Сутність вини в кримінальному праві та її форми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

з Кримінального права

на тему: Сутність вини в кримінальному праві та її форми

План

Вступ

Розділ І. Поняття та значення вини у кримінальному праві України

1.1. Загальне поняття та значення вини як обов'язкового елементу складу злочину

1.2 Історичні аспекти становлення інституту вини у кримінальному праві

1.3 Зміст, форма та види вини

Розділ ІІ. Умисел та його види

2.1 Прямий умисел

2.2. Непрямий умисел

Розділ ІІІ. Вина у формі необережності та її види

3.1 Злочинна самовпевненість

3.2 Злочинна недбалість

Розділ ІV. Змішана форма вини

Висновок

Використані джерела

Вступ

Концепція розбудови демократичної, соціальної та правової держави України передбачає якісне формування сучасної правової системи, орієнтованої на загальновизнані правові принципи верховенства права, гуманізму, презумпції невинуватості, відповідальності лише за наявності вини тощо. Останнім часом вся діюча нормативно-правова база ретельно аналізується законодавцем, науковцями та безпосередніми практиками, досліджується у дисертаційних роботах, організовуються парламентські слухання, точаться численні дискусії за «круглим столом», на сторінках друкованих та електронних видань. Вносяться конкретні пропозиції та рекомендації, і на їх основі або ж розробляються та приймаються нові закони, або ж ініціюються та ухвалюються поправки до вже діючих нормативних актів. І мета цих заходів зрозуміла - сформувати дієву правову базу, яка б давала можливість надійно охороняти права та свободи громадян, забезпечувати надійний громадський порядок та конституційні устої нашої держави від злочинних посягань, а також попереджати, запобігати та не допускати нових протиправних дій.

Робиться все для того, щоб стали дієвими принципи невідворотності покарання за скоєний злочин та презумпції невинності. Тобто, щоб кожна особа, яка дозволила собі посягнути на чуже життя чи здоров'я, майно, честь чи довкілля, на інтереси держави чи суспільства рано чи пізно була встановлена, неспростованими доказами викрита у скоєному і притягнута до передбаченої чинним законодавством України відповідальності. І навпаки, щоб жоден громадянин за будь-яких обставин не був безпідставно затриманий чи заарештований, підданий кримінальному чи адміністративному переслідуванні та позбавлений волі, якщо його вина у причетності до цього протиправного діяння (кількох діянь) не буде доведена у законному порядку, якщо злочину чи адміністративно-караного правопорушення він не скоював, а лише став жертвою злочинного свавілля співробітників правоохоронних та судових органів.

Тим більше, що це конституційні вимоги, оскільки Основний Закон нашої країни у ст. 62 наголошує, що «особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду» [1, 36-37].

Ці положення Конституція України трансформуються із п.1 ст.11 Загальної декларації прав людини (1948 р.) [2], п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.) [3], п. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [4], та принципу 36 Зводу принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув'язненню в будь-який формі [5].

Зрештою, принцип презумпції невинності знайшов своє нормативне закріплення у ст. 5 Кримінального процесуального кодексу України (у подальшому - КПК України) [6, 7], у якій зазначається, що «ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше, ніж на підставах і в порядку, встановлених законом», а також у ч. 2 ст. 2 Кримінального кодексу України (у подальшому КК України), яка гласить, що «особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду» [7, 4]. Таким чином принцип, в основу якого закладено вимога за скоєний злочин карати лише винну у протиправних діяннях людину, виступає у якості основного, керівного начала кримінального судочинства.

Аналогічної позиції дотримується й Європейський Суд з прав людини, який у своєму рішенні від 10 лютого 1995 р. по справі «Аллене де Рібермон проти Франції» наголосив, що сфера застосування принципу презумпції невинності є значно ширшою: він «обов'язковий не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави» [8].

Правило презумпції невинності одержує пряме втілення у нормах й інших галузей вітчизняного законодавства. Для прикладу, відповідно до ст. 71 Житлового кодексу України за громадянином протягом усього часу перебування його під слідством та судом зберігається займане ним житлове приміщення [8А]; керуючись ст. 36 Кодексу законів про працю, розірвати трудовий договір із працівником наймодавець має право тільки при набранні законної сили вироком суду, яким працівник визнається винним у вчиненні злочину та засуджується до позбавлення волі [8Б] і т.д.

Отож правило презумпції невинності красномовно засвідчує, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний може бути визнаний винним у вчиненні злочину чи іншого протиправного вчинку лише за умови, що його вина буде доведена у передбаченому законом порядку і встановлена обвинувальним вироком суду.

І тому кримінальне право проблемі вини, як обов'язкової складової суб'єктивної сторони будь-якого злочину, приділяє особливу увагу, керується тим, що найменше відхилення від принципу винної відповідальності призводить до порушення законності, притягнення до кримінальної відповідальності невинної особи.

У різні періоди ХІХ - ХХІ століть питанням становленню інституту вини були присвячені ґрунтовні дослідження, в яких висувалась велика кількість цікавих та цінних думок, навіть окремих кримінально-правових теорій. Зокрема, цим проблемам у більшій чи меншій мірі приділялась увага у працях Л.С. Білогриць-Котляревського, С.В. Бородіна, А.А. Герцензона, І.Т. Голякова, П.С. Дагеля, Ю.А. Демидова, М.Д. Дурманова, Г.А. Злобіна, М.М. Ісаєва, К.А. Камкадзе, В.Є. Квашиса, О.Ф. Кістяківського, Д.П. Котова, Г.А. Кригера, В.М. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнєцової, В.В. Лунєєва, Н.В. Лясс, В.Г. Макашвілі, А.Г. Мікадзе, Б.С. Маньковського, А.В. Наумова, В.А. Нерсесяна, Б.С. Нікіфорова, І.С. Ноя, А.А. Піонтковського, А.І. Рарога, Ф.М. Решетнікова, Т.Л. Сергеєвої, М.С. Таганцева, К.Ф. Тихонова, А.Н. Трайніна, М.Г. Угрехелідзе, Б.С. Утєвського, І.Г. Філановського, І.Я. Фойницького, Т.В. Церетелі, В.М. Чхіквадзе, М.Д. Шаргородського, О.Ф. Шишова, М.П. Чубинського, Е. Белінга, Г. Вельцеля, Р. Маураха, Т. Риттлера, Р. Франка та багатьох інших науковців.

