Договір зберігання вантажу

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Зміст

Вступ

1. Поняття договору зберігання

1.1 Підстави виникнення зобов'язань зі зберігання

1.2 Сторони, предмет, об'єкти договору зберігання

1.3 Форма та строк договору зберігання

1.4 Права та обов'язки сторін договору та їх відповідальність

2. Види договору зберігання

2.1 Договір зберігання в товарному складі

2.2 Спеціальні види зберігання

2.2.1 Зберігання речі у ломбарді

2.2.2 Зберігання цінностей у банку

2.2.3 Зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту

2.2.4 Інші спеціальні договори зберігання

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Одним з найпоширеніших договорів у сфері послуг в даний час є договір зберігання. Потреба в забезпеченні збереження майна, коли сам власник позбавлений можливості здійснювати нагляд за ним, досить давно викликала до життя існування особливих правових норм про зберігання. Договір зберігання має широке застосування у цивільному обороті, чим зумовлює актуальність теми даної курсової роботи. Він укладається у випадках, коли у власника або іншої особи, яка правомірно володіє належним йому майном, виникає потреба в отриманні з боку інших осіб послуг по забезпеченню його схоронності. Послуги по зберіганню чужих речей можуть надаватись як при здійсненні підприємницької діяльності, так і у межах інших (зокрема побутових) відносин. За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її відповідно до його умов у схоронності. Аналіз положень глави 66 ЦК України свідчить про те, що договір зберігання може бути як реальним, так і консенсуальним.

Зберігання як особливий різновид послуг опосередковується поіменованим та закріпленим на рівні законодавства цивільно-правовим договором. Проблеми договору зберігання вантажів досліджувалися на рівні окремих публікацій в пресі та на рівні відповідних параграфів у підручниках з цивільного права, проте комплексні дослідження проблематики не проводилися. За часів незалежності було виконане одне дисертаційне дослідження щодо договору зберігання (Грамацький Е. М. «Договір зберігання в цивільному праві». -- К., 2004). Разом із тим, вказана робота має загальний характер, зокрема в ній досліджуються лише основні аспекти договору зберігання, а проблема зберігання вантажів взагалі не висвітлена. Ґрунтовні дослідження сфери надання послуг зберігання були предметом праці таких вчених, як Ю. С. Соловйов, К. С. Боуш, Н. О. Новокшонов, О. С. Коломацька та ін.

М. І. Брагінський підкреслює, що, як правило, це має місце, якщо сторона у зв'язку з виконанням своїх обов'язків за договором, предметом якого служить економічний чи фактичний рух речей, укладає самостійний до­говір зберігання з третьою особою [14].

І. О. Іоффе відносив зберігання вантажу до фактичних дій експедитора, що виконуються за договором транспортного експедирування. Він зазначав, що експедитор може виконувати тільки фактичні дії, такі як доставка вантажу на транспорт чи з транспорту на склад одержувача, вантажно-розвантажувальні роботи, зберігання вантажів до здачі їх органам транспорту чи до момен­ту їх вручення клієнту тощо [15]. З іншої позиції виходив М. Є. Ходунов, який не вважав послуги зі зберігання вантажів ознакою експедирування, та вказував, що подібні фактичні дії мають місце, на­приклад, і в договорі комісії, оскільки комісіонер, що приймає ту чи іншу річ від комітента для продажу чи придбаває майно для комітента, зобов'язаний вжити заходів для забезпечення його збереження [16].

З точки зору Ю. В. Романця, ті норми про зберігання, на які не впливає специфіка основного зобов'язання та які не вступають у суперечність із правилами про основне зобов'язання, можуть застосовуватися до договору без змін. Тобто при укладенні договорів з елементами зберігання необхідно визначити, чи можливо застосовувати норми гл. 66 ЦК України без застережень, чи потрібно трансформувати норми зберігання в основне зобов'язання та робити застереження щодо особливості застосу­вання цих норм.

Можливість існування самостійної договірної конструкції зберігання вантажу як різновиду зберігання визнавала М. В. Зімельова. На її думку, крім обов'язків, що безпосередньо випливають з договору поклажи, товарний склад може приймати на себе ті чи інші зобов'язання, виконання яких не зв'язано зі здійсненням головної мети правочину -- зберіганням. Відповідні права та обов'язки сторін при цьому включаються до договору складського зберігання.

Об'єктом даного дослідження є договір зберігання, його досконалість та недоліки.

Завданням даної роботи буде з'ясувати особливості правового регулювання договору зберігання чинним законодавством України, поняття, зміст, порядок укладення та розірвання такого договору, відповідальність сторін за договором зберігання.

Предметом дослідження будуть статті Цивільного кодексу України, коментарі статей ЦКУ, наукові праці, присвячені проблемам законодавчого забезпечення договору зберігання, публікації в спеціальній юридичній періодиці.

1. Поняття договору зберігання

1.1 Підстави виникнення зобов'язань зі зберігання

Договір зберігання належить до категорії договорів про надання послуг. Договір зберігання має широке застосування у цивільному обороті. Він укладається у випадках, коли у власника або іншої особи, яка правомірно володіє належним йому майном, виникає потреба в отриманні з боку інших осіб послуг по забезпеченню його схоронності. Послуги по зберіганню чужих речей можуть надаватись як при здійсненні підприємницької діяльності, так і у межах інших (зокрема побутових) відносин. За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її відповідно до його умов у схоронності.

