Правопорядок: поняття, структура

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІЖНАРОДНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

кафедра теорії та історії держави та права

КУРСОВА РОБОТА

З теорії держави та права

на тему: «Правопорядок: поняття, структура»

Студентки 1 курсу 2 групи

напряму підготовки 6.030401 « Правознавство»

Вяхіревої Христини

Керівник, Доц., к.ю.н Долматова Н.І

Одеса 2013



Зміст

Вступ

1. Загальна характеристика правопорядку

1.1 Поняття та зміст правопорядку

1.2 Принципи та гарантії правопорядку

1.3 Структура та рівні впорядкованості правопорядку

2. Правопорядок як результат дотримання законності

2.1 Співвідношення правопорядку і суспільного порядку

2.2 Співвідношення законності, правопорядку та демократії

2.3 Правопорядок як фундаментальний ресурс розвитку сучасного суспільства

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Дана курсова робота являє собою, на мій власний погляд, цілий комплекс наукових думок, досліджень різних теорій, думок практиків, оскільки законність та правопорядок - основна запорука існування правового громадянського суспільства, а отже - і не тільки сфера вивчення теорії держави і права, а й інших юридичних та й навіть деяких економічних наук.

Для того, щоб визначити основні поняття по даній темі, необхідно перш за все визначити об'єкт та мету мого дослідження, сформулювати основні методи.

Об'єкт дослідження. З позиції теорії держави і права виступає комплекс суспільних відносин, які виникають у сфері дотримання законності та правопорядку в суспільстві, а також той державний вплив (примус), який застосовується в разі недотримання чи порушення встановлених норм, правил поведінки.

Мета написання роботи. Основною метою цього дослідження є теоретико-правовий і науково-прикладний аналіз суспільного стану існуючої системи правового державного регулювання у сфері дотримання законності та встановлення правопорядку в державі зокрема, а також подальшого розвитку та удосконалення національного законодавства в досліджуваній сфері.

Методи дослідження. Методологічну основу даної курсової роботи складають загально визнані методи наукового пізнання, в першу чергу -формально-логічний, нормативний, порівняльно-правовий, системно-структурний.

В даній курсовій роботі я постараюся здійснити всебічний аналіз організаційно-правових питань, що стосуються поняття законності та правопорядку, принципів законності, вплив на суспільство, тощо.

Отож, розпочинаючи розгляд роботи, необхідно сказати, що законність - це певне правове явище, за допомогою якого можна дати характеристику стану суспільства, рівню законності в державі.

Про законність та правопорядок можна говорити дуже і дуже багато, оскільки - це є таке поняття, з яким ми зустрічаємося майже повсякденно, вступаючи в ті чи інші суспільні, правові, економічні чи фінансові відносини та ін.

Необхідно зазначити, що законність та правопорядок, як соціальні інститути тісно пов'язані з правом.

Законність - це принцип функціонування суспільства та його підсистем у певному режимі, для якого характерні: по-перше, вимога суворого й неухильного додержання законів держави усіма громадянами, посадовими особами, державними органами, об'єднаннями громадян та всіма іншими суб'єктами права, а також, по-друге, реальне виконання цих законів.

Отже, дотримання законності - це необхідна умова створення такого соціального середовища, за якого тільки й можлива повна реалізація права.



1. Загальна характеристика правопорядку

1.1 Поняття та зміст правопорядку

Розуміння права як функціонуючої комунікативної системи пов'язується з визначенням його мети -- створення такого суспільного порядку, суб'єкти якого задовольняють власні інтереси шляхом реалізації суб'єктивних прав та обов'язків. Суспільний порядок при цьому розуміється як система суспільних відносин, заснована на сукупності соціальних норм як засобів їх упорядкування і розвитку. Він забезпечує соціалізацію людини, наділяючи її можливістю спілкуватися за певними правилами з іншими суб'єктами. Багатоаспектність суспільного порядку обумовлює функціонування у його складі різноманітних типів порядку. Невід'ємною частиною суспільного порядку є правопорядок, який у свою чергу є результатом дії права. Боєр А.А Теорія права і держави. - СПб.: ГУАП; Асоціація філософії права Санкт-Петербурга, 2007. -215 с.

Незважаючи на те, що категорія «правопорядок» достатньо широко використовується у чинному законодавстві, сучасна наука ще не відпрацювала її єдиного поняття. Одні автори визначають правопорядок як різновид суспільного порядку, що утворюється під впливом права, інші характеризують його яку засновану на праві та законності організацію суспільного життя чи як об'єктивно обумовлений стан соціального життя, що характеризується внутрішньою узгодженістю та врегульованістю системи правових відносин. Найбільш відомий дослідник проблем правопорядку академік В. Борисов визначає правопорядок як об'єктивно зумовлений стан соціального життя, що характеризується внутрішньою узгодженістю та впорядкованістю системи правових зв'язків. Л. Морозова характеризує цю категорію як засноване на праві упорядкування суспільних відносин, що є результатом здійснення принципів законності та відображається у правомірній поведінці їх учасників. Проф. О. Скакун характеризує законність як стан правової упорядкованості системи суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Скакун О.Ф. Теорія держави и права: Підручник / Пер. з рос. - Харків: Консум, 2001. -178 с.

Правопорядок -- це правовий стан суспільних відносин, що забезпечує їх стабільність, упорядкованість та охорону шляхом фактичної реалізації правових норм і вимог законності. Лазарєв В. Загальна теорія права і держави.- М., МАУП, 2001. -314 с.

Природа правопорядку та його сутнісна характеристика пов'язується із визначення основних ознак цієї категорії:

1) Це результат свідомої, раціональної, вольової діяльності як окремих соціальних суб'єктів, так і держави.

2) Засіб забезпечення і результат правової самоорганізації суспільства.

3) Правопорядок підтримується і забезпечується державою.

4) Він існує у режимі законності.

5) Підставою правопорядку є правові норми, вміщені у правові тексти.

6) Змістом правопорядку є правомірна поведінка суб'єктів, що використовують надані права та виконують покладені обов'язки.

