Право власності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Сутність права власності в системі цивільного права

1.1 Сутність права власності у цивільних правовідносинах

1.2 Суб'єкти та об'єкти у реалізації права власності

2. Набуття та припинення права власності у цивільних відносинах

2.1 Особливості набуття права власності

2.2 Підстави припинення права власності

3. Набувальна давність в Україні

3.1 Загальні положення та особливості набувальної давності в Україні

Висновки

Використані джерела

Вступ

Актуальність теми.

Соціально-економічний устрій України з моменту набуття незалежності докорінно змінився, повністю змінивши умови, на яких будується економіка, а саме перехід на ринкову економіку, засади якої безпосереднім чином пов'язані з відносинами власності, адже від ступеня їх стабільності залежить розвиток обороту, прирощення обсягу та зростання кількості здобутків та майна, центром яких виступає власник. Однією із найважливіших основ, на яких ґрунтуються подальші відносини за участю власника є набуття права власності, за допомогою чого особа стає власником та отримує можливість здійснювати всі притаманні їй правомочності. Набуття права власності є одним із найголовніших елементів ринкових відносин та процесів, які опосередковують рух майна. Ці процеси потребують в механізмах їх правового регулювання, а саме в питаннях виникнення відносин власності, способи та порядок оформлення прав на майно підчас його створення, набутті, або в процесі обороту цього майна.

Метою і завданням дослідження є детальний розгляд питання сутності права власності в системі цивільного права та цивільних правовідносин, роль об'єктів та суб'єктів у реалізації права власності, їх особливості набуття та підстави припинення права власності.

Об'єктом дослідження виступають суспільні відносини, що виникають при набутті права власності.

Предметом дослідження є теоретичні основи та практичні питання правового регулювання набуття права власності, нормативно-правові акти, практика їх застосування, теорії та наукові позиції щодо набуття права власності, тощо.

1. Сутність права власності в системі цивільного права

1.1 Сутність права власності у цивільних правовідносинах

Перед визначення сутності права власності потрібно розуміти його теоретичне визначення, а саме: Право власності - це встановлена законом міра дозволеної поведінки уповноваженої особи щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном за своєю владою і в своєму інтересі. Дане визначення грунтується на нормах Цивільного кодексу, в якому зміст права власності розкривається з вказівкою на права володіння, користування і розпорядження своїм, тобто належним власнику, майном.

Право приватної власності є головною правовою формою індивідуального привласнення певних матеріальних благ. В Україні такий спосіб накопичення майна був встановлений з моменту економічної самостійності України (Закон "Про економічну самостійність Української РСР", 1990). До цього моменту в Україні панували норми цивільного законодавства про особисту власність, які базувалися на основі ідеологічних постулатах марксистсько-ленінського вчення про власність в соціалістичному суспільстві. Формально на відносини власності громадян поширювалося загальне правило ст.. 86 ЦК УРСР 1963 року проте, що власникові належать права володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом. Тобто, власник має право вчиняти правомочності щодо майна лише в межах, встановлених законом. Відповідно, громадяни УРСР могли примножувати своє майно лише за підставами, переліченими в законодавчих актах, під загрозою неможливості виникнення на таке майно права власності, набуде за іншими підставами.

Особливу роль у недопущенні розширених прав на привласнення різноманітного майна відігравала роль норма про те, що особиста власність не повинна служити для одержання нетрудових доходів, використовувалась на шкоду інтересам суспільства. Тобто, громадянам заборонялося займатися приватною підприємницькою діяльністю і використовувати для цього власне майно, здавати його за договорами в оренду за плату, що перевищували граничні межі, встановленими законодавчими актами. Громадянам дозволялося лише займатися визначеними в законодавстві деякими видами індивідуальної трудової діяльності. В більшості випадків, джерелом формування особистої власності слугувала праця в соціалістичному громадському секторі планової економіки.

Однак наприкінці 80 - на початку 90-х рр. стали відбуватися такі соціально-економічні та політичні процеси, які засвідчили подальшу безперспективність соціалістичного шляху розвитку суспільства, започаткували умови для кардинального реформування правового регулювання відносин власності у УРСР.

У результаті цих процесів на основі Декларації про державний суверенітет України, Верховна Рада прийняла 3 серпня 1990 року Закон "Про економічну самостійність Української РСР", в ст. 4 якої передбачалося три форми власності : державна, колективна та індивідуальна власність. Згодом, термін індивідуальної власності був замінений на нову форму власності, як приватна власність разом із Законом України "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України" 1992 року. Але підміна термінів не розширила перелік об'єктів права приватної власності із за спорідненості ознак, що виділяють їх.

