Адміністративно-правове регулювання екологічної безпеки в Україні

Досліджуючи проблемні питання адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки в Україні, автор зазначає, що розвиток останнього в перші три періоди здійснювався, насамперед, через захист прав власності, економічних, військових і податкових інтересів держави. Інститут адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки в період від Київської Русі до радянського періоду виражався в обмеженні використання окремих природних ресурсів, найчастіше ? дикої фауни.

Автор наголошує, що в радянський період проблема охорони природи від забруднення позиціонувалася в основному як санітарна, а не екологічна. При регулюванні охорони атмосферного повітря і вод враховувалися переважно інтереси виключно охорони здоров'я людини, а не всіх живих організмів, що страждають від забруднення. І тільки в 70-80 рр. проблемні питання охорони навколишнього середовища стосовно вод і атмосферного повітря стали регулюватися як екологічні. На сучасному етапі політика держави у галузі екологічної безпеки залежить не тільки від втілення її напрямків у нормативних актах і методах еколого-правового регулювання, але й від рівня правосвідомості та екологічної культури суспільства.

Завершуючи підрозділ, автор наголошує, що система законодавства у сфері екологічної безпеки загалом сформована, однак простежується відсутність погодженої і досконалої системи повноважень спеціально уповноважених органів виконавчої влади щодо природокористування і охорони довкілля, що свідчить про потребу подальшого розвитку екологічного законодавства шляхом його систематизації.

У підрозділі 1.2. «Екологічна безпека як складова національної безпеки України» за вітчизняними та зарубіжними науковими джерелами дається аналіз поглядів науковців щодо змісту екологічної безпеки як складової безпеки, як одного з її основних елементів, що спрямований на забезпечення життєво важливих інтересів всього населення країни. Висвітлюється позиція науковців щодо рівнів регулювання екологічної безпеки, а також характеризуються основні підходи до класифікації екологічної безпеки.

Наголошено, що екологічна безпека - це соціальна категорія, яка притаманна людському суспільству, що формується у межах певних суспільних відносин, які виникають в системі організаційно-правових, екологічних, економічних політичних заходів. При цьому метою екологічної безпеки є забезпечення високого рівня захищеності людини від екологічної кризи та негативного впливу техногенної діяльності на навколишнє природне середовище.

Автор зазначає, що об'єктами екологічної безпеки є: людина, її життя, здоров'я, сприятливе навколишнє природне середовища, суспільство та його духовні і матеріальні цінності, які знаходяться у залежності від стану навколишнього природного середовища, держава, природні ресурси, навколишнє природне середовище.

Сформульовано авторське визначення екологічної безпеки як стану захищеності життя і здоров'я людини, її майна та господарської діяльності, навколишнього природного середовища та екосистем від негативного впливу, наслідків техногенної діяльності, екологічних загроз, а також від негативних впливів природного та техногенного характеру.

У підрозділі 1.3. «Зарубіжний досвід адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки» зазначається, що розвиток інституту адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки в зарубіжних країнах проходив у чотири етапи: 1) 1957-1972 рр., 2) 1972-1986 рр., 3) 1986-1992 рр., 4) 1992 р. -по теперішній час.

Автор зазначає, що до адміністративно-правових заходів у галузі регулювання екологічної безпеки у країнах ЄС відносять: екологічну стандартизацію, оцінку впливу на навколишнє середовище; збір і обробку екологічної інформації, моніторинг навколишнього середовища; екологічну сертифікацію; екологічний менеджмент і екологічний аудит; розвиток механізму фінансування; захист екологічних прав, регулювання виробництва і використання всіх видів радіоактивних речовин і атомної енергії і та ін.

На думку автора, позитивним у сфері адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки є досвід Японії, яка широко використовує такі адміністративні заходи, як: запровадження стандартів якості продукції і навколишнього середовища; екологічну експертизу; угоди між місцевими органами влади і підприємствами щодо контролю за забрудненням; систему арбітражу екологічних конфліктів. При цьому, одним із найефективніших заходів є принцип «забруднювач платить». Також країна є лідером у використанні еколого-технологічного підходу щодо забезпечення екологічної безпеки за рахунок розвитку науки.