7) Є результатом реалізації правових норм.

8) Забезпечує необхідні умови щодо здійснення суб'єктами наданих прав. правопорядок законність державний

9) Засновується на своєчасному та усвідомленому виконанні обов'язків.

10) Пов'язаний з невідворотністю відповідальності за правопорушення.

Вказані ознаки характеризують правопорядок як юридичну категорію. Однак він має і практичне призначення, що визначається у процесі аналізу функцій.

Функції правопорядку -- це напрями його впливу на процес формування стабільного упорядкування суспільних відносин правом. У процесі дослідження функцій правопорядку виявляються напрями його взаємодії з оточуючою дійсністю, його місце серед елементів правової системи суспільства, характеризуються внутрішні зв'язки між елементами структури правопорядку. Протасов В.Н. Теорія права і держави. Проблеми теорії права і держави. - 2- вид., Пере роб. і доп. - М.: Юрайт-М, 2001. -136 с.

У сучасній юридичній науці обґрунтовується можливість виокремлення трьох основних функцій правопорядку.

1. Функція взаємодії з оточуючим середовищем має зовнішній характер і характеризує взаємодію правопорядку і соціальної системи, у межах якої він діє. Змістом цієї функції є зміцнення, стабілізація і упорядкування певної соціальної системи. Правопорядок займає певне місце у рамках системи, перебуває під впливом різноманітних факторів системи і сам активно впливає на неї. В результаті реалізації цієї функції забезпечується стабілізація та вдосконалення суспільства як певним чином організованої соціальної системи.

2. Функція зміцнення внутрішніх відносин і зв'язків має внутрішній характер і забезпечує взаємодію цілого та його складових частин. Вона надає можливість визначити рівні упорядкованості, забезпечити їх дієвість, охарактеризувати підпорядкованість цих рівнів та визначити можливості їх взаємодії та взаємодоповнення. З одного боку, вона забезпечує якісне функціонування правопорядку як узгодженої структурованої категорії, а з іншого -- характеризує правовий стан системи як результат дії правопорядку.

3. Функція забезпечення вдосконалення правопорядку зумовлюється його функціонуванням у межах соціальної системи, яка схильна до змін та розвитку, а також його динамічним характером, що забезпечує розвиток складаючи правопорядок елементів. Саме ця функція забезпечує збереження самостійності правопорядку та його відновлення у процесі взаємодії із суспільством. Адже результатом такої взаємодії може бути не лише підтримка та вдосконалення правопорядку шляхом створення ефективного законодавства, зміцнення дисципліни та організованості суспільства, а й негативний вплив на правопорядок, що зменшує його потенціал та можливості протистояти свавіллю і беззаконню. Це вимагає зміцнення, відновлення та вдосконалення правопорядку, що і забезпечується аналізованою функцією.

Функція забезпечення та вдосконалення правопорядку має різноманітні напрями. Основними є управління правопорядком; захист від негативного впливу різноманітних факторів; зміцнення організованості та єдності структурних елементів правопорядку; підтримка його стабільності та стійкості; розвиток автономності як цілісного утворення; зміцнення основ законності, справедливості та демократизму. Теорія держави і права. Державний іспит / М.М. Крестовська, Ю.Н. Оборотів, А.Ф. Крижановський, Л.Г. Матвєєва. - 3-е изд., Перераб. і доп. - Х.: Одіссей, 2007. -89 с.

Засобом реалізації всіх зазначених функцій є елементи правопорядку.

1.2 Принципи та гарантії правопорядку

Гарантії законності і правопорядку -- це сукупність об'єктивних і су6'єктивних умов та спеціальних засобів (заходів), спрямованих на забезпечення та охорону (захист) режиму законності і правопорядку. Гарантії законності і правопорядку поділяють на загальні і спеціальні (юридичні).

До загальних гарантій слід віднести економічні, політичні та інші фактори й умови, що мають об'єктивний характер, наявність яких забезпечує додержання законності і існування правопорядку. Вони безпосередньо відображають закономірності розвитку суспільства, утворюють макросередовище, в межах якого здійснюється правове регулювання. На процес реалізації вимог законності, встановлення та функціонування правопорядку ці фактори впливають опосередковано, як позитивно, так і негативно. Негативно, наприклад, на стан законності і правопорядку впливає політична нестабільність, дезорганізація державно-владних структур, низький рівень виконавчої дисципліни, бюрократизм і т. ін. Хропанюк В.Н. Теорія держави і права. - М: Омега-Л, 2009. -214 с.

Економічними гарантіями є передусім рівність усіх форм власності і економічних можливостей суб'єктів суспільних відносин. Особливо слід наголосити на впливі такого фактора, як рівень загальнонаціонального доходу і на цій основі -- матеріаль­ного добробуту кожної людини. Матеріально забезпечена людина, як правило, прагне співвідносити свою поведінку з вимогами законодавства, оскільки розуміє, що її інтереси у свою чергу захищаються режимом законності і правопорядку.

Політичні гарантії -- це розвинута система народовладдя, його реалізація через демократичні форми й інститути, свобода самовизначення особистості, політична різноманітність. Законність є стрижневим елементом демократії, правовою формою її буття. Тому й розвиток і зміцнення демократії, функціонування її інститутів сприяють гарантуванню законності і правопорядку.

Серед політичних гарантій головна роль відводиться наявності сильної державної влади. Поняття «сильна державна влада» означає, що ця влада відповідальна перед народом, заснована на демократичних принципах формування та функціонування (визнання пріоритету прав і свобод людини, поділ влади, парламентаризм, верховенство права і закону та ін.); легітимна, тобто заснована на існуванні віри людей у правомірність її існування. Саме за цих умов вона може виступати гарантом справедливості і гуманності, здатна забезпечити прийняття та реалізацію правових за змістом законів та інших нормативно-правових актів, гарантувати особисту безпеку людей, прогресивний розвиток суспільства, ефективну боротьбу зі злочинністю, корупцією та іншими антисоціальними явищами. Бабаєв В.К. Теорія держави і права. - М., МАУП, 2005.-204с.