В юридичній літературі договір зберігання називався договором поклажі, а його суб'єкти - відповідно поклажодавцем і поклажоприймальником. Радянська теорія і практика підмовилися від терміна "поклажа", замінивши його терміном "схов". Особа, що приймала майно на зберігання, іменувалася не поклажоприймальником, а охоронцем, а суб'єкт, який здавав річ на зберігання, у зв'язку з відсутністю нової термінології, так і продовжує називатися поклажодавцем

Відносини, пов'язані з укладенням, виконанням і розірванням договорів зберігання регулюються Главою 66 Цивільного кодексу України. Відповідно до ст.936 ЦК України, за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому[16, 213].

Для виникнення зобов'язань зі зберігання необхідні певні юридичні факти. Такими підставами можуть бути угоди, юридичні вчинки, акти планування, адміністративні акти, постанови слідчих, ухвали суду, господарського суду та інші дії громадян та організацій, які породжують цивільні права та обов'язки.

Ознакою зобов'язань зі зберігання є те, що ці відносини породжуються лише правомірними діями. Найпоширенішим юридичним фактом, з яким пов'язано виникнення зобов'язання зберігання, є угоди (договори). Але не з будь-якої угоди можуть виникнути правові відносини зі зберігання. Вони виникають лише з тієї угоди, що спрямована саме на передачу певного майна на зберігання іншій особі, тобто в даному випадку воля сторін має бути спрямована на досягнення певних правових наслідків, а саме - на виникнення зобов'язань зі зберігання.

Укладаючи договір зберігання, сторони повинні уявляти основні наслідки взаємної згоди, їх воле виявлення і розуміти, що один дає іншому конкретну річ на зберігання, вступаючи з ним у правові відносини з цією метою, а інший згоден прийняти на себе обов'язок зі зберігання речі. Тобто просте прохання приглянути за речами не можна розглядати як укладення договору схову, оскільки дані речі залишені не з метою здачі їх на зберігання. В даному випадку дії учасників угоди не спрямовані на виникнення між ними такого правового зв'язку [8,141].

В основному зобов'язання зі зберігання виникають безпосередньо за наявності юридичного факту, яким є укладення договору зберігання. Але ці зобов'язання можуть виникати не лише з договору схову, в якому зберігання є єдиною метою, що передбачена законом. Підставою певних зобов'язань зберігання можуть бути інші договори, де зберігання виступає як допоміжна функція, що доповнює основний зміст іншого договору, тобто виступає як елемент основного зобов'язання. Так, комісіонер зобов'язаний зберігати майно комітента за договором комісії, підрядник - майно замовника за договором підряду, перевізник - вантаж відправника за договором перевезення. Основним змістом цих договорів є надання іншої послуги, а не зберігання, але при наданні основної послуги має здійснюватися і зберігання майна громадян, організацій як додаткова діяльність, що є елементом основного зобов'язання. Це сприяє належному виконанню обов'язку, який є змістом послуг, що надаються.

На відміну від договору схову в цих випадках не потрібно, щоб сторона, яка надає послугу, що є змістом основного договору, згодна була прийняти на себе обов'язок і зі зберігання, а особа на чию користь здійснюється послуга, бажала б покласти на неї такий обов'язок. У даному випадку для виникнення зобов'язання схову досить укласти основний договір про надання послуг, тобто відповідно договір комісії, підряду, перевезення тощо, де існує предмет схову, що залишений або внесений у відведене приміщення чи місце [11, 492]. Спеціальної спрямованості на те, щоб встановити правові відносини і щодо схоронності речей, тут немає.

Юридичні вчинки - це також юридичні факти, які є підставою для встановлення відносин зберігання. Вони здійснюються з певною метою, але під час їх здійснення воля осіб не спрямована на те, щоб викликати юридичні наслідки у вигляді встановлення конкретних відносин зі зберігання, що виникають і без цієї спрямованості волі, тому що закон пов'язує з наявністю таких дій виникнення зобов'язань. У таких випадках для виникнення правовідносин зберігання досить, щоб особа здійснила практичні дії, які можуть мати різний характер. Так, наприклад, відмова покупця прийняти поставлену продукцію, є порушенням обов'язку з прийняття даної продукції на відповідальне зберігання; виявлення і здача знахідки органам міліції або виконавчому комітетові селищної, сільської ради зумовлює обов'язок зі зберігання даної речі протягом шести місяців (ч. 2 ст. 138 ЦК УРСР); бездоглядна або приблудна худоба передається на тимчасове утримання сільськогосподарським підприємствам, керівники яких не мають права відмовитися прийняти її (ст. 139 ЦК УРСР) [8]. Подібні норми є і в новому ЦК України. У цих випадах зобов'язання зі зберігання майна виникає на підставі прямих вказівок закону без укладення договору схову.

Іноді для виникнення зобов'язання зі зберігання потрібна наявність сукупності певних юридичних фактів. Це стосується встановлення планово-договірних відносин зі зберігання між підприємствами та організаціями, тобто тут існує акт планування і договір схову. Лише поєднання їх може утворити підставу, яка породжує цей вид зобов'язань. Зокрема, міністерства, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим готують пропозиції щодо визначення підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності для зберігання матеріальних цінностей державного резерву (запасів матеріально-технічних, продовольчих та сировинних ресурсів).

Відповідно до Закону України "Про державний матеріальний резерв" (ст. 11) запаси матеріальних цінностей державного резерву розміщуються на підприємствах, в установах та організаціях, спеціально призначених для зберігання матеріальних цінностей державного резерву. Частина запасів матеріальних цінностей державного резерву може зберігатися на промислових, транспортних, сільськогосподарських, постачальницько-збутових та інших підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах [6].

Для підприємств, установ та організацій, заснованих повністю або частково на державній власності (державні підприємства, установи та організації, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендні підприємства, основані на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності всіх форм власності, визнаних відповідно до законодавства України монополістами, відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву є обов'язковим, якщо це не завдає їм збитків.