Таким чином, у 1992 році остаточно завершилося юридичне визнання приватної власності в Україні, а головним джерелом правого регулювання відносин власності громадян став Закон України "Про власність".[ 2. c.291]

Необхідними економіко-правовими ознаками для визначення сутності власності, як і будь якої існуючої форми власності, насамперед можуть слугувати: її об'єктний та суб'єктний склад, обсяг правомочностей власника, характер співіснування приватної власності з іншими формами власності.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про власність" об'єктами права власності є жилі будинки, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції та інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Крім того, об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші результати інтелектуальної праці.

З правової точки зору особливої потреби в законодавчому закріпленні такого деталізованого орієнтованого переліку об'єктів права приватної власності громадян не існує. Проте введення його до Закону України "Про власність" відіграло певну соціально-політичну роль в адаптації суб'єктів цивільних правовідносин до нових відносин власності.

Важливою є норма пункту 3, статті 13 Закону України "про власність", а саме про те, що склад, кількість і вартість майна, яке може перебувати у власності громадян не обмежується, крім випадків, передбачених законом. Тобто проголошується принцип: громадяни можуть мати у власності будь яке майно у будь якій кількості чи будь якої цінності, якщо за законом не встановлено безпосередніх обмежень. Такі обмеження мають винятковий характер, зумовлений відповідними загальнодержавними інтересами, міжнародними угодами, умовами підприємницької діяльності, принципами, тощо.

Відповідно до Закону України "Про власність" суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами та несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України (ст. 11).

Таким чином, законодавство про власність визнало суб'єктами права приватної власності лише фізичних осіб, що відповідає загальній концепції Закону України "Про власність". Щодо юридичних осіб, то за чинним законодавством вони є суб'єктами права колективної власності. Водночас за своїм економічним змістом власність недержавних юридичних осіб також може розглядатися як приватна, наприклад, коли вони засновані на власності однієї або декількох фізичних осіб.

Важливе значення має встановлення в законодавстві про власність принципу рівності всіх суб'єктів права приватної власності. Однак це не виключає встановлення можливих обмежень у придбанні іноземними громадянами або особами без громадянства деяких видів майна або його використання, наприклад, земельні ділянки.

Наступною ознакою, яка характеризує сутність права власності у будь якому суспільстві є ступінь свободи власника у здійсненні правомочностей щодо належному йому майна. В соціалістичному суспільстві, як уже зазначалося, власник здійснює правомочності володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом. При цьому особиста власність підпорядковується соціалістичній власності із наданням відповідних переваг останній, встановленням численних обмежень для першої. Звичайно, подібне надання "свободи" власникові неприйнятне для суспільства з ринковою економікою і приватною власністю. Тому в Законі України "Про власність" було закладено принципово нові визначальні підходи, відповідно до яких власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і має право вчиняти щодо свого майна будь які дії, що не суперечать закону, використовувати його для господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Такі права мають усі власники, у тому числі і громадяни, що підтверджено в статті 19 Закону України "Про власність", у якій прямо обумовлено право громадян використовувати їм належне майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності.

У кожній державі економічні відносини власності взагалі і власності громадян, зокрема, набувають відповідного правового регулювання, яке здійснюється переважно нормами цивільного права. У такому разі слід говорити про право власності громадян. При цьому в цивільно-правовій науці прийнято розмежовувати право власності в об'єктивному та суб'єктивному значенні.

Цими нормами регулюються порядок набуття права власності, його здійснення через повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню, припиненню та захисту. Зазначені норми становлять правовий інститут. Більшість з них є нормами цивільного права, але до складу цього правового інституту входять і норми інших галузей права, що регулюють та захищають приналежність матеріальних благ конкретним особам, - конституційного, кримінального, фінансового, адміністративного права та ін.[4. c.193]

Так, в об'єктивному значенні право приватної власності громадян - це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність громадянам майна споживчого та фінансово-виробничого призначення та забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь яких цілей, якщо інше не передбачено законом. право власність цивільний

Право приватної власності в суб'єктивному значенні - це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь якою метою, якщо інше не передбачено законом.

Як уже зазначалося раніше, у приватній власності громадян можуть бути будь які об'єкти особисто-споживчого та виробничого призначення, результати інтелектуальної праці, якщо інше не передбачено законом. Фактично, у власності громадян може бути теж майно, що і у власності юридичних осіб, за певними винятками. Однак використання цього майна у підприємницькій діяльності можливе із додержанням спеціальних правил про підприємство. ЗА чинним законодавством України, склад і кількість майна, що може обмежуватися у приватній власності громадян, лише законом.