Соціальними гарантіями законності і правопорядку слід визнати відсутність відвертих соціальних суперечностей між різними групами, прошарками населення, стабільність, впевненість громадян у непорушності своїх свобод і соціальних прав, їх матеріальний добробут, відсутність безробіття або низький його рівень і т. ін. У створенні такого стану соціальної сфери велику роль відіграють соціально спрямовані заходи держави, благочинні акції суспільних організацій. Навпаки, зростання безробіття, падіння життєвого рівня населення негативно впливає на стан законності, правосвідомість громадян. Виникають антиправові настрої, пошуки шляхів незаконного збагачення, обходу закону, а як наслідок -- соціальні конфлікти, соціальна напруга в суспільстві, що може завдати істотної шкоди законності і правопорядку.

Ідеологічні гарантії полягають у наявності моральних і правових уявлень про необхідність та корисність законослухняної поведінки, про неприпустимість здійснення протиправних вчинків. Ідеологічною гарантією правопорядку є також наявність достатньо високого рівня загальної і правової культури, правосвідомості членів суспільства, і передусім посадових осіб, які приймають нормативні і індивідуальні правові рішення. Для їх досягнення необхідні організація пропаганди, створення чіткої системи виховання у громадян, почуття відповідальності, права і законності, створення здорової моральної обстановки. У цій роботі повинні брати активну участь усі структури політичної і правової систем, відповідні установи культури і мистецтва, школи, навчальні заклади, церква тощо. Ідеологічними факторами, які впливають на стан законності і правопорядку, слід вважати існування свободи преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями.

Юридичні гарантії являють собою сукупність умов, засобів, організаційно-правових заходів, безпосередньо спрямованих на забезпечення режиму законності і правопорядку, і є юридичними формами загальних гарантій. Дробязко С.Г., Козлов В.С. Загальна теорія права. - Мінськ: Амалфея, 2007. -163 с. Крім того, юридичні гарантії закріплюються, врегульовуються в чинному законодавстві, системі пра­вових приписів, тож, по суті, вони є численними проявами самого права в тій його частині, яка покликана забезпечувати діяльність права в цілому. Сама специфіка права, притаманні йому механізми, а також робота юридичних органів спрямовані на те, щоб вимоги законності реально «працювали», фактично здійснювались.

Видами юридичних гарантій є правові умови, правові засоби, організаційно-правові заходи. Колюшкіна Л.Ю. Теорія держави і права. 100 екзаменаційних відповідей. - М.: "МарТ", 2004. -264 с.

Правовими умовами об'єктивного порядку є стан чинного права і законодавства (їх ще називають нормативною основою законності), від якого великою мірою залежить міцність і стабільність режиму законності і правопорядку. Вони повинні відповідати закономірностям суспільного розвитку, йти в ногу з його тенденціями, оптимально втілювати в собі правові засоби, методи, типи правового регулювання стосовно тієї чи іншої сфери суспільних відносин, в них не повинно бути прогалин і суперечнос­тей, їх слід доводити до загального відома, забезпечувати необхідними механізмами реалізації та охорони тощо. Відсутність цих властивостей у праві і законодавстві стає причиною різного роду правопорушень, особливо у сфері економіки, ускладнює боротьбу зі злочинністю. Відомо, якщо норма права відстає від життя або суперечить йому, то її виконання буде не меншим злом, аніж її порушення.

Юридичною гарантією є і така правова умова суб'єктивного порядку, як стан правової науки, повноти і розвитку в ній прогресивних, гуманістичних положень, науково-теоретичних конструкцій. Наявність у ній прогресивних наукових концепцій безпосередньо впливає на рівень законності і правопорядку в країні. Венгеров А.Б-Теорія держави і права. - М.: Зе.2000 р.. -587 с. Сприйняття сучасною вітчизняною правовою наукою загальнолюдських цінностей, втілення їх положень у законодавчу та правозастосовну практику дозволили зміцнити законність у діяльності державних органів, посадових осіб, досягти успіху в забез­печенні стабільності і міцності правопорядку.

Правові засоби як вид юридичних гарантій являють собою вельми широкий спектр. їх основу становить закріплений у законі обов'язок держави, її органів, посадових осіб, громадян, різних суспільних об'єднань суворо додержуватись і виконувати закони. Велике значення серед правових гарантій законності і правопорядку мають конституційно-правові засоби -- принципи, норми, процедури, які покликані забезпечити верховенство права і конституції як основного джерела національного законодавства, додержання прав, свобод і законних інтересів громадян. Консти­туція України встановлює систему органів нагляду і контролю за станом законності у сфері законотворчості та сфері правореалізації. Особливу роль у забезпеченні верховенства Конституції відіграє Конституційний Суд України.

Важливе місце серед правових гарантій законності і правопорядку посідає право на судовий захист. Відповідно до ст. 55 Конституції України «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». Конституція України от 28.06.1996 № 254к/96-ВР На захист прав і свобод людини спрямований інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Кожному надається право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжна­родних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55).

Серед правових засобів гарантування законності значна роль відводиться процедурним нормам. Законодавчо закріплені права і свободи можуть бути успішно реалізовані лише при наявності надійного процесуального механізму реалізації цих прав, їх забезпечення та захисту. Абдулаєв М.І. Теорія держави і права.-М: МОСКВА, 2004. -633 с.

До організаційно-правових заходів як виду юридичних гарантій законності належить діяльність суб'єктів правоустановлюючих повноважень, яка спрямована на удосконалення законодавства. Кінцевою метою їх діяльності є створення правових за змістом законів, інших нормативно-правових актів.

У системі організаційно-правових заходів велике значення має видання індивідуально-правових актів. Приймаючись на основі законів, вони спрямовані на забезпечення законності в реальних конкретних життєвих ситуаціях, на усунення перешкод у додержанні, виконанні, використанні прав і свобод громадян іншими суб'єктами права, на ліквідацію допущених правопорушень (відміна незаконних нормативно-правових актів, вироків суду, адміністративних стягнень тощо).