Автор стверджує, що основними засобами у галузі адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки США і Канади є не стільки законодавчі акти, скільки численні екологічні програми і проекти, а також діяльність екологічних об'єднань. На відміну від країн ЄС, США виступають проти обов'язкових цільових показників скорочення викидів парникових газів, але наполягають на необхідності переорієнтування виробництв на еколого-інноваційну основу, зменшення витрат пального.

Завершується підрозділ висновком, що врахування Україною досвіду адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки в зарубіжних країнах сприятиме розвитку системи заходів такого регулювання та досягненню його узгодженості з міжнародною екологічною політикою.

Розділ другий «Елементи адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки в Україні» складається з трьох підрозділів, у яких висвітлюються питання правових та організаційних основ механізму адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки в Україні.

У підрозділі 2.1. «Поняття, об'єкт, мета, завдання, функції та принципи адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки в Україні» наголошується, що адміністративно-правове регулювання екологічної безпеки є складовою частиною державного управління, одним із елементів державно-правового впливу на суспільні відносини у сфері забезпеченням екологічної безпеки в країні.

На основі аналізу точок зору вітчизняних і зарубіжних вчених дисертантом запропоновано визначення поняття адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки в Україні, під яким слід розуміти складову частину державного управління, здійснюваного уповноваженими органами державної влади, органами місцевого самоврядування та громадськістю, владні повноваження яких спрямовані на забезпечення екологічної безпеки в Україні. Окрім цього даний правовий інститут є складною системою взаємопов'язаних елементів, які представлені суб'єктами та об'єктом адміністративно-правового регулювання, а також управлінським впливом. Автор наголошує на необхідності класифікації адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки на міжнародне, загальнодержавне, місцеве і громадське.

На міжнародному рівні (наприклад, у країнах ЄС) адміністративно-правове регулювання екологічної безпеки стосується діяльності практично кожного з інститутів ЄС (Ради, Комісії, Європейського парламенту, Суду, Рахункової палати). Провідником екологічної безпеки в Європі є Комітет з екологічної політики Європейської економічної комісії (ЄЕК) ООН.

Регулювання екологічної безпеки в країнах ЄС ґрунтується, з одного боку, на різних нормах Договору про Співтовариство, з іншого боку, на системі договорів, що стосується екологічної безпеки, які можна поділити на: договори, повністю орієнтовані на регулювання екологічної безпеки; договори, що містять окремі положення про екологічну безпеку; договори, побічно пов'язані з регулюванням екологічної безпеки.

Автор зазначає, що загальнодержавне адміністративно-правове регулювання екологічної безпеки поділяється на загальне і спеціальне. Поєднання усіх рівнів адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки (загальнодержавного і недержавного), на думку автора, є важливою складовою державної екологічної політики, яке потребує єдиної стратегії, що відповідає екологічні політиці і об'єктивним потребам сучасного світу.

Дисертант вказує, що об'єктами екологічної безпеки є життєво важливі інтереси суб'єктів безпеки: права, матеріальні та духовні потреби особи; природні ресурси та навколишнє природне середовище як матеріальна основа державного і суспільного розвитку.

У підрозділі показано, що відносини, які виникають у сфері адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки, за своїм змістом є складним правовим утворенням, мають комплексно-правовий характер та потребують відповідного правового регулювання, що здійснюється суб'єктами регулювання за допомогою адміністративно-фінансових норм, перетворюючи їх таким чином на відповідні правовідносини, які найбільш рельєфно відображають специфіку методу адміністративно-правового регулювання. Звертається увага, що мета адміністративно-правового регулювання є окремою його характеристикою. Більше того, мета регулювання має комплексний характер, оскільки передбачає різноплановий характер та реалізується за допомогою завдань та функцій.

