Поняття і система кримінального права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття і система кримінального права

1. Поняття і система кримінального права. Функції і принципи кримінального права. Загальна характеристика кримінального кодексу України

Поняття «кримінальне право", зазвичай, в теорії розглядається в чотирьох його значеннях:

1) кримінальне право як галузь законодавства, що виявляється в єдиному законодавчому акті - Кримінальному кодексі України;

2) кримінальне право як галузь юридичної науки;

3) кримінальне право як галузь права;

4) кримінальне право як навчальна дисципліна.
Кримінальне право як галузь законодавства - це сукупність кримінально-правових норм, сформульованих і прийнятих, зазвичай, парламентом України як законів, які визначають підстави та принципи кримінальної відповідальності, а також те, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили. Основні ознаки кримінального права як галузі законодавства є такі:

* його норми встановлює лише вищий орган законодавчої влади - Парламент України;

* воно набуває прояву в законах;

* метод реалізації кримінального закону є специфічним, притаманним лише цьому законові - це покарання особи за порушення кримінально-правової заборони.

Предмет кримінального права як галузі законодавства - відносини, що виникають у результаті вчинення злочину та застосування відповідного покарання за його вчинення.

Завдання кримінального права як галузі законодавства викладено в ст. 1 КК: правове забезпечення охорони прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку й громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру та безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Із змісту ч. 1 ст. 1 випливає, що двома основними завданнями КК є:

1) правове забезпечення охорони певних суспільних відносин та соціальних благ;

2) запобігання злочинам.

Об'єктами, що беруться під охорону за допомогою норм КК, є права і свободи людини та громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, а також мир і безпека людства. Норми КК охороняють лише найважливіші елементи зазначених об'єктів. Охорона менш важливих суспільних відносин і соціальних благ здійснюється за допомогою правових норм інших галузей права (зокрема адміністративного, цивільного, трудового права).

Під правами і свободами людини і громадянина слід розуміти насамперед ті права і свободи, які передбачено розділом II Конституції України (право на життя, свободу, особисту недоторканність і недоторканність житла, таємницю листування та іншої кореспонденції, конфіденційність особистого і сімейного життя, об'єднання у громадські організації та політичні партії, проведення зборів, мітингів та інших масових акцій, працю, відпочинок, страйк, соціальний захист, житло, охорону здоров'я, а також право обирати та бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, доступу до державної та муніципальної служби, право власності, свобода пересування, свобода слова і думки, свобода совісті та інші). Крім того, права і свободи громадян встановлені й іншими, крім Основного, законами України.

Кримінально-правова охорона тих чи інших прав і свобод людини і громадянина застосовується за наявності суспільної потреби у такій охороні.

Поняття "людина" у нормах КК означає фізичну особу, людину в біологічному значенні цього слова. При цьому КК охороняє людину і як біологічну істоту, забороняючи посягання на життя, здоров'я, тілесну та статеву недоторканність, особисту свободу, і як соціальну істоту, особистість - у цьому випадку забезпечується охорона честі та гідності, політичних, соціально-економічних та інших прав і свобод людини. Кримінально-правовій охороні підлягають права і свободи не лише громадян України, а й іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні і згідно з Конституцією, законами України, міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, користуються відповідними правами і свободами.

Власність як об'єкт кримінально-правової охорони означає матеріальні об'єкти, що мають певну цінність, та сукупність суспільних відносин, пов'язаних з володінням, користуванням та розпорядженням такими об'єктами.

Під громадською безпекою слід розуміти такий стан суспільних відносин, за якого природні, технічні та інші джерела загальної небезпеки, на які людина впливає своєю діяльністю, не створюють небезпеки для життя і здоров'я людей та для збереження матеріальних цінностей.

Громадський порядок - це стан суспільних відносин, який забезпечує спокійні умови суспільне корисної діяльності, відпочинку та побуту людей.

Термін "довкілля", вжитий у ч. 1 ст. 1, є синонімом до вживаного в інших законодавчих актах терміна "навколишнє природне середовище" і визначається як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси як залучені до господарського обігу, так і невикористовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, вода, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси.

Конституційний устрій України - це закріплена Конституцією система органів державної влади та органів місцевого самоврядування, що діють в Україні, їх правового статусу та повноважень, а також їх відносин між собою та з іншими суб'єктами права, у першу чергу - з громадянами.

Мир означає відсутність ворожості, війни і воєнних (збройних) конфліктів, а безпека людства - стан, за якого відсутня загроза війни, екологічної катастрофи, дій, наслідком яких може бути масове знищення людей, знищення умов для існування населення земної кулі тощо.

Крім того, відповідно до положень ч. 1 ст. 1 законодавець вказує на профілактичне завдання, КК: його норми мають формулюватись, тлумачитись та застосовуватись так, щоб не лише карати винних осіб за вчинені злочини, а й запобігати скоєнню нових злочинів.

Практична реалізація завдань КК провадиться, зокрема, шляхом визначення суспільно небезпечних діянь, які є злочинами, та покарань, що застосовуються до осіб, які ці злочини вчинили. Проте зміст ч. 2 ст. 1 КК не слід розуміти у тому сенсі, що КК має містити самі лише описи конкретних злочинів та передбачених за них покарань. Значна кількість кримінально-правових норм має характер універсальних правил, які стосуються не тільки того чи іншого конкретного злочину, а й будь-якого злочину, передбаченого КК. Ці універсальні (загальні) норми систематизовані у п'ятнадцяти розділах Загальної частини КК. Описи конкретних злочинів розміщені у двадцяти розділах Особливої частини КК.

