Сутність вини в кримінальному праві та її форми

Основна сутність непрямого умислу - у його вольовій ознаці. Її особливість полягає у відсутності бажання настання суспільно небезпечного наслідки, тобто особа не відчуває потреби у його досягненні. Тут має місце ситуація, при якій особа, яка не направляючи свою волю на досягнення результату, все ж свідомо допускає його настання. Найчастіше таке свідоме допущення полягає у байдужому ставленні до наслідків. Інакше кажучи, особа, не будучи зацікавленою у настанні суспільно небезпечного наслідку свого діяння, все ж допускає таку можливість. [41, 36-39]

Можна говорити й про те, що при непрямому умислі воля особи посідає не активну, як ми й зазначали, а пасивну щодо наслідків позицію, оскільки наслідки є побічним результатом злочинної дії (бездіяльності) винного [42].

Варто підкреслити, що непрямий умисел при скоєнні злочинів може проявлятися двояко:

а) особа, скоюючи будь-який злочин з прямим умислом, усвідомлює, що при цьому можливе настання суспільно небезпечних наслідків іншим об'єктам кримінально-правової охорони, але свідомо допускає їх настання (для прикладу - підклавши вибуховий пристрій у мікроавтобус, щоб позбавити життя її водія, зловмисник усвідомлює, що життю та здоров'ю інших пасажирів теж загрожує реальна небезпека, але, не відчуваючи до них ворожих почуттів, свідомо допускає можливість настання будь-яких тяжких наслідків);

б) в окремих випадках скоєне особою діяння саме по собі ще не є злочином - тяжкі наслідки можуть наступити при аморальній чи легковажній поведінці людини (для прикладу - відпочиваючі у вітряну посушливу пору розклали багаття у лісі; при цьому вони передбачають можливість виникнення лісової пожежі, і хоча й не бажають цього, але не вживають ніяких заходів перестороги, свідомо допускають або байдуже ставляться до можливих наслідків ймовірної пожежі) [29, 135].

Часто мають місце ситуації, коли особа, скоюючи злочин з непрямим умислом і не бажаючи настання побічних шкідливих наслідків, сподівається на якісь неконкретизовані, абстрактні обставини, котрі, на її думку, можуть їх запобігти (на удачу, долю, везіння і т.п.). У теорії кримінального права це прийнято називати надією на «авось». По суті таке ставлення зловмисника до можливості настання наслідків є не що інше, як свідоме їх допущення, бо надія винного не пов'язується з будь-якими реальними обставинами, що можуть запобігти настанню наслідків. Сам він не вживає для цього ніяких активних дій.

Іншим можливим різновидом прояву волі при непрямому умислі є байдуже ставлення до можливості настання побічних суспільно небезпечних наслідків від цілеспрямованих дій (це в законі не вказується, але міститься в теорії кримінального права). Для прикладу - в одному із населених пунктів Сторожинецького району 48-річний місцевий мешканець навмисно відкрив безладну стрілянину з рушниці по будинку культури. І при цьому травмував двох двох відпочиваючих. При цьому умислу на заподіяння потерпілим тілесних ушкоджень не було, проте байдуже ставлення до можливих наслідків свідчить про особливий егоїзм, черствість фігуранта, про повну байдужість до інтересів інших людей та суспільства в цілому [29, 136].

Слід особливо відзначити, що суспільна небезпека діянь, скоєних з непрямим умислом, може бути не меншою, ніж при прямому умислі. Цим пояснюється той факт, що при конструкції багатьох складів злочинів законодавець не диференціює відповідальність за видами умислу і не встановлює зниженого покарання за злочин з непрямим умислом. Вид умислу, як і обставини вчинення злочину, можуть бути враховані судом лише при індивідуалізації покарання.

Зупинимось і на загальних питаннях відмежування непрямого умислу від прямого. Як уже й зазначалось, у відповідності до чинного законодавства (ст.24 КК України) межа між прямим і непрямим умислом полягає у вольовій сфері психічної діяльності: між бажанням (прямий умисел) і допущенням, небажанням (побічний умисел) настання суспільно-небезпечних наслідків [7, 10].

Таким чином основні розбіжності між прямим та непрямим умислом проходять у вольовому моменті, у залежності від змісту вольового відношення особи до суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Вольовий початок формує певну спрямованість злочину на той чи інший об'єкт, визначає цілеспрямованість діяння. Прямий умисел завжди спрямований на скоєння певного злочину. Він присутній тоді, коли настання суспільно небезпечного наслідку необхідно особі, яка скоїла злочин, в якості кінцевої або проміжної цілі.

Окрім того, характеризуючи непрямий умисел, законодавець вказує на його тотожність з прямим умислом по інтелектуальному моменту (усвідомлення суспільно-небезпечного характеру дій та передбачення його суспільно небезпечних наслідків) і підкреслює його розбіжності у вольовому моментах. Вольовий момент непрямого умислу, як ми й відзначали, - свідоме допущення, пасивне відношення особи до настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій, протиставляється вольовому елементу прямого умислу, котрий виявляється в активній направленості волі особи на досягнення злочинного результату та бажання його настання. Таким чином можна прийти до висновку, що свідоме допущення характеризується, насамперед, небажанням суспільно небезпечних наслідків своїх дій. При цьому вказівка на небажання настання цих наслідків при розкритті змісту вольового елемента непрямого умислу є важливим, дозволяючи зрозуміти сутність і природу цього виду умислу.

Зауважимо також, що розподіл умислу на прямий та непрямий має суттєве значення для кваліфікації злочину. У статтях Особливої частини КК України не вказується вид умислу. Однак вимоги тільки прямого умислу для присутності в діях особи складу злочину вимагається законодавством завжди, коли у диспозиції певної статті Особливої частини говориться про ціль скоєного злочину та коли така ціль передбачається [43; 150].