Актуальні питання вини були також й у полі зору вітчизняних вчених-криміналістів, зокрема, М.І. Бажанова, Ю.В. Бауліна, В.І. Борисова, Я.М. Брайніна, Ф.Г. Бурчака, Ю.А. Валової, П.А. Воробея, С.В. Гончаренка, В.П. Ємельянова, М.Й. Коржанського, О.М. Костенка, І.П. Лановенка, П.С. Матишевського, С.І. Нежурбіди, А.О. Пінаєва, О.Я. Светлова, В.В. Сташиса, С.А. Тарарухіна, В.Я. Тація, М.І. Хавронюка, Н.Н. Ярмиш, С.С. Яценка та інших відомих вчених.

На особливу увагу у даному плані заслуговують наукові напрацювання доцента Академії адвокатури України Романа Вікторовича Вереші, який тривалий час досліджує проблеми вини у кримінальному плані, опублікував на цю тему цілу низку наукових публікацій, підготував до друку підручник, в якому вперше на рівні монографічного дослідження в теорії кримінального права України комплексно розглядає нормативне визначення поняття вини за чинним Кримінальним кодексом України, аналізує основні підходи до розуміння вини у межах окремих кримінально-правових теорій континентальної системи права XVIII- XXI століть, а також успішно захистив кандидатську дисертацію [9].

У той же час ціла низка питань щодо розуміння вини залишаються спірними та науково не опрацьованими. І вони вимагають подальшого дослідження, у тому числі із використанням окремих нових підходів з урахуванням новел, закріплених КК України, котрий набрав чинності з 1 вересня 2001 року [7].

Тому актуальність теми дослідження, проведеного у даній курсовій роботі, полягає у вивченні вини як внутрішньої сутності злочинного діяння, процесів, що відбуваються у психіці осудної особи під час скоєння передбаченого кримінальним Законом суспільно небезпечного діяння.

Об'єктом дослідження роботи є суспільні відносини з приводу встановлення психологічного ставлення особи до скоєного злочину і його наслідків.

Предметом дослідження є окремі норми Конституції України, нормативно-правова база (передусім Кримінальний кодекс України - основний законодавчий акт, за яким здійснюється криміналізація діянь), матеріали судової практики Буковини, а також наукові праці провідних вчених щодо поняття, змісту та форми вини у кримінальному праві України.

Метою курсової роботи є встановлення сутності, змісту, характеристики вини та її форм, особливостей її трактування. У зв'язку з цим автор роботи орієнтувався на постановку та розв'язання наступних завдань:

а) проаналізувати особливості визначення поняття вини у кримінально-правових концепціях (теоріях);

б) визначити співвідношення поняття вини як правової категорії з деякими суміжними правовими поняттями.

Основою даного дослідження є діалектичний метод пізнання. Окрім того, автором використовувались й інші методи. Зокрема:

а) формально-догматичний (юридичний) - при з'ясуванні нормативного змісту окремих положень Конституції України, статей КК України та КПК України;

б) системно-структурний - для поглибленого дослідження та співставлення окремих нормативних положень, що пов'язані з поняттям вини;

в) історичний - в основному при дослідженні окремих питань розвитку вчення про вину в науці кримінального права України та кримінального права колишнього СРСР;

г) метод порівняльного правознавства - при співставленні положень кримінального законодавства України із аналогічними положеннями кримінального права зарубіжних держав тощо

Структура курсової роботи. Дослідження складається із вступу, чотирьох розділів, що включають сім підрозділів (із короткими висновки до розділів), загальних висновків, додатків та списку використаних джерел. Повний обсяг курсової роботи - 51 сторінка, у тому числі список використаних джерел (70 найменувань) - 5 сторінок.

Розділ І. Поняття та значення вини у кримінальному праві України

вина умисел кримінальне право

Отож, скоєно той чи інший злочин. І працівники правоохоронних органів, виходячи із вимог ст. 4 КПК України, зобов'язані у межах своєї компетенції виявити ознаки та події даного діяння, відкрити кримінальне провадження (у КПК - порушити кримінальну справу), встановити особу (осіб), причетних до цього протиправного вчинку, а суд згодом - дати їх діям принципову оцінку та покарати за скоєне [6, 7]. При цьому, з'ясовуючи питання про склад злочину, слідчий, орган дізнання, прокурор та суд мають комплексно та взаємопов'язано розглядати юридичні ознаки (об'єктивні та суб'єктивні), які визначають суспільно небезпечне діяння як злочинне.

1.1 Загальне поняття та значення вини як обов'язкового елементу складу злочину

Із загальної теорії кримінального права відомо, що склад злочину структурно містить чотири обов'язкових елементи - об'єкт та об'єктивну сторону, суб'єкт та суб'єктивну сторону. І для констатації наявності складу злочину необхідне встановлення усіх чотирьох його компонентів. Відсутність хоча б одного із них виключає склад злочину в цілому [10,18].

Звичайно ж, кожен із названих компонентів складу злочину - по-своєму важливий, рівноправний та рівнозначний. Але у даній курсовій роботі будемо вести мову про суб'єктивну сторону складу злочину. Перш за все, виходячи із теми дослідження, а також враховуючи, що її ознаки мають вирішальне значення для правильної оцінки суспільної небезпечності діяння; відмежування злочинної вини від невинно заподіяної шкоди; виключення об'єктивного інкримінування; кваліфікації злочину та призначення адекватного покарання [10, 22-23].

Окрім того, суб'єктивна сторона - чи не найскладніший для дослідження та кримінально-правового аналізу елемент складу злочину. Її значення важко переоцінити, оскільки, як ми вже й зазначали, Конституція України та чинне законодавство зазначає, що особа вважається невинною у вчиненні злочину, допоки її вину не буде доведено у законному порядку [10, 23].

