Право власності

Слід зазначити, що право власності належить до числа таких суб'єктивних прав, які можуть виникнути при наявності певного юридичного факту, а то й їх сукупності. Тому, виходячи зі змісту ст. 344 ЦКУ, обставинами, які мають значення для справи, і, які повинен довести саме позивач (ч. 1 ст. 60 ЦПК України), є:

* законний об'єкт володіння;

* добросовісність володіння;

* відкритість володіння;

* давність володіння та його безперервність (тобто строк володіння).

Таким чином, особою, яка володіє чужим майном при зазначених обставинах, у всіх випадках є не власник і, тим більше, власник ні в якому випадку не може набути майно у власність за давністю володіння.

Право власності на стороні володільця за давністю виникає поза волею і незалежно від волі колишнього власника. Володілець за давністю є незаконним володільцем, про що зазначено в ч. 1 ст. 344 ЦКУ (особа заволоділа чужим майном). Позов про право власності за давністю володіння не може пред'явити законний володілець, тобто особа, яка володіє майном по волі власника і завжди знає, хто є її власником. Тобто виключено набуття права власності на майно, яке належить володільцю в силу певного титулу - оренди, найму, зберігання, оперативного управління, застави тощо. Такий володілець завжди знає похідний та обмежений характер свого права на майно, знає, що його право має певну підставу - право власності чи речове право іншої особи.

Право власності за давністю володіння, перш за все, може виникнути на придатне для володіння майно, яке відноситься до будь-якої форми власності, крім того, яке вилучено з цивільного обороту. За давністю володіння не можуть набуватися безтілесні речі, які не є предметом права власності, тому позивач не вправі посилатися на добросовісність набуття у власність, наприклад, товарного знаку чи іншого права на результат інтелектуальної власності, як і на частку в статутному капіталі господарського товариства. Разом з тим, положення ст. 190 ЦКУ і глави 14 ЦКУ дають підстави стверджувати, що цінні папери, як в документарній, так і в бездокументарній формі, зокрема, можуть бути предметом, на який виникає право власності в силу набувальної давності, про що й зазначено в ч. 4 ст. 344 ЦКУ.

Нерухоме майно може стати предметом набуття за давністю, оскільки вважається, що таке майно існує. Якщо будівля чи споруда не є об'єктом нерухомості, прийнятому в експлуатацію, право на яке зареєстровано в установленому порядку, то набути право власності за давністю володіння на таке майно неможливо. Згідно з 3 ч. 1 ст. 344 ЦКУ, право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Суди не вправі безспірно відмовляти в позові про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю лише з мотивів відсутності державної реєстрації права власності на нерухомість. Цей спір суд повинен розглянути, оскільки можливість звернення до суду з позовом про визнання такого права надано суб'єктам права статтями 15, 16 ЦКУ, при доведеності відповідно до закону зазначених в ньому обставин. Підставою для виникнення права власності за давністю володіння на об'єкт нерухомості може бути і рішення суду, в силу якого визнаний недійсним той правочин (угода), за яким набутий об'єкт нерухомості і власником зазначена інша особа, але при цьому об'єкт залишився у володінні набувача.

Право власності на рухоме майно, за загальним правилом, державній реєстрації не підлягає. Однак законом може бути передбачена необхідність такої реєстрації для окремих видів рухомого майна. Разом з тим, ч. 4 ст. 344 ЦКУ зазначено, що право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Щодо права власності на земельну ділянку за набувальною давністю, то воно регулюється законом (ст. 119 ЗКУ), який встановив п'ятнадцятирічний строк добросовісного, відкритого та безперервного володіння та зазначив спеціальний порядок набуття такої власності.

Добросовісність є однією із засад цивільного законодавства, наряду зі справедливістю та розумністю (ст. 3 ЦКУ). Ці поняття являють собою не лише правову категорію, а також філософський зміст. Тому єдиного визначення добросовісності розробити неможливо.