Таким чином чіткий розподіл прямого умислу від непрямого є важливою теоретичною проблемою, яка має виключне практичне значення як для кваліфікації злочинів, так і для правильного визначення ступеню їх суспільної небезпеки та покарання за скоєне.

Підсумовуючи викладене у даному розділі, зазначимо, що умисел є найбільш поширеною формою вини: переважна більшість злочинів вчинюється умисно. Відповідно до ч. 1 ст. 24 умисел поділяється на два види - прямий і непрямий (евентуальний) [7; 10]. Їх визначення містить три ознаки, які характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння та його наслідків:

а) усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння;

б) передбачення його суспільно небезпечних наслідків; та

в) бажання настання таких наслідків або свідоме припущення їх настання.

І якщо дві перші ознаки (усвідомлення та передбачення) характеризують процеси, які відбуваються у психіці суб'єкта і тому складають інтелектуальний момент (елемент, компонент) умислу, то третя ознака (бажання чи свідоме припущення наслідків) характеризує вольову сферу особи й утворює вольовий момент умислу.

Основна відмінність прямого та непрямого умислів полягає у їх вольовій ознаці. При прямому умислі зловмисник, скоюючи злочин, чітко усвідомлює його суспільно небезпечні наслідки і робить все можливе, щоби їх досягти (наприклад, скоїти таємне чи відкрите викрадення чужого майна), а при непрямому умислі фігурант свідомо допускає настання від своїх дій небезпечних наслідків, але сподівається, що вони не наступлять (наприклад, власник дачної ділянки, кілька разів вистрілив у повітря, щоб розігнати ворон, які клювали вирощену городину, і при цьому смертельно травмував іншого дачника).

Окрім того, для прямого умислу характерне бажання злочинця, а для непрямого - свідоме припускання злочинних наслідків. Діючи з непрямим умислом, особа свідомо припускає злочинний наслідок, але цей наслідок не є ні метою, ні засобом її досягнення, ні етапом на шляху досягнення мети. Винний у цьому випадку займає пасивну позицію по відношенню до наслідків, тому злочини з непрямим умислом (за інших рівних умов) прийнято вважати менш небезпечними, ніж злочини, що вчинюються з прямим умислом [29; 137].

Зрештою, це вимога не лише чинного законодавства, але й Пленуму Верховного Суду України, який у Постанові № 8 від 26.06.1992 року «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів» орієнтував суди на необхідність ретельного дослідження суб'єктивної сторони складу злочину (наявність умислу при посяганні на життя працівника правоохоронного органу саме у зв'язку з їх професійною діяльністю) при здійсненні кваліфікації дій винного [44].

Розділ ІІІ. Вина у формі необережності та її види

Незважаючи на ту обставину, що злочини, скоєні із необережності, у загальній структурі протиправних діянь на Україні та в багатьох країнах світу складає всього 8-15%, увага до цієї проблематики науковців не згасає. Це, на наш погляд, пояснюється тим, що, незважаючи на суттєво нижчий рівень суспільної небезпечності осіб, які скоюють ці делікти, рівень суспільної небезпеки наслідків від необережних злочинів часто набагато перевищує той, яким характеризуються умисні злочини. І «ціна» (шкода) від таких злочинів (кількість загиблих та травмованих, матеріальні та моральні збитки) надзвичайно велика й досить часто перевищує шкоду від умисних злочинів.

Прикладами можуть бути трагедія Чорнобиля, загибель пароплава «Адмірал Нахімов», котрі, без сумніву, сталися внаслідок злочинної поведінки відповідальних осіб, численні дорожньо-транспортні пригоди та пожежі із летальними наслідками, які характеризуються саме необережною формою вини.

Необережні злочини скоюються у багатьох сферах суспільного життя і здебільшого пов'язані з порушенням певних правил поведінки, більшість з яких зафіксовані й регламентовані у відповідних законах та підзаконних нормативних актах, а також правил поведінки у побуті. Зокрема:

- при використанні техніки у промисловості, будівництві, сільському господарстві (ст. 267, 271-275 КК України);

- при охороні природи та використанні її ресурсів (ст. 236, 237, 239-245, 247, 250, 251 КК України);

- при експлуатації транспортних засобів (ст. 276, 286-288, 291 КК України);

- при охороні або збереженні майна (ст. 196, 197, 270 КК України);

- у службовій діяльності (ст. 367 КК України);

- при використанні професійних обов'язків і норм поведінки в побуті, а також правил, що захищають життя і здоров'я особи (ст. 119, 128, 131, 140, 264 КК України) [7].

Вчені-кримінологи вивели і загальну формулу структури необережних злочинів. Зокрема, Ю.В.Александров, А.П. Гель А.П. та Г.С.Семаков на основі порівняльного аналізу прийшли до висновку, що у загальній структурі необережної злочинності кількість порушень правил безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту складає до 80 %; порушення правил охорони майна, службова недбалість - близько 10 %; порушення правил охорони праці й техніки безпеки - майже 5 %; необережні злочини проти особи - близько 4 відсотків. Ці ж автори переконливо стверджують, що окремі необережні злочини мають досить високу латентність (прихованість) [45, 278-279].

Що ж розуміється під необережністю? Одна із форм вини - так пояснює термін «необережність» юридичний словник. А словосполучення «необережність у кримінальному праві» це ж видання пояснює як одну з форм вини як елемент складу злочину [17].

Визначення терміну «необережний злочин» знаходимо у підручниках із кримінології. Таким чином це - передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене у результаті злочинної самовпевненості або недбалості[?279]. А відповідно «необережна злочинність» -- це сукупність необережних злочинів, що вчинені в державі або регіоні за певний період часу (найчастіше за рік) [45, 278-279].

