Норми міжнародного права та міжнародні договори як джерело цивільного права

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Юридичний факультет

КУРСОВА РОБОТА

З ПРЕДМЕТУ

ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

НА ТЕМУ

«НОРМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА ТА МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ ЯК ДЖЕРЕЛО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА»

2014

ПЛАН

ВСТУП

1. СУЧАСНІ ДЖЕРЕЛА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

2. ЗАГАЛЬНОВИЗНАНІ ПРИНЦИПИ І НОРМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА ТА МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ ЯК ДЖЕРЕЛО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

2.1. Поняття і суть міжнародних норм та договору як джерела цивільного права

2.2. Застосування міжнародно-правових норм та договорів для врегулювання приватних відносин

3. МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ УКРАЇНИ ПРО ПРАВОВУ ДОПОМОГУ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ І ВНУТРІШНЄ ЗАКОНОДАВСТВО

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Тема даної курсової роботи досить актуальна, адже наявність норм міжнародного права та міжнародних договорів є особливістю джерел цивільного права. У джерелах права деяких держав питання співвідношення юридичної сили норм національного законодавства та міжнародних договорів так і не знайшло вирішення.

У Конституції України вказано, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (ст. 9). У Законі «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. вказано, що укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Аналогічною є й ч. 1 ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. Водночас тут же зазначається, що у випадку, коли міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору України (ч. 2 ст. 17). Навряд чи законодавець був послідовним, викладаючи в такий спосіб правові норми. Адже, проголосивши міжнародні договори частиною національного законодавства України, він одночасно закріпив положення про примат (за певних умов) норм міжнародних угод.

Актуальність обраної для написання теми роботи зумовлена тим фактом, що практика регламентації правовідносин у договірній формі важлива для держав, зокрема для України, оскільки норми міжнародних угод у більшості правових систем є основним джерелом регулювання питань, які належать до сфери цивільного права.

Предметом курсової роботи стало вивчення міжнародних договорів як джерела цивільного права.

Метою роботи є дослідження є міжнародні норми та міжнародні договори як джерела цивільного права.

Завданням роботи стало дослідження наступних питань:

1) джерела цивільного права загалом;

2) поняття та суть договору як джерела міжнародного права;

3) застосування міжнародних договорів для врегулювання приватних відносин.

При дослідженні даної теми курсової роботи використовувалися нормативно-правові акти, а також наукова література.

Зауважимо, що методологічною основою курсової роботи є сучасні методи наукового пізнання, застосування яких обумовлене змістом і метою поставлених завдань. цивільний право міжнародний договір приватний

Для цього у роботі було використано такі методи: порівняльно-правовий; діалектичний - при вивченні юридичної природи міжнародних договорів; формально-логічний - при характеристиці міжнародних норм і договорів як джерел цивільного права; формально-догматичний (юридичний) - при здійсненні тлумачення окремих термінів та понять.

Структура даної роботи та її послідовність частин обумовлені об'єктом, метою та завданнями дослідження. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, поділених на два підрозділи, висновків та списку використаних джерел.

1. СУЧАСНІ ДЖЕРЕЛА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Джерело цивільного права -- це форма вираження цивільно-правових норм, що мають загальнообов'язковий характер. У цивільно-правовій системі України основним джерелом цивільного права є нормативно-правовий акт, а в окремих випадках -- також звичай та договір.

Цивільне законодавство -- це сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, які містять цивільно-правові норми. Ієрархія системи нормативно-правових актів обумовлена їх юридичною силою. [9, с. 18]

Вирішення питання співвідношення юридичної сили джерел цивільного права є важливим ще й тому, що питома вага кожного з видів джерел права у різних правових системах неоднакова. При цьому часто до певного правовідношення можуть застосовуватися норми, що містяться в різних джерелах права. [8, с. 271]

Основу цивільного законодавства становить Конституція України (ч. 1 ст. 4 ЦК). В її нормах закладені цивільно-правові засади регулювання відносин власності, особистих немайнових прав, відносин інтелектуальної власності, підприємницької діяльності тощо. Вона наділена вищою юридичною силою і може бути застосована безпосередньо до врегулювання цивільно-правових відносин, оскільки є нормативно-правовим актом прямої дії.

Джерелом цивільного права є і міжнародні договори, на розгляді якого ми зупинемось більш детальніше згодом. Однак для визнання за міжнародним договором правової природи джерела права потрібно, щоб згоду на його обов'язковість було надано ВР України. При цьому він має вищу юридичну силу, порівняно з законами України, тобто якщо в чинному міжнародному договорі, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору (ст. 10 ЦК).

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (ч. 2 ст. 4 ЦК). ЦК України було прийнято 16 січня 2003 року і він вступив у силу з 1 січня 2004 року. За структурою ЦК України містить 1308 статей в 90 главах, зібраних у 6 книг.

Окрім ЦК України до джерел цивільного права належать і деякі інші кодифіковані нормативно-правові акти, які містять цивільно-правові норми. Наприклад, Сімейний кодекс України містить норми, які визначають правовий режим майна подружжя та порядок укладання шлюбного контракту, Кодекс законів України про працю -- норми, якими передбачено укладення трудового договору, Житловий кодекс -- норми, що регулюють відносини користування житловим приміщенням та передачі його у власність, Земельний кодекс України -- норми про оренду земельних ділянок та власність на земельні ділянки тощо.