Одним із логічних висновків, що випливає із ч. 2 ст. 1 КК, є вимога застосування кримінальної відповідальності та покарання лише за ті діяння, які на момент їх вчинення вже були визначені у законі як злочини. Таким чином, у кримінальному праві реалізуються положення ч. 2 ст. 58 Конституції України, згідно з яким "ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення", та загальновизнаний принцип кримінального права - немає ані злочину, ані покарання без вказівки на це в законі.

Загальним чином охоронна функція кримінального права виражена в ст. 1 КК, де сказано, що Кримінальний кодекс має своїм завданням охорону від злочинних посягань найбільш важливих соціальних цінностей: прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Охоронна функція знаходить своє втілення в кримінальній політиці, тобто діяльності органів держави в боротьбі зі злочинністю, реалізації завдань кримінального права. Тут слід виділити два основних напрямки: з одного боку, посилення боротьби, застосування суворих заходів відповідальності до організаторів і активних учасників організованих злочинних груп, осіб, що вчиняють тяжкі і особливо тяжкі злочини, рецидивістів, а з іншого - застосування покарань більш м'яких, не пов'язаних з позбавленням волі, або навіть звільнення від кримінальної відповідальності і покарання осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості.

Проте не можна вважати, що кримінальне право обмежується здійсненням лише своєї основної, охоронної функції. Йому властива й функція регулятивна, яка проявляється, принаймні, в такому:

1) норми кримінального права, забороняючи вчинювати суспільне небезпечні дії (бездіяльність), у той же час вимагають певної правомірної поведінки. Кримінальний закон, який набрав чинності, вже самим фактом свого існування впливає на поведінку людей. Для більшості громадян вимоги кримінального закону цілком відповідають їх уявленням про належну, правомірну поведінку. Частина громадян виконує заборони кримінального закону, боячись відповідальності і покарання. Тим самим здійснюється регулятивна функція кримінально-правових норм, попередження злочинів;

2) виконуючи функцію охорони існуючих у державі суспільних відносин (основ національної безпеки, особи, власності, суспільства і держави) від злочинних посягань, норми кримінального права опосередковано регулюють ці відносини. Так, захищаючи відносини власності нормами, зосередженими в розділі VI Особливої частини КК, кримінальне право сприяє їх правомірному існуванню і розвиткові;

3) деякі норми кримінального права прямо належать до регулятивних. Це, наприклад, норма про необхідну оборону, що виключає відповідальність при правомірному захисті від злочинного посягання (ст. 36), або норми про звільнення від кримінальної відповідальності (розділ IX Загальної частини), норми про погашення і зняття судимості (статті 89-91).

2. Кримінальному праву як галузі права притаманні певні принципи, характерні для кримінального права цивілізованих країн. Принципи кримінального права - це основні, провідні засади, які закріплені в нормах права і визначають побудову всієї галузі права, окремих її інститутів, правотворчу і правозастосовну діяльність. Ці принципи мають важливе значення у здійсненні кримінальної політики держави.

До найважливіших принципів кримінального права, серед інших, належать: відповідальність лише за вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого законом як злочин; відповідальність лише за наявності вини; особистий характер відповідальності; індивідуалізація кримінальної відповідальності та покарання. Розглянемо ці принципи.

Відповідальність особи за вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого законом як злочин. Цей принцип прийнято виражати - немає злочину без вказівки на це в законі. Тільки кримінальний закон визначає, яке суспільно небезпечне діяння є злочином. Інакше кажучи, кримінальна відповідальність і покарання можуть мати місце лише за те конкретно вчинене особою діяння, що зазначене як злочин в Особливій частині КК. У ч. 1 ст. 2 встановлено, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого кримінальним законом. Тому якщо яке-небудь діяння прямо в КК не передбачено як злочин, його вчинення ні за яких умов не може тягти за собою кримінальну відповідальність і покарання. Застосування кримінального закону за аналогією заборонено (ч. 4 ст. 3).

Керуючись положеннями Конституції України, КК закріплює принцип відповідальності особи лише за наявності її вини. Основний Закон в ст. 62 проголошує, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Стаття 23 КК передбачає поняття вини та її форм - умислу і необережності, а в статтях 24 і 25 чітко визначені ці форми вини, без наявності яких неможлива кримінальна відповідальність. Тому, які б тяжкі наслідки не були заподіяні в результаті діяння особи, якщо не встановлено, що вона діяла винно (тобто умисно чи з необережності), кримінальна відповідальність виключається. Кримінальне право України виключає так зване об'єктивне ставлення, тобто відповідальність за наслідки, що настали, без наявності вини.

Особистий характер відповідальності як принцип кримінального права полягає в тому, що тільки особа, яка вчинила злочин, може нести за нього кримінальну відповідальність і підлягати покаранню. Якої б тяжкості злочин не був вчинений, ніякі інші особи (в тому числі родичі) не можуть бути притягнуті до відповідальності, крім особи, винної в його вчиненні. Особистий (персональний) характер відповідальності випливає з багатьох норм КК. Так, у ст. 18 прямо зазначається, що суб'єктом злочину, тобто особою, яка може нести кримінальну відповідальність, є лише фізична особа, яка обов'язково є осудною і досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. Особистий характер відповідальності полягає також у тому, що саме покарання носить персональний, особистий характер і може застосовуватися лише до конкретної особи, яка визнана судом винною у вчиненні злочину.

Принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання вимагає, щоб кримінальна відповідальність і призначення покарання були максимально конкретизовані, індивідуалізовані, виходячи із конкретних обставин вчиненого злочину з урахуванням особи винного. Чим більш тяжкий злочин вчинено, чим більш суспільне небезпечним є винний, тим більш сувора кримінальна відповідальність настає, тим більш суворим є призначене покарання. І навпаки, при вчиненні злочинів, що не є тяжкими, коли особа вина якого не вимагає суворого покарання, кримінальна відповідальність пом'якшується, призначається менш суворе покарання, а іноді на підставі розглядуваного принципу особа звільняється від кримінальної відповідальності або покарання. У КК цей принцип закріплений у багатьох нормах. Так, у статтях Особливої частини КК, що передбачають відповідальність за окремі злочини, виділені злочини з обтяжуючими і пом'якшуючими ознаками, встановлені досить широкі межі санкцій. Це дає можливість суду враховувати ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, особу винного, пом'якшуючі та обтяжуючі обставини при призначенні покарання.