Перелік підприємств, установ та організацій усіх форм власності, що виконують відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, номенклатура та обсяги їх накопичення визначаються мобілізаційними та іншими спеціальними планами [5]. Тобто в даному разі зберігання матеріальних цінностей державного резерву виникає з акту планування.

Зобов'язання схову також можуть виникнути з адміністративних актів, бо адміністративні акти є різновидом юридичних фактів. Це акти органів державного управління, вони виражають волю органів з питань, що належать до їх компетенції. Воля у них спрямована на встановлення цивільно-правового зобов'язання зі зберігання. Орган управління, що видав або прийняв такий акт, вступає в адміністративні відносини з громадянином або організацією, яким адресовано даний акт. Між органом, що видав акт, та іншою особою, наприклад майбутнім спадкоємцем, в інтересах якого прийнято акт, встановлюються цивільні правовідносини зі зберігання. Зокрема, державний нотаріус за місцем відкриття спадщини за повідомленням підприємства, установи та організації, громадян або за своєю ініціативою вживає заходів щодо охорони спадкового майна, коли це потрібно в інтересах спадкоємців, кредиторів або держави. Цих заходів вони вживають безпосередньо або шляхом доручення державним нотаріусам чи посадовим особам виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів за місцезнаходженням майна. Заходів з охорони спадкового майна державний нотаріус вживає не пізніше наступного дня з дати надходження доручення або заяви про наявність спадкового майна, яке потребує охорони. Для охорони спадкового майна державний нотаріус проводить опис майна і передає його на зберігання спадкоємцям або іншим особам, яких він призначає. Охорона спадкового майна триває до прийняття спадщини всіма особами. У даному разі зобов'язання зі зберігання виникають з адміністративного акта, зокрема акта описування спадкового майна, на якому державний нотаріус попереджає охоронця про відповідальність за зберігання майна, або з постанови про призначення охоронця спадкового майна. Майбутні сторони таких зобов'язань не вибирають собі контрагентів, зобов'язану особу призначають, визначаючи її самим актом [10, 691]. Такі адміністративні акти можуть вчиняти лише державні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і створювати, крім цивільних, ще й адміністративні відносини, де акт спрямований на виникнення зобов'язань зі зберігання. Орган державної виконавчої влади, що видає адміністративний акт, сам не стає суб'єктом зобов'язань зі зберігання, у той час як громадяни та організації є їх сторонами.

До юридичних фактів, які зумовлюють виникнення зобов'язань зі зберігання, слід віднести ухвали суду, господарського суду і постанови слідчих органів. Ці акти приймають дані органи при здійсненні функцій у межах їхньої компетенції і спрямовані на встановлення відносин зі зберігання. Вони є підставою виникнення зобов'язань зі зберігання між громадянами та організаціями. Суди та слідчі органи вступають в адміністративні відносини із зобов'язаним суб'єктом, а між ним та іншою уповноваженою особою встановлюються цивільно-правові зобов'язання зі зберігання. У даному разі між сторонами не укладається спеціальний договір схову майна. Для виникнення зобов'язання зі зберігання у цих випадках потрібна фактична передача майна зобов'язаній особі органом, який прийняв ухвалу чи постанову. Сторони таких відносин визначаються актами судово-слідчих органів, які призначають охоронців майна. Наприклад, державний виконавець передає описане майно, на яке накладено арешт, призначеному зберігачеві під розписку в акті опису. Ці органи відповідно до вимог закону чи за своєю ініціативою, чи за ініціативою заінтересованих осіб зобов'язані приймати такі акти для належного виконання покладених на них завдань [17, 228].

Крім зазначених, підставами виникнення зобов'язань зі зберігання можуть бути й інші дії громадян та організацій (у розумінні фізичних осіб, юридичних осіб), державних органів та органів місцевого самоврядування.

1.2 Сторони, предмет, об'єкти договору зберігання

У договорі зберігання беруть участь дві сторони - зберігач і особа, яка передає на зберігання майно і називається поклажодавцем. Сторонами договору, тобто зберігачем і поклажодавцем, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Поклажодавцями в основному є власники майна, що здають його на зберігання. Але це не становить обов'язкову умову дійсності договору, який укладається. Будь-яка особа, яка має юридичний інтерес щодо збереження майна, яке перебуває в її правомірному володінні, має право укласти договір схову як поклажодавець, хоч це майно і не належить їй на праві власності. Тим самим не виключена можливість здачі на зберігання речей заставодержателем, наймачем, перевізником тощо. Що стосується власника, то можливість вимагати у таких випадках майно від охоронця підпорядкована загальним правилам. Оскільки охоронець лише володіє річчю, але не стає її власником, дійсний власник, який має право на вилучення речі у поклажодавця, набуває такого права і щодо охоронця незалежно від його добросовісності та інших обставин справи. Добросовісність охоронця та спосіб вибуття речі з володіння власника можуть вплинути лише на взаємні розрахунки між сторонами. Так, якщо наймач майна після закінчення терміну договору найму здає його на сплатне зберігання замість того, щоб повернути майно власникові, віндикаційний позов власника буде задоволений навіть проти добросовісного володільця. Але в цивільному спорі такого характеру позивач повинен внести охоронцеві плату за зберігання, переклавши тим самим заподіяні збитки на їх винуватця, тобто поклажодавця [14, 217-218].

Всі організації, які здійснюють функції охоронців, можна поділити на дві групи, взявши за критерій для такого розмежування мету їх діяльності. До першої групи належать підприємства та організації, для яких зберігання не є метою діяльності, зазначеної в їхньому статуті (положенні). Це фабрики, заводи, санаторії, готелі і тому подібні організації; інші підприємства, установи, що мають інші основні виробничі функції, а не зберігання, яке вони в одних випадках виконують як допоміжний, додатковий до основної мети обов'язок, а в інших - як епізодичну діяльність.