Провідна роль серед юридичних гарантій належить здійсненню правосуддя -- діяльності судів, які розглядають і вирішують цивільні та кримінальні справи з метою захисту прав громадянина усіх суб'єктів права. Правосуддя виконує і контрольну функцію. Судовий контроль проводиться конституційними, господарськими судами, судами загальної юрисдикції. Здійснювані судовими органами організаційно-правові заходи захисту прав суб'єктів -- це, з одного боку, заходи захисту, які здійснюються за ініціативою суб'єктів, чиї права порушені, а з другого -- заходи судового контролю.

У забезпеченні законності і правопорядку неабияке значення має юридична відповідальність, яка застосовується до правопорушників. Основною метою і функцією юридичної відповідальності є загальне попередження на адресу потенційних правопорушників і попередження самого правопорушника. Боннер А.Т. Законність і справедливість в правозастосовчій діяльності. - М.: Російське право, 1992. -147 с.

Зміцненню законності і правопорядку сприяють і захисно-поновлюючі заходи по відновленню порушених прав громадян і організацій. Ці заходи здійснюються, як правило, за ініціативою самих суб'єктів порушених прав з їх скаргами, заявами. До таких заходів належать:

· примусове виконання юридичних обов'язків (стягнення за рішенням суду аліментів, податків та ін.);

· усунення перешкод у здійсненні права (скасування незаконного рішення, яке перешкоджає здійсненню права);

· відновлення попереднього стану, що існував до порушення права (наприклад, індивідуально-правовий припис здійснити певну роботу, виконати вказану дію для усунення перешкод у користуванні суб'єктивними правами, відшкодування нанесеної шкоди та ін.).

До контрольно-наглядових заходів гарантування законності належать прокурорський нагляд, нагляд органів державної інспекції, відомчий контроль.

Контрольні функції за політичними партіями представницьких органів, за діяльністю органів виконавчої влади здійснюють також громадські організації.

Важливими організаційно-правовими заходами є профілактика правопорушень, засоби їх виявлення та усунення.

Принципи правопорядку - це відправні засади, незаперечні вимоги, що формують правопорядок і є основою його існування та функціонування.

До принципів правопорядку можна віднести принципи законності. Однак, зважаючи на те, що правопорядок є самостійною якісною визначеністю, слід виділити його специфічні принципи Алексєєв С.С. Теорія держави і права. - М.: НОРМА, 2004. -39 с..

1. Принцип конституційності - підпорядкування нормативним положенням конституції та забезпечення її реалізації. Теоретична конституція (те, що має бути) покликана стати практичною конституцією (те, що є насправді), тобто усталеним порядком життя.

2. Принцип законності - створення якісних законів та їх суворе додержання. Законність -- головна умова встановлення правопорядку.

3. Принцип системно-структурної організації - наявність цілісності і структурності як необхідних властивостей, що дозволяють злагоджено діяти всім елементам громадянського суспільства і правової системи держави.

4. Принцип ієрархічної субординації та підпорядкування - виявляється в точній співпідпорядкованості органів держави, посадових осіб, нормативних актів за юридичною силою, а також актів застосування норм права і т.д., які забезпечують упорядкованість їх зв'язків.

5. Принцип соціальної (в тому числі правової) нормативності - виражається в необхідності діяльності суспільства, яка впорядковує, і особливо суб'єктів правотворчості за допомогою соціальних, головним чином правових, норм. Правова нормативність є основою і засобом упорядкування.

6. Принцип справедливості і гуманізму - базується на високих моральних підвалинах, поважанні прав людини, її гідності і честі;

7. Принцип підконтрольності - наявність повсюдного, загального та універсального контролю, здійснюваного громадянським суспільством, його структурами, державою в особі її різних органів, громадянами.

8. Принцип державного забезпечення, охорони і захисту - виражається в реальних засобах гарантування прав учасників правопорядку, функціонування правової системи, досягнення законними засобами прав, свобод, обов'язків та ін.

1.3 Структура та рівні впорядкованості правопорядку

Розглянемо структуру правопорядку, оскільки в ній з найбільшою повнотою проступає його зміст.

Елементами структури правопорядку є:

1. Правова структура суспільства, яка отримує правове закріплення, елементами якої є держава, державні органи, установи і організації; недержавні об'єднання, соціальні групи, громадяни, які є суб'єктами права. Їх особливостями є чітке визначення компетенції, повноважень, функціонального призначення та сфер можливої взаємодії. Учасники правопорядку визначаються конституційно, вони повинні бути офіційно оформленими, мати визначений правовий стан та правовий статус.

Суб'єкти суспільних відносин визнаються учасниками правопорядку лише державою. Саме вона визначає перелік учасників, їх субординацію; забезпечує правову процедуру взаємозв'язків між учасниками та обирає правові методи, форми їх регулювання. Дюрягин І.Я Теорія держави и права .- М.: Юрид.література, 1985.-187 с.

Правова структура закріпляє фактичну будову суспільства, що забезпечується організаційними і правовими засобами.

2. Правові відносини та зв'язки є найбільш динамічним елементом правопорядку. Вони характеризуються послідовністю виникнення, розвитку, зміни, припинення та отримують відображення у нормах процесуального законодавства. До відносин та зв'язків включаються: реалізованість прав та обов'язків, свобода та відповідальність особи, правова обґрунтованість дій суб'єктів та їх гарантованість; законність та справедливість відносин і зв'язків. Правовідносини являють собою систему взаємозв'язків, що характеризуються ієрархічною підпорядкованістю, організованістю та упорядкованістю. Необхідною умовою їх розвитку є послідовність, черговість та етапність.

3. Атрибутивні елементи правопорядку виявляються в упорядкуванні елементів структури. Як правило, вони закріпляються в розпорядженнях, регламентах, протоколах і визначають урегульованість учасників та їх відносин; зв'язки та властивості; методи впливу на поведінку суб'єктів; процедури виникнення і розвитку елементів. Акти, що регламентують процеси та розвиток, мають юридичну форму, значний ступінь формальності, нормативний характер, ієрархічне підпорядкування, юридичну силу та засновані на вимогах законності.