Кримінальне законодавство - це система законів, уведених у дію вищими законодавчими органами державної влади, які визначають основи і принципи кримінальної відповідальності, встановлюють, які суспільна небезпечні дії є злочином і яке покарання може бути застосоване до особи, котра його вчинила.

Все кримінальне законодавство України зараз представлено у Кримінальному кодексі України. Він складається з Загальної та Особливої частин. У Загальній частині представлено норми загального значення, які визначають основи кримінальної відповідальності, дають поняття злочину, називають види покарання за злочини та ін. В Особливій частині Кодексу визначається кримінальна відповідальність за окремі злочини. Норми Загальної частини можна застосовувати лише на базі Особливої частини. Загальна та Особлива частини - це дві тісно пов'язані, взаємозумовлені підсистеми права, що взаємодіють. Вони складаються з глав і статей. Статті Загальної частини - це нормативні приписи, що визначають загальні положення та категорії кримінального законодавства. Вони здебільшого є єдиним цілим і не поділяються на структурні елементи. Статті Особливої частини складаються з двох елементів: диспозиції та санкції. Диспозиція дає ознаки забороненої поведінки. Санкція визначає вид і міру покарання, що застосовується в разі, якщо вчиняються діяння, визначені диспозицією.

Кримінальний кодекс України діє відносно певних осіб, у певних просторових і часових межах.

Всі особи, які вчинили злочин на території України, підлягають відповідальності згідно з чинним Кодексом. Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які згідно з чинними законами й міжнародними договорами непідсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочинів на території України вирішуються дипломатичними засобами.

Громадяни України, які вчинили злочин за межами України, підлягають кримінальній відповідальності згідно з чинним Кодексом, якщо їх притягнуто до кримінальної відповідальності, і передаються до суду на території України.

На цих же підставах несуть відповідальність особи без громадянства, які знаходяться в Україні, а злочин вчинили поза її межами. Якщо зазначених осіб уже було покарано за кордоном, суд може пом'якшити призначене їм покарання ЧИ ПОВНІСТЮ ЗВІЛЬНИТИ ВИННОГО ВІД НЬОГО.

Іноземні громадяни за злочини, вчинені за межами України, підлягають відповідальності за Кримінальним кодексом України у випадках, передбачених міжнародними договорами.

Злочинність і покарання діяння визначається законом, який діє під час скоєння цього діяння.

Закон, який знімає покарання за певне діяння чи (пом'якшує його, має зворотну силу, тобто діє з моменту його прийняття на оцінку діянь, здійснених до його .видання. Закон, який установлює покарання за діяння, що раніше не каралось, чи обтяжує покарання, зворотної сили не має. Чинний Кримінальний кодекс було прийнято 28 грудня 1960 р., він набрав чинності з 1 квітня 1961 р. Щоправда, відтоді до нього було внесено кількасот змін.

2. Кримінальна відповідальність і її підстави. Поняття кримінальної відповідальності

У кримінальному законі поняття "кримінальна відповідальність" не розкривається, хоча і вживається досить широко. Тільки в Загальній частині КК ці слова вжито в назвах двадцяти статей.

У теорії кримінального права це поняття трактується по-різному. У загальному вигляді позиції криміналістів щодо змісту кримінальної відповідальності можна подати так: а) як обов'язок особи не вчиняти злочинів; б) як обов'язок особи відповідати за законом за вчинений злочин; в) як реальний процес такої відповідальності. Існують й інші точки зору щодо поняття кримінальної відповідальності, в яких певним чином поєднуються наведені вище позиції.

Видається, що кожна з окреслених точок зору так чи інакше відображає зміст кримінальної відповідальності. У той же час таке відображення не є повним. Етимологічне розуміння терміна "відповідальність" означає покладений на когось обов'язок відповідати за вчинки, бути відповідальним за щось. Іншими словами, кримінальна відповідальність як різновид юридичної відповідальності означає, що особа має бути відповідальною за свою поведінку, яка зумовлена вимогами кримінального закону. Отже, кримінально-правові норми зобов'язують особу вести себе певним чином. Інакше кажучи, кримінальна відповідальність - це обов'язок особи, покладений на неї кримінальним законом, не вчиняти злочинів.

Така позиція повною мірою узгоджується з філософсько-соціологічним розумінням поняття відповідальності як такого, що відображає об'єктивний, історично конкретний характер взаємовідносин між особою, колективом, державою у контексті усвідомленого здійснення взаємних вимог, що ставляться до них. Вона ґрунтується і на положеннях кримінального закону. Так, вживання в КК терміна "Закон про кримінальну відповідальність" свідчить про те, що кримінальна відповідальність встановлюється (породжується) саме законом (нормами КК). Серед завдань КК (ст. 1) названо і запобігання злочинам, яке здійснюється шляхом визначення кола злочинів та покарань за них. Метою покарання (ст. 50 КК) також визначено запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами.

Таким чином, законом особа зобов'язується до бажаної правомірної поведінки. Невчинення особою злочинів (правомірна поведінка) говорить про реалізацію положень кримінального закону у відповідності до його вимог. Така поведінка особи отримала назву позитивної кримінальної відповідальності. Вона реалізується в рамках кримінально-правових відносин. Дотримання громадянами вимог закону гарантує їм право на особисту недоторканність. Відповідною цьому має бути і поведінка відповідних службових осіб, насамперед працівників правоохоронних органів. Вони зобов'язані діяти відповідно до вимог Конституції України - утверджувати і забезпечувати права й свободи людини, що визнано головним обов'язком держави, і мають право діяти лише в рамках закону. Дотримання вимог закону зазначеними суб'єктами і є гармонічною реалізацією позитивної кримінальної відповідальності.