Враховуючи статтю 13 Конституції України та статтю 9 Закону України "Про власність", не можуть перебувати у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належить земля (за винятком певних земельних ділянок), її надра, повітряний простір, водні та інші ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Кожна із держав має право визначати об'єкти, які з певних міркувань не повинні перебувати у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з додержанням спеціальних правил чи умов. В Україні існує постанова Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна", в якій закріплений перелік майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, юридичних осіб тощо. До цього переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської та пневматичної зброї та боєприпасів до них), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини і засоби вибуху, всі види ракетного палива, спеціальні матеріали та обладнання для їх виготовлення.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби.

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних одиниць.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації.

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують правоохоронні органи, крім газових пістолетів, револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами право власності, то такими є : вогнепальна мисливська, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї, пам'ятки історії та радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (від Органів Внутрішніх Справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).

Вилучення такого майна з числа об'єктів права приватної власності громадян не розглядається як порушення чи обмеження їх прав як власників, тому що перебування такого майна у власності громад завдавало б шкоди державі, суспільству, окремими громадянам тощо.

Особливим об'єктом права є земля, в період існування СРСР діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Землю, її надра, води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у користування. Інститут права власності на землю є одним з основних правових інститутів земельного права. Більшість земельних правовідносин є похідними від відносин права власності на землю.[3. с.200]

У Декларації про державний суверенітет України такі об'єкти були проголошені власністю її народу. Відповідно в Земельному кодексі України та Законі України "Про власність" сформувався новий правовий інститут, який встановлював умови і порядок надання землі громадянам у довічне успадковане володіння, які формально засвідчили повноцінність інституту права приватної власності в Україні.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що зумовлено особливостями такого об'єкта права власності та його значенням у суспільстві. Ці особливості полягають у тому, що об'єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник має право здійснювати будь які дії, земельна ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (сільське господарство, забудова тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій.

У сучасних умовах поширився обіг цінних паперів, тому за Законом України "Про цінні папери та фондову біржу" цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають виплату доходу або відсотків а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів іншим особам. Зазначеним законом цінними паперами визнаються акції, облігації, казначейські зобов'язання України, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. Цінні папери як об'єкти цивільних прав мають відповідати встановленій законом формі, містити усі необхідні для них реквізити. За чинним законодавством випускати цінні папери мають право лише юридичні особи. Однак громадянин може стати власником будь яких цінних паперів, як правило, у необмеженій кількості. Можливо також певне регулювання відносин з придбання деяких цінних паперів, наприклад акцій, з встановленими тих чи інших обмежень. Так, придбати акції акціонерного товариства закритого типу можуть лише засновники ЗАТ, такі акції не можуть поширюватися шляхом підписки, купуватися чи продаватися на біржі.

Громадянин також може стати власником або співвласником цілісних майнових комплексів підприємств різних організаційних форм, які мають статус юридичної особи та здійснюють виробничу, комерційну, чи іншу діяльність з метою отримання прибутку.

1.2 Суб'єкти та об'єкти у реалізації права власності

Суб'єктами права власності в Україні є народ України, громадяни, юридичні особи, а також інші держави та їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав і особи без громадянства. Майно може належати на праві загальної (часткової або спільної) власності громадянам юридичним особам і державі. Допускається об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних особі держави, та створення на цій основі підприємств змішаної форми власності, у тому числі власності спільних підприємств за участю юридичних осіб і громадян інших держав. Громадяни, юридичні особи і держава можуть мати власне майно, розташоване на території інших держав.

Конституцією України передбачена державна, приватна і колективна власність. Законом України "Про власність" передбачені такі форми власності, як державна, приватна, колективна, індивідуальна, інтелектуальна власність, власність інших держав, юридичних осіб, спільних підприємств і міжнародних організацій.

В Україні до державної власності належать загальнодержавна власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб'єктами права державної власності є держава в особі Верховної Ради України, а суб'єктами права комунальної власності - адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів. Від імені народу управління державним майном здійснює Верховна Рада України і місцеві ради народних депутатів, а також уповноважені ними державні органи, які вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їхньої діяльності, реорганізацію і ліквідацію, здійснюють контроль за ефективністю використання і збереження довіреного їм державного майна й інші правомочності згідно із законодавчими актами України.

Підприємства та організації, створювані фізичними особами (насамперед приватні), не визнаються Законом "Про власність", суб'єктами права приватної власності.[4. c.210]

Об'єктом права державної власності є : земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України і створюваних нею державних органів, майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; енергетична система; система транспорту загального користування, зв'язку й інформації, що мають загальнодержавне значення; бюджетні засоби Національного банку України, інших державних банків та установ, і створюваними ними кредитні ресурси; резервні страхові та інші фонди; майно середніх та вищих спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; соціально-культурні об'єкти або інше майно, що складає матеріальну основу суверенітету України й забезпечує її економічний і соціальний розвиток.