Ще одним поширеним джерелом цивільного права є також і інші закони, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України. При цьому, визнавши за ЦК України та законами однакову юридичну силу, законодавець, з метою усунення суперечностей та конкуренції між цими нормативно-правовими актами, зазначає, що суб'єкт права законодавчої ініціативи, який подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК України, які розглядаються ВР України одночасно (абз. 3 ч. 2 ст. 4 ЦК). В один рівень із законами слід поставити також і декрети Кабінету Міністрів України, окремі з яких чинні і до сьогодні.

До цивільного законодавства відносять також і низку підзаконних актів, які, хоча і стоять за ієрархією нижче Конституції, міжнародних договорів та законів, проте за певних обставин також є джерелами цивільного права. Це, наприклад, цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України (ч. 3 ст. 4 ЦК). Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України, які не можуть суперечити положенням ЦК України або іншого закону (ч. 4 ст. 4 ЦК). До джерел цивільного законодавства також належать і нормативно-правові акти інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, але лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України, ЦК України та іншими законами (ч. 5 ст. 4 ЦК). При цьому, якщо ці нормативно-правові акти врегульовують права, свободи та обов'язки громадян або мають міжвідомчий характер, то підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України.

Особливу увагу слід звернути і на те, що до цивільного законодавства України також можуть належати і нормативно-правові акти Союзу РСР та Української РСР. Однак питома вага таких нормативно-правових актів є незначною і застосовуються вони лише у випадках, якщо немає регламентації нормами вітчизняного законодавства, а також, якщо така регламентація не суперечить Конституції України та нормативно-правовим актам вищої юридичної сили.

Окрім цивільного законодавства до джерел цивільного права ЦК України вперше відніс звичай, в тому числі звичай ділового обороту.

Звичаєм визнається правило поведінки, яке не передбачене актами законодавства, але є усталеним, внаслідок неодноразового та однакового його застосування, та таким, що широко застосовується у певній сфері відносин. Юридична сила звичаю є доволі низькою і тому звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується (ч. 2 ст. 7 ЦК).

Вперше ЦК України як джерело цивільного права закріпив і договір. При чому, навіть попри те, що договір є індивідуальним правовим актом, законодавець дозволяє при укладенні договору врегульовувати не лише відносини, які не врегульовано актами цивільного законодавства, а також і відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (чч. 2, 3 ст. 8 ЦК). Однак таку свободу врегулювання цивільних правовідносин в договірному порядку може бути обмежено у випадку, якщо в актах цивільного законодавства прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін договору положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Окремо слід також зупинитись і на актах, що їх видає судова гілка влади, та їх впливі на регулювання цивільних правовідносин. Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. До системи судів в Україні належать Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України відповідно до ст. 147 Конституції України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Основному Закону і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. З огляду на це рішення Конституційного Суду України мають обов'язкову природу і є джерелами цивільного законодавства.

Щодо загальних судів, то вони представлені розгорнутою системою відповідних судових органів, найвищим серед яких є Верховний Суд України. Акти, які приймає Верховний Суд України, наприклад, роз'яснення Пленуму ВСУ, узагальнення судової практики з окремих категорій справ, судові рішення тощо, відповідно до чинного законодавства не є джерелом цивільного права, оскільки вони не створюють, як правило, нової норми права, а лише тлумачать ту, що вже існує. Аналогічно вирішується питання і про віднесення до джерел цивільного права судової практики (прецедентів), оскільки вони є індивідуалізованим актами, що не поширюють свою дію на всі правовідносини.

Як уже було зазначено, цивільне законодавство регулює відповідні суспільні відносини. Однак з огляду на те, що суспільні відносини весь час змінюються та ускладнюються, має постійно змінюватись і цивільне законодавство, щоб встигати обслуговувати зазначені відносини. Ось чому доволі важливим є визначити "життя" нормативно-правового акта, тобто період, упродовж якого він має силу і є загальнообов'язковий для застосування. Безперечно, що цей період характеризується двома основними категоріями: набрання нормативно-правовим актом чинності і припинення дії нормативно-правового акта.

Набрання нормативно-правовим актом чинності залежить від виду нормативно-правового акта. Наприклад, за загальним правилом, закони набирають чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення. Проте закон може вступити в силу і з іншого дня, якщо це прямо передбачено в ньому, але не раніше дня опублікування в офіційних виданнях, до яких належать "Офіційний вісник України", "Відомості Верховної Ради України", "Урядовий кур'єр". Міжнародні договори набувають чинності з моменту прийняття закону про їх ратифікацію. Щодо підзаконних актів, то постанови KM України набирають чинності з дня їх прийняття, якщо пізніший строк не передбачено самими актами. Якщо ж вони визначають права і обов'язки громадян -- то не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. Нормативно-правові акти міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян, або такі, що мають міжвідомчий характер, набувають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації Міністерством юстиції України або обласними і прирівняними до них управліннями юстиції, якщо в них не встановлено більш пізній строк набрання чинності. Також слід зазначити, що нормативно-правові акти набирають сили одночасно на всій території України і поширюють свою дію на всіх учасників цивільних правовідносин, якщо інше не передбачено в самому нормативно-правовому акті (наприклад, нормативні акти, які поширюють свою дію на територію АРК чи окремі категорії фізичних осіб). При цьому, цивільне законодавство врегульовує відносини, що виникли з моменту набрання цим актом чинності, або так звані "триваючі відносини", тобто ті, які виникли до вступу його в силу та тривають і після цього. А це означає, що акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи (ст. 5 ЦК).