Другу групу становлять підприємства, для яких зберігання є основною або єдиною метою їх діяльності (професійні зберігачі), передбаченою їхніми статутами, яка, як правило, здійснюється оплатно. Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання, але Установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено і безоплатне зберігання речі.

Суб'єктами зобов'язань схову у відносинах з фізичними особами можуть бути готелі, будинки відпочинку, санаторії і тому подібні організації. Основними виробничими цілями діяльності цих організацій є надання інших послуг (наприклад, санаторно-курортного лікування, організація відпочинку тощо), передбачених їхніми статутами, а не зберігання речей громадян. У даному разі зберігання виступає як допоміжна функція, що супроводжує статутну діяльність при наданні послуги, яка становить зміст і мету основного зобов'язання.

ЦК України визначає коло зберігачів, які мають особливий правовий статус у спеціальних видах зберігання. Так, цим Кодексом виділяються: зберігання речі у ломбарді, у банку, у камерах схову організацій, підприємств транспорту, у гардеробі організації, у готелі, зберігання автотранспортних засобів на спеціальних автостоянках, у гаражних кооперативах (статті 986- 996).

Надання такого роду послуг цими організаціями неможливе без здійснення допоміжної функції - охорони речей громадян. Поклажодавцями тут можуть бути лише фізичні особи. Звичайно, предметом даних зобов'язань є послуги, а об'єктом - речі громадян, тобто індивідуально-визначене майно особистого користування. Гроші та коштовності стають такими об'єктами лише при укладенні окремого договору схову з цими організаціями.

Суб'єктом даних зобов'язань на стороні охоронців можуть виступати й організації, для яких схов не є жодною з цілей діяльності, жодною додатковою функцією. До них належать адміністративні органи, вузи, науково-дослідні, інші установи та організації, що зберігають у гардеробах одяг своїх співробітників і відвідувачів. Підставою виникнення зобов'язань зі зберігання в даному разі можуть бути договір схову (наприклад, отримання номера при здачі речей до гардероба) та юридичні вчинки, якщо речі були залишені в гардеробі, який не обслуговувався гардеробником. Такі відносини мають безоплатний, короткостроковий характер, обмежуючись часом перебування громадян у цих організаціях.

До організацій, для яких зберігання майна є їхньою професійною діяльністю, належать ломбарди та камери схову транспортних організацій. Камери схову на залізничних вокзалах та автовокзалах створено для прийняття від громадян речей на зберігання незалежно від наявності проїзних документів, тобто єдиною функцією, метою діяльності цих камер є зберігання речей громадян, і ця діяльність передбачена їхнім статутом. Зокрема, Порядок обслуговування громадян залізничним транспортом, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1997 р визначає, що суб'єкти господарювання, які займаються перевезенням та обслуговуванням пасажирів, повинні забезпечити схоронність ручної поклажі пасажирів у камерах схову, схоронність багажу та вантажобагажу в сховищах та під час перевезень [7].

Поклажодавцями виступають лише фізичні особи. Організації не можуть здавати своє майно на зберігання в ломбарди та камери схову транспортних організацій, оскільки це не входить у зміст їх правоздатності. Виникнення зобов'язань зі зберігання майна ломбард засвідчує, видаючи іменну охоронну квитанцію, а в камерах схову транспортних організацій видають квитанції або жетони. Цей договір схову є двостороннім, реальним, оскільки обов'язок зі зберігання речі виникає лише з моменту фактичної передачі її у володіння охоронця. Об'єктом зобов'язання схову в цих випадках є індивідуально-визначене майно громадян, яке може прийматися на зберігання згідно зі статутами підприємств, правилами перевезення пасажирів і багажу на транспорті.

Для різних охоронців об'єктами схову можуть бути різні речі. Так, ломбарди приймають предмети особистого користування і домашнього вжитку, перелік яких може змінюватися. Камери схову беруть на зберігання ширше коло речей, ніж ломбарди.

Основною рисою договірного зберігання організаціями є те, що, оскільки приймання речей на зберігання входить у сферу їх професійної діяльності, вони мають, як правило, для таких операцій спеціальні приміщення чи спеціальне обладнання (камери схову ручного багажу - на вокзалах, гардероби - в установах, театрах тощо).

Зберігачами можуть бути фізичні особи, які приймають на зберігання речі інших фізичних осіб. Зберігання речей громадянами не має на меті отримання прибутку, а часто є безоплатною послугою, що трапляється в побуті, але може бути й сплатною. Юридичним фактом, який породжує такі відносини, здебільшого є укладення між громадянами договору схову, який є реальним. Фізичні особи можуть займатися зберіганням майна з метою отримання прибутків, набувши статусу підприємця.

У всіх випадках предметом договору зберігання завжди є послуги, що їх надає зберігач поклажодавцеві та які спрямовані на забезпечення схоронності майна. Об'єктом договору схову може бути як індивідуально-визначена річ, так і речі, що мають родові ознаки. За зобов'язаннями зберігання, незалежно від підстав їх виникнення, охоронець повинен повернути у схоронності ті самі, а не інші речі, і тому, як правило, об'єктом цих зобов'язань є індивідуально-визначені речі. Іноді речі можуть визначатися родовими ознаками (наприклад, здача зерна на елеватор). Коли на схов здаються речі, що мають родові ознаки, то вони переходять у власність охоронця, якщо немає іншої угоди. І охоронець зобов'язаний повернути стороні, яка здала родові речі на схов, рівну або обумовлену сторонами кількість речей того самого роду та тієї самої якості, а не ті самі речі, що їх здавали на схов. Якщо згідно із законом зберігач стає власником переданих йому речей, то ризик випадкової загибелі чи псування таких речей покладається на охоронця, і він зобов'язаний повернути поклажодавцеві рівну або обумовлену сторонами кількість речей того самого роду та тієї самої якості звичайно за умови, якщо загибель речей не сталася внаслідок дії непереборної сили. Законодавство допускає укладення угоди між зберігачем і поклажодавцем з приводу родових речей, зокрема про відповідальність за випадкову загибель або псування таких речей, яка може бути покладена на поклажодавця [16, 114].