У підрозділі визначено, що завданнями адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки є: 1) створення необхідного підґрунтя для розвитку, стимулювання, покращення стану екологічної безпеки в Україні шляхом вдосконалення чинного законодавства; 2) створення ефективної системи суб'єктів та заходів адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки; 3) забезпечення ефективних заходів запобігання негативному впливу антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей, а також оцінка ступеня екологічної безпеки господарської діяльності та екологічної ситуації на окремих територіях і об'єктах; 4) запобігання виникненню надзвичайних ситуацій екологічного, техногенного характеру та ефективна ліквідація їх наслідків і т.ін.

Зосереджено увагу на відсутності законодавчого закріплення та єдиних поглядів учених щодо змісту та класифікації функцій, що негативно позначається на характеристиці адміністративно-правового регулювання та діяльності його суб'єктів. Підтримуючи позицію вітчизняних вчених (Авер'янов В.Б., Бандурка О.М., Колпаков В.К., Кузьменко О.В., Німко О.Б.), автор висвітлив особливості функцій адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки в Україні. У цьому зв'язку дисертант вважає за доцільне виділити такі групи функцій адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки: група організаційних функцій (розподіл та перерозподіл природних ресурсів, облік природних ресурсів, ведення кадастрів природних ресурсів, екологічне планування, прогнозування використання природних ресурсів та охорони довкілля, просторово-територіальний устрій об'єктів природи); група попереджувально-охоронних функцій (спостереження (моніторинг) за використанням природних ресурсів та охороною довкілля, екологічну експертизу, екологічний контроль); група стабілізаційних функцій (інформування про стан навколишнього природного середовища, стандартизація і нормування, екологічне ліцензування); група нових функцій (екологічний аудит, екологічне страхування, екологічний менеджмент).

Автором підтримується точка зору вчених про те, що досягнення результатів адміністративно-правового регулювання можливе лише за умови дотримання відповідних принципів, що підтверджується практикою передового зарубіжного досвіду адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки. У цьому зв'язку, зважаючи на специфіку досліджуваної сфери, дисертантом запропоновано авторське визначення та класифікація видів принципів регулювання екологічної безпеки.

Завершується підрозділ обґрунтуванням висновку про те, що основним стрижнем механізму адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки в Україні є функції та принципи його (механізму) здійснення, дотримання яких складає основний зміст повноважень суб'єктів вказаного регулювання.

У підрозділі 2.2. «Система суб'єктів адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки» аналізуються правовий статус, повноваження, завдання та функції суб'єктів адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки в Україні.

На основі аналізу законодавства, правової літератури, а також практики діяльності суб'єктів регулювання екологічної безпеки в Україні автором встановлено, що для регулювання екологічної безпеки та координації діяльності її учасників створено і функціонує система органів влади та державного управління, які доцільно згрупувати за трирівневим принципом, тобто суб'єкти адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки міжнародного, загальнодержавного, місцевого рівнів. Також дисертантом запропоновано класифікацію суб'єктів регулювання за принципом суб'єктності: суб'єкти загальної та спеціальної компетенції, а також громадськість.

Автор звертає увагу, що органами загальної компетенції адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки є: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада Національної безпеки і оборони України, міністерства України та інші державні органи. При цьому, органи спеціальної компетенції, які займаються організацією, використанням, відтворенням, охороною об'єктів і довкілля та забезпеченням екологічної безпеки в цілому, на думку автора, слід поділити на:

- комплексні, які здійснюють правове регулювання екологічної безпеки щодо всіх її напрямків (Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та його органи на місцях);

– галузеві, які здійснюють правове регулювання екологічної безпеки у рамках окремих природних об'єктів (Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерство охорони здоров'я та ін.)

– функціональні, що виконують одну або декілька функцій у рамках правового регулювання екологічної безпеки (Державний комітет ядерного регулювання України).