Припинення дії нормативно-правового акта відбувається в момент:

1) настання конкретної дати, яку прямо передбачено в законі;

2) відміни нормативно-правового акта іншим нормативно-правовим актом рівної юридичної сили;

3) визнання нормативно-правового акта таким, що суперечить Конституції України (є неконституційним);

4) прийняття нового нормативно-правового акта рівної юридичної сили, що по-іншому врегульовує відповідні суспільні відносини;

5) прийняття нового нормативно-правового акта вищої юридичної сили, що по-іншому врегульовує відповідні суспільні відносини.

Окрім припинення дії нормативно-правового акта, як кінцевої точки його існування, впродовж "життя" нормативно-правового акту може мати місце і призупинення його дії. Призупинення (мораторій) -- це тимчасове припиненням регулювання суспільних відносин конкретним нормативно-правовим актом.

Однак навіть наявність надзвичайно досконалого законодавства не вирішить питання його належного застосування. Насамперед, проблеми застосування пов'язані з тим, що законодавство не може врегулювати всі суспільні відносини. І тому виникає низка суспільних відносин, які залишаються за межами регулювання цивільним законодавством. Чи означає це, що вони взагалі випали з поля зору законодавця? Безперечно ні, оскільки саме для таких випадків законодавець запроваджує так зване регулювання за аналогією. Розрізняють аналогію закону та аналогію права. Аналогія закону має місце, якщо цивільні відносини не врегульовано ЦК України, іншими актами цивільного законодавства або договором, однак є правові норми, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини. І тому для врегулювання такої прогалини законодавець дозволяє застосовувати положення аналогічних правових норм (п. 1 ст. 8 ЦК). Аналогія права має місце, якщо аналогічних правових норм немає і використати аналогію закону неможливо. У цьому разі, для усунення такої прогалини, а також з метою регулювання таких відносин слід застосовувати загальні засади цивільного законодавства (ч. 2 ст. 8 ЦК).

Застосування цивільного законодавства також тісно пов'язане з його тлумаченням. Тлумачення цивільного законодавства -- це усвідомлення змісту цивільно-правової норми. Більшість нормативно-правових актів виписані чітко, грамотно та з дотриманням правил юридичної техніки. Проте трапляються нормативно-правові акти, які допускають неоднозначність чи суперечливість у тлумаченні своїх положень. Тому в цьому випадку слід застосовувати низку способів тлумачення. Тут, окрім загально-філософських способів тлумачення (граматичний, логічний, систематичний, історичний тощо) слід застосовувати спеціально юридичні способи тлумачення. Останні поділяють на обов'язкові та необов'язкові для застосування. До обов'язкових для застосування спеціальних юридичних способів належить офіційне тлумачення (коли нормативно-правовий акт тлумачить орган, який його видав) та легальне тлумачення (коли нормативно-правовий акт тлумачить орган, який спеціально для цього вповноважений). До необов'язкових для застосування спеціальних юридичних способів тлумачення можна віднести, наприклад, доктринальне тлумачення, тобто думки вчених, щодо правильності застосування положень відповідного акту цивільного законодавства. [9, с. 18-22]

2. ЗАГАЛЬНОВИЗНАНІ ПРИНЦИПИ І НОРМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА ТА МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ ЯК ДЖЕРЕЛО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

2.1 Поняття і суть міжнародних норм та договору як джерела цивільного права

ЦК України слідом за Конституцією України проголосив загальновизнані принципи і норми міжнародного права частиною української правової системи (ст. 9 ЦК України).

У зв'язку з цим джерелом цивільного права виступають загальновизнані принципи і норми міжнародного права та міжнародні договори України, які є частиною її правової системи і безпосередньо застосовуються до цивільно-правових відносин.

Загальновизнані принципи та норми міжнародного права визначають зміст і застосування відповідних цивільно-правових норм.

Більшість дослідників - фахівців міжнародного права вважають, що джерелами загальновизнаних принципів і норм міжнародного права можуть бути як міжнародні договори, так і міжнародно-правові звичаї.

Так, до міжнародних договорів, які містять загальновизнані принципи і норми міжнародного права і регулюють відносини, що входять до предмету цивільного права, відносять Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16.12.1966 р., Міжнародний пакт про цивільні та політичні права від 16.12.1966 р., Європейську конвенцію про захист прав та основних свобод від 4.11.1950 р., Конвенцію Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини від 26.05.1995 р. Ці міжнародно-правові джерела містять загальновизнані принципи, які мають значення для цивільних відносин, проголошують права на життя, захист інтелектуальної власності, свободу та особисту недоторканість, свободу пересування і вибору місця проживання, недоторканість особистого та сімейного життя, захист честі та репутації, повагу і захист власності. [11, с.69]

Загальновизнані міжнародно-правові принципи і норми містяться в звичаєвій нормі, яка відповідає поняттю міжнародно-правового звичаю. Стаття 38 Статуту Міжнародного суду ООН містить легальне визначення міжнародно-правового звичаю - "доказ загальної практики, визнаної як правова норма". З урахуванням такого визначення, для доказу існування міжнародно-правового звичаю слід встановити, по-перше, наявність загальної, постійної практики застосування відповідного правила і, по-друге, визнання цього правила як правової норми, тобто визнання її обов'язковості для конкретної держави (O.A. Кузнєцова).