Розглядаючи особливості необережної злочинності у порівнянні із злочинністю умисною, науковці приходять до таких висновків:

а) злочини, скоєні із необережності, відрізняються за формою вини, а отже, за психологічним механізмом вчинення злочину. Відмінність полягає у ставленні суб'єкта до вчинення діяння і його наслідків (до останніх ставлення тільки необережне);

б) різняться злочини, скоєні умисно та з необережності і за соціально-психологічними причинами їх вчинення та характеристикою особи злочинця. Якщо суб'єкт умисних злочинів прямо або опосередковано протиставляє власну волю інтересам суспільства, то соціально-психологічною причиною необережних злочинів є неуважність, безвідповідальне ставлення до існуючих у суспільстві правил поведінки. Тому загалом суб'єкт необережних злочинів має значно менший ступінь моральної шкідливості, аніж суб'єкт умисних злочинів;

в) необережні злочини від умисних відрізняються і сферами діяльності, де вчиняються ці злочини. Вони, як правило, мають місце на виробництві, у транспорті, у сфері управління, побуті тощо. Тобто там, де можуть бути вчинені й умисні злочини, але необережні порушують правила, норми, приписи, звичаї, що зумовлюють нормальний перебіг виробничих і побутових процесів.

г) необережні від умисних різняться і за характером наслідків. На відміну від умисних злочинів, при вчиненні яких наслідки свідомо завдаються суб'єктом і, отже, спостерігається певна пропорційність між “злою волею” злочинця й тяжкістю завданої ним шкоди, при необережності такої пропорційності немає. При вчиненні необережного злочину характер завданої шкоди визначається не так ступенем моральної ушкодженості особи, як сферою діяльності суб'єкта, характером знарядь та засобів, які він використовує, ситуацією, в якій вчиняється діяння, а також іншими обставинами, які можуть бути випадковими для суб'єкта. Тому в необережній злочинності часто спостерігається розрив, певна суперечність між особою злочинця (його соціально-моральною характеристикою) і тяжкістю наслідків, що настали [45, 280].

А тепер детальніше про необережність у кримінальному праві. У теорії цього права необережність, як ми й наголошували, передусім визначається ставленням до наслідків діяння, тому що суспільна небезпечність поведінки перебуває поза сферою свідомості винного. Це випливає із законодавчого визначення видів цієї форми вини, яке зафіксовано у ст. 25 КК України [7, 10]. Вказана норма встановлює, що злочин вважається вчиненим з необережності, «якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення» - злочинна самовпевненість (lucsuria) ст. 25 ч. 2 КК, а також тоді, «коли особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити» - злочинна недбалість (ingligencia) ст. 25 ч. З КК України. [19].

Таким чином, у відповідності до ст. 25 КК України, необережність поділяється на злочинну самовпевненість (ч.2 цієї статті) та злочинну недбалість (ч.3 цієї ж статті) [7, 10].

3.1 Злочинна самовпевненість

Отож, один із видів необережності є злочинна самовпевненість (синонім - самонадіяність). Виходячи із ч.2 ст. 25 КК України - вона має місце тоді, коли особа:

а) передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності (інтелектуальний момент);

б) але легковажно розраховує на відвернення цих наслідків (вольовий момент) [19].

Тобто, злочин вважається вчиненим за злочинної самовпевненості, коли особа:

а) передбачає лише можливість суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності;

б) розраховує на реальні сили (наприклад, знання, досвід, вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (надійність технічних засобів, дія інших сил тощо), які дозволять уникнути настання суспільно небезпечних наслідків;

в) коли розрахунки особи були легковажними (невиправданими) і такі наслідки настали [29].

Таким чином, злочин скоюється із самовпевненості, коли зловмисник, з однієї сторони, недостатньо оцінив значення обставин, які могли викликати суспільно небезпечні наслідки, а з іншої - переоцінив свої можливості або інші обставини, які могли б відвернути такі наслідки. І у першому, і у другому випадках особа діє необачно і легковажно.

Прикладом до даного узагальнення може бути ось така ситуація. 24 березня 2014 р. 32-річний житель с. Слобода Новоселицького району Іван П. близько 21 години вечора, перебуваючи за кермом власного «ВАЗ-2107», на центральній дорозі сусіднього с. Рокитне перевищив гранично допустиму швидкість, легковажно розраховуючи, що завдяки своєму досвіду та умінню не допустить ДТП, однак не впорався з керуванням, виїхав на тротуар і травмував трьох пішоходів, один із яких на місці події помер, а два інші із тяжкими травмами були госпіталізовані до лікарні. Згодом був визнаний винним у порушенні правил безпеки дорожнього руху, що спричинили смерть потерпілого та спричинення двом іншим пішоходам тілесних ушкоджень, і за скоєне на чотири з половиною роки був відряджений у колонію [46].

Також варто погодитись із думкою Р.Вереші, який стверджує, що при злочинній самовпевненості відсутнє свідоме припущення шкідливих наслідків, оскільки винуватий сподівається, хоча і легковажно, на певні конкретні обставини, які здатні їх відвернути. Цим злочинна самовпевненість відрізняється від непрямого умислу, при якому особа свідомо припускає настання суспільно небезпечних наслідків, а якщо і сподівається, що вони не настануть, то це є невизначена надія, надія на щось невизначене і невідоме, а не на конкретні обставини [29].

Злочинна самовпевненість як й інші види вини, характеризується двома ознаками: інтелектуальною та вольовою.

Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості відображена у законі вказівкою на ставлення суб'єкта до суспільно небезпечних наслідків, тобто, це передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Передбачення - це уява про майбутнє, прогноз, який поєднує:

а) передбачення можливості настання злочинних наслідків;

б) передбачення конкретних ознак злочину - місця, часу, обставин, які можуть відвернути злочинні наслідки;

в) передбачення розвитку абстрактного причинного зв'язку [47].

Особливості передбачення при злочинній самовпевненості у тому, що воно має абстрактний характер. Суб'єкт бачить події ніби зі сторони, розуміючи, що дії, які він чинить, в інших умовах, при подібних обставинах, в інших людей, іноді приводять до злочинних наслідків. Але з ним цього не трапиться, злочинні наслідки не настануть тому, що су6'єкт розраховує відвернути їх.