1.3 Форма та строк договору зберігання

ЦК встановлює правило про форму договорів зберігання, які є єдиними для громадян та інших осіб (ст. 937). Так, за ЦК України договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених ст. 208 ЦК України (наприклад, правочини між юридичними особами, певні правочини між юридичними і фізичними особами, правочини між фізичними особами на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян). Однак договір про прийняття речі на зберігання в майбутньому має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання. При цьому письмова форма вважатиметься дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією, іншим документом, підписаним зберігачем.

Якщо зберігачем виступає спеціалізована організація (наприклад, камера схову), то видається квитанція, яка й підтверджує укладення договору. Часто квитанція виписується на формуляр, де відображається і сам порядок зберігання, який визначає права та обов'язки контрагентів [14, 308]. У деяких випадках (наприклад, при здачі в гардероб верхнього одягу) поклажодавцям видаються номерні жетони, їх звичайно не можна вважати актами письмового оформлення договору, але вони мають доказове значення при розв'язанні питань про те, чи було здано майно на зберігання.

Договір зберігання на товарному складі укладається у письмовій формі, яка вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом. Такими складськими документами є: складська квитанція, просте складське свідоцтво; подвійне складське свідоцтво, яке складається із складського свідоцтва та заставного свідоцтва - варанта (статті 976, 980, 981 ЦК України).

У відносинах за договором схову строк є досить своєрідним, оскільки він визначає межі обов'язків охоронця. Охоронець не має права вимагати від поклажодавця достроково забрати своє майно, якщо в договорі обумовлено строк його дії. Навпаки, поклажодавець може у будь-який момент вимагати повернення майна навіть якщо строк дії договору ще не закінчився. Якщо договір було укладено на певний строк, охоронець має право вимагати, щоб поклажодавець прийняв від нього майно, якщо настав строк. При безстроковому характері договору ця вимога може бути пред'явлена у будь-який момент, але охоронець зобов'язаний надати поклажодавцеві достатній строк для одержання ним свого майна.

1.4 Права та обов'язки сторін договору та їх відповідальність

Змістом договору зберігання є такі пункти, що кореспондують права та обов'язки сторін.

Обов'язки зберігача:

1) забезпечувати схоронність речі - вживати усіх заходів, передбачених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі (ст.942 ЦК).

Ці заходи можуть бути встановлені договором сторін і спрямовані на запобігання втрати, псування, нестачі або пошкодження майна. При цьому мають бути взяті до уваги специфічні властивості майна (наприклад, схильність до псування харчових продуктів). Під час зберігання внаслідок природних властивостей річ може змінюватися, погіршуватися, що має враховуватися як знос речі, не пов'язаний з її пошкодженням, тому це не може вважатися порушенням зберігачем обов'язку щодо забезпечення схоронності речі. договір зберігання цінність ломбард

Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов'язаний піклуватися про річ, як про свою власну. Це означає, що до зберігача не може бути пред'явлена вимога виявляти до предмета зберігання більшу дбайливість, ніж та, що він виявляє до власного майна;

2) виконувати свої обов'язки за договором зберігання особисто.

Зберігач має право передати річ на зберігання іншій особі у разі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду. Про передання речі на зберігання іншій особі зберігач зобов'язаний своєчасно повідомити поклажодавця. У разі передання зберігачем речі на зберігання іншій особі умови договору зберігання є чинними і первісний зберігач відповідає за дії особи, якій він передав річ на зберігання (ст.943 ЦК);

3) не користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а також не передавати її у користування іншій особі без згоди поклажодавця (ст.944 ЦК);

4) негайно повідомити поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання речі і отримати його відповідь. У разі небезпеки втрати, нестачі або пошкодження речі зберігач зобов'язаний змінити спосіб, місце та інші умови її зберігання, не чекаючи відповіді поклажодавця (ч.1 ст.945 ЦК);

5) повернути поклажодавцеві річ, передану на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей. Зберігач зобов'язаний передати плоди та доходи, одержані ним від речі. Тотожність речі, що була прийнята на зберігання, і речі, повернутої поклажодавцеві, може підтверджуватися свідченням свідків (ст.949 ЦК).

Обов'язки поклажодавця:

1) сплатити зберігачу плату за зберігання, якщо договір сплатний. Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Якщо зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати. Якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання. Установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі (ст.946 ЦК);

2) відшкодувати зберігачу витрати на зберігання. Витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються понад плату, що належить зберігачеві. При безоплатному зберіганні поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберігання речі, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.947 ЦК):

3) прийняти річ від зберігача після закінчення строку зберігання. Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі. За загальним правилом за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах (ч.1 ст.950 ЦК).

Стосовно відповідальності сторін договору слід зазначити, що відповідальність диференціюється залежно від того, яка особа виступає зберігачем. Так, у випадку, коли зберігачем є непрофесійний зберігач, то і відповідатиме він лише у разі своєї вини.

Відповідальність професійного зберігача визначена відповідно до ст.614 ЦК, якою встановлена підвищена відповідальність осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність. З огляду на специфіку відносин при зберіганні, зберігач звільняється від відповідальності за втрату, нестачу або ушкодження речі не тільки у випадках нездоланної сили, але й коли ці обставини викликані особливими властивостями речі, про які зберігач не знав і не повинен був знати. Відповідальність зберігача зменшується при простроченні поклажодавцем строку зберігання (ст.948 ЦК) чи іншій його провині.