Доказування існування такого роду звичаєвої норми ускладнюється тим, що вони не завжди знаходять вираження в письмовій формі. Більше того, частіше за все конкретне формулювання загальновизнаного принципу і норми міжнародного права не має письмової форми, вона "виводиться" з різних актів, заяв, дій держави. Наприклад, для констатації звичаю міжнародного права одним із судів СІНА були вивчені як докази праці юристів-міжнародників, Статут ООН, рішення американських судових органів, Загальна декларація прав людини й інші резолюції Генеральної Асамблеї ООН, Європейська конвенція про права людини та її основні свободи й інші регіональні договори, положення конституційних актів більше як 55 держав світу, рішення Європейського суду з прав людини та інші документи (В. В. Гаврилов).

Наведене свідчить, що застосування загальновизнаного принципу або норми міжнародного права передбачає не лише виявлення сформованого міжнародно-правового звичаю шляхом дослідження міжнародної практики застосування, актів міжнародних організацій, міжнародної та зарубіжної судової практики й інших документів, але й доказування того, що держава визнає це правило обов'язковим для себе. [5, с.17-18]

Загальновизнаними принципами зазвичай визнають загальновизнані принципи, які виводяться з принципів міжнародного публічного права, або загальні принципи, визнані цивілізованими націями.

До загальновизнаних міжнародно-правових принципів може бути віднесено заборону незаконної торгівлі, торгівлі культурними цінностями, порушення валютного законодавства, а також принцип загального дотримання прав людини і недискримінації іноземних осіб, (тобто заборони погіршення правового становища (дискримінації) іноземних громадян порівняно з національними суб'єктами права).

Такі принципи права засновані на цивільних кодексах країн континентальної Європи і на звичаєвому праві (common law). Чинність вказаних принципів гарантує світу в цілому, що особа, яка виконала недійсний договір, може вимагати повернення безпідставного збагачення; особа, яка діяла в чужому інтересі без доручення, має право на відшкодування своїх витрат, а заінтересована особа, навпаки, може вимагати від особи, яка діяла без доручення, передати йому все отримане в результаті дій без доручення. Важливу роль у цивільному праві відіграє і принцип добросовісності, на якому заснована заборона зловживання правом, принцип втрати прав з власної вини і заборона поведінки, яка в порушення принципу добросовісності суперечить попереднім діям особи (venire contra factum proprium). Застосування принципу добросовісності дає можливість вирішити характерну для міжнародного звичаєвого права проблему розподілу відповідальності між державами-правонаступниками: розмір відповідальності повинен залежати від того, яку частку держава-право-наступник мала у валовому національному продукті попередньої єдиної держави. Загальним принципом права, визнаним цивілізованими націями, є також принцип відповідальності держави за боргами підприємств з недостатнім капіталом, якщо держава використовує таке підприємство для участі в комерційному обороті або для зловживань. Можливість притягнення до відповідальності держав - членів міжнародних організацій, які здійснюють господарську діяльність, за боргами таких організацій також засновується на відповідному принципі міжнародного права.

Відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про міжнародне приватне право" від 23.06.2005 p. № 2709-IV, міжнародний договір України - чинний міжнародний договір України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Міжнародними договорами України можуть бути різні багатосторонні міжнародні договори (конвенції), учасницею яких є Україна шляхом безпосереднього їх підписання або в результаті правонаступництва.

Джерелом цивільного права можуть бути чинні міжнародні договори, які містять цивільно-правові норми. Відповідно до ст. 9 Конституції України такі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Фактично аналогічне правило закріплено ЦК України. Згідно з ч. 1 ст. 10 ЦК чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Такі міжнародні договори застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства (частина І ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29.06.2004 р.)135.

Як джерело цивільного права міжнародні договори України мають пріоритет перед її цивільним законодавством. У випадку, коли такий міжнародний договір передбачає інші правила, ніж національне цивільне законодавство, застосуванню піддягають правила цього договору (ст. 9 Конституції України, ч. 2 ст. 10 ЦК України). При цьому міжнародні договори застосовуються до цивільних правовідносин безпосередньо, якщо із самого договору не випливає необхідність видання для його застосування як внутрішньодержавного акта.

Яскравим прикладом такого міжнародного договору є Бреттон-Вудська угода 1944 р. про Міжнародний валютний фонд (МВФ). В ній держави-члени зобов'язалися дотримувати іноземних правил валютного регулювання. Це має важливі наслідки і для вітчизняного цивільного права. Пункт "Ь" розд. 2 ст. VIII Угоди про МВФ встановлює: "Виконання валютних контрактів з використанням валюти будь-якої держави-члена, які йдуть всупереч з правилами валютних операцій такої держави-члена, що зберігаються або вводяться згідно цієї Угоди, не може бути забезпечено на територіях жодної держави-члена". Під валютним контрактом в Угоді розуміється будь-який договір, який містить зобов'язання із здійснення платежів за поточними операціями і який будь-яким чином може вплинути на валютні фонди держави - члена МВФ або на його платіжний баланс. Якщо договір порушує правила валютних операцій держави-члена, він хоч і визнається дійсним, але стягнути заборгованість в судовому порядку не може. Таке договірне зобов'язання за своєю юридичною природою є натуральним зобов'язанням, тобто вимогою, не забезпеченою судовим захистом, однак його добровільне виконання вважається належним виконання зобов'язання. Дане правило являє собою особливість міжнародного права, оскільки за його відсутності жодна держава не зобов'язана була б дотримуватися правил валютних операцій, встановлених іншою державою.