Наявність трьохрівневої структури правопорядку забезпечує стійкість та стабільність, що характеризує його як монолітне утворення. Морозова Л.А. Теорія держави і права. - М.: Російське юридичну освіту, 2010.-139 с.

Важливим для характеристики правопорядку є визначення його змісту. Зміст правопорядку -- це система правових та неправових процесів, властивостей та ознак, які визначають його сутність.

Розрізняють три аспекти змісту правопорядку:

-- матеріальний зміст складають закономірності виникнення, функціонування та розвитку процесів, що складають структуру правопорядку у взаємозв'язку з економічною системою суспільства;

-- державно-вольовий зміст складають аспекти вияву волі держави та інтересів всіх учасників правопорядку;

-- юридичний зміст правопорядку характеризується ступенем реалізації права і законності; узгодженістю суб'єктивних прав та юридичних обов'язків; стан урегульованості та упорядкованості правових відносин та зв'язків.

Зміст правовідносин взаємодіє зі структурою правопорядку, виявляючись у кожному з його елементів.

Можна виділити різні рівні і характеристики впорядкованості. Правовий порядок - завершальний етап всіх юридичних форм і процесів. Однак це зовсім не означає, що правопорядок є якась всеохоплююча категорія. Піголкин О.С. Теорія держави та права.- М.: Городец, 2003. --134 с. Правові категорії і їх властивості, трансформуючись у правопорядок, втрачають багато свої ознаки, а передають йому лише певні властивості, сукупність яких формує нову якість.

Правопорядок є той юридичний підсумок, до якого прагне і державна влада, і всі суб'єктні права, використовуючи лише різні напрямки шляху. У цьому соціальному результаті органічно зливаються об'єктивні потреби впорядкованості життя з діяльністю людей щодо врегулювання їхньої поведінки та вчинків. У законах закріплюються всі питання, пов'язані з його оформленням, функціонуванням, підтримкою. Законодавча база визначає відносини, що включаються в систему правопорядку, учасників, їх правові зв'язки, методи та процедури регулювання, просторово-часові і особистісні характеристики та ін..

Правопорядок є область найбільш значущих і вагомих соціальних відносин, які піддаються регулюванню нормами права. Це: відносини в економіці - з приводу власності, взаємовідносин у виробництві і розподілі матеріальних благ; в політичному житті - взаємовідносини держави і особи, між соціальними групами, націями, суб'єктами права; У соціальному житті - майнові, особисті, сімейно-шлюбні, природоохоронні і т.п. Сукупність цих відносин може бути різною за характеристикою: системної і впорядкованої або механічної та невпорядкованою, демократичної і недемократичної, справедливою і несправедливою, гуманної і негуманною; забезпечує права, свободи людини і зневажає їх; захищає порядок або виправдовує свавілля.

Тому надзвичайно важливо виділити соціальні якості правових відносин, які вони отримують від загального режиму і засад суспільного життя, від принципів демократії, гуманізму, справедливості, моральності і від основ права та законності. На цьому фундаменті досягається стабільність і зміцнення, врівноваженість і гармонія, реалізація прав і свобод, виконання обов'язків і відповідальність, гарантованість правових проголошень і ритмічність, послідовність і черговість дій, вчинків і поведінки.

Серцевиною правового порядку є людина, її інтереси, прагнення, життєві потреби, які багато в чому отримують своє юридичне оформлення в правах і свободах, обов'язках і відповідальності громадянина і які реалізуються у відносинах між ними, а також у взаємозв'язках з державою і суспільством. Нерсесянц В. С. Загальна теорія права і держави. - М.: Инфра-М, Норма, 1999. -223 с. Тому характерні риси правопорядку - це гуманізм, демократизм, моральність, справедливість. Аналізуючи правопорядок, не можна замикатися лише на правовій матерії і не враховувати загальносоціальні характеристики. Як складова частина суспільства, він несе не собі печатку тих принципів, засад і тенденцій, на основі яких функціонує вся соціальна система.

Правопорядок виступає складним і багатогранним явищем і як будь-яка реальність підлягає аналізу в єдності і протиставленні внутрішніх і зовнішніх форм. З одного боку, стійкі, схильні найменшим змінам внутрішні зв'язки і відносини, а з іншого - існують більш динамічні та різноманітні прояви зовнішніх відносин.

2. Правопорядок як результат дотримання законності

2.1 Співвідношення правопорядку і суспільного порядку

У літератури і чинному законодавстві дуже широко використовується термін «суспільний лад» поруч із поняттями «громадська безпеку», «правопорядок», «публічний порядок», які є тотожними категоріями. Складність в розмежування наведених вище понять у тому, що позитивний стан упорядкованості вольових відносин досягається впливом цілого ряду соціальних норм.

Правопорядок та суспільний лад мають багато спільних рис. Діалектичний взаємозв'язок цих понять у тому, що організувати неможливо встановити односторонню залежність, обумовленість цих явищ. . Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. - Харків: Консум; Ун-т внутр. справ, 2000. -357 с. Справді, «стан суспільного ладу обумовлює багато в чому стан правопорядку», а й якісне стан останнього є необхідною передумовою належного рівня реалізації громадських відносин, які стосуються сфері суспільної порядку. З урахуванням нинішньої складної взаємозв'язку аналізованих категорій правопорядок часом розглядався як частину суспільного ладу у широкому розумінні. Приміром А.Шляпочников запропонував включити до сфери суспільної порядку «всі громадські відносини». Проте, правові норми, систематизовані в галузях права відповідно до змісту громадських відносин, формулюють модель належного поведінки у сфері суспільної порядку, а й у сферах економіки, політичного життя суспільства, сімейні стосунки тощо. Крім цього, існують правові норми як соціального, а й технічного характеру. Зазначене вище не дозволяє розглядати правопорядок як складової частини суспільного ладу. Мелехін А.В. Теорія держави і права. - М.: Консультант Плюс, 2009. -256 с. З іншого боку, норми, регулюючі сферу суспільного ладу, не вичерпуються правовими вказівками. Упорядкованість суспільними відносинами у цій сфері надають норми моралі, моральності, звичаї, та інші соціальні не правові норми.