Позитивна кримінальна відповідальність включає об'єктивні та суб'єктивні ознаки. До об'єктивних слід відносити наявність кримінально-правових встановлень (дозволів і заборон) і відповідну їм (правомірну) поведінку суб'єкта. До суб'єктивних - обов'язок суб'єкта діяти відповідно до цим встановлень. Позитивна кримінальна відповідальність реалізується в рамках кримінально-правових відносин.

Правомірна поведінка суб'єктів не вичерпує зміст кримінальної відповідальності в повному обсязі. Порушення кримінально-правових заборон накладає на суб'єкта обов'язок піддатися дії кримінально-правових заходів та реально перетерпіти передбачені в законі міри впливу. Обов'язок суб'єкта бути відповідальним за вчинений ним злочин і перетерпіти передбачені законом міри - це негативна або ретроспективна (відповідальність за минулу негативну поведінку) кримінальна відповідальність.

Негативна (ретроспективна) кримінальна відповідальність характеризується: а) наявністю кримінально-правових заборон; б) вчиненням діяння, передбаченого КК, що містить склад злочину; в) реальним перетерпінням заходів, передбачених КК (об'єктивні ознаки); і г) обов'язком особи, яка вчинила діяння, передбачене КК, що містить склад злочину, піддатися заходам кримінально-правового характеру (суб'єктивна ознака).

Реалізується ретроспективна кримінальна відповідальність у рамках кримінально-правових, кримінально-процесуальних та кримінально-виконавчих відносин.

Зміст кримінально-правових відносин негативної кримінальної відповідальності полягає в обов'язку особи, яка вчинили діяння, передбачене КК, що містить склад злочину, перетерпіти заходи кримінально-правового характеру при дотриманні наданих їй законом прав. І коли навіть особа буде ухилятися від притягнення її до кримінальної відповідальності, однак вона зобов'язана перетерпіти заходи, передбачені в КК, протягом визначеного законом терміну. Працівники правоохоронних органів зобов'язані реагувати на вчинений особою злочин у рамках наданих їм прав. Це перший етап реалізації негативної кримінальної відповідальності, що відбувається в рамках кримінально-правових відносин.

Кримінально-правові відносини, породжені негативною кримінальною відповідальністю, викликають до життя кримінально-процесуальні та кримінально-виконавчі відносини. Саме в рамках (межах) цих відносин і відбувається фактична реалізація негативної кримінальної відповідальності. Слід зазначити, що кримінально-правові відносини продовжують діяти і після реалізації негативної кримінальної відповідальності в рамках цих відносин. Наприклад, повторне вчинення суспільно небезпечного діяння зобов'язує особу в ряді випадків відповідати як за кваліфікований злочин.

Початком реалізації негативної кримінальної відповідальності в межах кримінально-процесуальних відносин є передбачені законом дії відповідної службової особи чи органу щодо суб'єкта злочину, наслідками яких передбачаються його певні, визначені законом, обов'язки і права. Це наступний етап реалізації негативної кримінальної відповідальності в кримінально-процесуальних відносинах, що, зокрема, передбачає затримання особи в процесуальному порядку, обрання запобіжного заходу, пред'явлення обвинувачення, винесення вироку і набрання ним законної сили.

У ході визначення початкового моменту виникнення, негативної кримінальної відповідальності треба керуватися рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України до офіційного тлумачення положень ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27 жовтня 1999 р. № 9 рп/99. Конституційний Суд України зазначив, що кримінальна відповідальність настає з моменту набрання чинності обвинувальним вироком суду.

У зв'язку з офіційним тлумаченням початку настання кримінальної відповідальності висловлені в літературних джерелах інші погляди щодо цього питання фактично втратили практичне значення.

Варто зробити кілька зауважень стосовно співвідношення понять "кримінальна відповідальність" і "покарання". Покарання - це захід примусу, що застосовується за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Кримінальна відповідальність - поняття значно ширше за покарання, що включає і обов'язок особи відповідати за вчинене діяння, передбачене в КК, і покарання як процес реального перетерпіння заходів, зазначених у кримінальному законі.

Отже, негативна кримінальна відповідальність виникає із вчиненням особою діяння, передбаченого КК, що містить ознаки складу злочину і завершується погашенням судимості, причому негативна кримінальна відповідальність може завершуватися і раніше ніж із погашенням чи зняттям судимості. Йдеться про звільнення від кримінальної відповідальності з підстав, передбачених Загальною та Особливою частинами КК.

Випадки звільнення від кримінальної відповідальності у Загальній частині КК передбачені ст. 45-49, 86, 106 КК. У той же час ст. 87 КК, яка регламентує застосування помилування, не говорить про таке звільнення. В ній передбачається лише заміна засудженому призначеного судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі позбавленням волі на строк не менше двадцяти п'яти років. Іншими словами, помилування не звільняє особу від кримінальної відповідальності.

У ряді випадків кримінальна відповідальність вичерпується фактом відбуття покарання (пп 3-4 ст. 89; п 1 ч. 2 ст. 108 КК).

Злочин. Поняття склад злочину.

Поняття злочину і складу злочину є категоріями теорії кримінального права, що тісно пов'язані між собою, на підставі чого і виникає питання про їх співвідношення.

Хоча проблеми складу злочину досліджувалися багатьма науковцями як в радянській, так і в сучасній теорії кримінального права, але, на жаль, криміналісти в своїх працях приділяли і приділяють вивченню проблеми співвідношення злочину і складу злочину небагато уваги. Здебільшого робилась лише спроба виявити деякі відмінності поняття складу злочину від поняття злочину.