Зосереджено увагу, що важливими суб'єктами адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки є громадяни і громадські об'єднання. Громадське управління у досліджуваній сфері здійснюється шляхом безпосереднього впливу громадян на рішення державних органів, їх посадових осіб з питань екологічної безпеки, а також через громадські об'єднання, що забезпечують координацію зусиль громадян у здійсненні забезпечення екологічної безпеки. Кожен із названих суб'єктів у підрозділі характеризується детально.

Завершується підрозділ висновком, в якому автор наголошує на відсутності оптимальної структури, розгалуженості системи суб'єктів адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки, частий мінливий характер переліку їх завдань і повноважень.

Підрозділі 2.3. «Заходи адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки в Україні, їх аналіз та класифікація» присвячений дослідженню правової природи заходів адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки в Україні.

На основі аналізу законодавства, правової літератури автором встановлено, що заходи адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки відіграють важливу роль в діяльності як державних органів, так і громадськості у сфері забезпечення екологічної безпеки. Такі заходи здебільшого містяться безпосередньо в нормах законодавства і застосовуються в процесі повсякденного регулювання екологічної безпеки. Разом з тим, автор наголошує на відсутності єдиного кодифікованого акту, що, на думку дисертанта, певною мірою є причиною неефективності адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки.

Завершується підрозділ висновками, що правове регулювання адміністративних заходів забезпечення екологічної безпеки потребує вдосконалення, оновлення з врахуванням набутого досвіду, міжнародних норм, наукових розробок з метою ефективного виконання завдань забезпечення екологічної безпеки, удосконалення і систематизації законодавства у сфері адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки, забезпечення ефективного впливу на правопорушників, вирішення проблем притягнення їх до юридичної відповідальності.

Розділ третій «Удосконалення адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки в Україні» складається із трьох підрозділів, присвячених характеристиці чинників, що впливають на ефективність адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки в Україні, удосконаленню її правового та організаційного регулювання, а також дослідженню особливостей застосування адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері екологічної безпеки.

У підрозділі 3.1 «Характеристика чинників, які впливають на ефективність адміністративно-правого регулювання екологічної безпеки в Україні» на основі аналізу законодавчих і нормативних актів та практики здійснення адміністративно-правової політики держави у сфері екології показано, що до основоположних чинників впливу на ефективність адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки відносяться такі: правовий; політичний; економічний; організаційний; морально-етичний; інформаційний; ризику; соціально-психологічні.

Зосереджено увагу на тому, що в результаті тривалого періоду розробки законодавства була створена складна для тлумачення, внутрішньо непослідовна та суперечлива система нормативних актів, що має безперечно негативний вплив на ефективність адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки, здійснення нагляду за виконанням законодавства у даній галузі. Нагромаджені протиріччя і складність законодавства у сфері адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки свідчать про необхідність кодифікації законодавчих актів у вказаній галузі, зокрема гармонізації національного законодавства вказаної сфери із законодавством країн ЄС. Проблемність ситуації полягає у недостатньому фінансуванні і відсутності аналізу ефективності та результативності діючих приписів, пов'язаних з ними заходів регулювання екологічної безпеки.

Вказано на низку особливостей політичного чинника адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки, які сприяли значному зниженню ефективності нормативних рамок у зазначеній сфері, зокрема: акцентування економічного росту «за всяку ціну» призвело до ослаблення екологічної політики та адміністративно-правового статусу природоохоронних установ, що відбувалося внаслідок або припинення розробки ефективних і діючих директивних мір і приписів, зниження контролю за здійсненням екологічних вимог або в результаті проведення частих і неповних інституціональних змін.

Завершується підрозділ обґрунтуванням висновку про те, що вплив вищевказаних чинників носить постійноспрямований характер, який має пряму залежність від державної політики у сфері екологічної політики, а також адміністративно-правової та регулюючої діяльності уповноважених органів, спрямованих на забезпечення стабільної діяльності суб'єктів і об'єктів екологічної безпеки.