Розмір відповідальності зберігача істотно відрізняється при оплатному і безоплатному зберіганні. Якщо зберігання здійснюється оплатно, зберігач відповідає за заподіяні збитки в повному обсязі відповідно до ст.22 ЦК. Він повинен відшкодувати як реальний збиток, тобто витрати, які поклажодавець понесе для відновлення порушеного права, втрату чи ушкодження його майна, так і упущену вигоду, тобто неодержані доходи, які поклажодавець міг одержати при звичайних умовах цивільного обороту, якби його право не було порушено.

Поклажодавець вправі вимагати відшкодування доходів, якщо зберігач одержав їх внаслідок порушення своїх зобов'язань за договором. Однак це правило є диспозитивним, тобто воно може бути змінено законом чи договором. При безоплатному зберіганні відповідальність зберігача обмежена тільки реальним збитком. Право на відшкодування упущеної вигоди і доходів, отриманих зберігачем, поклажодавець не має. Ці правила мають імперативний характер та не можуть бути змінені за згодою сторін. Спеціальним є випадок, коли з вини зберігача якість речі змінилася настільки істотно, що вона не може бути використана за призначенням. Цей випадок може бути за вимогою поклажодавця прирівняний до знищення чи втрати речі з витікаючими з цього майновими наслідками. Розмір відповідальності зберігача часто заздалегідь визначається сумою оцінки, зазначеної у виданій зберігачем квитанції або іншому документі. Однак якщо поклажодавець доведе, що дійсна вартість утраченої чи ушкодженої речі вище цієї суми, він вправі вимагати додаткових платежів. Це положення застосовується в судовій практиці і має велике значення в сучасних умовах, коли вартість певних речей швидко зростає. Іноді поклажодавець сам повідомляє про цінність предмета зберігання. Оголошена цінність може не відповідати дійсній вартості речі. Відповідальність у таких випадках обмежена оголошеною цінністю. У всякому разі вона не повинна перевищувати дійсної вартості речі. Для визначення розміру відповідальності зберігача велике значення має ціна, з якої потрібно виходити при визначенні суми збитків. Ціна визначається за цінами місця виконання зобов'язання в день добровільного задоволення вимоги поклажодавця чи в день пред'явлення або задоволення позову відповідно до правил, встановленими в ст.532 та ст.946 ЦК. Якщо при здачі майна на зберігання була зроблена оцінка цього майна і ціна його була зазначена в договорі чи іншому письмовому документі, виданим зберігачем, відповідальність зберігача обмежується сумою оцінки, оскільки не доведено, що дійсна вартість ушкодженого, утраченого чи відсутнього майна перевищує цю суму. Таким чином, обсяг відповідальності зберігача обмежений зазначеною у відповідному документі вартістю зданого на зберігання майна. Однак це правило не позбавляє можливості поклажодавця наполягати на відшкодуванні вартості зданого на зберігання майна вище тієї оцінки, що зазначена в документі, якщо він доведе цю більш високу вартість утраченого, відсутнього чи ушкодженого майна. Зберігач відповідає, якщо законом чи договором не передбачений його обов'язок відшкодувати збитки, заподіяні втратою, нестачею чи ушкодженням майна, у розмірі вартості втраченого чи відсутнього майна - у випадку втрати чи нестачі майна; у розмірі суми, на яку понизилася його вартість - у випадку ушкодження майна.

Поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачу збитки, заподіяні властивостями зданого на зберігання майна, якщо зберігач, приймаючи майно, не знав і не повинен був знати про ці властивості (ст.952 ЦК). Однак відповідальність поклажодавця може бути знижена, якщо буде доведено, що він не знав про шкідливі властивості речей, що здаються, а зберігач при прийманні не затребував представлення передбачених діючими правилами документів, що засвідчують властивості цих речей. Розмір збитків може бути дуже значним. Вони визначаються тими шкідливими наслідками, що викликані властивостями прийнятого на зберігання майна, і можуть виразитися в знищенні чи ушкодженні речей зберігача, ушкодженні його здоров'я або настанні інших негативних наслідків. Розмір відповідальності визначається за загальними правилами, встановленими у ст.22 ЦК. Підставою відповідальності поклажодавця є його провина, що виразилася в тому, що він, передаючи майно на зберігання, не повідомив зберігачу про небезпечні властивості зданої на зберігання речі.

Розділ 2. Види договору зберігання

2.1 Договір зберігання в товарному складі

правовий договір зберігання відповідальність

Серед договірних зобов'язань щодо забезпечення цілісності та схоронності речей цивільне законодавство окремо виділяє такий вид зберігання, як зберігання на товарному складі.

Договір складського зберігання є одним із видів договору зберігання і на нього поширюється більшість загальних положень договору зберігання. Він виділяється за суб'єктним складом, змістом, та оформленням, які у свою чергу зумовлені зберіганням товарної маси, для прискорення та спрощення товарного обігу. У ч.1 ст.957 ЦК визначається, що договір складського зберігання - договір, відповідно до якого товарний склад (зберігач) зобов'язується за винагороду зберігати товари, передані йому поклажодавцем, і повернути ці товари у схоронності. Наведене визначення дозволяє виділити три неодмінні ознаки даного виду договору зберігання.

Перша - особливий предмет, яким служать «товари». Крім зазначеного вже вище, це дає можливість використовувати у відповідній якості речі як індивідуально визначені, так і родові, тобто, поширити на відповідні відносини залежно від обставин режим звичайного і більш властивого складу нерегулярного збереження. Друга - особливий суб'єктний склад. Пов'язує можливість участі в договорі в ролі зберігача зі здійсненням визначеної підприємницької діяльності.