Особа при цьому враховує певні сили, обставини, умови:

а) свої фізичні сили, вміння, навички та попередній досвід;

б) конструктивні властивості агрегатів, транспортних засобів, механізмів, приладів, тощо;

в) поведінку оточуючих (наприклад, водій, керуючи автомобілем,

перевищує швидкість руху, при цьому він розраховує не лише на свій досвід, надійний стан автомобіля та на чисту суху дорогу, але й на те, що інші учасники руху, зокрема пішоходи теж будуть дбати про те, щоб не стати потерпілими) [47].

Таким чином особа, діючи (не діючи) певним чином та усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, не оцінює свою поведінку як суспільно небезпечну, оскільки нейтралізує небезпеку (у своїй свідомості) обставинами, котрі здатні, на її думку запобігти можливості настання суспільно небезпечних наслідків.

Вольовий момент самовпевненості - це легковажний розрахунок на те, що можливі наслідки особа зможе відвернути, не допустити їх настання, тобто, вольова ознака злочинної самовпевненості полягає у тому, що фігурант легковажно розраховує на відвернення суспільне небезпечних наслідків. При цьому особа розраховує на цілком реальні обставини, котрі за своїми властивостями мають здатність відвернути настання наслідків. Це її власні, особисті якості (спритність, вмілість, досвідченість, майстерність), дії інших осіб, фізичні або хімічні закони, вплив обстановки, сили природи тощо. Розрахунок на втручання обставин, котрі в момент вчинення діяння були відсутні, а їх прояв не є закономірним, виключає самовпевненість [29].

Це пов'язано з необґрунтованою переоцінкою власних характеристик або інших обставин. У випадку, коли особа, розраховуючи на реальні обставини, не знає про існування характеристик, які не дадуть вказаним обставинам не допустити настання суспільно небезпечних наслідків, немає підстав говорити про наявність вини. У цьому випадку ми маємо невинне спричинення шкоди (казус), що виключає кримінальну відповідальність. [19].

Вина особи при злочинній самовпевненості саме у тому і полягає, що її розрахунок був дуже слабкий і не забезпечив відвернення суспільно небезпечної шкоди. Особа, як уже й і шлося, недооцінює шкідливості своїх дій, з однієї сторони, а з іншої - переоцінює ті чинники, котрі, на її думку, можуть відвернути шкоду. Така легковажна оцінка цих обставин діяння і є протиправно винною.

Варто також зупинитись і на висвітленні такої проблеми. У слідчий та судовій практиці досить часто виникають труднощі при відмежуванні самовпевненості від непрямого умислу. Це обумовлено тим, що за інтелектуальними та вольовими ознаками ці види вини мають схожість. Зокрема, і при злочинній самовпевненості, і при непрямому умислі особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків. Разом з тим, якщо при злочинній самовпевненості особа передбачає абстрактну можливість настання наслідків, то при непрямому умислі - реальну можливість їх настання, ці наслідки передбачаються нею досить чітко. Особа, діючи (не діючи ) з непрямим умислом , передбачає, що саме її діяння цілком певно може спричинити суспільно небезпечні наслідки. У цьому полягає відмінність вказаних видів вини щодо інтелектуальної ознаки [29].

Із вольового моменту відмінність злочинної самовпевненості від непрямого умислу є такою: при злочинній самовпевненості воля особи спрямована на відвернення можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Розрахунок особи при цьому - конкретний і опирається на обставину чи групу обставин, що ніби-то можуть відвернути настання наслідків. Однак, як ми й зазначали, у результаті цей розрахунок виявляється невірним. При непрямому умислі особа свідомо допускає настання суспільно небезпечних наслідків. При цьому у неї, як правило, немає будь-якого розрахунку на відвернення наслідків. В окремих випадках, діючи з непрямим умислом особа може навіть сподіватися на ненастання наслідків, проте така надія у неї є невиразною за характером. надія навмання, на випадковість, а не на конкретні обставини. Тому теорія кримінального права і судова практика розглядають такі злочинні діяння як вчинені з непрямим умислом [29].

3.2 Злочинна недбалість

За чинним законодавством необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25 КК України) [7, 10] .

Таким чином злочинна недбалість виражається у непередбачені зловмисником суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності. Це одна з важливих ознак, яка дозволяє відмежувати недбалість від обох видів умислу та від злочинної самовпевненості. Інші ознаки, притаманні недбалості, - це обов'язок та можливість особи передбачити суспільно небезпечні наслідки свого діяння. Зокрема, обов'язок бути уважним та розсудливим при вчиненні певних дій, передбачати настання їх шкідливих наслідків покладається на громадян законом, спеціальними нормами і правилами, що регулюють службову або професійну діяльність тощо [29].

Варто також зауважити, що злочинна недбалість - це єдиний вид вини, при якому особа взагалі неусвідомлює суспільно небезпечні наслідки - ані в реальному, ані в абстрактному вигляді. Такий фактичний психологічний розрив між свідомістю особи та наслідками її діяльності викликав у теорії кримінального права думки щодо доцільності визнання недбалості видом вини. Однак, цей підхід спростовується аналізом змісту інтелектуальної ознаки недбалості, яка характеризується як з негативної, так і з позитивної сторони.

З негативної сторони недбалість визначається тим, що в особи відсутнє усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого діяння, а звідси відсутнє і передбачення злочинних наслідків. Позитивна сторона полягає в тому, що винний повинен був і міг передбачити настання суспільно небезпечних наслідків своєї поведінки. «Повинен був» - складає повинність, об'єктивний критерій недбалості, а «міг передбачити» - суб'єктивний її критерій [19].