Специфічна особливість суб'єктивної сторони злочину полягає в тому, що вона не тільки передує виконанню злочину, формуючись у вигляді мотиву, наміру, емоційного стану, а й супроводжує його від початку до кінця злочинних дій, є своєрідним самоконтролем за діями,що вчинються [11, 32].

До ознак, що утворюють суб'єктивну сторону злочину, відносять вину, мотив та мету вчинення злочину. При цьому, якщо мотив та мета притаманні лише складам злочинів з умисною формою вини, то така правова категорія як вина - є обов'язковою ознакою будь-якого злочину, у тому числі, скоєного і умисно, і з необережності. І це зобов'язує при кримінальному провадженні чи судовому розгляді «зазирнути» у внутрішній світ особи, яка підозрюється у причетності до злочину, визначити систему її ціннісних орієнтирів, мотивацію вчинків, емоційний стан тощо.

І тому кримінальне право, як уже й зазначалось, проблемі вини приділяє особливу увагу. Тим більше, що правова норма щодо вини особи категорично забороняє об'єктивне зобов'язання, що означає - без вини відповідальності не може бути, і що за невинне (випадкове) заподіяння будь-якої шкоди при відсутності вини особи застосування її покарання не допускається. [12, 44].

Саме поняття «вини» у слов'янських мовах має багато значень. Приміром, В. І. Даль у Тлумачному словнику вказував, що з однієї сторони - це «начало, причина, источник, повод, предлог», а з іншої - це «провинность, проступок, преступление, прегрешение, грех, всякий недозволенный предосудительный проступок» [13].

Новий тлумачний словник української мови теж різнопланово визначає цей термін: «1. Негативний вчинок або злочин; причетність до них або до чогось неприємного, що сталося; провина, провинність, проступок, шкода, гріх, прогріх... Відповідальність за негативний вчинок або злочин... 2. Те, що спричиняє, призводить до чого-небудь; причина» [14] .

Одинадцятитомний словник української мови вже більш конкретніше засвідчує, що вина - це «негативний вчинок або злочин; причетність до них або до чогось неприємного, що сталося» [15, 438].

Це ж поняття у шеститомній юридичній енциклопедії подається так - «вина - це психічне ставлення правопорушника до своїх дій та їхніх наслідків, виявлене у формі умислу або необережності». Щодо вини у кримінальному праві, то це ж видання трактує його як «псих. ставлення особи до скоєного чи скоюваного нею злочину». [16].

А великим юридичним енциклопедичним словником поняття вини визначається як «психічне ставлення особи до скоєного нею злочину, що виражається у формі умислу або необережності» [17].

Законодавче визначення вини вперше закріплене у ст. 23 Кримінального кодексу України 2001 р., у якій зазначається, що «виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності»[7, 10].

Варто зауважити, що таке розуміння вини науковцями було досягнуто у ході дискусії з проблеми вини, котра досить бурхливо проходила у вітчизняній кримінально-правовій науці у 50-60-х роках XX століття і була викликана позицією професора Б. С. Утєвського, висловлена ним у монографії «Вина в советском уголовном праве». Він, зокрема, стверджував, що вина - це «совокупность обстоятельств, заслуживающих, по убеждению советского суда, отрицательной общественной (морально-политической) оценки от имени социалистического государства и требующих уголовной ответственности подсудимого» [18, 226].

Тобто, така оціночна позиція зводила зміст вини до негативної оцінки судом тої чи іншої поведінки, незалежно від того, чи дійсно особою вчинено діяння, яке містить склад злочину. І це давало широкий простір для зловживань, оскільки підміняло реальну підставу відповідальності (наявність у діянні складу злочину) невизначеною суб'єктивною негативною оцінкою судом учиненого діяння.

Звичайно ж, така позиція не могла знайти підтримку широких кіл юридичної громадськості і була відкинута теорією кримінального права. Зрештою, зійшлися на думці, що найбільш близькими до традиційного для вітчизняної теорії кримінального права є психологічна теорія вини та об'єктивна кримінально-правова теорія.

Аналізуючи зміст вини у кримінальному праві, науковці, перш за все, виділяють її інтелектуальні та вольові ознаки.

Інтелектуальна ознака вини характеризується усвідомленням особою суспільно небезпечного характеру власної поведінки, що охоплює розуміння об'єкта злочину, об'єктивної сторони (включаючи час, місце, обстановку, спосіб, знаряддя та засоби вчинення злочину, у випадку, коли ці ознаки включені як конструктивні у склад конкретного злочину). При вчиненні кваліфікованого або привілейованого злочину обставини, що його характеризують, також мають охоплюватись свідомістю особи. При вчиненні злочинів з матеріальним складом свідомістю особи мають охоплюватись наслідки злочину.

А щодо вольової ознаки вини, то кримінальне право визначає її як вольову сферу особи, її «бажання» чи «свідоме припущення» або «легковажних розрахунок на недопущення» настання суспільно небезпечних наслідків своєї діяльності.

Окрім того, важливими компонентами вольової сфери психіки особи є також мотив, мета та емоційний стан особи, які виступають рушійними силами її поведінки і тому підлягають вивченню у кожному конкретному випадку скоєння злочину. Варто зазначити, що у визначеннях форм вини (статті 24 та 25 КК України) немає вказівок на місце і роль цих характеристик. Однак при конструюванні окремих злочинів законодавець, враховуючи особливе їх значення, вводить відповідні характеристики мотиву, мети та емоційного стану до конструкції складу злочину, внаслідок чого вони набувають обов'язкового характеру для визначення факту наявності вини [19].

Підкреслимо, що вина особи у вчиненні злочину входить у предмет доказування по кримінальній справі, про що безпосередньо закріплено у ст. 64 КПК України, яка вказує: «При провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню: 1. подія, злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину» [6, 42-43].