Слід зазначити, що на необхідність вивчення проблеми складу злочину саме на основі співвідношення злочину і його складу вказувалось як в радянській, так і в сучасній науці кримінального права. Як слушно зазначав Я. М. Брайнін, зміст і значення складу злочину можна зрозуміти лише на основі загального визначення злочину, що його дає теорія кримінального права. На це вказували не лише вітчизняні, а й іноземні вчені, зокрема, чехословацький криміналіст Ф. Полячек стверджував: «Щоб прийти до правильного розуміння співвідношення загального поняття злочину, передбаченого в загальній частині кримінального кодексу, і складу злочину, передбаченого в особливій частині кримінального кодексу, необхідно з'ясувати суть загального поняття «злочину».

Я. М. Брайнін, який здійснював дослідження переважно проблем складу злочину, вважав, що поняття злочину і складу злочину тісно пов'язані між собою, але їх не можна ототожнювати, так само як і не можна їх протиставляти одне одному.

У радянській теорії кримінального права пануючою була думка, що загальні поняття злочину і складу злочину не є ідентичними. Різниця між ними пояснювалася окремими теоретиками по-різному. А. А. Піонтковським, наприклад, різницю між зазначеними поняттями бачив у тому, що матеріальне поняття злочину як суспільно небезпечного діяння розкриває соціально-політичний зміст будь-якого злочину, в той час як склад злочину - це юридичне поняття про окреме суспільно небезпечне діяння.

А. А. Герцензон бачив різницю в тому, що «перше з'ясовує істотні ознаки, які характеризують будь-який злочин (суспільна небезпечність, протиправність, караність), і тим самим визначає підставу кримінальної відповідальності. Друге з'ясовує необхідні умови кримінальної відповідальності, конкретизує суспільну небезпечність діяння».
Я. М. Брайнін вважав, що поняття злочину і складу злочину слід аналізувати в порівняльному плані не тільки як видові поняття, тобто як поняття конкретного злочину і поняття конкретного складу злочину, а й як загальні поняття. Такий аналіз дасть можливість з'ясувати різну службову роль загальних понять злочину і складу злочину. їх порівняльний аналіз допомагає побачити різні конструктивні особливості цих понять як відображення загальних рис конкретних явищ. Різниця між загальним поняттям злочину, що його подавало радянське кримінальне законодавство, і загальним поняттям складу злочину за теорією кримінального права визначається різною службовою роллю, яку здійснюють ці поняття в діяльності прокурорсько-слідчих і судових органів. Загальне поняття злочину розкривало матеріальний зміст злочину в умовах тогочасного суспільства. Службова роль його полягала в тому, щоб правильно орієнтувати практичних працівників у загальній оцінці злочину як суспільно небезпечного явища. Загальне поняття злочину є абстрагованим поняттям про конкретний злочин, тому в цьому понятті містяться ті ознаки, які властиві конкретному злочину. І навпаки, в кожному окремому злочині є всі ті ознаки, які зазначені в загальному понятті злочину (суспільна небезпечність, протиправність і т. д.), але в окремому злочині вони виступають у конкретному вираженні.

Загальне поняття складу злочину вказує на ті загальні умови, яким має відповідати кожний склад злочину. Тим самим загальне поняття складу злочину розкриває його службову роль в обґрунтуванні кримінальної відповідальності.

Зазначені відмінності між загальними поняттями злочину і складу злочину є в поняттях конкретного злочину і конкретного складу злочину.

Істотні відмінності між загальним поняттям злочину і загальним поняттям складу злочину є також в їх конструкції, яка зумовлена різною службовою роллю цих понять.

Загальне поняття злочину підкреслює найбільш істотну особливість злочину як суспільного явища - його суспільну небезпечність. Тому законодавче визначення загального поняття злочину містить лише конкретну характеристику цієї особливості злочину, яка визначає, що суспільна небезпечність злочину полягає в посяганні на суспільний або державний лад, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права громадян, правопорядок як об'єкти злочину. Загальне поняття злочину не має іншої мети, крім цієї, і тому його конструкція не містить яких-небудь інших характеристик (ознак), наприклад, винності, протиправності тощо. Теорія кримінального права в разі конструювання загального поняття злочину не обмежується тим, що зазначає суспільну небезпечність як найважливішу ознаку злочину, але вносить у поняття злочину такі ознаки, як винність, протиправність і караність.

Зовсім іншу мету має загальне поняття складу злочину. Тому і конструкція цього поняття зовсім інша. Склад злочину, як зазначав А. А. Піонтковський, є правовим поняттям про злочин. Як сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак злочину склад злочину є підставою кримінальної відповідальності за конкретний злочин.

Треба зазначити, що радянська наука кримінального права надавала виняткового значення загальному вченню про склад злочину, враховуючи його важливу роль в обґрунтуванні кримінальної відповідальності.

Я. М. Брайнін розглядав поняття злочину виключно у зв'язку з поняттям складу злочину і з єдиною метою більш глибокого розкриття таким шляхом змісту загального поняття складу злочину. Вчений не погоджувався з А. Н. Трайніним, який заявив, що в науці спостерігаються спроби поглинання проблем вчення про злочин загальним вченням про склад злочину. А. Н. Трайнін писав, що з праці у працю переходить явна «окупація» території вчення про злочин вченням про склад злочину, яке дедалі більше поширюється. Але, як вважає Я. М. Брайнін, не може йтися про будь-яку «окупацію» загального вчення про злочин загальним вченням про склад злочину. Кожне з цих вчень має свій власний об'єкт.