До об'єктів права комунальної власності належать: державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно установ народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку й інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для здійснення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності знаходиться також майно, передане у власність області, району або іншим адміністративно-територіальним одиницям іншими суб'єктами права власності.

Правовий режим майна державного підприємства здійснюється на праві повного господарського ведення, при якому підприємство володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном, чинячи стосовно нього будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства.

Якщо почато розслідування у справі про банкрутство державного підприємства, його трудовий колектив має право вимагати передачі в оренду або перетворення його в інше підприємство, що ґрунтується на колективній власності, за умови прийняття на себе боргів банкрута і згоди кредиторів.

Прибуток, що залишається в держаного підприємства після оплати податків та інших платежів у бюджет (чистий дохід), надходить у розпорядження трудового колективу підприємства. Частина цього прибутку передається у власність членів трудового колективу в порядку і розмірах, визначених законодавчими актами України. Сума прибутку, що належить членові трудового колективу утворить його внесок. На суму внеску членові трудового колективу, за його бажанням, можуть видані акції, на підставах яких щорічно повинні виплачуватися відсотки (девіденти).

Право приватної власності, передбачене Конституцією України і Законом України "Про власність", в умовах формування ринку є економічною основою демократичних перетворень у нашому суспільстві.

Громадян України здобуває право власності на доходи від участі в суспільному виробництві, від індивідуальної роботи, підприємницької діяльності, вкладення засобів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, отримане внаслідок спадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Об'єктами права приватної власності є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, зобов'язання суб'єктів підприємницької діяльності, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Земельні ділянки іноземним громадянам і особам без громадянства у власність не передаються, хоча громадянин України можуть приватизувати на праві приватної власності жилі будинки, дачі, гаражі разом із земельними ділянками, викупити їх у державі або придбати у іншого власника за договором купівлі-продажу або спадкування. За кожним громадянином закріплене право використання своєї власності для здійснення підприємницької діяльності, що може здійснюватися кожним громадянином без утворення юридичної особи, але з обов'язковою реєстрацією як індивідуального підприємця. Громадяни не мають права мати у власності бойову і спеціальну техніку, вибухові, наркотичні, психотропні, отруйні та інші речовини, перелік яких передається Законом України "Про власність" і постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна".

Член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного або іншого кооперативу чи товариства, що цілком вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, інші будівлі або приміщення, надані йому в користування, здобуває право власності на це майно. Наймач житлового приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду і члени його родини вправі придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або за іншими підставами, передбаченими законодавством України. Громадянин, який став власником цього майна вправі розпоряджатися ним за своїм розсудом. Майно, нажите подружжям під час шлюбу, належить їм на правах загальної спільної власності.

Придбання права власності пов'язане з купівлею-продажом, договорами дарування і спадкування. Придбання речі наступає з моменту передачі речі, а нерухомості, товарів - з моменту укладання договору. Квартири, будинки, споруди, дачі, гаражі і інше нерухоме майно підлягає обов'язковій державній реєстрації, тому що право власності в цьому випадку виникає з моменту реєстрації.

Колективна власність в економіці України, яка прийшла на зміну традиційним колгоспно-кооперативній власності та власності громадських організацій, набуває сьогодні іншого характеру. Вона має значні можливості для розвитку і могла б бути використана протягом тривалого часу.

Право колективної власності виникає на підставі добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передавання державних підприємств в оренду; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; державних субсидій; пожертвувань організацій та громадян, інших цивільно-правових угод.[5. с.69]

Право колективної власності грунтується на майні, що належить певному колективові громадян або колективних організацій. Право колективної власності виникає на основі добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань, передачі державних підприємств в оренду, викупу колективами державного майна, перетворення державних підприємств в акціонерні товариства, безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, інших цивільно-правових угод, тощо.

Суб'єктами права колективної власності можуть бути трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні та господарські товариства, професійні союзи, або інші організації, що є юридичними особами (ст. 20 Закону України "Про власність").

Об'єктами права власності колективного підприємства є майно, вироблена продукція, отримані доходи, що визначаються залежно від внеску. Розмір внеску працівника в майні колективного підприємства залежить від його трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі в прирості майна колективного підприємства після його створення. За внеском нараховуються і виплачуються відсотки в розмірі, обумовленому трудовим колективом, на основі результатів господарської діяльності підприємства. Розмір внеску після смерті може бути переданий у спадщину.

Об'єктами права власності кооперативу є будівлі, споруди, грошові й інші майнові внески його членів, виготовлена ними продукція, доходи отримані від її реалізації й іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. Кожен член кооперативу має право на частку доходу, отриману на його пай, і у випадку добровільного виходу з кооперативу громадян має право на виділення належної йому частки в майні кооперативу в натурі, грошах або цінних паперах.