Це, без сумніву, є центральним елементом, який входить у предмет доказування у матеріалах кримінального провадження. Встановлюючи наявність вини, у разі притягнення особи до кримінальної відповідальності, суд визначає і ступінь вини. Це поняття не має свого нормативного визначення, хоча надзвичайно часто використовується у кримінальному праві.

Говорячи про ступінь вини, слід вказати, що це - кількісний показник вини, характеристика соціальної її суті, яка визначається на підставі аналізу всіх її складових - психологічної, вольової, мотиваційної та емоційної.

Форма вини завжди входить у конструкцію складу конкретного злочину, передбаченого диспозицією відповідної норми Особливої частини КК України, її визначення є обов'язковою вимогою, тому що невідповідність конкретної форми, якою характеризуються діяння особи, законодавчій конструкції, свідчить про відсутність складу злочину.

Поділ вини на форми (умисел та необережність) має велике практичне значення. Зокрема, форма вини:

а) визначає ступінь суспільної небезпеки діяння і дає змогу відмежувати злочинне діяння від незлочинного;

б) визначає кваліфікацію злочину;

в) завжди враховується при індивідуалізації покарання і визначенні умов його відбування;

г) враховується в інших випадках реалізації кримінальної відповідальності та покарання (зокрема для визначення умов кримінальної відповідальності за попередню та спільну злочинну діяльність, при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання) [29].

І завершуючи даний підрозділ, рахуємо за доцільне розкрити поняття «злочинна дія» та «бездіяльність», котрі вже вживались і ще кілька разів будуть вживатися у даній курсовій роботі. Отож, за юридичною енциклопедією «злочинна дія» - це активна, суспільно небезпечна, протиправна поведінка винної особи, яка є найпоширенішою формою об'єктив. сторони злочину, діяння (понад 2/3 злочинів скоюється шляхом суспільно небезпечної дії) і виявляється цілеспрямовано як вольовий акт поведінки. Злочинна дія може бути фізичною, інформаційною чи змішаною. Її суспільна небезпека підвищується, коли до неї приєднується той чи інший запущений механізм засобів вчинення злочину (застосування зброї, вибухівки, транспорту тощо). У законі суспільно небезпечна дія може бути сформульована як відсилочна диспозиція (наприклад, порушення правил охорони праці - ст. 135 КК України та ін.) або поглинатися певним загальновідомим поняттям (наприклад, вбивство -- ст. 93-98 КК України) [16].

А термін «злочинна бездіяльність» цим же словником трактується так - це суспільно небезпечна поведінка особи, що виявляється в ухиленні від дій, які вона повинна була і могла здійснити в силу закону чи взятого на себе зобов'язанім. В Особливій частині Кримінального кодексу України злочинна бездіяльність визначається шляхом з'ясування:

а) ознак дій, які особа повинна була вчинити відповідно до вимог законодавства, проте цього не зробила;

б) ознак дій, які особа не повинна була здійснити, але вчинила їх з метою невиконання юрид. обов'язку;

в) ознак дій та бездіяльності, які особа здійснила чи не здійснила всупереч вимогам чинного законодавства [19].

Прикладами злочинної бездіяльністі можуть бути недбалість, ненадання допомоги особі, яка опинилася чи перебуває у небезпечному для життя стані, неповідомлення у компетентні органи про скоєний злочин. Деякі злочини можуть скоюватися шляхом як дії, так і бездіяльності, скажімо, порушення правил охорони праці. Основна мета заборони злочинної бездіяльністі, передбаченої КК України, - забезпечити виконання громадянами своїх юридичних обов'язків та застосування державного примусу в разі їх невиконання [16].

1.2 Історичні аспекти становлення інституту вини у кримінальному праві

Перші, хоча й досить обмежені спроби диференціації злочинів залежно від форми вини зустрічаємо вже у «Руській правді», характерною рисою якої була обставина, що під злочином ("обида") у феодальну епоху розумілося будь-яке завдання будь-кому матеріальної чи моральної шкоди, а покарання залежало значною мірою від соціального становища потерпілого ("обидженого"). Вже у цьому зводі законів розрізнялось умисне вбивство учинене при вчиненні розбою, яке вважалось чи не найтяжчим злочином (ст. 3), від убивства випадкового - «в ссоре или на пиру» [20].

Уже суттєвішого значення при визначенні кримінальної відповідальності набувають питання визначення форми вини при вчиненні злочину в епоху «Судебников» (XV-XVI ст.). «Соборное Уложение» царя Олексія Михайловича 1649 р. вже детально відрізняє вину умисну і вину необережну. А в подальшому «Артикул воинский» Петра І визначав такі форми вини - умисну «в сердцах, в намерении» (арт. 24, арт. 144 та ін.) та необережну «без упрямства, злости и умыслу» (арт. 28 та ін.) [21].

Подальше кримінальне законодавство Російської імперії продовжувало диференційований підхід до оцінки суспільної небезпечності залежно від форми вини, яка характеризувала суб'єктивну сторону складу вчиненого злочину [19]. .

Кримінальне законодавство СРСР та союзних республік теж було побудовано на цих же засадах. Зокрема, «Руководящие начала із кримінального права РРФСР» від 12 грудня 1919 р., що стали основним кримінальним законом у період становлення радянської влади на території РРФСР, містили вимогу враховувати форми вини при постановленні вироку по кримінальній справі. Так, ст. 12 «Начал» зазначала, що при «определении меры наказания в каждом отдельном случае следует различать а) совершено ли преступление лицом, принадлежащим к имущему классу, с целью восстановления, сохранения или приобретения какой-либо привиллегии, связанной с правом собственности, или неимущим, в состоянии голода или нужды; б) совершено ли деяние в интересах восстановления власти угнетающего класса, или в интересах личных совершающего деяние; в) совершено ли деяние в сознании причиненного вреда, или по невежеству и несознательности; г) совершено ли деяние профессиональным преступником (рецидивистом), или первичным; д) совершено ли деяние группой, шайкой, бандой, или одним лицом; е) совершено ли деяние посредством насилия над личностью, или без такового; ж) направлено ли деяние против личности, или против имущества; з) обнаружены ли совершающим деяние заранее обдуманное намерение, жестокость, злоба, коварство, хитрость, или деяние совершено в состоянии запальчивости, по легкомыслию и небрежности» [22].