Іншим прикладом міжнародних договорів є Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. (Віденська конвенція), яка підлягає безпосередньому застосуванню як джерело українського права згідно зі сферою її дії (тобто, належить до договорів міжнародної купівлі-продажу).

Паризька конвенція з охорони промислової власності 1883 р. встановила, що умови подання заявки та реєстрації торгівельних марок визначаються національним законодавством країни-учасниці (ч. 1 ст. 6) Згідно з цим застереженням Україна прийняла спеціальний Закон "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг".

Отже, безпосередньо, як частина національного законодавства, застосовуються ті положення, що не потребують прийняття Україною спеціальних нормативно-правових актів щодо їх уведення в національне (внутрішнє) цивільне законодавство України. Цивільно-правові норми міжнародних договорів, застосування яких можливе лише у взаємодії з внутрішнім цивільним законодавством України, повинні бути імплементовані в акти цивільного законодавства як його норми. Згідно з чинним законодавством України, обов'язковим є дотримання у таких нормах цивільного законодавства положень міжнародних договорів. У разі, коли певні норми актів цивільного законодавства знаходяться чи вступають у суперечності з відповідними цивільно-правовими нормами обов'язкового для України міжнародного договору, застосуванню піддягають положення договору (ч. 2 ст. 10 ЦК України; ч. 2 ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України"). Водночас, якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України (ч. 2 ст. 10 ЦК України). Це слід розуміти таким чином, що в разі, коли такий міжнародний договір не відповідає Конституції України повністю або в частині і ця невідповідність визнана Конституційним Судом України, то такий договір або його частина не підлягають застосуванню в Україні.

2.2 Застосування міжнародно-правових норм та договорів для врегулювання приватних відносин

У будь-якій державі більшість норм міжнародного договору застосовують до правовідносин унаслідок трансформації, тобто перетворення їх у норми внутрідержавного права. Форми здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. До них належать, зокрема, ратифікація, прийняття актів про застосування міжнародного договору, видання іншого національного нормативного акта.

У законодавстві України визначено принципи та правила дії міжнародних угод з її участю, чисельність яких щороку зростає. Значна їх частина стосується питань, що становлять предмет цивільного права. [10, с.23-30]

З багатьма державами Україна, ставши суверенною, уклала нові міжнародні угоди. Порядок їх дії на території України визначається, зокрема, Законом «Про міжнародні договори України».

Відповідно до Конституції України (ст. 9), чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Закон України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України» визначає міжнародний договір України як укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи кількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол чи щось інше).

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов'язковість міжнародного договору відповідно до Закону «Про міжнародні договори України» в порядку та строки, передбачені договором або в інший узгоджений сторонами спосіб. [4]

Слід також ураховувати, що для міжнародних договорів не характерно набрання чинності з моменту підписання. Після підписання договору зазвичай спливає досить довгий час, протягом якого виконуються процедури, необхідні для того, щоб цей договір набрав чинності.

Порядок набрання чинності зазначається в самому договорі (в його прикінцевих положеннях). Договір може набирати чинності:

а) після завершення процесу обміну ратифікаційними грамотами між учасниками;

б) після здачі певної кількості ратифікаційних грамот державі-депозитарію;

в) по закінченні певного терміну після обміну ратифікаційними документами або здачі ратифікаційних грамот державі-депозитарію;

г) у термін, зазначений в самому договорі;

ґ) з моменту підписання (якщо договір не потребує ратифікації) і т.п.

Депозитарій -- держава, міжнародна організація або її головна виконавча посадова особа, якій дається на зберігання оригінал міжнародного договору і яка виконує стосовно цього договору функції, передбачені міжнародним договором.

Підписання договору, за Законом України "Про міжнародні договори України", -- це стадія укладення міжнародного договору або форма надання Україною згоди на обов'язковість для неї міжнародного договору у випадках, передбачених міжнародним договором чи іншою домовленістю сторін.

Таким чином, міжнародний договір, підписаний і ратифікований Україною, може ще не мати чинності.

Норми, що містяться у міжнародному договорі, зберігають автономне положення у національному праві. У Законі України «Про міжнародні договори України» та у багатьох інших передбачається: якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлені інші правила, ніж ті, що записані у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Автономність також означає, що, по-перше, норми не можна самовільно, без згоди інших дер-жав-учасників договору змінювати і, по-друге, їх тлумачення має бути однаковим. [7, с. 44-46]

Міжнародні договори України можна класифікувати за різними критеріями, зокрема:

1) за кількістю учасників

а) двосторонні (про правову допомогу, консульські конвенції, про торгово-економічне співробітництво, про міжнародні перевезення (транспорт), про захист інвестицій, про усунення подвійного оподаткування та ін.);

б) багатосторонні (універсальні -- відкриті для всіх держав), наприклад Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.), Всесвітня конвенція про авторське право (1952 р.), Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень (1958 р.), Конвенція з питань цивільного процесу (1954 р.) та багато інших;

в) регіональні (відкриті для держав окремого регіону або економічної групи), наприклад угоди країн СНД про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності (1992 р.), і про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах з участю держав СНД (1993 р.) та ін.;

2) за суб'єктом їх укладення

а) укладені УРСР як однією з республік СРСР;

б) укладені СРСР і чинні для УРСР на основі правонаступництва;

в) укладені Україною як самостійною державою.