Об'єктами права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, отримане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. Власниками акцій можуть бути підприємства, установи, організвції, державні органи, працівники даного товариства, а також інші громадяни. За спільним рішенням трудового колективу й уповноваженого на те державного органу державне підприємство може бути перетворене на акціонерне товариство шляхом випуску акцій на всю вартість майна підприємства.

Об'єктами права власності господарського товариства є грошові і майнові внески його членів, а також майно придбане внаслідок господарської діяльності на підставах, не заборонених законом. Внесок членів господарського товариства може складатися з основних і оборотних фондів, коштів, цінних паперів. Член господарського товариства має право за спільною згодою передати в рахунок свого внеску права користуватися належним йому майном або результатами його інтелектуальної діяльності.

Об'єктом права власності господарського об'єднання підприємств і організацій (концерну, асоціацій, тощо) є майно, добровільно передане йому підприємствами й організаціями, а також придбане в результаті господарської діяльності і на інших підставах, не заборонених законом. До складу об'єктів права власності господарського об'єднання не входить майно членів цього об'єднання. Об'єктами права власності суспільних об'єднань є майно культурно-освітнього й оздоровчого значення, грошові кошти, акції, інші цінні папери, жилі будинки, споруди виробничого та не виробничого призначення, устаткування, оснащення, транспортні засоби й інше майно, необхідне для забезпечення діяльності, передбаченої їхніми статутами або положеннями.

Об'єктами права власності політичних партій і організацій є придбані на законній основі будинки, споруди, грошові кошти й інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності.

Суб'єктами права інтелектуальної власності визнаються громадяни, юридичні особи і держава.

Об'єктами права інтелектуальної власності є здобудки науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові прилади, результати наукових робіт та іншої інтелектуальної роботи. Відносини щодо створення і використання об'єктів права інтелектуальної власності регулюються Цивільним кодексом України і спеціальним законодавством України.

2. Набуття та припинення права власності у цивільних відносинах

2.1 Особливості набуття права власності

Закон закріплює, що право власності набувається на підставах, що не заборонені ним, зокрема і правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

В юридичній літературі способи набуття права власності прийнято поділяти на первісні та похідні.[2. c.325]

До первісних способів належать такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ. До них належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво), переробка речі (специфікація), привласнення загальнодоступних дарів природи, знахідка, бездоглядні домашні тварини, скарб та інші безхазяйні речі.

До цих способів належать:

1. Виготовлення чи створення нової речі внаслідок виробничої діяльності (виробництва);

2. Переробки речі (сертифікація);

3. Володіння плодами, доходами, продукцією;

4. Знахідка, скарб, конфіскація, реквізиція, безхазяйна річ, тварина тощо.

Похідні способи виникнення права власності у суб'єктів внаслідок волевиявлення попереднього власника. До них відносять правочини, спадкування за законом, спадкування за заповітом, приватизацію, реорганізацію юридичних осіб, тощо.

Набуття права власності на новостворене майно. Виробництво є найпоширенішим первісним набуттям права власності. Створення нової речі як у промислових масштабах, так і в одиничному екземплярі, незалежно від форми власності, характеризує процес розширеного відтворення. Відповідно до закону, права власності на нову річ, яка виготовлена чи створена особою, набувається нею, якщо інше не встановлене договором чи законом. Особа, яка створила річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.

Законодавчо визначено особливості набуття права власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, споруди, тощо) : на такі об'єкти право власності виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо право власності на нерухоме майно підлягає державній реєстрації, право власності виникає після завершення цієї процедури.

Набуття права власності на перероблену річ. Переробкою є використання однієї речі або матеріалу результатом якої створюється нова річ. Такий спосіб набуття права власності називають специфікацією. Але такий спосіб не означає, що можна переробити чужу річ та привласнити її, за такі дії особа-порушник зобов'язана відшкодувати власникові матеріальну вартість речі. Право на рухому річ, створену шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажання, якщо інше не встановлено законом. Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі, особа, що здійснила переробку, зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду.

У разі набуття права власності власником матеріалу на виготовлену річ, він зобов'язується відшкодувати вартість переробки особі, що її здійснила, якщо інше не встановлено договором.

Привласнення загальнодоступних дарів природи. Відповідно до ст. 333 Цивільного кодексу України особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ в лісі, водоймі, тощо, є їх власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

Набуття права власності на безхазяйну річ. Безхазяйною річ є така, яка не має власника або власник її не відомий.