Кримінальний кодекс РСФРР 1922 р. уперше нормативно визначив поняття умислу та необережності, зазначивши (ст. 11), що «Наказанию подлежат лишь те, которые а) действовали умышленно, т. е. предвидели последствия своего деяния и их желали или сознательно допускали их наступление, или б) действовали неосторожно, т. е. легкомысленно надеялись предотвратить последствия своих действий или же не предвидели их, хотя и должны были их предвидеть». Ці положення були в повному обсязі реципійовані й у КК України 1922 р. [23].

«Основные начала» 1924 р. теж встановлювали, що покарання застосовується лише до тих, хто «а) действуя умышленно, предвидели общественно опасный характер последствий своих действий, желали этих последствий или сознательно допускали их наступлениє, или б) действуя неосторожно, не предвидели последствий своих действий, хотя и должны были их предвидеть, или легкомысленно надеялись предотвратить таковые последствия» (ст. 6). Кримінальний кодекс України 1927 р. у ст. 9 практично відтворив формулювання «Основных начал» 1924 р. [24].

Основи кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік 1958 p., а згодом і КК України 1960 р. фактично підбили підсумок під багаторічними спробами нормативного формулювання змісту форм вини. При цьому законодавчо закріпили:

«Стаття 8. Вчинення злочину умисно

Злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Стаття 9. Вчинення злочину з необережності

Злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була й могла їх передбачити» [25] .

При цьому КК України 1960 р. суті вини не розкривав. І тільки у тексті ст. 23-25 КК України 2001 р., як ми й раніше підкреслювали, було дано визначення поняття вини та її форм.

Варто також відзначити, що одночасно впродовж практично всього XX століття не припинялась дискусія щодо поняття змісту суб'єктивної сторони складу злочину.

Вчені та практики в основному дискутували щодо двох точок зору, двох основних підходів. Одні рахували, що поняття суб'єктивної сторони складу злочину й поняття вини у кримінальному праві збігаються, і вина по суті є суб'єктивною стороною складу злочину,

Інші ж стверджували, що суб'єктивна сторона складу злочину є більш змістовним поняттям, яке в тому числі включає в себе і вину.

Прихильники першої точки зору (А. А. Піонтковський, П. С. Дагель, Г. А. Крігер, В.Ворошилін та ін.) прямо вказували, що «вина является субъективной стороной преступления, его психологическим содержанием». При цьому поняття «мета», «мотив» та «емоційний стан» вони розглядали як факультативні ознаки суб'єктивної сторони складу злочину. І вони мали б, на їх думку, оцінювались як «необходимые компоненты психического отношения [26] .

Прихильники іншої точки зору, яка, до речі, домінує в науковій літературі й до сьогодні, були схильні вважати, що суб'єктивна сторона злочину є поняттям, яке охоплює як вину, так і факультативні ознаки (мету, мотив та емоційний стан) [27] .

Зокрема, варто погодитись з П. Матишевським, який зазначає, що вина - це лише психічне ставлення особи до злочинного діяння, яке нею вчинюється [28, 136].

Підтримуємо також і позицію авторів підручника «Кримінальне право України. Загальна частина» (авт. П.Л.Фріс та ін..), які наголошують: «Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Ними є вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов'язані між собою, проте їх зміст та значення у кожному випадку вчинення злочину неоднакові. Вина особи - це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину [19] .

Зрештою, саме такий підхід повністю базується на нормах чинного кримінального законодавства, зокрема, ст. 2 частини 1 та 2, ст. 23 КК України [7, 10].

На продовження викладу матеріалу про наукові дискусії, варто зазначити, що у теорії кримінального права щодо нормативного визначення поняття вини вчені-криміналісти виділяють три основні підходи:

а) дається нормативне визначення як загального поняття вини, так і окремих її форм та видів;

б) підхід, в якому відсутнє окреме визначення поняття вини на нормативному рівні, а даються визначення її окремих форм і/або видів;

в) на нормативному рівні закріплюються форми та види вини, але не розкривається їх зміст [29, 128].

При цьому, Р.Вереша, провівши порівняльний аналіз чинного законодавства країн близького та далекого зарубіжжя, засвідчує, що перший підхід передбачено у кримінальному праві Республіки Білорусь (у ч. 1 ст. 21 КК Республіки Білорусь дається визначення поняття вини, а у ст. 22, 23, 25 передбачається визначення її форм та видів). Другий підхід знайшов своє втілення у кримінальному праві Австралії, Республіки Польща, Франції, Швейцарії, штату Нью-Йорк (США). Так, у розділі 5 КК Австралії визначаються: елементи вини (п. 5.1), умисел (п. 5.2), злочинне знання (завідомість) (п. 5.3), необережність (п. 5.4), недбалість (п. 5.5); ст. 21 КК Республіки Сан-Марино визначає умисні злочини, неумисні злочини та проступки. Третій підхід застосовується у кримінальному праві Данії, Іспанії, Нідерландів, ФРН, Швеції, Японії. Так, у § 15 КК ФРН встановлено, що караним є лише умисне діяння, якщо закон прямо не передбачає покарання за необережне діяння; ст. 38 КК Японії передбачає умисел, необережність та помилку[29, 129].

1.3 Зміст, форма та види вини

Основними категоріями, що характеризують вину, є зміст та форма.

Зміст вини - перший найбільш важливий елемент у понятті вини, хоча він і повної характеристики вини. Для цього необхідно виділити та проаналізувати інші її елементи. Серед них важливе значення має соціальна сутність вини, оскільки "вина" - категорія соціальна. Це властивість провини знаходить свій прояв у негативному чи зневажливому ставленні особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до тих інтересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), що охороняються законом. Тому вина особи у вчиненні суспільно небезпечного діяння оцінюється негативно та переслідується чинним законодавством [30, 85-90].