Отже, співвідношення правопорядку і порядку у тому, що ці поняття збігаються лише частково у галузі суспільних відносин, врегульованих правовими нормами. У іншому сферу становлять інші, не збіжні друг з одним відносини.

2.2 Співвідношення законності, правопорядку та демократії

На сучасному етапі розвитку для всіх частин земної кулі в однаковій мірі характерний: ріст злочинності; енергійне проголошення й акцентування прав людини; відтискування на другий план обов'язків людини. Я вважаю, що декларування на міжнародній основі основних прав людини, а також підготовка і прийняття відповідних конвенцій - важлива віха в розвитку людського життя і суспільства в цілому. Необхідність створення нового, більш справедливого світу, а також рішучість бороти з державним терором і проявами диктатури змусили ООН після другої світової війни зібрати воєдино основні цивільні й опублікувати «Загальну декларацію прав людини». Мурашин Г.О. Демократія // Юридична енциклопедія. - К., 1998. - Т.2. - С.61

Держава відповідальна перед громадянином за створення умов для вільного і гідного розвитку особистості. Громадянин відповідальний перед державою за неухильне виконання обов'язків, покладених на нього Конституцією.

Останнім часом стало звичайним явищем перелічувати добре відомі всім праві людини, а також вимагати їхнього дотримання. Ознайомлення громадян зі своїми правами і спонукання до їхнього дотримання - найважливіша задача нашого суспільства, один із принципів демократії. Мурашин Г.О. Демократія // Юридична енциклопедія. - К., 1998. - Т.2. - С.62

Але в цьому відтискуванні обов'язків людини на другий план є і негативні фактори. Я вважаю, що відсутність визначення основних обов'язків людини на тім же рівні, що і його прав, неминуче приводить до переваги убік вимоги негайного і беззастережного здійснення тільки його прав. Такий підхід, як своєрідне перекручування особистісної орієнтації, може привести до здійснення злочину, а акцентування ж прав людини без відповідного визначення обов'язків може стати криміногенним фактором. Вплив даного фактора відчувається й у маючим місце в наші дні росту злочинності.

Той факт, що в даний час обов'язку людини блякнуть у порівнянні з його правами, однозначно доводять так називані процеси медіації. У ході примирливого процесу між особою, скоївших злочин і потерпілим часто з'ясовується, що злочинець не задумується про жертву, про заподіяних нею стражданнях і збитку, а прагне лише за будь-яку ціну задовольнити свої, на його думку єдино законні потреби, причому протиправним шляхом. Шемшученко Ю.С., Бобровник С.В. Законність // Юридична енциклопедія. - К., 1998. - Т.2. - С.498 У такої особи немає почуття боргу, він не розуміє, що зобов'язано вважатися з наслідками своїх дій для інших людей.

Звідси я роблю висновок, що енергійне ( часто зовсім невиправдане ) чи надмірне акцентування прав людини при відтискуванні на задній план обов'язків чи людини зневага до них у багатьох випадках приводить до загострення бажання людини здійснити свої права негайно й у повному обсязі. У мотиваційній боротьбі, що передує здійсненню злочину, якщо така взагалі має місце, розуміння індивідом своїх обов'язків звичайно не заходить далі слабких імпульсів, і, отже, легко народжуються вольові установки на злочинне поводження. Відсутність свідомості обов'язку знаходиться в прямого зв'язку з порушенням норми. Тобто виникає протиріччя: демократичні явища спричиняють антидемократичні. Я вважаю, що коли підкреслюються лише права, а обов'язки замовчуються, це, на жаль, часто приводить до перекрученого трактування вірних по своїй суті принципів.

Ми живемо в демократичному суспільстві. Демократія (греч. demokratia, буквальне народовладдя) - форма, різновид суспільної влади, держави, заснована на визнанні народу як джерело влади. Співвідношення законності, правопорядку і демократії це складна система суспільних відносин. Учасники цієї системи одночасно є і взаємозалежному і суперечними один одному. Степанов В.Ф. Важнейшие критерии эффективности демократического государства // Государство и право. - 2004. - № 5, С.93

Адже демократія це явище, що знаходиться в постійному розвитку. Процес демократизації громадського життя аж ніяк не є необоротним. На його шляху розставлена безліч пасток, виявившись у який борці за демократію прирікають її на поразку. Та й сама демократія не повинна зводитися в абсолютний принцип. Демократія, як влада народу, виступає скоріше нормативним ідеалом, чим характеристикою реальних демократичних держав. Протиріччя, що укладається в демократії, полягає в тому, що влада народу означає його самоврядування й отже - заперечення політичної держави, спеціального апарата примуса, інших атрибутів держави. Тобто демократія заперечує ті основні елементи, на яких базуються законність і правопорядок. Те ж можна сказати і про законність і про правопорядок. Але насправді ніколи і ніде демократія не існувала без держави. Ідея відмирання держави, на думку ряду вчених, є утопічною через те, що в суспільстві неминуча розбіжність інтересів людей, а також через необхідність для соціальної системи приймати по визначених питаннях обов'язкові для всіх рішення.

Я думаю, наша країна ще не готова до встановлення демократії. Адже розвиток демократії характеризується не кількістю партій, громадських організацій і інших інститутів, а положенням людини в суспільстві. Демократія благо лише тоді, коли вона відповідає політичній культурі і менталітету народу. Аксіоматично, що розвиток демократії визначається станом культури суспільства. Але ця проблема органічного зв'язку культури і демократії усвідомлюється не всіма людьми. Поверхневе захоплення демократією, при якій з'являється право говорити усе, що завгодно і не робити того, що найбільше важко; неналагодженість механізмів демократичного керування , неповажне відношення до правових і моральних норм приводять до занепадіння культури, розгулу анархії, безладдям, тобто до таких норм, для усунення яких у державі призначаються законність і правопорядок. Я думаю, демократія - це спосіб життя, в основі якого лежать зрілі політичні, соціально - економічні, психологічні відносини, здатні гарантувати стабільність держави і високий життєвий рівень народу. Вихід із протиріччя, що виникає в результаті взаємодії демократії, законності і правопорядку я бачу в поступовому введенні принципів демократії у взаємодії з принципами законності і правопорядку.