Порядок набуття права власності на безхазяйну річ встановлюється ст. 335 Цивільного кодексу України. Як правило, безхазяйна річ може бути передана судом до комунальної власності. Також такі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, зазначених в ст. 336, 338, 341 та 343 Цивільного кодексу України.

Знахідка. Особа, яка знайшла загублену річ, набуває права власності на неї після спливу терміну в шість місяців з моменту заяви в міліцію чи до органів місцевого самоврядування про знахідку.

Бездоглядна домашня тварина. Набуває права власності на бездоглядну домашню тварину зазвичай особа, у якої знаходилась на утриманні та в користуванні ця тварина. У випадку, якщо особа, яка утримувала домашню тварину, відмовляється від набуття права власності на неї, переходить до власності територіальної громади, на території якої було виявлено тварину.

Скарб. Скарбом є закопані в землі чи приховані іншим способом валютні цінності, інші речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

Особа, яка виявила скарб набуває права власності на нього. Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його та власник майна, в якому був прихований скарб, набувають у рівних частках право власності на нього. Варто зазначити, що законодавством закріплюються положення про те, що у разі виявленні скарбу особою, яка здійснила розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, право власності набуває лише власник цього майна чи ділянки, на яких проходив пошук скарбу.

Існують також певні особливості набуття права власності на скарб, який представляє собою пам'ятку історії та культури. Право власності на такий скарб здобуває держава. Але, особа, що виявила скарб має право отримати винагороду в розмірі до двадцяти відсотків за певних умов, зазначених в частині 4, статті 343 Цивільного кодексу України. Даний закон не поширюється на осіб, які виявили скарб під час розкопок, що проводилися відповідно до їх трудових чи договірних зобов'язань чи обов'язків, тощо.

Набувальна давність. Закон України визначає, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном, протягом п'яти років, набуває права власності на це майно, якщо інше не встановлюється чи не забороняється законом.

Набуття права власності у разі приватизації державного майна та майна, що є у комунальній власності. Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є комунальній власності.

Приватизація здійснюється в порядку, встановленому законом, зокрема питання приватизації регулюється Законами України та іншими нормативно-правовими актами.

2.2 Підстави припинення права власності

Підставами припинення права власності на землю є юридичні факти, з якими закон пов'язує припинення правовідносин земельної власності. Земельний кодекс України визначає юридичні факти, які ведуть до припинення права державної, комунальної та приватної власності на землю. Наприклад, договір купівлі-продажу є підставою припинення права власності у продавця і підставою виникнення права власності у покупця.[5. c.86]

Відповідно до ст. 346 Цивільного кодексу України право власності припиняється у разі :

1. Відчуження власником свого майна;

2. Відмови власника від права власності;

3. Припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4. Знищення майна;

5. Викупу пам'яток культури та історії;

6. Викупу земельної ділянку зв'язку із суспільною необхідністю.

7. Викупу нерухомого майна у зв'язку викупом та з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщено;

8. Звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9. Реквізиції;

10. Конфіскації.

Слід звернути увагу на те, що наведений список умов припинення права власності не є вичерпним. Наприклад, згідно частини 2 статті 346 Цивільного кодексу України, право власності може бути припинене також у інших випадках, встановлених законом: придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем (ст. 388 ЦКУ), смерть власника (ст. 1216 ЦКУ), тощо.

Підставами припинення права власності, так само, як і підставами виникнення права власності є юридичні факти, тобто такі обставини реального життя, які закон виділяє як підстави припинення права власності. Більш того, одні й ті ж самі юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності в однієї особи і підставами виникнення права власності в іншої особи. Наприклад, договір дарування є підставою припинення права власності у дарувальника і підставою виникнення права власності в особи, якій зроблено подарунок.[

Залежно від зазначення волі власника усі підстави припинення права власності можна поділити на дві групи:

- Припинення права власності з волі власника;

- Припинення права власності власника незалежно від волі власника.

Припинення права власності з волі власника відбувається найчастіше внаслідок передачі цих прав іншій особі на підставі правочинів, тобто договорів купівлі-продажу, дарування, тощо. Також припиненням права власності є знищення власником речі різними шляхами та безадресна відмова від права власності на певне майно.

Припинення права власності незалежно від волі власника може бути двох різновидів:

1. Припинення права власності з об'єктивних причин (загублення речі власником, її знищення, сплив строку набувальної давності, тощо).

2. Припинення права власності внаслідок волевиявлення інших суб'єктів права (примусовий викуп майна, реквізиція, конфіскація, тощо), але не порушуючи цим ст. 41 Конституції України, а саме "ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним".

Відчуження власником майна поряд із знищенням речі внаслідок її споживання є однією з найтиповіших для приватного права підстав припинення права власності. У цьому разі власник шляхом свого волевиявлення реалізує правомочність розпорядження річчю, тобто визначає її подальшу юридичну долю.