Окрім того, зміст вини характеризується сукупністю свідомості (інтелектуальний момент), волі (вольовий момент) та їх співвідношенням. При вчиненні злочину свідомістю особи охоплюються фактичні обставини, які характеризують об'єкт злочину, ознаки предмета, спеціального суб'єкта, об'єктивну сторону - характер дій (бездіяльності), що вчиняються, а в матеріальних складах - і суспільно небезпечні наслідки (можливість їх настання). Стосовно різних обставин інтелектуальне ставлення суб'єкта може бути різним. Одні обставини можуть бути ним усвідомлені більш повно, інші - приблизно; одні відображаються у свідомості правильно, адекватно, інші - помилково.

Вольовий момент змісту вини означає усвідомлене спрямування розумових і фізичних зусиль на досягнення мети чи на утримання від активних дій. Відповідно до КК вольовими ознаками умисного психічного ставлення особи є бажання настання певних суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності (прямий умисел), або свідоме їх допущення (непрямий умисел). Вольовий момент необережності полягає у тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільно небезпечних наслідків (злочинна самовпевненість) чи, маючи реальну можливість передбачити суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки, не мобілізує свої психічні здібності для вчинення вольових дій з метою запобігання таким наслідкам (злочинна недбалість) [29].

Форма вини визначається закріпленим у законі співвідношенням психічних елементів (свідомості та волі), що утворюють зміст вини, тобто відмінністю в інтенсивності й визначеності інтелектуальних та вольових процесів, що відбувається в психіці суб'єкта злочину. Вона вказує на спосіб інтелектуальної і вольової взаємодії суб'єкта з об'єктивними обставинами, які становлять юридичну характеристику даного виду злочинів [29].

Важливе значення у понятті вини мають і такі її елементи, як ступінь та форма вини. Ступінь вини означає кількісну характеристику вини, відображає тяжкість провини особи перед суспільством, є сукупністю форми і змісту вини з урахуванням всіх особливостей психічного ставлення особи до обставин злочину. Це поняття широко використовується в теорії кримінального права та судовій практиці. Це оціночна, кількісна категорія і багато в чому вона визначає тяжкість вчиненого діяння та небезпеки особи винного. Як оціночна категорія, ступінь вини визначається об'єктивними обставинами злочину, характером суспільно небезпечного діяння, особливостями психічного ставлення до дії (бездіяльності), мотивом і метою злочину, обставинами, що характеризують особу винного, причинами та умовами, які вплинули на формування умислу чи зумовили зміст необережності, тощо.

Ступінь вини має практичне значення, так як реалізація кримінальної відповідальності та призначення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим або непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце - заздалегідь обдуманий або такий, що раптово виник, який вид необережності допустила особа і в чому це проявилося [31].

А форма вини - це описане у КК України (статті 24 і 25) поєднання певних ознак (елементів) свідомості і волі особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння. У кожному конкретному випадку вимагається встановити саме ту форму вини, яка передбачена кримінально-правовою нормою. Відповідно до КК України вина - це завжди умисел або необережність. Умисел може бути прямим або непрямим (ст. 24), а необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість (ст. 25). Але детальніше про це - у наступних розділах нашої курсоваї роботи.

Коротко підсумовуючи проведені у першому розділі дослідження, варто зазначити, що обов'язковим компонентом будь-якого складу злочину є його суб'єктивна сторона, котра характеризує психічне ставлення особи по відношенню до вчиненого діяння та наслідків, які воно викликає. Ознаками суб'єктивної сторони складу злочину виступають: вина, мотив та мета.

Вони тісно пов'язані між собою, хоча вина особи - це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину[19]. А відтак - і кримінальну відповідальність.

Окрім того, у даному розділі зазначалося, що вина особи - це не тільки обов'язкова суб'єктивна ознака, а й важлива соціальна категорія, зміст якої визначають як характер і тяжкість злочинного діяння, так і сама його наявність як такого. Відомо, що свідомість і воля особи певною мірою визначаються зовнішнім середовищем, об'єктивними умовами його існування, проте ця залежність не є фатальною. Вона не визначає цілком асоціальну поведінку особистості. У цьому головну роль відіграють свідомість і воля. При встановленні вини та її змісту в кожному випадку слід виходити з її об'єктивного існування в реальній дійсності. Тому вина підлягає доказуванню при кримінальному провадженні по справі та при судовому розгляді на підставі аналізу всіх зібраних у справі доказів. Вона входить у зміст предмета доказування по кожній справі. Суд оцінює вину так, як він встановлює та оцінює й інші факти та явища об'єктивної дійсності, що існують або відбуваються у зовнішньому світі поза свідомістю окремої людини чи свідомістю суддів [32].

Розділ ІІ. Умисел та його види

Перш за все розкриємо зміст терміну «умисел». За матеріалами Вікіпедії - вільної енциклопедії у системі Інтернет - умисел -- це вид вини [33]. Більш ширше та детальніше розкриває зміст цього терміну наш земляк, доктор юридичних наук В.П.Марчук: умисел -- одна із форм вини, що полягає в усвідомленні правопорушником протиправного характеру та наслідків свого діяння, за наявності бажання або свідомого допущення їх настання. Розрізняють відповідно два види умислу-- прямий і непрямий (ст. 24 КК України) [34].

А Кримінальний кодекс України поняття «умисел» уводить обовязковим складовим компонентом (формою) до поняття «вини» [7, 10]. Таким чином, як уже й зазначалося у нашому дослідженні, форма вини - це зазначене у кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості та волі особи, яка скоює суспільно небезпечне діяння. У поєднанні таких ознак і виражається психічне ставлення особи до діяння і його наслідків [9-3, 99].

Чинне кримінальне законодавство (ст. 23 КК України) виділяє дві форми вини - умисел і необережність [7, 10]. Це узагальнені законодавцем поняття, які лише у загальних рисах характеризують ставлення особи до діяння, здійснюваного їм, а також його наслідків. Умисел і необережність мають свої види (дивись Додаток до курсової роботи). Зокрема, умисел може бути прямим і непрямим (ст. 24 КК України) [7, 10].