Вчення про злочин визначає в основному природу злочину, досліджує причини злочинності і методи боротьби з нею, аналіз законодавче поняття злочину і розкриває його правовий зміст. Загальне вчення про склад злочину вивчає це поняття з точки зору тієї ролі, яку воно відіграє як сукупність об'єктивних і суб'єктивних умов кримінальної відповідальності в її обґрунтуванні. Загальне вчення про злочин цікавиться соціальним обличчям суб'єкта злочину, оцінкою ступеня його суспільної небезпечності, пов'язуючи таке вивчення, головним чином, з дослідженням причин і умов, що сприяють вивченню злочину. Загальне вчення про склад злочину, яке є частиною загального вчення про злочин, вивчає ознаки суб'єкта злочину як юридичного поняття: осудність, вік та ін. У такому вивченні немає жодного ототожнення чи протиставлення вчення про склад злочину і вчення про злочин. Необхідність суворої систематизації і розмежування проблем, що належать до вивчення загального поняття злочину і загального поняття складу злочину, визнається всіма вченими-криміналістами.

Вихідним моментом з'ясування співвідношення понять складу злочину і злочину є законодавче визначення злочину. Щодо злочину склад злочину є похідним поняттям. Тому зміст поняття складу злочину і його елементів може бути правильно з'ясований лише на основі загального визначення поняття злочину, що існує в кримінальному законодавстві й у національній кримінально-правовій теорії.

Злочин і склад злочину - це соціально-правові явища і поняття. На думку Н. Ф. Кузнецової, вони охоплюють, з одного боку, об'єктивно, незалежно від законодавчої оцінки існуюче суспільно небезпечне діяння, а, з іншого,- його оцінку в законі. Відсутність як матеріальної (соціальної), так і правової сторони рівною мірою виключає наявність і злочину, і його складу.

Значення складу злочину полягає в тому, що він конкретизує, наповнює правовим змістом поняття злочину. Поняття злочину та поняття складу злочину тісно пов'язані між собою, але не тотожні. Вони по-різному відображають суттєві ознаки одних і тих самих явищ суспільного життя - злочинів. У понятті злочину розкривається його соціально-політичний зміст як суспільно небезпечного діяння, що посягає на суспільні відносини, які перебувають під охороною закону про кримінальну відповідальність. Воно охоплює лише найбільш характерні й суттєві ознаки, притаманні кожному злочину, вказує на найважливіші соціальні іі правові властивості злочину, за якими останній відрізняється від інших правопорушень. Поняття злочину конкретизується в кримінальному праві у формі окремих складів злочину, що виступають як своєрідна міра, масштаб злочину. Поняття злочину відповідає на питання, що є загальним для усіх злочинів, а поняття складу злочину - чим відрізняється один злочин від іншого.

Отже, поняття злочину і поняття складу злочину перебувають між собою у співвідношенні форми та змісту. При цьому поняття злочину є формою, а поняття складу злочину - змістом.

На думку М. Й. Коржанського, поняття складу злочину має дещо спільне з поняттям злочину, хоча це різні поняття. Поняття складу злочину є науковою абстракцією, яка містить у собі загальні ознаки, притаманні кожному злочину. Воно не дає уявлення про окремий злочин (наприклад, крадіжку), але абстрактно закріплює ознаки, загальні для всіх злочинів (крадіжок, вбивств, зґвалтувань тощо). Поняття складу злочину і поняття злочину, що наведено у ст. 11 КК, закріплюють у різних формах істотні сторони одного і того самого явища - перше з точки зору його побудови, структури, а друге - з точки зору його суспільно-політичної характеристики.

Поняття злочину розкриває зміст суспільно небезпечного діяння, а склад злочину є мірою, масштабом цього діяння, який застосовується для того, щоб знайти в ньому підстави кримінальної відповідальності чи відхилити її.

Отже, поняття злочину і складу злочину, на думку М. Й. Коржанського, перебувають між собою у співвідношенні форми і змісту: поняття злочину є змістом, а поняття складу злочину - його формою, яка визначена законом як склад злочину. У цьому схожість, єдність та різність цих понять.

За визначенням М. 1. Бажанова, В. В. Сташиса і В. Я. Тація, склад злочину необхідно відмежовувати від самого злочину, оскільки вони не збігаються, а лише співвідносяться між собою як явище (конкретний злочин) і юридичне поняття про нього (склад конкретного виду злочину). Злочин - це конкретне суспільно небезпечне діяння, вчинене у певних обстановці, часі й місці, що відрізняється безліччю особливостей від усіх інших злочинів цього виду (наприклад, вчинене вперше, шляхом обману було усунуто охорону, запори знищено за допомогою злому тощо).

Склад же злочину є юридичним поняттям про злочини певного виду (склад крадіжки, убивства, зґвалтування, грабежу тощо), в якому об'єднані найбільш істотні, типові й універсальні їх ознаки. Тому, наприклад, крадіжки, вчинені різними особами, завжди відрізняються тією чи іншою мірою одна від одної своїми особливостями, але склади цих крадіжок є тотожні, однакові.

На підставі цього М. І. Бажанов, В. В. Сташис і В. Я. Тацій роблять висновок, що обсяг ознак злочину і складу злочину є різним. З одного боку, обсяг ознак злочину ширше за обсяг ознак складу, оскільки останній містить у собі лигає найбільш загальні, типізовані, тобто властиві усім злочинам певного виду, ознаки. З іншого,- склад злочину ширший за кожний конкретний злочин, тому що він містить у собі ознаки не одного конкретного злочину, а ознаки всіх злочинів певного виду.

