 2. -- С. 224-230. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2007-3/07pgosbu.pdf.

7. Курко М. Н. Деякі аспекти правового регулювання становлення і розвитку вищої освіти в Україні / М. Н. Курко // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. -- 2010. -- Вип. 2 (49). -- С. 309-316.

8. Курко М. Н. Правове регулювання становлення і розвитку вищої освіти України / М. Н. Курко // Держава та регіони. Серія право. -- 2010. -- № 2. -- С. 144-145.

9. Курко М. Н. Нормативно-правове забезпечення фінансування вищої освіти в України / М. Н. Курко // Право і безпека. -- 2010. -- № 2 (34). -- С. 100-106.

10. Курко М. Н. Історичний екскурс становлення та розвитку вищих навчальних закладів в Україні / М. Н. Курко // Наше право. -- 2010. -- № 2 (2). -- С. 69-75.

11. Курко М. Н. Понятійно-термінологічна характеристика правового статусу вищого навчального закладу / М. Н. Курко // Наше право. -- 2010. -- № 3. -- С. 59-65.

12. Курко М. Н. Організаційно-правові форми вищих навчальних закладів в Україні / М. Н. Курко // Кримський юридичний вісник. -- 2010. -- № 2 (9). Ч.1. -- С. 119-125.

13. Курко М. Н. Органи місцевого самоврядування та їх повноваження у галузі освіти / М. Н. Курко // Європейські перспективи -- 2010. -- № 4. -- С. 38-45.

14. Курко М. Н. Механізми державного контролю навчальних закладів в Україні / М. Н. Курко // Наше право. -- 2010. -- № 2 (1). -- С. 75-80.

15. Курко М. Н. Співпраця України та Європейського Союзу в галузі вищої освіти / М. Н. Курко // Центральноукраїнський правничий часопис -- 2010. -- № 2. -- С. 98-104.

16. Курко М. Н. Організація науково-методичної діяльності вищих навчальних закладів в Україні / М. Н. Курко // Держава та регіони. Серія право. -- 2010. -- № 3. -- С. 142-147.

17. Курко М. Н. Стан та нормативно-правове врегулювання фінансового забезпечення освіти / М. Н. Курко // Право і безпека. -- 2010. -- № 1 (33). -- С. 140-143.

18. Курко М. Н. Основні принципи та джерела фінансування вищої освіти / М. Н. Курко // Європейські перспективи -- 2010. -- № 3. -- С. 49-56.

19. Курко М. Н. Правові засади цільового використання фінансових ресурсів у сфері вищої освіти / М. Н. Курко // Форум права. -- 2010. -- № 3. -- С. 227-233 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2007-3/07pgosbu.pdf.

20. Курко М. Н. Вдосконалення окремих аспектів організаційно-правового механізму фінансування у сфері освіти / М. Н. Курко // Вісник Академії управління МВС. -- 2010. -- № 36. -- С. 127-132.

21. Курко М. Н. Забезпечення реалізації конституційного права громадян на освіту в Україні / М. Н. Курко // Наше право. -- 2010. -- № 4 (1). -- С. 24-30.

22. Курко М. Н. Напрями розвитку конституційного права громадян на освіту в Україні / М. Н. Курко // Право і безпека. -- 2010. -- № 3 (35). -- С.131-136.

23. Курко М. Н. Розвиток гарантій права на освіту в Україні / М. Н. Курко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. -- 2010. -- Вип.82. -- С.42-46.

Анотації

Курко М.Н. Адміністративно-правове регулювання вищої освіти в України - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук зі спеціальності 12.00.07 - адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. - Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків, 2010.

Дисертацію присвячено з'ясуванню сутності адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні, що обумовило необхідність уточнення правового забезпечення розвитку вищої освіти, з'ясування особливостей нормативно-правового регулювання бюджетного фінансування та організаційно-правових форм вищих навчальних закладів, розгляду проблемних питань системи державних органів, органів місцевого самоврядування та громадського самоврядування в управлінні сферою освіти, характеристики організаційних засад науково-методичного забезпечення діяльності у галузі вищої освіти, розгляду організаційних засад забезпечення фінансової діяльності в освітянській сфері та напрямам розвитку конституційного права громадян на освіту. В дисертації з'ясовується сутність та уточнюються особливості економіко-правового регулювання діяльності у сфері освіти, надаються пропозиції щодо підвищення дієвості навчальних закладів усіх типів і рівнів акредитації, формулюються пропозиції щодо внесення конкретних змін і доповнень до чинного законодавства та відповідних підзаконних актів із зазначених питань.