2.3 Правопорядок як фундаментальний ресурс розвитку сучасного суспільства

Події останніх років, як, власне, і весь сімнадцятирічний досвід реформування українського соціуму, переконливо доводять, що без зміцнення правового порядку позитивні зміни в країні неможливі взагалі. Використання ж альтернативних праву важелів регулювання соціально-політичного й економічного життя лише руйнує державу та нівелює владу з високим ступенем втрати її авторитету на всіх рівнях прийняття рішень. . Шемшученко Ю.С. Правопорядок // Юридична енциклопедія. - К., 1998. - Т.5. - С.48У цій ситуації здатність зміцнити державу за допомогою різних юридико-політичних засобів правового порядку, ймовірно, буде визначальною в стратегії становлення української державності.

Дедалі загострюється дилема: чи процеси перетворень буде впроваджено в правовий контекст, чи тенденції політичної ентропії (хаосу) суспільних відносин остаточно зруйнують уже й так ослаблені й підточені за роки політичної нестабільності підвалини державництва.

Загальновідомо, що епоха соціальних трансформацій характеризується передусім пріоритетом політики, а не права як регулятора соціальних відносин і формування порядку життєдіяльності соціуму. До того ж під політикою тут слід розуміти наявність і дії відкритих, конкретних, таких, які безпосередньо реалізують свою волю, соціальних сил і груп, що втілюють державні інститути. У разі, коли означені державні інститути не спроможні виконувати завдання, регулювання стає прерогативою різного роду «тіньових» (латентних) структур, дії яких перебувають поза межами правового простору, правового порядку. Якщо ж до того, як це сталося в Україні, суспільство позбавлене можливості не тільки брати участь і активно впливати на формування політичних процесів, а й відкрито оцінювати правомірність, ефективність і дієвість того або іншого курсу, здійснюваного владою, політика стає корпоративною, замкненою сферою, що не піддається контролю правових норм і правових інститутів.

Зрозуміло, що в такій ситуації правові органи й право загалом стають додатковим «адміністративним ресурсом» правлячої еліти в боротьбі з опозицією, а процеси соціального норморегулювання втрачають ефективність, що унеможливлює не лише розвиток, а й звичайне функціонування держави відповідно до задекларованих в Основному Законі (Конституції) норм права. . Теорія держави і права. Підручник для юридичних вузів і факультетів. Під ред. В. М. Корельского і В.Д. Перевалова - М.: Видавнича група ИНФРА * М-НОРМА, 1997. -311 с.

Вважаємо, що саме брак чітких механізмів взаємовідповідальності між виконавчою, судовою і законодавчою владами, між правлячою політичною елітою та такою, що її «курирує» з боку фінансово-олігархічних кіл, і суспільством є, на нашу думку, найбільшою перешкодою у формуванні справжньої правової держави як гаранта соціально-економічного одужання й розвитку українського соціуму.

Наявність такої «реальної політики» багато в чому позбавляє сенсу вибори, деструктурує демократичні інститути, перетворюючи всі дії держави та її громадян на імітацію розвитку такою мірою, якою це дає змогу зберегти в соціальному просторі умови для відтворення свавілля в політиці, мімікрію поведінки мас і брехню в межах політичного діалогу. Все це означає лише одне -- блокується сфера діяльності права, а також діяльність зі створення та втілення в практику юридичного знання, що належать до категорії «правопорядок».

По суті, правопорядок, якщо виокремлювати його «технологічну» складову, є нічим іншим, як політико-правовою системою реалізації законодавчих норм, що примушують громадян і державу, всі гілки її влади взаємодіяти з метою збереження й відтворення суспільного життя. І коли відбувається «збій» або «зсув» у цій системі в бік одного із суб'єктів правового порядку, можна зазначати відсутність цього правопорядку.

Правопорядок завжди є пануванням Закону, а не станом суспільства, коли правом називається не сам закон, а його привласнення. За такої ситуації ефективність права як соціального інституту позбувається свого істинного значення, його авторитет як державний символ влади втрачає свою силу. Зрештою настає аномія в правосвідомості населення країни, відчуження громадян від правових настанов і норм, розуміння правопорядку як «карального меча» державної влади, що є узаконеною формою панування соціально-політичної еліти, яка цю владу захопила. І в такому разі не є важливим, що зовні дотримано правил демократичних процедур набуття влади. Основи правознавства України: навч. посібник / С.В. Ківалов, П.П. Музиченко, Н.М. Крестовська, А.Ф. Крижановський. - Х.: Одіссей, 2006. -161 с.

Вважаємо, що саме зниження довіри громадян до держави та її інститутів є визначним негативним чинником для правопорядку, квінтесенція якого в понятті «сила права». Адже будь-яка влада і держава, постаючи найважливішими суспільними інститутами, існують і відтворюються як смислові реальності, одна з яких утілюється в інтеграційній функції, власне, й виражаючи феномен сили права. Зміст інтеграційної функції полягає в тому, що, виконуючи її, право сприяє інтеграції соціуму в єдності його державних і громадянських складових шляхом утримання від небезпечних розпадом конфліктів і потрясінь. У цьому, власне, й полягає головна ідея права: досягнення погодженості між структурними елементами соціальної системи; уникнення й подолання конфліктів; прагнення до інтеграції співтовариств за допомогою взаємовирішення різних конфліктів. Невиконання правом інтеграційної функції зводить нанівець силу права. Адже право -- це імператив, наказ, яким у конкретній ситуації рекомендовано дотримуватися певної моделі поведінки як умови збереження соціального status quo незалежно від того, хто створює закони і хто їх виконує. Кравчук М. В. Теорія держави и права. Проблеми Теорії держави и права: Навчальний посібник. - 3-тє вид., Змін, й доп. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002. -88 с. Право «підпорядковує функціонування соціальної системи загальнозначущим і загальнообов'язковим правилам … через механізм закріплення прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин у правовій нормі, додає правової визначеності, ставить правові рамки і форми іншим соціальним регуляторам», -- зазначає відомий соціолог права В. Лапаєва. В цьому теоретичному положенні, власне, і міститься один з аспектів ідеї правопорядку як носія позитивної соціальної енергії, певного роду соціальної сили. Але цього недостатньо.