Таким чином, підсумовуючи всі вищевикладені погляди, можна дійти таких важливих висновків:

- проблема співвідношення злочину і складу злочину і досі є однією з нерозроблених і недосліджених питань теорії кримінального права;

- аспекти співвідношення злочину і його складу полягають у тому, що ці поняття тісно пов'язані між собою, але при цьому вони не підлягають ототожненню і протиставленню одне одному;

- одним з аспектів співвідношення цих двох понять є теза про те, що зміст і значення складу злочину необхідно розуміти саме на основі поняття злочину;

- поняття злочину і складу злочину виконують різні службові ролі для правозастосовних органів (органів слідства, прокуратури, суду);

- загальні поняття злочину і складу злочину мають різні конструктивні особливості: поняття злочину складається з таких ознак, як суспільна небезпечність, винність, протиправність, караність; склад злочину, в свою чергу,- це сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак злочину, які є підставою кримінальної відповідальності за конкретний злочин;

- загальне вчення про склад злочину є частиною загального вчення про злочин - у цьому полягає певна співвіднесеність цих понять;

- вчення про злочин і вчення про склад злочину мають різні об'єкти дослідження:

- вчення про злочин визначає природу злочину, досліджує соціальне обличчя суб'єкта злочину, оцінює ступінь його суспільної небезпечності;

- вчення ж про склад злочину вивчає ознаки суб'єкта злочину як юридичного поняття: вік, осудність, вину, ознаки спеціального суб'єкта злочину тощо;

- склад злочину стосовно злочину є похідним поняттям;

- поняття злочину і складу злочину перебувають між собою у співвідношенні форми (поняття злочину) та змісту (поняття складу злочину);

- обсяг ознак злочину ширше за обсяг ознак його складу.

Отже, можна впевнено сказати, що поняття злочину та його складу за своїм змістом і сутністю не є тотожніми та повністю співпадаючими категоріями, але існує ряд зазначених вище аспектів співвідношення цих понять.

3. Співучасть у злочині. Види співучасників. Особливості відповідальності при співучасті

У ст. 26 КК України вказується, що співучастю в злочині визнається умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Об'єктивні ознаки співучасті передано в законі словами: злочин, вчинений декількома (двома або більше) суб'єктами злочину спільно.

Суб'єктивні ознаки - вказівкою, що співучасть - це умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину.

Отож при окресленні об'єктивних і суб'єктивних ознак співучасті відмітна вказівка на спільність. І справді, спільність характеризує і об'єктивну, і суб'єктивну сторони співучасті. Якщо об'єктивні ознаки співучасті - це спільність дій учасників, то суб'єктивні ознаки - це спільність їхнього умислу.

При скоєнні злочину групою осіб співучасники можуть розподілити між собою ролі, виконання яких потребує вчинення дій, що виходять за межі об'єктивної сторони складу злочину. Водночас через законодавчу конструкцію низка злочинів, передбачених Особливою частиною КК України, може бути скоєна тільки в групі (груповим способом). Це, наприклад, "Бандитизм" (ст. 257 КК України), "Створення злочинної організації" (ст. 255), "Сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності" (ст. 256) та ін.

Слід мати на увазі, що співучасть не утворює якихось особливих, інших підстав відповідальності - підставою відповідальності тут є той же склад злочину, але вчинюваний у співучасті.

Тож підставою кримінальної відповідальності за злочин, скоєний у співучасті, як і при вчиненні злочину однією особою, є винне скоєння передбачених законом про кримінальну відповідальність діянь, які містять ознаки певного складу злочину.

Положення ст. 2 КК України про підстави кримінальної відповідальності стосується й випадків спільного вчинення злочину декількома особами. Специфічним є лише те, що ознаки складу злочину вказані не в Особливій, а в Загальній частині КК України - ст. 27, яка містить детальну характеристику дій співучасників. Отож склад злочину в діяннях співучасників необхідно встановлювати з використанням цієї статті.

Оскільки співучасники спільно вчиняють один злочин (хоча кожен з них і вносить свій вклад в його здійснення), то й відповідають вони на єдиних підставах і в одних межах - у межах санкції тієї норми Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за конкретне посягання. Юридично це проявляється в застосуванні до дій співучасників однієї і тієї ж статті Особливої частини КК.

Сказане, однак, не виключає індивідуалізації відповідальності співучасників. Навпаки, ч. З ст. 29 КК України наголошує на необхідності взяття до уваги при призначенні покарання ступеня та характеру участі кожного зі співучасників у скоєнні злочину. Для цього необхідно встановити форму співучасті, вид співучасника та міру його активності в процесі спільної злочинної діяльності.

Кожен зі співучасників відповідає за особисто скоєне діяння й тільки в межах його вини. Так, у ч. З ст. 29 КК України зазначено: "Ознаки, що характеризують особу окремого співучасника злочину, ставляться в вину лише цьому співучасникові. Інші обставини, що обтяжують відповідальність і передбачені в статтях Особливої частини цього Кодексу як ознаки злочину, що впливають на кваліфікацію дій виконавця, ставляться в вину лише співучаснику, який усвідомлював ці обставини". Так, згідно з п. 19 постанови ПВСУ № 5 від 26 квітня 2002 р. "Про судову практику у справах про хабарництво", кваліфікуючі ознаки, що свідчать про підвищену суспільну небезпечність одержання чи давання хабара (вимагання, великий або особливо великий розмір хабара, відповідальне чи особливо відповідальне становище службової особи, котра його одержала), належить ставити у вину і співучасникам, якщо ці ознаки охоплювалися їхнім умислом.

За кримінальним законодавством України, виключається колективна відповідальність за дії, що не охоплювались умислом співучасників. Закон не передбачає правил посилення чи пом'якшення відповідальності залежно від тої чи тої ролі співучасника. Найбільш небезпечні діяння виконавця й організатора злочину, однак і їм покарання не може бути призначене вище від межі, встановленої санкцією норми Особливої частини КК, що охоплює скоєне співучасниками.