Об'єктивний критерій дозволяє встановити наявність в особи обов'язку передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків. Цей обов'язок може бути зумовлений соціальним становищем особи, її соціально-правовим статусом, стосунками з потерпілим та іншими обставинами. Так особа, яка у встановленому законом порядку має на праві власності вогнепальну зброю, зобов'язана дотримуватися встановлених правил її зберігання та використання. Якщо внаслідок неналежного дотримання цих приписів настають передбачені кримінальним законом шкідливі наслідки, особа притягається до кримінальної відповідальності, оскільки вона могла та повинна була передбачати можливість їх настання. [48, 146].

Суб'єктивний критерій визначає можливість такого передбачення. Він повинен фіксуватись на підставі аналізу здатності конкретної особи у відповідній життєвій ситуації, за наявності відповідних особистих характеристик (освіти, досвіду, стану здоров'я і т. ін.) передбачати можливість настання шкідливих наслідків [19].

Для встановлення злочинної недбалості також необхідно проаналізувати її інтелектуальну та вольову ознаки.

Зупинимось, перш за все, на інтелектуальних ознаках. Формулюючи недбалість, законодавець, як і при описі самовпевненості, не дає характеристики психічному ставленню суб'єкта злочину до своєї дії або бездіяльності, а лише вказує на непередбачення особою настання суспільне небезпечних наслідків при наявності обов'язку та можливості такого передбачення. Це, однак, не свідчить, що законодавець тим самим констатував відсутність в особи взагалі будь-якого психічного ставлення до діяння, що викликало суспільно небезпечні наслідки. У працях з психології та юриспруденції відзначається, що непередбачення наслідків свого діяння при наявності о6ов'язку та можливості їх передбачити - це наслідок певного психічного процесу, який відбувається у свідомості особи [9-9].

Таким чином, інтелектуальна ознака злочинної недбалості характеризується відсутністю у особи усвідомлення суспільної небезпеки здійснюваної ним дії або бездіяльності, а також відсутністю передбачення можливості настання небезпечних наслідків. Психічне ставлення особи до своєї поведінки при злочинній недбалості характеризується зневагою до своїх громадських обов'язків, нехтуванням загальними правилами передбачливості, обережності, безпеки [29].

Зупинимось і на питаннях суб'єктивних критеріїв злочинної недбалості, які тісно переплітаються із об'єктивними. Вирішальне значення при суб'єктивних має встановлення фактичної можливості особи передбачити вказані у законі наслідки. Ця можливість, зокрема, пов'язується із:

а) індивідуальними якостями особи;

б) з тією конкретною ситуацією, в якій діяла дана особа.

Наявність цих двох передумов робить для суб'єкта реально можливим передбачення суспільно небезпечних наслідків. Вказівка в законі на те, що при злочинній недбалості, крім обов'язку, повинна бути і можливість передбачення суспільно небезпечних наслідків свого діяння, виключає о6'єктивне ставлення за вину [19] .

Тобто, суб'єктивний критерій недбалості - це можливість особи передбачити настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій. Для визначення того - могла чи не могла певна особа передбачити у певних умовах та обставинах настання таких наслідків враховують суспільні, фізичні, психічні властивості та особливості саме цієї особи. Зокрема, її вік; освіту; фах (професію), стан здоров'я (в момент вчинення дії чи бездіяльності); фізичні чи психічні вади; досвід роботи; стать та інше.

Наприклад, медична сестра із десятирічним стажем роботи, зробивши хворому інфекцію кокаїну замість пеніциліну, спричинила йому летальний наслідок. Враховуючи освіту, фах, досвід роботи, можна зробити безперечний висновок, що медсестра мала б відрізнити ці ліки, якби проявила хоча б мінімум уваги до цього, а тому вона могла передбачити настання таких наслідків, тобто заподіяла смерть винної.

Вольова ознака злочинної недбалості полягає у тому, що особа, маючи реальну можливість передбачити суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки, не мобілізує свої психічні здібності для того, щоб здійснити вольові дії, необхідні для запобігання таким наслідкам. Щодо належних дій у особи відсутні характерні для волі переживання “треба”, “я зобов'язаний це зробити», хоча ситуація давала їй достатню інформацію для цього, а за своїми особистими якостями вона могла б сприйняти й усвідомити цю інформацію та ухвалити вірне рішення.

Вольова ознака недбалості характеризується й тим, що суб'єкт, діючи тим чи іншим чином, не напружує своїх вольових зусиль, не зосереджує своєї уваги на характері та особливостях своїх дій, і внаслідок цього не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків цих дій.

Таким чином, вина при злочинній недбалості ґрунтується на:

а) юридичному обов'язкові особи передбачити настання суспільне небезпечних наслідків своїх дій, який в законі встановлено словами: “повинна була”;

б) можливості їх передбачити, що в законі позначено словами: “могла їх передбачити” [29].

При цьому найбільш обґрунтованою є точка зору, відповідно до якої інтелектуальним елементом злочинної недбалості є непередбачення настання суспільно небезпечних наслідків за наявності об'єктивної можливості цього. А вольовий елемент злочинної недбалості характеризується вольовим характером вчинюваної особою дії (або бездіяльності) [31].

Дещо детальніше зупинимось і на психологічному змісті злочинної недбалості. У теорії кримінального права виділяють такі основні варіанти розуміння психологічних аспектів злочинної недбалості:

а) відсутність психічного ставлення до суспільно небезпечного наслідку, який передбачений як обов'язкова ознака у відповідному складі злочину;

б) визначення психологічної основи злочинної недбалості через певну вірогідність настання суспільно небезпечних наслідків;

в) відсутність передбачення суспільно небезпечних наслідків є ставленням з позитивним змістом, яке полягає у тому, що в момент вчинення злочинного діяння в особи є реальна можливість передбачити ці суспільно небезпечні наслідки;

г) у психічному ставленні при злочинній недбалості розрізняються два моменти: позитивний і негативний;

д) психічне ставлення розглядається як потенційне, що засновано на реальній, але нереалізованій можливості передбачення [9.8].