Чинність міжнародних договорів, укладених УРСР і СРСР, закріплено в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і Законом України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. Наша країна підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України, а також наступництво прав і обов'язків за міжнародними угодами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам держави.

Україною як самостійною державою міжнародні договори укладаються:

Президентом України або за його дорученням -- від імені України;

Кабінетом Міністрів України або за його дорученням -- від імені Уряду України; міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами -- від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів.

Від імені України укладаються такі міжнародні договори:

а) політичні, мирні, територіальні й такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

б) що стосуються прав, свобод, і обов'язків людини і громадянина;

в) про участь України в міжнародних союзах та інших міжнародних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи термін виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

ґ) про використання території та природних ресурсів України;

д) яким за згодою сторін надається міжнародний характер.

Від імені Уряду України укладаються міжнародні договори з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до ведення Кабінету Міністрів.

Міжнародні договори України, які не потребують ратифікації, якщо такі договори передбачають вимогу щодо їх затвердження або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента чи Кабінету Міністрів України, підлягають затвердженню. Затвердження здійснюється Президентом України у формі указу щодо міжнародних договорів, які укладаються:

а) від імені України;

б) від імені Уряду України, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України.

Інші міжнародні договори, що укладаються від імені Уряду України, а також міжвідомчі договори, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Кабінету Міністрів України або затверджуються Кабінетом Міністрів у формі постанов.

3. МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ УКРАЇНИ ПРО ПРАВОВУ ДОПОМОГУ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ І ВНУТРІШНЄ ЗАКОНОДАВСТВО

Світове співтовариство увійшло в нове тисячоліття, характерною ознакою якого є бурхливий розвиток інтеграційних процесів. Все більш важливу роль у вирішенні різноманітних проблем політичного, економічного та культурного характеру, покликані відігравати міжнародне публічне та міжнародне приватне право.

Розбіжності принципів і систем права різних держав, які ведуть до розбіжностей щодо врегулювання відносин, зокрема, в галузі цивільного права, обумовлюють необхідність існування певних узгоджених колізійних положень, що знаходять своє втілення в договорах про правову допомогу.

Актуальним є дослідження теоретичних та практичних аспектів, пов'язаних з розробкою, укладенням та застосуванням положень міжнародних договорів України у сфері правової допомоги в цивільних справах, їх співвідношення з нормами внутрішнього законодавства.

Ці аспекти включають, по-перше, аналіз існуючої нормативної бази договорів, їх структури, змісту та тенденцій розвитку договірних відносин України у цій сфері, по-друге, вивчення колізійних норм договорів про правову допомогу та внутрішнього законодавства, по-третє, дослідження проблеми співвідношення та узгодженості відповідних норм, і на основі цього вироблення рекомендацій щодо удосконалення норм договорів України про правову допомогу в цивільних справах.

Практична реалізація Україною міжнародної правосуб'єктності та нові завдання, що стоять перед державою зокрема, необхідність входження до європейського правового простору, вимагають врегулювання правових відносин ускладнених іноземним елементом на якісно новому рівні, який би відповідав світовим та європейським стандартам.

Все це свідчить, що дослідження відповідних норм договорів України про правову допомогу у цивільних справах, їх співвідношення з національним правом, є актуальним і буде сприяти кращому розумінню специфіки цієї сфери. Особливо з огляду на тенденції її бурхливого розвитку в Україні - держави, яка тільки розпочала встановлення договірних відносин на дво- та багатосторонній основі з іншими державами у галузі правової допомоги у цивільних справах.

Структура та зміст перших укладених Україною угод про правову допомогу не відрізняється від договорів колишнього СРСР в цій сфері, яких було укладено близько 27. Як і угоди Радянського Союзу договори України про правову допомогу охоплюють широке коло питань, що належать до різних галузей права - цивільного, сімейного, трудового і кримінального.

Маючи певні позитивні моменти, зокрема деталізацію врегульованих відносин, така структура не відповідає сучасному рівню розвитку договірної практики в сфері взаємної правової допомоги і вимагає перегляду, що вже відбувається.

Першим міжнародним договором України у цій сфері співробітництва став Договір між Україною та Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах, який укладено в жовтні 1992 року. Подальший процес розвитку договірної бази України пов'язаний з укладенням в 1992-1998 роках двосторонніх договорів про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах з Польщею (24.05.93 р.), Литвою (07.07.1993 р.), Молдовою (13.12.1993 р.), Грузією (09.01.1995 р.), Естонією (15.02.95 р.), Латвією (23.05.1995 р.), Монголією (18.06.1995 р.).