Як правило, волевиявлення власника, який відчужує право власності на річ (відчужувача) є узгодження з волевиявленням іншої особи, вона передається у власність набувача. Отже, юридичним фактом, що лежить в основі переходу права власності від відчужувача до набувача, є договір (ст.. 629 ЦКУ). Це означає те, що відчуження права власності має відбуватися з дотриманням вимог, які висуваються до вчинення правочинів взагалі (ст. 202-214 ЦКУ) і договорів зокрема (ст. 626-654).

Оскільки договір є похідним (вторинним) способом набуття права власності на річ, то до набувача переходять не лише правомочності власника, а й відповідні обов'язки, пов'язані з правом власності на цю річ.

Відмова власника від права власності. Як встанаовлюєст.347 ЦКУ, особа може безадресно відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

Момент припинення права власності на ту чи іншу річ залежить від її правового режиму, зокрема від того, підлягає річ державній реєстрації чи ні.

У разі відмови від права власності на певне майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дій, які свідчать про відмову від права власності.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке підпадають під державну реєстрацію, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Власник, який відмовився від майна, може змінити рішення, правда за умови, що у іншої особи не виникли права власності на дане майно.

Припинення права власності на майно, яке особа не може мати. Якщо з підстав, не заборонених законом, особа набула права власності на майно, яке за законом, що був прийнятий пізніше, не може належати їй, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленим законом. Така сама вимога висувається до власника певної речі, право власності на яку він отримав доведення закону про заборону її використання і за новим законом потребує спеціального дозволу на використання цієї речі.

Якщо майно не було відчужено власником в встановлений термін, воно за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового продажу майна, його колишньому власнику перераховується сума вартості відчуженого майна з вирахуванням витрат на проведення відчуження майна.

Якщо таке майно не було продано, воно передається у власність державі, а його колишньому власникові виплачується сума, визначена за рішенням суду.

Знищення майна. Результат використання майна, внаслідок якого воно повністю і назавжди втрачає свої властивості, індивідуальні ознаки, тощо. У разі знищення майна, яке підтягається державній реєстрації, право власності на нього припиняється на момент внесення заяви власника змін до державного реєстру. Отже, припинення права власності на таке майно пов'язується з наявністю юридичної сукупності, тобто дії чи події, що спричинили знищення речі, правочину - звернення власника до органу державної влади, адміністративного акта, тобто рішення про виключення знищеної речі з державного реєстру органом, куди надійшло відповідне звернення власника.

Припинення власності у зв'язку з викупом майна у власника. Згідно ч.5 ст.41 Конституції примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосовано лише як виняток з мотивів суспільної необхідності в підставі та порядку, визначеним законом, за умови повного відшкодування вартості майна.

Цивільний кодекс передбачає два варіанти припинення права власності шляхом викупу майна, а саме:

1. Викуп земельної ділянки та нерухомості, що знаходиться на цій ділянці у зв'язку із суспільною необхідністю;

2. Викуп пам'ятки історії та культури.

Конституція України та Цивільний кодекс України не містять поняття суспільної необхідності, яка є підставою для припинення права власності на землю чи майно. Натомість примусове відчуження земельної ділянки у ст. 146 Земельного кодексу України іменується викупом земельних ділянок для суспільних потреб.

Викуп може бути здійснений добровільно за наявності згоди власника ділянки, або примусово, за рішенням суду та ініціативи компетентних органів державної влади. У випадку примусового викупу, орган, який ухвалив рішення про викуп земельної ділянки зобов'язаний в письмовій формі повідомити про це власника ділянки не менше як за один рік до викупу, цей строк визначений законом (ч.3, ст.350 ЦКУ) і не може бути скороченим.

Викуп земельної ділянки займає особливе місце серед підстав припинення права власності, оскільки має виражені публічно-пра­вові риси, грунтуючись на врахуванні публічних інтересів шляхом обмеження прав приватних осіб. Визначальними тут є положення ч. 5 ст. 41 Конституції, згідно з якими примусове відчуження об'єк­тів права приватної власності може бути застосоване лише як ви­няток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшко­дування їх вартості.[6. c.304]

Якщо майно, розташоване на ділянці не належить її власникові, то питання про його викуп вирішується за правилами ст. 351 ЦКУ за умови залучення власника цього майна до участі у справі. До викупної ціни включається ринкова ціна земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, збитки, завдані власнику цього майна, упущену вигоду в повному обсязі.

За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю, може надати йому іншу земельну ділянку, вартість якої буде враховується при визначенні викупної ціни.