У підрозділі 3.2 «Удосконалення законодавчих актів, норми яких регулюють екологічну безпеку в Україні» наголошено, що формування механізму адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки є дієвим заходом забезпечення екологічної рівноваги в Україні. Характеристика системи суб'єктів адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки свідчить про існування певних недоліків: велика розгалуженість, нечіткий розподіл обов'язків, часте їх дублювання, неефективне використання фінансових, матеріальних і людських ресурсів, ослаблена результативність роботи. Хоча в останні роки було зроблено ряд спроб, спрямованих на побудову й підвищення ефективної системи регулювання екологічної безпеки, однак ці заходи не принесли очікуваних результатів через занадто часту реорганізацію суб'єктів адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки та недостатню їх дієвість. Автор звертає увагу на те, що наразі виникла нагальна потреба в удосконаленні законодавства у сфері адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки з метою забезпечення більшої послідовності та системності законодавства, усунення значних розбіжностей між нормами основних законів, визначення нової пріоритетної політики у досліджуваній сфері, а також перегляду інституціональної структури та розподілу обов'язків і повноважень суб'єктів адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки.

На основі здійсненого аналізу, узагальнення матеріалів практики адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки, автор обґрунтовує висновок про необхідність розробки і прийняття Закону України «Про екологічну безпеку України», норми якого мають бути спрямовані на збалансованість як компетенції, так і самої діяльності суб'єктів адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки.

Крім того, автор зазначає, що протягом багатьох років система зборів за забруднення залишається в основному незмінною, хоча у зв'язку з інфляцією її ставки постійно підвищуються. Відтак, незважаючи на певні спроби законодавця переглянути систему зборів за забруднення, не обмежуючи її роль мобілізацією надходжень і зробивши головний акцент на зниження екологічних навантажень, результати виявилися все ще недостатніми. У зв'язку з цим, автором запропоновано замінити збори за забруднення повітря транспортними засобами, які застосовуються тільки до юридичних осіб, на товарний податок на пальне без диференціації між користувачами, але з урахуванням різного впливу на навколишнє середовище різних видів моторного пального. Для мінімізації адміністративних видатків цей податок автор пропонує збирати разом з акцизами, а надходження направляти на екологічні видатки, як у нинішній системі зборів за забруднення. Завершується підрозділ висновками, що запровадження товарного податку на пальне дозволить:

- спростити механізм стягування зборів за забруднення навколишнього природного середовища;

- підвищити рівень надходжень до екологічних фондів,

- отримувати надходження за експлуатацію доріг з іноземців та транзитних пересувань Україною;

- зменшити бюджетний дефіцит;

- слугувати стримуванню споживання нафтопродуктів;

- зменшити залежність від ненадійних іноземних джерел постачання нафтопродуктів.

У підрозділі 3.3 «Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері екологічної безпеки» на основі аналізу вітчизняного законодавства, наукових праць вчених-адміністративістів та юристів-екологів, дисертантом визначено, що правопорушення у сфері екологічної безпеки - протиправне, як правило, винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене право- дієздатним суб'єктом, який заподіяв екологічну шкоду чи створив реальну загрозу заподіяння такої шкоди або порушив права та законні інтереси суб'єктів екологічної безпеки, за що законодавством передбачена адміністративна відповідальність.

Автор зазначає, що об'єктом правопорушення у сфері екологічної безпеки є суспільні відносини з приводу дотримання вимог екологічної безпеки, які регулюються і охороняються нормами законодавства. За своїм змістом ці відносини стосуються охорони навколишнього середовища від шкідливих впливів, прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб на екологічно безпечне довкілля та ін. Для об'єктивної сторони правопорушення у сфері екологічної безпеки характерна наявність трьох елементів: протиправність поведінки; заподіяння або реальна погроза заподіяння екологічної шкоди або порушення прав і законних інтересів суб'єктів екологічної безпеки; причинний зв'язок між протиправною поведінкою і нанесеною екологічною шкодою чи реальною погрозою заподіяння такої шкоди або порушенням прав і законних інтересів суб'єктів екологічної безпеки.