Основною концепцією добросовісності в українському Цивільному кодексі є умовою доброї совісті, яка перекочувала до ЦК від римського права. Наприклад, відсутність правовстановлюючого документа ще не вказує на недобросовісність володільця. Судова практика враховувати добросовісність тільки в випадку передачі фактичному володільцю майна (речі), тобто на початковий момент, який буде включатися в повний строк давності володіння, визначений законом. Разом з тим, незаконний володілець на протязі всього володіння майном повинен бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього. Для визнання володільця добросовісним вважаємо достатнім, щоб він не набув майно злочинним шляхом чи способом, який завідомо суперечить основам правопорядку та моралі.

Вихідними положеннями для наповнення поняття "добросовісність" певним змістом, на нашу думку, можливо взяти критерії стосовно набувача (ст. 330 ЦКУ), власника (ст. 390 ЦКУ), особи, яка виготовила рухому річ шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить (ст. 332 ЦКУ) та ряду інших (статті 212, 1215 ЦКУ). Аналіз зазначених статей, в яких йдеться про недобросовісних учасників цивільних правовідносин, приводить до висновку, що особу слід вважати добросовісною у тому випадку, коли вона діє без умислу причинити шкоду іншій особі, а також не допускає легковажності або самонадійності чи необережності по відношенню до можливого завдання шкоди.[10. c.106-114]

Практично важливим є питання про тягар доведення доброї совісті, оскільки за ст. 3 ЦКУ діє презумпція добросовісності.

За змістом ст. 344 ЦКУ володілець за давністю володіння (або незаконний володілець) не має ніякого права на майно, а лише намагається набути право власності на майно. Тому набувач повинен довести, що він не знав і не міг знати про те, що майно набуте в особи, яка не мала права на його відчуження.

Важливою обставиною, яка підлягає доведенню за позовом про визнання права власності за набувальною давністю, є відкритість володіння, тобто неприховане для третіх осіб, які мають право отримувати про це майно інформацію.

Ця обставина дуже тісно пов'язана із добросовісністю, але вона не вимагає спеціального інформування інших осіб, тобто не є виключно обов'язковим. Володіти майном набувач повинен без якогось приховування цього факту, оскільки виникне підозра та сумнів у добросовісності, а значить у відкритості володіння. Саме тому вимога про відкритість володіння забезпечує баланс інтересів і дає гарантії власнику для витребування майна.[11.c.185]

У римському праві відкритість володіння за давністю повинна була поєднуватися з іншою його характеристикою - володінням річчю як своєю. Зазначена обставина не є обставиною, яка повинна спеціально доводитись позивачами за правилами ст. 344 ЦКУ, однак вона дуже пов'язана із чітким розумінням відкритості володіння. Це означає, що володілець не просто уповноважений, але зобов'язаний відноситися до об'єкта володіння як власник, якщо він бажає зберегти незаперечний статус володільця за давністю, що дозволяє йому після спливу встановленого законом строку набувальної давності фактично перетворитися у власника. Доказами відношення до майна в якості його власника можуть бути, наприклад, такі дії володільця, як ремонт речі (будинку) за свій рахунок, страхування майна, передача майна на зберігання іншим особам тощо. Водночас сам по собі факт користування майном не може тягти за собою застосування набувальної давності.

Стаття 344 ЦКУ про набувальну давність не вказує, що вважається перериванням володіння за давністю. Безперервність володіння, яке відповідає всім зазначеним в законі умовам, повинне бути на протязі визначених законом строків і цей строк диференціюється в залежності від об'єкта (для нерухомого майна - 10 років, для рухомого - 5 років, для земельної ділянки - 15 років). Слід також зазначити, що в силу ч. 2 ст. 344 ЦКУ особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Як вбачається з диспозиції цієї правової норми, це не обов'язок, а право особи, яка заявляє про давність володіння. Тобто строк володіння це весь строк володіння, що здійснюється володільцем універсального правонаступництва, яке наступає в силу спадкування, реорганізації юридичної особи. При цьому сингулярне правонаступництво, тобто отримання майна по окремій угоді, не дає підстав для приєднання строку, протягом якого володіння здійснювалося попереднім володільцем, так як закон фактично говорить про перехід прав і обов'язків, чого в даному випадку немає.