При цьому законодавче визначення прямого і непрямого умислу містить три ознаки, які характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків:

а) усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння;

б) передбачення його суспільно небезпечних наслідків;

в) бажання настання таких наслідків або свідоме припущення їх настання.

Перші дві ознаки (усвідомлення і передбачення) характеризують процеси, які відбуваються у психіці суб'єкта і тому складають інтелектуальний момент (елемент, компонент) умислу. Третя ознака (бажання чи свідоме припущення наслідків) характеризує вольову сферу особи й утворює вольовий момент умислу.

При вчиненні конкретних злочинів можливі різні варіанти поєднання інтелектуальних та вольових моментів. Їхнє певне співвідношення і лежить в основі поділу умислу на прямий і непрямий [35, 50-55].

Зокрема, інтелектуальний момент прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільно небезпечних наслідків. А інтелектуальний момент непрямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та передбаченні можливості його суспільно небезпечних наслідків.

Основна відмінність прямого та непрямого умислу полягає у їх вольовому моменті. Вольовий момент прямого умислу характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків, а при непрямому - свідомим припущенням їх настання. В останньому випадку воля особи посідає не активну, а пасивну щодо наслідків позицію, оскільки наслідки є побічним результатом злочинної дії (бездіяльності) винного [35, 50-55].

Поділ умислу на прямий і непрямий має важливе значення для кваліфікації злочинів, зокрема у випадках, коли йдеться про попередню злочинну діяльність або співучасть у вчиненні злочину. Так, готування до злочину і замах на злочин можуть бути вчинені лише з прямим умислом.

2.1 Прямий умисел

Як і зазначалось, у відповідності до ч. 1 ст. 24 КК України, умисел, який є найбільш поширеною формою вини: переважна більшість злочинів (до 90-92 відсотків) вчинюється умисно) поділяється на два види - прямий та непрямий (евентуальний) [7, 10].

Прямим (doius directus) є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

При прямому умислі, згідно з ч. 2 ст. 24 КК України, особа, скоюючи протиправне діяння:

а) усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності; та

б) передбачає настання суспільно небезпечних наслідків;

в) бажає їх настання.

Усвідомлення суспільно небезпечного характеру вчинюваного діяння означає, що особа, яка причетна до злочину, розуміє не лише фактичні обставини, що стосуються об'єкта та об'єктивної сторони складу певного злочину, а й його суспільну небезпечність.

Для наглядності наведемо такий конкретний прикладу із судової практики Буковини. 20 серпня 2014 р. Шевченківський районний суд м. Чернівці розглянув матеріали кримінального провадження щодо 50-річного, раніше тричі судимого за корисливі злочини чернівчанина Івана Ш. Було встановлено, що рано-вранці 3 червня 2014 р. він, перебуваючи у службовому приміщенні однієї із місцевих автозаправок, скористався неуважністю операторів й із каси таємно викрав наявний виторг - 8.470 гривень. Звичайно ж. був встановлений, викритий у причетності до даного злочину і за скоєне на чотири роки та три місяці знову відряджений у виправно-трудову колонію. І в ході кримінального провадження, а згодом і в залі суду фігурант зізнався, що чітко усвідомлював, що він порушує право власності, таємно викрадає чуже майно і тим самим спричиняє майнову шкоду потерпілому приватному підприємцеві [36].

Таким чином, як бачимо, особа (суб'єкт, який досяг певного віку), як правило, усвідомлює суспільну небезпечність своєї протиправної дії або бездіяльності. Варто також зауважити, що не обов'язково, щоб винуватий усвідомлював протиправність та караність вчиненого ним діяння, оскільки кримінальне право ґрунтується на принципі: незнання закону не звільняє особу від кримінальної відповідальності. У судовій практиці досить часто зустрічаються ситуації, коли підозрюваний, обвинувачуваний чи підсудній свою причетність до конкретного злочину пояснює тим, що мовляв, він не знав, що за ці дії передбачена відповідальність. У той же час теорія кримінального права допускає, що людина завжди має можливість після опублікування закону ознайомитися з його змістом і знати, чи є діяння, що вчиняє, протиправними.

Варто також наголосити, що у ряді випадків законодавець визнає діяння злоумисними лише при усвідомленні їх протиправності. Це передовсім злочини зі спеціальним суб'єктом, коли на особу покладається виконання або забезпечення дотримання якихось правил та обов'язків. Наприклад, за порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою (ч. 1 ст. 272 КК України) можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності лише ті особи, на яких покладався обов'язок щодо дотримання ними цих правил [7, 115]. Вказівка у статті на завідомість у відношенні до незаконних дій також у принципі означає усвідомлення суб'єктом протиправності діяння, наприклад, поміщення у психіатричний заклад завідомо психічно здорової особи (ч. 1 ст. 151 КК України) [7, 59-60].

Усвідомлення суспільної небезпеки вчинюваних діянь включає уявлення суб'єкта і про ті факультативні ознаки об'єктивної сторони, за яких вчинюється злочин (спосіб, місце, час тощо) [29, 130].

У той же час відсутність усвідомлення суспільно небезпечного характеру протиправного діяння може свідчити про такий дефект особистості (наприклад, неосудна особа), за наявності якого відповідальність виключається, або про відсутність умисного вчинення злочину. В останньому випадку особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності за необережний злочин. У тих випадках, коли у суду або органу слідства виникає сумнів щодо того, чи усвідомлювала особа через нерозвиненість, недоумство чи інший хворобливий стан суспільну небезпечність вчинюваного нею діяння, обов'язковим є проведення судово-психіатричної або судово-психологічної експертизи [29,131].

Найбільш характерним і таким, що трапляється значно частіше, є передбачення настання наслідків, коли суб'єкт злочину впевнений у реальності їх настання і спрямовує свої зусилля на досягнення цього конкретного результату. Для прикладу, 57-річний чернівчанин Валерій Б. 8 червня 2014 р. у ході чергового конфлікту із сусідкою-ровесницею із мисливського карабіну «Сайга-МК» провів дев'ять прицільних пострілів у життєво-важливі органи. І цим, звичайно ж, спричинив їй смертельні поранення. Згодом за скоєне був засуджений до семи років позбавлення волі [37].