Необхідно враховувати, що договори зберігання на товарному складі можуть бути пов'язані з двома видами діяльності. Мається на увазі зберігання, а також реалізація товарів. Тому, в принципі, можливий варіант, при якому здійснення зберігачем правочинів за розпорядженням товарами виявляється за межами його спеціальної правоздатності. Варто мати на увазі також і те, що деякі види збережених товарів можуть виявитися точно так само за межами виданої складу ліцензії.

Контрагентами товарного складу в розглянутому договорі можуть бути лише ті, для кого передані на збереження речі є товаром, тобто такими речами, продаж яких поклажодавці можуть здійснювати в рамках своєї підприємницької діяльності. Тільки в такому випадку на них може поширитися передбачений у параграфі 2 глави 66 ЦК порядок, включаючи можливість оформлення відносин по збереженню товарів розпорядницькими документами, а також наділення товарного складу правом реалізовувати товари, що знаходяться на збереженні, та ін.

В усіх інших випадках зберігання на товарному складі повинне здійснюватися винятково в режимі звичайного збереження. І відповідно на них повинні поширюватися загальні положення про зберігання.

Третя ознака договору складського збереження полягає в тому, що відповідні послуги здійснюються товарним складом за винагороду. Тим самим оплатність договору складського зберігання не поширюється на випадок, передбачений імперативною нормою, а є ознакою складського зберігання. Відносини по безоплатному зберіганню навіть тоді, коли відповідні послуги надаються товарним складом, знаходяться поза межами регулювання параграфа 2 глави 66 ЦК.

Договір складського зберігання слід віднести до публічних договорів, оскільки він повинен укладатися з будь-ким, хто цього побажає, та на однакових для всіх умовах.

Договір зберігання на товарному складі повинен бути укладеним у письмовій формі. Відповідно до п. 3 ст.957 ЦК така форма вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом. У свою чергу, ст.961 ЦК, містить перелік таких документів. Він включає подвійне складське свідоцтво, просте складське свідоцтво та складську квитанцію. Усі ці документи, хоча і закріплюють самі по собі волю тільки однієї сторони - зберігача, прирівнюються до письмової форми договору, тому що друга сторона - поклажодавець виражає, у свою чергу, власну волю укласти договір шляхом прийняття відповідного документа в обмін на передані на збереження товари.

2.2 Спеціальні види зберігання

2.2.1 Зберігання речі у ломбарді

Положення ЦК забезпечують правове регулювання відносин у сфері здійснення зберігання речей не тільки товарними складами, а й іншими спеціалізованими організаціями, а також визначають випадки обов'язкового забезпечення схоронності речей. Ці види зберігання є спеціальними і мають суттєві особливості.

Зберігання речей у ломбарді пов'язано із здійсненням так званої ломбардної операції, що є різновидом кредиту під заставу.

Ломбард - фінансова установа, виключним видом діяльності якої є надання на власний ризик фінансових кредитів фізичним особам за рахунок власних або залучених коштів, під заставу майна на визначений строк і під процент та надання супутніх послуг ломбарду

Ломбардна операція - операція фізичних чи юридичних осіб з отримання коштів від юридичної особи, кваліфікованої як фінансова установа згідно із законодавством України, під заставу товарів або валютних цінностей.

Зберігання речей ломбардом є супутньою ломбардною послугою, яка надається у процесі його основної діяльності і видачі грошових кредитів під заставу рухомого майна (закладу).

Особливості договору зберігання речей у ломбарді полягають у наступному:

1) правове регулювання відповідних відносин здійснюється ЦК України (статті 967- 968), Законами України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р., "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 р., а також підзаконними актами, зокрема Положенням про порядок надання фінансових послуг ломбардами, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 26 квітня 2005 р. № 3981, тощо;

2) за своїми юридичними ознаками це двосторонній, відплатиш, реальний, строковий і публічний договір;

3) зберігачем за цим договором є ломбард, тобто фінансова установа, виключним видом діяльності якої є надання на власний ризик фінансових кредитів фізичним особам готівкою чи у безготівковій формі за рахунок власних або залучених коштів, крім депозитів, під заставу майна та майнових прав на визначений строк і під відсоток, а також надання супутніх ломбардних послуг (п.2 Порядку проведення внутрішнього фінансового моніторингу суб'єктами господарювання, що провадять господарську діяльність з організації та утримання казино, інших гральних закладів, і ломбардами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2003 р. № 1800). Відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" ломбард повинен бути зареєстрований як фінансова установа і отримати відповідне свідоцтво;

4) ломбард є так званим професійним зберігачем;

5) поклажодавцем відповідно до ч.1 ст.967 ЦК України може виступати тільки фізична особа;

6) предметом зберігання є річ, передана ломбарду під заставу. Нею може бути будь-яка рухома і неспоживна річ. Зазвичай, до ломбарду здаються високоліквідні речі, такі як ювелірні і побутові вироби із дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, нова або використовувана побутова, аудіо- та відеотехніка, мобільні телефони тощо. Не можуть бути предметом зберігання у ломбарді речі, вилучені з цивільного обігу чи обмежені у ньому;

7) оформлення договору здійснюється шляхом видачі іменної квитанції (ч.1 ст.967 ЦК України);

8) ціна речі, переданої у заставу (зберігання), визначається за домовленістю сторін (ч.2 ст.967 ЦК України). Зазвичай, оцінку речі проводить ломбард, за що стягується (може стягуватись) додаткова плата;

9) на ломбард покладається обов'язок застрахувати на користь поклажодавця за свій рахунок речі, прийняті на зберігання, виходячи з повної суми їх оцінки;

10) ломбард не має права користуватися і розпоряджатися зданою річчю;

11) річ повертається поклажодавцеві за умови виконання ним перед ломбардом своїх зобов'язань, забезпечених заставою;

12) ломбард має право продати річ, яку поклажодавець не забрав із ломбарду після спливу трьох місяців від дня закінчення строку договору зберігання. Із суми виторгу, одержаної від продажу речі, вираховуються плата за зберігання та інші платежі, які належить зробити ломбардові, а залишок суми виторгу повертається поклажодавцю.