Викуп пам'ятки історії та культури допускається, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення. В таких випадках державний орган з питань культури та охорони пам'яток історії робить власнику зауваження і у випадку бездіяльності щодо збереження пам'ятки культури, і у випадку неможливості власником забезпечити необхідні умови збереження пам'яток, суд за позовом зазначеного органу може постановити рішення про її викуп та перехід у власність держави. Викупна ціна пам'ятки встановлюється за згодою сторін, а в разі спору - в судовому порядку (ст.352 ЦКУ).

Реквізиція - це примусове відчуження майна у власника на підставі та у порядку, встановлених законом, за умови повного попереднього відшкодування його вартості. При цьому реквізоване майно переходить до держаної власності або знищується.

Метою реквізиції є забезпечення безпеки громадян, врятуванні майна, знищенні заражених тварин, майна, товарів для недопущення епідемій чи інших наслідків. Тому реквізиція допускається в період стихійного лиха, аварій, епідемій, тощо.

В умовах воєнного чи надзвичайного стану майно може бути примусово реквізоване у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.

У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо. В випадку припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглось, особа, якій воно належало, має право повернення його, якщо це можливо. У разі повернення майна у особи поновлюється право власності на нього, але в той же час особа повинна повернути грошову суму або річ, яка була нею отримана у зв'язку з реквізицією.

Конфіскація - це позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, обсязі та порядку, визначений законом.

Конфіскація є безоплатною на відміну від реквізиції і носить характер санкції за вчинення злочину. Держава не відповідає за зобов'язаннями попередніх власників конфіскованого майна, якщо останні виникли після вжиття державними органами заходів щодо охорони майна і без згоди зазначених органів. За зобов'язаннями колишнього власника держава відповідає лише у межах активу майна, що перейшло до неї.

Відносини, які відбуваються у сфері конфіскації регулюються постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1998р. №1340.

3. Набувальна давність в Україні

3.1 Загальні положення та особливості набувальної давності в Україні

Cтаття 41 Конституції України зазначає, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. У зв'язку з наведеним, наразі в судовій практиці доволі актуальними та складними виявилися спори про визнання права власності за набувальною давністю. Це пов'язано з відсутністю будь яких наукових досліджень зазначеної частини вітчизняного цивільного законодавства.

Сучасне цивільне законодавство України нерідко при врегулюванні суспільних відносин застосовує терміни, поняття або ж їх сукупність які з одного боку мають спеціальний зміст, що вимагає точного виконання, а з іншого, оскільки визначення їх змісту в явному вигляді законодавчо не закріплені, тобто є такими, що вимагають наукового тлумачення стосовно кожного конкретного випадку. Прикладом цього є ст. 344 Цивільного кодексу України, яка містить норми про набувальну давність, що вперше введена в національне законодавство. У ній зазначено, те що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито та безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном протягом п'яти років, набуває право власності на це майно, якщо інше не встановлено цим Кодексом".

Юридична наука не надає детального тлумачення, розгляду чи обґрунтування цього виду інституту цивільного права, окрім одиничних коментарів у книгах з цивільного права. В цей же час судова практика вже зіштовхнулася з такими спорами і відсутність у законодавстві розкриття змісту таких термінів, як володіння, добросовісно та безперервно викликає ускладнення при вирішенні спорів. Але реальний юридичний зміст правової норми про набувальну давність розкриється лише в ході судової діяльності вирішення спорів.

Не розкриваючи аспектів поняття набувальної давності українське законодавство посилалося на курс римського приватного права, як usucapio.[7. c. 115]

Появу інституту набувальної давності справедливо пов'язують з потребами цивільного обороту. Тобто, якщо річ опинилася у незаконного володільця, то вона більше не могла вернутися в цивільний оборот без прямого порушення прав власника. Водночас і власник через пропуск позовної давності чи з інших причин не може повернути собі володіння, не порушивши тих правил, які встановлені для захисту незаконного володіння. Таким чином, ці суперечності закон вирішив на користь цивільного обороту: завдяки набувальної давності володілець становиться власником, а власник втрачає своє право на майно (річ).

У цивілістичній науці підстави виникнення (за ЦКУ 1963 р.) чи набуття (за ЦКУ 2003 р.) права власності здавна прийнято поділяти на первісні та похідні, а щодо критеріїв їх розмежування, то в науці до цих пір немає єдиного підходу, оскільки одні вчені вважають пріоритетом волю, інші ж -правонаступництво. [8.c. 415-416]

Однак у законодавстві такий поділ прямо не визначений і для обраної теми аналіз наведених думок не має якогось практичного значення. Набувальна давність відноситься до первісних способів набуття права власності, тому що права набувача основані не на минулій власності чи відносинах правонаступництва, а на обов'язковій сукупності обставин, передбачених ч. 1 ст. 344 ЦКУ.[9. c.464]