При вирішенні питання про відповідальність співучасників виникає проблема ставлення їм у вину об'єктивних і суб'єктивних ознак злочину, що характеризують підвищену чи, навпаки, знижену відповідальність виконавця. Питання ці вирішені в ч. З ст. 29 КК України. При цьому потрібно виходити з такого:

1) об'єктивніобставини(обставини, що характеризують об'єктивну сторону складу та впливають на кваліфікацію злочину) вчиненого виконавцем злочину (наприклад, спосіб вчинення) можуть бути поставлені у вину іншим співучасникам лише за умови, що вони заздалегідь знали про ці обставини, були поінформовані про них. Якщо ж співучасники не були поінформовані про наявність цих обставин (не усвідомлювали їх існування), вони за них відповідальності не несуть, і ці обставини не можуть визначати кваліфікацію діянь співучасників (приміром, виконавець вчинив убивство з особливою жорстокістю, а інші співучасники про це не знали - виконавець відповідає за пунктами 4,12 ч. 2 ст. 115 КК України, а інші співучасники-за ст. 27 і п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України). У таких випадках дії співучасників кваліфікуються за різними пунктами вказаної статті КК України, хоча вони і вчинили один злочин - убивство;

2) суб'єктивніознаки, які визначають кваліфікацію злочину, вчиненого виконавцем (наприклад, мотив), можуть бути поставлені у вину іншим співучасникам також за умови, що вони заздалегідь знали про них, були поінформовані про їх наявність. Якщо ж ці ознаки їм заздалегідь не були відомі, співучасники не були поінформовані про них, ці обставини (суб'єктивні ознаки) поставлені їм у вину не можуть бути. Так, якщо підбурювач умовив виконавця вбити потерпілого з помсти, а виконавець, давши на це згоду, вбиває жертву, маючи корисливий мотив, то такий виконавець відповідає за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України (вбивство з корисливих мотивів та за попередньою змовою групою осіб), а підбурювач, що не знав про корисливі мотиви, якими керувався виконавець, - за ч. 4 ст. 27 і п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України. Якщо ж підбурювачу було відомо про такі мотиви виконавця, то він буде нести відповідальність за ч. 4 ст. 27 і пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України.

Так, згідно з п. 11 постанови ПВСУ № 5 від 26 квітня 2002 р. "Про судову практику у справах про хабарництво", дії особи, що сприяла у вчиненні злочину тому, хто дав або одержав хабар, чи організувала цей злочин, або підбурила до його вчинення, належить кваліфікувати як співучасть у даванні чи одержанні хабара. При цьому питання про кваліфікацію дій співучасника потрібно вирішувати, зважаючи на спрямованість його умислу, виходячи з того, в чиїх інтересах, на чиєму боці та з чиєї ініціативи - того, хто дав, чи того, хто одержав хабар, - він діяв;

3) обставини, щопосилюютьабопом'якшуютьвідповідальність, але характеризують лише особу співучасника, навіть якщо інші співучасники знали про їх наявність, ставляться у вину лише тому співучасникові, щодо якого вони наявні. Інакше кажучи, "особисті" обставини (наприклад, повторність, рецидив) не можуть впливати на відповідальність інших співучасників. Якщо, скажімо, пособник сприяє особі, що раніше була засуджена за вбивство, у вчиненні нового вбивства, то незалежно від того, знав пособник про це чи ні, ця кваліфікуюча обставина йому у вину в будь-якому разі не може ставитися, вона характеризує лише особу виконавця. У цій ситуації виконавець відповідає за пунктами 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК України (вбивство, вчинене повторно та за попередньою змовою групою осіб), а пособник за ч. 5 ст. 27 і п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України. Також, наприклад, коли мати в процесі пологів вбиває свою дитину, то її дії, беручи до уваги стан, в якому вона перебувала, кваліфікуються за ст. 117 КК України (дітовбивство), як убивство при пом'якшуючих обставинах, а будь-який співучасник цього вбивства буде відповідати за ст. 27 і п. 2 ч. 2 ст. 115 КК України, тобто за більш тяжке вбивство, тому що особисті ознаки, котрі пом'якшують відповідальність матері немовляти, не можуть впливати на відповідальність інших співучасників. Якщо виконавцеві у співучасті з розподілом ролей не вдалося довести розпочатий злочин до кінця та він був перерваний на стадії готування чи замаху, говорять про, так звану, безпосередню співучасть. Ця обставина береться до уваги у кваліфікації дій будь-кого зі співучасників через обов'язкове посилання на статті 14 та 15 КК України. Так, якщо виконавець унаслідок активного супротиву потерпілого не зміг здійснити викрадення людини, то його дії кваліфікуються за статтями 15 та 146 КК України, а дії організатора та пособника - за статтями 15, 27 і 146 КК України. Це ґрунтується на положеннях, вказаних ч. 4 ст. 29 КК України: "У разі вчинення виконавцем незакінченого злочину інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за співучасть у незакінченому злочині".

Юридична оцінка (кваліфікація) вчиненого співучасниками залежить від форми співучасті, а також від ролі, виконуваної кожним із них.

Діяння виконавця (співвиконавців) кваліфікується тільки за статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальністьза скоєний злочин. Діяння організатора, підбурювача та пособника, зазвичай (про винятки буде сказано далі), кваліфікуються за тією ж статтею Особливої частини КК з посиланням на ст. 27 КК України (частини 1 та 2 ст. 29 КК України).

Розглянемо питання кваліфікації злочину, вчиненого групою осіб, як за попередньою змовою, так і без такої.

За змістом ч. 1 ст. 28 КК України злочин може визнаватися вчиненим групою осіб, коли його вчиняють принаймні два співучасники як співвиконавці. При цьому кожен з них діє спонтанно чи ситуаційно узгоджено та вчиняє повністю або частково діяння, що складає об'єктивну сторону складу конкретного злочину.