2.2.2 Зберігання цінностей у банку

Одним із видів послуг, що надаються банками, є послуги щодо зберігання. Вони опосередковуються такими договорами:

1) договором зберігання цінностей у банку;

2) договором про надання індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком;

3) договором про надання індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком.

Договори банківського зберігання є двосторонніми, реальними (окрім договору про надання індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком, який є консенсуальним) і відплатними.

Можливість банку укладати договори зберігання, крім ЦК України, передбачається Законом України "Про банки і банківську діяльність", в якому вказується, що банк має право здійснювати послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей і документів.

У договорах зберігання банки виступають як професійні зберігачі, отже на них поширюються відповідні правила, передбачені загальними положеннями про зберігання.

Поклажодавцем, зазвичай, виступають фізичні особи, хоча ними можуть бути також юридичні особи.

Особливості договору зберігання цінностей у банку:

1) предметом зберігання є цінності, під якими законодавець розуміє документи, цінні папери, дорогоцінні метали, каміння, інші коштовності та цінності;

2) при передачі на зберігання цінних паперів поклажодавець (клієнт) може уповноважити банк на вчинення з ними правочинів (щодо їх продажу, міни, управління цими паперами тощо). У такому разі банк може за дорученням клієнта здійснювати операції на ринку цінних паперів;

3) оформлення договору здійснюється шляхом видачі банком поклажодавцю іменного документу, пред'явлення якого є підставою для повернення цінностей (ч.3 ст.969 ЦК України).

Особливості договору про надання індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком:

1) за цим договором банк надає поклажодавцю індивідуальний банківський сейф (його частину або спеціальне приміщення) для зберігання у ньому цінностей та роботи з ними (ч.1 ст.970 ЦК України);

2) предметом зберігання є цінності. Банк може визначити конкретний перелік речей, які можуть або не можуть бути предметом зберігання;

3) банк приймає цінності безпосередньо від поклажодавця, контролює їх поміщення у сейф та одержання їх із сейфа;

4) банк видає поклажодавцеві ключ від сейфа, картку, що ідентифікує поклажодавця, інший знак або документ, що посвідчує право його пред'явника на доступ до сейфа та одержання з нього цінностей;

5) у договорі необхідно передбачити, хто має право отримати передані на зберігання у банк цінності: тільки поклажодавець, його представники, спадкоємці або ж пред'явник ключа, картки, іншого знака чи документа, який посвідчує право доступу особи до сейфа або його вмісту.

Договір про надання індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком, по своїй суті є договором найму (оренди), тому до нього застосовуються положення про найм (ст.971 ЦК України).

За цим договором одна сторона (банк) надає у тимчасове використання клієнту (наймачу) банківський сейф, який при цьому не виходить з-під володіння банку.

Внаслідок укладання такого договору наймач має право без контролю з боку банку поміщати у сейф та вилучати з нього будь-які речі, габарити яких дозволяють помістити їх у сейф, окрім заборонених законом та договором (зброю, наркотичні речовини тощо).

Банк не здійснює охорону речей. Їх схоронність забезпечується тим, що сейфи знаходяться у сховищі банку, яке в цілому взято під охорону.

Договором може бути передбачено спільний режим користування сейфом кількома особами або доступ до сейфа інших осіб.

Договір про надання індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком, укладається у простій письмовій формі.

Основними обов'язками наймача є:

1) оплата послуг банку відповідно до умов договору;

2) дотримання умов і заборон, встановлених законом та договором;

3) дотримання вимог банку щодо забезпечення безпеки при доступі до сховища банку, в якому розташований сейф, та правил перебування у ньому;

4) дотримання правил поводження із ключем від банківського сейфа.

Основними обов'язками банку є:

1) надання у користування наймача справного сейфа, розташованого у сховищі банку, та можливості доступу до нього;

2) надання наймачу у володіння і користування ключа від сейфа;

3) створення умов для роботи наймача з речами, які знаходяться у сейфі, якщо це передбачено умовами договору.

Оскільки умови про відповідальність сторін за таким договором законом не визначені, вони мають бути передбачені у договорі. У іншому разі вони визначаються на загальних підставах.

2.2.3 Зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту

Організації і підприємства транспорту, окрім послуг щодо перевезення вантажу, пасажирів, багажу і пошти, надають й інші додаткові послуги, зокрема організовують зберігання речей фізичних осіб.

У зв'язку з цим, на транспортних вокзалах здійснюється тимчасове зберігання ручної поклажі. Залежно від способу і умов зберігання воно поділяється на зберігання у стаціонарних камерах схову і автоматичних камерах схову самообслуговування (далі - АКСС).

Камера схову - це спеціально обладнане приміщення для короткочасного зберігання ручної поклажі, багажу пасажирів (п.1.7 Правил перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затверджених наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 27.12.2006 р. №1196).

Договір зберігання в АКСС має певну специфіку, що пов'язана із подвійною правовою природою цього договору. Він має властивості як договору зберігання, так і договору найму (оренди), тому в ч.6 ст.972 ЦК України вказується, що до цього договору застосовуються положення про майновий найм (оренду).