Другим складовим компонентом ідеї правопорядку, що випливає з постановки проблеми, заявленої на початку статті, є правовий світогляд, що превалює у суспільстві і багатоманітна за своєю виявленістю правова свідомість соціуму й кожного окремого громадянина. Адже, по суті, правопорядок тоді дієвий і «сильний», коли цінність права стає надбанням індивідуальної свідомості та світогляду людини.

Цим нашим міркуванням поклали початок ідеї І. Ільїна та його робота «Поняття права і сили. Досвід методологічного аналізу». В ній дослідник сформулював низку принципових положень. Трактуючи право як сукупність норм, він визначає їх як засіб, що встановлює відомий порядок як належний. Науковець підкреслює загальний характер права й зазначає, що стосовно цього воно байдуже до тих життєвих обставин, у яких опиняються конкретні індивіди та соціальні групи й, відповідно, право характеризується відстороненістю від усього реального і тому не може оцінюватися в термінах сили як таке. Проте право, продовжує І. Ільїн, запроваджено в контекст наявних політичних і духовних процесів і тому лише тоді набуває предикату сили, «тільки тоді воно здійснить своє призначення, коли правова свідомість його прикмет набуде його змісту і дозволить новому знанню впливати на життя душі, визначати її рішення і спрямовувати поведінку людини. Тоді право стане неперевершеним у внутрішньому, а через це і в його зовнішньому житті».

Хоча теза, що зводить у певний спосіб силу права до засвоєння суспільною свідомістю широких верств населення змісту права, викликає певний скепсис стосовно тих, хто це право формує й приписує виконання його іншим, нині в нашій країні видається вельми актуальною. Чому так? Річ у тому, що джерелом сили права (хоч би яке значення надали цьому поняттю) є держава тією мірою, якою вона може забезпечити особисту свободу й справедливість людині як її невід'ємні права в термінах демократії. Без держави і поза нею сила права не існує взагалі, але це тоді, коли як об'єктом, так і суб'єктом права визнається виключно окремий індивід як громадянин незалежно від його політичного, економічного та іншого місця в системі суспільних відносин (соціального статусу).

Що ж відбувається з процесом формування правової свідомості населення в Україні? Реальні спроби формування правової свідомості та правового світогляду у форматі країни мають несистемний, суперечливий характер і тому є доволі низькоефективними. Деструктивний вплив на цей процес справляють також певні об'єктивні історичні чинники становлення нашої державності, внутрішньополітичні процеси розвитку недавнього минулого, складнощі ідеологічного й ментального характеру, що заважають формуванню того правового світовідчуття й праворозуміння, які стали б одним із наріжних каменів правопорядку. . Скакун О.Ф. Теорія держави и права: Підручник / Пер. з рос. - Харків: Консум, 2001. -21 с.

Не секрет, що специфіка правосвідомості громадян України безпосередньо детермінована серед іншого «радянським минулим», яке характеризується терміном «правовий нігілізм». Нігілізм -- багаторівневий ментальний феномен. Він може бути релігійним, ідеологічним, політичним, зрештою, правовим залежно від того, яка природа цінностей, що нівелюються.

Правовий нігілізм -- це сформоване в суспільній та індивідуальній свідомості стійко зневажливе або, більше того, негативне ставлення до права з боку тих, хто владу має, і тих, хто її реалізує; наявність таких світоглядних настанов, коли досягнення соціально значущих результатів можливе неправовими засобами або завдяки мінімальному, «популістському» їх використанню.

Маючи досить «багаті» історичні традиції правового нігілізму у вигляді «радянського минулого», нам так і не вдалося його подолати за роки формування демократичних форм політичного життя. Понад те, наявність перманентної політичної кризи, що породжує дезінтеграцію, регіональний сепаратизм, економічна нестабільність, що зростає, посилено руйнують правосвідомість населення, зводячи її прояв до рівня масової фрустрації, байдужості до загальнодержавних рішень, що доповнюється вкрай малою правовою обізнаністю.

Один з основних напрямів становлення правопорядку в аспекті формування правової свідомості, пов'язаних із подоланням традицій правового нігілізму громадян сучасної України, ми вбачаємо в тому, що не претендує на оригінальність і має досить традиційний вигляд. Це правовий лікнеп, який повинен охоплювати всі ступені освіти та виховання. Саме правові знання є одним з істотних компонентів правової та загальної культури громадянина, витоком формування його правосвідомості, -- і тут пізнавальним середовищем є немовби вся система суспільних відносин. Значною мірою громадянин отримує правові знання й елементи правової культури, знайомлячись із першоджерелами: офіційними вісниками законів, а також використовуючи інші канали інформації: радіо, телебачення, пресу, де не в латентній формі, а відкрито маніфестує правовий контекст життєдіяльності суспільства та громадянина.

У первинному розумінні це не власне правова проблема, оскільки подолання її можливе масштабнішими засобами і за допомогою тривалої, систематичної, копіткої праці. Можливо, доцільною тут є переорієнтація всього інформаційного потенціалу, що тільки в довготривалій перспективі зумовить формування домінуючого позитивного ставлення до права, законності, правопорядку та, як наслідок цього, -- до органів, що реалізують і охороняють право. Показником ефективності сучасної демократичної держави є стала модель правового порядку, яка надійно функціонує, що дає змогу забезпечувати захист життєво важливих інтересів людини, максимально продуктивно вирішувати соціальні суперечності й конфлікти, повсякчас доводячи силу та ефективність права.