Аналізуючи погляди вітчизняних вчених, автором визначено, що суб'єктами правопорушень у сфері екологічної безпеки можуть бути юридичні, посадові та фізичні особи, у т.ч. іноземні юридичні особи й громадяни, які вчинили правопорушення, пов'язані із забезпеченням вимог екологічної безпеки в України.

Показано, що суб'єктивна сторона правопорушення у сфері екологічної безпеки характеризується виною правопорушника (за винятком випадків відповідальності власника джерела підвищеної небезпеки), під якою слід розуміти психічне ставлення правопорушника до своєї протиправної поведінки, що проявляється в дії або бездіяльності.

Проведене узагальнення матеріалів практики адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки свідчить, що до найбільш поширених і проблематичних правопорушень у галузі екологічної безпеки відносять недотримання встановлених законодавством відповідних екологічних нормативів. Проблематика даних правопорушень, зазначає автор, полягає перш за все, у відсутності необхідних технічних пристроїв та автоматичних систем контролю за джерелом екологічної безпеки, брак яких не дозволяє своєчасно виявити зазначені правопорушення.

Аналіз вітчизняного законодавства та існуючої практики результатів державних перевірок органами Мінприроди свідчить про необхідність кодифікації адміністративного законодавства у галузі екологічної безпеки, оскільки інститут адміністративної відповідальності перестав бути важелем ефективного впливу на стан екологічної безпеки в Україні.

Завершується підрозділ обґрунтуванням висновку про те, що інститут адміністративної відповідальності у сфері екологічної безпеки слід надалі вдосконалювати шляхом розширення санкцій майнового характеру, оскільки невеликі штрафи, а також інші умовні адміністративні стягнення не забезпечують підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки.

ВИСНОВКИ

У результаті дослідження, проведеного основі історичних аспектів, теоретичного осмислення ряду наукових праць у різних галузях знань, аналізу зарубіжного та чинного законодавства України та практики його реалізації, автором здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у необхідності вдосконалення механізму адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки в Україні.

Запропоновано авторське бачення основоположних висновків, визначень, змін і доповнень до чинного законодавства у сфері регулювання екологічної безпеки, спрямованих на вирішення окреслених завдань. До основних з них можна віднести такі:

1. На основі аналізу значної кількості історичних, наукових, нормативних та публіцистичних джерел автором обґрунтовано системність адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки, на основі чого виокремлено п'ять його етапів, кожен з яких характеризує відповідну історичну епоху розвитку адміністративно-правових відносин у сфері регулювання екологічної безпеки та відрізняється своєю специфікою.

2. Показано місце екологічної безпеки в системі національної безпеки і сформульовано авторське визначення екологічної безпеки як стану захищеності життя і здоров'я людини, її майна та господарської діяльності, навколишнього природного середовища та екосистем від негативного впливу, наслідків техногенної діяльності, екологічних загроз, а також від негативних взаємодій природного характеру.

3. Автором запропоновано класифікацію видів екологічної безпеки за різними критеріями, зокрема за: територіальними ознаками; способами регулювання; об'єктами охорони; за часом; впливом на природний об'єкт людської діяльності, а також залежно від екологічно небезпечних видів діяльності.

4. З урахуванням зарубіжного досвіду адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки (країни ЄС, Японія, США та Канада) автор обґрунтовує доцільність його використання, що сприятиме розвитку системи заходів регулювання екологічної безпеки та її узгодженості з міжнародної екологічною політикою. Окрім цього, дисертантом наголошено на готовності зарубіжних країн брати участь у боротьбі з глобальними екологічними проблемами, що зумовлює необхідність України прийняти відповідні заходи щодо імплементації екологічних вимог у національну політику й адаптації її до європейського екологічного простору, а також гармонізації національних екологічних вимог, стандартів і обмежень з відповідними показниками країн ЄС.

5. Автором обґрунтовано висновок, що адміністративно-правове регулювання екологічної безпеки є складовою частиною державного управління, одним із елементів державного правового впливу на суспільні відносини, які пов'язані із забезпеченням екологічної рівноваги в країні.