Таким чином, злочинна недбалість є там і тоді, де і коли є сукупність обох критеріїв: о6'єктивного і суб'єктивного тобто коли особа повинна була і могла передбачити настання суспільне небезпечних наслідків своїх дій. Оскільки в законі ці критерії поєднані сполучником “і”, то лише сукупність їх утворює вину - злочинну недбалість. Відсутність хоча б одного з них, означає, що шкода заподіяна невинно.

Коротко підсумовуючи викладене у даному розділі, зауважимо, що доктрина кримінальної теорії передбачає існування злочинних проявів, скоєних як умисно, так і з необережності. Вони відрізняються за формою вини, а отже, за психологічним механізмом вчинення злочину. Якщо суб'єкт умисних злочинів прямо або опосередковано протиставляє власну волю інтересам суспільства, то соціально-психологічною причиною необережних злочинів є неуважність, безвідповідальне ставлення до існуючих в суспільстві правил поведінки.

Окрім того, ст. 25 КК України засвідчує, що необережність поділяється на злочинну самовпевненість (lucsuria) та злочинну недбалість (ingligencia).

При цьому, злочин вважається вчиненим за злочинної самовпевненості, коли особа:

а) передбачає лише можливість суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності;

б) розраховує на реальні сили (наприклад, знання, досвід, вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (надійність технічних засобів, дія інших сил тощо), які дозволять уникнути настання суспільно небезпечних наслідків;

в) її розрахунки були легковажними (невиправданими) і такі наслідки настали.

А злочинна недбалість виражається у непередбачені винуватим суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності. До інших ознак, що притаманні недбалості, належать обов'язок та можливість особи передбачити суспільно небезпечні наслідки свого діяння. Зокрема, обов'язок бути уважним та розсудливим при вчиненні певних дій, передбачати настання їх шкідливих наслідків покладається на громадян законом, спеціальними нормами і правилами, що регулюють службову або професійну діяльність тощо.

У розділі подано розгорнуті правові характеристики злочинної самовпевненості (lucsuria) та злочинної недбалості (ingligencia).

Розділ ІV. Змішана форма вини

У переважній більшості скоєний злочин характеризується однією формою вини. Однак у кримінальній практиці мають місце ситуації, коли умисне протиправне діяння спричинює наслідки, що не входять в обсяг умислу і характеризуються необережним ставленням винного до їх настання. Це буває місце у тих випадках, коли виникає необхідність посилити відповідальність за умисні злочини, що спричиняють шкідливі наслідки, яким надається кваліфікуюче значення. У теорії кримінального права такі злочини визначають, як злочини зі «змішаною», «подвійною», «складною» формою вини [19].

Варто також зазначити, що кримінальне законодавство, зафіксувавши у нормах Особливої частини КК України ситуації вчинення злочинів з двома формами вини, не дало їх нормативного визначення у структурі Загальної частини КК України. А це, без сумніву, було б не лише доцільним, але й практично корисним для працівників слідства, дізнання та суду.

Злочини з двома формами вини фактично є своєрідним симбіозом двох самостійних злочинів. Для прикладу, ч.2 ст. 121 КК України - умисне спричинення тяжкого тілесного ушкодження, охоплюється ознаками норми ч. 1 цієї статті та злочину, передбаченого ч.1 ст. 119 КК України - «Вбивство через необережність» [7, 49]. Дане поєднання суттєво підвищує ступінь суспільної небезпечності злочину та фактично утворює правове явище, яке якісно відрізняється від тих, що передбачені окремо кожною з зазначених норм КК.

У більшості злочинів, що вчиняються з двома формами вини, шкода заподіюється різним безпосереднім об'єктам посягання. Зокрема, у наведеному прикладі, об'єктами злочину виступають, з однєї сторони, здоров'я, а з іншої, - життя особи. У злочині, передбаченому нормою ч.2 ст. 271 КК (Порушення вимог із законодавства про охорону праці) [7, 114], з однієї сторони - відносини у галузі охорони праці, з іншої - життя, здоров'я та інші відносини, блага та інтереси, що охороняються КК України. Хоча така конструкція не є обов'язковою і як другий об'єкт злочинного посягання у злочинах з двома формами вини може виступати й ідентичний безпосередній об'єкт. Приміром, нормою ч.2 ст. 134 КК України «Незаконне проведення аборту» як об'єкт посягання у будь-якому випадку виступає здоров'я потерпілої [7, 53].

Аналогічна ситуація при умисному знищенні або пошкодженні майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194 КК України) та в інших аналогічних юридичних конструкціях [29].

У злочинах з двома формами вини перший (первинний) завжди вчиняється умисно, а другий (вторинний) - необережно. Виходячи з цього можна сконструювати варіанти співвідношення видів форм умислу та необережності в таких складах злочинів [19].

Варто також наголосити, що у науковій літературі щодо питань щодо подвійних форм вини склалося дві основні концепції - вузька та широка.

Згідно широкої концепції, можливим є будь-яке поєднання будь-яких форм вини, а згідно вузької концепції можливе поєднання тільки видів окремих форм вини [48, 132-155].

Та найбільш прийнятною є концепція вузького розуміння «вини з двома формами» обґрунтована А.Й. Рарог, при якій законодавець зливає, тобто юридично об'єднує в один склад злочину два самостійних склади злочину, один з яких є умисним, а інший - необережним, причому обидва з них можуть існувати самостійно [49, 161-164].

Зміст «змішаної вини», на думку іншого вченого - В.А. Якушина, полягає в тому, що в деяких складах злочинів законодавець передбачає сукупність правопорушення та злочини. При цьому навмисно порушуються, наприклад, правила дорожнього руху або навмисно вчиняються інші правопорушення, що потягли наслідки кримінально-правового характеру, до яких існує психічне ставлення у формі необережної вини [50, 44].

Зазначена позиція цього науковця підтверджує тезу, відносно того, що в злочинах невеликої тяжкості, склади яких містять у собі об'єктивно-суб'єктивні ознаки інших видів правопорушень, відбувається включення не тільки ознак інших видів правопорушень в об'єктивну сторону із злочинними наслідками, а й включення умислу в адміністративно-правовому розумінні.