Перебіг строку набувальної давності починається з моменту володіння. Разом з тим, із загального правила ч. 1 ст. 344 ЦКУ законодавець встановив виключення. В силу ч. 3 цієї ж статті, перебіг строку щодо майна, яким заволоділа особа на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, починається на нерухоме майно через п'ятнадцять років, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу позовної давності.

Це пов'язано з тим, що в цей період майно може бути примусово витребувано законним володільцем в силу віндикаційного позову, а незаконне володіння не може бути визнано добросовісним. Це загальний строк в три роки. Зазначене вказує на те, що перебіг строку, необхідного для набуття права власності за давністю володіння, переривається вчиненням зі сторони володільця дій, які свідчать про визнання ним обов'язку повернути майно (річ) власнику, а також пред'явленням до нього власником (або уповноваженою особою) позову про повернення майна. Після такого переривання давність володіння, якщо умови, необхідні для набуття права власності, знову є в наявності, починає текти заново і при цьому строк, який сплив до переривання, до нового строку давності володіння не зараховується. [8. c.427]

Разом з тим, слід звернути увагу на те, що законодавством передбачена можливість поновлення пропущеного строку позовної давності, адже власник і після спливу позовної давності залишається власником. Володілець за давністю володіння право власності набуває лише в момент спливу значно більшого за своєю тривалістю строку, аніж строк позовної давності. Загальним правилом є те, що ЦКУ застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 р.). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦКУ, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності (п. 4 Прикінцевих та перехідних положень до ЦКУ 2003 р.).

Вперше в цивільному праві захист можуть отримати незаконні володільці ще до того, як вони стануть власниками і суди при цьому повинні виходити з наступного. Згідно з 2 ч. 3 ст. 344 ЦКУ втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Це правило поширюється лише на строки, встановлені ч. 3 ст. 344 ЦКУ. Незаконний володілець не може отримати зазначений захист проти власника, а також проти інших осіб, які мають право на володіння майном в силу передбаченої законом чи договором підстави, так як до спливу давності володіння (15 і 5 років) сам він є безтитульним володільцем. Ця позиція законодавцем спеціально не оговорена, однак вона логічно випливає із суті інституту захисту права власності.

Володілець за давністю може отримати захист лише від тих осіб, які, як і він, права на володіння майном не мають. Його перевага лише в тому, що він є володільцем за давністю і його володіння при наявності всіх умов, зазначених в законі, після спливу встановлених строків може перетворитися в право власності.

Таким чином, якщо третя особа неправомірно позбавляє володільця за давністю володіння майном чи чинить йому в цьому перешкоди, він вправі вимагати поновлення порушеного права в установлений законом строк і усунення перешкод за правилами, які існують для власника, тобто за статтями 387, 391 ЦКУ з обов'язковим посиланням на ч. 3 ст. 344 ЦКУ.

Тобто, це захист незаконного володільця незалежно від права на майно (річ), для захисту від зовнішніх зазіхань. Специфікою є те, що об'єктом захисту є не право, якого просто немає, і не майно (річ), тому що майно в будь-якому випадку не може мати власного захисту, а захищається саме особа незаконного володільця. У ст. 16 ЦКУ, яка зазначає способи захисту цивільних прав та інтересів, не передбачено такого виду захисту незаконного володільця, тому він можливий лише в рамках набувальної давності.

За такими позовами позивач, незаконний володілець, повинен довести тільки факт порушення його володіння, а не підстави його володіння цим майном, оскільки предмет позову - не визнання права власності за набувальною давністю, а витребування майна. Разом з тим, відповідач не позбавлений права доводити, що у позивача відсутні підстави вважатися володільцем за давністю володіння. Важливим є те, що строк, протягом якого проходить вказаний судовий спір про захист володіння, не перериває загального строку набуття за давністю.