Тобто, фігурант, свідомо проводячи прицільні постріли у голову та грудну клітку сусідки, чітко усвідомлював неминучість її смерті.

У той же час відповідальність наступає і тоді, коли особа передбачає реальну можливість настання наслідків своїх дій (чернівчанин був притягнутий до відповідальності за те, що вчинив підпал дверей квартири, в якому перебували мешканці, які могли теж при цьому потерпіти) [38]. Крім того, якщо в диспозиції закону вказуються такі ознаки, як час, місце, спосіб або обстановка вчинення злочину, то винуватий теж усвідомлює й ці ознаки складу злочину.

Психічне ставлення особи до обставин, що обтяжують умисні злочини, у різних випадках може бути різним: в одних - лише умисним (наприклад, до обставин, що обтяжують умисне вбивство, - ч. 2 ст. 115 КК України), у других - лише необережним (наприклад, до смерті потерпілого, що настала внаслідок умисного тяжкого тілесного ушкодження, - ч. 2 ст. 121 КК України), у третіх - умисним або необережним (скажімо, щодо такої обставини, що обтяжує злочин, як зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього - ч. 3 ст. 152 КК України).

Р.Вереша виділяє і таку характерну ознаку прямого умислу, як бажання особи спричинити злочинний наслідок, що був раніше задуманий, щодо матеріальних злочинів, і бажання вчинення злочинного діяння - щодо формальних злочинів. У такого роду бажанні знаходить вираження вольова ознака умислу як його найважливіша та відмінна риса. Бажання, як вольове начало, перебуває в нерозривній єдності зі свідомістю особи, яка діяла з прямим умислом, і її здатністю передбачити наслідки свого діяння. Під бажанням вчений розуміє прагнення до конкретного результату, що передбачає свідому та цілеспрямовану діяльність особи [29, 132].

Зупинимось і на різновидах прямого умислу. Теорія кримінального права вирізняє визначений, невизначений та альтернативний умисли (дивись Додаток до курсової роботи).

Зокрема, визначений умисел характеризується наявністю у зловмисника бажання досягти конкретного злочинного наслідку (наприклад, заподіяти тяжке тілесне ушкодження, одержати хабара, викрасти чи відкрито заволодіти чужим майном тощо).

Невизначеним є умисел, за якого винуватий передбачав суспільно небезпечні наслідки лише у загальних рисах, а не в індивідуально визначеному вигляді (при нанесенні сильного удару особа усвідомлює, що завдає потерпілому тілесне ушкодження, не уявляючи, яким воно буде: тяжким, середньої тяжкості чи легким. У цьому випадку така особа відповідає за тілесне ушкодження, яке фактично заподіяла). [39]

А альтернативний умисел має місце тоді, коли особа передбачає і бажає настання одного із кількох можливих злочинних наслідків (наприклад, смерті або тяжкого тілесного ушкодження). Винувата особа в такому випадку буде відповідати за той наслідок, який настав фактично. [29, 132].

Окрім того, з урахуванням емоційної сторони вчиненого злочину й умов формування умислу у теорії кримінального права розрізняють заздалегідь обдуманий, раптовий та афектований умисли (дивись Додаток до курсової роботи).

При цьому заздалегідь обдуманий умисел характеризується тим, що:

а) він виникає у зловмисника за певний час до початку вчинення злочину;

б) завчасно обдумані найбільш важливі дії та умови, які будуть мати значення для успішного здійснення злочинного наміру.

Раптовий умисел виникає безпосередньо перед самим початком вчинення злочину. Інакше кажучи, винуватий здійснює злочинний намір у момент виникнення умислу.

Окремим видом раптового умислу є афектований умисел, тобто такий, що виникає під час сильного душевного хвилювання (афекту) раптово, під впливом тих чи інших особливих обставин, найчастіше внаслідок протизаконного насильства з боку потерпілого [29, 133].

Правда, при цьому слід пам'ятати, що скоєння злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, є обставиною, що пом'якшує покарання (п. 7 ч. 1 ст. 66 КК України), а у деяких випадках є вирішальною ознакою спеціального складу злочину (ст. 116 і 123 КК України) [7, 48; 7, 50].

2.2 Непрямий умисел

Законодавчо поняття непрямого умислу зафіксовано у ч. 3 ст. 24 КК України, котрий засвідчує, що непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки й хоча не бажала, та свідомо припускала їх настання [7,10].

Таким чином, у разі вчинення злочину з непрямим умислом, згідно з ч. 3 ст. 24 КК України, особа:

а) усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння;

б) передбачає його суспільно небезпечні наслідки;

в) хоча не бажає, але свідомо припускає їх настання [40, 130].

Формулювання "передбачала його суспільно небезпечні наслідки" - це розумове уявлення особи про результати своєї дії або бездіяльності. При цьому передбачення у даному випадку має конкретний характер. Особа в цьому разі чітко усвідомлює, що саме від її конкретного діяння настануть або можуть настати суспільно небезпечні наслідки. Відповідно до законодавчого визначення прямого умислу передбачення наслідків може бути неоднозначним: винуватий передбачає можливість або неминучість настання суспільно небезпечних наслідків.

Усвідомленість при непрямому намірі аналогічна усвідомленості в прямому умислі. І в цьому випадку свідомість особистості передбачає розуміння всіх фактичних обставин, що характеризують об'єктивні ознаки конкретного складу злочину, у тому числі характеру та значення об'єкта, предмета посягання, характеру дії чи бездіяльності, а також місця, часу, способу їх вчинення тощо. Реальне сприйняття злочинної ситуації також містить розуміння суспільної небезпеки, шкідливості діяння та його наслідків[40, 131].

Хоча усвідомлення при непрямого умислу (doius indirectus) має свою відмінну рису. Розуміючи, що своїми конкретними діями особа може нанести суспільно небезпечний наслідок, цей наслідок вона передбачає лише як можливий результат своєї дії.