Враховуючи зазначене вище розуміння «вини із двома формами» і «змішаної вини», відмінність між зазначеними поняттями, на нашу думку, полягає в наступному.

Об'єктивна сторона злочинів, яким притаманна «змішана вина» складається із посягання, що є по своїй конструкції іншим видом правопорушення, а також кримінально-правових наслідків. При цьому ставлення особи до порушення правил регуляції суспільних відносин (тобто до посягання), виражається в умисній формі вини, яка, по суті, є такою у не кримінально-правовому розумінні, а в адміністративно-правовому, проте ставлення до злочинних наслідки виражене у формі необережності в кримінально-правовому розумінні [29].

Якщо зайняти протилежну позицію, тобто стверджувати, що умисел у не кримінально-правовому розумінні взагалі встановлювати немає необхідності, оскільки даний вид умислу не матиме відношення до сфери кримінально-правового регулювання, то подібне тлумачення фактично призведе до неврахування низки рекомендацій, які містяться в Постановах Пленуму Верховного Суду України, і як наслідок, до об'єктивного ставлення у вину.

Для прикладу, у відповідності до ч. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини проти безпеки виробництва» передбачено, що «... суди при розгляді справ мають з'ясовувати, зазначені в них відповідні статті, пункти, параграфи законодавчих та інших нормативних актів, що регулюють безпеку виробництва, і які з них порушені ... » [51, 15], тобто суди зобов'язані встановлювати склад іншого виду правопорушення.

Такі ж рекомендації Пленуму Верховного Суду України містяться в інших постановах щодо злочинів у сфері господарської діяльності, порушення правил дорожнього руху і правил експлуатації транспорту.

Розмежування «вини із двома формами» і «змішаної вини» у вищевказаному розумінні пояснює зв'язок терміна зі змістом інтелектуальних та вольових ознак в досліджуваних поняттях, а також їх взаємозв'язок зі специфікою об'єктивної сторони, видами протиправності. Використання понять «вина із двома формами» і «змішана вини» пояснює зв'язок між зазначеними видами вини або формами вини і такими видами протиправності суспільно небезпечного діяння як «пряма» протиправність і «змішана» протиправність (або бланкетним способом вираження кримінальної протиправності) [29].

Коротко підсумовуючи сказане у третьому розділі курсової роботи, зазначимо, що у відповідності до ст. 23 КК вина може бути виражена у формі умислу або необережності. При цьому одні злочини можуть бути тільки умисними, другі - тільки необережними, а треті - як умисними, так і необережними. І хоча у розділі V КК України (Загальна частина) нічого не сказано про змішану форму вини, вона все ж присутня в окремих необережних злочинах. Тож наука кримінального права на підставі аналізу деяких статей Особливої частини КК розробила поняття «змішаної» форми вини. Іноді цю форму вини ще називають «складною», або «подвійною».

Щодо одних ознак складу злочину при змішаній формі вини має місце прямий чи непрямий умисел, щодо інших - злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість.

Деякі автори виділяють дві групи злочинів зі змішаною формою вини:

а) це злочини, в яких порушення правил може бути як умисним, так і необережним, але ставлення до наслідків виражається тільки в необережності (злочинній самовпевненості або злочинній недбалості).

б) у другій групі злочинів передбачене законом умисне діяння спричиняє два різних наслідки: або ж найближчий є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони; або ж віддалений - кваліфікуючою ознакою.

До першої групи протиправних діянь належать ті, в яких злочинне діяння становить собою порушення яких-небудь правил безпеки, і саме по собі, у відриві від наслідків є адміністративним чи дисциплінарним правопорушенням, а настання суспільно небезпечних наслідків, причинно пов'язаних з діянням, робить все вчинене злочином (наприклад, порушення вимог законодавства про охорону праці, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч.2 ст.271 КК України); порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, якщо такі діяння спричинили смерть потерпілого або заподіяли тяжке тілесне ушкодження (ч. 2 ст.286 КК України); порушення чинних на транспорті правил, що забезпечують рух, якщо спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ст.291 КК України); незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин, що спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч.2 ст.269 КК України) та інші).

До другої групи відносять ті злочини, діяння яких щодо обов'язкового наслідку суб'єктивна сторона виражається в умислі (прямому чи непрямому), а щодо кваліфікованого наслідку - тільки в необережності (злочинної самовпевненості або злочинної недбалості). До таких злочинів належать, наприклад, умисне знищення або пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч.2 ст.194 ККУ); умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч.2 ст.121 ККУ); угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна, якщо ці дії спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч.3 ст.278 ККУ) та ін.

Значення змішаної форми вини полягає в тому, що вона дає можливість:

а) конкретизувати ступінь суспільної небезпечності злочину;

б) визначити правильну кваліфікацію;

в) відмежувати близькі за об'єктивними ознаками склади злочинів.

Окрім того, значення правильного встановлення подвійної форми вини сприяє правильній індивідуалізації призначення покарання зловмиснику за причетність до того чи іншого злочину.

Висновки

На основі викладеного автор даної курсової роботи робить наступні висновки: Конституція України, проголошуючи, що «особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду» (ст.62), засвідчує один із ключових, основних та керівних начал кримінального судочинства - принцип презумпції невинності. Тобто, жоден громадянин за будь-яких обставин не може бути затриманий чи заарештований, підданий кримінальному чи адміністративному переслідуванні та позбавлений волі, якщо його вина у причетності до конкретного протиправного діяння (до кількох злочинів) не буде доведена.

Цей же принцип презумпції невинності знайшов своє нормативне закріплення у ст. 5 Кримінального процесуального кодексу України, у якій зазначається, що «ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше, ніж на підставах і в порядку, встановлених законом», а також у ч. 2 ст. 2 Кримінального кодексу України, яка гласить, що «особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

І тому кримінальне право проблемі вини, як обов'язковій складовій частині суб'єктивної сторони будь-якого злочину, приділяє досить суттєву та особливу увагу.