Висновки

В кожній країні одним із самих важливих правових інститутів є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативно-правових актів в Україні з питань власності відіграють важливу роль Конституція України, Цивільний кодекс України та Закон України "Про власність". Власність в економічному вигляді представляє собою відношення суб'єкта до того чи іншого майна як до належного йому майна. Власність також можна розуміти, як особливий вид суспільних відносин з приводу певних матеріальних речей. Такі відносини потребують правового оформлення заради захисту інтересів суб'єктів права власності, забезпечення потреб громадян, дотримання законності, тощо. Власник речі має на неї більше прав, чим інші особи, так як ця річ закріплена за власником договором, спадщиною чи іншим джерелом отримання цієї речі. Право власності як і будь яке право є знаряддям обмеження прав учасників відносин власності. Отже, відносини власності породжують потребу їх правового регулювання, що веде до виникнення права власності. За законодавством України право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядженням майном. Здійснювати відносини щодо володіння, користування та розпорядження власністю може не тільки народ України, громадяни, юридичні особи та держава Україна, а й інші держави, їх юридичні особи, міжнародні організації, громадяни іноземних держав та особи без громадянства, спільні підприємства за участю держави України з іншими державами, організаціями, тощо.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Закон закріплює положення про те, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користуватися та розпоряджатися своїм майном. Таке право власника забезпечується можливістю звернення до суду за захистом свого права на власність.

Щодо юридичного значення права власності, то воно розуміється в об'єктивному та суб'єктивному значенні :

Право власності в об'єктивному значенні представляє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі.

Право власності в суб'єктивному розумінні же є закріпленням у нормах прав конкретного власника володіти, розпоряджатися і користуватися належним йому майном в межах, передбачене законодавством.

Тобто, Україна та її законодавство всіляко сприяють розвитку майнових відносин в суспільстві та поза межами держави, дозволяючи іноземним суб'єктам господарювання та фізичним особам набувати права власності в Україні, за умови дотримання українського законодавства. Воно ж в свою чергу гарантує захист прав власника та різноманітні варіанти набуття права власності, починаючи від договору купівлі-продажу, закінчуючи набувальною давністю на рухоме та нерухоме майно.

Використані джерела

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV; Відомості Верховної Ради України, 2003, №№ 40-44, ст.356

2. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Ц 58 Д.В. Боброва, О.В. Дзера, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 864 с.

3. Основи права України За ред.проф. В.Л. Ортинського. - Видання друге, доповнене і перероблене. - Львів: Оріяна-Нова, 2005. - 368 с

4. Цивільне право України. Частина перша. Підручник. / Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.. - Харків: Право, 2000. - 368 с.

5. Земельне право України: Підручник / М.В. Шульга, Г.В. Анісімова, Н.О. Багай, А.П. Гетьман та ін.; - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 368 с.

6. Харитонов Є. О., Харитонова О. І., Старцев О.В. Цивільне право України: Підручник. - Вид. 3, перероб. і доп. - К.: Істина, 2011. - 808 с

7. Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид. спец. Вищих навч. закладів: Вид. 3-є, перероб. та доп. - К.:Видавничий Дім "Ін Юре", 2001. -С. 202

8. Цивільне право: Учеб.: в 3 т. Т.1 - 6-еізд., Пере раб. і доп. / Под ред. А.П. Сергєєва, Ю.К. Толстого. - М .:ТК Велбі, Вид-во Проспект, 2003. - c.848

9. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. Я.М. Шевченко. - К.:Концерн "Видавничий Дім "Ін-Юре", 2004. - c. 520

10. Луспеник Д.Д. Цивільний кодекс: справедливість, добросовісність та розумність при здійсненні цивільних прав; зловживання правом. Серія "Судова практика". -Х.: Харків юридичний, 2005. - c.708

11. Скловський К.І. Застосування цивільного законодавства про власність та владеніі. Практіческіе питання. - М .: "Статут", 2004. c.365

12. Постанова ВРУ відвід 17.06.1992 № 2471-XII "Про право власності на окремі види майна" Відомості Верховної Ради України, 1992, N 35, ст. 517

13. Цивільний кодекс України: Коментар. За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. - Одеса: Юрид. літ-ра, 2003. - 1080 с.

14. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 № 1618-IV; Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, № 40-41, 42, ст.492

15. Цивільне право:підручник: у 2 т. / В. І. Борисова (кер. авт. кол.), Л.М. Баранова, Т. І. Бєгова та ін. ; за ред. В. І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. - Х. : Право, 2011. - Т. 1. - 656 с.

Размещено на Allbest.ru