Однак, з 1996 року в договірній практиці України почався новий етап розвитку угод в галузі взаємної правової допомоги. Вперше норми договорів України про правову допомогу, що регулюють питання цивільного та кримінального права, були розподілені. Укладено договори про взаємну правову допомогу у кримінальних справах з Канадою (23.09.1996 р.) та Сполученими Штатами Америки (22.07.1998 р.), угода про екстрадицію з КНР (10.12.1998 р.), договори про правові відносини та правову допомогу в цивільних справах з Республікою Узбекистан (19.02.1998 р.), Республікою Македонія (10.04.2000 р.), Туреччиною( 24.11.2000 р), Угорщиною (02.08.2001р.). Парафовано договори про правову допомогу та правові відносини у цивільних справах з Румунією, Грецією.

На нашу думку, такий чіткий поділ договорів в галузі взаємодопомоги в цивільних та кримінальних справах є виправданим і повинен зберігатись й надалі.

Основною причиною цього є те, що Україна приєдналась до цілої низки багатосторонніх договорів в сфері кримінально-правового співробітництва, розроблених в рамках Ради Європи.

Виходячи з факту існування цих конвенцій, держави-учасниці не укладають двосторонні угоди з аналогічного предмету, а лише визначають особливості застосування тієї чи іншої конвенції у відносинах між конкретними державами.

В той же час з державами, які не є сторонами цих конвенцій, Україна зберігає практику укладення договорів, що охоплюють і цивільні і кримінальні питання, зокрема, 6 квітня 2000 року укладено договір про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах з Республікою В'єтнам. Іншою причиною є те, що предмет і характер норм договорів про правову допомогу в цивільних справах, суттєво відрізняється від договорів в галузі кримінального права, а тому порядок їх застосування, навіть при наявності деяких спільних принципів, вимагає окремого регулювання.

Загальна потреба удосконалення структури договорів безпосередньо стосується і цивільно-правових положень договорів, які містяться в розділах з різними назвами.

Детально розглядаючи на основі порівняльного методу нормативний зміст цивільно-правових положень договорів про правову допомогу дисертант визначає цілий ряд невідповідностей між назвами відповідних розділів, насиченістю їх колізійними нормами, недосконалістю викладення тощо.

У цьому зв'язку аналізуючи різні погляди на структуру та зміст договорів про правову допомогу дисертант звертає увагу на загальну проблему невідповідності назви та змісту таких договорів. Про це неодноразово вказувалось як в радянській, так і в українській науці, пропонувались різні назви. Однак змоделювати універсальну назву договорів України про правову допомогу, яка б відповідала всім угодам неможливо, перш за все, з огляду на їх різний зміст.

І все ж таки, з огляду на більшість угод та сучасний напрямок розвитку договірної практики України в галузі правової допомоги в цивільних справах автором запропоновано таку назву - Договір про відносини в сфері правової допомоги в цивільних справах та застосування норм цивільного, цивільного процесуального законодавства. Ця назва по-перше, охоплює всі врегульовані договором цивільно-правові питання та відображає сучасні тенденції виокремлення в міжнародних договорах про правову допомогу норм цивільного та кримінального права. По-друге, підкреслює, що договір регулює не саму правову допомогу, а саме відносини, пов'язані з її наданням. По-третє, термін цивільні справи охоплює питання шлюбно-сімейних та трудових правовідносин, на що має бути зроблена відповідна посилка в договорі. І на кінець, не дивлячись на те, що колізійна норма регулює відносини лише з допомогою матеріально-правової, до якої вона відсилає, немає жодних підстав не розглядати уніфіковані в договорі колізійні норми, як засіб регулювання відносин сторін шляхом визначення закона, що підлягає застосуванню.

Пропонуємо структуру договору про правову допомогу в цивільних справах, яку на його думку доцільно було б використовувати при розробці відповідних проектів, та визначає загальні тенденції розвитку структури та нормативного змісту договорів про правову допомогу, зокрема:

Загальний підхід

- виділення в окремі угоди правову допомогу в цивільних справах та правову допомогу в кримінальних справах;

У сфері кримінально-правового співробітництва

- відмова від укладення договорів про правову допомогу з країнами, які є учасниками відповідних конвенцій Ради Європи в цій галузі. Належний рівень правової допомоги забезпечуватиметься за допомогою двосторонніх протоколів, які визначатимуть особливості застосування тієї чи іншої конвенції;

- з державами, які не є учасниками згаданих конвенцій укладення відповідних двосторонніх договори;

- обмеження предмету договорів про правову допомогу в кримінальних справах за рахунок врегулювання окремих інститутів.

У сфері цивільно-правового співробітництва

- включення до договорів широкого кола уніфікованих колізійних норм. Більшість діючих для України договорів колишнього СРСР та перші угоди нашої держави взагалі не містять або містять досить обмежену кількість колізійних норм.

- поєднання в договорах питань матеріального та процесуального права;

- виділення з розділу про правову допомогу та правові відносини у цивільних справах в окрему частину або договір питань визнання та виконання судових рішень;

- з набуттям Україною членства у Гаазькій конференції з міжнародного приватного права (орієнтовно перше півріччя 2002 року) та приєднанням до цілого ряду розроблених в її рамках конвенцій з питань цивільного права та процесу ( наша держава вже стала стороною Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 1970 року та Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 1965 року), структура та нормативний зміст договорів про правову допомогу у цій сфері потребуватиме суттєвих змін.