У різні періоди ХІХ-ХХ та початку ХХІ століть питання вини піддавались ґрунтовним дослідженням, породжувало існування великої кількості цікавих та цінних думок, окремих кримінально-правових теорій. І все ж найбільш близькими до традиційного для вітчизняної теорії кримінального права є психологічна теорія вини та об'єктивна кримінально-правова теорія.

Поняття вини у межах психологічної теорії вини характеризується наступним: а) вина - це психічне ставлення особи до злочинного діяння, яке вчиняється нею, та його наслідків; б) вина - це завжди умисел або необережність; в) у кожний психічний акт певною мірою входять два елементи (аспекти) - інтелектуальний та вольовий. г) вина є умовою кримінальної відповідальності. Зрештою, саме на положеннях психологічної теорії вини і ґрунтується визначення поняття вини в ст. 23 КК України.

Основними категоріями, що характеризують вину, є зміст та форма. Зміст вини - найбільш важливий елемент у понятті вини і характеризується сукупністю свідомості (інтелектуальний момент), волі (вольовий момент) та їх співвідношенням.

Зокрема, вольовий момент змісту, у відповідності до КК України, є бажання настання певних суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності (прямий умисел), або свідоме їх допущення (непрямий умисел).

Важливе значення в понятті вини мають і такі її елементи, як ступінь та форма вини. Ступінь вини означає кількісну характеристику вини, відображає тяжкість провини особи перед суспільством, є сукупністю форми і змісту вини з урахуванням всіх особливостей психічного ставлення особи до обставин злочину. А щодо форм вини, то чинне кримінальне законодавство (ст. 23 КК України) виділяє дві форми вини - умисел та необережність. А умисел у свою чергу може бути прямим та непрямим (ст. 24 КК України) [7].

При цьому законодавче визначення прямого і непрямого умислу містить три ознаки, які характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння та його наслідків:

а) усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння;

б) передбачення його суспільно небезпечних наслідків;

в) бажання настання таких наслідків або свідоме припущення їх настання.

Основна відмінність прямого і непрямого умислу полягає в їх вольовому моменті. Вольовий момент прямого умислу характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків, а при непрямому - свідомим припущенням їх настання. В останньому випадку воля особи посідає не активну, а пасивну щодо наслідків позицію, оскільки наслідки є побічним результатом злочинної дії (бездіяльності) винного

Аналізуючи різновиди прямого умислу, автор підкреслює, що теорія кримінального права вирізняє визначений, невизначений та альтернативний умисли. Зокрема, визначений умисел характеризується наявністю у зловмисника бажання досягти конкретного злочинного наслідку, наприклад, заподіяти тяжке тілесне ушкодження, одержати хабара, викрасти чи відкрито заволодіти чужим майном тощо.

Невизначеним є умисел, за якого винуватий передбачав суспільно небезпечні наслідки лише у загальних рисах, а не в індивідуально визначеному вигляді. А альтернативний умисел має місце тоді, коли особа передбачає та бажає настання одного із кількох можливих злочинних наслідків (наприклад, смерті або тяжкого тілесного ушкодження). Винувата особа в такому випадку буде відповідати за той наслідок, який настав фактично.

У роботі наголошується, що законодавчо поняття непрямого умислу зафіксовано у ч. 3 ст. 24 КК України, в якій, зокрема, зазначається, що непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки й хоча не бажала, та свідомо припускала їх настання.

Таким чином, у разі вчинення злочину з непрямим умислом особа:

а) усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння;

б) передбачає його суспільно небезпечні наслідки;

в) хоча не бажає, але свідомо припускає їх настання.

Автор також наголошує, що основна сутність непрямого умислу - у його вольовій ознаці. Особливість даної ознаки полягає у відсутності бажання настання суспільно небезпечного наслідки, особа не відчуває потреби у його досягненні. Тобто має місце ситуація, при якій особа, яка не спрямовуючи свою волю на досягнення результату, все ж свідомо допускає його настання. Найчастіше таке свідоме допущення полягає у байдужому ставленні до наслідків. Інакше кажучи, особа, не будучи зацікавленою в настанні суспільно небезпечного наслідку свого діяння, все ж допускає таку можливість.

У ІІІ розділі даної курсової роботи мова йде про вину у формі необережності та її види. Наголошується, що необережність, поряд з умислом, теж є основною формою вини у кримінальному праві України. Вона характерна для порушень правил безпеки руху й експлуатації транспорту, порушень правил охорони праці та безпеки виробництва, для деяких господарських і службових злочинів та інших злочинів.

Теорія кримінального права необережність поділяє на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

Зазначається, що необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння та легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25).

Тобто, виходячи з даної статті, злочинна самовпевненість має місце тоді, коли особа:

а) передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності (інтелектуальний момент);

б) але легковажно розраховує на відвернення цих наслідків (вольовий момент).

Злочинна самовпевненість як й інші види вини, характеризується двома ознаками: інтелектуальною та вольовою.

Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості відображена у законі вказівкою на ставлення суб'єкта до суспільно небезпечних наслідків, тобто, це передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння. А вольовий момент самовпевненості полягає у тому, що фігурант легковажно розраховує на відвернення суспільно небезпечних наслідків. При цьому особа розраховує на цілком реальні обставини, котрі за своїми властивостями мають здатність відвернути настання наслідків. Це її власні, особисті якості (спритність, вмілість, досвідченість, майстерність), дії інших осіб, фізичні або хімічні закони, вплив обстановки, сили природи тощо. При цьому розрахунок на втручання обставин, котрі в момент вчинення діяння були відсутні, а їх прояв не є закономірним, виключає самовпевненість.

У роботі констатується, що за чинним законодавством необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25 КК України).