Договір про правову допомогу у цивільних справах, як і будь-який міжнародний договір України укладається державою і стороною його виступає тільки держава. Процедура укладення зазначених договорів регламентується нормами Закону України «Про міжнародні договори України» та нормами міжнародного публічного права (наприклад, Конвенцією 1969 року про право міжнародних договорів тощо). Причому без одночасного дотримання норм як внутрішнього, так і міжнародного права укласти дійсний договір не можливо.

На думку автора, особливістю договорів про правову допомогу в цивільних справах є те, що вони містять норми, які не мають за основну мету регулювати відносини між державами-сторонами договору. Норми згаданих договорів регулюють відносини між суб'єктами різних національно-правових систем, тобто відносини, що є предметом внутрішнього права. Це дозволяє їм більш органічно увійти в національні правові системи. Саме тому відсилка до таких норм не змінює ні суб'єктів, ні характеру врегульованих відносин. При цьому суб'єктивні права та обов'язки для суб'єктів національного права формулюються у вигляді внутрішніх колізійних норм.

Фактично шляхом укладення договорів про правову допомогу в цивільних справах держави у своїх відносинах та в частині урегульованих договором питань виключають застосування внутрішніх колізійних норм до правовідносин з «іноземним елементом».

Зауважимо, що норми договорів про правову допомогу у цивільних справах є самоздійснюваними, оскільки мають достатньо конкретний зміст, а тому здатні при певних умовах, породжувати права та обов'язки для фізичних та юридичних осіб і на відміну від інших норм міжнародного права, можуть виступати юридичною підставою для індивідуальних правозастосуючих актів суду.

Враховуючи різні погляди на проблему самоздійснюваності норми, визначальним у цьому питанні має бути суд. Хоча аналіз судової практики України свідчить, що суди не проводять різниці між самоздійснюваними та не самоздійснюваними нормами.

Суб'єкти національного права отримують свій статус на підставі норм внутрішнього законодавства і підпорядковуються владі конкретної держави. І якщо їх поведінка регулюється нормами міжнародного права то це здійснюється завдяки санкціонуванню нормами національного права.

В той же час питання імплементації норм міжнародних договорів про правову допомогу у внутрішньому законодавстві дуже тісно пов'язано з проблемою співвідношення міжнародного та національного права. У зв'язку з цим, в дисертаційному дослідженні ці два питання розглядаються одночасно.

Проблема співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права є однією з центральних в теорії і над нею працюють вчені юристи багатьох країн. Однак, не дивлячись на велику чисельність праць, присвячених цій проблемі, в теоретичному і, особливо, практичному плані вона не повністю вирішена і зберігаються суттєві розбіжності в трактовці як окремих її аспектів, так і в самому теоретичному вирішенні її в цілому.

Розглядаючи основні доктринальні підходи до питання співвідношення міжнародного і національного права та на підставі аналізу чинного законодавства автор робить висновок, що на сьогоднішній день в Україні немає примату норм міжнародного права над національним законодавством. Отже колізійні норми договорів України про правову допомогу в цивільних справах не мають переваги над відповідними нормами внутрішнього законодавства.

Однак, ефективна дія договорів про правову допомогу та правові відносини у цивільних справах можлива лише за наявності відповідного механізму забезпечення реалізації норм згаданих договорів у внутрішньодержавній сфері.

В науці проблемі санкціонування дії норм міжнародних договорів у внутрішньому законодавстві присвячено значну кількість праць, які досліджуються автором з метою визначення різних способів приведення в дію колізійних норм договорів про правову допомогу у цивільних справах у внутрішньому законодавстві.

З огляду на те, що положення договорів про правову допомогу в цивільних справах формулюються достатньо повно і спрямовані на урегулювання відносин між суб'єктами різних країн, найбільш оптимальним способом їх імплементації на думку дисертанта є безпосередня дія після набуття чинності внаслідок акту ратифікації та опублікування.

В Україні відповідно до статті 9 Конституції України та положень Закону України “Про міжнародні договори України”, міжнародні договори про правову допомогу в цивільних справах після відповідної процедури трансформації стають частиною національного законодавства. При застосуванні норм згаданих договорів треба звертатись до загального принципу lex specialis derogat generali.

Всі укладені Україною договори про правову допомогу в цивільних справах передбачають обов'язковість подальшої ратифікації, що відповідно до статті 7 Закону України “Про міжнародні договори” є підставою для подання договору на ратифікацію Верховною Радою України.

Однак, навіть за відсутності у договорі про правову допомогу положення про ратифікацію, він не зможе набути чинності без відповідної згоди парламенту України, оскільки зачіпає основні права та свободи людини (стаття 7 Закону України “Про міжнародні договори”).

Після ратифікації договору про правову допомогу сторони обмінюються ратифікаційними грамотами або їх депонують. Місце обміну ратифікаційними грамотами та час після якого угода набуде чинності визначається текстом договору.

Точна дата набуття чинності договором про правову допомогу в цивільних справах має особливо важливе значення. Так, рішення суду однієї з держав по цивільній справі визнається і виконується іншою стороною, як правило, при умові, що воно винесено стосовно правовідносин, які виникли після набуття договором чинності. Крім цього, з часу набуття чинності договором про правову допомогу в цивільних справах припиняється дія інших договорів, зокрема, тих, що діють в порядку правонаступництва.